Всі публікації щодо:
Стельмах Михайло

Роман М.Стельмаха Правда і кривда

ПЛАН

І. Проблематика.

2. Композиція.

3. Марко Безсмертний.

4. Євген Дибенко.

5. Антон Безборотько.

Михайло Стельмаха глибоко хвилювали проблеми вічні, глобальні. Ними він жив - художньо переплавлював у місткі образи. Про це свідчать метафоричні назви більшості його романів, п'єс, повістей, оповідань та поезій: „Гуси-лебеді летять...“, „Чотири броди“, „Хліб і сіль“, „Гуси-лебеді летять...“, „Правда і кривда“, „Кров - людська - не водиця“, „Зачарований вітряк“, „Мак цвіте“, „Березовий сік...“

На початку 1959 року Стельмах з трибуни ІV з'їзду письменників України вперше розповів про те, що працює над новим романом про сучасника, про людину, яка ламала залізний карк фашизму, а зараз щовесни і щоосені засіває землю житом і пшеницею на щастя, на здоров'я і на добрий розум.

Отже показ життя українського села в останні роки війни та перше повоєнне літо, переборення хліборобами неймовірних труднощів у відбудові народного господарства, зруйнованого гітлерівцями, - така провідна тема роману „Правда і кривда (Марко Безсмертний) (1961). З фарватерною лінією переплітаються інші - не мені важливі: одвічна боротьба правди і кривди, добра і зла; безсмертя трудового народу як творця всіх матеріальних і духовних цінностей на землі; подолання згубних наслідків культу особи Сталіна; моральна чистота; порядність, чесність людини праці. В епілозі твору головний герой Марко Безсмертний зізнається Григорієві Задніпровському:

- Горджуся твоєю останньою книгою! - обняв побратима Марко, - її братиму із собою в поле.

- Справді? - розчулено подивився в карі очі з тими золотистими обідочками, в глибинах яких то чаївся, то снувався легенький туманець. Що ж у мій дійшло до тебе?

- Насамперед, Григорію, правда! Хай вона часом і гіркою, і нелегкою, і напівголодною була, але це правда.

У романі „Правда і кривда“ (Марко Безсмертний) Михайло Стельмах розробляє тему народу і величі його духу, правди, що перемагає і в кровопролитих боях, і в післявоєнних труднощах.

Багатопроблемність зумовлю й багатоплановість роману „Правда і кривда“: на життя героїв (наприкінці другої світової війни - незабутня весна переможного 1945 року) дуже часто в кінематографі чиєму напливі „накладається“ й давне (передвоєнні роки), й недавнє (початок війни) минуле.

У центрі уваги Стельмаха-романіста - художнє дослідження характерів. Передусім - Марка Безсмертного. Не випадково його ім'я й прізвище винесені в другий заголовок, твору. Таким чином, композиція образу Марка Безсмертного - це композиція провідної сюжетної лінії; її доповнюють, розширюють й поглиблюють і такі не менш важливі суєтні лінії, як-от: Григорій Задніпровський – Поцілуйко, Броварник – Кисіль, Марко Безсмертний - Степанида, Євмен Дибенко – Антон Безборотько, Григорій Задніпровській - Катерина Кульбабенко, Безбородько - Марія Покритченко, Поцілуйко - Василина...

Винятково важливу ідейно-композиційну роль у складному переплетенні і взаємозв'язку сюжетних ліній відіграють не тільки численні розповіді, екскурси в минуле, спогади персонажів, а й авторські ліричні відступи та мистецькі виписані картини природи. Ось як, наприклад, Стельмах-психолог розкривав найпотаємніші роздуми і найінтимніші переживання Степаниди, коли вона заново відкриває для себе чар „сизої світанкової і рожевої вечірньої роси“:

Здавалося б, ще таке роса? Звичайні опади, та й годі. А для селянської дитини, та ще з мрійною вдачею, - це чарівний початок світу, коли він з дійсності й казки розгортав зелену, росицею скроплену землю; це найкращі спомини, коли прокинешся у хаті і чуєш, як у розлогій долині тато косою підрізав ніч і на волю широко виходить блакитноокий світанок; це соромлива заплакана ромашка в святковім віночку і радість, коли ти сама, як ромашка, у білій хустинці весело ступаєш по травах, несучи снідання косарям.

Власне, це не тільки викінчена пейзажна зарисовка, а справжня поезія в прозі: тут і веселковий світ дитинства, і все глибше пізнання таємниць краси природи , і пробудження найсвітлішого й найсвятішого почуття...

Наведений вище уривок з роману „Правда і кривда“ яскраве підтвердження того, як віртуозний майстер оранічно вмонтовує спогади в художню тканину.

Романіст найкраще спроможний відтворити історичні та психологічні процеси. Як художнє дослідження історичних закономірностей епохи, соціальних доль людських роман у принципі, „не мав собі рівних ні поміж інших літературних жанрів, ні поміж інших видів мистецтва“. Свідчення цьому „Правда і кривда“ - один із найвизначніших творів української літератури початку шістдесятих років.

Найповніше розкривається психологічне мистецтво Стельмаха-художника при „ліпленні образу Марка Безсмертного.

Зспів роману „Правда і кривда“ вводить читача в пекельний вир битви, неймовірних випробувань: „Вогонь був таким, що в повітрі снаряди стрічалися з снарядами, міни з мінами, гранати з гранатами“: „Божеволіло залізо, божеволіли коні і шаленіли люди. Відблиски вибухів спалахували в їхніх очах, у відблисках вибухів темно масніли калюжі крові. І на тлі цього пекельного бою - богатирська витримка і стійкість наших воїнів. Уже тут визначається масштабність і символічність образу Безсмертного.

Ми ще не бачили й не чули Марка, а вже покладено перші різкі мазки його образу (через опис бою і прізвище), підкреслено його характері типове. Зовнішність персонажа домальовується в контрастному освітленні. Спочатку через сприйняття дівчинки-підлітка („Ондечки, поруч з Георгієм Побєдоносцем лежить...“), потім - медсестри і полковника (Вони потихеньку пішли в глибину церкви, зупинились перед двома воїнами; мальованим - небесним і пораненим -земним. Навколо небесного воїна біліли клубочки хмар, навколо земного - темніли плями крові“).

Життєва правдивість образу Марка Безсмертного поглиблюється коли Стельмах-художник детальніше вимальовує його зовнішні риси (і знову ж - через світовідчуття іншого персонажа): „Полковник опустився на коліно, пильно, з жалем поглянув на безкровне, смагляве, нерівною підківковою вусів обличчя солдата...“ Ця деталь, „нерівна підківка вусів“, у портреті Марка Безсмертного весь час набуватиме нового освітлення.

А коли серцю героя уже не вистачало крові і „воно“ зупинялось, стихало, мов пісня“, Оксана, перелякано торкаючись його плечей закричала: „Не вмирайте...“. Гіперболічна сила Марка-воїна і Марка сіяча піднесені Стельмахом до епічності („Я не в...мираю. Я в... видужую“).

Санітари принесли Безсмертного в підземелля, хтось шарпнув за ногу, потім за другу й здивувався: „Ви погляньте на цього новака - у нього замість онуч роздертий есесівський прапор“. Деталь разюча, вона підносить образ Марка на вершину нечуваної витримки й мужності, нездоланної віри в перемогу: „Топчу фашизм! Топчу кривду!“ - хотів сказати Марко, але слова його були такими кволими, що не могли розтулити уст“.

Що ж нас найбільше вражає а образі-характері Марка Безсмертного? Передусім державна масштабність роздумів і прагнень персонажа, його тверда безкомпромісність, поетична окриленість душі, чуйність до краси, вірність матері; коханій, громадянському обов'язку, непримиренність до нехтування інтересами трудівника, до черствості, егоїзму, безвір'я. Непримиренність у боротьбі за відстоювання правди, любов до рідної землі, людяність - ось що характеризує воїна, трудівника, творця.

Стельмах-патріот увесь час загострює увагу читачів на великій людяності Марка Безсмертного: він у своїй землиці дає притулок сироті Хведьку; з ніжністю звертається до покаліченої пташини: „Не бійся, маленьке, я ніколи не кривдив ваш рід ні для забави, ні для їжі“... Чуєш, не вмирай пташино, живи і виводі свою пісню, виводь діток, бо як не буде птахів, то і людське серце стане черствішім“. Перенісши нечувані болі і страждання, надивившись смерті в вічі і перемігши її, Марко Безсмертний став ще чутливішим до світської правди і краси. Коли фронтовик побачив, як Антон Безборотько губить здоров'я і материнство жінок, він уже інакше не міг вчинити і загнав жосткосердя в крижану воду.

Такий вчинок - хоч якоюсь мірою і непродуманий - якраз у характері Марка. На пленумі райкому Безсмертний так пояснює свою поведінку:

- Мене змалку батько-матір учили шанувати і жіночу красу, і жіночу працю, і особливе материнство, бо як цього буде менше на світі, то куцішою стане любов і віддаль між людиною і мавпою.

Цей вчинок, загострює сюжет, відіграв першорядну роль не лише в розкритті образу Марка Безсмертного, а й у зриванні „масок“ з Безборотько, Мамури й Киселя.

У кінці роману „Правда і кривда“, коли Марко Безсмертний досяг жаданого (біля нього „дитячою мовою жебоніло зерно“)/, Михайло Стельмах стає ще стриманішим і скупішим у довершенні образу: підкреслюється велика радість героя і його незгасна любов („Я люблю вас“), і в той же час - його простота в усьому - великому і малому.

Євмен Дибенко в романі „Правда і кривда“ втілює тему народу, величі його духу, перемогу правди. З „діда з критикою“ б'є кличем розумний іскрометний сміх. Дошкульним словом він глузує з тих керівників, які зловживають службовим становищем, ганяються за збагаченням; з дружиною і друзями добродушно жартує, не „переходячи межі“. При створенні цього колоритного характеру Стельмах-художник скористався мудрою порадою Остапа Вишні: „Ловіть, спостерігайте контрасти - буде сміх!“

З однієї суто дибенківської фрази: „Покисла трохи і відкисай“ Марко Безсмертний відразу ж пізнає діда-гострослова. Євмен у зображенні Стельмаха-художника ніби з картини зійшов:

Ще хтось затупав угорі, скрипнули двері, і в підбитому одвірку, наче в рамці непокірний портрет, заворушився невисокий, міцножилий в свитці на рохристі дід...

Означення „непокірний“ подано на першому місці. А потім окреслено контури зовнішності - надто скупі, наскільки дозволяв світло в землянці. Освітлені лише дві характерні риси: дід Євмен „невисокий, міцнотілий“. І ще неначе мимохідь - „в свитці на розхристі“. Але який промовистий цей штрих! У такій звичці - риса характеру старого...

Та найвиразніше виясняє свою вдачу Євмен через мовну індивідуалізацію. Слово в нього іскрометне і барвисте. Фраза енергійна, з внутрішнім зарядом. Говорить Дибенко - і відразу ж відчуєш: людина він мудра, дотепна, з багатішим життєвим досвідом. Прямий, наполегливий.

Над усе в житті старий любить доглядати коней. „А я - війна не війна – увесь час біля коней човпію і в рай чи в пекло на конях думаю трапити, бо такий мій талан кінський. А весь час мене елементом називають“.

За що ж так приліплено Дибенкові цей - з явним відтінком недовіри, підозрілості – бюрократичний ярлик? „За язик. Діду, тільки тільки за язик, - з насмішкою обізвався світлоокий Василь Тримайвода. - Довгий він у вас.“

Тримайвода сказав, аби звести розмову на веселий тон. Й його репліці немає й тіні принизливої насмішки, лише добродушний натяк на надмірну балакучість старого. Але дід Євмен і тут „знайшовся“, обернув натяк Василя на свою користь: „А ти його міряв? У мене, бісова макітро, коли хочеш знати, нічого куцого нема. І вік мій довгий, і труд, і стаж, і язик. Та говорить він тільки правду, а ви її в резолюції не записуєте.“

Цими словами Євмен Дибенко - народний заступник і справедливість - ніби підсумував найсвященіше, розкрив „секрет“ своєї непримеренної вдачі.

Поцілуйко теж намагається найболючіше вразити Дибенка: „Недаром вас елементом називають“. На це дід Євмен з гідністю відповідає: „Такі прозивають. А на ділі елементами виходять такі, як ти“. Як набундючений пристосуванець Кисіль. Як розтлінний горе-керівник Безборотько . Проти них й веде нищівну боротьбу Євмен Дибенко - один з найрельєфніших і надсильніших образів не лише в творчості Михайла Стельмаха, а й в усій українській прозі 60-х років.

Дибенко називав голову колгоспну „викрутнем“, „недбальцем, який „совість прогуляв“, як червінець, а хитрості напозичався“. Із цієї гострої, але справедливої характеристики довідуємося, що Антон Безборотько „паплюжник“, „шеляговий правитель“. Вкрай негативно оцінив дії пристосування й учитель Григорій Задніпровський:“ Безборотько з підземним лабіринтом крота“.

Наодинці з собою горе-голова не кривить душею, не прикидається, не лицимірить. Тут він відвертий до кінця. Його мало турбує що люди мерзнуть у низьких і вогких землянках, що на фермі вже давно нема сіна. Безборотько зайнятий найбільше своїм особистим благополуччям. Колгоспники „тицяють пальцями на його оселю“, яку він нечесно збудував.

З приїздом Марка Безсмертного Антон Безборотько втратив спокій: „І принесло ж цього Марка ще до закінчення війни, буде кому води каламутити, - це такий, що не всидить і не влежать. Гляди, ще й потурить з головування“ . Тож „на людях, де міг і як міг, а найбільше намагався „підвезти базу, ідейну чи економічну“.

Антон Безборотько задля власної нагоди ладен породичатися з ким завгодно, хоч і з чортом. Він хитрий і передбачливий, як ота стара баба з безсмертної гуморески Степана Руданського „Треба всюди приятеля мати“: „Не судіте, люди! Ніхто того не відає, Де по смерті буде!.. Чи у небі , чи у пеклі скажуть вікувати...“

„Шеляговий правитель“ лицемірить навіть перед своїм колишнім однодумцем і спільником, холоднокровне прикидає в думці : „Не одна ниточка зв'язувала його раніше з Поцілуйком - це такий ловкач-доробкевич, що сьогодні під льодом торохтить, а завтра, гляди, в якомусь міністерстві вирине“. Хто-хто, а Безборотько вже знав всі „кротячі ходи“ підлого Поцілуйка. Тому й побоюється його, тому й запобігав перед ним.

У душі „паплюжник“ сповідав одне (проклинає на чім світ стоїть Поцілуйка), на словах же – зовсім протилежне: „Безборотько, лаючись і розкидаючи на всі боки розумом, швидке одягається, одчиняє двері і привітно з стрічав гостя:

- Припізнились ви, Гнате Радіоновичу. Вже й перші півні скоро співатимуть.“

Викриваючи Безбородька як тип недбалого керівника-пристосуванця, Михайло Стельмах зображав його гротескно, у гумористичному ключі. На все в Антона одна стереотипна відповідь: „Трохи пособила держава, а найбільше не можна, бо війна“.

Та непримиренний Євмен Дибенко і цю маску зривав з обличчя лицеміри: „На її плечі (війни І.С.) усе можна скинути - і вкрадене, і згноєне. Але цією байкою не нагодуєш худоби.“

А коли нікчемний Безборотько пропонує добити голодних коней, старий Дибенко жбурляв йому вслід найобразливіші і найдошкульніші визначення – характеристики: „Геть, душогубе, іроде, звідси! ...

Конфлікт досягає свого апогея. Зіткнулися два погляди, два характери – полярно протилежні. В ставленні до народного майна найповніше виявилося, як ревно вболіває за добробут трудівників Євмен Дибенко і, навпаки, який бездушно-жорстокий і байдужий до всього цього Безбородько - п'яниця.

Кисіль – кар'єрист значно більшого масштабу, ніж Безбородько. В нього „обличчя з печаттю грубої владності і зрозумілості“.

Начальник обласного управління сільського господарства „не належить до тих керівників, які „люблять приносити людям радість, втіху чи хоча б обдарувати їх звичайною посмішкою..“ Грубе адміністрування, залякування, переслідування – ось методи „керівництва“ Киселя“: „Приїхав - поїхав... не розібрався, накричав і поїхав“.

Розумний чи обмежений, головне – аби у номенклатурні святці“ був занесений. За таких специфічних обставин й „виринути“ на своїх посадах „ловкачі-доробкевичі“ киселі та безборотьки. Це вони разом з некомпетентними „керівниками“ вищого масштабу привели країну до тієї прірви над якою ми зупинилися.

В образах Марка Безсмертного, Григорія Задніпровського, Євмена Дибенка та інших позитивних героїв роману „Правда чи кривда“ Михайло Стельмах втілює ідею безсмертя народу, перемоги правди і величі народу“.