Всі публікації щодо:
Шевченко Тарас

Тарас Шевченко в художній літературі

Літературна світлиця

Н. Зінченко,

кандидат філологічних наук Полтава

Оформлення сцени: портрет, рушники, квіти, виставка книг про Шевченка, „Кобзар“, „Щоденник“, ілюстрації, напис на стенді:

Він немов великий факел з українського воску, що світиться найяснішим і найчистішим вогнем європейського поступу, факел, що освітлює цілий новітній розвиток української літератури.

І. Франко

Творчість великого поета й художника Т Шевченка ввійшла в золотий фонд української літератури й культури. На його спадщині виховувалися цілі покоління українських письменників. В особі Шевченка його сучасники і наступні покоління бачили виразника дум і прагнень трудового народу, натхненника у боротьбі за волю і незалежність України.

Про потребу вчитися у Шевченка говорили самі творці. Так, приміром, П.Тичина наголошував: „Від Шевченка повинні ми взяти те, без чого ми, письменники, поети, дихати не можемо: а саме і політичну поезію.., і лірику, і сатиру... Цінуймо спадщину Шевченка! Учімося у нього!“

Навчаючись у Шевченка творчого методу, чимало українських письменників присвятили йому свої кращі художні твори, з любов'ю оспівали величний образ безсмертного Кобзаря.

Художні твори про Шевченка почали писати ще за життя поета. У 1841 році О. Афанасьєв-Чужбинський присвячує автору „Кобзаря“ свій вірш, у якому захоплено говорить про його чарівну поезію. Через кілька років сучасник поета В.Забіла написав віршоване послання, висловивши у ньому дружні почуття до Шевченка.

Після смерті поета митці все частіше зверталися до образу Кобзаря. Це і І. Франко, і Леся Українка, і М. Старицький, Осип Маковей, І. Нечуй-Левицький, М. Коцюбинський, П. Тичина, В. Сосюра, Є. Маланюк та багато інших.

Життя Шевченка можна навіть простежити за художніми джерелами:

✵ про дитинство Тараса — С. Васильченко. „У бур'янах“; О. Іваненко. „Тарасові шляхи“.

✵ юність поета — Л. Смілянський. „Поетова молодість“.

✵ зрілість — В. Дарда, „Його кохана“; „Переяславські дзвони“;

✵ період заслання — 3. Тулуб. „В степу безкраїм за Уралом“;

✵ останні роки поета — Л. Большаков. „їхав поет із заслання“.

Вшановуючи пам'ять великого Кобзаря, ми пропонуємо разом простежити образ Шевченка в художній літературі.

Ведучий 1.

Життя нашого поета таке дивне, що, слухаючи про нього, можна було б сказати, що це легенда, коли б усе те діялося не перед нашими очима. Мені хотілось і почати повість про поета, як починаються казки.

За широким морями, за лісами дрімучими ще й за горами кам'яними в не нашій, далекій стороні був колись веселий край, розкішний та багатий, заворожений злими людьми, заневолений двома неволями. Одна неволя — панська, а друга — царська. І жили там рабами в тяжкій чужій роботі заворожені в неволю люди. Світ їм було зав'язано, говорити заказано, ходили німі...

Ведучий 2.

Україна... В одному вже тільки цьому слові бринить музика смутку й жалю... Україна — країна, де найбільше люблять волю і найменше мають її, країна гарячої любові до народу і чорної йому зради, довгої, вікової, героїчної боротьби за волю. Україна — це тихі води і ясні зорі, зелені сади, білі хати, лани золотокосої пшениці... Україна — це царське та панське безмежне свавілля... Праця до сьомого поту... Світяться злидні... Україна — розкішний вінок із рути і барвінку, що над ним світять заплакані золоті зорі... Поема жалю і смутку... краси і недолі...

Ведучий 3.

Року 1814, з 26 на 27 лютого старого стилю, темної ночі, перед світом в селі Моринці на Звенигородщині, в хаті Григорія Шевченка, кріпака пана Енгельгардта, блиснув у вікні єдиний на все село вогник: народилася нова панові кріпацька душа, а Україні — її великий співець — ТарасШевченко.

Читець 1.

Про ці родини сестра поетова Катерина, вирісши, розповідала так. Прокинулась вона серед ночі і побачила в хаті таємничу картину. Над піччю, на комині, горів каганець. На печі стогнали мати. Щось квилило сердито і нетерпляче. Батько сидів на прилавку і гомонів з бабою. І було чудно те, що, незважаючи на стогін матері і на той невідомий пронизливий деручий крик, розмова у батька з бабою була спокійна, навіть радісна.

Катерина схопилась і сіла.

— Що воно таке?

— Прокинулась? — одказала баба. — Буде тобі забавка — будеш мати, кого глядіти... — Пояснює: — Знайшли тобі в коноплях братика.

Обізвався батько:

— Вже кому-кому, а Катрі буде з ним роботи. Хоче не хоче — буде за няньку.

„Еге! — Догадалась Катря, — це ж у нас дитина знайшлася“.

Батько був веселий, подавав бабі то те, то друге, жартував, допитувався, щоб долю народженому вгадала. Баба завжди до цього — з охотою. Тепер чогось одмовчується... Яка вже буде — така й буде, ми не обміняємо. Аж ось заляскало щось палицею у двері, аж мати кинулась і застогнала:“ Кожний день стукає, а ніяк не звикну“. Калатає, аж у вухах лящить, кричить: — Григор — на тік молотить, Катря — до пані прясти. Зараз, бо світає!

— Сьогодні у мене свято—сина Бог послав, не можу кинути породіллю з малими дітьми у хаті, — одгукується Григорій.

— Не моє діло, панові будеш казати. Ну, швидко, а то прогул писатиму.

Мати напружилася, перестала стогнати:

— Іди, Григоре, а то все одно не подарує: та ще й знову припише. Іди — я вже якось сама до вечора перебуду.

Крізь стогін мати додала гірко: „Бодай уже ті діти не родились, що мають рости у неволі“. Баба розважала:

— Не можна так казати, дочко, — гріх! Може, доля

якраз талант твоїй дитині готує... — додала таємниче.

Читець 2.

Минає рік, і два, і п'ять років... Росте Тарас Шевченко. Тільки зіп'явся на ноги, почалося те дитяче бурлакування. Батьки — на панщині, брат десь пастушить, сестра на городі, а ти, Тарасе, куди хочеш — скрізь тобі шляхи одкриті: на леваду, до ставу, за село до млина, у той сад густий та темний, за сад на могилу... А бур'яни несходимі! Залізе — до вечора не вибереться... І мандрує мала людина по світу зранку до вечора, дива всякі на ньому споглядає, розуму набирається. Вийде із бур'янів на поле, як Кармелюк із лісу, дивиться, як сонце заходить, як легенька хмарка з золотими крайками закриває його своїми червоними полами. І здається малому, що там — край світу.

А надворі й темніє...

— Світ не родив такого волоцюги! — скаржиться мати. — Ото небо йому, як рідна хата, а сонце, як мати. Коли б не їсти, то до хати не заглянув би цілий день. А вскочить у хату, за кусок хліба і знову надвір. Вхопиш за плечі, щоб придержати, так де там: випорсне з рук та на сонце, як линок у воду.

Читець 3.

Раз було так.

Невесела у Шевченка зимою та восени хата — стоїть край села, як примара, найгірша, мабуть, в усьому селі: кривобока,стара, стіни повигинались, солома на покрівлі потемніла, потрухла, мохом узялася, дірки світять голими латами. Невесела й вечеря — морений батько свариться, мати заклопотана, зажурена, марна. Дочка Катерина заплакана. Заходить сусід погомоніти, дивується:

— Це тільки вечеряєте? Що так пізно?

— Та нам такий оце клопіт, що й вечеря не йде — хлопець десь дівся, — говорить мати. — Зранку як пішло, то оце й досі немає: бігали і до ставка, і до греблі, всі бур'яни обшукали — як у воду впав.

— Догляділи, — сердито буркнув батько.

Катерина враз опустила униз винуваті очі.

— Нічого, знайдеться, — розважив сусід, — може, заснув десь у бур'яні, проспиться — прийде.

Раптом коло самого села луною вдарила в усі кутки багатоголоса чумацька пісня:

А вози риплять, а ярма бряжчать, А воли ремиґають. А попереду отаман У сопілку грає.

— Чумаки!

Аж ось і Катря підняла голову і крикнула радісно і сердито:

— А ось і наш волоцюга!.. Де це ти був? Де тебе носило і досі? Де ти волочився? ...

Стоїть, мовчить, оглядає свою хату — не впізнає, ніби після довгої кругосвітньої мандрівки.

— Де ж ти був оце — питаю? — почав суворо батько. Хлопець промовив стиха:

— Був у полі та заблудив.

— Бачили таке! Хто ж тебе привів додому?

— Чумаки!

— Хто? — Всі стовпилися коло хлопця, і він розповів: „Стрінувся з чумаками, питають: „Куди мандруєш?“ А я кажу: „В Керелівку!“ А вони й кажуть: „Це ж ти ідеш у Моринці, а в Керелівку треба назад. Сідай, кажуть, з нами, ми довеземо!“ Ще й дали мені батіг волів поганяти!

— Бачили такого, чумакувати надумав!

Читець 4.

І знову минає рік... Не любив хлопець сидіти в темній хаті, не любив сумних розмов про злидні, про горе. Все, було, тікає з хати до сонця, на простори. А святами — до діда. У старого Івана Шевченка, Тарасового діда, святами завжди повно людей у хаті. Між старими вертяться діти, намагаючись угадати, чого так люди стурбовані. Чується кобзарева пісня:

Звучить пісня „Взяв би я бандуру...“

Читець 5.

Перебендя

Отакий-то Перебендя, старий та химерний! Заспіває про Чалого — на Горлицю зверне; З дівчатами на вигоні — Гриця та веснянку, А у шинку з парубками — Сербина, Шинкарку, З жонатими на бенкеті (де свекруха злая) — Про тополю, лиху долю, а потім — у гаю, На базарі — про Лазаря, або, щоб те знали, Тяжко-важко заспіває, як Січ руйнували. Отакий-то Перебендя, старий та химерний! Заспіває, засміється, а на сльози зверне.

Сценка 1 (дійові особи — Тарас і дід Іван)

— Діду Іване, а розкажіть про Коліївщину!

— Еге! Про Залізняка, про Ґонту!

— Про гайдамаків, ви ж, кажуть, теж були в гайдамаках. Дід замріяно:

— Еге ж ! Гайдамаки! То були люди!

Хвалилися гайдамаки, На Умань ідучи, — Будем драти, пани-брати, З китайки онучі.

Читець 6.

І дід починає розповідати про ті часи, коли гайдамаки ножі святили, як Умань палала...

А на ранок у Тараса з насоняшничини рушниця за плечима, в руках загнута з лози шабля. Ходить у бур'яні, рубає панам голови з плечей — уявляє себе гайдамакою.

Розповіді діда, народні перекази й пісні стали основним джерелом романтичної героїко-історичної поеми „Гайдамаки“, присвяченої Коліївщині (1768) — антифеодальному повстанню на Правобережній Україні проти польської шляхти.

Восьмилітнього Тараса батьки віддали до дяка в науку. Та недовго вона тривала: після смерті матері, а згодом і батька Тарас наймитує у школі, а потім пасе громадську череду.

Дитячі враження залишили глибокий слід у свідомості Шевченка й мали величезний вплив на формування його особистості й на всю творчість. Уже в дитинстві він відчув на собі, що таке кріпацтво, сваволя поміщиків, знущання сильного над слабким, голод, сирітство й виснажлива праця. Відрадою дитячих років була для Тараса сусідська дівчина Оксана Коваленко.

Читець 7. Уривок із „Маряни-черниці“

Чи правда, Оксано, чужа чорнобрива, І ти не згадаєш того сироту, Що в сірій свитині, бувало щасливий, Як побачить диво — твою красоту. Кого ти без мови, без слова навчила Очима, душею, серцем розмовлять, З ким ти усміхалась, плакала, журилась, Кому ти любила Петруся співать. І ти не згадаєш, Оксано, Оксано! А я йдосі плачу, і досі журюсь, Виливаю сльози на мою Мар 'яну На тебе дивлюся, за тебе молюсь. Згадай же, Оксано, чужа чорнобрива, І сестру Мар'яну рястом уквітчай, Часом на Петруся усміхнись, щаслива, І хоч так, як жарти, колишнє згадай.

Читець 8.

Один із біографічних творів про Тараса Шевченка є роман Оксани Іваненко „Марія“. У ньому розповідається про босоноге дитинство малого Тараса. Сумним був той найкращий в житті людини час, аж ніяк не безтурботний. Та буває, що і в найпохмуріший день з-за хмарки вигляне сонечко, так і Тарасовому житті з'являлися щасливі хвилини. Один із таких епізодів — подорож малого Тараса із батьком, під час якої сталася важлива для майбутнього поета зустріч.

На могилі сидів старий високий худий кобзар. Вітер розвівав йому сиву чуприну, сухі довгі темні пальці перебирали струни кобзи, а висохле тонке обличчя з сліпими очима було підведене вгору, до неба. Він сидів тут сам один і розмовляв дивними співучими словами з небом, з вітром, з сонцем, з степами. Він знав, що нікого тут нема, він не для людей співав, він наче самим своїм серцем розмовляв, наче пророче прозріння охопило його, і він, незрячий, бачив долини, лани, Дніпро, всю Україну. Минуле вставало перед ним, і він просив правди і волі прийдешньому, і сльози котились по жовтих, як пергамент, щоках.

Невимовне почуття охопило Тараса. Він боявся поворухнутися, йому здавалось, що навіть коли ледь рука його затремтить чи вітер волосся скуйовдить — старий співець почує.

„Може, вони з самим Богом розмовляють“, — подумав Тарас і стояв, наче прикипів на місці.

Нарешті кобзар опустив голову на груди. І знову, тихо ворухнувши струни, заспівав.

Спурхнула перепілка майже коло ніг Тараса, зашаруділа сіра ящірка, блиснувши на сонці хвостом, і Тарас мимоволі поворухнувся.

Старий повернув голову в його бік.

— Це не ти, Грицю?— спитав.

— Тарас тихо підійшов до нього.

— Це я, Тарас, — сказав тихо. — Здрастуйте, діду. — І, намагаючись вкласти в цей привіт якнайбільше поштивості і шаноби, вклонився, як колись його дід Іван сліпому кобзареві на цвинтарі Мотронинського монастиря. І раптом злякався: а що, як розсердився кобзар, що перервав його творчі самотні думи.

—Тарас, — повторив старий. — Щож ти робиш, Тарасе?

— Я люблю слухати, коли ви співаєте.

— Як же ти один, хлопчику?

— Один... Ой! — раптом схаменувся Тарас. — Наша валка вже рушила, вже й не видно на шляху. Прощавайте, діду!

— Біжи, хлопчику, своїм шляхом. Не бійся. Щасти тобі, доле!

І він побіг.

Звучить мелодія кобзи.

Сценка 2 (дійові особи: Тарас, Оксана)

Читець 9.

Отара ягнят, як біла хмарка, що впала на зелені луки... Хай собі пасуться! І по небу пропливають ясні легенькі хмарки. Куди вони пливуть? Мабуть, далеко-далеко звідси... Як колись хотілося дізнатися Тарасові, що за тими стовпами, які землю підпирають, так тепер хочеться йому за тими хмарками полинути, на світ подивитися.

Він лежить на пагорбу, забувши про ягнят, забувши про всі поневіряння і знущання. Ніби в білих чистих сорочках, виглядають хати з густих садів на горі, під горою старий дуб, немов козак вийшов погуляти. Там тополі гнуться, розмовляючи з вітром. Ніби вся земля з гаями, садами, запашними луками живе, радіє і всміхається до сонця — і чомусь радіє і всміхається Тарас. Він, як та стеблина, що тягнеться вгору і радіє з кожного променя сонячного, з кожного подиху літнього вітру.

Хмарки линули, линули, і раптом одна, велика й темна, закрила сонце.

Ніби прокинувся Тарас від сну чарівного. Що він? Кому він потрібний? Чого радів так із сонця, із неба синього, із хат біленьких? Що в тих хатах? Скрізь там сльози, злидні, прокльони. А хіба є в нього хоч така злиденна рідна хата? Що його, Тараса, чекає? Так гірко йому стало. Опустив голову на коліна й заплакав.

Немов вітер прошелестів травою, і чийсь ніжний дотик відчув він на шиї. Глянув. Дивилися ніяково й ніжно великі карі очі, а навколо рожевого личка, ніби сяйво сонячне, світлі кучері з коси вибилися.

Оксана: — Чом же плачеш ти? Ох, дурненький ти, Тарас, бач, як малий плаче. Давай я сльози тобі витру, — дівчина витерла широким рукавом очі Тарасові.

Читець 8. Тарас дивився ніяково. Це ж Оксаночка, ота кучерява Оксаночка, з якою гралися маленькими. Вона виросла, стала ще кращою. Тарас дивився ніяково, але ніби сонце засяяло знову. Вона сіла коло нього. Поклала руку на плече.

Оксана: — Не сумуй, Тарасику, адже, кажуть, найкраще від усіх ти співаєш, найкраще від усіх ти читаєш, ще й, кажуть, малюєш ти. От виростеш і будеш малярем, еге ж?

Тарас: — Еге ж, малярем, — усміхнувся радісно.

Оксана: — І ти розмалюєш, Тарасе, нашу хату, еге ж?

Тарас: — Еге ж...А всі кажуть, що я ледащо і ні на що не здібний... — мовив він, але не сумно, а ніби сам дивуючись, що так кажуть. При Оксаночці він не міг журитися, і взагалі при ній все ставало зовсім іншим. — Ні, я не ледащо, я буду-таки малярем!

Оксана: — Авжеж, будеш, — переконливо мовила Оксаночка і раптом засміялася. — А що ти ледащо, то правда. Дивись, де твої ягнята! Ой бідні ягняточка, що чабан у них такий, — вони ж питоньки хочуть!

Читець 8. Схопилися за руки й побігли вдвох до ягнят і, так само тримаючись за руки, весело погнали їх до води.

(За романом О. Іваненко „Тарасові шляхи“.— С.52).

Ведучий 1. Через 20 років він з болем згадуватиме своє дитинство у вірші „Мені тринадцятий минало“. Читець 9. „Мені тринадцятий минало...“ Ведучий 2. Тарас наймитує, а випаде вільна часина — читає і малює. Згодом пан Енгельгардт забирає його до себе в Петербург. Щасливий випадок , а, може, й воля Божа, — зустріч у Петербурзі з художниками Сошенком, Венеціановим, Брюлловим, поетами Гребінкою, Жуковським змінили долю Шевченка. Вони побачили великі здібності юнака і викупили його з неволі.

Про незабутні роки Шевченка в Петербурзі можна прочитати у книзі Леоніда Смілянського „Поетова молодість“.

Читець 10. Книжка Леоніда Смілянського „Поетова молодість“ — це не просто художній твір. Це — чуттєва, емоційна розповідь про петербурзький період життєвого шляху великого Кобзаря. Читаєш — і ніби думками линеш у той далекий час...

Через три дні, в неділю, Брюллов чекав на гостей. Лежачи на дивані в своїй червоній кімнаті, він читав уголос Вальтера Скотта, А Мокрицький ходив по кімнаті. Часом між ними відбувалася розмова:

— Читаю ось, а сам думаю: що зараз почуває наш Тарас, які думки в нього? Коли б не сталося з ним чого-небудь з радості.

— Він признавався мені, — відповів Аполлон, — що відколи повернувся з лікарні, йому стало важче. Буває не спить ночами й засинає аж під ранок. Раніше йому було легше зносити своє рабство, але тепер, коли він подихав іншим повітрям...

— Мені здається, з Тараса буде видатний художник, може, знаменитий, — говорив він.

Брюллов відклав книжку і замислився.

— Тарас мені подобається. В його вдачі криється якесь бурхливе нестримне начало. ... Його доля мене хвилює. Цей маляр — справжній митець у душі, і я хочу забрати його до себе, в учні.

Прийшли Жуковський і Вієльгорський. Брюллов поклав книгу й підвівся їм назустріч. Майже одночасно до майстерні увійшов Григорович.

Ніхто з них не знав, що Тарас уже кілька годин ходив біля Академії, нерішуче поглядаючи на вікна помешкання Брюллова. Він бачив, як під'їхали коляскою Жуковський і Вієльгорський, зовсім не поспішаючи, зайняті розмовою, зникли за дверима академії. Незабаром після них приїхав візником Венеціанов.

Тарас був певен, що всі ці люди збираються зараз у Брюллова і що й він повинен бути там. Але як він насмілиться ввійти зараз у їхнє коло? От коли б виглянув сюди на хвилину Аполлон...З ним би він не вагався... Але ж мусить іти. Не слід, щоб на нього чекали. Треба, треба опанувати себе і перемогти свою боязкість. Зараз, негайно...

Ніхто не відав, скільки думок передумала в останні ночі ця велика голова з могутнім чолом, яке хвилювання і муки ятрили це, не раз стиснуте тяжким болем, серце петербурзького робітника.

... І ось настала хвилина, коли всі відчули, що має відбутись головне, для чого вони зійшлися тут. І тоді Жуковський дістав папір і подав Шевченкові.

— Поздоровляю вас! — тихо промовив він і потиснув Тарасові руку.

І кожний з присутніх підійшов і поздоровив його.

— Ну! — вигукнув весело Брюллов. — Дай же і я обійму тебе! — І він обняв Тараса і поцілував в обличчя.

— Нехай життя твоє на волі буде щасливе і безхмарне. Розцвітай, Тарасе, зустрічай нове життя з розкритим серцем і душею, воно з привітною усмішкою йде на зустріч тобі.

І якісь слова подяки вже готові були злинути з уст Тарасових, але він заплющив очі, вдихнув повітря, ступив уперед кілька кроків і впав обличчям до спинки дивана, ридаючи. Всі на мить застигли на місці. Жуковський хусткою втирав очі. Потім Брюллов підійшов до Тараса, поклав йому руку на плече, обняв.

— Заспокойся, Тарасе... Та не збирайся дякувати нам: мистецтво існує для добра — не для зла. А ми його служителі!.. Ось і тільки.

...Іван Максимович Сошенко працює біля мольберта в своїй напівпідвальній кімнатці. ... Тримаючи в одній руці пензель і палітру, він іде до вікна і відчиняє його. І в ту ж мить крізь вікно стрибає Тарас. У нього скуйовджене волосся і обличчя навіженого.

— Соха! Соха! — кричить він щосили своїм дужим

голосом. — Ось вона! Ось... Дивися!..

Сошенко не встигає нічого збагнути, як Тарас з розгону обіймає його, тисне до себе, як божевільний, цілує і тиче у руки папір. Пензель і палітра падають з рук Сошенка на підлогу.

— Та не казися, Тарасе!

Але й сам він радіє не менш за свого молодого друга.

А Тарас раптом відштовхнув від себе Сошенка і, ставши в позу, почав читати з пам'яті: „Я, нижеподписавшийся, уволенный от службы гвардии полковник Энгель-гардт, отпустил вечно на волю крепостного мого человека Тараса Григорьевича сына Шевченка, доставшегося мне по наследству...“Ха-ха-ха... На волю! Соха! На волю!

... Ніби навмисне він перекидає Сошенкові мольберт, стрибає крізь вікно і з гуркотом зникає, як вогнева куля блискавиці.

... Побіг.. Побіг.. Уже далеко!

Здивовані, дивляться вслід йому люди. Переморгуються один з одним, наче хочуть сказати, що юнак цей не сповна розуму. А проте, схоже таки на це...

(Л. Смілянський. Поетова молодість. — С 66—73).

Ведучий 3. 1843—1845 — час першої подорожі Шевченка в Україну. Вона тривала близько восьми місяців. Виїхавши з Петербурга у травні 1843 р., поет відвідав десятки міст і сіл України (рідну Кирилівку, Київ, Полтавщину, Хортицю, Чигирин тощо). Спілкувався з селянами, познайомився з численними представниками української інтелігенції й освіченими поміщиками (зокрема, з М. Максимовичем, В. Білозерським, П. Кулішем, В. Забілою, О. Афанасьєвим-Чужбинським, братом засланого декабриста С. Волконського — М. Рєпніним і його дочкою Варварою Рєпніною.

Ведучий 1. Взаємини між молодим Шевченком і княжною Варварою Рєпніною — цікава сторінка з біографії великого Кобзаря. Про це розповідається в повісті Володимира Дарди „Його кохана“. Поклавши в основу сюжету відомий лист Рєпніної до свого швейцарського наставника Ейнара, автор глибоко психологічно й хвилююче розкриває весь трагізм стосунків між великим поетом і княжною Варварою — людиною світлої, благородної душі. Княжна палко покохала колишнього кріпака, але почуття те лишилося неподіленим.

Сценка 3 (дійові особи: Варвара і Тарас)

Ведучий 2. її цілком заполонив Тарас, і вона нічого не хотіла знати, і сама собі була непідвладна. Та ба, він уперто уникав з нею навіть зустрічі. Чому — не могла зрозуміти. Чи то дізнався про її суперечку з матір'ю і не бажав завдавати зайвих прикростей, чи, може, для того були якісь інші причини.

Варвара: Слід нам порозумітися, але ж як це зробити, коли не вдається й словом обмовитися з ним.

Ведучий 2. Щоб покласти край цьому непорозумінню, княжна набралася рішучості і, вибравши нагоду, коли у вітальні залишилися тільки вони з Шевченком, обізвалася першою:

Варвара: Тарасе Григоровичу!

(Тарас запитливо повернувся).

Варвара: Чому ви перестали розмовляти зі мною? — чорні великі очі дивилися так пильно й допитливо, що він знітився.

Тарас: Не можу... не можу... — відповів тихо, тремтячим голосом. Потім опанував себе, наблизився до Варвари. Вона стояла, обіпершись на рояль, така близька і вірна, струнка й тривожна, і Тарас ледве стримався, щоб не припасти вустами — вдячно і пристрасно — до її ніжної, трепетної руки.

Тарас: Варваро Миколаївно, — заговорив він так само тихо й хвилююче. — Ви, мабуть, і не уявляєте собі, як потривожила мене печальна повість вашого серця... Я й досі не можу отямитися, бо ще, здається, ніколи за своє життя не відчував чогось подібного. Це поезія. До того ж — страшна поезія.

Ведучий 2.1 знову Варвара ладна була безжалісно докоряти собі за сумніви й марну тривогу. Виявляється, нічого поганого не сталося, а хмурився Шевченко й переживав через неї, бо був чулий і чесний, і вона нітрохи не помилялася, коли беззастережно вірила йому. Мабуть, справді нелегко доводиться йому з нею. Бо не така проста душа у великих поетів, у геніальних синів свого народу, як це може здатися на перший погляд.

Варвара: Тарасе Григоровичу, — зітхнула вона полегшено. — Я не хотіла завдавати вам болю... Ви й без мене зазнали його вдосталь. Повірте — я хотіла ваш біль поділити надвоє... Щоб ви мене зрозуміли... І чому? — їй ніби перехопило дихання. — Тарасе Григоровичу, чому я не можу бути для вас... бодай сестрою?..

Ведучий 2. Погляд Тарасів спалахнув радістю. Сестрою!.. Оце, мабуть, і є той єдиний вірний вихід, якого так наполегливо й довго шукав він. Але ж він, Тарас, не міг би цього запропонувати сам, і як добре, що на це зважилась Варвара.

(Тарас радо простягнув їй руку і промовив розчулено)

Т а р а с : Не судіть мене, сестро!..

(За повістю Володимира Дарди „Його кохана“. — С 105—107).

Ведучий 3. Друга подорож в Україну 1845—1847 pp. закінчилася для Шевченка арештом. Антицарські твори з відібраного при арешті альбомі „Три літа“ стали головним доказом антидержавної діяльності Шевченка. „За створення підбурливих і найвищою мірою зухвалих віршів“ його призначено рядовим до окремого Оренбурзького корпусу. На вироку Микола І дописав: „Під найсуворіший нагляд із забороною писати й малювати“. Шевченкові поезії були вилучені з продажу, а самого поета 8 червня 1847 року привезли до Оренбурга, звідти — до Орської фортеці, де він мав відбувати службу. Про найтяжчий період в житті поета — роки заслання в Орську фортецю та на Косарал (1847—1850) розповідається в історико-біографічному романі Зінаїди Тулуб „В степу безкраїм за Уралом“. Пропонуємо вашій увазі сторінки з роману.

Читець 11.

По дорозі з брязкотом і гуркотом мчав тарантас. Пронизливо деренчала на передній вісі якась гайка. За тарантасом на добрих півверсти висіла в повітрі хвостом комети кучерява курява. Коні бігли рівною, швидкою риссю, втомлено поводячи змиленими боками. Здавалося, вони ось-ось впадуть, не витримавши цього шаленого гону, а ямщик все підстьобував їх пекучим ремінним батогом.

— Видно, велика в мені потреба в Оренбурзі, що ви так поспішаєте, — з неприхованою іронією сказав один з подорожніх.

— Проковтнули б ви краще свій язик та менше писали б різних пасквілів, пане хохлацький піїта, — огризнувся фельд'єгерський прапорщик, що сидів поруч. — Було б краще і вам, і мені: не довелося б забиватися на край світу.

Шевченко мовчки стенув плечима.

Коні все мчали й мчали. Ремінна збруя одноманітно й ритмічно підстрибувала на їх спинах. Від пилу дерло в горлі, різало очі. Все тіло нило від восьмидобового трясіння без сну й відпочинку, з півгодинними зупинками на поштових станціях, поки переправляли коні.

Була темна ніч, коли тарантас прогуркотів від склепіння Самарської брами і знесилені коні, хитаючись, зупинилися. Ямщик довго стукав пужалном і кулаком у дубові вікониці, у ворота й двері. Нарешті заспаний сторож відчинив двері, і приїжджі зайшли в канцелярію.

— Де черговий офіцер? — суворо спитав фельд'єгер.

— Я арештанта привіз. Державного злочинця...

Тарас Григорович оглядівся. Єдине віконце в сінях, заґратоване, як і в канцелярії, звичайними тюремними ґратами, ледве пропускало тьмяне світло місяця вповні, що ліниво виповзав з-за далекого обрію. Лави тут не було. Він вибрав місце під стіною і простягнувся на нефарбованих смолистих дошках, з хвилину пролежав, ні про що не думаючи, несвідомо насолоджуючись тишею, і раптом пірнув у глибокий сон без снів.

В канцелярії губернської прикордонної комісії нестерпна спека. Яскраве червоне сонце б'є в вікна і так напекло кімнату, що пишне біляве волосся Федора Лазаревського прилипло до чола, а піт струмками стікає з обличчя й капає на „Справу“, розгорнуту ним на столі.... Раптом до канцелярії влетів писар Галевінський і, кинувши на стіл пачки свіжонадрукованих бланків, схвильовано вигукнув:

— Сьогодні вночі привезли Кобзаря!

— Чого ви репетуєте? Я маю „Кобзаря“, — стримано зупинив його Лазаревський. — Он, дивіться: всі бандеролі на бланках роздерлися і бланки порозсипалися.

— Та не про книжку йдеться. Автора привезли, Шевченка! Того, що написав „Кобзар“, — казав Галевінський, підбираючи розсипані бланки. — Я зустрів чергового офіцера, якому петербурзький фельд'єгер здав його вранці. Зранку він у фортеці, в пересильній казармі.

Не може бути! В казармі! Отже, забрали в солдати? Або на заслання?! Як декабристів, як Пушкіна, Лєрмонтова, Одоєвського, зате, що наважився людям казати правду!

На світанку фельд'єгер Відлер дійсно здав поета черговому офіцеру, а той відправив заарештованого до коменданта фортеці генерала Ліфлянда.

Генерал нашвидку переглянув „Справу“ прибулого і зацікавлено звів на нього очі.

Поет спокійно і розумно дивився на старого генерала. На запитання відповідав коротко, і коректно, і з такою гідністю, що генералу стало ніяково казати йому „ти“, як належало за статутом.

Але в вироку ясно говорилось, що цей синьоокий художник і поет — людина дуже небезпечна для держави. Це ніяк не вміщалося в свідомості генерала, і він визнав за краще не входити в ці справи і теж лаконічно й коректно пояснив поетові,... що його буде зараховано до п'ятого лінійного батальйону і за кілька днів відправлено за місцем служби. Потім генерал розпорядився, щоб Шевченка повели до лазні, видали чисту білизну і зарахували на повне постачання.

... В казармі Тарас Григорович ліг на нари долілиць, пригнічений і приголомшений разючою зміною своєї зовнішності. Але не за пишним волоссям і не за елегантними бачками сумував він: у жалюгідному копійчаному дзеркальці побачив він відбиток своїх душевних мук і зрозумів, що не зміг приховати їх у собі, прикривши машкарою презирства або удаваної байдужості. Йому здавалося, що він міцно замкнув перед Дубельтом і Орловим усі тайники свого внутрішнього світу й ані на мить не виказав їм, в яку безодню розпачу вони його вкинули. Але, значить, вони все-таки бачили свою перемогу, раділи й потай сміялися з нього...

... Шевченко закусив губи і одвернувся до стіни, але за кілька хвилин підвівся і торохнув по нарах кулаком:

— Годі! Треба не тільки навчитися тримати свої нерви в руках. Треба навчитися керувати власною мімікою, створити собі машкару, щоб ані очі, ані лінії губів, ані залом брів не виказували таємного болю. І я цього доб'юся. Так, доб'юся будь-якою ціною!

(Із розділу II „Приїзд в Оренбург“. — С.21—28).

Ведучий 1. Незважаючи на заборону, Шевченко писав вірші і ховав їх за халявою чобота. Цю книжку називають захалявною.

О думи мої! О слава злая!

За тебе марно я в чужому краю,

Караюсь, мучуся... але не каюсь.

Пісня „Зоре моя вечірняя“ 12 червня 1857 року за півтора місяця до звільнення із заслання Шевченко почав писати „Щоденник“ „Журнал“, як він його найчастіше називає у записах). Писав його російською мовою майже рік, не призначаючи для друку, а для себе самого. Щоденник — безцінне джерело відомостей про життя й оточення поета. Про його суспільно-політичні, філософські та художні погляди. Це — найвидатніший твір Шевченко-вої мемуарної прози, надзвичайно влучний автопортрет поета і людини“ (С. Єфремов). У запису від 20 червня 1857 року Шевченко наче підбив підсумок тяжким рокам свого заслання: „Все это неисповедимое горе, все роды унижения и поругания прошли, как будто не касаясь меня . Малейшего следа не оставили по себе. Опыт, говорят, есть лучший наш учитель. Но горький опыт прошел мимо меня невидимкою. Мне кажется, что я точно тот же, что был десять лет назад. Ни одна черта в моем внутреннем образе не изменилась. Хорошо ли это? Хорошо“.

Петербург(повернення)

Позаду все: і муштра, і капрали, Казарми й муки зранку ідо смерку... Лиш на обличчі зморшки вкарбували Усе, що звідав на своїм віку.

Читець 12.

Д. Павличко. Поет не вмирає

Маленьку хату над Дніпром І дві тополі коло хати — Чого ж іще мені прохати В своєї долі, що добром Не бавила мене ніколи? Не треба й хати, люта доле, Не треба й тихого садка! За ті синці, що я зі школи Носив од п'яного дяка, За сльози ті тяжкі, що ними Я сплакав душу в чужині, І за наругу, що мені, Мов язиками вогняними, Палила серце у тюрмі, І за мої слова німі, Що ти їм голос одібрала Наказами царя-капрала, І за солдатчину мою Одне лишень тебе молю: Умерти дай на Україні, Під плотом згинути в рові, Але на рідній на траві, Під рідні співи солов'їні... Отак він дума по путі В свою кімнаточку убогу. За ним дивилися з-за рогу Шпигунські очі. В темноті, І вдень ясний, і в ночі білі — У них він завжди на прицілі. Та він уже не вийде з дому — Кінчається його політ. Даремно, кате, край воріт На нього ждеш, аби потому Піти на ним, як тінь, услід. На другий бік Неви біжи Та імператору скажи, Що не виходить, що заслаб (Хай тішиться дурний сатрап). — Умре... Всміхнуться очі злі І знов застигнуть в отупінні. Умре, щоб жить на Україні, Щоб вічно жити на землі!

Звучить „Заповіт“.

Література

1. Васильченко С. У бур'янах. — К.: Веселка, 1978. 2.Дарда В. Його кохана. — К.: Рад. письменник, 1964.

3. Іваненко О. Тарасові шляхи. — К.: Веселка, 1989.

4. Смілянський Л. Поетова молодість. — К.: Рад. письменник, 1960.

5. Тулуб 3. В степу безкраїм за Уралом. — К.: Дніпро, 1984.

6. Шевченко в художній літературі. — К.: Рад. школа, 1964.

Ми тебе не забудем, Тарасе!