Всі публікації щодо:
Методика викладання літератури

Педагогічні аксіоми

У лютому 2007 року виповнилось 70 років від дня народження однієї з найяскравіших постатей в українській педагогіці, заслуженого вчителя України, дійсного члена Академії педагогічних наук України, директора Сахнівської школи, що на Черкащині, — Олександра Антоновича ЗАХАРЕНКА. Педагогічна спадщина Олександра Захаренка є безцінним внеском у скарбницю національної педагогіки. Його ім'я стоїть в одному ряду з іменами таких видатних вітчизняних педагогів, як В. О. Сухомлинський, А. С. Макаренко, І. Г. Ткаченко. З-поміж багатьох педагогів-вчених О. А. Захаренко вирізняється тим, що його ідеї йшли від практики шкільного вчителя.

Книжка О. А. Захаренка „Слово до нащадків” (Київ, 2006) — результат піввікової педагогічної праці, багаторічних пошуків. Автор унікальної системи навчання і виховання пише про досвід сахнівських учителів — як створити таку школу, щоб діти зростали в ній мислячими, працьовитими, розумними, порядними. Пропонуємо уривок з нового видання.

Ніколи не захоплюйте дітей ілюзорними мріями. Ні за яких обставин не обманюйте дітей. Ідеться про нездорову „мрію”. Вони цього просто не пробачають. Враховуй, що в дитинстві гостра пам'ять, і дитина запам'ятовує на все життя. Може, спочатку й повірять, але мине час — і ця віра може обернутися проти вас. Якщо діти мрійники — це добре, але виховуйте в них реальне бачення дійсності. Кожна думка, ідея, мрія мають бути наповнені змістом, їх можна досягти, втілити у життя, побачити наяву. Здійснивши одну мрію, намагайся мріяти про інше. Цей процес буде безперервний, бо здійснена мрія породжує нову, а в головах дітей їх безліч. Інколи смішні. Але ви цього не показуйте, не робіть з нічого проблем, треба, щоб особистість росла, як на дріжджах. її ніколи не треба принижувати, а завжди бути уважним, жити думками дитини, і тоді настає „диво” — виростають у дітей крила. Розправляйте їх для польоту і для віри в свої здібності, щоб діти відчули свою причетність до великої справи народів усієї України, а то й усього світу.

Нинішній час вніс корективи в дитячі мрії. Вони стали іншими, бо змінилися й самі діти. Але педагогічне поняття „нездійсненна мрія” залишиться ще надовго, поки існуватиме школа. Це вчителева справа — виховувати в дитині особистість, яка здатна не лише мріяти, але й втілити мрію у життя.

Обманювати себе і всіх навколо — тяжкий гріх, рівноцінний зраді.

Що ви знаєте про свого вихованця? Надзвичайно важливо, в якому оточенні він живе. А яке його дозвілля? Чи є в нього друзі? Хто вони? Позитивно чи негативно впливають на вашого учня? Як ставляться до нього вчителі? Байдужі вони до долі дитини чи ні? Які в них погляди на сучасне життя, на все, що відбувається у нашій державі? А які погляди на політичні процеси? Чи є в колективі колеги-однодумці? Чи це справді педагогічний колектив у класичному розумінні цього слова? А як часто вихованець спілкується з природою? Чи не байдужий він до неї, чи бачить красу в подихові вітерця і квітах? Чи бачить, як росте трава, як цвіте квітка? Чи глухий до природи, чи чує, як вона восени влягається спати на зиму? Ще сотні запитань можна поставити і до себе, і до вихованця. Але найважливіше: чи є у нього батьки, чи не забули вони про його існування? Можливо, сім'я — це той еліксир психічного здоров'я, який мав би бути у кожної дитини. Не можна залишати дитину без догляду, але треба й ізолювати від тих батьків, які негативно впливають на своїх дітей і не займаються їх вихованням. Держава від цього лише виграє і фінансово, й економічно.

Шановний друже! Визнач своє місце в оточенні вихованця. Допоможи відповісти на запитання, які йому ставить життя. І твоя радість буде безмежна, бо зробиш ще одну людину духовно багатшою. На світі додасться краси, порядності, а отже, щастя.

Елітні діти. Народжуються всі рівними юридично. Відмінності можуть бути якісь генетичні. Оточення може різко змінити людину на краще або на гірше. Я хочу звернути увагу моїх колег на ту обставину, що творчі й зазвичай дуже хороші працівники на 90-95 відсотків приносять країні дохід більший, ніж посередні. А що вже забуті богом і людьми бомжі, алкоголіки, наркомани... Від них лише збитки. Отже, це означає, що змалечку, з дитинства треба більше уваги приділяти талановитим і творчим дітям, розвивати їхні здібності, щоб не дорікали вам батьки. Розвивати можна, залучаючи до творчої праці, яка до вподоби. Тоді дитяча душа заспіває, забринять струни серця. Особистість учня буде готовою до високого польоту. Так з'являються письменники, поети, художники, різьбярі, теслярі, математики, тобто талановиті люди. Все залежить від вас. Практика показує, якщо вчитель — ерудит, який легко свої знання може передати іншим, — в нього діти особливі, виборюють призові місця на районних, обласних олімпіадах, мають ґрунтовні знання, схильні до наукових досліджень. Якщо ж учитель працює абияк — не чекайте від нього успіху, порадьте залишити дітей і знайти іншу роботу. У школі мають працювати лише фанати в хорошому розумінні цього слова, які дбають про кожну дитину як особистість.

Учительські діти. Я вже писав, говорив на педрадах про особливу категорію вихованців — „учительських дітей”. Як можна вірити в особливі здібності екстрасенсів, котрі самі звертаються до колег, бабусь чи офіційної медицини, щоб вилікувати рідних чи своїх дітей. Не знаю як ви, а я не вірю таким екстрасенсам. Не вірю!

Не вірять і батьки вчителеві, який не може дати ради своїй дитині. Чую заперечення своїх колег. Може, ви й праві, але то є виняток із правила. Діти вчителів — найосвіченіші, найвихованіші, найскромніші, найввічливіші. Але вони, як і всі, люблять справедливість і поважають ерудицію вчителя. Він завжди є і буде ідеалом для дитини. Вчитель має залишатися на довгий час нерозгаданою загадкою, в арсеналі його педагогічних засобів має бути вміння здивувати дитину не лише оригінальністю думки, а й змусити замислитися щодо свого життя! Можливо, тому більшість учителів не хоче бути класними керівниками у власних дітей. Вони прагнуть, щоб їхні діти були такими ж, як усі, щоб у класі на них не звертали особливу увагу. Діти вчителів знають, що вони на виду у всіх, особливо в селах, що в кожній сім'ї з насолодою „обсмоктуються” їхні кісточки, а якщо хто з них курить, порушує дисципліну, порядок, то й поготів...

Шановний колего! Якщо в тебе є діти-школярі, ти маєш великий простір, в якому можуть здійснюватися педагогічні задуми. І легко, і важко бути одночасно і вихователем, і батьком чи матір'ю. Зроби свою мрію реальністю. Ти маєш змогу перевірити свої педагогічні задатки, здібності. Мій тобі наказ: не втрать можливості, яка дана природою.

Менталітет. Він наш, притаманний лише нашій нації. Його не змінити швидко. Але робити це треба. Щоб говорити конкретно, слід дати чітке визначення менталітету, вказати на його основні елементи, скажімо, привітність, гостинність, вдячність, ставлення до алкоголізму та наркоманії, готовність до самопожертви тощо. Треба подумати, які національні риси зміцнити. Це завдання посильне лише школі, лише вчителю, який з дитинства впливає на дитину, на сім'ю. І сім'я, і засоби масової інформації, і школа повинні мати одну святу мету. Не жити ж нам так, як живуть дикуни. Отож відгукніться на мій заклик: „В хрестовий похід за оновленим менталітетом!”. Життя коротке — не все встигнеш здійснити, але прийдуть нові покоління. Будуть вдячні нам, що ми не марнували час, а діяли, намагалися зробити щось приємне і для країни, і для її мешканців. Націю можна врятувати, дбаючи не лише про екологію довкілля, а й душі, якій так необхідна фізична і духовна чистота. На вас чекають нові злети мрій, нові простори для плідної праці, нові відкриття в педагогічній науці. Третє тисячоліття порадує нас новизною думки, нестандартних рішень, новою логікою наших уявлень, красою навколишнього світу, найдивніших речей, які, можливо, придумає людство. Інтернет — це вже пройдений етап. На черзі нові форми передачі знань від учителя до учня. Не менш важливі форми впливу на виховання особистості.

Висновок категоричний: в менталітеті, притаманному нашій нації, є риси, які не прикрашають наш народ, не ставлять його в ряд цивілізованих націй. І чекати склавши руки не годиться, бо зміни на краще не впадуть з неба. Подумайте, колеги, як це зробити в масштабах держави. Відгукніться на святу мету школи, яка ставить собі майже непосильне завдання — удосконалювати національний менталітет.

Директор. В одних колективах він обирається, в інших призначається наказом по райво. Хтозна, що краще: чи призначати начальника, який був би над колективом, чи обирати директора-вчителя зі своїх рядів і, звичайно, бути залежним від своїх „виборців” — кланів, що живучі навіть у малих колективах. Я за будь-яку форму призначення, але мої вимоги невблаганні і жорсткі, а саме:

1. Директор за будь-яких обставин — чесна, порядна людина, яка працює так, щоб не привласнювати собі державні гроші.

2. Навіть допомагаючи школі фінансово, він не має права забувати, що школа — це державна установа, а не власна вотчина, і державну власність слід берегти як зіницю ока.

3. Директор завжди має бути на вищому рівні, ніж колеги, і з методичної, і з фахової підготовки. Перш ніж відвідати урок колеги, запроси до себе на урок і покажи, що ти вмієш, які педагогічні новинки є в твоєму арсеналі.

4. Ніколи не гримай на своїх підлеглих. Слухають того, хто говорить, а не того, хто кричить. Крик — ознака твоєї слабкості. Розмовляй спокійно, аргументовано і переконливо. Впродовж робочого дня знайди час для одного-трьох учнів, щоб з ними поспілкуватися, хай вони тобі довіряють і визнають тебе незаперечним авторитетом у школі.

5. Директором може бути тільки той учитель, який говорить лише правду, а знає більше, ніж усі вчителі, разом узяті.

Шановний колего! Якщо в тебе ще не зникло бажання бути керівником і ти відчуваєш упевненість у своїх силах і здібностях, пам'ятай: тобі треба вчитися в будь-якому віці. Читати, вишукувати, бути таким ерудитом, щоб „Перший мільйон” (телевізійну гру) міг виграти. Це додасть тобі авторитету!

Законослухняність. Це необхідна риса громадянина України. Вона не приходить сама собою, її слід наполегливо виховувати в дитині. Цьому слугують не лише „Основи права”, а й інші предмети, повсякденне життя. Я б записав на відеомагнітофон і запропонував би зробити серіал з телепередачі „Людина і закон”. Та й мета була б зрозумілою — послідовно ознайомлювати дітей з азами законодавства. Все це треба, скажете ви, а коли ж дитині бути самою собою, відпочивати? Напевне, правильно міркують ті, хто живе за принципом „узміні праці — дитячий відпочинок”. Недаремно розвинуті країни придумали дванадцятирічку — збільшили частку освіти у свідомому житті людини.

Шановні колеги! Повірте людині з досвідом: законослухняний громадянин ніколи не порушить закон, якщо він його добре усвідомив, вважає нормою поведінки. Серед законів життя є пріоритетний: „Ні за яких обставин не порушуй прав людини, а тим більше дитини”. І не позбавляй її права жити, радіючи довкіллю, білому світу, які подарувала їй природа. Вже не точаться дебати про скасування смертної кари. її в більшості країн замінили довічним ув'язненням. Та не про це мова. Суспільство створює закони, щоб був порядок, бо хаос — то втрата загальнолюдських цінностей, справжній пустир у душах і просторі. Вчи законослухняності, використай церкву будь-якого підпорядкування. Залучи священика. Не забудь про правоохоронні органи. Вони найбільше зацікавлені, щоб молодь зростала, знаючи ази законодавства і права.

Шкільні гіганти. Вони є лише в містах, а в селах — зрідка. Переваги великих шкіл — численні педагогічні колективи, є з ким поспілкуватися, діти мають змогу обрати педагога, який може дати кращі знання.

Батьки в цьому зацікавлені. Для держави школи-гіганти економніші, ніж сільська малочисельна школа. У великих школах формується ядро колективу, якому під силу найскладніші завдання, що визначені і не визначені статутом школи. Що вже говорити про взаємний обмін досвідом, матеріальну базу. Останнім часом фінансування шкіл здійснюється фінансовими органами з розрахунку на одну дитину. А чи не програє від цього нововведення сільська школа? Звичайно, витрати на малі сільські школи повинні бути значно більшими. Але ж і переваги сільської школи теж очевидні. В ній живуть діти і батьки однією сім'єю. Хороший директор, а то й класний керівник мають знати все про кожну сім'ю: коли чий день народження, ім'я та по батькові батька й матері, знати рідних, цікавитися їхнім здоров'ям. А які умови створені, щоб син чи донька навчалися добре, жили у злагоді і дружбі? Судіть самі, що краще: чи 3000 учнів, чи 1000? Як на мене, 400 — це норма. Для виховного процесу краще якомога менша кількість учнів. А об'єднувати школи різних населених пунктів — просто непоправний гріх з непередбачуваними наслідками для сільських хлопчиків і дівчаток.

Шановні колеги! Не захоплюйтесь гігантоманією в школі. Не практикуйте, а тим паче не будуйте школи, в яких директор за рік не може зустріти того чи іншого учня. У великих школах можна лише передавати знання, а не духовно звеличувати людину.

Байдужість. Це ще більше зло, ніж злочин. Ви заперечите. Можливо, ви маєте рацію, але байдужість породжує зло. Бійтеся байдужих людей, бо вони можуть спонукати до лиха, невідворотної біди. Вони дотримуються правила: „Моя хата з краю...” Байдужа дитина це не просто флегматик, це нерухома річ у процесі виховання.

Дитина не може бути байдужою до чужого болю. Справжня людина не може бути байдужою до чужих успіхів. Вона або ревнує, або заздрить, або радіє. Для байдужої ж людини все одно, що діється навколо. Навіть міждержавні конфлікти, а то й війни беруть початок з байдужості.

Чи можна виховати небайдужу особистість? Так, можна і треба, бо це та риса, яка підносить дитину над суспільством, робить її особистістю, що не здатна на погані вчинки, що співпереживає своєму товаришеві, який потрапив у біду. Зароджується байдужість з небажання дитини бути першою, зі списування домашніх завдань.

Зупини, колего, цю біду, бо з роками буде пізно. Ця недуга виснажить дитячу душу, затримає розвиток, може й перерости у злочин. Будемо сподіватись,,що цього не трапиться, бо нинішньому суспільству ой як потрібні небайдужі особистості.

Нездійсненна мрія. Не може бути таких у школі, бо то справжня трагедія для кількох поколінь, психічна травма, омана для дітей. Задумали ми якось із сільським керівництвом створити нових 25 робочих місць, щоб не втікала молодь із села. Та й не тільки молодь, а й старші люди. Хто нині на заробітках в Італії, хто в Португалії, а хто в Росії чи в сусідньому районі України. На зиму з'їжджаються. Вчиняють „погроми” своїм сім'ям. З дружинами не миряться. Хто з жінок далекоглядніший, застерігають чоловіків від заробітчанства, а частіше — ні, бо „довша” гривня тішить погляд. І ще є сотні причин, у тому числі й інтимних.

З допомогою шефів ми побудували свій шкільний завод з виготовлення телевізійних плат. Завезли обладнання. Розуміли, що високих технологій нам не досягти. Але ми сподівалися, що діти стануть колись висококласними спеціалістами, набудуть досвіду й уміння, навчаться відрізняти трансформатор від конденсатора.

Пройшла „горбачовська” перебудова, а з нею канули в історію і всі добрі починання. Шановний колего! Бійся „перебудов”, бо твої мрії можуть стати нездійсненними, а в душах дітей буде холод і пустка.

Бережи честь замолоду. Чи пам'ятаєте ви цей відомий ВИСЛІЕ? Напевне, йдеться про честь, яка була притаманна гусарам, а то й офіцерам старої армії. Коли людину зневажали, вона викликала свого супротивника на дуель, яка, як правило, закінчувалася смертю одного з них. Давно вже заборонені дуелі, але пам'ятайте, що слово „честь” має той самий корінь, що і „чесний”. На жаль, дане чесне слово сьогодні втратило свою вагу. Багато хто затер його, як зволожену ганчірку, і може вільно вживати, не думаючи, що слід відповідати і перед друзями, і перед партнерами, і перед колегами. Недолюблюю я тих, хто не дотримує слова. Схиляю голову перед тими, хто як сказав, то так і зробив, у кого слово не розходиться з ділом. Прийдеш, бува, в якусь установу — наобіцяють „сім мішків вовни”, та все на завтра, та на завтра. Обіцянки надокучають, як гірка редька. Залишається зробити песимістичний висновок: керівники (майже всі) не дотримують слова. Знаходять об'єктивні причини свого професійного обману.

Колего, треба виправляти це становище, щоб ми не перестали вірити слову честі. Як це робити — не треба вас учити: вправами, тренуваннями, ділом, власним прикладом. А ще з допомогою літературних творів та історії — вони яскраво і повчально нагадують про забуте „слово честі”.

Радіолінійка. Щоденна акція. І в холод, і в дощ вона відбудеться. У селі майже в кожній хаті трансляція. Власне, сільське, можна сказати, мовлення. Спочатку діти звітуються, розказують про всіх, хто порушував поведінку, хто які мав успіхи в навчанні, хто в спорті, хто в художній самодіяльності, хто відзначився, працюючи в тому чи іншому гуртку. Все село чує, все село знає своїх „героїв”, радіє успіхам і співчуває невдачам дітей. Я скажу без перебільшення, що школа об'єднує сім'ї, родичів, які хвилюються за своїх вихованців. Нерідко можна побачити цілі родові клани, які приходять на день села, і першим запитанням буває: „А як навчаються діти? Чи можна поставити їх у приклад?”

Далі на лінійці звучить завдання для учнів школи на нинішній день, яке оголошує директор, потім — інтелектуальна розминка, тобто — це завдання з одним-двома невідомими. За кращу і правильну відповідь — приз. Може бути, скажімо, шоколадка, а може бути й щось вагоміше. Залежить від складності запитання. Наприкінці лінійки вітають тих, хто в цей день народився. Це може бути і вчитель, і учень, і його маленька сестричка, і батько, і мати. Застерігаю і сподіваюсь, що ви, друзі, не пропустите нагоди привітати когось із святом, що буває лише раз на рік, бо для дітей це не випадковість, якщо не привітаєте — залишиться образа на все життя.