Всі публікації щодо:
Бабовал Роман

Паралельні світи

Примітка від автора

Перечитуючи і переписуючи тексти із часопису, у віршах, що слідують, я дозволив собі увести кілька мінімальних правок/доповнень — на підставі первісного машинописного матеріялу, що зберігається в моїх архівах (Роман Бабовал).

“втеча. не втеча : відхід. відхід в яйце пахідерма … “

“спека розкладає місто. розриває камінь … “

“відхили від мене пшеничну завісу … “

“на колискову після бурі перестроюється море … “

“крізь землю пройшовши, землі не зрозумівши, … “

“коли приятелі не вистачають. коли вино не оп'яняє … “

Для Н.

* * *

втеча. не втеча : відхід. відхід в яйце пахідерма. подальше від скреготу лісів, що ростуть. подальше від шипіння міста, що тривожить. міста, що голубить. хто я ? хто я ? — не кажіть, не торкайтеся мене. Очистила друзів моїх жага чорнозему, освятив мене вогонь найдрібнішого колоска. подальше. подальше — в густину украденого яблука. в противний смак отруйного гриба. в дружбі червів родиться густіша — тиша. (може ?) родиться теж щастя. де я ? де я ? — не кажіть : зірветься повінь світла; подорожніх і поетів град поб'є. усіх, хто забарився вранці серед збіжжя. що їх не взяли птахи під крило. подальше від шуму трави, що в'яне. до мене люди говорять мовою землі і дотиком крилець щоночі комашня присмирює моє чоло. (подальше). люди трав'яніють. люди. хто — сміється, хто — вмирає, хто — мовчить. поступово. реґулярно. предкам байдужий надвоє переломаний соняшник. соняшник — в зіниці неба, в серці спеки. навесні. пізно. пізно — з турботами, з тривогами : навколо тріскає світ, мов у крейдяній оболонці. тріскає яйце динозавра. хто ми ? роздираються стежки, що ділять дерева на сади, що ділять жінок на плідних, на орнаментальних. подальше від каменоломень, де ширяє запах кременя, де чигає обмана криці. де совість пралісів, присутність приспаних драконів. роздирається синє плаття, роздирається плаття червоне. роздирається тіло і божевілля чигає. подальше — в землю, навстріч кульбабиному корінню.

* * *

спека розкладає місто. розриває камінь. місто тоне у тумані паперових метеликів. я тебе виведу із зачарованого кола дзвонів. із водяних нетрів. виведу. на острів. де царює морський шал, сірчана тиша. хто ти ? хто ти ? — не кажи. будь лебедем цноти. будь зерниною піску. будь круглим яблуком спокуси, келихом розради, порошинкою опію. я нікому не скажу, що в тебе очі — божевільні. що під біллям чигають безодні, зріють оп'янливі жита. не скажу, де мріють молочні озера. не скажу, куди запливають золотом обкуті каравели. хто ти ? хто ти ? хтось потруїв джерела, хтось вогонь пустив між ошалілі звірі. хтось збунтував рої джмелів. хто ти ? — не скажу. я виведу тебе по той бік дзеркала. привітні оминувши береги, маршрути вигадавши чудернацькі. будь сторожем піскових палат. будь душею зрубаного дерева. я не скажу, якими словами тебе зачарував, якими приспав, якими уб'ю. хто ти ? червоний птах поставив загадку. складну. тривожну трохи. і заснув, не дочекавшись відповіді. ми пройшли мимо. трепетні, цілі, здорові. вітер вистогнав зелену розпач пралісу. до найменшого шуму, до найменшого лишая. я виведу тебе. будь володаркою без імені, володаркою без країни. я виведу тебе. будь радістю убогого. будь скойкою перловою. вода заволоділа коренями осокорів, попелом забутих пращурів. будь сльозою голуба. будь тайною анемони. роздоріжжя розкладає місто. розкладають наші м'язи на клаптики глини — дощі. твоєю шкірою діляться підземні ріки. конче вивести. будь хлібом сироти. мости зірву за нами. виведу. поплутаю дороговкази. будь сивизною моря, овочем сплюндрованих садів. хто ти ? — я не скажу нікому.

* * *

відхили від мене пшеничну завісу. сонце відхили. моя кров подорожує по приказках. по вогняних цеглинах. перехрестя роздирають тебе на мільйони загадок. розбивають ліс на тисячі хрестів. пізнай мене, дитино піскова. пізнай мене, царя соломи, сміхуна берез. пізнай вночі, коли янголи криницю викопують, коли заворожують. коли в руці, немов кора, тріскає душа. відхили від мене напасть цькованого звіра. тишу в лісі лісоруби поглибили, прибрали тліючими багаттями. сіротою пташиних душ засипали. бджола одбилась від садів, торкнулася ріки крилом : замовкла. ти мовчиш охоче, безпорадно. інколи розплітаєш косу, заплітаєш осінь. руду пам'ять павуків. вночі. вночі, коли жінки вмирають — у кризі цноти, в паморочі предметів. одна земля урятувалася в аварії речовини. пустила полохливий соняшник, на знак перемир'я. пустила голуба також. відверни від мене голод жолудя. ліси танцюють на скрипучих ногах, лишаючи на небі незмивні сліди. лишаючи між двома хмарами рови, де мріє блискавиця. вночі. вночі. коли діти потайки хваляться краскою впійманого жука, запахом топтаного сіна. коли самота, коли воскова. коли. мої казки говорять про напнуті щогли, про покоси спізнені. про вигнання коней. про жінок — фатальних. про тебе — натяк. примітка, необхідна, інколи. відверни від мене спрагу причинної.

* * *

на колискову після бурі перестроюється море. на тривожний приспів перестроюється іскра. після бурі. коли ти віддзеркалюєшся в дощовій краплині. після бурі, коли в'янеш непомітно в полум'ї роси. десь поза лугом глухо ще тремтить грім, мов тріснутий дзвін. грім, обплетений плющем відгомонів, відблиском блискавиці. ще тремтить комаха з зеренцем піску замість мозку, з мильною бульбашкою замість пам'яті. я тебе шукаю по лісах, де пожари викроїли чудернацькі плями. я тебе знаходжу в поросі зів'ялих квітів. над нами час ширяє, розбиваючи важким крилом надії голубів, ілюзії дубів. дуби по жолудях зберігають для нащадків животворні тайни, для виродків червоне слово завороження, для себе рецепт самогубства. після бурі по тобі я трачу слід, про тебе трачу спомини, найприємніші, найприкріші. після бурі птаство переливає тишу в живе срібло, в золоту солому перекидається вогонь. після бурі наосліп добиваюся до кращих частин твого тіла. тоді для мене кожен птах готов сплести гніздо з лишаїв. гніздо для самоти, гніздо для спраги. міняються завчені мимоволі обряди. міняються краски пшениці, що не в силі дозріти. я ділюся памороччю з кожним подорожником, з кожним гостем, прошеним, непрошеним, і кожним лісовим звірем. забуваючи тебе, пускаю корені в хиткий пісок, тривожу цнотливих дівиць, плекаю запахи снотворних рослин, радію обманом отруйної зернини. крізь тони пісні плутаюся навмання, розкидаючи слова, немов горох. і як же випросити в тебе дрібочку жалости, і як же вигадати тебе милосердною. і як же, оминувши себе, добратися до тебе. мабуть, шляхом колискової.

* * *

крізь землю пройшовши, землі не зрозумівши, повертаюся назад до тебе. з порожніми руками. одвертаюся з розсмиканим умом, прощаюся з собою, прощаюся з тобою, радосте нещасних, надіє самітної стеблинки. тебе немає тоді, коли конче б. тебе вигадую тоді до найдрібнішої крихітки тіла. переживши заколоти пам'яті, пересіюю відгомони сніговиці. щоб добратися до твого імени, пересіюю піскові бурі. щоб добратися до твоєї пристрасти. до твоєї шкіри, овоче згорілого саду, голоде птахів, яких хороню. птахів, якими живлюся. пустеля обступила мою хату. в хвилині розсіяння пустеля підкотила до порога велику спрагу. повіривши землі на мить, я, здається, сам себе одурив. повіривши тобі на мить, я, здається, віддав черві свій мозок на поталу.

* * *

коли приятелі не вистачають. коли вино не оп'яняє. коли із полум'я не виводять опійні трави, з божевілля — казкова бджола. коли самотність прибирається в криваві шати. коли в клепсидрі піщаніє без угаву час, коли вагаються щокрок години. коли полин царює серед літа, коли лебеді обмінюються облудністю. коли не знати, чи кохання існує по казках, у золотих горіхах. коли не зріють вже жита тією краскою, що колись. тією краскою і не старіються дерева. коли годинник зупиняється зі стрілкою, упнятою у м'якоть божевілля, в серце тривоги. коли. коли вмираю поступово з сіркою в жилах, з головешками замість очей. коли безвітря. коли, коли запізно. коли слухаю, як місто росте у ржавому наперстку. коли жовч до вина хтось домішав. коли дерев'яніє мозок, учувши кроки лісорубів. коли рахую на долоні таємниці щастя, коли запродуюся дзеркалу за крихіточку розради. коли сад топиться у краплі невинної крови. коли гуде за вікном струна грому, коли розприскується світ на воскові плями. коли, коли пустіє пам'ять, наче завелика світлиця. коли за хатою горять солом'яні вогні. коли горять комахи, спомини. коли живу неначе під напнутою шкірою бубна. коли під вечір коні червоніють, коли хліб пахне перезрілою пшеницею. коли дарма, коли вже зовсім безвихідно. коли земля гомонить мовою червів, мовою перекотиполя. коли кульбаба в зиму грається, коли в піжмурки — з вітром. коли вимірюю об'єм свого безсмертя, цураючись згадок, цураючися друзів найвірніших. коли мурашня переводить за десяте стебло свої тереми. коли мою пристрасть розкушує блискавиця гострим зубом. коли прощається зі мною тіло, зідхаючи передчасно. коли голуб миру розносить паростки одчаю, коли розносить тучі. коли нависає небезпека, коли нависає хмара сарани в погіднім небі. коли найменший шум трави у силі оголити нерв, що приспаний. коли двері не одкриваються. коли, коли до зустрічі — вже надто пізня осінь, коли загублено ключі. коли у вовчі шкури передягаються вродливі дівиці, коли обнажуються до сорому, до чуйности душі. коли усе — даремне, коли памороч безсила, коли земла невистачальна.

коли тебе нема, коли тебе не буде.