Всі публікації щодо:

Творчість Миколи Боровка як відлуння українського сьогодення

Фрагмент з роботи, виконаної на конкурс Малої академії наук

Л. Лопата,

учениця 9 класу Морозівського НВК;

А. Ільєнко,

науковий керівник,

спеціаліст вищої категорії Морозівського НВК

Київська обл.

Микола Боровко — мій сучасник, який зумів піднятися на вершину поетичної творчості. Його твори вже сьогодні сміливо можна назвати класикою української поезії.

Це не втеча в інші, вимріяні чи ідеалізовані світи, не острів для втаємничених, а особливий духовний вимір людяності, справедливості й краси. Боровкові ронделі засвідчують: рамки традиційного віршування не такі вже й вузькі, принаймні достатні для того, щоб читач відчув і сяйво людських душ, і сплески миті.

Поезія Миколи Боровка — то сповідь душі, яку не полишають тривоги за день сьогоднішній і день прийдешній; яка сприймає чужий біль, як власний.

Поет — наш сучасник, прагне досягти вершин, які манять багатьох та підкоряються не кожному. За влучною оцінкою літературних критиків, Микола Боровко є майстром „пейзажів душі“.

Найсуттєвіші здобутки Миколи Боровка — в межах традиційного письма. Але виражені вони витонченою формою ронделів. І це робить його поезію особливо гармонійною, зрозумілою, вишуканою. Жорсткі вимоги канонічного вірша поет використовує не просто майстерно, а з великим артистизмом, своєрідною насолодою.

Сам рондель — це старовинна французька віршована форма. На сьогоднішній день — явище доволі рідкісне у нашій поезії. На це вказують дослідники інших літературних творів. Наприклад, у французькій поезії XIV—XV ст. ронделі були надзвичайно поширені. Певний сплеск активності цієї форми можна спостерігати наприкінці XIX — на початку XX ст. (серед них такі поети, як С. Малларме у Франції, А. Ч. Суїнберн у Англії, В. Іванов у Росії, Павло Тичина в Україні).

Класичний рондель будується на дві рими. Як правило, має усталену кількість рядків — тринадцять, причому перші два вірші проходять рефреном, завершуючи другий катрен, перший вірш повторюється ще раз наприкінці. Це можна передати такою схемою:

АБ-ба-аб-Аб-аб-бА.

Нерідко вважалося, що форма ронделя вже сама по собі провокує вірш на змістову полегшеність, несе в собі ознаки естетства і декадансу. У XX ст. рондель, як один із вишуканих поетичних феноменів, не набув популярності. В українській літературі віршовану форму ронделів пробував славетний Павло Тичина.

Чи не з метою спростувати погляди на ронделі як на вірш, що полегшує змістову складову, є ознакою естетства і декадансу, Павло Тичина взявся написати революційні ронделі?

Можна з різних точок зору оцінювати диптих Павла Тичини. Але безсумнівно: вірш має виразний образно-функціональний характер:

Іду з роботи я, з завода

Маніфестацію стрічать.

В квітках всі вулиці кричать:

Нехай, нехай живе свобода!

Сміється сонце з небозвода,

Кудись хмарки на конях мчать.

Іду з роботи я, з завода

Маніфестацію стрічать.

Яка весна! Яка природа!

У серці промені звучать...

— Голоту й землю повінчать!

Тоді лиш буде вічна згода.

Іду з роботи я, з завода.

або

Мобілізуються тополі

Під хмарним вітром на горі...

Уже давно ми на порі,

Давно всіх кличемо: до волі!

До волі: бідні, босі й голі!

Не час сидіти у норі!

Мобілізуються тополі

Під хмарним вітром на горі...

Гукнем же в світ про наші болі!

Щоб од планети й до зорі

— Почули скрізь пролетарі,

— За що ми б'ємся тут у полі.

— Мобілізуються тополі.

Рондель, як і будь-яка складна строфа з композиційними поворотами, зрештою, як і будь-який канонічний чи неканонічнии вірш, має визначитися в художньому плані з огляду на загальнопоетичні, загальнолюдські цінності. Для нас це не настільки важливо — полегшений чи надважкий зміст виражає той чи інший вірш — головне, аби кожного разу такий зміст не заступав справжньої поезії.

Майже півстоліття тому Яр Славутич, пишучи цикл „Жага“, вдався до поєднання — у руслі єдиної ліротеми — кількох жанростроф. зокрема тріолета та ронделя:

(Тріолет)

Сердито устоньки стулила

І рве задумливо спориш.

„Чому похмурилась, мовчиш,

Сердито устоньки стулила?

Ну, годі, годі вже. Облиш!

Невже ця мить тобі не мила?“

Сердито устоньки стулила

І рве задумливо спориш.

(Рондель) „Люблю, як бджілка — цвіт калини,

Як біла хмарка — дно ріки!“ —

Сказала. Й змовк я. Говіркий,

Навкруг поглянув на долини

І зрозумів широкоплинний

Той голос, любий і дзвінкий:

„Люблю, як бджілка — цвіт калини,

Як біла хмарка — дно ріки!“

Десь гучно рід перепелиний

Балкам розказував казки,

А тут уста — як пелюстки:

„О мій коханий. Мій єдиний,

Люблю, як бджілка — цвіт калини“.

Ліричний промінь, сягаючи вищої жаги, раптом надламується у чарівній призмі тріолета і знову випрямляється на повне „люблю“ у ронделевій частині циклу.

На жаль, інші дослідники із жанрострофою ронделя нам невідомі. Більше того, протягом усього часу до ронделевої форми вдавалося хіба що з десяток поетів. У російській поезії, за визначенням І. Рукавишникова, рондель не має живого самостійного значення, оскільки не отримав тут розвитку.

Звернення нашого сучасника, поета кінця XX — початку XXI ст. до такої вишуканої віршованої форми, напевне, є свідченням того, що поезія нашого часу вимагає певної форми, яка б виражала особливості світосприйняття людиною швидкоплинних подій сьогодення.

У збірці „Різдво весни“ Микола Маркіянович в поезії „Бруньок квітневих молоді рої...“ щемно відкриває душу:

Бруньок квітневих молоді рої

В сади травневі дружно перебрались.

Думок дерева після злив озвались

Неопалимим співом солов'їв.

Рожевий одсвіт впав на вигин вій,

Що стрепенулись і захвилювались.

Бруньок квітневих молоді рої

В сади травневі дружно перебрались.

Попрошкували радощі мої

Під оплески осонценої зали,

Крильцятами тебе намалювали

На фоні неба і хмільних гаїв

Бруньок квітневих молоді рої.

Наступна збірка, що вийшла у широкий світ 1994 року у видавництві „Молодь“, має назву „Ронделі“. У його ронделях — відсвіт часів нинішніх і минулих, князівських, половецько-печенізьких, опалених вогнем недавньої світової війни. Намагання пройнятися далеким і близьким однаковою мірою потребує чесного, неказенного слова. У прагненні саме такого слова постає поет у своїх ронделях.

Збірка „Ронделі“ — несподівана, небуденна і надзвичайно талановита. Книга цільна і в тому розумінні, що об'єктом свого дослідження Микола Боровко обрав ту землю, яку прийнято називати малою Батьківщиною. Рідна хата і родинне вогнище, рідне село, поле, ліс, річка і, звичайно ж, люди.

В тому і дивовижа справжньої поезії, що рідне і близьке поетові наразі стає до болю близьким і проникливим для тебе, для мене, для багатьох. Мовиться, звичайно ж, не про сумнівні цінності загальнозрозумілості і доступності.

Лежить Трубіж, немов двосічний ніж;

Кущі лози — лапища динозавра,

Що прочалапав з давнини у завтра, —

Слід на траві, немов століть рубіж.

З масних торфів часобігу леміш

Явля галери яничара-джавра...

Лежить Трубіж, немов двосічний ніж,

Кущі лози — лапища динозавра.

День вижина осоки, мов небіж.

Між них ковбані — воєн ближніх тавра...

Високе сонце. Тінь прозора Лаври.

І яблуком земля. Бери і їж.

Лежить Трубіж, немов двосічний ніж.

Трубіж для поета (образ неодноразово постає у збірці) — мовби вісь Всесвіту, накручена по вінця тривогами минулого і майбутнього, означена двосічно — на добро, супроти зла. Саме так невеличка річка поетового життя потрапляє в орбіту всесвітнього і вселюдського тяжіння, стає фактом мистецького пізнання світу. Цей рондель і для мене щемно зрозумілий, бо прадавня річка Трубіж протікає зовсім близько від моєї рідної Морозівки.

В іншому ронделі, що починається ось цими рядками:

Уже й купці зійшлись. І цінять.

А хата очі опуска.

Ані мольби, ні просьб, ні скарг... —

я бачу хату своєї старенької сусідки.

Відчуваю ту невимовну біль старої хати,

яку діти бабусі зійшлись продавати.

Можливо, декому і справді годилося б податися у поетів край, аби глибше зрозуміти творця. Але, думається, що картина настільки знайома в сучасній Україні, що, здавалося, банальним було повертатися до неї вкотре. Воднораз до такого психологічного правдивого образу — коли люди все ще прицінюються у грошах, а хатина від сорому ... за людей очі опуска — доторкаєшся уперше.

Паралелістична структура ронделя, з одного боку, мовби спеціально призначена для неквапливої, розлогої оповіді про ту ж хату і те ж село з ідилічними вишневими садками, з другого боку, є неодмінним чинником розгортання і динамізації, психологізації образу. У свою чергу той чи той образ, збагачений афористично-психо-логізуючим контекстом, виводить на новий емоційно-смисловий виток змістовність повторюваних рядків.

Порівняймо, наприклад, у ронделі „Крило“:

Чомусь та рана ще болить мені,

І пам 'ять кличе в Надтрубіжжя йдосі:

Хорти дощів, розлючені і косі,

Догнали журавля у табуні.

Як він пручавсь! Як бився на стерні!

Урвався раптом крику стоголоссі.

Чомусь та рана ще болить мені,

І пам'ять кличе в Надтрубіжжя й досі.

Образна предметність, почерпнута автором зі звичайного буденного довкілля, у кожному конкретному випадку стає тим винятковим святом душі, без якого немислиме співпереживання, сприйняття цілісного вірша, співпрочитання світу природи і людини.

Поет мовби полишає разочки вузликів на пам'ять нам про те, що „Тягнуть вітру срібні волокуші хмар важку солому угорі“ („Рід“), що „Орбіту літа дописав листок і ліг на стежку, що прямує в осінь“ („Вогонь“), що „Торф дотліва, як зябра призабуті рибин, котрим перетяли потік“ („Останні табуни очеретів“), що „На ріллях пізній сніг линя. І ловить сонце, мов лина, калюжі верша вечорова. За ліс морози відганя качиний привітальний помах“ („Настрій“), „І сполох жоржин, наче спалах овацій, висвітлює душу далеких провінцій“ („Всього не скупить за останні червінці“). Природна тональність поетового голосу є тим правдивим камертоном, який налаштовує читача на довірливість, переконує: тут немає удаваної претензійності, думи і почуття автора на видноті, природність обдарування стає мистецькою органічністю, без зайвого роздумування і менторства.

Пергамент осені дочитують вітри

Моїми зволожнілими очима.

І приморозку — ніби гнів вітчима

На трави впав колючий владний крик.

А пам'ять, що зібрала жмені кривд,

Важка й жорстка, мов жорна за плечима.

Пергамент осені дочитують вітри

Моїми зволожнілими очима.

Цієї палахкучої пори,

Де слід тепла печаль заволочила,

Пенсне дощів подарував Тичина...

І серце спалахнуло: говори!

Пергамент осені дочитують вітри...

Не кажемо вже, що ця природність поетового обдарування особливо відчутна в інтимній ліриці („Етюд ночі“, „В очах твоїх — снігів розлука“, „І розчахнулись небеса“ тощо).

Зрештою, поезії так званого громадянського звучання не могли б відбутися без цієї невдаваної щирості поета. Адже його ронделі — це не лише пейзажні замальовки чи інтимні мініатюри, а й соціально заангажований вірш, вірш-протест.

За свою діяльність не кожного з поетів беруться перекладати на інші мови, лише тих, хто досяг високого рівня у своїй творчості, хто зачіпає важливі проблеми сьогодення. Леонід Вишеславський, великий художник слова, лауреат Шевченківської премії, вдало зумів перекласти ронделі Миколи Боровка:

Чим більше платимо, тим важчають борги.

А віруєм — прощенному проститься...

Від правди тінь, немов далеко птиця, —

Ізнову клопоти, мов хмари навкруги.

Стежки шукаєм до своїх могил,

В надії, що дорога освятиться...

Чим більше платимо, тим важчають борги,

А віруєм — прощенному проститься...

Не втримавши житейської ваги, Одному і неважко оступиться.

Вдивляюсь пильно у зустрічні лиця —

То витоки, то неосяжжя гирл.

Чим більше платимо, тим важчають борги...

(Переклад)

Чем больше отдаем, тем долг наш тяжелей.

А веруем — прощенному простится...

От правды тень, как тень далекой птицы,

И снова хлопоты в круженье хмурых дней.

Торим тропинку в памяти своей,

Надеемся: дорога освятится...

Чем больше отдаем, тем долг наш тяжелее,

А веруем — прощенному простится...

Под непомерным грузом жизни всей

Не трудно одному и оступиться.

Во встречные я всматриваюсь лица —

То проблески, то тьма, где нет огней.

Чем больше отдаем, тем долг наш тяжелей.

На гребені Франкового рядка

Вогонь вирує й зацвіта калина.

А зверху нависа стрімка лавина,

Як сон, принадна, і, як труд, важка.

Валунням грима унизу ріка,

Аж піниться її лискуча спина.

На гребені Франкового рядка

Вогонь вирує й зацвіта калина.

Хоч кладка неспокійна і хитка

І гнеться над проваллям, як ворина,

Але хода сміливця неупинна:

Міцніє і гартується рука

На гребені Франкового рядка.

(Переклад)

На гребнях строк великого Франка

Играет пламя и цветет калина,

Но нависает с высоты лавина,

Как сон, маняща, и, как труд, тяжка.

Гремит камнями в глубине река,

Как мышцы, напряглась ее пучина.

На гребнях строк великого Франка

Играет пламя и цветет калина.

Мосток опасен там для ходока,

Он гнется под ногой неуследимо,

Но поступь смельчака неудержима:

Дух беспокоен и верна рука

На гребнях строк великого Франка.

Випадково натрапивши у Інтернеті на молодіжний форум, у якому йшла мова про ронделі Миколи Боровка, та познайомившись глибше з його творчістю, я зрозуміла, що, напевне, ця тема — ронделі в українській, а може і в світовій поезії, захопила мене всерйоз і надовго, як поезія Миколи Боровка, в яку заглиблюєшся, ніби в теплі води життєдайної річки, з якої не хочеться виринати.