Всі публікації щодо:
Сковорода Григорій

Уроки з української літератури 9 клас

Григорій Сковорода. Життя і творчість філософа, просвітителя, поета. Його християнські морально-етичні ідеали. Біблійна основа творчості Г. Сковороди та його вчення про самопізнання і «сродний труд». Філософський трактат «Вступні двері до християнської добронравності

Мета: ознайомити учнів з життям та діяльністю Г. Сковороди; прокоментувати філософський трактат «Вступні двері до християнської добронравності», афоризми митця; навчити формувати власне розуміння і актуальність для сьогоднішнього життя положень філософії Г. Сковороди; формувати розуміння важливості для становлення і реалізації себе як особистості ідей самопізнання та гармонії зі світом.

Обладнання: портрет Григорія Сковороди, виставка його творів, ілюстрації до них, роздатковий матеріал.

Міжпредметні зв'язки: французькі просвітителі Вольтер, Руссо, Дідро.

Протягом усього життя Сковорода послідовно уникав всього того, що могло уярмити його дух і волю до свободи, і з повним правом заповів написати на могилі слова: «Світ ловив мене та не впіймав».

І. Іваньо

Хід уроку

І. Актуалізація опорних знань. Мотивація навчальної діяльності.

1. Перевірка домашнього завдання.

2. «Відтермінована відповідь».

— День 28 жовтня (9 листопада за ст. ст.) 1794 року був сонячним і погожим. У дідича Ковалевського зібралося багато гостей на обід. Мали також за мету послухати розповіді Григорія Сковороди. Той був веселий і говіркий, як ніколи, жартував, розповідав про себе, про свої мандрівки. Потім вийшов у сад. Довго ходив по перехресних стежках, зривав плоди і роздавав їх хлопчикам, що працювали в садку.

Він уже відцвів, відшумів, як оці дерева, що журно губили листя. Ось-ось, можливо, й завтра він відійде в природу, перетвориться в землю, в соки і крони дерев. Станеться страшна і буденна справа, його час перейде у вічність.

Він жив просто та гарно і вмирав так само… В час плачу він учив людей сміятися. Бо голова і хвіст змія вічності — це одне, і все починається спочатку. Він зберіг до останньої хвилини ясний розум та зробив це для людей…

Уже вечоріло, коли сам господар пішов шукати Сковороду і застав його під гіллястою липою. Сковорода копав яму — досить довгу та глибоку.

✵ Що це, друже Григорію, чим-то ти зайнятий? — спитав господар, підійшовши до гостя.

✵ Пора, друже, закінчити мандрівку, — спокійно відповів Сковорода. — І так усе волосся злетіло з бідної голови. Пора заспокоїтися.

✵ І, брате, дурниця! Досить жартувати, ходімо!

✵ Іду! Але я прохатиму тебе попереду, мій добродію, хай тут буде моя остання могила.

… Сковорода пішов у свою кімнату, одягнув чисту білизну, помолився Богу і, підклавши під голову свої рукописи та сіру свитку, ліг, склавши навхрест руки.

… Довго чекали на нього з вечерею. Сковорода не з'явився. Другого дня вранці до чаю теж, до обіду так само. Це здивувало господаря. Він насмілився увійти до Сковороди, щоб розбудити, одначе той лежав уже холодний, закостенілий.

Поховали його під липою, а на хресті над могилою написали те, що заповів сам Григорій Сковорода: «Світ ловив мене, та не впіймав».

Як зрозуміти цей загадковий напис? Чому саме такі слова заповів написати Сковорода? Про це ви дізнаєтеся у ході уроку.

II. Повідомлення теми та очікуваних результатів уроку.

1. «Знайомство з письменником».

(Матеріал для вчителя.

Народився Григорій Сковорода на Полтавщині З грудня (22 листопада за старим стилем) 1722р. в сотенному містечку Чорнухи Лубенського полку (нині районний центр Полтавської області) у родині козака Сави і його дружини Пелагеї. Пізніше Сковорода любив називати себе Григорієм Вар-Савою, тобто Сином Спокою.

«Григорий на седьмом году от рождения отличался наклонностью к набожности, талантом к музыке, охотою к наукам, тведостью духа. В церкви он добровольно ходил на крилос и пел чудесно, приятно».

Як тоді зазвичай водилося, закінчив сільську початкову чотирирічну школу і у віці 12 років 1734р. вступив до Києво-Могилянської академії. Сковорода перебував в Академії, щоправда з перервами, майже 20 років.

Там він закінчив класи фари, інфіми, граматики, синтаксими, поетики, риторики і один клас філософії (останньої він навчався у відомого українського філософа, релігійного й освітнюю діяча Михайла Козачинського). Однак Г. Сковорода був змушений залишити Києво-Могилянську академію в зв'язку з його зарахуванням співаком придворної хорової капели і від'їздом у грудні 1741р. до Санкт-Петербурга, де мали відбутись святкування з нагоди коронації російської імператриці Єлизавети. Пробувши до кінця серпня 1744р. у Петербурзі, Сковорода повернувся до Києва і відновив навчання у Києво-Могилянській академії.

Ще в Києво-Могилянській академії, за студіюванням античних філософів Аристотеля і Цицерона, Платона і Сенеки, в інтелектуальних змаганнях на диспутах у конгрегаційній залі за прикладом професорів-могилянців, таких, як безстрашний у борні з унією Григорій Кониський, як сміливий реформатор науки й освіти Феофан Прокопович, як невтомний будівничий української культури Рафаїл Заборовський, студент Григорій Сковорода зрозумів і твердо узяв за життєве правило: доля — це творіння сильних і вибачення для слабких. 1 вже невдовзі в Санкт-Петербурзі двадцятирічний юнак пройшов непросте духовне випробування. Витримавши півчий конкурс у музичній школі в Глухові й ставши окрасою придворної капели як ніжний альт, Григорій опинився перед щедрими царськими принадами: гарний одяг хориста (» на нем шуба овечья, тулупом пошита, шапка красная с черным околышем, в чоботах, кафтан блакитный, как бы синюватый, на споде сукно» — з архівного документа); добра платня — 25 карбованців на рік; ситний і п'яний стіл (» член хору діставав п'ять відер горілки як один із важливих пунктів свого гонорару» — письмове свідчення); батьки, брати й сестри хористів звільнялися від податків та від такої напасті, як солдатські постої (в царському указі від 2 травня 1743 року про пільги сім'ям хористів у списку 17 співаків із Лівобережної України значиться і «Григорий, сын Сковорода, Лубенського полку, местечка Чернух, а содержит мать его Гіалагея Степановна, дочь Шенгереевна» ), і, нарешті, під вінець співочої служби хористи винагороджувалися чинами і довічними пенсіями (знаменитий придворний бас Федір Качановський, уродженець Прилук, одержав генеральський чин, маєток у селі Березова Лука Гадяцького полку і річну пенсію в 1000 карбованців).

Ніхто з хористів не міг утриматися перед такою царською спокусою, силкувався голосом і чолобитною поведінкою якомога довше пробути в капелі — тільки не козацький син, волелюбний Григорій Сковорода. Не затримав його навіть чин «придворного уставника» (перший і останній службовий чин у житті Сковороди), що його було присвоєнно альтистові Григорію усього через півтора року півчої кар'єри. Влітку 1744 року, після того, як супроводжував у складі капели царицю Єлизавету в її поїздці до Києва, Григорій Сковорода вже не повернувся до

Санкт-Петербурга, залишився у рідній Могилянці, проміняв наваристий м'ясний стіл на рідкий кандьор у бурсі, змінив «кафтан блакитний» на грубу сукняну кирею, а головне — перемінив задушливі, пропахчені парфумами й пудрою зали Зимового палацу на тонкий запах старих книжкових фоліантів у бібліотеці академії. Це був перший і, треба сказати, суворий іспит Сковороди духовною вольністю, яка зароджувалась у ньому майбутнім віршем «De Libertate».

Він склав цей екзамен свободи, внутрішньої сили й права на щастя. У цьому нас переконує і сам Григорій Сковорода у листі-присвяті Михайлу Ковалинському до трактату «Книжечка для читання Святого письма, названа жінка Лотова», написаного вже через десятиріччя на Слобожанщині. Виписуючи характеристики людських вад, Сковорода ясно й опукло побачив перед собою царський двір, Зимовий палац, а в ньому — типового придворного, підступну й водночас улесливу людину, яка «… рухається й пишається, наче мавпа; жартує і говорить, як римська Цитерія (богиня краси й кохання); відчуває, як кумир; мудрує, як ідол; намацує, як підземний кріт; обмацує, як безокий; пишається, як безумний; змінюється, як місяць; непокоїться, як сатана; павучиться, як павутиння; голодна, як пес; жадібна, як водяна хвороба; лукава, як змій; ласкава, як крокодил; постійна, як море; вірна, як вітер; надійна, як лід; розсипчаста, як порох; зникає, як сон…»

По закінченні другого року курсу філософії він у серпні 1745р. разом з Токайською комісією генерала Федора Вишневського виїхав до Угорщини, де перебував до 1750р. Впродовж 1745 — 1750рр. Г. Сковорода відвідав Будапешт, Братиславу, Відень, Прагу, Галле, можливо, Італію. М. Ковалинський у своєму життєписі мислителя стверджує, що під час своїх європейських подорожей Сковорода «намагавсь знайомитись найбільше з людьми, що були дуже славні чемністю й знаннями». На думку Дмитра Чижевського, він познайомився в Німечинні з творами філософів-містиків і пієтистів, що вплинуло на формування його філософських поглядів.

У листі до свого учня Михайла Ковалинського він писав: «Пусть также всегда живут в твоей душе и такие слова Плиния — потеряно то время, которое ты не употребил для учебы».

Після повернення 1750р. до Києва Г. Сковорода стає вчителем поетики у Переяславськім колегіумі.

Щиро радів: тепер у нього самого, ще студента, будуть свої спудеї, і навчатиме він їх наскоками світлої, любої серцю поезії. І навчатиме по-новому: не римуванням сухої латини, не за застарілим підручником Кониського, якого він уже не взяв із собою з академії. Розчарував його рукописний курс поетики викладача Пилипа Гошкевича, запроваджений в Переяславському колегіумі, здавалося б, недавно — в 1742 році. Усе та ж сама замшіла схема викладання: предмет, форма, види й корисність поезії; поняття: фабула, метр, вірш, пісня; жанри: елегія, лірика, епіграма — трепетного чуття самого поетичного слова тут не чулося.

А Сковороду вже захоплювали нові, сучасні ритми й імена. І він вечорами, запаливши свічку в крихітній келії, складає свій перший трактат: «Розмисел про поезію і керівництво до мистецтва оної». Та недовго звучало нове слово про нову поезію в класі — незвичайним воно видалось єпископу Никодиму Сребницькому, відгонило єрессю, відлунювало поваленням авторитетів. Тривала розмова у пастирському покої Сребницького, перед яким лежав на столі писаний курс «Розмисел про поезію…», закінчилася невтримним вибухом з вуст молодого викладача: «Alia res sceptrum, alia plectrum». «Одна річ — пастирський жезл, інша річ — пастуша сопілка», — повторив Григорій і з жалем подивився на преосвященного. Зеленавий вогник лампадки вихопив із присмеркової сині колючі очі єпископа. «Хай не живе в моєму домі той, хто творить гординю», — почув Григорій у відповідь.

Через цей конфлікт Г. Сковорода був змушений припинити викладання в Переяславському колегіумі і 1752р. повернутися до Києво-Могилянської академії, де він почав вивчати теологію у тогочасного префекта академії Георгія Кониського. Але повного курсу теології він не закінчив.

1753р. за рекомендацією митрополита Тимофія Щербицького він став домашнім учителем у багатого дідича Степана Томари в селі Коврай на Переяславщині. Там він прожив до 1759р., навчаючи свого вихованця — сина Степана Томари Василя.

За рік пихатий виходець із греко-україно-німецького роду полковник Томара не промовив до вчителя жодного слова. А допитливий неслух Василько, навпаки, прикипів до вчителя, ловив кожне слово наставника.

Та досить було Григорію одного разу спересердя й водночас простодушно зауважити під час уроку материному плеканцю, що той «мислить, як свиняча голова», — і в одну мить «найкращий учитель» зі швидкістю татарської стріли вилетів із панського маєтку. Але у змаганні панської пихатості й людської гідності переміг усе-таки молодий учитель. Не минуло й року, як гордий Томара почав розшукувати студента Сковороду, а розшукавши, вмовляв на будь-яких умовах повернутися до маєтку, до сина, який щодня плакав за вчителем. Врешті-решт Сковорода повернувся в Коврай, але вже «без договору, без умов» з паном Томарою, бо ж повернувся він до свого учня Василя, якого ще п'ять років потому учив античної мудрості, музики, поезії і людської достойності. Наука «любомудрія» виховувала юнака, водночас збагатила духовно й першого в селі Ковраї учителя.

Уроком добра, людяності та моралі на все життя стало для Василя Томари вчительське слово Сковороди, у чому він і висповідався у листі до вчителя 6 березня 1788 року, вже піднявшись на звичну для козацької старшини сановну висоту в Санкт-Петербурзі: «Люб'язний мій учителю Григорій Савич! Чи згадаєш ти, поштивий друг мій, твого Василя, за зовнішністю, може, й не нещасного, але внутрішньо такого, що більш має потребу в пораді, ніж коли був з тобою. О, якби Господь умовив тебе пожити зі мною! Якби ти мене один раз вислухав, дізнався, то б не утішився своїм вихованцем. Чи даремно я на тебе сподівався? Якщо ні, послугуйся й відпиши до мене, яким чином міг би я тебе побачити, палко любимий мій Сковорода? Прощай і не пожалій ще один раз у житті виділити крихту твого часу й спокою давньому учневі твоєму — Василю Томарі «. Дай Боже кожному з нас на схилі літ одержати таку сердечну вісточку від учня, друга, близької людини!

1759р. Г. Сковорода на запрошення білгородського єпископа Іосафа Миткевича прибув на Слобожанщину, де він впродовж десяти років (до 1769р.) викладав поетику, етику, синтаксиму і грецьку мову у Харківському колегіумі. Саме там він познайомився з учнем цього колегіуму Михайлом Ковалинським, дружба з яким мала величезний вплив на його подальше життя і спричинилася до виникнення його значної латино-мовної епістолярної спадщини. Юнак не відразу прийняв свого вчителя, він не смів і. думати, що гідний його дружби, хоча з захопленням, подивом і повагою ставився до способу його життя та філософських ідей.

Лише чудесне видіння, що наснилося Ковалинському, переконало його в необхідності скоритися долі. Він сприйняв зустріч зі Сковородою не як раціональний життєвий факт, а як зумовленість. Лише коли Ковалинський «пришел во видения и откровения Господня», ця дружба піднялася на вершини містичної дійсності.

Сковорода направляв Ковалинського у його філософському пошуку, ділився своїми думками, вчив філософії як практичній моралі, писав листи, сповнені участю.

Справжнім щастям для філософа стала дружба, і в учневі він бачив своє продовження. Дружба, — писав Сковорода, — «мое единственное утешение и мое сокровище, ее я ценю больше, чем пирамиды, мавзолеи и другие царские памятники». Але світ, що не впіймав Сковороду, відібрав найкоштовніше для вчителя — найбільш обдарованого учня.

М. Ковалинський був першим біографом Г. Сковороди. Після смерті свого вчителя він описав його життєвий і творчий шлях у творі «Життя Григорія Сковороди» (1794 — 1795рр.).

У харківський період життя Г. Сковорода написав славнозвісні «Байки харківські», вступні лекції-проповіді до курсу етики — «Прокинувшись, побачили славу його» та «Хай цілує мене поцілунками уст своїх!» (1765 — 1766), а також трактати і діалоги під назвою «Вступні двері до християнської добронравності» (1766), «Наркіс. Розмова про те: пізнай себе» (до 1767), «Симфонія, названа книга Асхань, про пізнання самого себе» (1767).

У Харкові Г. Сковороду знали як людину вчену, яка, проте, відзначалася скромним життям. Він носив пристойний, але простий одяг, був невибагливим у їжі, спав не більше чотирьох годин, виглядав бадьорим, поміркованим, виявляв прихильність до убогих; «мав набожність без марновірства, вченість без зазнайства, поводження без лестощів». Категорично відхиляв усі пропозиції прийняти чернечий сан, відповідаючи на них у досить різкій формі: «Хіба ви хочете, щоб я помножив число фарисеїв? їжте жирно, пийте солодко, одягайтесь м'яко і будьте ченцями!»

Під час свого викладання в колегіумі і занять із своїм учнем М. Ковалинським він особливо наполягав на необхідності вивчення давніх мов і читання античної й середньовічної спадщини. Його улюбленими письменниками були Плутарх, Філон Александрійський, Цицерон, Горацій, Лукіан, Климент Александрійський, Оріген, Діонісій Ареопагіт, Максим Сповідник і насамперед Біблія. Здобуття людиною знань, вивчення давньої культури і священних текстів Г. Сковорода розглядав як засоби для її самозосередження, її втечі від юрби, яка у свою чергу уможливлює для людини перехід до наступного, кульмінаційного етапу в її освіті, її духовному становленні — переображення «зовнішньої» тілесної людини у людину «внутрішню», духовно багату.

Щодо містики в житті філософа, не можна не згадати описаний Ковалінським зі спогадів Сковороди факт містичного переживання, що трапився з ним на 48 році життя. Це був 1770 рік. Сковорода вже третій місяць перебуває в Китаєвській пустелі у свого родича Іустина: «Вдруг приметил в себе внутренне движение духа непонятное, побуждающее его ехать из Киева. Видя нерасположение Иустина к отпуску его, пошел он в Киев к приятелям попросить, чтобы отправили его в Украину. Те удерживают: он отговаривается, что ему дух настоятельно велит удалиться из Киева. Между сим пошел он на Подол, нижний город в Киеве, пришел на гору, откуда сходят на Подол, вдруг, остановясь, почувствовал он обонянием такой сильный запах мертвых трупов, что перенесть не мог и тот час поворотился домой. Дух убедительно погнал его из города, и он направился в путь на другой же день. Через две недели в Охтырке получили известие, что в Киеве моровая язва, о которой в бытность его и не слышно было и что город заперт уже».

Коли Сковорода довідався про це, його охопило переживання, що наклало відбиток на подальше життя філософа. «Сердце его дотоле почитавшее Бога аки раб, оттоле возлюбило его аки друг».

У серпні 1764р. Г. Сковорода прибув до Киева, де він знову ж таки відмовився від пропозиції ченців Києво-Печерської лаври прийняти чернецтво. «Я стовпотворіння помножувати собою не хочу, — відповів він їм, — досить і вас, стовпів неотесаних, у храмі Божому». (М. Ковалинський. «Життя Григорія Сковороди «).

Свідок цієї зустрічі Михайло Ковалинський передає подальші слова Григорія Сковороди: цим привітанням старці замовкли, а Сковорода, дивлячись на них, продовжував: «Ризо-ризо! Як небагатьох ти опреподобила! Як багатьох зробила нечестивими, зчарувала. Світ ловить людей різними сітями, прикриваючи їх багатствами, почестями, славою, друзями, знайомствами, протекціями, вигодами, втіхами і святинею, та найбільш нещасна остання. Блаженний, хто святість серця, тобто щастя своє, закрив не ризою, а волею Господньою!» Занімілу сцену «стовпів неотесаних» порушив тільки дзвін, покликавши ченців на молитву. Відмовився Г. Сковорода і від здобуття високих світських посад. Таку свою життєву позицію він так обґрунтовував харківському губернаторові Євдокиму Щербиніну: «Світ, — казав він, — нагадує театр: щоб зобразити в театрі гру з успіхом і похвалою, то беруть ролі за здібностями. Дійова особа в театрі не за здатністю ролі, а за вдалу гру взагалі хвалиться. Я довго міркував про це і після довгого випробування себе побачив, що не можу представляти у театрі світу вдало жодної особи, крім низької, простої, безпечної, усамітненої: я цю роль вибрав, узяв і задоволений». Так філософ, опираючись спокусам світу, обстоював свою творчу і особисту свободу.

1769 р. через недоброзичливе ставлення до нього новопризначеного білгородського єпископа Самуша Миславського Г. Сковороду було звільнено з роботи у Харківському колегіумі. З того часу і до своєї смерті він вів життя мандрівного філософа, відвідуючи Лівобережну Україну, Приазов'я, Воронежчину, Курщину, Орловщину. Це був найбільш плідний період його творчості. Саме тоді він завершив збірку «Сад божественних пісень», написав свої основні філософські трактати, діалоги і притчі: «Діалог, або Розмова про давній світ» (1772), «Розмова п'яти дорожніх про істинне щастя в житті» (1773 — 1774), «Кільце» (1773 — 1774), «Розмова, названа Алфавіт, або Буквар миру (1774), «Ікона Алківіадська (Ізраїльський Змій)» (1775 — 1776), «Жінка Лотова» (1780 — 1788), «Боротьба архистратига Михайла з сатаною про це: легко бути добрим» (1783), «Суперечка біса з Варсавою» (1783 — 1784). «Вдячний Еродій» (1787), «Убогий Жайворонок» (1787), «Діалог. Назв; його — Потоп зміїний» (1791). У його житті починається майже тридцятирічний період подорожування, аскетичного зречення від усіх спокус світського життя. Відмовляючись від бажання влаштуватися в житті Сковорода остаточно переносить своє життя у внутрішні виміри, стає мандрівником — перелітним птахом.

Посох мандруючого — це глибокий символ його духу. Він брав Біблію, флейту і відправлявся усе далі й далі. Сіра свита, чоботи про всяк випадок і кілька підшивок робіт — ось з чого складалося все його майно. Безперервна мандрівка стала єдиною справою його життя, вираженням його релігійності. Вона стала добровільним подвигом зречення від тих звичайних умов життя, що є перешкодою для внутрішнього життя духу.

Бути мандрівником, відчувати себе в цьому світі мандрівника і дивитися на все навколо, як дивиться випадковий перехожий — значить залишатися байдужим до усього, що трапляється на шляху, розуміти, що усе це як з'явилося на мить, так через мить все і зникне, переконатися, що немає у світі нічого вічного й постійного, що усе тече і зникає. Йому постійно йти потрібно в невідомі далечіні, пам'ятаючи про останню мету, про рідну домівку, де чекає втомленого мандрівника спокій вічних субот!

Він не знає ніяких пристрастей, для нього нема нічого тут, а все існує там, по ту сторону майбутнього. Мандруючи фізично, Сковорода метафізично входить у себе, повертається в дім свій і знаходить свою внутрішню сутність.

Поза тілом, вище тіла хотів би жити філософ, він хотів би жити трансцендентним життям, не мати ніякої власності, навіть тіла свого. Тому що той, кого гнівить вага минаючих речей, не може бути вільним і духовним.

Для нього головним було бути, а не мати, тому що щира досконалість людини не в тім, що вона має, а в тім, якою вона є.

У 1775р. Сковорода спробував повернутися до праці у Харківський колегіум, проте це йому не вдалося. Впродовж останнього року свого життя він перебував у с. Іванівці.

1794 він відвідав свого друга М. Ковалинського на Орловщині, подарував йому частину своїх рукописів.

Помер Сковорода на світанку у неділю 9 листопада 1794 року в селі Іванівка (тепер Сковородинівка) в маєтку знайомого поміщика Андрея Ковалевського на Харківщині».

«Уже четверте століття широкими просторами України — по селах і містах, тінистих гаях і жайворонкових полях, по колегіумах і монастирях, і ю університетах і академіях і навіть по придворних майданах — мандрує, опираючись на посох із навершям у вигляді різьбленого крота, людина із саквами через плече, в яких вмостилися Біблія і флейта, і з привітною до всіх посмішкою на вустах.

Людину в білій домотканій одежі, під крислатим брилем скрізь радо зустрічають і садовлять на покуті. Примружено пізнавати гостя й допитуватися, звідки і куди йде, не треба: на Слобожанщині, в усій Україні добре знають мандрівного мудреця Сковороду, одразу розуміють, що це і є «старчик Григорій», раніше навіть не бачивши його.

Це засвідчив сам Сковорода у листі до свого друга Федора Івановича Диського, написаному 1787 року, у повню останнього осіннього місяця: «Іван, батько твій, у сьомому десятку віку цього (в 62-му році) вперше глянувши на мене, полюбив мене. Він ніколи мене не бачив. Почувши ж ім'я, вискочив і, наздогнавши на вулиці, мовчки дивився мені в обличчя й припадав, начебто пізнаючи мене, таким милим поглядом, що донині у дзеркалі моєї пам'яті він мені наче живий. Воістину прозрів його дух перед твоїм народженням, що я тобі, друже, буду корисним. Бачиш, як далеко провиджує симпатія. Це нині сповнюється його пророцтво!.. «

Ім'я Григорія Сковороди ми більше пов'язуємо з полтавською землею — козацьким містечком Чорнухи, де він народився, зі стольним градом над Дніпром та Києво-Могилянською академією, де вчився спудей Григорій, із древнім Переяславом, де молодий викладач ламав старі канони піїтики, із північною столицею — Санкт-Петербургом, де альтист Сковорода співав у придворній капелі, із селом Коврай на Черкащині, де поет заклав «Сад божественних пісень», і навіть з угорським виноградарським містечком Токай, звідки жадібний до новітніх знань юнак робив неодноразові мандрівки до університетів Європи. Адже за роки, проведені в цих місцях, Сковорода сформувався як поет, музикант, філософ, педагог, як людина українського бароко. Але несправедливо те, що далеко не повною мірою ми осягли другу половину життя Сковороди, яку він провів на Слобожанщині — в Харківській губернії, в сусідніх містах Білгороді, Курську, Орлі та навіть у південному Таганрозі. Тож хоч частково заповнимо цей пробіл…

У 1759 році, після закінчення домашнього вчителювання в маєтку Степана Томари в селі Коврай, Сковорода, як це не раз бувало в його житті, залишився на роздоріжжі: повертатися в богословський клас академії або й далі продовжувати вдосконалюватися в педагогічній праці. Але де і як? Розрада прийшла від старшого друга, архімандрита

Миколаївського монастиря, що на Білгородщині, Гервасія Якубовича, якого Григорій знав ще по Переяславському колегіуму, де гой був консисторським писарем. За порадою Гервасія Якубовича бєлгородський єпископ Іосаф Миткевич, якому підлягала харківська парафія, своїм указом по консисторії «повеліває студенту богословських наук Григорію Сковороді бути учителем піїтики в Харківському колегіумі».

Слобожанський колегіум, відкритий у 1726 році при Покровській церкві, став першим доступним для дітей усіх станів училищем. «Всестановий» навчальний заклад швидко міцнів матеріально і духовно. Розташувався колегіум у єдиному на той час у Харкові кам'яному будинку, його обіймав великий фруктовий сад на схилі до річки Лопань. Єпископ Єпіфаній Тихорський подарував колегіуму свою бібліотеку. Після смерті президента святійшого Синоду, письменника й великого книголюба Стефана Яворського його бібліотека із 609 творів була передана Харківському колегіуму. За позолоченими шкіряними обкладинками вироїли свої думки Арістотель і Сенека, Діоген і Ціцерон, Бекон і Декарт, Гассенді і Вольф, виткали своє красномовство Гомер і Езоп, Софокл і Оповідій, Горацій і Апулей, поруч на полиці вишикувалися богословні твори: шестимовна «Biblia poliglota», «Молитва Господня» більш як на 100 мовах…

Он до якого навчального закладу потрапив Сковорода! Радів: яка добра переміна в його житті… Замість одного учня, як казали в Ковраї, «збалуваного матір'ю сина», він тепер має цілий клас — аж 39 школярів, і всі вони з обширної Слобожанщини і не «пестуни долі», а вихідці з простих сімей — сини священиків, козаків, обозних, посполитих. Сковорода швидко знайшов з учнями спільну мову, радісно й натхненно викладав правила високого віршування. І при цьому залишався строгим, вимогливим педагогом. Наприкінці навчального року він ставить двадцять одному учню оцінку «понят.» — тобто «понятлив», а вісімнадцяти, на жаль, «не понят.»

При цьому, засвідчив сам Сковорода, жоден спудей протягом року «не бежал», як це нерідко траплялось у тодішніх школах, навіть у Києво-Могилянській академії. Навпаки, студенти щиро полюбили свого викладача, який знав не тільки піїтику, а й добре грав, співав, водив їх на прогулянки над левадною Лопанню, у тісний гай на горі за фортечними стінами. Словом, студенти боготворили професора Сковороду. Вперше називаю Григорія Савича професором — слідом за відомим сковородознавцем початку XX століття Володимиром Ерном, який представив його «професором грецької мови», погоджуюся з моїм сучасником, ректором Харківського державного педагогічного університету імені Г. С. Сковороди Іваном Федоровичем Прокопенком, який поіменував Сковороду «в сьогоднішніх посадових ієрархіях професором Харківського колегіуму».

За синодальною інструкцією викладачами колегіуму могли бути або висвячені на священиків, або ченці. Штатський Сковорода у міщанському сюртуку виглядав «білою вороною» серед чернечого викладацького гурту. А єпископ Іосаф Миткевич, знаючи талант Сковороди, бачив його в майбутньому ректором колегіуму. І він через Гервасія Якубовича запропонував Сковороді прийняти чернечий стан, а з ним і «честь, славу, достаток у всьому і, на його думку, щасливе життя».

Громом серед ясного неба пролунала відповідь молодого вчителя: «Невже ви хочете, щоб і я примножив число фарисеїв? їжте жирно, пийте солодко, одягайтесь м'яко й ченцюйте! А Сковорода визнає чернецтво — в житті незажерливому, при малому достатку, повстиманості, позбавленні всього непотрібного для того, щоб набути найпотрібніше, в запереченні всіх забаганок, щоб зберегти себе самого в цілісності, в приборканні самолюбства, щоб краще виконувати заповідь любові до ближнього, в шуканні слави Божої, а не людської». Луна сковородинської відмови чується і через століття…

Отже, прощай, колегіум! Осів за 39 верст від Білгорода, у селі Стариця, серед густих лісів, крейдяних гір і чистих джерел, там, де зливаються річки Стариця і Сіверський Донець. Але ж душа залишилася в колегіумі, із жвавою, допитливою молодцю… І коли навесні 1762 року старицький самітник відвідав колегіум та ще й зазнайомився із вісімнадцятирічним Михайлом Ковалинським, дружба з яким зав'яжеться на все життя, то не встояв перед пропозицією того ж таки Іосафа Миткевича зайняти «посаду вчителя, яку забажає». І Сковорода радо взявся вести клас синтаксими й зверх того викладати грецьку мову, також учив юнаків співати по нотах у супроводі органа.

Так у вчительських трудах, у «спорідненій праці» минає рік, другий — і знову в житті Сковороди з'являється неждане «але» … Чим тісніше горнуться до вчителя учні, тим неприязнішими стають косі погляди колег у рясах. Надто вже вирізнявся Сковорода серед них свободою думки, чистим життям і неприйняттям обрядового криводушшя. Що мав у відповідь, дізнаємося з листа Сковороди до Василя Максимовича: «Ви, друже мій, гадаю, повірите, яких злісних я маю «оглагольників». Якби вони мені приписували звичайні беззаконня, ще стерпно було б. Та ці немилосердники таким необмеженим дихають на мене «язиковредієм», що, крім надзвичайного моєї натури псування, від них проповіданого, роблять мене душогубцем або єретиком, і з цієї причини забороняють підкомандним своїм слухати мої бесіди…»

А єпископ Порфирій Крайський, який обійняв парафіяльний престол після смерті Іосафа Миткевича, прямо-таки виходив із себе, зачувши ім'я Сковороди, настроював проти нього ректора колегіум Іова Базилевича. «Оглагольники» й «пустомудрі» й другого разу ви тіснили Сковороду з колегіуму. З жорстким єпископським присудом не погодився харківський генерал-губернатор Євдоким Щербині прихильник ремесел і мистецтв, і коли через три роки при колегіум відкрилися «додаткові класи» для підготовки цивільних спеціалісті запропонував Григорію Сковороді вести в них курс катехізису.

Та Сковорода не був би Сковородою, коли б не вніс до накоченого десятиріччями курсу катехізису творче начало і своє розумінь моральних заповідей. Він пише цикл лекцій, які називає цілком по світськи: «Вступні двері до християнської добронравності». 1 вийшло що «сковородинські двері» вели не в похмурий світ церковних догм і обрядів, а кликали молодь у царину оновлених істин, критичного розуму, світлого духу. У своєму «десятисловії» Сковорода не знаходить місця навіть для головної християнської молитви «Отче наш» Легко здогадатись, що чекало єретика Сковороду з таким тлумаченням християнської моралі. Новоприбулий єпископ Самуїл Миславський, процензурувавши лекції Сковороди, «обурився на нього з гонінням». І Сковорода залишає колегіум, на цей раз назавжди. Вільний мисле ник вступає на вільний шлях просвітника рідного краю, навчителя всіх людей… І ось уже четверте століття кожен на життєвому шляху зустрічає Сковороду на свій розумовий погляд і душевний лад. Статечний селянин, шанобливо вклонившись, підводить до гостя-підлітка: «Напророч моєму синові «сродну» хліборобську долю…» Теперішній студент-вагант хвалиться продовженням сковородинської європейської мандрівки — перельотом за знаннями за океан, по всьому світу. Рідний Сковороді обіднілий учитель шукає прикладу й підтримки в життєвому аскетизмі освіченого блукача. Ошалілий політик кидається до гостя за моральною підтримкою у передвиборчому змаганні з опонентом, який теж — о диво! — вважає себе послідовним сковородинцем. «Новий українець», наперед вимальований Григорієм Сковородою як той, що «непристанно стягает грунта, строит свой дом на новый манер и для чинов углы панские трет», уклінно випрошує у мудреця очищення й виправдання, снів без кошмарів.

Усі просять благословення й прощення у «старчика Григорія». Усіх добрим словом вітає Сковорода, та не всіх прощає. Має на це право. За своїм моральним прикладом він і досі, як сказав ще на початку позаминулого століття Олександр Хиждеу, стоїть у нашому житті, «як самотня гора в степу». А вже наприкінці століття двадцятого Олесь Гончар 27 січня 1992 року записав у своєму щоденнику: «Нормальне життя людства скінчилося десь років 200 тому, в сковородинські часи. Наближаємось до останнього Божого суду чи вже навіть вступили в його смугу. Це буде не один день, а цілий льодовиковий період агонії роду людського, аморальності, бездуховності». Письменник-гуманіст правий: «Льодовиковий період» людства розгортається на наших очах — удушливий смог бездуховності, тотальна аморальність, криваві розбори між капіталами, державами, релігіями, наростаюча агонія роду людського, гнітючий сон розуму…

І тільки Сковорода не стуляє очей, у день свого народження і повсякчас кличе нас: «Прокиньтеся! Вас чекає нова Земля і нове Небо! — Прислухаємося, почуємо Сковороду…» (За матеріалами інтернет-видань).

2. Проблемне питання.

— То що ж, на вашу думку, мав на увазі Григорій Сковорода, заповідаючи написати на своїй могилі «світ ловив мене, та не піймав» ?

(Матеріал для вчителя.

Світ у розумінні Сковороди — це спосіб життя тогочасного суспільства, принцип стосунків між людьми, глибока соціальна нерівність.

«Світ, — писав біограф Сковороди Ковалинський, — словом і ділом переконував його, що щастя людське в тому, щоб мати всього доволі: багато чого їсти та пити, розкішно одягатися і в розвагах веселитися. Сковорода один почав говорити йому: щоб бути істинно щасливим, те все не потрібне, бо обмеження бажань, відхилення надлишку, приборкання прихотливої волі, трудолюбивість, виконання свого обов'язку не за страх, а за совість — суть, шлях до щастя».

Григорій Сковорода цінував відвертість, скромність, свободу. Він мав добру і щиру вдачу, глибоко співчував стражданню людей, зневажав багатство. Згадаймо його перебування у придворній капелі. Цариця щедро нагороджувала талановитих співаків. Його, можливо, чекала доїш пастуха Олексія Розумовського чи бандуриста Григорія Любистка (імператриця нагородила їх великими маєтками), але він залишив Петербург, щоб «жити в істині».

У життєписі Сковороди уже згадуваний М. Ковалинський наводить дуже багато подробиць, які виразно змальовують просте і скромне життя мудреця: «Одевался пристойно, но просто; пищу имел состоящую из земли, плодов и молочных приправ, употреблял оную ввечеру, по захождении солнца; мяса, рыбы не вкушал не по суеверию, но по внутреннему своего расположению; для сна отделял от времени своего не более четырех часов в сутки; вставал до зари и, когда позволяла погода, всегда ходил пешком за город прогуливаться на чистой воздух и в сады», всегда весел, бодр, легок, подвижен, воздержан, целомудр; всем доволен, благодушествующ… словоохотен, где не принужден говорить из всего выводящий нравоучения, почтителен ко всякому состоянию людей, посещал больных, утешал печальных, разделял последнее с неимущими, выбирал и любил друзей по сердцу их…» ).

3. Слово вчителя.

— Григорій Сковорода був всебічно обдарованою людиною — письменником, педагогом, музикантом, знавцем античності й середньовіччя, володів кількома мовами — латинською, старогрецькою, староєврейською, польською, німецькою, російською.

Мандруючи Україною і світами, він цікавився життям, звичаями, мистецтвом, віруваннями інших народів, вкраплював у свої твори враження від спостереженого і почутого.

Та насамперед українці повинні шанувати Григорія Сковороду як філософа-мислителя, який вважав, що основним предметом філософії є людина, її внутрішній світ і діяльність, інтереси і прагнення, здоров'я і щастя. У своїх літературних творах він розвинув далі ідеї самопізнання та «сродної праці», які є важливими й актуальними і в наш час.

Григорій Сковорода вважав, що пізнати самого себе людині потрібно для того, щоб виявити здібності, закладені в неї самою природою, усвідомити свої фізичні й розумові можливості та особливості характеру. Це дасть змогу обрати відповідний рід трудової діяльності — «сродну працю». Трудитися слід для того, щоб забезпечити свої духовні й тілесні потреби і приносити користь суспільству. Сам процес виконання «сродної праці» та усвідомлення того, що результати її високоякісні, корисні суспільству й собі, робить людину щасливою. «Щаслив тот, кто сопряг сродную себе частную должность с общею. Сия есть истинная жизнь», — писав філософ. «Несродна праця» руйнує совість, робить людину аморальною, завдає великої шкоди суспільству. Певні обдаровання і покликання має кожний. Потрібно пізнати лише себе й вибрати «сродну працю», це принесе щастя. Отже, всі люди можуть бути щасливими.

Проте самого обдаровання недостатньо для успішної трудової діяльності: його потрібно розвинути, посилити набуттям потрібних знань, умінь і навичок. «Наука приводит в совершенство сродность, — твердив філософ. — Но если не дана сродность, тогда наука что может совершить?»

Дорогоцінною якістю людини Сковорода вважав «довольствование малым», тобто необхідним для забезпеченого життя людини. У всьому має бути «мера», яка визначає «здоровый» и «чистый» смак, поміркованість потреб, оберігає від жадібності, потягу до надмірного збагачення, розкошів за рахунок збіднення інших.

Сковорода був співцем праці. Він бачив у ній основу і смисл життя. «Жизнь и дело есть одно и то же», — твердив він.

Однією з умов всезагального щастя філософ вважав доброзичливе ставлення людини до людини, взаємоповагу, вірність у дружбі. Він гостро засуджував вовчий закон загальної ворожнечі, породжений намаганням окремих людей привласнити результати чужої праці, досягти незаслужених чинів і почестей. Видатний мислитель пропагував «чистоту помыслов», «безкорисливость», «добродетель», потребу морального самовдосконалення.

Мав Григорій Сковорода й своє розуміння Бога, віри, Біблійних заповідей. Його філософ виклав у навчальному курсі християнської стики «Вступні двері до християнської добронравності», написаному у 1766 році «для молодого шляхетства Харківської губернії» і обновленого у 1780 році.

4. Коментоване читання тексту твору у перекладі Валерія Шевчука. (див. додаток І до уроку 17).

5. Бесіда за питаннями:

✵ Із яких частин складається твір? Що зумовило таку його побудову?

✵ Про що ідеться у вступній частині?

✵ Як ви розумієте слова Сковороди: «Не шукай щастя за морем, не проси його в людини, не мандруй планетами, не тягайся палацами, не плазуй земною кулею, не блукай Єрусалимами…» ? Спробуйте продовжити вислів філософа.

✵ Що Сковорода вкладає у поняття Бога та Божої мудрості?

✵ Як він розуміє правдиву віру?

✵ Що має на увазі мислитель, говорячи про «промисел загальний» та «промисел, особливий для людини» ? Свою відповідь підтвердіть цитатами із тексту.

✵ Чому п'ята глава має назву «Про десятислів'я» ?

✵ Як називаються сьома і восьма глава твору? У чому, на думку Г. Сковороди, полягає відмінність між благочестям і церемоніями та Законом Божим і традицією?

✵ Назвіть найбільші гріхи, за словами Г. Сковороди? Чи погоджуєтеся ви з думкою філософа про те, що прірві гріхів може протистояти щиросердечність та її «плоди: доброзичливість, незлобність, схильність, покірливість, нелицемір'я, добронадійність, безпечність, задоволення, бадьорість» ? Наведіть приклади з літератури, історії чи власного життя, що підтверджують або спростовують її.

(Матеріал для вчителя.

У своєму навчальному курсі християнської етики «Вступні двері до християнської добронравності» (1766) Г. Сковорода по-своєму пояснює ключове значення поняття Бога, Божої премудрості, показує, в чому полягає щастя людини, істинна віра, відмінність між благочестям і церковними церемоніями, пристрастями та гріхами, любов'ю та чистосердечністю. Він вчить, що існують два світи, чи дві «натури»; одна видима, матеріальна, а друга невидима, духовна, тобто Бог: «Ця видима натура, чи Бог, все живе проходить і утримує, скрізь завжди є, був і буде». Визначаючи Бога, він, однак, заперечував його наприродну суть, розчиняв у природі, тобто розвивав пантеїстичні ідеї, віддаючи першість формі, ідеї над матерією. Божа мудрість є для нього «сила і правило всіх наших рухів і справ». Мислитель пише про віру в двох значеннях вселенськості та істинності. Це, відповідно, Віра в таємницю та силу, що «по всьому розливається і що всім володіє». Тобто йдеться про визнання вищого начала та необхідності служіння йому. Друге значення має Віра заради розуміння благості Бога, щоб прийняти й любити Його. Така Віра «заховане всім радам блаженства, ніби здаля проглядає у підзорну трубу». Ця Віра необхідно пов'язана із Надією, котра підтримує людське серце при цій істині. «Ці добродійності приводять, нарешті, людське серце, начебто надійний вітер корабля, у гавань любові та їй доручає», — підсумовує Григорій Сковорода.

Чистосердечність, наголошує Г. Сковорода, «є спокійне в душі дихання і віяння Святого Духа». Далі він порівнює чистосердечність з чудовим садом, що «повний тихих вітрів, солодко духмяних квітів та втіхи, в якому процвітає дерево життя, котре посилає кожній мудрій людині Вищий розум (Бог). З чистосердечністю крокують поруч «доброзичливість, незлобність, схильність, покірливість, нелицемір'я», добро, надійність, безпечність, задоволення, бадьорість та інші невід'ємні забави. «Хто таку душу має, мир на ньому і милість, веселість вічна над головою такого істинного християнина!» — зазначає Сковорода.

Основним лейтмотивом цієї праці є теза Г. Сковороди про те, що людина через знання внутрішнього, прихованого від неї змісту Біблії сама може осягнути своїм розумом Премудрість Божу і тільки позбавившись згубних пристрастей, — заздрості, лихослів'я, злопам'ятості, гордості, «улещення», смутку та іншого черв'яка, що засинає у душі», — вона перебуватиме у Царстві Божому на цій землі, тобто буде щасливою за життя).

— За жанром твір Сковороди «Вступні двері до християнської добронравності» — філософський трактат. Чи розумієте ви значення цього терміну? Хто із попередників Сковороди використовував цей жанр у своїй творчості?

(Довідка. Трактат (від лат. tractatus — розгляд) — наукова праця, в якій докладно розглянуто певне питання.)

6. Пізнавальне завдання

— Григорія Сковороду часто називають народним філософом. За своїми поглядами він належить до плеяди просвітителів XVIII ст. (Вольтер, Дідро, Руссо та ін.). Пригадайте, що вам відомо про просвітництво та його представників з уроків історії та зарубіжної літератури.

(Цю частину уроку можна провести, заслуховуючи заздалегідь підготовлене учнівське повідомлення.

Орієнтовний матеріал для повідомлення.

«Переломним моментом в історії людства вважається XVIII ст., коли розгорнувся інтелектуальний соціально-політичний рух, який назвали Просвітництвом. Термін «просвітництво» використовують Вольтер, Гердер, остаточно ж він закріплюється після статті І. Канта «Що таке Просвітництво?» (1874). Просвітництво — явище досить складне і багатогранне. У широкому значенні під цим терміном розуміють просвіту широких верств населення, прилучення їх до культури, наук, мистецтва. У вужчому, історико-культурному значенні, цей термін використовується для означення ідейного руху, що розгорнувся у країнах Європи під гаслом подолання закоснілих форм соціально-політичного, соціально-економічного і соціокультурного життя в ім'я ідеї всебічного соціального прогресу. У XVIII ст. по всій культурі Європи позначився просвітницький вплив, який виявився у прищепленні європейській культурі ідеології постійного соціального прогресу. У XVIII ст. воно поступово охопило всі країни континенту, але проявилося в них із різною масштабністю й радикальністю, що залежало, насамперед, від соціально-політичного становища тієї або іншої країни.

Хронологічно — це приблизно друга половина XVII — XVIII ст. Період характеризується подальшим зростанням і зміцненням національних держав Європи, докорінними економічними зрушеннями, бурхливим розвитком промисловості та напруженими соціальними конфліктами.

Батьківщиною Просвітництва вважається Англія, де в другій половині XVII ст. під впливом буржуазної революції зародилося багато ідей, характерних для всієї епохи Просвітництва. Свого розквіту Просвітництво досягає в середині XVIII сг., а завершенням Просвітництва стала Французька буржуазна революція, на знаменах якої були написані його гасла: свобода, рівність і братерство.

Характерною рисою Просвітництва було прагнення його представників до перебудови всіх суспільних відносин на основі розуму, справедливості, рівності. Просвітництво в різних країнах мало специфічні відмінності, зумовлені особливостями їх історичного розвитку. Саме специфічні умови історичного розвитку західноєвропейських країн в добу Просвітництва, художні традиції, що склалися в цих країнах у попередні століття, були причиною того, що культура і мистецтво кожної з них мали свої особливості та відмінності. Разом з тим в культурі західноєвропейських країн можна виділити й спільні риси, які дають підставу говорити про добу Просвітництва як про певний цілісний етап в історії європейської духовної культури.

«Володарем дум» усіх освічених людей XVI11 ст., найвидатнішим діячем французького просвітництва був Франсуа Марі Аруе, відомий під псевдонімом Вольтер (1694 — 1778). Усе XVIII ст. називали «століттям Вольтера». Йому не було рівних у викритті недоліків, вад феодального суспільства, абсолютистського режиму, в зруйнуванні та подоланні всякого роду забобонів. Вольтер залишив після себе колосальну як за обсягом (понад 70 томів творів), так і за широтою жанрової палітри творчу спадщину. Він писав у всіх жанрах — трагедії, вірші, історичні твори, філософські романи, сатиричні поеми, політичні трактати і статті.

Вольтер в основу теорії суспільного прогресу поклав ідею просвітління людського розуму, яке перебуває в постійному протистоянні з невіглаством та забобонами. Загальну увагу до себе привернув пропагандою прогресивної соціальної системи й передової філософії в книгах «Філософські листи» та «Основи філософії Ньютона». Авторитет провідного майстра слова закріплюється за ним великим успіхом історичних праць, пронизаної ідеями просвітницького абсолютизму історичної поеми «Генріада», знаменитої поеми «Орлеанська діва», що розвінчувала церковне трактування історичного прототипу. Минуле під пером письменника й філософа набуло чітко окреслених рис сучасності.

Офіційного визнання в літературі Вольтер досягає як драматург (» Едіп», «Брут», «Заїра», «Смерть Цезаря», «Фанатизм, або Пророк Мегомета» ), творець просвітительського класицизму, відмінного від класицизму XVII ст.

Авторитет Вольтера як письменника, психолога, філософа культури й історії був величезним, вплив всеосяжним і довгочасним. Його ідеї великою мірою визначили ідеологічну палітру Великої французької революції, яка вшановувала йог пам'ять величним постаментом, складеним із каміння зруйнованої Бастилії над могилою письменника в Пантеоні.

Не меншу відомість отримав співвітчизник Вольтера Жан-Жак Руссо (1712 — 1778), ідеолог революційної дрібної буржуазії. Він став автором особливої світоглядної системи поглядів, яку було на його честь названо руссоїзмом. На думку Руссо, цивілізація не лише не дала людям щастя, а, навпаки, примножила їх вади. Руссо був представником радикального крила французького Просвітництва. Над усе автором ставиться моральна позиція героя, що гартується в зіткненні з дійсністю, з носіями протилежних поглядів, у конфлікті нового й старого. Це новаторське зображення людського характеру як арени боротьби суперечностей, добра і зла стали епохальним досягненням європейського сентименталізму. Людина у Руссо — істота складна, суперечлива, здатна вступати у внутрішню боротьбу сама з собою.

Продовжуючи діяльність Вольтера, інший його послідовник Дені Дідро (1713 — 1784) у творах «Лист про сліпих на науку зрячим», «Розмова Д'Аламбера з Дідро» відкинув компромісну деїстичну версію про існування Бога як конструктора розумного устрою природи і став на позиції матеріалізму й атеїзму. Естетичні погляди Дідро мали надзвичайне значення для розвитку європейського мистецтва, зокрема літератури.

З ідеологією та практикою Просвітництва тісно був пов'язаний енциклопедизм — духовно-інтелектуальний та освітній феномен європейської культури другої половини XVIII ст.

Енциклопедистами називали осіб, які входили до складу колективу авторів французької «Енциклопедії, або Тлумачного словника наук, мистецтв та ремесел» (1751 — 1780), опублікованої в 35-ти томах тексту з ілюстраціями. Дідро був головним редактором і натхненником «Енциклопедії». Попри усі непорозуміння між багатьма видатними ученими, філософами, публіцистами, він зумів їх об'єднати і залучити до співпраці: Вольтера, Монтеск'є, Руссо, Тюрго, Гельвеція, Гольбаха, Ж. д'Аламбера, Дюкло, Бюффона, Доббантона і багатьох інших.

Отже, духовна культура Просвітницства була складним і водночас важливим етапом в розвитку світової культури. Епоха Просвітництва може бути названа революційною не лише в розумінні соціально-економічних та політичних перетворень, але й перетворень у сфері духовної культури. Внаслідок творчості вчених, філософів-просвітителів, літераторів, композиторів, художників, архітекторів людство отримало принципово нові підходи до розуміння філософських, етичних і естетичних проблем, які не втратили своєї актуальності і сьогодні. ( За Т. Гриценко).

7. Робота з підручником та роздатковим матеріалом.

✵ Одним із свідчень мудрості Сковороди та глибини його творів є їх афористичність. Не одна крилата фраза пішла мандрувати по світу з його писань.

✵ Випишіть з підручника визначення поняття «афоризм». Прочитайте афоризми Сковороди та прокоментуйте їх (див. додаток №2 до уроку 17).

(Довідка. Афоризм (від гр. aphoridzo — відокремлюю, визначаю) — коротке, лаконічне судження, яке в стислій, зручній для запам'ятовування формі містить глибоку думку. Афоризми виникли з народних приказок, що втілювали в собі багатовіковий досвід, народну мудрість, філософську думку).

III. Підбиття підсумків.

IV. Домашнє завдання. Прочитайте біографію Г. Сковороди, вміщену у підручнику, та запишіть у зошити основні дати життя письменника. Вивчіть напам'ять кілька афоризмів Сковороди (на вибір).

Додаток №1 до уроку 17

«ВСТУПНІ ДВЕРІ ДО ХРИСТИЯНСЬКОЇ ДОБРОНРАВНОСТІ»

Написано у 1766 році для молодого шляхетства Харківської губернії і обновлено у 1780 році.

ПЕРЕД ДВЕРИМА.

Хвала ж блаженному Богові, що потрібне зробив неважким, а важке непотрібним2.

Немає солодшого для людини, і немає потрібнішого, як щастя; немає і легшого за це. Хвала ж блаженному Богові!

Царство Боже в середині нас. Щастя в серці, серце в любові, любов же — в законі вічного. Це і є безперервна погожість на сонце, що не заходить, темінь сердечної прірви освічуючи Хвала блаженному Богові!

Що б було тоді, коли б щастя, найпотрібніше й наймиліше для всіх, залежало б від місця, часу, плоті та крові? Скажу ясніше: що було б тоді, коли б Бог поклав щастя в Америці, чи на Канарських островах, чи в азійському Єрусалимі, чи в царських палацах, чи в Соломоновім віці, чи в багатстві, чи в пустелі, чи в чині, чи в науках, чи в здоров'ї?.. Тоді б щастя наше і ми б з ним були б бідні. Хто міг би дістатися до тих місць? Чи ж можливо народитись усім в одному якомусь часі? Як же поміститися в однім чині та статі? Чи ж бо то щастя затверджено на піску плоті, на обмеженому місці й часі, на смертній людині? Чи не це трудне? Гей! Важке й неможливе. Хвала ж блаженному Богові, що важке зробив непотрібним.

Тепер чи ж бажаєш бути щасливим? Не шукай щастя за морем, не проси його в людини, не мандруй планетами, не тягайся палацами, не плазуй земною кулею, не блукай Єрусалимами… За золото можеш придбати село, річ важку, але обхідну, а щастя, як річ найнеобхідніша з необхідного, завжди і всюди дається дурно.

Повітря і сонце завжди з тобою, завжди і дурно, а все, що біжить од тебе геть, знай — чуже й не вважай його за своє, все те чудне і зайве.

Нащо воно тобі? Тим-то воно й важке. Ніколи б воно не пішло від тебе, коли б було необхідне.

Хвала ж блаженному Богові!

Щастя ні від небес, ні від землі не залежить. Скажи з Давидом: «Що мені є на небі? 1 від тебе чого хотів на землі?»

Що ж для тебе потрібне? Те, що найлегше. А що найлегше? О друже мій, усе трудне, і важке, і гірке, і лихе, і брехливе. Але що є легке? Те, друже мій, що потрібне А що потрібне? Потрібне тільки одне. «Одне є на потребу».

Одне тільки тобі потрібне, одне тільки й благе, і легке, а все інше труд та хвороба. Що ж це таке єдине? Бог. Все живе є трухлявина, суміш, сволота, січ, лом, круш, скажене, дурниця, збиття, і плоть, і плітки… А те, що любе й потрібне, єдине скрізь і завжди. Але це єдине все жменею своєю тримає — і порох плоті твоєї.

Хвала блаженному Богові за те, що все нас покидає і все для нас важке, окрім того, що потрібне, і любе, й єдине.

Численні тілесні необхідності чекають тебе, і не там щастя, а для серця твого єдине є на потребу, і саме там Бог і щастя — недалеко воно. Близько воно. У серці і в душі твоїй. 1 цей корабель поведе й наша десятиглава бесіда, начебто через десять дверей, і я бажаю, щоб твоя душа, як Ноєва голубиця, не знайшовши ніде спокою, повернулася до серця свого, до того, що спочиває у серці твоїм, щоб збулося ісаїне речення: «Будуть основи твої вічні родом родів, і назвешся творителем огорож, і стежки свої посередині заспокоїш» 5. Цього й бажає Григорій, син Сави Сковорода.

ТВЕРДЬ БЕСІДИ

«Істина Господня пробуває вовіки» 4.

«Вовіки, Господи, слово твоє пробуває» 5.

«Закон твій посеред черева мого» 6.

«Слово — плоть буде, і вселися в нього» 7.

«Посеред вас стоїть, а ви його не знаєте» 8.

Глава 1-ша

ПРО БОГА

Весь світ складається з двох натур: одна видима, друга — невидима9.

Видима натура зветься твар, а невидима — Бог.

Ця невидима натура, чи Бог, усю твар прозирає й утримує; скрізь завжди був, є і буде.

Наприклад, тіло людське видно, але презирливого й утримуючого його розуму не видно.

Через це у стародавніх [людей] Бог звався розум всесвітній.

Йому в них були різні імена: натура, буття речей, вічність, час, доля, необхідність, фортуна та інше.

А в християн найвідоміші йому імена такі: дух, Господь, цар, отець, розум, істина. Останні два імені здаються принагідніші інших тому, що розум є цілком не уречевлений, а істина вічним своїм прибуттям цілком супротивна непостійній речовині. Та й тепер у деякій землі Бог зветься іштен10. Що ж до видимої натури, то їй також не одне ім'я, наприклад: речовина чи матерія, земля, плоть, тінь та інше.

Глава 2-га

ПРО ВІРУ [ВСЕЛЕНСЬКУ]

Оскільки й тепер мало хто розуміє Бога, тож не дивно, що у стародавніх [людей] часто через суспільну помилку вшановували речовину за Бога, а потім усе своє богошанування віддали у наругу.

Однак у те всі віки й народи завжди погідно вірили: є деяка таємниця і сила, що по всьому розливається і що всім володіє.

Через те для його честі й пам'яті про нього по всій земній кулі завжди були загальнонародно присвячені йому доми, та й тепер скрізь те ж таки є. І хоч, наприклад, підданий може помилково пошанувати камердинера замість пана, однак щодо того ніколи не сперечається, що є над ним власник, якого, може статися, він і в лице не бачив. Підданим його є кожен народ, і однаково кожен признає перед ним рабство своє.

Така віра є загальна й проста.

Глава 3-тя

ПРО ПРОМИСЕЛ ЗАГАЛЬНИЙ

Ця-бо блаженна натура чи дух утримує у русі весь світ, начебто машиністова вправність годинникову машину на башті, і за прикладом дбалого батька, сам є буттям кожному творінню. Сам надихає, годує, розпоряджує, лагодить, захищає і за своєю-таки волею, яка зветься всезагальним законом чи статусом, знову перетворює у грубу матерію чи болото, а ми звемо смертю.

Через це розумна древність порівняла його із математиком чи геометром, тому що ненастанно в пропорціях чи розмірах управляється, виліплюючи різними фігурами, наприклад, трави, дерева, звірів та все інше, а єврейські мудреці уподібнили його гочареві».

Цей промисел є спільним, тому що стосується добробуту всього живого.

Глава 4-та

ПРО ПРОМИСЕЛ, ОСОБЛИВИЙ ДЛЯ ЛЮДИНИ

Цей найчистіший, усесвітній, усіх віків та народів усезагальний розум вилив нам, як джерельний струмок, усі мудрощі та мистецтва, потрібні для провадження життя. Але нічим йому не зобов'язаний так кожен народ, як тим, що він дав найвищу свою премудрість, яка є природний його портрет і печать.

Вона настільки переважає інші розумні духи чи поняття, наскільки наслідник ліпше служителів.

Вона вельми схожа на наймайстернішу архітектурну симетрію чи модель, яка, через увесь матеріал несуттєво простягаючись, чинить цілий склад міцним та спокійним, що утримує всі інші прибори.

Так, слово у слово, і вона по всіх членах політичного тіла, яке із людей, а не каміння складаються, таємно розлившись, робить його твердим, мирним і добробутним.

Коли, наприклад, якийсь рід, чи місто, чи держава за цією моделлю засновані і встановлені, в той час бувають вони раєм, небом, домом Божим тощо. А коли якась одна людина створить за тим житія своє, у той час буває в ній страх Божий, святиня, доброчестя тощо. І як у тілі людському один розум, але по-різному в розмислі різних частин діє, так і в згаданих співжиттях, зв'язаних цією премудрістю, Бог через різні члени творить дійства на загальну користь.

Вона в усіх наших різного чину справах та речах душа, користь та краса, а без неї все мертве і бридке. Народжуємося ми всі без неї, однак для неї. Хто до неї природніший та охітніший, той шляхетніший та гостріший, а хто чим більше має з нею діло, тим дієвіше, але незбагненно всередині відчуває блаженство чи задоволення. Від неї однієї залежить особливий промисел у творенні роду людського. Вона-бо є прегарне лице Боже, яким він з часом, відбившись у душі нашій, робить нас із диких та бридких монстрів чи виродків людьми, тобто звірками, що пригідні до співдружності та згаданого співжиття, незлобивими, повстримними, великодушними та справедливими.

А коли вона вже поселилась у сердечні людські схильності, в той час є якраз те ж таки, що і в русі годинникової машини темпо (tempo), тобто правильність і вірність, і тоді ж буває в душі непорочність і чистосердечність, ніби райський якийсь дух і смак, що схиляє до дружелюбства.

Вона відрізнить нас од звірів милосердям та справедливістю, а від скотів повстримністю та розумом; і не інше що вона є як блаженне лице Боже, таємно на серці написано, сила й правило всіх наших порухів та справ. У той час серце наше робиться чистим джерелом добродіянь, що невимовно звеселюють душу, і тоді ж бо ми буваємо істинними душею та тілом людьми, подібними до пригідного для будови чотирикутно; каміння, із якого живий Божий дім твориться, у котрому він царює особливою милістю.

Важко у невимовний цей скарб проникнути й примітити його, а для одного цього нелегко любити й шукати її.

Але наскільки вона зовні непоказна та зневажна, настільки всередині важна й чудова, схожа на маленьке, наприклад, смоківниче зерно, в якому ціле дерево з плодами та листом заховалася, чи на простий маленький камінець у якому жахлива пожежа затаїлася. Для виказу позначали її завше ознаками, і вона, начебто якийсь принц, мала свої портрети печаті та вузли різні у різних віках та народах. Її ж бо вузол, наприклад, був змій, повітаний на колу перед жидами.

Її герб — голуб з оливковою гілочкою у дзьобі12. Являлася вона в образі лева та ягняти, царський жезл був її прикметою і так далі.

Ховалася вона і під священними в них обрядами, наприклад: під споживанням паски, під обрізанням і тому подібне.

Заховувалася вона начебто під різновидним маскарадом і під цивільними історіями, наприклад, під повістю про Ісава та Якова, про Саула15 та Давида тощо, і самою своєю присутністю зробила ті книги мудрими.

А вже в найостанніші часи з'явилася вона в образі людському, ставши Боголюдиною14. Яким же чином Божа ця премудрість народилася від отця без матері і від діви без батька, як же вона воскресла і знову до свого отця вознеслася тощо — мабуть, і не цікався. Є в цій та в інших науках довільні тонкості, в яких одних може собі знайти місце та недійсна віра, яку звуть умоглядною15. Чини й тут так, як на опері, і задовольняйся тим, що очам твоїм бачиться, а за ширми і за хребет театру не зазирай. Зроблено цю завісу для просторічних і схильних до цікавості сердець тому, що простацтво чим у ближче знайомство входить, тим більше губить свою поштивість до великих справ та персон.

Навіщо тобі писати, наприклад, про воскресіння мертвих, коли і самий дар могти воскрешати нічого не дає безцільній душі — ні тій, що воскрешає, ні тій, що воскресає? Від таких ото цікавих народилися розколи, марновірство та інші виразки, якими ціла Європа хвилюється. Найважливіше діло Боже є: одну безпутну душу оживотворити духом своїх зоповідей, аніж із небуття створити нову земну кулю, поселену беззаконниками.

Не той вірний государю, хто намагається вникнути в його таємниці, а хто волю його дбало виконує.

Вічна ця премудрість Божа в усіх віках та народах невмовкно продовжує мову свою, і вона є ніщо інше як невидиме лице повсюдного єства Божого і живе слово, котре таємно до всіх нас у середину гримить. Але не хочемо слухати порад її, один через те, що позбавлений слуху, а переважна більшість — через нещасливу впертість, що залежить від поганого виховання.

Прислухалися до нетлінного голосу премудрі люди, котрі звались у жидів пророками, із глибоким побоюванням виконували те, що їм веліти.

Вона — початок і кінець усіх книг пророцьких: від неї, через неї і для неї все в них написано. Через те різні собі імена діставала. Вона зветься образ Божий, слава, світло, слово, рада, воскресіння, життя, путь, правда, мир, доля, виправдання, благодать, істина, сила Божа, ім'я Боже, камінь віри, Царство Боже тощо. А найперші християни звали її Христом, тобто царем, тому що вона одна скеровує до вічного та тимчасового щастя всі держави, всілякі співжительства й кожного порізну. Та й, окрім того, у древніх царственим звалось усе, що верховним і найголовнішим вважалося.

Провидів був Авраам блаженне світло її і, увірившись у ній, став із усім своїм родом справедливим, а з підданими щасливим. Однак вона й до Авраама в своїх прихильностях завжди жила. І Мойсей, начебто знявши план із невидимого цього образу Божого, накреслив його просто та грубо найпотрібнішими лініями і, основуючи на цьому жидівське суспільство, зробив його щасливим та переможним. Він по-тодішньому написав було його кам'яних дошках16 і так учинив, що невидима премудрість Божа, начебто видима й тлінна людина, чутним голосом до всіх нас мову свою провадить.

Ця мова, оскільки через нього розділена на десять розмислів чи пунктів, названа через те десятислів'ям.

Глава 5-та

ПРО ДЕСЯТИСЛІВ'Я

І

«Я є Господь твій, хай не буде в тебе богів інших!…» тощо.

Ясніше сказати так:

Я голова твого щастя і світло розуму. Бережись, щоб ти не заснував життя свого на інших радах, мистецтвах та вимислах, хоч би вони із ангельських розумів народилися. Покладись на мене сліпо. Коли ж, мене минувши, покладеш вік свій на іншій премудрості, то вона тобі буде Богом, але не істинним, а тому й щастя твоє буде подібне до краденої монети.

II

«Не створи собі кумира!» тощо.

Так як на поганому камінні, ще більше не велю тобі будуватися на видимостях. Будь-яка видимість є плоть, а всяка плоть є пісок, хоч би вона в піднебесній народилася; все те ідол, що видиме.

III

«Не бери імені!» тощо.

Дивися ж, по-перше, не впади в рів безум'я, начебто в світі нічого нема, окрім видимостей, і начебто ім'я це (Бог) порожнє. В цій-бо прірві живуть псевдоклятви, лицемірства, обмани, лукавства, зради і всі страшилища таємних і явних мерзотностей. А замість того напиши на серці, що скрізь завжди присутній є суд Божий, готовий на кожному місці палити й сікти невидиму твою частину, не минаючи нічого, за всі діла, слова й думки, в яких мене немає.

IV

«Пам'ятай день суботній!» тощо.

Це ти повсюди і всередині себе заховану величність Божу не забувай прославляти із вірою та страхом у день недільний, а поклоняйся не тільки порожніми церемоніями, але й самим ділом, сердечно йому наслідуючи. Його діло і вся забава в тому, щоб щохвилини помишляти про все живе, і від тебе більш нічого не вимагає, окрім чистосердечного милосердя до ближніх твоїх.

А це вельми легко. Вір тільки, що сам собі береш у вжиток десять [заповідей] у той час, як даєш їх іншим і навпаки.

V

«Шануй батька свого» тощо.

Перш за все батька й матір шануй і служи їм. Вони-бо видимі портрети тієї невидимої істоти, яка тобі стільки подає.

А ось хто батько твій та мати: будь, по-перше, вірний і дбалий государю, слухняний градоначальнику, шанобливий до священика, покірний батькам, вдячний учителям своїм та благодійникам. Ось істинна путь до твого вічного й тимчасового доброденства й утвердження твого роду.

Що ж стосується інших частин суспільства, бережись такого:

VI

«Не убий!»

VII

«Не перелюбствуй!»

«Не кради!»

IX

«Не псевдосвідч або не чини наклепів!»

Осуджуємо винного, а наклепи робимо невинному. Це є страшна злоба, а наклепник по-еллінському — диявол.

X

«Не забажай!»

Але оскільки лихий намір є сім'ям лихих справ, яким немає числа, а рабське серце є невичерпаним джерелом лихих намірів, через те по вік твій годі тобі бути чесним, коли не попустиш, щоб Бог переродив серце твоє. Присвяти ж його нелицемірній любові. В той час у тобі раптом закінчиться безодня беззаконь. Бог, Боже слово, до його слова любов — усе це одне.

Цим триосібним вогнем розпалене серце ніколи не грішить тому, що лихого сімені чи намірів мати не може.

Глава 6-та

ПРО ІСТИННУ ВІРУ

Коли б людина могла швидко зрозуміти неоціненну ціну великої тієї Божої ради, могла б відразу ж її прийняти й любити.

Але оскільки тілесний, грубий розмисел тут кладе перепону, для того потрібна людині віра.

Вона, заховане всім радам блаженство, ніби здаля проглядає у підзорну грубу, з якою і зображується.

При ній необхідно має бути надія. Вона сліпо й насильно притримує людське серце при цій єдинородній. істині, не допускаючи хвилюватися простацькими вітрами сторонніх гадок, через що зображується у вигляді жінки, яка тримає якоря17.

Ці добродійності приводять нарешті людське серце, начебто надійний вітер корабля, у гавань любові, і їй доручає.

У той час, розплющивши очі, таємно кричить у душі Дух Святий таке: «Правда твоя, правда вічна, а закон твій — то істина» 18.

Глава 7-ма

БЛАГОЧЕСТЯ Й ЦЕРЕМОНІЇ - РЕЧІ РІЗНІ

Уся сила десятислів'я вміщується в одному цьому імені — любов. Вона є вічним союзом поміж Богом та людиною. Вона вогонь є невидимий, яким серце розпалюється до Божого слова чи волі, а тому вона сама є Бог.

Ця божественна любов має на собі зовнішні види чи значки; вони звуться церемонія, обряд чи образ благочестя. Отже, церемонія біля благочестя є те, що біля плодів лист, що на зерні луска, що при доброзичливості компліменти. Коли ж маска позбавлена своєї сили, у той час залишається одна лицемірна облудність, а людина — гробом розфарбованим.

Церемонія — це все те, що може справляти й найнещасніший не роба.

Глава 8-ма

ЗАКОН БОЖИЙ І ПЕРЕКАЗ - РЕЧІ РІЗНІ

Закон Божий пробуває навіки, а людські перекази не скрізь і назавжди.

Закон Божий — це райське дерево, а переказ — тінь.

Закон Божий — це плід життя, а переказ — листя. Закон Божий це Боже в людині серце, а переказ — це смоківничий листок, що часто прикриває єхидну. Двері храму Божого — закон Божий, а переказ прироблений до храму притвор. Як переддвірок до олтаря, а хвіст в голови, так далеко відстоїть переказ.

У нас майже скрізь непорівняльну цю [різницю] порівнюють, за буваючи закон Божий і змішавши з болотом людським в одно, навіть до того доходить, що брехуни людське вище підносять і, на нього уповаючи, про любов не подумають, хай же здійсниться оце:

«Лицеміри! За перекази ваші розорите закон». Все те є переказ, що не Божий закон.

Глава 9-та

ПРО ПРИСТРАСТІ ЧИ ГРІХИ

Пристрасть є морове в душі повітря. Вона — безпутне бажання видимостей, а зветься нечистий чи мучительний дух. Найголовніша з усіх — заздрість, мати інших пристрастей та беззаконь. Вона є головним центром цієї прірви, де душа мучиться. Ніщо її не прикрашає і не робить корисною Не милий їй світ, не люба доброчинність, а шкода така солодка, що сама себе десятком з'їдає.

Жалом пекельного цього дракона є весь рід гріхів, а от прізвище його: ненависть, злопам'ятність, гордість, улещення, скука, розкаяння, нудьга, смуток та інший черв, що не засинає у душі.

Глава 10-та

ПРО ЛЮБОВ АБО ЧИСТОСЕРДЕЧНІСТЬ

Противиться цій прірві чистосердечність. Вона є спокійне в душі дихання і віяння Святого Духа.

Вона подібна до чудового сада, що повний тихих звірів, солодко духмяних квітів та втіхи, в якому процвітає дерево нетлінного життя.

А ось плоди її: доброзичливість, незлобність, схильність, покірність, нелицемір'я, добронадійність, безпечність, задоволення, бадьорість та інші невід'ємні забави.

Хто таку душу має, мир на ньому, і милість, і веселість вічна над головою такого істинного християнина!

Амінь.

Переклад Валерія Шевчука

ПРИМІТКИ

Цей твір — конспективний виклад лекцій, які мислитель прочитав у додаткових класах при Харківському колегіумі (почали функціонувати з 1768р. ; у цьому-таки році Г. Сковороду зараховано на посаду викладача катехізису, хоч сама організація класів розпочалася ще в 1765р.). Дослідники відносять написання цього твору до 1768р., опрацьовано його 1780р. Загалом це був курс етики. Однак лекції були визнані за такі, що не відповідають ученню церкви, і Сковороду усунули від викладання. Автограф твору не зберігся, існують його три списки. Вперше був надрукований із коротенькою вступною статтею про життя філософа в журналі: Сионский вестник. — 1806. — ч. III. с. 156 — 179.

1. Образ дверей як символ входу у щось, часто використовувався Г. Сковородою.

2. Що потрібне — легке, непотрібне ж — важке… — один із етичних постулатів грецького філософа Епікура, який писав у листі до Менекея: «Все природне легко здобувається, а пусте (зайве) важко досягається».

3. Переказ слів із Книги пророка Ісаї: «І правда моя буде вічна, і спасіння моє з роду в рід» (LI — 8).

4. В українському перекладі Біблії: «Навіки, о Господи… зроду в рід твоя правда» (Псалтир, CXVIII — 89 - 90).

5. В українському перекладі Біблії: «Навіки, о Господи, слово твоє в небесах пробуває» (Псалтир, CXVIII — 89).

6. В українському перекладі Біблії: «І закон твій у мене в серці» (Псалтир, XXXIX - 9).

7. В українському перекладі Біблії: «І слово стало тілом і перебувало між нами» (Євангеліє від Івана, 1 — 14).

8. В українському перекладі Біблії: «Господь пробуває на цьому місці, а того я й не знав» (Буття, XXVIII — 16).

9. У цій главі філософ проводить думку про дві натури, яка лягла в основу вчення про щастя. Ідея двох натур бере початок в античній філософії, в нові часи її розробляв Спіноза.

10. Очевидно, Г. Сковорода має на увазі угорське слово isten (Бог), яке близьке за звучанням до слово «істина».

11. За Біблією, людину створено із глини, отже, Бог — гончар.

12. Голуб з оливковою гілочкою у дзьобі. — За біблійною легендою,

Ной випустив у час потопу з корабля голуба, і той повернувся гілочкою, звістивши так про близькість землі.

13. Ісав, Яків, Саул — біблійні персонажі Старого Заповіту: Ісав і Яків — брати-близнюки, сини Ісака та Ревекки; Саул перший ізраїльсько-іудейський цар (IX ст. до н. е.).

14. Йдеться про Ісуса Христа.

15. Йдеться про богословів-схоластиків.

16. Маються на увазі так звані «скрижалі Заповіту» — десять Божих заповідей, вибитих на десяти кам'яних дошках Мойсеєм.

17. Середньовічний символ надії.

18. Псалтир, CXVIII — 142. Страшна образа — розкласти людину.


Додаток №2 до уроку 17

АФОРИЗМИ ГРИГОРІЯ СКОВОРОДИ

✵ Хто думає про науку, той любить її, а хто її любить, той ніколи не перестане ВЧИТИСЯ, хоча б зовні він і здавався бездіяльним.

✵ Ні про що не турбуватись, ні за чим не турбуватись — значить не жити, а бути мертвим, адже турбота — рух душі, а життя — се рух

✵ Що може бути солодше за те, коли любить і прагне до тебе добра душа?

✵ Надмір породжує пересит, пересит — нудьгу, нудьга ж — душевну тугу, а хто хворіє на се, того не назвеш здоровим.

✵ Любов виникає з любові; коли хочу, щоб мене любили, я сад перший люблю.

✵ Хіба розумно чинить той, хто, починаючи довгий шлях, в ході т дотримує міри?

✵ Як купці вживають застережних заходів, аби у вигляді добрих то варів не придбати поганих і зіпсутих, так і нам слід якнайретельніше пильнувати, щоб, обираючи друзів, цю найліпшу окрасу життя, більше того — неоціненний скарб, через недбальство не натрапити на щось підроблене.

✵ Не все те отрута, що неприємне на смак.

✵ Добрий розум робить легким будь-який спосіб життя.

✵ Бери вершину і матимеш середину.

✵ 3 усіх утрат втрата часу найтяжча.

✵ Коли ти не озброїшся проти нудьги, то стережись, аби ця тварюка не спихнула тебе не з мосту, як то кажуть, а з чесноти в моральне зло.

✵ То навіть добре, що Діоген буз приречений на заслання, там він узявся до філософії.

✵ Так само, як боязкі люди, захворівши під час плавання на морську хворобу, гадають, що вони почуватимуть себе краще, коли з великого судна пересядуть до невеличкого човна, а відти знову переберуться у тривесельник, але нічого сим не досягають, бо разом з собою переносять жовч і страх — так і життєві зміни не усувають з душі того, що завдає прикрості і непокоїть.

✵ Безумцеві властиво жалкувати за втраченим і не радіти з того, що лишилось.

✵ Ти не можеш віднайти жодного друга, не нашукавши разом з ним і двох-трьох ворогів.

✵ Більше думай і тоді вирішуй.

✵ Скільки зла таїться всередині за гарною подобою: гадюка ховається в траві. Хто добре запалився, той добре почав, а добре почати — це наполовину завершити.

✵ О, коли б змога писати так само багато, як і мислити!

✵ Майбутнім ми маримо, а сучасним гордуємо: ми прагнемо до того, чого немає, і нехтуємо тим, що є, так ніби минуле зможе вернутись назад, або, напевно, мусить здійснитися сподіване.

✵ У тих, хто душею низький, найкраще з написаного і сказаного стає найгіршим. Уподібнюйся пальмі: чим міцніше її стискає скеля, тим швидше і прекрасніше здіймається вона догори.

✵ О, коли б ми в ганебних справах були такі ж соромливі і боязкі, як це часто ми буваємо боязкі і хибно соромливі у порядних вчинках!

✵ Визначай смак не по шкаралупі, а по ядру.

✵ Розум завжди любить де чогось братися, і коли він не матиме доброго, то звертатиметься до поганого.

✵ Одне мені тільки близьке, вигукну я: о школо, о книги!

✵ З видимого пізнай невидиме.

✵ Щасливий, хто мав змогу знайти щасливе життя. Але щасливіший той, хто вміє ним користуватись.

✵ Не досить, щоб сяяло світло денного сонця, коли світло голови твоєї затьмарене.

✵ Звірившись на море, ти перестаєш належати сам собі.

✵ Похибки друзів ми повинні вміти виправляти або зносити, коли вони несерйозні.

✵ Немає нічого небезпечнішого за підступного ворога, але немає нічого отруйнішого від удаваного друга.

✵ Мудрець мусить і з гною вибирати золото.

✵ Коли велика справа — панувати над тілами, то ще більша — керувати душами. Збери всередині себе свої думки і в собі самому шукай справжніх благ. Копай всередині себе криницю для тої води, яка зросить і твою оселю, і сусідську.

✵ Для шляхетної людини ніщо не є таке важке, як пишний бенкет, особливо коли перші місця на ньому займають пустомудрі.

✵ Хіба не любов усе єднає, будує, творить, подібно до того, як ворожість руйнує?

✵ Природа прекрасного така, що чим більше на шляху до нього трапляється перешкод, тим більше воно вабить, на зразок того найшляхетнішого і найтвердішого металу, який чим більше треться, тим прекрасніше виблискує.

✵ Неправда гнобить і протидіє, але тим дужче бажання боротися з нею.

✵ Чи знаєш ти, яких ліків вживають ужалені скорпіоном? Тим же скорпіоном натирають рану.

✵ Сліпі очі, коли затулені зіниці.

✵ Як ліки не завжди приємні, так і істина буває сувора.

✵ Все минає, але любов після всього зостається.

✵ Кому душа болить, тому весь світ плаче.

✵ Тоді лише пізнається цінність часу, коли він втрачений.

✵ Ти робиш найкращу і для тебе рятівну справу, коли твердо ступаєш по шляху доброго глузду.

✵ Як нерозумно випрошувати те, чого можеш сам досягти!

✵ Коли ти твердо йдеш шляхом, яким почав іти, то, на мою думку, ти щасливий.

✵ Коли не зможу нічим любій вітчизні прислужитись, в усякому разі з усієї сили нам її ніколи ні в чому не шкодити.

✵ Всяка їжа і пиття смачні й корисні, але треба знати час, місце і міру.

✵ Лід на те й родиться, аби танути.

✵ Демон проти демона не свідчить, вовк вовчого м'яса не їсть.

✵ Без ядра горіх ніщо, так само як і людина без серця. Краще голий та правдивий, ніж багатий та беззаконний.

✵ Облиш забобони, обмий совість, а потім одежу, залиш усі свої хиби і підіймайся! Коли риба спіймана, вона вже не потребує принади.

✵ Наступний, весело освітлений день — плід учорашнього, так само як добра старість — нагорода гарної юності.

✵ Солодке пізнає пізніше той, хто може проковтнути неприємне.

✵ Не любить серце, не бачачи краси.

✵ Що вподобав, на те й перетворився.

✵ Не за обличчя судіть, а за серце.

✵ Кожен є той, чиє серце в нім: вовче серце — справдешній вовк, хоч обличчя людське; серце боброве — бобер, хоча вигляд вовчий: серце вепрове — вепр, хоч подоба бобра.

✵ Чи може людина, сліпа у себе вдома, стати зрячою на базарі?

✵ Пізнаєш істину — ввійде тоді у кров твою сонце.

✵ Хіба може говорити про біле той, котрому невідоме, що таке чорне?

✵ Світло відкриває нам те, про що ми у темряві лише здогадувалися.

✵ Не може не блудити нога твоя, коли блудить серце.

✵ Ніхто не може вбити в собі зло, коли не втямить спершу, що таке те зло, а що добро. А не взнавши сього у себе, як можна взнати і вигнати його в інших.

✵ На новий путівець шукай нові ноги.

✵ Що з того, коли листок зовні зелений, та корінь позбавлений життєвого соку?

✵ Чи не дивина, що один у багатстві бідний, а інший у бідності багатий?

✵ Не називай солодким те, що породжує гіркоту.

✵ Вірю, що більше єлею має в своїх гладеньких словах улесник, аніж батько, коли карає, і що фальшива позолота блищить краще від самого золота …. Але згадай приказку: «Вихвалявся гриб гарною шапкою, та що з того, коли під нею голови нема».

✵ Вода без риби, повітря без пташок, час без людей бути не можуть.

✵ Не все те недійсне, що недосяжне дитячому розумові.

✵ Тінь яблуні не заважає.

✵ Істина спалює і нищить усі стихії, показуючи, що вони лише тінь її.

✵ Шукаємо щастя по країнах, століттях, а воно скрізь і завжди з нами; як риба в воді, так і ми в ньому, і воно біля нас шукає нас самих. Нема його ніде від того, що воно скрізь. Воно схоже до сонячного сяйва — відхили лише вхід у свою душу.

✵ Математика, медицина, фізика, механіка, музика зі своїми сестрами — чим глибше їх пізнаємо, тим сильніше палять серце наше голод і спрага.

✵ Невже ти не чув, що сини віку мудріші від синів дня?

✵ Не дивина дорогу віднайти, але ніхто не хоче шукати, кожен своїм шляхом бреде та іншого веде — в цьому і важкість.

✵ Не розум від книг, а книги від розуму створились.


Додаток №3 до уроку 17

Іван Маханець

СВІТ ЛОВИВ ЙОГО, ТА НЕ ВПІЙМАВ

Не тільки творчість Сковороди, але і життєвий шлях дає найкращу відповідь на питання про сутність людини. Його думки та вчення співпадали зі способом життя. Чи не найяскравіше засвідчує це його останній день. Він пішов з життя, ніби вознісся на небеса, не залишивши після себе ніякого матеріального непотребу, не завдавши нікому клопоту своєю смертю. Сам викопав собі могилу і місце вибрав не на цвинтарі, а серед квітучої природи.

Ніякі життєві спокуси не могли звернути Сковороду з обраної дороги. Він був вільний від пут насильства, щоденної суєти та всяких життєвих клопотів. Його бажання та потреби були зведені до мінімуму. Сковорода часто повторював: дяка Всеблаженному Богу, що потрібне зробив легким, а важке непотрібним. Вчився бути вдячним і благословив Бога за все, що давав йому в житті, бо невдячна воля є джерелом зла, а вдячне серце — рай солодощів.

Щоб зрозуміти Сковороду, потрібно бачити те середовище, в якому він виріс, і перш за все народні вірування та народну філософію, ставлення народу до християнства. Для наших предків характерним було обожнення природи, яка була заселена дивними божествами. Природа розглядалася як жива істота. Це зумовило вироблення відповідних обрядів, пов'язаних зі зміною пір року. Своїм корінням Сковорода був заглиблений у народ, його минуле, а кроною як велет-дуб сягав вершин людської культури.

Ідеалом для Сковороди був Сократ. Це образ людини байдужої до небесних та земних благ, що вміє панувати над тілесними пристрастями, нечутлива до спеки та холоду, дотримується простоти в їжі і одязі, зневажає розкіш. Спокійна перед лицем смерті і лише знання вважає вищою цінністю, вищим етичним ідеалом. Багато спільного у Сковороди з Епікуром, який тріумфував від радощів тілесних — харчуючись хлібом з водою. Справжню насолоду вважав тільки в товаришуванні та розумовій праці. З листів до М. Ковалинського ми дізнаємось про те, як високо цінив товаришування Сковорода. Епікур заперечує шлюб та статеву любов у власному житті. Паралель — Сковорода покидає кохану в день їх вінчання.

Г. Сковорода розглядав світ у постійному русі між протилежностями, антитезами. Світ розпадається і збирається знову у єдність. Символом цього руху є життя рослини. Широко він вживається у Святому Письмі, яке Сковорода відносив до символічного світу. «Правдиво, правдиво кажу вам: якщо пшеничне зерно, впавши на землю, не помре, то залишається само, а як помре, то принесе багато плоду» (Іоан, 12:24). Сім'я (насіння) уподібнюється зі Словом Божим. Як і кожна жива істота, так і людина проходить шлях через смерть до життя, через вмирання до воскресіння, і так само відбувається життя Всесвіту. Зерно є символом не тільки природних процесів, але разом з тим є образ етичний, образ відновлення душевного життя людини із глибин її єства — «непотрібне з часом псується у серці і гине, а нове росте».

Весь світ складається з двох натур: одна видима, друга невидима. Так само людина складається з двох нероздільних натур — «храмин». Одна з них, земна, зветься створіння, а друга, невидима, — Бог. Ці дві натури не зливаються, і в той же час вони нероздільні. Одна людина «правдива», «дійсна», а друга — «тілесна», «плотська». Вони складають одну людину — без усякого змішання, але й без розділення, які одна одній служать. Єство внутрішньої дійсної людини — сам Бог. Тому пізнати Бога, значить, пізнати самого себе, служити Богові, — значить, служити самому собі.

Людина не тільки частина природи, але і її господар, певним чином модель Всесвіту — малий світ у великому, часткове здійснення божественного замислу. З цих засад потрібно шукати дійсну сутність людини, яка прихована в її духовному світі. Сковорода створює своєрідну теорію «нерівної рівності» людей стосовно їх морального життя. З одного боку — усі люди рівні перед Богом, і є лише «тіні» дійсної Людини, а з другого — усі ми різні. Чудове порівняння:» … Менший посуд менше має, але в тому є рівний більшому, що однаково є повний».

Знання Сковорода порівнював із сонцем, яке потрібне всім, і філософ має стати носієм світла, розуму та просвіти. «В сонці поклади свою оселю». Сонце для Сковороди є Богом людині, альфою і омегою життя. Він ставить людину в центрі боротьби зі злом. Людина — та сила, яка здатна подолати хаос темряви на шляху до гармонії, краси та добра. Все це відчутне в українському національному характері, який проявляється у загостреному відчутті краси, естетизмі, музикальності. Сковорода створив філософський гімн божественної сутності людини.

Між життям та філософією Сковорода поставив знак рівності і про головну мету писав: «Головна мета людського життя, голова діл людських є дух людини, думки, серце. Кожен має мету в житті, але не кожен головну мету, себто не кожен піклується про голову життя. Один піклується при черево життя, себто усі свої діла скеровує, щоб дати життя череву; інший — очам, інший волоссю, інший ногам та іншим членам тіла; інший одягам й подібним бездушним речам; філософія або любов до мудрості скеровує усе коло діл своїх до тієї мети, щоб Дати життя духу нашому, благородство серцю, світлість думкам, яко голові всього. Коли дух людини веселий, думки спокійні, серце мирне — то й усе світле, щасливе, блаженне».

Сковороду до цього часу ми знаємо у спотвореному вигляді. Якби ми його знали без перекручень, то ми б сьогодні уникли багатьох економічних і духовних криз. Сковорода проповідував природний спосіб життя, що грунтується на глибоких філософських засадах, народних традиціях, що стоять набагато вище від однобоких сучасних систем оздоровлення.

Григорій Сковорода надавав перевагу еволюційному розвитку суспільства і заперечував насильство у всіх його формах. Цим пояснюється його ставлення до Коліївщини.

Світлий образ Сковороди потрібно очистити від десятилітніх шарів атеїстичного бруду та вульгарного матеріалізму і повернути чистим, як ранішня роса, в лоно української національної культури.