Всі публікації щодо:
Стефаник Василь

ПИСАТЕЛІ-РУСИНИ НА БУКОВИНІ

Добродій Василь Стефаник з більшою рацією, ніж д. Кобилянська, може вважатися наступником Федьковича, він так само, коли ще й не більше, близький до селян, до їх мови і світогляду. Він син селянина, родом з Покуття, з с. Русова, що відділене від Буковини тільки річкою Прутом і етнографічно належить до Буковини, а не до Галичини. З біографії д. Стефаника відомо тільки, що він студент медицини, що почав свою літературну діяльність на Буковині і що з перших кроків був дуже прихильно прийнятий критикою і публікою. Йому не прийшлось шукати навмання дороги, як Федьковичеві, ні боротись за своє літературне існування, як д. Кобилянській. Чи то яскравість талану, чи приступність сюжетів зробили його одразу популярним, трудно зважити; запевне, і те і друге. У всякім разі, ледве три роки минуло, відколи він виступив у письменстві, а вже він широко звісний у своїй країні. Літературні приятелі д. Стефаника навіть непокояться, коли б така швидка слава не зашкодила розвиткові його талану. Але, як чутно, д. Стефаник не звертає надмірної уваги на хвалу критики та прихильників. Треба сподіватись, що приклад Федьковича не минув даремно для його літературних нащадків, що вони не спиняться, як він, на половині дороги, а зуміють до мальовничої, кольористої форми, до теплого почуття додати глибоку і широку думку, якої брак відбився так фатально на діяльності Федьковича.

Стефаник, хоч і подібний до Федьковича літературною технікою, але дуже не подібний настроєм і вразливістю. Коли Федькович малював народне життя у його святочному строї, то Стефаник малює його в буденній одежі. Властиве, ці два письмовці беруть свої сюжети з різних станів селянської маси. Федькович описував заможне селянство, що бідує тільки від рекрутчини та від загальнолюдських лих, д. Стефаник малює сільський пролетаріат або стан, близький до повної пролетаризації, що найбільше, як видно, займає молодого письмовця трагізмом свого становища.

Маленькі образки д. Стефаника чорним колоритом, виразністю і вкупі недбалістю письма нагадують малюнки пером. Д. Стефаник не любить ліричних акордів та поетичних прикрас, він зовсім ховає свою авторську особу. Він уміє віддавати настрій в розмовах і ситуаціях, а до того, малюючи свої персонажі в дуже неприкрашеному виді, вміє будити у читача симпатію до них, ніде не вдаючись до „характеристики від автора”. В таких коротких нарисах д. Стефаник дає нам цілу колекцію силуетів; це не фотографії, а власне малюнки, немов ескізи для будучої картини. Читаючи їх, мені спало на думку, що коли б їх зв'язати одною спільною фабулою, то вийшов би роман юрби. Всі герої д. Стефаника мають однакову психологію, міняються тільки обставини, що впливають на неї; головні риси цеї психології — пасивність поруч із стихійним рухом по інерції. Ні один з діячів д. Стефаника не здіймається вище загального рівня маси, але всі нариси перейняті таким творчим духом симпатії автора до описаних людей, а самі ті пасивні або інертні люди перейняті таким живим, вражаючим стражданням, що перед ними читач не може зоставатися спокійним.

Стефаник не належить до народовської літературної школи, його „народ” не заховує в собі ніяких „святощів” та цнот, невідомих „гнилій інтелігенції”, але ж, власне, брак отих святощів та цнот, показаний дотепною люблячою рукою, робить на змислених та чутливих читачів міцніше, глибше і — корисніше враження, аніж всі перейняті, запевне, найкращими замірами панегірики ідеалізованому народові в народовській літературі.

Стефаникові докоряють часом за односторонність, навіть однотонність його малюнків. Справді, темні барви у нього переважають, а при тому в сюжетах його нема нічого надзвичайного, романтичного. Він малює буденне життя сірого люду, але не тільки зверхні факти цього життя, а самий зміст його; двома, трьома раптовими рисами він малює нам надзвичайно яскраво цілу драму, і, власне, через те, що всі нариси мають один тон, вони дають нам один спільний образ життя народного, показують нам колективну душу маси.

Яскравий, оригінальний талан д. Стефаника привернув до нього симпатії не тільки земляків. Переклади його творів починають з'являтись у польських та німецьких виданнях. Недавно берлінська часопись „Gesellschaft” умістила переклад одного оповідання д. Стефаника („Арештантський лист”) з дуже прихильною приміткою від редакції. Тим часом німці не дуже щедрі на хвалу писателям з молодих літератур, і тільки значні талани можуть звернути на себе увагу німецької громади, а ми бачили, що всі три головні буковинські письмовці з'єднали собі її симпатії, вже один цей факт показує, що молода література малої галузі українського народу має зовсім немалу артистичну вартість, а крім того, вона має ще й громадське значення. Три головні діячі буковинської літератури, взаємно доповнюючи один одного, дають нам дуже цікаву картину життя всіх станів своєї країни. Мимоволі насувається думка: коли невелике населення дрібної провінції, поставленої в дуже некорисні умови для розвитку літератури, могло дати за короткий час після свого національного відродження три таких міцних талани і звернути на себе увагу зовсім сторонніх людей, то якою творчою силою пройнятий той народ, до якого належить це мале племено, і як заграла та би сила серед нормальніших умов!

1900 р. .

Леся Українка. Зібр. творів: У 12 т.— Т. 8.— С. 279—281.