Всі публікації щодо:

Довідник з української літератури

ВЕЛЕСОВА КНИГА

„ВЕЛЕСОВА КНИГА” — найдавніша з нині відомих пам'яток давньоукраїнського письменства дохристиянської доби, що охоплює події (справжні та міфологічні) історії України орієнтовно від 640 р. до н. е. до 70-х років IX ст. н. є.

Вважають, що складено книгу у V ст. н. е., а близько 870 р. з'явився її запис, що ввібрав у себе злободенний матеріал кількох останніх століть з часу появи первісного варіанта.

Наукове освоєння твору почалося в XX ст., оскільки й виявлено його було у 1919 р. Полковник Ф. Алі Ізенбек натрапив у зруйнованому поміщицькому маєтку с. Великий Бурлюк (Харківщина) на списані незвичайними письменами дубові (інші дані — березові) дощечки. Маючи певні археологічні знання, Ізенбек вивіз дощечки з собою в еміграцію, де запропонував їх для вивчення інженеру — хіміку, українцю за походженням Ю. Миролюбову-Лядському. Перша публікація „Велесової книги” з'явилася у 50-х роках в російському емігрантському журналі „Жар-птица” (Сан-Франциско). Власне, це був текст, переписаний, за фотографований і частково розшифрований Ю. Миролюбовим.

З огляду на те, що повернення твору йшло з емігрантського середовища та що він цілковито заперечував „теорію” про Київську Русь як „спільну колиску” трьох східнослов'янських народів, радянські дослідники (історики літератури й мовознавці Л. Жуковська, Ф. Філін, В. Буганов, О. Творогов та ін.) поспішили оголосити його підробкою. Одначе протягом останніх десятиріч ряд дослідників аргументовано доводять автентичність твору, акцентуючи, по-перше, на „духові давнини”, під який, за висловом О. Пушкіна, неможливо підробитися, по-друге, на ряд лексичних, орфографічних, палеографічних та інших особливостей, що їх ніхто з „фальсифікаторів” не міг знати: цих знань просто не було в розпорядженні історичної та мовознавчої науки нового й новітнього часів. Найперше це стосується рясних паралелей, а то й прямих перегуків книги з давньоіндійськими ведами, які почали розкриватися науці лише з XIX ст. Як іронічно зауважує В. Шаян, „фальсифікаторові” належало б не тільки детально знати „Ригведу” й „Авесту” (що неможливо було б навіть у перших десятиріччях XX ст.), а й володіти здатністю утворювати нові слова, „згідні з духом і правилами старинних мов”: „Такого генія я не стрічав в історії дослідів текстів. Якби був такий геній, то він був би відомий із своїх глибоких знань, а рівночасно поетичного генія”. Такої ж думки С. Наливайко: „...Слід рішуче відкинути твердження, нібито ця пам'ятка — підробка. Описати з таким знанням життя, мислення, уявлення, богів, події, історію слов'ян, рясно пересипану реаліями, що сягають орійської давнини (причому почасти реалій, над якими й досі б'ються дослідники), підробити їх — просто неможливо, яким би талантом не володіла людина”. А дослідник і перекладач книги Б. Яценко до цих аргументів додає: „Для того, щоб освоїти технологію виготовлення такого тексту, фальсифікатор повинен був би досконало знати історичну фонетику і морфологію (...) А також графіку, орфографію, палеологію за кілька віків. Так побудувати лінгвістичні нашарування різних епох, щоб вони органічно перепліталися в тексті. Крім того, він мав би досконало знати історичну діалектологію досить великого регіону — від Дніпра до Драви й Сави. А також історію кількох народів із доісторичних часів, історичну географію майже половини Європи, археологію, етнографію найдавнішої доби і т. д. Навіть кілька інститутів кількох академій наук не змогли б підготувати подібний текст, бо така проекція з XX в IX ст. просто неможлива”.

„Велесовиця”, якою написана пам'ятка, — це алфавіт ранньої кирилиці дохристиянського періоду, яка є молодшою від відкритої С. Висоцьким серед графіті Софійського собору так званої києвософійської азбуки IX ст. Самий спосіб письма, за якого невідокремлені одне від одного слова „підвішуються” до позверхньої лінії, а не розташовуються на ній, зближує твір зі зразками ведійського письменства. Лексиці твору притаманні діалектні форми давньої української мови, властиві насамперед території басейну р. Прип'ять — Західного Полісся, звідки, вважають, і походить пам'ятка.

„Велесова книга” має унікальну українознавчу значущість. Будучи своєрідним літописом, вона конкретизує історичні знання про Україну та українців (укрів, оріїв, роксолян, русів, русичів) протягом тривалого періоду до прийняття християнства, відкриває й увиразнює фактично невідому досі українську античність, упевнює, що наша державність, починаючи з IX ст. (Київська Русь), — то, власне, відновлена державність, оскільки різні форми державних утворень давніх українців існували і в попередні віки. Не легендарними, а реальними історичними особами постають зі сторінок твору князі Бус та Ор, діти останнього — князі Кий, Щек, Хорив, негативно (за прогрецьку орієнтацію) потрактовуються Аскольд і Дір, діє ряд іще не досліджених наукою історичних постатей, як-от вожді племен Германаріх, Скотень, Оторіх та ін. У книзі зафіксовано такі події, як прихід праукраїнців до Карпат у VII ст. до н. е., їх оселення на багатосотлітнє мирне життя на дніпровсько-прип'ятському терені, починаючи з II ст. н. е. (доба зарубинецької культури), війни з готами і гунами в IV ст. тощо. Історичні сюжети переплітаються у викладі з легендарно-міфологічними та космогонічними, особливо там, де йдеться про походження, родовід праукраїнських земель. Таким є твердження, що „Дажбо(г) нас народив од корови Замунь (...) Так стали дідове русами” (версія, що асоціюється з походженням римлян від народжених вовчицею Ромула та Рема), такою є й легенда про Богумира і його дружину Славуну, чиї дочки Древа, Скрева й Полева, одружившись із посланцями Сонця Ранком, Полуднем і Вечором, дали початок племенам древлян, кривичів і полян.

„Велесова книга” розкриває багатобарвний світ язичницької матеріальної та духовної культури з її світовідчуттям, віруваннями, звичаями, обрядами, побутом. Імена богів, збережені в народній пам'яті й писемних джерелах, починаючи від Триглава (Трояна), котрий поєднує в собі Сварога, Перуна і Світовида, так само, як і незбереженні, сьогодні невідомі, раз у раз згадуються тут поряд з іменами земних осіб. Відбиті й уявлення праукраїнців про єдність цього і потойбічного світів, долі яких вирішують боги Ява, Нава та Права.

Привертає увагу апологетична відданість автора (скорше — авторів) своїй предковічній вірі: „... Трава зелена — це знак божий //і її треба брати до глеків і настоювати на сонці нашому, // щоб пити на честь богів, які на небі синьому (...) Слава богам нашим! Маємо істинну віру, що не потребує людської жертви. // А так се діє у варягів, які завжди приносили її (...) Ми ж польову жертву даємо і від трудів наших — // просо, молоко, а також тук. // То бо покропимо ягням на коляди і на русалії // в день весняний і на честь Красної Гори”. Твір наголошує злитість людини з довкіллям, уславлює миролюбну хліборобську вдачу русичів, їхню високу мораль; вирізняється гуманістичною філософською наснаженістю. Телурична спрямованість пам'ятки спирається на науку Велеса, котрий „учив праотців наших землю раяти і зерно сіяти, // і жати віна-вінча на полях страдних, // і ставити до огнища, // і честити його, як Отця божого”. Звідси — ідеал людського облаштування, що обстоюється у творі. Це — суспільство, у якому „ніхто не поневолений”, „і нема рабів там, і жертви іншої, як хліби, нема”, суспільство, де над усе цінуються „Орієві завіти”: „Любіть світ зелений і життєдайний! // Любіть друзів своїх і будьте мирними між родами!”

Водночас книзі притаманний потужний полемічно-оборонний пафос, спрямований проти грецької та варязької експансії на українські землі. Ця експансія — то і захоплення території русичів, нав'язування їм християнської віри (хоча „маємо красне вінце віри нашої і не мусимо чужої добиратися”), і привнесення у Русь чужої писемності. Небезпеку останньої „Велесова книга” тлумачить так: греки „дали бо нам письмено своє, // аби взяли його і розгубили свою пам'ять”.

Саме до поклику історичної пам'яті апелює книга. Тон її звертання до сучасників досита докірливий: предки котрих „землі Трояні не дали римлянам” та „не боялись до полів проти готів виходити // і багато літ битися за вольність”, нині, будучи роз'єднаними, не усвідомлюють смертельної загрози, яка нависла над ними. „...Йдемо куди — невідомо // ... соромимося Наву, Праву і Яву знати (...) Істинно, що не достойні бути Дажбожими внуками”. А в результаті дійшло до ситуації справжнього поглуму: „Питають нас народи, хто ми. // А ми відповідаємо, що ми люди нерозумного краю, // і правлять нами греки і варяги”. Для того й перегортаються у „Велесовій книзі” сторінки багатовікової історії, аби „поучившись старому” та „зануривши душі наші в нього, бо то є наше”, сучасники пройнялися усвідомленням племінної єдності („ми русичі всі”), відчули в собі бажання „ходити прямо, а не криво”, готовність краще „зникнути, але ніколи не бути в рабстві”. „Не худоба ми, а русичі, і то є іншим навчення, // аби знали, що правда з нами”. Інший мотив, що проймає „Велесову книгу”, — то розвінчання ворожих інсинуацій стосовно русичів як народу: „Не слухайте ворогів, які кажуть: нема у вас доблесті. // Од Отця Орія походимо”.

Головне завдання книги — зрушити сучасників до активного спротиву будь- яким формам поневолення. Поетично звитяжно, натхненно звучать авторські закличні рядки: „Грім гримить у небі синьому. // І маємо летіти на ворогів, як ластівки. // А та швидкість — це ознака нова, руська...” Або: „Борися, земле Руська, і борони себе, // щоб не була на тому корчі, // щоб ворогами не була захомутана і до воза прив'язана, // аби тягла його туди, куди захоче володар чужий, // а не ти хочеш іти сама”. Кілька разів з'являється у творі образ високошанованої у язичницькій вірі Матері Слави: „Б'є крилами Мати наша Слава і велить нам іти до січі, і маємо йти. // І нам ні до бенкету, ні до їства борошняного, ні до м'яса смачного, // і маємо снаги на сирій землі і їсти траву зелену, // доки не буде Русь вільна і сильна”. Запам'ятовується ідеал народу, котрого „Велесова книга” прагне вбачати саме в русичах: „Не знаймо назад чи вперед, а швидко йдімо”, бо „хто швидко йде, швидко і славу знайде. //А хто тихо йде, то се ворони на нього крячуть і курове кленчуть”.

Є підстави стверджувати, що найближчим до „Велесової книги” за силою виразу патріотичних почуттів стало знамените „Слово о полку Ігоревім”. Творча змагальність автора „Слова...” часом відчутна в самій стилістиці, в образній системі (наприклад, метафори у „Велесовій книзі” та відповідні образи у „Слові...”: „Тут бо славу орли клекочуть там і тут, // що русичі вільні і сильні по степах”, „Тут зоря красна іде до нас, як жона блага...”). Зближує „Велесову книгу” зі „Словом...” також її своєрідна ритмічність, яку й намагаються відтворити перекладачі пам'ятки сучасною мовою. Як питання автентичності, гак і багатство змісту та стилю „Велесової книги” потребують широких історико- літературних студій.

Літ.: Жуковская JI. П. Подцельная докириллическая рукопись // Вопр. языкознания. 1960. № 2; Шаян В. Книга Велеса // Віра предків наших. Гамільтон, 1987; Творогов О. В. „Влесова книга” // Тр. отд. древнерус. лит. Л., 1990. Т. 43; Ребіндер Б. Велесова книга: життя та релігія слов'ян. К., 1993; Велесова книга. Легенди. Міфи. Думи. Дослідження. К., 1995; Дем'янів В. Що було до Русі? Історія русів у „Велесовій книзі” та сучасних історичних відомостях. Рівне, 1994; Карпенко М. Велесова книга: Переспіви. К., 1998.

А. Погрібний