Дитячий світ Анатолія Дімарова (за повістю „Нa коні і під конем”)

С. Ленська,

кандидат філологічних наук

Полтава

Творчість А. А. Дімарова, лауреата Державної премії імені Т. Г. Шевченка, посідає одне з чільних місць в українській реалістичній літературі XX століття. Блискучий майстер слова, тонкий стиліст, людина з величезним почуттям гумору, порівнянним хіба що з Остапом Вишнею, письменник заслуговує на вдумливий, неспішний і глибокий аналіз його художнього доробку. Твори, присвячені Великій Вітчизняній війні, свідком і учасником якої випало бути авторові, а також повісті й романи про життя сучасників митця у передвоєнні та післявоєнні роки викликали гарячий інтерес і захоплення читачів. Вони в різний час отримали високу оцінку літературознавців і критиків — 1987 року вийшов літературно-критичний нарис Г. Штоня [8], окремі наукові праці творчості А. Дімарова присвятили В. Дончик, А. Погрібний, А. Костенко, І. Зуб, П. Кононенко, В. Сиротенко [2; 3; 4; 6]. Хоча маємо окремі ґрунтовні розвідки останніх літ про „дорослу” прозу письменника (Ю.Бондаренко, А. Гурбанської, С Надурак, Т. Щербакової, О. Даниліної та ін.), розділи про творчість Дімарова у найновішій академічній історії вітчизняного письменства, у двотомному підручнику для вузів за ред. В. Дончика(1998), в УЛЕ та інших енциклопедіях і довідкових виданнях, проте не можемо сказати, що художня спадщина письменника повністю і вичерпно вивчена й осмислена. І досі слушним залишається зауваження В.Дончика, висловлене ще 1981 року: „Мало прочитана, особливо з жанрово-стильового боку, і проза А. Дімарова, його шукання, започатковані в трилогії соціально-психологічного та соціально-побутового плану („І будуть люди”), продовжені в повістях („Сільські історії” та „рогозівський цикл”) і в романі „Біль і гнів”...” [2, с 176].

Важливе місце в художньому доробку письменника займають твори для дітей; казки „Для чого людині серце?”, „Про хлопчика, який не хотів їсти”, повість-тетралогія „На коні і під конем”, повісті „Син капітана”, „Док”, „Друга планета”, „Тирлик”. І хоча не одне десятиліття юні читачі сміються і сумують, розмірковують над важливими етичними проблемами разом з автором, критики і літературознавці обійшли увагою цю частину художнього світу митця. Осмислити книги Дімарова для дітей і про дітей тим важливіше, що це високохудожні зразки української прози з іскристим гумором, із цікавими сюжетами. Не так багато з явилося творів у вітчизняному письменстві минулого століття, де ненав'язливо, без голого дидактизму та менторських повчань розкривається перед дитиною складний і суперечливий дорослий світ. У цьому сенсі повісті А. Дімарова можна поставити в один ряд із оповіданнями і повістями Гр. Тютюн-ника, М. Вінграновського, В. Близнеця.

Про тетралогію „На коні і під конем” писали шановані й авторитетні літературознавці, але жанр рецензії (А. Погрібний, В. Сиротенко) або ювілейної статті (Г. Сивокінь, А. Костенко) не дозволяє всебічно розглянути ідейно-художній світ окремого твору. Ґрунтовною і безперечно цінною для вчителів стане методична стаття Т. Яценко [8]. Але літературознавчі інтерпретації кожного дослідника суттєво різняться, тож хотілося б у межах окремої розвідки з'ясувати проблемно-тематичний, образний та формально-поетичний аспекти „дитячої” тетралогії.

Українська дитяча література не багата на гумористичні твори. Високохудожній виняток становлять повісті В. Нестайка, Я. Стельмаха і, звичайно, А. Дімарова. Ось уже кілька поколінь читачів захоплено читають книжку „На коні і під конем”, що побачила світ 1982 року, радіють і сумують, ростуть і дорослішають разом із головним героєм Толиком. Щоправда, повість „Через місточок” побачила світ ще 1957 року, „Блакитна дитина” вийшла друком 1968 року, була захоплено зустрінута читачами, але вже потім стала II частиною тетралогії, по суті, „золотою серединою” твору. Саме вона запропонована для вивчення у 7 класі на уроках з української літератури.

Насамперед з'ясуємо композиційну будову „На коні і під конем”. Повість складається з окремих завершених епізодів-оповідань, але така еклектичність ні найменшим чином не применшує художньої цілісності, концептуальності твору. Фрагментарність композиції дозволяє авторові зосередити увагу читача на важливих, з його точки зору, морально-етичних проблемах: дружби, обов'язку, виховання особистості у школі і в сім'ї, формування громадянина, патріота, проблема пам'яті. Згадуючи своє дитинство, радощі і біди своїх товаришів, письменник через окремі епізоди й навіть окремі деталі показує, як соціально формувалося його покоління, зображує незамулені джерела національного менталітету, загадкової „слов’янської душі”, що принесла солдату в обмотках і зі штиковою гвинтівкою таку тяжку й криваву, але дорогу й вистраждану перемогу над найоснащенішою армією світу. А. Дімаров справедливо вбачає у збереженні пам'яті про минуле запоруку майбутнього. Саме тому він починає твір з притчі про місточок над урвищем: чим більше набирала людина необхідного для життя, тим вужчим ставав місточок. „Я теж стою над таким урвищем, і по той бік — прожиті мною роки. І доки не щез місточок моєї пам'яті, буду ходити по ньому, хоча б він став такий вузенький, як лезо ножа” [1, с.224].

У першій частині тетралогії, яка так і названа — „Через місточок”, нанизується ряд яскравих епізодів раннього дитинства Толі (alter ego автора). Знаючи з довідкової літератури рік народження митця — 1922, неважко підрахувати, що розповідь про 5-літнього хлопчика і його дворічного братика Сергійка починається з 1927 року.

Малюки сидять самі у заметеній снігом аж під вікна хаті і виглядають маму, сільську вчительку, яка прийде, втомлена, вже коли зовсім стемніє... В хаті сутеніє, морок огортає кутки, і дітям стає страшно, здається, що хтось темний і волохатий причаївся під лавою. Але Толик соромиться свого страху: він старший, тож повинен бути сміливим і мужнім. Посікши дерев яною шаблюкою уявне страховисько, хлопчик кладе спати маленького брата...

У „Блакитній дитині” перед нами розгортаються непрості будні Толі-школяра, його змужніння і моральне зростання, пізнання правди і кривди життя. Оскільки в селах у ті, та й пізніші часи здебільшого функціонували семирічки, для завершення навчання необхідно було їхати до містечок. Так сталося і з Толиком. Його навчання з восьмого по десятий клас художньо відтворені у третій частині повісті „Маскулінум, фемінінум, нойтрум”.

Служба в армії, нелегкі будні молодого бійця, загартування тіла й духу розгортаються перед читачем у заключній, четвертій частині книги, яка носить назву військової команди з кількасотлітнім стажем, відомої солдатам від Петра І і Суворова до Жукова і Роко-совського — „Ать-два!”

Нарешті фінал твору розгортає перед нами страшний початок Великої Вітчизняної війни, її перші дні й тижні. Автобіографізм цієї частини тетралогії, що має назву „Замість епілогу. Граната”, особливо очевидний. Це найдраматичніша частина повісті, яка вражає глибоким психологізмом, коли художні деталі створюють сугестивний ефект присутності в ситуації. Читаючи, фізично відчуваєш запах пороху, диму, горілої землі, пронизливий звук падаючих бомб, крик поранених... Розгубленість, страх, тяжкість перших утрат, нелюдська втома, голод і біль зливаються в один важкий камінь, що душить людину. Але сила духу проявляється якраз у подоланні цього: „Ми стали тими, ким і повинні були стати, і недалека війна готувала нам суворий екзамен: на мужність і зрілість. І ми складемо його живі чи мертві” [1, с.596]. І склали, пройшовши нелюдські випробування. Так, розповідаючи епізод, коли сусідка проклинала хлопчиків за крадені огірки, письменник переплітає два часові плани, з минулого прокладає місточок у майбутнє: „Ми лежали, причаївшись у картоплинні, не раді уже й огіркам; лежали й не відали, що пророкування тітки Одарки здійсниться повністю, тільки набагато пізніше. Партизана Миколу повісили фашисти в сорок другому році... Ванька теж не минула лихая година, напророчена тіткою Одаркою. Горів мій товариш аж двічі в підбитому літакові, та обидва рази рятувався на парашуті...” [1,с.359-360].

Так у хронологічній послідовності розгортається художня біографія героя на тлі життя його покоління. Цікавим є образ автора-оповідача, який то зливається з образом головного героя, то дистанціюється від нього, через ліричні відступи, коментарі, іронічні висловлювання виражаючи власне ставлення до зображуваного.

Отже, художній час повісті охоплює такий складний у вітчизняній історії період від кінця 20-х років до 1941-го.

Образ часу, духу епохи, соціальний аспект раннього періоду свого життя, який припав на непростий час 1920—30-х років, висвітлений письменником своєрідно. А. Дімаров, зображуючи світ очима Толика, через художні деталі висвітлює ту тяжку епоху.

Спогади подаються через призму дитячого сприйняття. Тому для Толі їхня убога хата (читаємо про інтер'єр домівки вже на перших сторінках), напівголодне існування (сусіди держали корів, свиней, а в їхній сім'ї був тільки невеличкий город), тяжка праця матері — все це не здавалося малюкові чимось неприродним. Трагізм епохи розуміємо ми, читачі. З інтер'єрних, портретних, психологічних деталей складається картина злиденного побуту сільської вчительки та її синів.

Ось мама захворіла і дітей доглядає сувора сторожиха. Вона лає „тілігенцію драну”, бо в хаті нічого немає, крім жмені пшона, скоринки сапа і хліба. Ось і все — соціальний статус учительки, представника інтелігенції, як на долоні. Неграмотна сторожиха має і пиріжки з чого спекти, і молоко, а в матері Толі і мишам їсти нічого. В іншому епізоді дізнаємося, як тяжко було їй заощадити кошти на новий одяг синові. Гроші відкладалися понад рік, щоб хоч у шостий клас хлопець-підліток пішов не в латаних-перелатаних штанях і сорочці, а в першому фабричному костюмі.

До теми голодомору А. Дімаров звернувся одним із перших в українській літературі. Торкається він цієї болючої сторінки народного життя і в повісті „На коні і під конем” в епізоді „Земляні млинці”. Діти — Толик, Ванько, Сергійко і Ганнуся — гралися „в гості”: старші діти пекли із землі млинці, повагом, як дорослі, говорили про господарство, а малі буцімто пригощалися. Мала Ганнуся теж ухопила земляний млинець „і раптом /.../гірко заплакала” [1, с 246]. Вона просила справжніх млинців, старші діти не знали, як її втішити, а ми, читачі, можемо тільки уявити, як краялося материнське серце від жалю до дитини і розпачу.

Велике і гнітюче враження стравляє розділ „Образа”, де йдеться про те, як на Великдень мати напекла найсмачніших у світі (для Толика й Сергійка) пиріжків із квасолею. У хаті не в достатку було борошно, а про м'ясну начинку і мова не йшла. І ось діти, ковтаючи слину, ждуть, коли мати дістане з печі рум'яні пиріжки. Сільський старець Овсій, обходячи домівки, зайшов і в їхній двір. Мати віддала найбільший пиріжок убогому. Ця деталь розкриває широту душі українки — віддати краще найбіднішому. Але жебрак викинув той пиріжок собаці. Толик те бачив і гірко плакав. Святкова страва на вчительському столі, якою погребував навіть старець, — ось що болить мені й досі. Як по-сучасному звучить цей епізод. Гірка картина, що мало змінилася. Обтяжений обов'язками й соціально не захищений педагог — ось біда нашого часу, що, на жаль, не вирішена упродовж усього XX століття.

Довідавшись із автобіографічної повісті „Прожити і розповісти” про обставини особистої долі батьків письменника, відчуваєш незатьмареність дитячої свідомості тим горем, що прийшло в родину, але не усвідомлюється. Мати автора була дочкою священика, закінчила єпархіальне училище, готувалася стати сільською вчителькою. Батько, Андроник Гарасюта, був заможним селянином, сім'я жила в достатку. Але під час примусової колективізації батько відмовився усуспільнювати нажите тяжкою працею майно. І для того, щоб родина уникла виселення до Сибіру, був змушений покинути дружину й синів і переховуватися без паспорта. Марія Олексіївна із синами переїхала з рідних місць. А хлопчики одержали нові метрики, де були записані дівоче прізвище матері і нові імена по батькові — Андрійовичі. Розлука з синами була болючим випробуванням для Андроника Гарасюти, а вже як набідувалася мати, можна лише уявити.

Образ Толика. Не лише горе, але й дитячі радощі зображені у творі. Головний герой із когорти таких шибеників, як Федько-халамидник Винниченка чи Том Сойєр Твена. Від пустун і вигадник: то залізе на височенну сосну, то виглядає у дірочку в тину, поки застрягне, то натрусить чужих яблук, то набере до рота жабенят. Не всі його витівки видаються невинними: одного дня влаштовується пишний похорон качура, випадково забитого дітлахами, іншим разом хлопці хочуть упіймати живого зайця, наливши смоли на стежку. Натомість упіймалася стара Миколина баба, а потім і батько. Одного разу Только вимазав останнє сало на рейки, щоб зупинити поїзд. Таких пригод із головним героєм трапляється безліч. Про це з іронією пише автор: „і нечиста сила їх не бере, і божа сила не б'є, бо набридли вони, мабуть, і богу, і чорту гірше, ніж своїм батькам” [1, с.348].

Описуючи пригоди Толика, автор змальовує нам юну особистість, що формується. Перед нами виростає образ допитливої, надзвичайно чутливої до життя, активної дитини. Толик не любить одноманітної роботи, йому не цікаво, наприклад, полоти бур'ян на городі. Він перетворює буденну працю на захоплюючу пригоду. Його буйна фантазія не знає меж: сапкою, як шаблюкою, він січе вражі голови з плеч. Щоправда, рубаючи підряд і бур'ян, і помідори. Він носить воду аж від лісу з криниці, прибирає в хаті, коли мама поїхала з дому у справах, доглядає молодшого братика. Водночас у Толика чимало негативних, як на мене, рис: він дещо ледачкуватий, непослідовний, розбишакуватий. Він завдає чимало клопоту та навіть матеріальних збитків і без того бідній матері, наприклад, зрізавши ґудзики з її єдиного святкового плаття і програвши їх. Якби не любов до книжки, яка заполонила все єство Толі, скерувала його бурхливу уяву й живу фантазію в певне русло, хто знає, що вийшло б із нього. Книжка приходить у бідне сільське життя дитини дуже рано і замінює йому все. З допомогою фантазії хлопчик мандрує далекими країнами, бореться з розбійниками, захищає добро і перемагає зло. Важливі морально-етичні принципи і закони формуються в душі головного героя саме завдяки книзі. Вона стане незамінним товаришем і мудрою порадницею і в суворих армійських буднях, і в подальшому дорослому житті.

Проблематика „На коні і під конем”. Уроки життя бувають іноді дуже жорстокими, але загартовують характер.

Хоча про професію Толиної мами ми дізнаємося ще на перших сторінках, один із розділів твору так і називається — „Син учительки”. Знову ж таки бачимо бідність сільської інтелігенції: „Взуваю старі, напхані соломою мамині черевики на високих закаблуках, дістаю дерев'яний ковзан, підкований товстою дротинкою” [1, с.236], натомість у „багацьких синків” справжні, ковані ковалем залізні ковзани, добрі чоботи, справні чумарки. Та не соціальна нерівність тут важлива. Цікавим є психологічне розкриття характеру головного героя. Бачачи, як їсть пухкий пиріжок багацький синок Василь, Только не має сили противитися спокусі й собі попросити шматочок: „Повільно під'їжджаю до гурту і, вдаючи з себе якомога байдужішого, несміливо простягаю руку: — І мені дай”. Зневага Василя („син учительки, а просить”) навчила хлопчика цінувати власну гідність, не принижуватися: „Повільно, щоб не дізналися, як мені стало образливо, соромно й боляче, від'їжджаю од них. Не плачу, хоч мені дуже хочеться плакати, лише палають щоки та міцно стискаються кулаки” [1, с.237]. Урок людської гідності Толик запам'ятав назавжди.

А ось інша історія. Епізод, що має назву „Помста”. Автор розповідає нам про драматичну долю народного умільця, сільського скляра. Не склалася його особиста доля, та в роботі він був поетом. Чоловік не просто склив вікна — він „священнодіяв”. Цим словом Дімаров виразив дуже багато: радість майстра від роботи, сенс його життя. Одним дієсловом письменник змалював основоположну для нашого менталітету рису — ставлення до праці як до свята, урочисте і шанобливе.

І ось у селі будують нову школу. Випадково Только з Миколою впали на нерозрізане скло. Дядько, звичайно, розгнівався і справедливо покарав хлопців кропивою. Але замість того, щоб вибачитися, адже збитків зазнав скляр, розбишаки вирішили помститися — побили нові вікна у школі. Психологічні деталі реакції скляра і дітлахів заслуговують на особливу увагу: хлопці чекали лайки, натомість літній чоловік заплакав. „Плакав мовчки, без лайки, без слів, і нам моторошно було дивитись, як плаче доросла, стара людина, навіть не витираючи сліз, що зависали на густій щетині, гаряче спалахували поодинокими росинками. Ми відчули, що зробили щось дуже погане, дуже зле, далеке від звичайної помсти, і мовчки порачкували з кущів” [1, с.242]. Отже, спочатку перед нами виявляється дитяча жорстокість, образа, що потім поступається в душі співчуттю і каяттю. Незважаючи на пустощі, у цих дітей здорова душа, є совість, тому їм і стало соромно.

У повісті зображена й інша помста — справедлива („Одвійки”). Толик плекав на городі соняшники, мріючи, що довгими зимовими вечорами вони з братом ласуватимуть насмаженим мамою насінням. їдучи до родичів у гості, мати домовилась із сусідкою, щоб та позрізувала соняхи. Тітка Васютиха, яка завжди прихвалювала Толика, підлабузнювалась до матері, обдурила їх: віддала торбу одвійків замість насіння. Мати гірко розсміялася: „От які люди бувають”, але хлопчик зумів віддячити — разом із вірним другом Ваньком насипав попелу у жлукто з насінням, ще й полив водою. Справедливість як риса характеру найбільше імпонує в образі Толика.

Утворі розкриваються взаємини батьків і дітей, про котрі з гумором Дімаров пише, що якби за одного битого двох небитих давали, то їхні батьки отримували б при обміні по десятку нащадків. Але відчуваємо, що основи сімейного виховання базувалися на повазі до праці, до старших, на совісті.

Гумор — художня домінанта книги. Навіть про сумні, драматичні події автору вдається говорити так, що труднощі видаються подоланними. Оптимізм і життєлюбство — психологічні домінанти тетралогії „На коні і під конем”. Не раз і не два биті батьками сусідка Сонька, вірні друзі Ванько і Микола, не кажучи вже про Толика, витівали смішні штуки, хоча самим було іноді й не до сміху. Коли головний герой хотів порадувати маму чистою оселею, а потім побився з братом, розваливши комин, — це смішно чи сумно? Або сховався в Соньчиній печі і насмерть перелякав тітку Одарку? Читати — смішно, а дорослим було, мабуть, невесело. Але все ж таки, як цілком слушно писав у рецензії на повість А. Погрібний, „у Дімарова переважає радісна, світла тональність зображення дитячих поривів і турбот” [4, с 152]. Сміх Дімарова то іронічний, то м'який, ближчий до гумору.

У „Блакитній дитині” яскраво і повнокровно розкриваються шкільні будні головного героя, його взаємини з учителями і ровесниками, перше кохання, дружба. Письменник не акцентує на зовнішній стороні шкільного життя: ми не прочитаємо про піонерські лінійки чи комсомольські збори, натомість перед нами розгортається внутрішній світ підлітка. Тому і сьогодні читати твір надзвичайно цікаво.

Назва повісті. Назва першої частини — „Через місточок”, як зазначалося вище, має притчевий характер. Друга частина — „Блакитна дитина” — названа іронічно. Автор говорить, що, приводячи за приклад його зразкову поведінку в дитячі роки, дружина намагалася виховувати їх сина. Ось він і вирішив написати правду про янгола, „блакитну дитину”, що „коли б залетіла багато-багато років тому в наш п'ятий „Б” клас, вона не вирвалася б звідти живцем. А якщо і вирвалася б, то з обдертими крилами. І найбільше отого блакитного пір'я, звичайно ж, лишилося б у моїх жменях!” [1, с.313].

Найчастіше хлопчик опинявся „під конем”, спокутуючи гріхи: „Крав яблука і груші, толочив чужі баштани, висмикував хвости у гусаків, дратував собак, вкидав у річку котів, розбивав, коли траплялося, шибки з рогатки, дер, де тільки міг, штани, чубився з братом... А каятись мені доводилося досить-таки часто, особливо, коли свистіла наді мною лозина чи випорскував з чужого садка, несучи повні штани кропиви, напханої безжалісною дядьківською рукою” [1, с.268].

Але життєвий досвід, духовне зростання, що день у день формували особистість, уповні проявилися вже у дорослому бутті, дозволили Толикові втриматися „на коні” на крутому зламі історії рідної землі, вистояти і перемогти фашизм. Приборкання норовливого коня своєї долі стало можливим лише завдяки тим морально-етичним і духовним засадам, на яких виховувалося покоління: працелюбність, чесність, здатність до співпереживання (наприклад, пучок часнику, даний тіткою Одаркою тяжко хворому братові — дрібниця, але запам’яталася на все життя), відповідальність, людяність.

Поетика повісті. Насамперед слід відзначити такі риси, як автобіографізм, глибокий психологізм, тобто майстерне розкриття характеру людини у вчинках, у психологічних реакціях на певні ситуації, захоплююча сюжетність і динамізм твору.

Уривчастість, епізодичність як риси повісті обумовлюються авторською концепцією: через місточок пам'яті переноситься в теперішнє лише те, що пройшло випробування часом як важливе. Дорослому авторові пригадуються насамперед ті події, які знайшли потвердження або заперечення пізніше. Пам'ять набуває значення фільтра, що пропускає життєвий досвід, відділяючи буденну полову від щирого зерна характеру справжньої людини і громадянина. Прикметно, що, пишучи твір у час домінування так званого „соціалістичного реалізму”, Дімаров не акцентує на зовнішній атрибутиці часу. Його цікавить людина в онтологічному смислі, її характер, внутрішній світ. Тому так тонко переплітаються сюжетні епізоди з авторськими відступами, то іронічними („Стояв і гірко роздумував, чого воно так діється в світі, що де яка халепа не вилупиться, обов'язково я мушу вскочити в неї”) [1, с.253], то ліричними (про материнське втомлене обличчя і ласкаві руки), то гіркими (про перші дні війни).

Уся повість, крім останньої частини, особливо „Блакитна дитина”, напоєна добрим і м'яким гумором. Чого варті, наприклад, епізоди, коли, заховавшись у Соньчину піч, Толик перелякав тітку Одарку, або як Сонька наділа на голову новенький казанчик, граючись із Ваньком у давньоруських богатирів, а скинути не змогла. Сміхова стихія виявляється не лише в сюжетобудуванні твору, але й у мовній площині.

Соковита, багата українська мова переливається багатством смислових нюансів, точно висвічує характери не лише героїв, але й оповідача. Вона максимально наближена до розмовної народної мови, тому жива і виразна: „Коли ж він наблизився впритул, так і не помітивши мене, я набрав якнайбільше повітря і щосили ревонув:

— Ді-і-ду! Діду-у!

- Гух!

Дід стрибонув так, наче наступив на розпечену залізяку. Потім довго стояв, витріщивши на мене очі та хапаючись рукою за серце.

— Ді-іду, поможі-іть! — заголосив я.

— І гемонське ж дитинище! — отямився нарешті дід.

— І сатана ж тебе впер сюди!” [1, с.244].

Письменник добирає розкішні мовні фарби, використовуючи емоційно-забарвлену лексику (дитинище), розмовні елементи (впер, гемонське, витріщивши очі, ревонув).

Слушно зазначив А.Погрібний, що майстерності, стиля як такого „не помічаєш” [4, с 152]. Не можна не погодитись із авторитетним критиком, що це — один із вищих проявів майстерності, коли народжена в глибині душі оповідь повністю переходить в життєподібну, реалістичну відчутність [там само].

Остання частина твору, присвячена армійським будням Толі-солдата, дещо програє попереднім. Про деяку несфокусованість фінальних епізодів писав у рецензії на повість А. Погрібний [4, с 152]. Але розповідь про перші тижні війни („Замість епілогу. Граната”) теж розкривають перед нами справжнього майстра художнього слова, тонкого психолога, мужню людину, патріота. „Я відсмикнув руку, не втримався, завалився на спину. І знову побачив літак. Він падав прямо на мене, по обидва боки націленого носа, на крилах, танцювали гострі вогняні язички. Знову зашипіло, зачмокало, сипонуло землею — і тепер уже не зойк, а дикий нелюдський крик поперед мене. Хтось кричав і кричав, і те надриваюче душу, безконечно болісне: „А-а-а!” залило увесь простір. Здавалося: то кричить, б'ється в конвульсіях смертельно поранене поле. Бо людина не могла так кричати” [1, С.611]. Так гине його товариш, так дивом уникнув смерті сам головний герой.

Свого часу авторитетний літературознавець і критик А.Костенко зауважив: „Якщо мета літературного твору емоціонально впливати на читача, апелювати до його почуттів і в такий спосіб переконувати остаточно, то слід сказати, що в романі „І будуть люди” цієї мети досягнуто” [3, с.128]. На мою думку, ця оцінка слушна майже про всі твори письменника.

Згадаємо добре відомі слова В.Бєлінського проте, що для дітей слід писати так, як для дорослих, тільки ще краще. А. Дмаров належить саме до таких митців. Тому його повісті, романи, мала проза, автобіографічні твори, а для дітей ще й казки та оповідання цікавлять вже не одне покоління вдячних читачів. Його книги вчать доброті і патріотизму, правдивості і справедливості, дружбі й вірності справі, якій служиш. Врешті — учать бути людиною.

Література

1. Дімаров А. А. Вибрані твори: В 2 т. — Т.2. — К., 1982.— С.223-615.

2. Донник В. Неосвоєне багатство // Дончик В. З потоку літ і літпотоку. — К., 2003. — С.160—180.

3. Костенко А. Своя дорога, свій голос//Дніпро. — 1972. — №6.-С.126—128.

4. Погрибный А. Нужны ли детям испытания?// Радуга. — 1982. — №8. — С.151—153.

5. Сиротенко В. Авторська позиція в повістях А. Дімарова // Радянське літературознавство. — 1985. — № 8.

6. Сиротенко В. Осідлай свого коня // Прапор. — 1982. — №11.-0.122—123.

7. Штонь Г. Анатолій Дімаров. — К., 1987.

8. Яценко Т. Особливості вивчення повісті А. Дімарова „Блакитна дитина” в 7 класі // Українська мова та література в школі. — 2006. — № 2. — С.36—42.