Всі публікації щодо:
Осьмачка Тодось

Матерiали до характеристики життя й творчостi (Тодосій Осьмачка)

...Смерть поета сталася 7 вересня 1962 р. в одному шпиталi коло Нью-Йорка.

Скажу щиро, в обличчi свiжої ще смерти, що кожний момент, просто кожну секунду мого довгого знайомства з небiжчиком, я був гостро свiдомий, що вiн є генiяльною людиною, бiля якої, як бiля всiх велетнiв людського духа, ще за її життя шумлять вiтри iсторiї. Подаю, що поет, бувши в кожному вiдношеннi надзвичайно скромною людиною, все-таки був повнiстю свiдомий своєї великости.

...Моє знайомство з Тодосем Степановичем — дуже давнє. Ще десь у 1925 р. я прочитав у „Лiтературно-Науковому Вiснику“, що виходив тодi у Львовi пiд редакцiєю Д. Донцова, поезiю Є.Маланюка, мотивом до якої правили два рядки з вiрша невiдомого менi поета Т.Осьмачки. Рядки тi, такi актуальнi сьогоднi, просто поразили мене своєю глибинною оригiнальнiстю:

О смерте, ти предвiчная любове,

Схили мене цiлунком до труни!

Я думав тодi, що життя поета мусить бути дуже невиносним, коли вiн, як нiхто нiколи перед ним, зве смерть „любов'ю“. З того часу моє зацiкавлення творчiстю похмурого поета нiколи не меншало. Бувши у Львовi в 1929 р., я позичив у бiблiотецi НТШ три його збiрки, „Круча“ з 1922 р., „Скитськi вогнi“ з 1924 р. i „Клекiт“ з 1928 р. Мiй великий подив до незвичайної обдарованостi! поета збiльшився до тої мiри, що вiн став моїм улюбленим поетом.

Минали роки. Про Осьмачку нiхто нiчого не знав, хiба те, що десь на початку 30-х рокiв його арештовано. Треба сказати, що в цьому страхiтливому перiодi його життя, що був таким же страхiтливим для його батькiвщини, та ще бувши повнiстю залежним вiд немилосердного ворога, поет не написав нi одного рядка в честь т.зв. робiтничо-селянської влади i її прославлюваних вождiв. Тому не дивно, що совєтська критика назвала його „найнахабнiшим поетом СРСР“, а його поезiю „творами прихованого хижака“. Добрi причини до нападiв, очевидно, були. От, наприклад, його алегорична поема „Регiт“ iз збiрки „Круча“, що описує античну єгипетську державу з її системою рабовласництва, такою схожою до тодiшнього СРСР iз фараоном — Сталiним на чолi:

Море Середземне шумить,

хвилями дзвонить в боки пiрамiд африканських,

хлюпають рiки кривавi в долинах вiкiв

у крутi костянi береги iз людей...

I чую крiзь гомiн стихiй над тiлами рабiв

свист батогiв...

Закiнчує вiн поему таким прокляттям:

Гей, земле!

диявольський регiт твiй чую

у шумi мiльйонiв плянет в

мiльйонах вiкiв,

i хочеться плюнуть з одчаю

тобi, земле-мамо,

щоб випекти пляму-пустелю

на спинi твоїй,

як вiчне тавро арештантське,

i димом пропасти в безоднi часу!

Проте незбагненне Провидiння не дало поетовi „димом пропасти в безоднi часу“. Пригадую так, як сьогоднi, квiтень 1942 р., коли передбачувана Осьмачкою космiчна катастрофа прийшла, а по українськiй землi котилися нiмецькi танки, несучи з собою великi надiї, а разом з тим ще бiльшi руїни i розчарування. Несподiвано, саме перед Великоднем, рознеслася вiстка по Львову, що з України прийшов Тодось Осьмачка. До речi, нiхто не знав, яким способом добився вiн до Львова, а сам поет про це не хотiв розказувати. Найправдоподiбнiше, вiн пiшки мандрував аж iз своєї Черкащини вiд своїх любих сестер у Куцiвцi, яких вiн згадував пiзнiше з таким сентиментом. Вiн-бо був першим з наших культурних дiячiв Надднiпрянщини, що появився у Львовi по вiдступi большевикiв.

На цьому мiсцi не вiд речi буде згадати про одну подиву гiдну прикмету Тодося Степановича. Вiн умiв несподiвано, наче „iз-пiд свiту“, появлятися I так же несподiвано зникати. Коли вiн вирiшив кудись поїхати, перешкоди, нi грошовi, нi нiякi iншi, для нього не iснували. Так, очевидно, вiн примандрував з Київщини до Львова, незважаючи на обставини воєнного часу, так переїжджав вiн iз США до Канади, з Канади до США, iз США до Нiмеччини, аж доки паралiч навiки не прикував його до лiжка. Що ж гонило його по свiту, як Марка Проклятого, про це я сьогоднi не хочу говорити.

Я був одним з перших галичан, що мали честь познайомитися з поетом. Пригадую добре, як вiн ввiйшов до примiщень фiлiялу Українського видавництва у Львовi, де, пiд проводом д-ра М.Шлемкевича, працювали проф. В.Сiмович, проф. I.Крип'якевич, Св.Гординський i багато iнших лiтературних i мовних редакторiв, у їх числi i я. Менi просто дух заперло, коли я побачив Тодося Степановича, високого, стрункого, ще молодого, iз прегарним нордiйським обличчям, з височенним чолом i тонкими устами, з яких дещо скривленою посмiшкою визирало ледве вловне страждання. Вiн увiйшов у кiмнату, i цiла його постать нiби виражувала питання: як ви мене приймете? Аж по якiйсь хвилинi я спостерiг його одяг: вiдома совєтська „фуфайка“, така схожа на канадську парку, тiльки вшита погано та ще й з поганенького матерiялу, убога невиразного кольору сорочка з такою ж краваткою. Його вiдомого „чемойдану“ з ним не було, вiн десь його вже залишив. Пригадую ще, що його швидко забрав до своєї кiмнати д-р Шлемкевич.

З того часу до 1960 р., коли поет востаннє покинув Едмонтон, я знав його близько i багато-багато мiг розказати про нього сьогоднi, коли його натруджене тiло, отой, за його ж таки висловом, череп'яний дзбан, в якому кипiла морська вода, його дух уже спочиває по довгiй мандрiвцi. Його життя таки справдi не було нiчим iншим, тiльки постiйною мандрiвкою, нiби велетенською залiзничною станцiєю, де вiн тинявся з кута в кут, чекаючи своєї черги.

Небiжчик був людиною незвичайних талантiв. Кожної хвилини мого перебування з ним я подивляв його досконалу пам'ять, його бистру спостерегливiсть, його величезне знання української i свiтової лiтератур, його вмiння цiлком оригiнальне iнтерпретувати подiї i факти з нашої iсторiї, врештi також його практичний життєвий змисл, що навiть при найтяжчих умовах умiв тримати при життi його тiло, якi скромнi вимоги оте тiло не мало б. Проте найбiльш подиву гiдною прикметою небiжчика була його фанатична любов до правди, що межувала з одержимiстю. Ось один маленький приклад. Поет пояснював свiй чудесний рятунок вiд совєтської сокири тим, що вiн, мовляв, вдавав божевiлля. Вiн, очевидно, мусiв дати якесь пояснення, бо ж того вiд нього на кожному кроцi вимагали. На мою думку, Тодось Степанович не потребував симулювати. Коли його арештовано, на допитах вiн просто говорив правду, говорив те, що думав про совєтську вдасть. Цього, немає сумнiву, вистачило, щоб у тiй нелюдськiй системi визнати людину божевiльною. Що так, а не iнакше було, вiн сам, правда без свiдкiв, пiдтвердив у розмовi зi мною. Пiдтверджуючи, вiн єхидно пiдсмiхався.

Я не певний, чи Тодось Степанович за цiле своє життя мав бодай одного приятеля, жiнку чи чоловiка, якому вiн був би звичайно, по-людському, вiдданий. Зате я знаю, що я був його близьким знайомим. Ми всi, отi близькi знайомi поета, що, як плянети, кружляли довкола нього, раз ближче, раз дальше, знаємо, яка велич була в тому, щоб iнколи поговорити з ним, послухати його поезiй, якi вiн так журливо читав, нiби читав, нiби спiвав, яка радiсть була в тому, щоб зробити для нього якусь дрiбницю. Ми ж бо мали щастя бути близько коло вiдвiчного джерела українського духа, яке колись пливло в авторовi „Слова про Iгорiв полк“, в Iвановi Вишенському, в Тарасовi Шевченковi чи ще недавно у великому каменяревi галицької землi Iвановi Франковi. Проте ми, люди, що стояли близько коло небiжчика, знаємо теж, що вiн у вiдношеннi до нас був нiби величезний кактус: з масою колючок, але й з божественним червоним квiтом, що горiв нам i, я певний, горiтиме непогасним вогнем прийдешнiм поколiнням українського народу.

Вибачаючись за лiричну дигресiю, я повертаюся до побуту Тодося Степановича у Львовi. Український Львiв вiтав поета так, як можна було вiтати сам символ України, споневiрений, убогий, але нiколи не упокорений. Буквально через кiлька днiв вiн мав усе нове: черевики, убрання, плащ, сорочки тощо, навiть новий „чемойдан“. Не треба забувати, що тодi була вiйна, коли за речi щоденного вжитку треба було платити великi грошi. Пригадую також, що його зараз же записано на харчевi картки, мешкання i т.д., речi в тодiшнiх умовах зовсiм не легкi. Все це було можливим тiльки тому, що львiвськi українцi спiльними силами взялися до того, щоб бодай в якiйсь дрiбнiй частцi винагородити поетовi за всi пекельнi знущання, яких аж нiяк не щадила йому совєтська влада. Всюди його захоплено вiтали, частували i приймали, всюди вiн був першим, найпершим гостем. А вiн вiддячувався так, як поет може, вiн читав свої твори, якi винiс, за його власним висловом, „iз-пiд свiту“. Ще й досi з того часу дзвенять менi в ухах фрагменти з його „Поета“, вкрай трагiчнi рядки з „Думи про Зiнька Самгородського“ чи, врештi, вiршi з його збiрки „Сучасникам“, яку поет саме тодi готував до друку. За цю збiрку Осьмачка одержав поважну суму грошей вiд Українського видавництва, а УЦК вислав його на кiлькамiсячний безплатний вiдпочинок до Моршина.

Характеризуючи коротко побут Тодося Осьмачки на захiдньоукраїнських землях, скажу, що це був трiюмфальний привiт поетовi, який чудом уцiлiв iз страшного погрому, це земля Iвана Франка вiтала великого сина українського народу. Я думаю, що не буде перебiльшенням, коли скажу, що це був найщасливiший перiод у життi поета, а водночас перiод бурхливої творчости. Тодi-то вiн закiнчує свою фiлософську поему „Поет“, тодi й пише свiй єдиний соняшний твiр, могутню симфонiю красi української землi, свою повiсть „Старший боярин“. На конкурсi Українського видавництва ця повiсть одержала першу нагороду. Нiколи не забуду резюме проф. В. Сiмовича, який на кiнцевому засiданнi жюрi сказав про неї, мiж iншим, таке: „Вiд часiв Гоголя українська природа не найшла величнiшого поета, нiж Тодось Осьмачка“. Пригадую теж, що всi члени жюрi погодились з оцiнкою проф. Сiмовича.

А тепер коротко про мiсце Осьмачки в українськiй лiтературi. Передусiм вiн входив у лiтературу в початках 20-х рокiв цього сторiччя, коли там уже були Павло Тичина, Максим Рильський i Володимир Свiдзинський i коли туди саме вступали Євген Плужник, Микола Бажан, Григорiй Косинка, Микола Кулiш, Микола Хвильовий, Юрiй Яновський та iншi. Проте, на мою думку, тiльки два представники з цiєї плеяди великих майстрiв слова показували безсумнiвнi ознаки генiяльности. Ними були Павло Тичина i Тодось Осьмачка. Хоч дуже рiзнi своїм творчим темпераментом i вдачею, вони мають одну спiльну рису: обидва вони виростають iз преширокої бази української народної поезiї так, як iз тiєї ж бази майже вiсiм сторiч тому виросла творчiсть автора „Слова про Iгорiв полк“ чи поверх сто рокiв тому творчiсть Т. Шевченка. Проте характером вони цiлком рiзняться один вiд одного. Коли Тичина ЗО рокiв тому впав на колiна перед ворогом i навiть перед смертю не має вiдваги випростувати хребта, то Осьмачка, затиснувши свої тонкi уста, пiшов на муки, перебуваючи в'язницi, нужду i побут в совєтських божевiльнях. Коли Тичина, обсипаний ласками й орденами; помстився на вороговi тим, що, здається, навмисне вбив свiй могутнiй талант i дав йому тiльки зразки жалюгiдної графоманiї, то Осьмачка, дякуючи ласкавiй долi, вирвався з пекла i дав своєму народовi величезнi твори. Це була його помста вороговi, це був його вклад у боротьбу за перемогу.

Критики, що писали про Осьмачку, одним голосом стверджували його незвичайне обдарування. Ще по появi його перших поетичних збiрок у 20-х роках великий iсторик української лiтератури Сергiй Єфремов захоплено привiтав його як нового володаря українського слова. Вiн, мiж iншим, не вагався написати про Осьмачку таке: „Суворої, дiйсно бiблiйної простоти дух, якась нерозгадана глибiнь образiв i разом блискуча народна мова та епiчний стиль дум з чисто народнiми способами визирають з поезiй Осьмачки“. З того часу, уже по тимчасовому розвалi совєтської в'язницi, коли поетовi вдалося вирватись у Галичину, а потiм далi на захiд, українськi критики не найшли нi часу, нi сили, щоб дати гiдну оцiнку його творчости, проте вони ствердили, що тут маємо справу не iз звичайним, хоч би й великим поетичним талантом, але що в Осьмачцi маємо генiяльного поета. Саме це, посередньо чи безпосередньо, ствердили такi передовi нашi критики, як Євген Маланюк, Юрiй Лаврiненко, Юрiй Шевельов, Iван Кошелiвець, Василь Барка, Iгор Костецький та iншi.

Менi не тiльки здається, я абсолютно вiрю, що Тодось Осьмачка мав силу так глибоко проникати в людську душу, виносити з її найнижчих еподiв предивну музику, яку чують тiльки дiти, прислухатися до найтонших її голосiв та, дякуючи нелюдським стражданням, так вигострити свiй поетичний зiр i слух, що у вислiдi вiн мiг дати твори, якi якщо не перевищують, то напевно дорiвнюють найвищим зльотам слов'янської поезiї. Зокрема, образнiсть його творiв, його порiвняння, його поетичний свiт — такi багатющi, такi неповторнi, що дозволяють вирiзнити його як вийняткову появу у свiтовiй лiтературi. I тому я глибоко шаную Юрiя Шевельова, який не завагався порiвняти Осьмаччиного „Поета“ до „Божественної комедiї“ чи до „Фавста“.

Коли почалася емiграцiя, тодi й почалася мандрiвка поета по чужому, часто байдужому, деколи ворожому свiтi, що закiнчилася його смертю 7 вересня. Тiльки iнколи заходив вiн до українських сiмей у Нiмеччинi, США чи Канадi, а так жив своїм, надмiру вже самотнiм життям, часто-густо за єдину поживу маючи шматок сухого хлiба i несолоджений чай...

Я нiтрохи не сумнiваюся, що за десять, двадцять чи стiльки там рокiв, коли український народ стане господарем своєї землi, вiн перевезе у славi великiй тлiннi останки Тодося Осьмачки на рiдну землю та берегтиме їх, як береже могилу Тараса Шевченка. Тодi-то, за висловом самого поета,

Україна й компанiйське вiйсько

Поклоняться низько.

Стефаник Ю