ВАСИЛЬ СТЕФАНИК „І ВСЕ, ЩО Я ПИСАВ, МЕНЕ БОЛІЛО”

Василь Стефаник написав лише 70 новел і нарисів, але став одним із найкращих, найоригінальніших українських новелістів.

До першої збірки його новел „Синя книжечка” (1899) ввійшло 15 творів, серед них чудові взірці жанру — „Катруся”, „Новина”, „Виводили з села”. Вже тоді упорядник збірки відомий літературознавець Степан Смаль-Стоцький у передмові до неї назвав новели прикарпатського прозаїка перлинами.

Художня манера письма Василя Стефаника відзначається поглибленим психологізмом, лаконічністю фрази й ощадливістю слова, підвищеною увагою до барв і деталей, колоритною народною мовою, зокрема покутським діалектом. Коли до цього додати тонкий ліризм і вміння правдиво зобразити дійсність, стає помітним поєднання письменником рис імпресіонізму, досить поширеного в літературі кінця XIX — початку XX ст., з реалізмом, через що Іван Франко назвав Стефаника „реалістичним імпресіоністом”.

Яскравий представник психологічної новели, Василь Стефаник міг на кількох сторінках показати потрясаючу картину людської нужди (батько власною рукою топить меншу дочку, щоб не страждала від голоду) і водночас із неперевершеною художньою силою передати і душевні муки Гриця Летючого, коли той вагається, чи зберегти життя старшій дитині, і його батьківську любов до дочки, яку врешті відпускає, даючи на дорогу палицю: „бо як ті пес надибає, та й роздере, а з бучком май безпечніше” („Новина”).

Щоб відтворити широку гаму мужицького життя з і його бідарством і злиднями, письменник обирає найдраматичніший момент із біографії героя. Так, приголомшують читача картини прощання Івана Дідуха з односельцями в новелі „Камінний хрест”, у якій показано болючі процеси еміграції західноукраїнського селянства за океан. Вагому змістову функцію в творі виконують образи-символи хреста і „щонайвищого і щонайгіршого над усе сільське поле” піщаного горба, який зостався у спадок наймитові. Саме на горб, в який марно вкладено всі сили і де вік свій збув, приходить переселенець Іван Дідух, який через нестатки і безземелля змушений покинути дідівські місця і шукати кращої долі аж у Канаді. Тут він ставить камінний хрест, що нагадував би односельцям, як він тяжко мучився і нуждував.

Помітне місце у творчості покутського письменника належить стрілецькій тематиці, показові зростання національної самосвідомості галичан під час визвольних змагань 1918—1920 років, зокрема боротьбі січових стрільців проти московської і польськошляхетської окупації. Схильність до трагічного, підвищена увага до емалювання внутрішнього світу персонажів дають змогу письменникові передати глибокі душевні болі й переживання батька („Сини”) та матері („Марія”), чиї діти не повернулися з поля бою, захищаючи волю України. Під час читання новели „Марія”, написаної після п'ятнадцятилітньої творчої перерви, виникає ідейно-естетична паралель із творами Павла Тичини „Скорбна мати” та Миколи Хвильового „Я (Романтика)”: і там, і тут зримо постає трагічний образ матері-України.

Усім героям Стефаникових новел судилося тягти свій злиденний жереб. Вони скитаються в нужді та горі, стають свідками багатьох подій, не раз випробовуються лихом і труднощами, але щастя так і не зазнають. Так, іде до криміналу за скоєний злочин — дітовбивство — Гриць Летючий („Новина”); покидає батьківщину і їде шукати щастя-долі в далекій стороні „переламаний” тяжкою працею Іван Дідух („Камінний хрест”); самотою доживають вік мати Марія („Марія”) і старий батько Максим („Сини”); дітьми-сиротами залишаються біля вбитої матері маленький Василько і його сестричка („Діточа пригода”). Треба було безмежно любити людей, щоб написати такі сповнені співчуття і глибокого трагізму вражаючі драми мужицької недолі. Майбутній тесть письменника Кирило Гаморак, прочитавши новелу „Камінний хрест”, сказав: „Стефаник, так не пишіть, бо вмрете”. Український фольклорист та літературознавець Володимир Гнатюк також зазначав, як новеліст, „пишучи, роздирає-кривавить своє серце”, які непомірні душевні випробування і творчі муки переживав автор, бо все, що Стефаник описував, йому боліло.

ГРИГОРІЙ СЕМЕНЮК

1997 р.