Поезія Євгена Фоміна у літературному процесі 30-х років XX століття

Я. Голобородько,

доктор філологічних наук, професор

Херсон

В історії української літератури є період, погляд на який за останнє десятиліття кардинально змінився, — це 30-ті роки XX століття. Якщо у 60-ті—на початку 80-х років він оцінювався досить високо як стадія нових значних досягнень художнього слова, то з кінця 80-х років почав піддаватися різкій — і емоційній, і аргументованій — критиці як доба уніфікації мистецьких індивідуальностей. Для контрасту активно використовуються порівняння з попереднім десятиліттям, що його вже традиційно називають національним художнім Ренесансом.

Проте літературний процес в Україні 20-х і 30-х років минулого сторіччя складає лише хронологічну, а не концептуально-естетичну послідовність, оскільки 20-ті й 30-ті роки — це дві різні літературні держави, у яких діяли різні естетичні норми, принципи, канони. Аналізувати й оцінювати художній рух 30-х років доцільно за літературними й духовними законами, аксіологічною стилістикою цього ж періоду. Й тоді багатовимірнішими, суперечнішими постануть контури й реалії складних 30-х років.

Нині в національному літературознавстві за 30-ми роками XX століття закріпився статус „темної смуги”, найдраматичнішої доби у розвитку літературного процесу. Але й у цей період українське слово розвивалося, характеризуючись не тільки певними образними, жанровими „родзинками”, а й виявами елітарної та навіть естетської стилістики; й у цей час працювало чимало яскравих митців, формувалися цікаві постаті, виявляючи себе (як і личить справжньому художнику) попри будь-яку соціумну специфіку й негаразди.

Одним з них був і самобутній поет Євген Фомін.

Він з'явився на світ наприкінці першого десятиліття XX століття — 27 грудня 1910 року в Каховці, в родині робітника Павла Фоміна. Батько його працював майстром біля сільськогосподарських машин, був людиною освіченою, цікавився літературою й сам писав вірші громадянського спрямування, просякнуті революційним звучанням, що час від часу друкувалися у нелегальних робітничих газетах. Мати його, яка вела домашнє господарство, була людиною чуйною і лагідною, з поетичною душею.

Український степ вразив не одне людське серце, вплинув на не одну мистецьку свідомість. Перші враження Євгена тісно пов'язані з таврійським краєм, з відчуттям степової краси. „Хлопчиком він любив з старим дідом стерегти баштан, довго просиджував у курені, і вже тоді поезія степу наповнила його чутливе серце. Не випадково пізніше він так тонко відчував природу”, — писав Володимир Дячков, один з найбільш ґрунтовних знавців життєвого шляху й творчості Є.Фоміна.

У житті поета чимало моментів окреслено словом „рано”.

Він рано, у десять років, залишився сиротою: батько, який був послідовним прихильником революційних ідей і під час національно-громадянської війни керував партизанським загоном на Херсонщині, 1919 року був розстріляний німцями; мати померла у голодному 1921 році.

Є.Фомін рано зазнав поневірянь: на одинадцятому році його спіткала доля безпритульного. Дитинство закінчилося, почалося зіткнення з важкими й жорстокими реаліями буття, про які значно пізніше, вже будучи досвідченим, хоча й молодим за віком поетом, він розповість у поемі „Пісня про Ґаву Хлюста”. Це був один з найскладніших періодів його життя. „В холоді і голоді, в жахливих умовах безпритульності пройшло майже 3 роки. Були випадки, коли по кілька днів він не мав ні крихти в роті” (В. Дячков).

Він рано, у дванадцять-тринадцять років, почав писати вірші. Поетичні захоплення активно виявилися в ньому під час перебування у Херсонському дитячому будинку. У підлітковому віці, що припав на середину 20-х років, починає друкуватися у херсонських газетах.

Є. Фомін рано розпочав виступати з творами й у „товстих” столичних часописах, одразу був помічений тодішніми літературними діячами, швидко здобув визнання як один з найталановитіших молодих поетів України. Про його входження до „великої” літератури розповів у своїй статті 1956 року Терень Масенко, який у другій половині 20-х років працював у літературно-громадському часописі „Молодняк”.

„... Десь в останні місяці 1926 року, коли готувалися перші два номери журналу, в редакцію на Пушкінську, 24, в Харкові зайшов ще зовсім юний хлопчик, що приїхав із Херсона. Середній на зріст, худорлявий, він не був соромливим чи ніяковим, але очі в нього були трохи сумовиті, замріяні. Ми довідалися, що він живе й виховується в одному з херсонських дитячих будинків. Потрапив туди, бо немає батьків. А перед тим був кілька літ безпритульним. Хлопчику тоді сповнилось шістнадцять років.

П. Усенкові й мені юнак із херсонського дитбудинку показав свій перший вірш „Гроза”. В редакції той вірш схвалили негайно, в присутності хлопчика-автора.

Вірш був надрукований в номері 2 журналу „Молодняк” за 1927 рік.

...Початківець, хлопчик із херсонського дитбудинку, що прийшов того далекого року до редакції молодіжного журналу, автор вірша „Гроза”, був Євген Фомін”.

Він також у юному віці, коли йому було шістнадцять років, випустив свою першу збірку, що мала скромну й водночас горду, просякнуту гідністю назву — „Поезії”, яка побачила світ у Херсоні 1927 року. Перша книжка, оздоблена „портретом автора-юнака на палітурці в насунутому на лоба кашкеті”, була прихильно оцінена критикою (В. Дячков).

Того ж 1927 року Є. Фомін приїжджає до столичного Харкова, де вступає на робітфак при сільськогосподарському інституті. Поет закінчує робітфак, і його зараховують до Харківського педагогічного інституту, проте, як зазначає Т. Масенко, „весь курс навчання в інституті не закінчив”. Студентські заняття він поєднує з підвищенням загальної художньої та поетичної культури.

На межі 20-х—30-х років XX століття Євген Фомін систематично збагачує свій естетичний світогляд. Він вивчає теорію мистецтва, тонкощі й специфіку версифікації, секрети поетичної діяльності, нюанси формотворчої техніки. З поетів світового рівня надзвичайно поціновував Олександра Пушкіна, Адама Міцкевича й Тараса Шевченка. Основоположною для Є. Фоміна стає думка про те, що митець, поет є людиною різнопланової духовної культури, розмаїтих художніх інтересів, сталих інтелектуальних студій, зі сформованими культурологічними цінностями, оригінальною образною системою, розвиненими естетичними принципами. „Особливо любив він історію, захоплювався живописом епохи Відродження, добре знав італійських художників того часу”, — зазначав В. Дячков. Мистецький смак Є. Фоміна в умовах України кінця 20-х—початку 30-х років формувався не лише на засадах тогочасної естетичної доктрини, а й на вишуканих та елітарних художньо-інтелектуальних здобутках європейського і світового значення. Ці два естетичні вектори, ці дві художні тенденції помітні у його творчості й поетичному мисленні.

1935 року сталася ще одна важлива подія у культурно-духовному розвитку Євгена Фоміна: він залишає Харків та їде до Києва. Київ для Є.Фоміна був особливим містом — символом давнини й сучасності, вічності й молодості, сталості й динаміки. Київські (насамперед старокиївські) реалії часто ставали творчим джерелом для поета, уводилися у його твори, оживали в його образах, поетичній конкретиці (поезії „Київ”, „Золоті ворота”) . Є.Фомін виношував задум написати поему про Київ, були створені перші фрагменти цього твору, що залишилися не видрукуваними (В. Дячков).

30-ті роки XX століття, фантасмагорійні своїми трагічними реаліями для української культури, для українського художнього слова, стали періодом активного розвою поетичного таланту Євгена Фоміна. Він багато й різноаспектно письменницьки працював: писав поезії та поеми, активно займався перекладацькою діяльністю, виступав із рецензіями й літературно-критичними статтями. У цей драматичний час він випустив такі цікаві книжки, як „Ескізи” (1930), „Книга поезій” (1936), „Лірика” (1938), „Поеми” (1939), „Лірика” (1941). У цей час Є. Фомін перекладав класичних поетів XIX століття — О. Пушкіна, А. Міцкевича М. Лєрмонтова, М. Некрасова, Ф. Тютчева, поетів першої половини XX століття — С Єсеніна, В. Маяковського, М. Ушакова. Цікаво відзначити, що Євген Фомін здійснив переклад не тільки ліричних поезій, але й значних за обсягом творів. Так, 1937 року він переклав українською мовою Пушкінову поему „Бахчисарайський фонтан”, а наступного, 1938-го, переклав поему Лєрмонтова „Тамбовська казначейша”.

Поетична класика була його мистецькою любов'ю, одним із чинників його власної творчості, стала для нього „планкою” справжнього художнього рівня. Причому не лише слов'янська, не лише європейська, але й азійська. Є. Фомін переклав калмицький народно-героїчний епос „Джангар”, четверту „вість” вірменського народного епосу „Давид Сасунський” (окрім нього, до перекладу цього твору зверталися П. Тичина, В. Свідзинський, Л. Дмитерко), метра грузинської поезії Акакія Церетелі, дагестанського поета Сулеймана Стапьського, казахського поета-акина Джамбула Джабаєва, татарського і башкирського поета Мажита Гафурі та ін. Перекладаючи, він не тільки наближав їх до української художньої культури, але й акумулював у своїй свідомості певні риси східної поетичної ментальності та прийоми, властиві архітектоніці східних поетів. Цілком закономірно, що його оригінальна поетична творчість поставала гармонійним синтезом традицій української лірики, європейської класичної культури та східної художньої візерунковості.

З початком війни Євген Фомін перебуває на фронті, де працює в армійських редакціях, редагує й пише журналістські матеріали. Після газетярської та оперативної літературної діяльності у фронтових умовах поет на короткий термін перебирається до Полтави. Про його „полтавський” період і подальші перипетії долі Т. Масенко писав: „Переїхавши з Києва у Полтаву, деякий час керував там групою письменників, до якої входили М. Шпак, А.Тростянецький, М. Гарцман та інші... Пізніше група переїхала до Харкова, де була розформована. Євгену Фоміну, як і багатьом іншим письменникам, у вересні 1941 року довелося виїхати до Уфи. Ще раніш туди виїхала, разом з родинами письменників, і сім'я поета: дружина, син і дочка”.

На початку війни виходить нова збірка Є. Фоміна, що мала красномовну (варто додати, й не характерну для його „прокласичної” манери) назву „Кров за кров”, зумовлену фатальними реаліями перших місяців війни. Книжка, що складалася з низки віршів („Пощади ворогу не буде”, „Пісня червоного воїна”, „Сила нашої зброї”, „Слов'янська душе золота” тощо) та поеми „Василь Боженко”, носила виключно публіцистичний характер, що з'являється або помітно посилюється в умовах соціальних загострень, напруги, зламів, і відзначалася патріотичним спрямуванням, вірою в духовну силу людини й нації.

Публіцистична поезія як різновид літературної творчості характеризується надзвичайною енергетикою, домінантою експресій, актуалізацією емоцій найвищого ступеня, подекуди нелогічних або навіть алогічних. Вона спроможна виконувати функції соціального художнього гіпнозу, масової душевної терапії, глобальної психологічної сугестії. Публіцистична поезія є таким же яскравим явищем, що й поезія пейзажна, медитативна, інтелектуальна, тільки кордони її естетичної дії дуже часто обмежені тими історико-духовними реаліями, що слугують підставою для її піднесення.

Принагідно треба зазначити, що українська історія (політична, духовна, естетична) впродовж багатьох століть, а не тільки у ХХ-му столітті, складалася так, що у літературно-художньому русі об'єктивно, ситуативно, вимушено посилювалися проблеми, мотиви, інтонації публіцистичного звучання. Українська дійсність часто ставила митця у ситуацію необхідності вибору соціозначущої позиції, навіть якщо це повністю або значною мірою не відповідало його істинному мистецькому хисту й покликанню. Й митці-інтелектуали, автори вишуканих камерних або естетизованих творінь змушені були ставати публіцистами й соціальними полемістами.

Феномен публіцистичної поезії містить суттєву рису, якість, що об'єднує її з іншими різновидами творчості. Мистецтво часто народжується у ситуації певних екстремалій — духовних, побутових, психологічних. Публіцистичність також є формою вираження певної екстремалій, тільки соціокультурного ґатунку. Не випадково у сфері публіцистичної поезії теж є свої еталонні досягнення, взірці, вершинні вияви. Цікавою формою художньо-публіцистичного мислення постає і поезія Є. Фоміна „Слов'янська душе золота”, написана в екстремальному 1941-му році, яка стала однією з найсильніших у збірці „Кров за кров”.

Весною 42-го Є.Фомін добровільно вирушив у прифронтову зону Донбасу, де працював військовим журналістом і поетом-кореспондентом, систематично друкував у пресі свої нові роботи публіцистичного звучання. Там улітку він потрапив до оточення, вийти з якого йому не вдалося, і Є. Фомін знову опинився у Києві, де нелегально мешкав у своїх знайомих. У Києві його видали гестапо й заарештували. Німецька влада, як і багатьом іншим діячам національної культури, літератури, науки, пропонувала йому співпрацю й життя. В українських митців був досить широкий спектр соціодуховного вибору, і вони реагували по-різному. Євген Фомін відмовився. Розплата наступила незабаром: 5-го листопада 1942-го року на тридцять другому році життя його було розстріляно у Бабиному Яру.

Євген Фомін переймався літературною діяльністю більшу частину свого недовгого життя — близько двадцяти років (орієнтовно з 1923 до 1942 pp.). За життя він видав понад 10 поетичних книжок. В. Дячков у біолітературній розвідці „Євген Фомін” писав про поета: „Він залишив порівняно невелику спадщину. Всього ним видано 12 книг поезій і поем...”. Ця характеристика художнього спадку Є. Фоміна, безумовно, є суперечливою, оскільки своєю другою фразою, яка вказує на кількість випущених поетичних збірок, дослідник фактично заперечував свій загальний висновок, сформульований у першій тезі.

Більш панорамну й точну оцінку творчості Є.Фоміна подав Т. Масенко у своєму нарисі-спогадах. Його узагальнення дають підстави для протилежних (абсолютно слушних і об'єктивних) висновків й акцентів: „…Вдумливий та економний у слові поет, Євген Фомін залишив цікаву, зрілу і досить велику літературну спадщину”.

Окремо Т. Масенко наголошував на тому, що Євген Фомін був надзвичайно плідним письменником, що існував й існує невиявлений (отже, й донині невідомий) масив газетно-журнальних поетичних публікацій Є. Фоміна, що його численні книжки не відбивали усієї повноти й усіх аспектів його художньої діяльності. Мистецька самовимогливість й етико-естетичний максималізм поета виконували функцію внутрішнього фільтратора, зумовлюючи критичне, інколи й надмірне критичне ставлення до написаних ним творів. Характеризуючи обсяг поетової роботи,! Масенко писав: „... Протягом років Фомін у багатьох журналах і газетах опублікував велику кількість віршів, уривків з поем, а він, як правило, не все, надруковане в періодичній пресі, включав потім у свої збірки”.

Як це часто траплялося в українській літературній дійсності, реальний і повновагомий Є. Фомін є значно багатшою, значно літературно об'ємнішою постаттю, ніж та, яку нині виявляємо й досліджуємо. З одного боку, це — суттєвий недолік українського літературознавства, що не дає змоги з необхідною адекватністю висвітлювати й характеризувати всю глибину, складність, поза-раціональну непересічність і трагедійну парадоксальність національного художньо-образного слова, з другого — свідчення неабияких перспектив і відкриттів, які ще тривалий час чекатимуть на дослідників й аналітиків різного гуманітарного спрямування.

В українському літературознавчому мисленні тільки формується традиція й культура повноаспектного, голографічного, об'єктивно панорамного розуміння письменника, сприйняття його спадщини й постаті без наївних комплексів (які є безпосереднім вираженням соціологізованості й одновекторності погляду, зору) щодо соціокультурної поведінки та світоглядно-побутової позиції митця.

Євген Фомін охопив своєю поетичною діяльністю значний історико-художній період — другу половину 20-х років XX століття, укорінену в демократизовані літературно-організаційні начала початку й середини 20-х років, 30-ті роки, настояні на тенденціях мистецького нівелювання та уніфікації, масштабних трагедійних явищах та подіях, а також початок 40-х років, пройнятий тривожним пафосом воєнних подій та війни.

У своїх творах Є. Фомін відбив світовідчуття й психологію молодої людини, яка сформувалася у 20-х—30-х роках XX століття. Його ліричний герой відзначається досить високою мірою складності. Він часто переживає біль, ностальгійні настрої, стани неабиякого експресивного піднесення; він і спостерігає дійсність, і прискіпливим зором розглядає її, і з підкресленою емоційністю захоплюється нею, і намагається прискорити її поступ; він схильний до внутрішнього усамітнення, медитацій та спроможний усього себе віддати потребам часу, своєї доби; він і мислитель, й елегік, і трибунний публіцист, і наївно-масштабний прогностик, і завзятий патетик. Його ліричний герой походить з розряду аналітиків-самородків, які з ліричною філософічністю вміють сприймати навколишні явища та реалії. Водночас ліричному персонажеві Є. Фоміна притаманні класичні романтизовані почуття й етикет світоглядного максималізму. Так, у „Фрагментах” зустрічаємо:

Де ж ті люди живі — не хворі,

Де ж ті люди з порив-екстазами?

їх нема.

Вони всі говорять

Шаблонними книжними фразами.

А так хочеться простору свіжого,

А так хочеться бур! Негоди!

Євген Фомін є автором численних ліричних поезій, а також поем з публіцистичною семіосфєрою „Трипільська трагедія” (яка, за свідченням Тереня Масенка, була написана у п'ятнадцятирічному віці й опублікована дещо пізніше), „Засідання героїв”, „Павлик Морозов”, „Мічурін”, лірико-мистецької поеми „Рафаель”, ліро-епічної поеми „Василь Боженко”, поеми зі знаками автобіографізму „Пісня про Ґаву Хлюста”, сатиричної поеми „Пригоди Диркіна”, поеми для дітей „Палац”, ліричного циклу „Асканія-Нова”. Критики й дослідники постійно відзначали бездоганність поетичної форми Є.Фоміна, що, попри не завжди оригінальну концептуальну стилістику, робить його майстром версифікаційної культури.

Одним з перших творів Є. Фоміна є вірш „Гроза”, написаний ним у тринадцять років. Це малюнок з власного підліткового життя. Вірш виконано на такому рівні, що є підстави говорити про неабияку майстерність юного поета. Поезія „Гроза” у плані довершеності цілком співвідноситься з поезіями раннього Михайла Лєрмонтова. Варто зазначити, що у цьому вірші, як і в інших ранніх поезіях Є. Фоміна, вгадуються образи й елементи стилю лірики С Єсеніна.

У його віршах і поемах часто звучать мотиви традиційні, навіть канонічні для літературного процесу, поезії того періоду, а є мотиви самобутні, яскраво індивідуалізовані, виписані оригінальним внутрішнім світом поета.

Є. Фомін звертався до соціально-публіцистичних інтонацій, мелодійних малюнків і створював такі вірші, як „Ленін І”, „Ленін II”, „Фрунзе”, „Щорс”, „Смерть Щорса”, „Кіров”. Він використовував лірико-публіцистичні інтонації, що втілилися у таких віршах, як „Пісня червоного воїна”, „Пісня про Любу Аронову”, „Сиваш”. Він застосовував прийом лірико-соціальної метафори у віршах „Зацвітають абрикоси”, „Мічурін в саду”, відгукувався на актуальні події та процеси, такі, як приєднання до „нової своєї сім'ї” Західної України, Бессарабії та Буковини, що відбилися у віршах „Вітер зі сходу” та „Ви вільні теж”. Семіотика цих творів помітно відлунює домінантними цінностями часу, в атмосфері якого жив і мислив Є. Фомін. У названих творах він цілком постає поетом своєї доби і характерно її виражає.

Достоїнством поетичної творчості Євгена Фоміна слід уважати ту обставину, що він був митцем широкої творчої проблематики. Він цікавився українською минувшиною, його хвилювали сюжети давньої національної історії, літератури. У поезії „Путивль” він звертається до старокиївського ліричного сюжету „Ярославна і князь Ігор”:

Високий вал і Сейм — ріка преславна.

Тут в давні дні гострилися мечі,

ридала тут прекрасна Ярославна,

з походу князя Ігоря ждучи.

Цей сюжет був розроблений і в поезії „Плач Ярославни”, який становить собою ліричний монолог, витриманий у фольклорній стилістиці. Назва твору точно передає його мелодійну специфіку. Поет звертає увагу на інтимні почуття, що заволоділи Ярославною, цю поезію написано як монолог глибокого й безмежного кохання.

Національна історія цікавила Євгена Фоміна не тільки як духовна цінність і самоцінність, але і як частка сучасних йому буття та розвою. За його поетичною концепцією, історія постійно живе у сучасності. Він знаходив знаки, символи минулого у своєму часі й убачав у цьому діалог століть, епох, культур. Реалії минувшини (старокиївської доби) й XX століття нерідко фабульно вибудовують його вірші, як, наприклад, лаконічний малюнок „Золоті ворота”:

Німа, похилена стіна

стоїть на пагорбі крутому,

немов застигла давнина

навічно в образі сумному.

Над нею сон і пил століть...

А поруч піснею живою

фонтан, не знаючи спокою,

про весни й радощі шумить.

Чи не найвагомішим внеском Євгена Фоміна до української поезії стали лірико-філософські мініатюри. Жанр поетичної мініатюри узвичаєно зараховують до найважчих, найвитонченіших. Володіння ним є своєрідним показником рівня поета, його композиційної майстерності, версифікаційної відточеності та художньо-інтонаційної виразності. Світ мініатюри — асоціативний, образно тендітний, виважено яскравий, рельєфно індивідуалізований — часто характеризується знаками невловимої геніальності.

Ліричні мініатюри Є. Фоміна традиційно називали „віршами-пейзажами” або „віршами-роздумами”, хоча риси пейзажистики та інтелектуальної поезії доцільно не розділяти, а поєднати у визначенні жанру цих коротких шедеврів. Серед пейзажно-філософських фресок Є. Фоміна виділяються „Хмарина”, „Набігли од хмарок...”, „Весіннє”, „Море”.

Структура цих поезій є такою. Спочатку стислими штрихами, рельєфними фарбами окреслюється предмет поетичного зображення, який подається яскраво й увиразнено. У фіналі твору, як правило, в останніх двох рядках або у заключних словах, поет робить несподіваний інтелектуально-зоровий поворот і формулює оригінальне узагальнення. Увесь сенс таких поезій постає у гармонії художнього опису, пейзажного малюнку й лірико-філософського фіналу. Так, мініатюра „Хмарина” має таку форму:

Я бачив хмарину таку, як багато буває.

Пливла вона тихо над море ясне і

безкрає.

Пухка, кучерява, срібляста, легка і

узорна,

така, як багато, і все ж, мов життя,

неповторна.

Поезія „Весіннє” складається з шести рядків. Своєю назвою вона проектує образно-асоціативну уяву на малюнки весінньої природи. У перших чотирьох рядках така картина й подається. Поет виакцентовує панорамну специфіку власного змалювання весняної природи („У небі, у водах, у далях — прозоро, // зелені обійми розкрила діброва”). Проте невдовзі поет розширює діапазон свого художньо-інтелектуального бачення й у двох фінальних рядках переводить пейзажну картину у широку метафору поетичної творчості:

У небі, у водах, у далях — прозоро,

зелені обійми розкрила діброва,

і тихо, і ясно... Це ж ластівки скоро

прилинуть, жадані, мов дружня розмова.

О, як же ти схожа, улюблена поро,

на серце поета в час родження слова!

Класикою лірико-філософської творчості Євгена Фоміна є мініатюра „Море”, у якій втілено талант лаконічного, ємного, образного, концентрованого слова та оригінального повороту свіжої думки, погляду. „Море” — це поетична міні-новела, виконана у стилістиці яскравих фарб, виразних порівнянь, контрасту світлих і темних кольорів, настроєвих тонів.

Коричневе, зелене, синє,

туманно-сизе, наче дим.

Важчезні хмари, мов каміння,

нависли грозяно над ним.

То сонця блиск, то плями хмурі,

чаїні крики в вишині...

Ах, скільки зовні грому й бурі —

і так спокійно в глибині!

Поезія „Радість”, написана 1940 року й присвячена Максиму Рильському, є естетичною програмою Євгена Фоміна. „Радість” — це невеликий за формою твір, що складається з шести рядків. У цьому вірші Фомін, продовжуючи одну з канонічних традицій світової та української літератури, розмірковує над сенсом творчості. Для посилення узагальнюючого масштабу своїх роздумів він використовує у своїй поезії поняття „митець”. Це вірш — про естетичні й духовні цінності митця, про відмінні якості та атрибути мистецтва, як їх розумів Є.Фомін.

За думкою поета, мистецтво є похідним від стану душі митця. Не випадково Є. Фомін підкреслює, що митець, поет „до всього сповнений любові”. Універсальне покликання митця —- виражати нові грані оточуючого життя („помітить він нову красу лиця, // чи здвиг душі, чи хмарок гри чудові”). Є.Фомін висловлює погляд, що мистецтво існує для того, щоб відбивати життя, „вражаючи серця”. У фіналі вірша Є. Фомін певною мірою конкретизує свою думку, підкреслюючи, що говорить про художню творчість. Він наголошує на тому, що митець відбиває своє серце й навколишню дійсність „у звучному правдивому рядкові”.

Євген Фомін — поет-пейзажист. У багатьох віршах він змальовує реалії та життя природи. Це спостерігаємо у поезіях „Дощ”, „Пейзаж І”, „Пейзаж II”, „Пейзаж III”, „Дніпро”, ліричному циклі „Асканія-Нова” тощо.,

У вірші „Пейзаж III” Є. Фомін звертається до пейзажного колориту рідних таврійських країв. Для зображення грози у Таврійському краї він використовує реалії степу, плавнів, південного неба, степової природи:

Над степом Таврії ударила гроза,

дощами щедрими упала над хлібами.

Шуміло все кругом — і, зайнята вітрами,

у плавнях гнулася, співаючи, лоза.

В просторі темному губився небозвід.

Не добереш, звідкіль прогляне ранок

синій.

Лиш юний соняшник

в одвічному стремлінні

злотаву голову все повертав на схід.

Інтерпретація мотиву кохання також посідає чільне місце в поетичній семіосфері Є. Фоміна. У вірші „З листів від друга (Настала, друже мій, пора...”) кохання ліричного героя постає як надзвичайний стан — стан емоційного та душевного піднесення, граничного загострення у відчутті життєвої стихії. Кохання для ліричного героя — це світ максимальної гостроти почуттів, гама ледь вловимих душевних відтінків, тонка духовна ор-ганізація, що її легко можна порушити думкою, словесним вираженням:

Настала, друже мій, пора

мені до згуби полюбити.

Та гасне, блідне, умира

чуття, у слово перелите.

Кохання у поетичній версії Євгена Фоміна пов'язане з обов'язковими атрибутами романтики. І тому його ліричний герой говорить про „беззвучну музику очей”, що він її слухає. Кохання для нього — це одне з найбільш природних почуттів, що є основою життя й ставлення до нього. Життя кохання у поезії Є. Фоміна переростає у беззастережне захоплення самим життям. У поезії „З листів від друга (Настала, друже мій, пора...)” ліричний герой говорить:

Можеш сам —

хоча тобі й не розкажу я —

відчути, як я торжествую,

як захлинаюся життям.

У творчій свідомості Є. Фоміна постійно жив витончений естет, потенціал якого потребував іншої естетичної та духовної атмосфери, ніж 30-ті й початок 40-х років XX століття. В окремих віршах, рядках Є.Фоміна вгадується почерк елітарного поета, який добре розуміється на вишуканих образах, відточених інтонаціях, проникливо відчуває вагу образного слова, художньої фрази, викінченої картини. Це вже було помітно у лірико-асоціативному циклі „Асканія-Нова”, написаному 1936 року. Знаки елітарної поезії відчутні й в інших творах Є.Фоміна, наприклад, у вірші „Віртуоз”, уміщеному в збірці „Лірика”, що побачила світ 1940-го року.

У залі осяйній великий віртуоз

серця захоплені зворушував до сльоз,

на скрипку зоряну чоло своє схиливши.

І так різьбилися чуття його живі,

і пальці гнулися, як струни дощові,

полум'яніло все лице його, розцвівши.

І думав я в ту мить, що я живу також,

що знаю я любов і розставання дрож,

що ночі над трудом просиджую

в безсонні я.

І так міркуючи, я плакав і радів,

і вірив, що життям породжений мій

спів

нарешті виллється в довершену гармонію.

Євген Фомін належав до найталановитіших представників тієї письменницької генерації, які працювали в Україні у суперечливий і драматичний соціокультурний час. І їхньою заслугою є те, що у той період, за тих обставин вони дбали про українське образне слово, підтримували розвиток українського художнього мислення, й значною мірою завдяки їм розвій національної художньої культури продовжувався, готуючи майбутні злети й досягнення.

Література

1. Дячков Володимир. Євген Фомін //Українські радянські письменники: Критичні нариси. — К., 1964. — С 43 — 71.

2. Масенко Терень. Творча спадщина Євгена Фоміна // Фомін Євген. Вибране. — К., 1956. — С 3 — 20.

3. Фомін Євген. Вибране. — К., 1956.

4. Фомін Євген. Лірика. — К., 1941.