Всі публікації щодо:
Вороний Микола

БОЖЕ! ЗА ВІЩО? (Судний день Миколи Вороного)

Миколу Вороного реабілітовано двічі — постановою президії Кіровоградського обласного суду від 10 листопада 1957 року (на клопотання правління Спілки письменників України) і висновком прокурора Київської області від 14 листопада 1989 року (на підставі ст.1 Указу Президії Верховної Ради СРСР від 16 січня 1989 року „Про додаткові заходи по відновленню справедливості стосовно жертв репресії), які мали місце в період 30-40-х і початку 50-х років“).

Так сталося тому, що цими правовими актами було припинено дві слідчі справи на поета, які зберігаються в різних місцях: перша — в архіві КДБ УРСР (заведена ДПУ УРСР 1934 року, закінчилася для нього висилкою), друга — в УКДБ УРСР по Кіровоградській області (заведена Піщано-Бродським відділом УНКВС УРСР по Одеській області 1938 року, групова, для всіх посправників мала фатальний кінець).

Воістину рукописи не горять, а пам'ять людська нетлінна її незнищенна.

Завідуючому Ново-Українською бібліотекою Павлові Андрієвському судилося бачити Миколу Вороного, з яким він заприязнився за короткий час поетового побуту в цьому містечку, на подвір'ї місцевого міжрайонного підрозділу НКВС квітневого дня 1938 року — Миколу Кіндратовича вели в партії арештованих (провадили до в'язниці Одеського облуправління НКВС УРСР).

„Він упав на коліна, піднявши руки вгору, і з слізьми на очах простогнав:“Боже! За віщо?“— цю моторошну картину Андрієвський відтворив у спогадах про поета, які опублікував у газеті „Українець“, що виходила в Ново-Українці за німецької окупації (в номерах 19 і 20 за 7 і 11 грудня 1942 року), під псевдонімом „Степовий“. Та вже па початку 1945 року слідопити у військових кашкетах цей псевдонім розкрили й авторові „доплатили“ гонорар — 10 років виправно-трудових таборів за ст.54-10 ч. НКК УРСР. До цих останніх свідчень про смеркальні дні повернемося нижче, а зараз зупинімо свій і фізичний, і духовний зір на тих рядках про безнадійний стогін Миколи Вороного, який, напевно, тієї миті вже відчував свою приреченість — давно за ним полювали, понад чотири роки... „Він упав на коліна...“ На рідну землю. Одразу згадується Антей і його нездоланність, допоки він торкався матері-Землі — годувальниці всього живого Геї. Та на подвір'ї підрозділу НКВС дива не сталося — то був глас волаючого в пустелі чи точніше — „на нашій, не своїй землі“... Чи спогадав поет у ту страшну для себе хвилину сповідь-розпуку з „Мандрівних елегій“ ще 1902 року — а вони ж вписувалися в його трагедію і пояснювали її, дарма що з'явилися ще в іншу епоху. Філософію нашої стражденної долі тут означено на рівні мислителя.

О рідна земле, люба моя нене!

Чому, припавши до твоїх грудей,

Я тільки плачу, як дитя нужденне,

А сил не набираюсь, як Антей?

Чому надія, що злетить до мене,

Щезає раптом геть з моїх очей?

Чому нараз я чуюся безсилий

І падаю, мов той Ікар безкрилим?

Ні! Не тобі, знеможеній землі,

Подати ліки на моє безсилля.

Сама ти вбога. На твоїй ріллі

Лишилося саме сухе бадилля!

Де ж візьмеш ти на болі та жалі

Цілющого та чарівного зілля?

Гіркий полин, болиголов, бур'ян

Не втішать болю, не загоять ран.

Тебе я, земле, всю сходив до краю...

І ось тепер серед твоїх степів,

Немов по кладовищу, проходжаю

І біль душі, цей виплаканий спів,

В своїх октавах виливаю...

Хай у ціп трагічній оповіді буде бодай невеличкий просвіт — адже у митця такого своєрідного таланту й могутнього творчого темпераменту був свій зоряний час. Це ювілеї, пов'язані з початком літературної діяльності — 25 і 35 років. Перший святкувався за доби УНР 1 січня 1910 року. Матеріали про нього пережили всі лихоліття в архіві колишньої дружини поета Віри Миколаївни Вербицької в Чернігові (аж 1957 року їх придбав Інститут літератури імені Т.Г.Шевченка АН УРСР для свого рукописного відділу). Треба віддати належне мужності цієї жінки, яку весь час цькували за репресованих чоловіка (хоч вона була з ним давно іі розлучена) і сипа, та яка все ж не знищила унікальні й небезпечні для неї документи. Один циркуляр (інформація) Українського телеграфного агентства від 2 січня 1919 року про той ювілей чого в часи репресій був вартий — мабуть, статті 58 зі всіма пунктами:

„Голова Директорії Української Народної Республіки В.К.Вннниченко привітав ювіляра від найвищого українського уряду і від себе як громадянина і письменника“.

Виступав і головний отаман Українського війська Симон Петлюра, який сказав:“Ви нам наказуєте, а ми повинні сповняти“. „Промовець згадує останній вірш ювіляра, в котрому говориться:“Тому, козаче, позір май, коли ти любиш рідний край“, і заявляє, що він і його військо будуть завжди йти за отаманом духа“.

Збереглися письмові привітання від А.Ніковського, Д.Дорошенка, виконуючого обов'язки військового міністра УНР О.Осецького.

Товариство „Просвіта“ села Красносілка па Чигиринщині надіслало вітальний адрес із зверненням „Славний наш батьку!“ Там є такі зворушливі слова:“! коли упали віковії пута, коли завдяки Євшан-зіллю розгорілися серця наші любов'ю до нещасної Неньки, в 25-літню річницю Твого ювілею, постановили ми назвать Товариство „Просвіта“ Твоїм іменем і, йдучи Твоїм слідом, усі наші сили і змагання посвятити великому і святому ділу Відродження України“.

На вечорі, що відбувся в „Молодому театрі“ на Прорізній, з подячним словом виступив ювіляр (збереглася чернетка-конспект його промови).

„25 літ у таких умовинах — коли не подвиг, то тяжкий хрест. Мій естетизм з народу... Я не з панського коліна, а кріпацько-селянського роду... Я своєю естетикою служив нації, і культурі, і всій людськості“— це лише фрагменти, які, очевидно, були наповнені більш докладними сентенціями. Одну з них, завершальну, зафіксовано повністю:

„Дозвольте ж ще раз подякувати вам, висловити моє найгарячіше бажання — мою молитву-надію, якою живу і житиму далі.

Нехай наша нація, наш народ український увійде в ряди справді культурних народів, нехай сей народ буде високоморальний, гуманний, благородний і духовно красивий, нехай усі інші народи, дивлячись на пас, з почуттям високої пошани промовлятимуть слова „Україна“, „українці“.

Я певен, що зоря нового життя ясним світлом осяває путь нашого самостійного демократичного всенаціонального існування.

Я щасливий, що перший раз у жилі можу привітати наш верховний уряд, наше соціалістичне правительство. Хай живе Українська Народна Республіка. Хай живе соборна Україна як велика незалежна нація“. Був іще ювілей — 1928 року, визнання таланту й заслуг, були плани і перспективи, та на початку 30-х для Вороного, як і багатьох його побратимів, життєва просторінь збіглася у вузьку смужку, що невблаганно маліла, як шагренева шкіра.

28 березня 1934 року уповноважений секретно-політичного відділу Київського обласного відділу ДПУ УРСР Акимов виніс постанову про початок попереднього слідства у справі М.К.Вороного, якому інкримінувалася „контрреволюційна діяльність“. Того ж дня в ДПУ на Вороного було заповнено анкету обвинуваченого, допитували його, а також (як свідків) Івана Ле, Петра Колесника, Аркадія Добровольського і Любомира Дмитерка.

Ось зразки цього специфічного, культивованого в кабінетах ДПУ жанру, на які потім опиралися в обвинувальних висновках. Усі наведені нижче свідчення записані названими особами власноручно. Іван Ле:

„...(Вороний) у минулому білоемігрант. Святкував при Петлюрі свій ювілей з Петлюрою, „гетьман української поезії” з „гетьманом української армії“.

(...) На похоронах Васильченка (письменника) М.Вороний у промові сказав таку контрреволюційну фразу: „За життя небіжчик любив українське сало іі перед смертю його бажав, та, на жаль,— не дали й перед смертю йому хоч кришеник того українською сала“(...)

М.Вороний мас в минулому явно контрреволюційні поезії, але гордиться тим, що він переклав на українську мову „Інтернаціонал „(...)

На обговоренні (доповіді про боротьбу з українським націоналізмом — І.І.) заявив: „Ми вчилися, ми знаємося на мистецтві, а якийсь, звиняйте, початківець починає мене повчати (...) За царату українофільство було революційною теорією, іі нас за нього били, в тюрми засилали. А в 17 році? Хіба не українці перші підтримали гасло самовизначення нації? Далі він не говорив, але так побудував своє слово, що виходило: за царату українців били іі зараз їх же б'ють — ніякої різниці (...) Син його Марко чомусь виїхав до Москви й там працює в журналі „Наши достижения“. Гадаю, що це є демонстрація перед громадськістю: дивіться, мовляв, як нам, українцям, тяжко на Україні, мусимо свою культуру кидати іі працювати на руську. І, безперечно, Марко зробив це з найближчої батьківської поради“.

Певно, що без батька тут не обійшлося: коли почалися масові арешти, йому хотілося врятувати бодай сина, який згодом повернувся до Києва. Але порятунку не було ніде. До речі, саме в Москві арештувати М.Зерова, Л.Курбаса, кількох діячів так званої боротьбистської організації, а Б.Антоненка-Давидовича знайшли аж в Алма-Аті. Та й самого Миколу Вороного поведуть на Голгофу з маленького степового райцентру.

Любомир Дмитерко у своїх свідченнях, які тільки за протокольною формою відрізняються від добровільного доносу, заявив, що Вороний „висловлює свої міркування про деградацію мистецтва, занепад літератури і т.д.“. Цього він, Дмитерко, від нього сам не чув, але „це можна почути в Буднику літераторів дуже часто“. Вороний публічно виступав рідко, але поза вуха Дмитерка з його гострим класовим чуттям не промайнула така крамола: Вороний „всіляко намагався реабілітувати себе, знущаючись над марксизмом“ (як саме — цього він не зафіксував), і на одному вечорі згадував, як „чудово, божественно і тд. читав колись Кропивницький (куркуль і націоналіст)“. У викривальницькій ейфорії запопадливий Дмитерко навіть дореволюційного діяча нашої культури мало на зробив антирадянщиком.

Далі цитую Л.Дмитерка (слово в слово): „Вся творчість М.Вороного або явно буржуазно-естетська, або націоналістична. У великому вірші „Євшан-зілля“ Вороний проповідує зраду в ім'я націоналістичних ідей, тобто вже приблизно в 1917 — 18 рр. він проповідує ту зброю, якою зараз користуються українські націонал-фашисти (...)

Він видав, здається, у видавництві „РУХ“, переклад Пантелеймона Куліша якоїсь драми Шекспіра. В цьому виданні є передмова чи післямова Миколи Вороного, де він передусім співає дифірамби П.Кулішу, цьому найреакційнішому поміщикові, прабатькові українського фашизму і, по-друге, взагалі контрабандою протягує деякі ворожі твердження (...)

Аналізуючи весь цей образ старого трубадура націоналістичної контрреволюції, встає переді мною таке запитання: нам дуже важко, особливо на Україні, де окремі комуністи навіть виявилися агентами фашизму, проводити ленінську національну політику. Для чого нам тримати явних ворогів, людей, які, на випадок чого, з задоволенням стріляли б нам у спину, людей, які всіляко використовують можливості для того, щоб нам шкодити. Я вважаю, що дипломатничати тут не можна. Мені важко уявити, щоб такий тип, як Вороний, не був організаційно зв'язаний з фашизмом. Та вже, в усякому разі, органічно він зв'язаний нерозривно”.

Петро Колесник:

„Переконаннями своїми Вороний — петлюрівець, український націоналіст (як основний доказ цього наводиться вже згадуваний епізод з умираючим С.Васильченком. — І.І.) (...) Він стверджував (публічно), що націоналізм не являє ніякої небезпеки на сучасному етапі (...) Говорячи про своє націоналістичне минуле, він зводив усе до того, що націоналізм до Жовтня мав революційне значення, тому що він, мовляв, був спрямований проти царизму і т.д.

У колективі письменників М.Вороний підтримує дружні зв'язки з письменниками-націоналістами типу Г.Косинки, Є.Плужника, Б.Антоненка-Давидовича (...)“

Аркадій Добровольський:

„До еміграції він був придворним поетом Симона Петлюри.

Виступ Вороного весною 1032 року на громадській панахиді по Васильченку, теж націоналісту, — в якому Вороний не стримався від антирадянського, націоналістичного випаду (...) Цей виступ я розцінюю як закономірне розкриття суті Вороного, співця українських поміщиків, плоть від плоті, який, повернувшись з еміграції, однак залишився емігрантом, а, значить, і націоналістом“.

Усі четверо фігурують в обвинувальному висновку, авторам якого вельми згодилися наведені вище оцінки: „Допитані свідки Іван Ле, Колесник, Дмитерко і Добровольський показали те, що Вороний є ідеологом української буржуазії, що всі його праці є контрреволюційними, і Вороний з моменту приїзду з еміграції вів контрреволюційну націоналістичну агітацію“.

Коли замислюєшся над мотивами таких свідчень, пригадуєш сентенцію історика Д.Дорошенка, який у зв'язку з репресіями проти українських патріотів після поразки І.Мазепи і появою разом з тим з-поміж українців прислужників царизму писав:

„Але мало чим кращі були від чужинців і деякі українці, які виплили на поверхню в ці сумні часи. В часи страшного терору з одного боку й переляку та упадку духа — з другого, звичайно, дуже легко шириться серед громадянства й упадок моралі. Діоди, неперебірливі в засадах для досягнення кар'єри, різні авантюристи, підіймають у такі часи голову й на загальному нещасті будують своє власне щастя“.

У справі N 6437 по обвинуваченню Вороного М.К. за ст.54 —10, 11 КК УРСР особливу увагу привертають автобіографічні дані поета, викладені ним власноручно (аркуші 11 — 19). Ось окремі фрагменти цієї вимученої сповіді:

„Був тяжкий 1919 рік, я недоїдав і мерз у своїй квартирі, в мене почалася тяжка гастритна хвороба (атонія і неврастенія кишок). Коли прийшли поляки, я виявив легкодухість через розлад здоров'я, піддався спокусі відпочинку й ситого життя — я відступив з Петлюрою і поляками. Був у Варшаві аташе при уенерівському посольстві і технічним секретарем „Української трибуни“, з якої за статтю про Мирного мене викинули (...) Приїхала радянська делегація на чолі з Наумом Калюжним для підшукання приміщення для радянської місії. Мене викликав Калюжний, і я йому сказав, що сиджу за кордоном поки з необхідності, через голод в Радянському Союзі, і що мрію за ліпших обставин повернутися. Калюжний мені це сам запропонував, і ми на цьому зійшлися. Поки що я переїхав до Львова, де був директором драматичного училища при українській консерватори і викладав на кафедрі риторики в таємному українському університеті (...) 1926 року я на пропозицію комуністичного депутата Сейму (забув прізвище) подав заяву в наше повпредство про бажання повернутися, одержав перепустку і 50 доларів допомоги“.

Далі М.Вороний пише про свою літературну працю після повернення на батьківщину: переклав лібретто кількох опер („Кармен“, „Овод“, „Ріголетто“ та ін., працював над „Гугенотами“, на черзі була „Лакме“), написав кіносценарій „Захар Беркут“ (прийнятий, але не використаний через дорогу постановку).

„Повернувся я з-за кордону з твердим і чесним наміром працювати для добра Радянського Союзу, для пролетарської культури, для будівництва соціалізму, — пояснював М.Вороний, — ... Мене бентежить почуття недовір'я до мене з боку активних товаришів-письменників, підозрілість, яку я відчуваю у себе за спиною. Мої помилки, по суті — дрібні, випадкові, які я допускаю через неловкість і дезоріентованість у моменті, інколи кваліфікують як „вилазки класового ворога“, що мене просто вбиває, мучить, ображає“.

Та секретно-політичному відділу ні до чого було вникати в психологічні нюанси адаптації митця, там було не до таких топких матерій. Тим паче, що їхній підопічний щиро зізнався про свої зв'язки до революції з УСДРП, хоча членом цієї партії себе і не вважав: „у своїх переконаннях я був революційним націоналістом“. Це вже було щось аномальне для слідчих, бо в ДПУ (та й не тільки) націоналіст мав протилежну політичну оцінку.

М.Вороний під час допитів рішуче відкидав висунуті проти нього обвинувачення в приналежності до контрреволюційного підпілля:

„Після повернення з еміграції я політичною діяльністю не займався. Я категорично заперечую свідчення Коліуха про вербовку мене в контрреволюційну організацію, позаяк я йому згоди на вступ до організації не давав і зі мною розмов на цю тему він не вів (...) З приводу пред'явлених мені обвинувачень я категорично заперечую участь у якій-нсбудь контрреволюційній організації і контрреволюційну діяльність“.

Одначе в постанові про оголошення обвинувачення знайшли, що Вороний „був членом контрреволюційної організації, яка ставила своїм завданням повалення Радянської влади, і після ліквідації організації продовжує займатися контрреволюційною діяльністю“.

28 березня 1934 року М. Вороного ознайомили з цим документом, і того ж дня він дав підписку про невиїзд. Отже, цього разу він уникнув тюремної камери ДПУ.

В обвинувальному висновку Вороному інкримінували участь в УНРівському уряді та в ліквідованій 1931 року контрреволюційній організації „Український національний центр*.

Як доведено вже в паш час, цю справу, як і процес С13У, було сфабриковано. Одна з найвідоміших жертв тієї фальсифікації — історик М. Яворський. Втягували в коло обвинувачуваних і М. Грушевського (збереглася заява вченого про те, що його допитували 8—9 діб безперервно і кілька разів інсценували розстріл).

„Одночасно, — читаємо далі в обвинуваченні М. Вороного, — вів контрреволюційну націоналістичну агітацію і пропаганду. Так, 1932 року він виголосив контрреволюційну промову на громадянській панахиді по письменнику Васильченку. В 1933 році взяв участь в обговоренні доповіді тов. Шабліовського про нацдемовщину в українській літературі, виступ його мав явний контрреволюційний націоналістичний характер“.

Далі — вже цитоване посилання на свідків і позиція обвинувачуваного: „участь у контрреволюційній організації заперечує“. І, нарешті, висновок: „СЛІДЧУ справу за ст.54-11, 54-10 направити на Особливу параду колегії ДПУ УРСР з проханням застосувати до обвинувачуваного Вороного М.К. висилку за межі України“.

Невдовзі, 31 березня 1934 року, Особлива нарада ухвалила: „Вороного Миколу Кіндратовича ув’язнити у виправтрудтабір строком на тіні роки, рахуючи строк з 28 березня 1934, па місце заслання направити одиночним порядком“.

У травні того ж року Вороному було дозволено па кілька днів виїхати до Харкова, тодішньої столиці, з апеляцією до керівництва ДПУ УРСР. У заяві від 11 травня він просив голову ДПУ УРСР В. Балицького прийняти його, але марно, тому передав на його ім'я письмове клопотання.

„Майбутній історик, знайшовши в аналах нашого кипучого життя цей інцидент з шматочком сала, тільки з сумовитою усмішкою похитає головою, а мені ось через це стелиться дорога на заслання в Казахстан, — писав М. Вороний. — Хотів би думати, що мені, поетові з 40-літнім письменницьким стажем, який полишив свій помітний слід в українській літературі, мені, авторові українського перекладу-переробки гімну „Інтернаціонал“, що надихає впродовж 16 років пролетарські маси на боротьбу, мені, хто добровільно повернувся з-за кордону для свідомої роботи в свій рідний Союз, — зовсім не місце на засланні, де в чужих, несприятливих умовах може не витримати моє підірване здоров'я і де безслідно згаснуть залишки ще живої творчої сили“.

Не маючи надії на повну свободу, хворий поет прохав місце заслання визначити десь ближче — Воронеж, Сталінград, навіть Свердловськ чи Кавказ.

Судова трійка при колегії ДПУ УРСР 9 червня 1934 року несподівано зглянулася й замінила йому трирічне заслання в Казахстан висилкою на той же строк — із забороною проживати в Україні, БРСР, Московській і Ленінградській областях.

В обох справах на М. Вороного жодних документів про життя під час висилки немає, але з листів сина Марка, який відбував свій строк на Соловках, до матері Віри Миколаївни в Чернігів видно, що Микола Кіндратович жив у Воронежі, а пізніше — в Бєжиці. Збереглася одна його вітальна телеграма з Воронежа до сина в Київ (без дати). З листів Марка також бачимо, що батько щомісяця надсилав йому по 50 карбованців, хоча, певно, й сам бідував.

Десь улітку 1937 року М. Вороний з'явився в селі Глиняне Піщано-Бродського району Одеської області, а восени переїхав до Ново-Українки. Це вже — за свідченням П. Андріевського, який у згаданих спогадах „Вороний М.К.“ в газеті „'Українець“ розповів про останні місяці поетового життя (він щодня приходив до П. Андріевського в бібліотеку як читач, запрошував його й до себе):

„Він завжди розвивав який-небудь проект, думку на поліпшення людського життя. І тяжко зітхаючи, в кінці своєї думки казав: „Все це марно, адже ж я труп у розумінні радянських сатрапів“. Йому роботи не давали. Куди не піткнеться, всюди відмовляють. Один раз він був влаштувався в місцевій газеті коректором, але через деякий час: „Видите ли, вы нам не подходите, ваше прошлое...“ І знову безробіття, і знову думки про те, що одного авторського гонорару за „Кармен“ не досить, бо життя дорожчає, а допомоги нема. Та й сину треба послати в далеку холодну Карелію...“

П. Андрієвський передає враження від перших відвідин поета на його квартирі, яку той наймав: велика кімната з вишиваними рушниками на портретах (все було власністю Вороного). На одній із стін висіла олеографія з портретами репресованих українських письменників (Остап Вишня, О. Слісаренко, А. Панів та ін.)

„Найтяжчі хвилини були у М. Вороного тоді, — розповідає автор споминів, — коли він згадував свого сина Марка, теж письменника, якого НКВД заслало в Карелію. Марко Вороний надрукував книжку своїх віршів, ця книжечка теж на той час була вже вилучена з бібліотек. Читаючи вголос цю книжечку, Микола Кіндратович завжди плакав. А назавтра збирав останні газети, особливо „Літературну газету“, купував трохи жирів і разом з газетами відсилав Марку (...)

Основним майном його були ящики — шафи з книгами. Це була досить цінна бібліотека унікумів. „Історія літератури“ С.Єфремова, „Історія України“ М.Грушевського, „Історія літератури“ Дорошкевича і багато інших книжок з портретами авторів — ось що він любив безмежно. Багато книг було і на чужоземних мовах (німецька, англійська, латинська, французька і т.д.).

В літературній енциклопедії показував дані про себе, вкачував на перекручення та замовчування деяких фактів... Він розповідав: „Примушували мене каятися, але я естет і не хочу бруднити своє єство; що зробив, від того не відмовляюся (...) Чого їм треба? Сина взяли, і він десь поневіряється в далекій холодній Карелії. Марку, Марку, чи чуєш ти? Родинного життя позбавили... Тиняюся по рідній Україні, чужий, без притулку (...)“.

Про прощальну зустріч з М.Вороним уже згадувалося. На жаль, Андріевський не зміг виконати останнє прохання поета — приберегти його речі, особливо книги. Хазяйка квартири пояснила йому, що „все забрано в НКВД“.

За протоколами допитів Андріевського можна здогадатися, що за спілкування з опальним поетом могли бути підведені під кримінал невинні жертви (і це вже в 1945-46 рр.). Ось що випитував слідчий: „Ви розмовляли з Миколою Вороним про його праці? Хто ще бував при ваших зустрічах і розмовах з Вороним? Розкажіть, на які темп у вас відбувалися розмови з Вороним? Ви знали, що Микола Вороний, будучи українським націоналістом, розповсюджує українсько-націоналістичну літературу, і не заявили відповідним органам? Назвіть осіб, з якими М.Вороний мав тісний зв'язок у місті Ново-Українці...“

До честі Павла Ксенофонтовича Андріевського, він нікого не назвав із можливих співрозмовників, а щодо одного із запитань, то відвертою відповіддю підставив себе під прямий удар: „Не заявив я у відповідні органи, тому що співчував Миколі Вороному“.

Останній акт трагедії М.Вороного зафіксовано в архівній слідчій справі N 3045 Фпд („фонд прекращенных дел“), яка зберігалася в УКВД по Кіровоградській області. Ця справа була групова („Дело N 66162 по обвинению Павлюченко Логвина Ананьевича и др. (всего 13 человек). Начато 14 апреля 1938 г.“). Того ж дня арештували і М.Вороного. Як і всіх його посправників — „за участі, у контрреволюційній військово-повстанській організації“ (дарма, що ні в кого не було вилучено зброї і ніхто й уявлення не мав, звідки її їм постачили б). Усі 12 — місцеві селяни (в тому числі з Глиняного); потрапили ці небораки під каральним прес або за рознарядкою згори (для сатанинського плану), або ж з ініціативи районних енкаведистів: треба ж було і їм мати показники, демонструвати свою пильність в дії. Отже, як сказано в постанові по цій справі, „контрреволюційна військово-повстанська націоналістична організація ставила собі за мету повалення Радянської влади шляхом збройного повстання, відторгнення України від СРСР і встановлення на Україні фашистського ладу за типом Німеччини“.

Ось що намагалися вчинити 12 селюків із глухого степового району і 67-річний поет, включений до списку як давній ворог, а, отже, й перший підбурювач.

Чи виявлено ж якісь конкретні контрреволюційні дії, що свідчили б про підготовку такого глобального державного перевороту? Виявлено й зафіксовано, але ось що:

„З шкідницькою метою на його конюшні, яку він обслуговував, було навмисно зроблено шість абортів конематок“ (Л.Павлюченко).

„Навмисно задушив від племінної матки жеребця“ (М.Кудер). „Дискредитував методи стахановської роботи“ (В.Осадчий). „Вів націоналістичну агітацію, спрямовану на підрив трудової колгоспної дисципліни“ (Г.Войта).

„Навмисно заплутав облік трудоднів колгоспникам з тим, щоб викликати незадоволення в них існуючим ладом“ (Р.Мекалиш).

„До дня арешту вів шкідницьку роботу по пониженню урожайності, вів націоналістичну агітацію за „Україну-неньку“ (І.Гулик).

„Серед колгоспників вів розмови про те, що Москва зробила Україну своєю колонією“ (Ф.Запасний).

„Псував сільськогосподарський інвентар, отруїв формаліном двох коней“ (Д.Кравченко).

Здається, фантазія працівників Піщано-Бродського відділу НКВС може затьмарити славу В.Войновича, автора гучного бестселера про солдата Івана Чонкіна і доблесних героїв НКВС. Про М.Вороного у цій постанові сказано: „В 1934 р. був засуджений колегією ОДПУ за контрреволюційну діяльність. Завербований відомим націоналістом Шимановичем (установлюється), завербував Гулика, компрометував заходи партії й уряду“.

Під обвинуваченням кожного з 13-ти стоїть: „зізнався“ (як ті зізнання з них вибивали, ми вже не довідаємося), а в кінці постанови — висновок: „Направити на розгляд особливій трійці при УНКВС Одеської області“. 29 квітня 1938 року трійка розглянула, серед інших, і цю справу. У витягах з протоколу N 175 цього засідання щодо кожного з групи 13-ти у графі „постановили“ значиться: „расстрелять“.

Є у справі й 13 витягів з акту про виконання вироку 7 червня 1938 року о 24 годині. Щоправда, в цих витягах помилково вказано дату винесення вироку (5 травня замість 29 квітня). Та при тому інтенсивному конвейєрі смерті можна було й заплутатися з датами.

Отже, земний шлях поета, який мав право па європейську славу і щасливу старість, завершився двома страшними папірцями — уособленням нечуваного й необмеженого деспотизму.

„Витяг з протоколу засідання Трійки при УНКВС по Одеській області 29 квітня 1938 року.

Слухали: справу N... Піщано-Бродського р/в НКВС. 20. Вороний Микола Кіндратович, 1871 р. народження, уродженець М.Ростова н/Дону, житель с. Ново-Українки, того ж району, Одеської області, українець, громадянства СРСР, з середньою освітою, із міщан.

До арешту без певних занять. У 1926 р. повернувся із Польщі як реемігрант. В 1934 був засуджений Колегією ОДПУ за контрреволюцій!гу діяльність. Сни ЙОГО Марко також засуджений за контрреволюційну діяльність і відбуває покарання па Соловках.

Був учасником контрреволюційної української військово-націоналістичної організації.

Постановили: Вороний Микола Кіндратович. Розстріляти.

Згідно: секретар Трійки Фішман“.

Бланки для витягів виготовлені в друкарні. Внизу на кожному є позначка „ОДУ — 159 — 15000“. Тобто для 15 тисяч витягів. А це ж тільки одне замовлення!

І завершальний документ — витяг з акту, фотокопія якого подається.

Не виключено, що всі 13 жертв знайшли вічний спочинок у спільній непривітній, але братській могилі, в якій поховані крадькома і без домовин. Якщо колись буде віднайдена й одеська Биківня, то хай імена цих жертв викарбують па одному камені і в тому порядку, в якому їх , безневинних, прирекли па страту:

1. Павлюченко Логвпн Ананійович, 1877 р.н,

2. Кудер Матвій Хомич, 1886 р.н.

3. Кузьменко Іван Омелянович, 1888 р.н.

4. Осадчий Василь Євстахійович, 1888 р.н.

5. Войта Григорій Омелянович, 1886 р.н.

6. Мекалиш Родіон Михайлович, 1900 р.н.

7. Гавриловець Прохір Йосипович, 1901 р.н.

8. Осадчий Василь Антонович, 1895 р.н.

9. Дремлюга Іван Романович, 1882 р.н.

10. Гулик Іван Васильович, 1911 р.н.

11. Заласний Фока Сергійович, 1884 р.н.

12. Вороний Микола Кіндратович, 1871 р.н.

13. Кравченко Дмитро Васильович, 1894 р.н.

23 жовтня 1957 року прокурор Кіровоградської області направив протест у президію обласного суду, від якого зажадав переглянути цю справу. Ось якими мотивами він керувався: „Свідчення не викликають довір'я, записані конкретно, без зазначення обставин, через що не видно, звідки знали свідки про злочинну діяльність засуджених: зізнання засуджених також викликають сумнів, оскільки вони не переперевірені, не конкретні й не підтверджені іншими об'єктивними даними“.

Президія Кіровоградського обласного суду 10 листопада 1957 року постанову трійки УНКВС по Одеській області від 29 квітня 1938 року стосовно 13 означених осіб скасувала, а справу по них припинила „за недоведеністю обвинувачення“. Мабуть, тоді наші правники ще не дуже відважувалися давати інший мотив — „за відсутністю злочину“. Але мученикам, хоч і посмертно, було повернуто чесні імена.

Микола Вороний пішов з життя, не відаючи, що його єдиного й улюбленого сина вже поглинула ненаситна гідра сталінської диктатури (та й у постанові трійки Марко згадується як живий).

Коротка довідка: Марко Вороний арештований 19 березня 1935 року в Києві; па закритому засіданні Військового трибуналу КВО 1-4 лютого 1936 року засуджений на 8 років виправно-трудових таборів; відбував покарання па Соловках; постановою особливої трійки при УНКВС по Ленінградській області від 9 жовтня 1937 року засуджений до розстрілу; вирок виконано З листопада того ж року. Реабілітований посмертно.

А й справді:

БОЖЕ! ЗА ВІЩО?

Отця і сина.

Батьків і дітей.

Хліборобів і піснетворців.

Цвіт народу нашого.

Іван ІЛЬЄНКО