Всі публікації щодо:

Сказання друге. Бурштинові очі

А поки ви десь – тут вулкани ревуть,

Мольфар насуває вже хмари.

Матта1

Розділ 1.

Темне небо над Королівством Гряди. Не видно вдень сонця, а вночі – зірок: густий дим аж до обрію. Північно-східний вітерець несе його разом із вулканічними газами, притрушуючи попелом океан, острови та міста прангів.

Скільки око йме - водний простір, укритий уламками пемзи; вони пливуть за вітром, а прибій підхоплює їх і кидає у скелясті береги островів Собачої Голови, Великої і Малої Черепахи.

Три дні тому, на другий день цього лиха, кількома човнами припливли до Майвани перелякані нечисленні мешканці острова Каракудук. Без ладу і складу переповідали вони, як цілий тиждень гугоніла гора П'ять Димів, бурчали, буркотіли, бубоніли усі п'ять її кратерів, як дрижав усім тілом, неначе у лихоманці, острів, як деренчали шибки та сипався тиньк у їхніх халупах, а вони думали – минеться і творили молитви Небу.

А потім, наприкінці сьомої доби, рівно опівночі, найбільше жерло – кратер Гадрузів – викинуло у самісіньке небо сяючий розпечений струмінь газу, за ним – другий і третій, вулкан загарчав, заворушився, піднявся, заревів і вибухнув, розірваний навпіл страшною підземною силою. Він плював у небо жаркою лавою, і та падала на схили і повзла до океану повільно, але невідворотно, випалюючи усе на своєму шляху. Перелякані остров'яни поспіхом посідали до човнів, кидаючи напризволяще житло, збіжжя та худобу, і, квапливо веслуючи, направляли свої судна у бік столиці.

Чому вони не пливли на ближні острови – Собачу Голову чи Малу Черепаху – або, ще краще, на Кайвану, яка стоїть трохи осторонь, і на неї навіть дим і газ не йдуть – біженці і самі не знали.

А вулкан потрясав острів, і величезні хвилі котилися від нього океаном до руттійських та атріанських берегів.

У столиці держави місті Майвані, у тронній залі королівського палацу яскраво горіли свічки із сала морського носорога, розганяючи незвичайні полуденні сутінки.

Король Зульфікар Гадруз та королева Оло зібрали усіх відомих у столиці вчених, книжників, звіздарів, астрологів, священиків, віщунів, провидців та пророків. Тут же перший міністр адмірал Устін Блек, морський міністр адмірал Кер Гирей і начальник таємної поліції радник Едвард Фортунато.

Король висадив без чину по лавах уздовж стін усіх прибулих (тільки Устін Блек посів звичайне своє місце – найближче до короля з правого боку), повів боровою – дужі гвардійці зачинили величезні важкі, з кайванського дубу, двері і стали ззовні на варті.

Впала тиша – аж чутно, як у пломені ґноти свічок тріщать.

— Ви усі бачите, вельможне панство, - почав неголосно Зульфікар, - що відбувається. Нам важливо визначити своє ставлення до подій на острові Каракудук, тому хай кожен скаже прямо, як думає: що віщують нам ці знаки? – і правитель Гряди долонею вказав на темне небо за вікном.

Тріщать свічки, хитається нетривке їх полум'я. Сидять розумники та мудрагелі, знавці та шарлатани, втаємничені та махлярі-дурисвіти – мовчать та підлогу зосереджено розглядають.

Адмірал Устін Блек на правах першого міністра почав:

— Ніякий це не знак. Я розміняв уже сьомий десяток і бачив принаймні чотири виверження. Коли мені було вісім років, на острові Тюрбан раптово вибухнув вулкан Принда і засипав попелом містечко Лейла-Валейла разом з усіма його мешканцями. Потім, того року, коли я їздив із королем Доаром Третім по гармати до Фатії, було виверження того ж таки вулкану П'ять Димів. Тоді лава випалила увесь північний схил гори, і кратер збільшився удвічі...

— Ми з тобою однолітки, адмірале, - заскрипів раптом, перебиваючи Устіна Блека, єпископ Сардар. – І я нагадаю тобі, що сталося за рік по тому: була велика війна з Ядраном. Тоді, як і тепер, вибухнув саме цей кратер, от тільки дим та попіл того разу не сягали Майвани. Коли вивергається будь-який вулкан на Гряді, то - ніякий не знак , але коли вибухає кратер Гадрузів – це знак і це попередження!

— Дійсно так, – погодився перший міністр. – була велика війна з Ядраном. І у битві під Майваною ми потопили увесь їхній флот, дивом урятувався єдиний вітрильник, на якому тікав король Раал. До речі, я бачився з ним минулого року у Гасхурні, коли очолював посольство Королівства Гряди, і тепер не жалкую, що він лишився живий, а тільки дивуюся, з якої дрібниці почалася та війна...

— Я не знаю, знак це чи кара, - подав голос митрополит Алішер. – тільки – нечувані речі сталися протягом року у королівстві...

— Що ти маєш на увазі? – примружився, як кугуар перед кидком, каптурник Зенон.

— Ніколи, по-перше, за усі віки, скільки сягає пам'ять наших літописів, не втрачали пранги Меча Гадрузів, - загнув палець церковник.

— Ми його одразу ж повернули назад, - палко заперечив Зенон.

— По-друге, ніколи, - продовжував Алішер, наче і не чув каптурника, - Гадрузи не вбивали одне одного, а тут – аж двоє: син отруїв батька і за кілька днів по тому був зарубаний братом...

— Не зарубаний, а покараний правосуддям Неба під час чесного поєдинку! - вигукнув з місця Гирей.

А король насупився і наставив важкий погляд просто в лице митрополитові.

Той же своє веде: третього пальця загинає:

— І, до того, ніколи ще на королівському троні не сиділа навіть іноземка, а тепер сидить чужинка, більше того – інородка, ядранка!

— Чи не ти, святоше, давав згоду на цей шлюб? – загримів, підхопившись, адмірал Устін Блек. – Хіба не ти казав, що Небесна церква підтримає короля?

Королева щосили здавила поруччя трону, намагаючись втримати почуття (аж тонкі пальці побіліли), але прекрасні нетутешні її очі заповнили непрохані сльози. Зульфікарове лице поволі наливалося кров'ю.

Єпископ Сардар зіщулився, опустив очі долу і напружено вивчав носок свого чобота.

— Я і тепер підтримую короля, - твердо заявив Алішер.

— Чим же ти його підтримуєш? Тим, що перекручуєш факти та виголошуєш брехню? – кинув з лави каптурник Зенон.

— Тим, що виконую його наказ, - стукнув у кам'яну підлогу патерицею Алішер. – Тим, що кажу, як думаю!

Він підвівся і підняв над головою свою різьблену митрополичу палицю:

— Невже ти заперечуватимеш, Зеноне, що між цим кратером та долею Гадрузів є надприродний, незбагненний, таємничий зв'язок?

З піднесеною рукою він застиг, тримаючи паузу.

— Ти закінчив? – безпристрасно спитав король, і, поки митрополит розмірковував, що відповісти, додав. – Дякую. Можеш сідати. А що думаєш ти, майстре Баграте?

У чорній мантії, з виголеною до блиску головою, підвівся Великий Магістр Майванської Ученої Гільдії майстер Баграт:

— Нам достеменно невідома природа виверження вулканів. Судячи з того, що розповідають очевидці, у надрах вулкану П'ять Димів накопичилася величезна кількість розпеченого газу. І , коли сила його тиску перебільшила силу опору каменю, гора вибухнула. Газ, що піднімається з глибини, виштовхує поперед себе величезні маси розпеченої лави...

— Скільки це триватиме і чим загрожує? – перервав його Устін Блек.

— Наші дослідження, на превеликий жаль, не дають поки що можливості прогнозувати ані період виверження, ані час його початку і закінчення. Так само не можемо ми передбачити усі наслідки...

— Ви вже десять віків товчете одні і ті самі досліди, - єхидно проскрипів єпископ Сардар. – І завжди вам, ученим, нічого достеменно не відомо.

„Нащо він це каже?“ - промайнуло у Зульфікара. – він же втаємничений, на відміну від Баграта; він читав Небесний Манускрипт і відає, що Небом поставлено межу знань, якої нам не дано подолати“.

А біскуп продовжує огидне скрипіння:

— І завжди ви, розумники у мантіях, припускаєте та сумніваєтеся...

— Зате ти, Сардаре, не сумнівався – мало не коронував вбивцю! - вперіщив промовця реплікою Устін Блек. - А твій поплічник, - вузлуватим пальцем адмірал тицьнув у бік митрополита, - дорікає королеві, що він покарав злочинця за Кодексом Гадрузів попри те, що тим негідником виявився його рідний брат!

— Ганьба тобі, адмірале! І не соромно принижувати святу церкву? – чистим уже та міцним голосом дорік Сардар. Його маленькі сухі очі заграли недобрими вогниками.

— Ти не ототожнюй, Сардаре, Небесну церкву та деяких двоєдушних церковників, не плутай святе та лукаве! – вулканом вибухнув каптурник Зенон. – Синод хотів торгівлі з Ядраном – подивись же, скільки тепер ядранських торгових суден у порту! Ти мріяв хоч одним оком зазирнути до ядранських літописів – так чи не тобі привіз барон Покль вісім здоровенних скринь з пергаментами? Ти печешся про майбутнє династії? То хіба небіж короля принц Бабур – не Гадруз? Чи ти гадаєш, що у палаці не відають, як ви з Алішером натякаєте не проповідях у Соборі, що короля у Ядрані обпоїли приворотним зіллям та присушили до ядранки чарами?

Сардар закляк: він і справді бовкнув навесні щось подібне зопалу, викриваючи єресі відступників – чаклунів з Арпаду.

— Це вже схоже на змову з метою бунту, - зловісно встромив у єпископа холодний погляд Едвард Фортунато.

За усе життя старий Сардар не боявся нікого, крім короля Доара ІІІ Переможця, Зульфікарового діда. Хіба що останнім часом остерігався каптурника Зенона. Але цей Едвард породжував у ньому нестримний жах, лякав більше, ніж кайвнський алігатор –тамтешніх рибалок і ловців перлів.

Лише рік тому вивищів король командира портових жандармів з Квінізорайї аж до начальника таємної поліції королівства, і за рік Фортунато оплутав сіткою своїх шпигунів мало не усю державу. Його очі і вуха були сюди: на кораблях і майстернях, у казармах і палацах. А тепер виявляється – і у соборах.

Весь цей рік Зульфікар усував з усіх важливих посад батькових вельмож, замінюючи їх своїми молодими друзями, і весь рік старі сановники бігали до Едварда – доносити один на одного, - сподіваючись на захист і покровительство. Тільки маршал Еміль Френч нікого ні про що не просив: поїхав на губернаторське, колишнє Блекове, місце.

А Фортунато зіштовхував лобами губернаторів і міністрів, адміралів та камергерів. Нацьковував одних на других, підбурював. Використовував надані ними відомості.

Хитро діяв і перший міністр адмірал Устін Блек: спочатку відрядив до Ядрану каравани купецьких суден з місцевими товарами: хасілойською вовною, майванськими перлами, вином з Мезуми та Ель-Кайри, кайванською горілкою, мідним посудом з Квінізорайї... Незабаром торгівці повернулися, і, задоволені ґешефтом, почали швидко завантажувати трюми знов.

Потім у портах гряди з'явилися і ядранці з дешевими перґаментами з Иплу, з невагомим шовком з Оківлли, з гасхурнською парусиною, не гіршою за матхонську, але значно дешевшою. Старі люди поставилися до чужинців підозріло та невдоволено, а молодь, за життя якої не було жодної війни з Ядраном, підсміювалася і охоче купляла заморські недорогі товари. Ядранські модні чоботи, доступитись до яких ще рік тому могли лише дуже заможні люди, тепер були на кожному другому.

Вигідно продавати свої надлишки та дешево купувати те, чого не маєш – кого не задовольнить така торгівля? Кульгавий Мемед з Ель-Брадо ризикнув і вивіз до Гасхурну цілий корабель плетених рибальських светрів, а тепер возив їх аж трьома кораблями, бо виявилося, що у південному Ядрані теж буває холодна пора, – коли у прангів літо, - а светри продавалися швидко та з чималим зиском.

А коли пранги звикли до ядранців і переконалися у вигодах від миру і торгівлі з ними, Устін Блек оголосив про скоре весілля короля з ядранською принцесою. Посполиті поставилися до новини байдуже, а шляхта та бояри по палацах і замках пошепки осудливо обговорювали це рішення: діти від такого шлюбу будуть метисами, а метиси завжди бездітні.

Зульфікар позакривав злостивцям роти, видавши указ, за яким у випадку відсутності у нього онуків престол могли успадковувати нащадки принца Бабура Гадруза, його небожа.

Особливо затятих заспокоїв Едвард Фортунато, а графа Ель-Брадо, який заявив, що не буде присягати на вірність ядранці і не служитиме такому королівському подружжю, того ж дня заарештували жандарми, а назавтра вже, позбавлений усіх нагород, плив він бойовою галерою до Кайвани – на довічне заслання.

Пересуди припинилися, шляхта принишкла...

Тріщать гноти у хиткому полум'ї свічок. Мовчить король – мовчать і радники. Насупився Алішер, губи у нитку стулив. Незворушна сидить королева, дивиться просто перед собою прекрасними бурштиновими очима. Устін Блек спідлоба сановних чорноризців недовірливо розглядає. Гострими поглядами стріляє по гостях головний шпигун держави.

— То що мовчите, панове? – нетерпляче забарабанив по поруччю трону король. – Може, справді, причина усіх бід - чари?

Із жезлом - бивнем морського носорога з граненим оксамитовим набалдашником - підвівся Великий маг Ордену Білої Зірки, звіздар і чаклун майстер Арслан. Долонею лівої руки виписав він величезне коло, прохромив удавану цю ціль різким штурханом жезлу, схопив щось із повітря, завмер, прислухаючись до наявного у жмені, обережно розкрив долоню і упевнено заявив:

— На королівське подружжя чарами не впливали.

— Ти переконаний? - підхопився Зенон.

— Абсолютно. І приворотним зіллям не поїли.

— Чим ти можеш це довести? – не вгамовувався священик.

— Нічим. Просто знаю і край.

Зенон хотів сказати щось уїдливе, але Великий Маг жестом зупинив його.

— От рік тому я ж не був у Гасхурні, а знаю, що там, а саме, у Палаці гостей короля, з тобою у перший же вечір трапилася одна подія, згадки про яку тобі все ще небайдужі...

Зенон відвів очі.

Король згадав той вечір, простору залу, ядранських сопілкарів на балкончику, їхню першу з Оло зустріч, і майже реально відчув, як притискалася тоді вона гарячим стегном до нього, накрив її долоньку своєю і стиха промовив:

— А для нас ці згадки дорогоцінні... Цікаво, а що ж таке робив тієї ночі Зенон?

— Оце вже справді загадка, - повернулася до нього попри етикет іронічна королева. –Упевнена: те саме, що і ми...

Зульфікар пригадав, як загравала тоді до каптурника якась молода ядранка, Гиреєве пророцтво з цього приводу – „не встоїть“, їхню першу з Оло гарячу ніч і з цікавістю подивився на Зенона.

— Ну, а з вулканом не чарами, бува, скоїли таке? – поцікавився тим часом у чаклуна Устін Блек.

— Я не виключаю такої можливості, хоча і не знаю нікого, хто був би на це здатний, - відповів адміралові Арслан. – Стара Зарра Пьорпл з Кайвани може нагнати хмари, я – пролити з них дощ, єретики з Арпаду, що у Південних морях, викликають чарами громовицю... Подейкують, десь у Руттії: чи то у Глоссії, а, може, у Порт-Рутті – є чаклун, який приборкує шторм...

Книжники, віщуни та маги заворушилися, загомоніли між собою, залом зашелестіло ім'я: „Ардаліон – Ардаліон - Ардаліон“...

Великий Маг криво посміхнувся, гмикнув і повів далі:

— Дійсно, кажуть, що звуть його Ардаліоном. Про нього усі чули – ніхто не бачив. Усі пліткують – особисто ніхто не знайомий. Про його силу ходять легенди. Може, і сам він – легенда, міф, якими повниться Терра? Бо якби така людина була – я би, скоріше за усе, знав. Просто знав, - і Арслан кинув іронічний погляд на каптурника.

— То, скоріш за усе, - не чари? – сварливо перепитав перший міністр.

Чаклун цокнув язиком і похитав головою:

— Навіть усім разом: Заррі, мені, відступникам з Арпаду і Ардаліонові, якщо він існує, нам таке – роздерти вулкан – не до снаги. Силами, підвладними людині, такого не зробити!

А щодо питання, яке є темою нашого зібрання, можу сказати. Не знаю, чи є знаком вибух вулкану П'ять Димів; на мій погляд – ніякий це не знак, а наслідок. Може, і справді, діють невідомі нам чари, але не виключено, що, як казав Великий Магістр, - Арслан вклонився майстрові Баграту, - просто гору газами та лавою розперло.

Але одне я знаю точно: зірки не віщують загибелі ані королівству, ані династії. Інтриги, зради, змови – будуть. Можливо, що і війна.

Настануть великі зміни, а з ними – колеги підтвердять – прийде нечуваний розквіт торгівлі, ремесел і, як не дивно, пане єпископе, наук!

Арсланові колеги: звіздарі та провидці, астрологи та віщуни, книжники та пророки один перед одним заповзялися підтверджувати – голосно і начебто впевнено.


Розділ 2.

Байстрюк адмірала Устіна Блека кримінальний засланець Алекс Блек у містечку Мун на острові Кайвана не бідував. Утримання у двадцять п'ять золотих монет щомісяця (суму визначив особисто король) достатньо, щоб не бідувати навіть і у Майвані. П'ятдесят срібних кондорів, які із своїх статків додавав адмірал, робили Апекса заможним і незалежним.

Вдягнений шляхтичем середньої руки, вештався він містом. Прісна нудьга оселилася у столиці острова Кайвана. Як гучно сказано – столиця! Бувалий у бувальцях моряк, Алекс Блек бачив справжні столиці: Партерен, Ізерлон, Гасхурн, Майвану... А місто Мун – глухий застум. Тільки й того, що мешкає тут губернатор. Його дім – єдина пристойна будівля на острові, але назвати двоповерховий невеличкий будинок палацом, як, наприклад, у Квінізорайї, навіть у кайванців язик не повертається. Знайшли слово – „резиденція“ і радіють, як діти. На усю цю „столицю“ - два шинки і таверна. Ще є пошта та, звісно, поліція. І, як годиться, собор. У таверні та шинках молодого Блека знали добре – завсідник, щоденний гість. На пошті він отримував гроші та книжки від старого адмірала. У поліції – відмічався по п'ятницях. До собору ж не заходив жодного разу. Серед адміралових книжок відбирав він посібники з судоводіння, штурманської справи та будування суден, бо це його дійсно цікавило. Усі інші він складав на купу у кутку своєї кімнати - гора вийшла вже чималенька!

Нудне, нецікаве, паскудне життя на Кайвані! Раз на тиждень – базар. Бідненький, точніше – скудний. А як може бути інакше, якщо майже усі мешканці острова влітку ловлять рибу та перли, а у холодну пору – плетуть светри?

Чотири винокурні женуть діжками удень і вночі міцну місцеву горілку, а купці розвозять її по усій Террі. У кайванської горілки один справжній конкурент – сільбертальський ром, від неї - величезні надходження до казни. Та що з того кайванцям, винокурні ж належать короні...

Усі у Муні звуть Алекса як шляхетного – „майстер“, і місцеве панство, темне та необізнане, радо прийняло його до свого кола. Алексові і добре: серед цих людей з їхньою просторічною говіркою та спрощеними поглядами на життя він, донедавна простий моряк, не відчував себе невихованим невігласом. Його брутальні жарти вважалися тут дотепними, примітивна мова – нормальною, гучний голос – мужнім, громове реготання – веселим сміхом. Він їв як вони – руками, розмовляв за столом з набитим ротом, плямкав, викладав лікті на скатертину – своя людина.

А от витончений та освічений граф Ель-Брадо не припав тут до душі нікому: зарозумілий – вирішила кайванська шляхта, і він разом із лакеєм та кількома мисливцями майже весь час проводив на полюваннях – на качку, на вепра. навіть, казали, на кайванського алігатора. Вдома він бував рідко: щось читав та писав, майже нікуди не виходячи.

Одного разу, вештаючись містом, Алекс вийшов до будинку старої Зари Пьорпл – знахарки, провидиці і чаклунки. Тубільці без гострої потреби (зуби заговорити, зілля від застуди взяти, звих вправити) до неї не ходили, намагаючись обминути її житло десятою дорогою.

Розповідали, що років сорок тому юна ще Зарра навела порчу на красуню Наїлю за вродливця-рибалку, що його буцімто відбила та у Зари.

І багатьом же подобалася Наїля – а ніхто заміж не взяв. Змарніла її врода, зіпсувався характер. Утратила вона залицяльників, розгубила друзів. Зустрічаючи її у місті – висохлу, неохайну, сиву, одиноку та сварливу, - городяни відводили очі і молили Небо відвести від них гнів Зарри.

Побоюються її люди, ой, побоюються! А от Алекс, син Лотти із Люнни та Устіна Блека, не злякався – підійшов до дверей і рішуче постукав.

Ні думано ні гадано двері відчинив граф Ель-Брадо. Він анітрохи не здивувався, відступив на крок, пропускаючи гостя до помешкання, приязно усміхнувся і подав руку як рівному:

— Доброго дня, майстре Алексе!

* * *

У легкій мідній кірасі, брудних чоботах, густо притрушених пилом, темний лицем, тримаючи пом'ятого шишака у лівій руці, барон Заб пройшов залою і впав на коліно перед базальтовим троном, на якому велично сидів король десяти королів, верховний правитель Ядрану Раал П'ятий. Мовчали вельможні та високородні, що оточили трон, у рот води набрали чиновні та шляхетні, що тіснилися у залі, принишкли заможні посполиті, що несміливо тулилися до стни під самими дверима.

Схиливши чоло, чекав барон. Брат короля, перший міністр держави князь Олол перервав тривожне мовчання:

— Прошу пана барона піднятися!

Заб звівся.

— Розповідай. – рівним безбарвним голосом наказав король.

— Ваша величносте, новина дуже погана, не приховуючи хвилювання, повідомив Заб. – Руттія почала війну. Стрілецькі полки разом із атріанськими мерсенерами взяли Ипл та просуваються на Оквіллу. Руттійський флот блокує усе північно-західне узбережжя.

— Чому з Иплу не прилетів жоден голуб? – вдихнув король.

— В них було все підстроєне: уночі згоріли усі голубники разом із голубами, зранку почалися заворушення у руттійській громаді Ипла, опівдні – зіткнення з поліцією, вдень вони налаштували барикади у руттійських кварталах і поголовно усі озброїлися. Вдень вони спробували захопити Східну браму, але були відбиті легіонерами, а вночі просто проломили стіну і пустили мерсенерів до міста.

У порту з'явилися руттійські фреґати і почали бомбардувати берегові укріплення. У місті вже точилися вуличні бої, а стрільці напосіли на Східну браму. У нас було всього дві когорти, ми билися, як тільки могли, та їх було видимо-невидимо. На світанку Ипл опинився в руках ворога, а ми закріпилися у південному форту і трималися ще дві доби, а навкруги буяли пожежі, грабунки, різанина і плюндрування. Ми відбивали атаки стрільців, а місцеві руттійці разом із мерсенерами грабували ядранські квартали.

На четверту добу ми підземним ходом вийшли з форту за їхніми спинами. У ворога не було часу розвертати націлені на порожній форт гармати; змітаючи патрулі з новоствореної місцевої міліції, огризаючись залпами на стрільців, що напосіли на ар'єрґард, через Східну браму, розбиту самими ж руттійцями, через передмістя з боєм вирвалися до Оквільських лісів. Шлях на Оквіллу виявився перекритим частинами мерсенерів, забутими тропами за дві доби дісталися ми до Зеленого хребта, перейшли його через Косулячий перевал, а ще за день добрели до Трьох Мостів.

У цьому містечку навіть пошти немає, а єдиний аматор-голубар помер що десять років тому. Три поліціянти там усього, а бургомістр старий - ледве ноги волочить, на вухо тугенький, благенький – ще до прильоту вогняних птахів кебета у нього до гори дригом стала. Було колись три мости у місті – тепер останній розвалюється. Три Мости тепер диліжанс новим трактом обминає – от і занепало місто.

Раал мовчав, погойдуючи у руці державу у вигляді сонця, оповитого змієм. Очі кольору світлого пива безпристрасно розглядали барона.

Заб заспішив:

— У Трьох Мостах розквартирувалися залишки військ, а я верхи домчав до Ерли, звідти пустив голубів, винайняв найшвидшу річну галеру і приплив до вашої величності.

— Твій голуб з Ерли долетів і листа я отримав. Там нічого не пишеться про долю барона Ипла.

— Я нічого не знаю. У мене під Иплом маєток, а у самому Иплі – будинок...був, – задрижав голос барона Заба. – Коли усе почалося, я кинув його напризволяще і пробився з охороною до казарм другої когорти, а коли вбили їхнього капітана – перебрав командування когортою на себе.

Раал коротким жестом дав баронові знати, що розмову закінчено, і звернувся до князя Олола:

— Негайно розіслати голубів усім баронам, підняти Залізні легіони і флот. Ми вдаримо одночасно: з суші по армії вторгнення, а з моря – по кораблях.

... Адмірал Кер Гирей з жалем згадував свою квартиру у Квінізорайї: затишна та мила серцю. Це було його перше власне житло. Не винайняте, не орендоване – своє! Яке вони з Едвардом купили колись у корчмаря Рауха Вергера, добре натиснувши на нього, бо той пручався –„не продам“. Як потім з'ясувалося, Гирей переплатив кругленьку суму. Проте, не шкодував, хоча тоді у нього, простого каптана королівського флоту, зайвих грошиків не водилося...

А потім там з'явилася Ханна, докорінно змінивши капітанове помешкання. Коли по дахах шарудів дощ, вони запалювали дрова у каміні, підтягували широке старовинне крісло ближче до вогню, Гирей сідав, а Ханна вмощувалася у нього на колінах. Цілувалися, пили вино (найчастіше – „ночі Ель-Кайри“), мріяли. А потім любили одне одного до нестями на широкому ліжку, вкритому шкурою матхонського лева. Шепотів щось пломінь, вторив йому Гирей, стиха говорячи коханій пристрасні слова.

Тепер Гирей не капітан – адмірал, морський міністр королівства. У нього величезний будинок, майже палац, у Майвані, там усюди сновигають, бігають, шастають, вештаються (коли Ханна не бачить) якісь слуги, лакеї, куховарки. У передпокоях товчуться охоронці, кучери муфлонів (у них із Ханною виїзди різні), ще якісь люди.

Справ у адмірала - без міри. Королівство Гряди – морська держава, а пранги – народ мореплавців. Суден у них – ліку нема. А ще порти, берегові укріплення, верфі...

За морським відомством чотири великі ливарні – гармати відливають, і одна невеличка – виготовляє корабельні дзвони. А Гирей до того закладає новітні фреґати – такі, як „Світанкова зоря“. Вже спущені на воду три: „Вогняний птах“, „Небесна колісниця“ і „Доар Переможець“. А на стапелях – аж вісімнадцять: „Властитель вітрів“, „Пломінь небес“, „Громовержець“, „Хасілойя“, „Алігатор“ (інші без імен ще).

Плетуть линви та канати у Хасілойї; здоровенними бухтами закупають їх Гиреєві люди, прискіпливо перевіряючи кожен лікоть. Корабельні гармати для нових фреґатів Гирей перевіряє власноруч: залізним прутом обстукує, прислухається, як дзвенить та співає метал, і – платить. Одного разу було, примусив майстра спочатку з тієї гармати вистрілити: не сподобався йому, бач, голос, яким відгукнулася бронза люфи на його вистукування.

— Звідки ти знаєш? – здивувався король.

— Про перевірку гармат на звук? – гмикнув Гирей. – Усі військові знають.

— Так робив мій дід, коли купляв гармати у Партерені, - повідомив Зульфікар. Мені Блек розповідав.

— А мені – мій батько. Він саме тоді був у Блека другим помічником на „Морському носорогу“.

Король кинув погляд на велетенський стіл, що займав майже половину Гиреєового кабінету: морські карти, документи, рапорти командувачів ескадр, гусячі пера, чорнильниці, якісь дивні лінійки – багато чого, та усе розкладене к порядку, найпотрібніше завжди під рукою.

— Що доносять з Каракудука? – поцікавився. Тиждень тому Гирей відрядив туди кліпер „Морська ворона“ з майстром Багратом на борту, давши йому у розпорядження власного голубаря з десятьма клітками птахів, і тепер щодня отримував докладні повідомлення.

— Виверження майже припинилося: вулкан димить, буркотить, та лава з жерла на йде. Тепер на горі П'ять Димів один кратер і острів начебто трішки піднявся з води і став більшим. Як не дивно, усі кинуті селища вціліли: худоба вільно гуляє по вулицях та пасеться на городах та у садках.

— Ти диви, - плеснув у долоні король. – Виходить, даремно вони тікали?

„Вони“ - це мешканці острова, які, осівши у багатій Майвані, заспокоїлися і вже не помишляли про повернення.

— А ще прилетів голуб з Глоссії, а кордонах Руттії та Ядрану неспокійно. Якісь сутички, достеменно поки що невідомо.

— Через нашу торгівлю з Ядраном Руттія втрачає величезні прибутки від парусини, - зробив жест, наче зважує гаманця, Зульфікар.

— Усі війни заради грошей, - бовкнув Гирей. – Імператор Руттії Борвальд розлючений збитками і погрожує блокувати торгові шляхи на Ядран. Він ладний розпочати з Раалом війну та дорікає Гряді у зраді справи Небесних народів заради ґешефтів з інородцями. Він репетує на весь палац, що раніше правителі Небесних народів усі разом билися проти нелюдей, а тепер почали одружуватися з їхніми принцесами...

— Пішов він під три чорти! – вилаявся король. – Не йому наказувати, з ким мені одружуватись. А він не пам'ятає, які ціни він встановив на свої товари? Скільки віків Руттія практично грабувала Гряду, користуючись тим, що майже ніде, крім Руттії та Ядрану, бавовна не росте? Що найкращі корабельні ліси - також у Руттії та в Ядрані? Ми воювали з Ядраном, віддаючи останні кошти за руттійські поставки, а вони жирували! Хай везе товари за ядранськими цінами! Йому не вигідно? Та ж прангам вигідно торгувати з Ядраном – і я торгуватиму! А буде потреба – кожен купецький караван супроводжуватимуть військові кораблі! Ач, згадав: усі разом билися проти Ядрану! Коли Раал почав війну з дідом, Борвальд - що, прийшов прангам на допомогу? Ні, він після нашої перемоги під Майваною запропонував Раалові свої послуги миротворця, зажадавши кругленької суми! Вигадав: битись разом! Я обіцяв Раалові не воювати проти Ядрану.

— Обіцяв – не воюй, - спокійно усміхнувся молодий адмірал. – Що тобі Руттія? Союзів з нею ти не укладав, торгівля – собі дорожча: та де це чувано – за лікоть парусини віддай лікоть найліпшої у світі вовни? Та у тебе дружина – ядранка, родичка їхнього короля! Тобі мир з ним вигідніше! Скажи Борвальдові: я не втручаюся в твої стосунки з Ядраном, а ти не втручайся в мої, та й край!

— Ви з його ясновельможністю Устіном Блеком не змовилися? Годину тому він радив мені те саме.

— Він також знає про прикордонні конфлікти ? – зацікавився Гирей.

—Знає. Каже, у нього свої джерела, - невесело посміхнувся король.

Дивак та оригінал, старий майванський кат Алонсо Цугцвангер, вийшовши, нарешті, два роки тому у відставку, переїхав на Кайвану і оселився у місті Мун, у самісінькому центрі, навпроти резиденції губернатора. Улюбленою його справою стало пити знану кайванську горілку із засланими покидьками та шибайголовами, якимось дивом врятувавшими свої шиї від його сокири. Ще, переважно холодними зимовими вечорами, він залюбки читав примхливі, чудернацькі, химерні, вигадливі прозові оповідки ядранця Ондра. Той, ще не так давно – блискучий поет, вигадував небилиці про своїх героїв, нарікаючи їх дивними іменами, схожими на імена, поширені серед Небесних народів. Його романи „Матхоніада“, „Чи втопився Герундіо?“, „Тузінь ободів“ були, на погляд Алонсо, схожі на реальне життя не більше, ніж його сокира на славнозвісний меч Гадрузів.

„Невже це його перший роман – „Канікули“ - вразив колись усю Терру?“ - дивувався кат-пенсіонер. Але було це вже п'ятнадцять років тому. Начебто і не змінився Ондр: вишукане мереживо добірних слів, майстерне плетіння яскравих думок, натяки, ескапади, екскурси...

І кожного разу ловив себе Алонсо на легкому розчаруванні: здавалося йому – знов захопився, загрався Ондр, насолоджуючись своєю філігранною майстерністю, знов показав неймовірну техніку і випустив щось непомітне, та аж надто важливе. „Канікули“ Алонсо визначав словосполученням – „практично геніально“, інші книжки – молодіжним модним слівцем – „прикольно“.

Віднедавна ще одне захоплення з'явилося у Алонсо – полювання на кайванського алігатора. Восени, нагулявши тіла, з новим потомством відпливали кровожерливі тварюки від острова - на зимівлю у тепле Руттійське море. Тікали з їхньої дороги акули, ушивалися кашалоти та спрути. Тільки морський носоріг, погрозливо ревучи, не поступався дорогою навіть найбільшим самцям, і ті, знаючи силу його бивня, передбачливо обминали велетня стороню.

Саме тоді, восени, і полюють на кайванського алігатора, виключно на самців. Самиць не б'ють: навіть лишившись без господаря, вони негайно пристануть до якогось гарему і навесні будуть знов з приплодом.

Головне – відбити гарем від стада, а потім – виманити самця подалі від гарему. Плаває кайванський алігатор прудко, тому потрібний швидкісний човен, спритні веслувальники, могутній гострозорий гарпунер та пара – трійка вправних сокироносців на випадок, якщо гарпун тільки поранить тварюку, і та, від люті та болю втративши бодай найменший острах, атакує мисливське судно. Отут вже Алонсо не знав собі рівних: сокирою на довгому держаку (ще тою, майванською) бив хижака проміж очей – завжди точно і завжди на смерть. Можна, звичайно, з безпечної відстані вразити рептилію у голову з партеренського мушкета – його кругла куля грот-щоглу навиліт прошиває. Руттійські промисловики, що полюють на матхонського лева, так і роблять – стрелять в око і знімають шкіру. Та Алонсо ж любив мистецтво!

Відбивши від величезного стада гарем з могутнім самцем (справжнє чудовисько!) колишній кат раптом побачив неподалік здоровенний, як у Морських Мольфарів, човен, у якому на повний зріст із гарпуном у руці стояв граф Ель-Брадо. Поряд із ним, у лівреї графових кольорів, рум'яний здоровань із величезною руттійською алебардою сторожко мружився у бік у бік чималого, рідкого оксамитового кольору, звіра. Граф зробив широкий стрімкий рух, югнув гарпун і устромився у дичину – точно у те місце, куди завжди бив сокирою досвідчений Алонсо. Тварина вигнулась та обм'якла. Рум'яний розчаровано опустив зброю, випростався, і Алонсо здивовано упізнав свого молодшого брата Теодора.

Гарем забитого самця кинувся під захист велетня. Той задоволено забулькав носом, приймаючи поповнення, потім коротко, але уважно глянув на мисливців маленькими жовтуватими очима, наче запам'ятовував, і одним маневром вивів свою майже подвоєну родину з небезпечного становища до середини стада. Туди хіба що недоумкуватий полізе: самці неодмінно гуртом нападуть на човен, а самиці триматимуться осторонь лише до тих пір, поки човен не перекинеться, а потім рватимуть жертв ще охочіше.

—Тьху, - спересердя плюнув за борт Алонсо.

— Не плюй у море – прикмета погана, - зауважив кормчий, висякав сизого носа на палубу, утерся широкою, з брудними нігтями, долонею і приязно усміхнувся:

— Не можна плювати на те, що тебе годує. Ти ж, приміром, на свою сокиру не плював...

Відставний кат з любов'ю попестив руків'я сокири:

— Не плював.

Вони швидко наздоганяли графову ладдю – на буксирі ж у неї чимала туша забитого звіра.

— Теодоре! - гукнув Алонсо.

— Це ти? – упізнав, придивляючись, брат. – Давно не бачилися.

— Років із двадцять, - прикинув Алонсо. Він пам'ятав брата двадцятирічним парубком, тепер той – міцний чолов'яга. Давно-таки...

— Я мешкаю у зеленому будинку навпроти резиденції, якщо хочеш – заходь.

— А, може, ви до нас? – раптом розквітнув усмішкою мовчазний до того граф.

— Можна, - погодився кат. Його човен, не обтяжений здобиччю, легко обходив графове суденце. - Можна, чого ж, - знов повторив він, поцокав нігтем по лезу сокири, гмикнув і озирнувся: чи не останнє цього року стадо кайванських алігаторів - величезне, вгодоване – віддалялося, прямуючи на південний захід, у бік бажаного теплого моря.

Він набрав повний рот слини і вже повернув голову до борту, але, згадавши настанови кормчого, гмикнув голосніше і плюнув – тонкою цівкою, крізь зуби – на палубу. Скептично посміхнувся: не можна, то і не можна.

Алонсо того ж вечора (усе - розвага) скористався запрошенням і почимчикував до графової оселі. Проживши усе, ну, майже усе свідоме життя у Майвані, він, одначе, не знав достеменно, як заведено робити візити у шляхетних. Найбільший аристократ, у якого він бував удома, комендант Майванської тюрми, давно огрубів і цих етикетів-шметикетів не дотримувався: їв ножем та руками, пив кубок за кубком, вихвалявся своїми перемогами над жінками. Алонсо ж точно знав, що коханками капітана Маріо (так звали цього поважного пана) були виключно удовиці з бідних кварталів. Там було усе зрозуміло, але граф – це вам не той неохайний грубий капітан, до якого можна прийти з пляшкою.

Хоча, горілочки Алонсо таки купив: найліпшої, настояної на гірському глодові, у вибагливій пляшці під кришталь.

Він постукав у двері невеликого двоповерхового будинку; відчинив Теодор, вклонився і, дивлячись сливами очей катові просто у перенісся, безпристрасно оголосив:

— Їхня ясновельможність чекають на вас, поважний Алонсо!

— Ти з глузду з'їхав, брате, чи, може, клепку з голови загубив? – здивувався той.

Брат приклав пальця до вуст, стрімко обійняв, прошепотів: „У нас з цим суворо“, і відсторонився, даючи дорогу.

У невеликій кімнаті (залою не назвеш) граф Ель-Брадо та Алекс Блек курили люльки у кріслах біля каміну; у повітрі шарами висів сизий ароматний дим. „Джиджирський тютюн“ - безпомилково визначив гість. Господар підвівся, приязно усміхнувся, вказав прибулому на третє – порожнє – крісло, глянув на слугу – той миттю приніс маленьку філіжанку густої запашної кави. „Атріанська“ - знову не помилився Алонсо.

* * *

Між зубцями височенної стіни старовинного, родового свого, замку Кугуарль сидів барон Покль і їв вишні. Він плював кісточками у густо-чорне низьке небо, наче намагаючись закинути їх аж за зірки. Та кісточки безсило булькали у воду рову, що темніла далеко внизу біля самої стіни. В решті решт у воді також було небо, але несправжнє, химерне, якесь підроблене. Відбиток, погана копія. Підміна не влаштовувала барона, він від душі прикладався до пляшки кайванської горілки, - у Ядрані вона тепер не рідкість, - і знов жменями їв чорні соковиті ягоди: такі ростуть тільки у його баронстві.

Старий лакиза з острахом спостерігав, як сидів над самою прірвою з висунутими назовні ногами володар тутешніх земель і поштиво чекав. На барона останнім часом находило.

Торік, повернувшись до Гасхурну зі своєї поїздки у Валлугу з несподіваними гостями, Покль попросив у короля Раала відставку і відбув до своєї вотчини.

А гостей, - принаймні, одного з них, - він привіз справді небувалих. Кер Гирея, молодого адмірала Королівства Гряди, у столиці ще і забути не встигли: не так давно був він тут разом із принцом Зульфікаром. Щоправда, тоді на ньому був капітанський мундир. Але усе міняється, виявляється і Зульфікар тепер – король!

А от другий гість своєю появою ошелешив усіх. У такому само чорному мундирі, як і Гирей – хіба що ґалунів побільше – сивий, літній, огрядний, але все ще могутній, неосяжною залою до величезного базальтового трону крокував давній, найзапекліший ворог короля Раала – адмірал прангів Устін Блек. На боці –меч, піхви камінням виблискують, золотом напис горить: „Найхоробрішому від Доара ІІІ“. Здавив Раал, король десяти королів, верховний правитель Ядрану, державу у вигляді сонця, оповитого змієм, а Устін Блек уже поряд – свитка з печаткою простягає, у поклоні схилившись. Глянув Раал - вірчі грамоти.

А гість чи, пак, посол ( грамоти ж вручив), вже прямо стоїть:

— Я прибув до вашої величності із дорученням від правителя народу прангів короля Зульфікара Гадруза.

Адмірал витримував паузу, а ядранець мовчав. „Хоч би спитав, що за доручення“, - безнадійно зітхнув посол і раптом випалив:

— У вас – товар, у нас купець!

Спантеличений король десяти королів повернувся до брата, князя Олола:

— У нас справді є для нього товар?

— Це у небесних народів – формула сватання, - пошепки пояснив князь.

— Прошу вашу ясновельможність, – підняв на Блека очі кольору безжально розведеного пива король, - повідомити купцеве ім'я.

— Зульфікар Гадруз, - видихнув той.

— А товар, виходить, княжна Оло? - здогадався втаємничений Раал. Адмірали у чорному одночасно кивнули.

Королівський двір принишк, причаївся, затамував подих: ніколи ще, скільки живуть на планеті Ядран, або, як кажуть Небесні, на Террі, дві різні раси, зроду, повік-віків не сталося жодного династичного шлюбу!

— Що скажеш, власнику товару? – повернувся знов до брата Раал.

— Його величність король Зульфікар – чоловік пристойний і не бідний, - промимрив князь.

— Добре, - остаточно заспокоївся правитель Ядрану. – А як у вашого народу відбувається усе це: заручини, весілля, таке інше? Чи платять гроші родичі, якщо платять – чиї?

— У небесних народів шлюб відбувається по-різному. У Фатії та Руттії за нареченою родина дає посаг, пранги – навпаки, платять її батькам. Цей звичай принесений ще з Неба, він зветься –„калим“. У короля Зульфікара немає ані батька, ані старшого брата, тому він попросив нас бути за батька і брата та обговорити усі подробиці, - Устін Блек повів рукою у бік мовчазного Гирея.

— Про подробиці поговоримо завтра у сімейному колі: я князь і ви двоє, - вирішив король. – А у нас є звичай – сватам підносять по чарці.

— У нас також, - відчув полегшення Блек.

Піднесли. Випили. Раал величезним ковтком - до дна, вже хотів звично хукнути. Але поряд голосно видихнув Устін Блек і поставив порожню чарку на тацю. Король утвердив поряд свою, згадав, як нещодавно пригощав у цій залі Зульфікара, глянув ще раз на названого батька прангівського короля і не відчув до нього ворожнечі.

Покль тоді відстояв усю процедуру, спостерігаючи за подіями мовчки, а потім, коли пранги пішли до Палацу гостей короля, наблизився до трону.

— Що хочеш ти за привезених тобою сватів? – привітно усміхнувся йому князь Олол.

— Кажи, - підтвердив Раал.

— Буде дійсно виконане будь-яке моє прохання? – перепитав Покль. Король нетерпляче:

— Ну, що?

— Прошу відставки.

— А хто ж буде моїм радником з питань мистецтв? – здивувався правитель. – І чому це раптом?

— Он хай Матта буде! А я хочу додому, до Покко, - повідомив барон.

— Я обіцяв – їдь, - дозволив король.

Барон уклонився і вийшов із зали.

— Що це з ним? – здивувався Раал.

— Як усі поети, він із примхами та забаганками, - відвів очі князь. Олол сам позичав Поклеві свого корвета – з'їздити до Валлуги – і тепер зрозумів: щось там відбулося не так.

— Ти хоч бачив ту Матту? – повернувся до брата король.

— Матта – ось, - показав Раалові у натовпі придворних миловидну жінку князь.

— Добре, - погодився король. – Хай буде Матта.

А Покль уже йшов Гасхурном додому, аби сісти у свого візка і гнати прудконогих сірих своїх муфлонів на північний схід майже через усю країну туди, де темніли високі стіни його замку, де купалися лілеї у воді глибокого рову, де у садках визрівали найсмачніші на планеті вишні...

Покко зустріло його – чепурне, мов вранішня лілея, велике, як Зульфікарова Майвана. П'ять років не був Покль у своїй столиці, і – скучив. За вузенькими вуличками, вимощеними сірою бруківкою з тутешнього граніту, за дощами, що, неочікувані, падали завжди зненацька, – ніхто без парасолі й з дому не виходив, - за кнайпами, що дражнилися ароматами кави, за земляками, які сиділи у тих кнайпах (а в Гасхурні кажуть – кав'ярня), курили, запиваючи дим духмяною кавою та запашним він'яком, і неспішно обговорювали місцевою, з неповторною вимовою, говіркою різні новини.

До речі, про каву... У центрі міста, на ринковій площі, у деяких кнайпах подавалося до трьохсот різних її сортів. А ще там була таверна „Золотий кабан“, де раніше любив перехилити з друзями чарочку барон-поет.

Лишивши, проте, таверни та кнайпи на потім, барон поспішив до замку і, лише ступивши на підйомний міст над ровом, відчув себе вдома.

...Отже, на Покля інколи находило – і тоді він жменями їв місцеві, найкращі у світі, вишні і запивав їх кайванською горілкою, сидячи на стіні свого старовинного родового замку Кугуарль поблизу столиці власного баронства Покль – чепурного старого міста Покко, що пахне дощем та кавою...

З чорного небо перетворилося на ультрамаринове, потім стало темно-синім і, нарешті, блакитним. Розтанули зірки – скінчилася ніч, як і горілка у Поклевій пляшчині. Барон підвівся, віддав посудину лакизі, потягся і наостанок глянув на далекий ліс, щойно розбуджений першими променями світанкового сонця. З великого дерева на узліссі злетів сірий поштовий голуб, - видно, ночував там, голуби ж вночі не літають, - і стрімко понісся до замку.

„Якийсь лист“, - сонно подумав барон, простяг уперед правицю і зично покликав:

— Уль-уль-уль!

Добре навчений поштар сів Поклеві на руку, прийняв частування – велику стиглу вишню – і дозволив зняти з лапки листа. Володар замку віддав голуба лакею, відліпив віск, витяг невеличкий папірусний сувій з циліндричного чохольчика, пробіг очима текст і владно наказав:

— Воєводу моєї гвардії, командувача Залізного Легіону і міського голову Покко – негайно до мене!

Служник кинувся виконувати, на ходу гублячи чорні ягоди з великої таці. Бовдур – вирішив Покль: вишні міг залишити!

* * *

Старий кат Алонсо Цугцвангер зручно вмостився у кріслі, набив люльку графовим джиджирським тютюном, підкурив від свічки, затягся і задоволено запив ароматний дим запашною атріанською кавою.

Потім Алонсо витяг з кишені пляшку і виставив на стіл.

— Під таку каву у доброму товаристві не буде зайвим і по чарочці випити.

Ель-Брадо спідлоба уважно глянув на відставного ката: очі у графа були чорні та розумні. Алекс помітив, як виструнчився – хоч картину малюй – служник Теодор, очікуючи на рішення господаря.

— Глодівка? – пізнав пляшку син адмірала.

— Так, - підтвердив Алонсо. – Брав у шинку біля резиденції. Я там завжди беру – у них найкраща.

— І я там завжди беру, - зрадів Блек. – До кави глодівка – це чудово!

Він узяв пляшку, вміло вибив корок і закрутив головою – куди наливати.

— Теодоре, - поворушив губами граф, і на столі з'явилися три срібні чарки з монограмами, а поки Алекс розливав – і величезна тареля з в'яленими метеликами та дві миски з маринованими равликами: в одній – під мезумським маринадом, гострим та пряним, в іншій – під звичайним.

На правах господаря граф першим підняв чарку і виголосив:

— За приємне знайомство!

Глодівка дійсно не зіпсувала кави, а лише пожвавила розмови про сьогоднішнє полювання.

Поживши майже усе свідоме життя на кораблях, Алекс, на відміну від двох інших, не знався на мисливстві і не любив цієї розваги. Інша річ – ловля тропічної акули на кований гак! Проте, чемно і ґречно (останнім часом він багато чого такого навчився у графа) розповів, як колись у Руттії брав участь в облаві на матхонського лева і навіть вбив одного з мушкета, поціливши просто у серце!

Досвідчені знавці, Алонсо і граф перезирнулися. Таке полювання, якщо молодий Блек, звісно, не брехав, навряд чи порадувало руттійців: пробита кулею шкіра коштує удвічі менше...

А моряк уже захоплено розповідав, як танцює на палубі щойно виловлена тропічна акула, і до яких хитрощів треба вдатись, щоб примудритись не дати рибі вистрибнути назад в океан, не дозволити їй зачепити тебе гострими небезпечними зубами і вбити її з одного удару!

— У мене був друг, Сандро Бур, - ми разом плавали на “Морській вороні“, - так він вмів тушкувати м'ясо акули і робити з нього балик краще, ніж сам кок! А кок наш був хлопець, що треба! На камбузі мух не їв! А Сандро каноніром був не останніх...

— Чому – був? – зацікавився Алонсо.

— Бо його вбив в Оквіллі капітан Кер Гирей, - відсторонено повідомив Алекс.

— Хвилиночку, але ж Оквілла - у Ядрані? – здивувався кат.

— У Ядрані, - мляво погодився моряк.

— Це не той Гирей, що родом з Квінізорайї, світлоокий та жовтоволосий? – уточнив граф.

— Той, - стиснув кулаки Блек.

— А чи відомо вам, майстре Алексе, що Кер Гирей тепер адмірал, морський міністр, і що він – особистий друг короля Зульфікара?

— Відомо, - буркнув Алекс. – А ще мені відомо, що якби ми з Сандро не так багато випили одного разу у шинку “Західний континент“ у тій окаянній Квінізорайї, у Зульфікара сьогодні могло б виявитись на одного друга менше!

Алекс замовк, мовчав і Ель-Брадо, свердлячи байстрюка першого міністра очима.

Ще у Майвані Алонсо чув оповідки про сина адмірала Устіна Блека, звісно, у переказах коменданта Майванської в'язниці, якому пошепки переповідали їх жандармські офіцери... Тепер він мовчки розмірковував, що у тих історіях було правдою.

Нечутно підійшов Теодор, графів слуга, і повідомив:

— Ваша ясновельможносте, вечеря готова!

— Що у нас на вечерю? – поцікавився, наче не знав, Ель-Брадо.

— Тушкована лапа алігатора, - урочисто виголосив Теодор. Потім буденно додав. – Того, що сьогодні уполював пан граф.

Колись мати, співачка Лотта, розповідала ще у Люнні юному Алексові, як ходила з його батьком, капітаном “Морського носорога“ Устіном Блеком, у таверну “Гряда“ вечеряти тушкованою лапою кайванського алігатора. Люнна, як відомо, у Фатії. Тамтешній люд кайванського алігатора не вживає, бо дорого, ходити ж по модних тавернах - грошей у Лотти не було. Алекс так ніколи і не куштував цієї страви, але добре пам'ятав захоплену розповідь матері про незвичний, дивовижний її смак...

Лапа кайванського алігатора (звісна задня, а не передня, яку подали колись Блековим батькам у Люнні) вдалася графовому кухареві на славу.

Товариство куштувало страву, запиваючи м'ясо місцевою горілкою та соком гірської сливи, і вело неспішну розмову.

— Я зайшов до чаклунки Зари Пьорпл просто з цікавості. Робити не було чого, - розповідав катові Алекс. – Хай, думаю, поворожить, чи що... Постукав - що б ви думали, двері мені відчинив сам граф!

— Он як! – удавано здивувався досвідчений Алонсо. – Ваша ясновельможність також цікавиться чаклуванням?

Ель-Брадо гмикнув:

— Мені саме голуб приніс з Майвани листа. Його автор, - я не стану називати імення, - повідомляє про столичні балачки, пов'язані з останніми подіями...

— З виверженням на острові Кара-Кудук? – здогадався Алонсо.

— З виверженням і, особливо, з вибухом вулкану П'ять Димів.

— І що ж патякають у столиці? – зацікавився гість.

— Пліткують, що вибух і виверження, як і чорний дим, що більше тижня закривав небо над усією Грядою, викликала чарами дружина короля Зульфікара, ядранка Оло.

„Виходить, він визнає-таки Гадруза королем, а ядранку королевою – ні“, - відзначив подумки Алекс Блек.

— А раніше, рік тому, говорили, що вона чарами присушила його, - вів свою розповідь далі господар оселі. – От я і вигадав спитати у ворожки, чи можливо таке.

— І що вона відповіла панові графу, - заінтригований гість кинув їсти і не зводив очей з оповідача.

— Вона сказала...

— Причарувати хлопця – то дитяча забавка, - сказала тоді Зара. - Мені достатньо було б тільки глянути на нього, і я б одразу визначила присуху, якщо вона, звісно, є...

Зара закурила люльку, дерев'яною ложкою перемішала темний відвар у казанку, що висів над вогнем, кинула туди жменю якоїсь сухої трави, підклала кілька оцупків у вогонь – вельможні гості чекали.

— А от висадити у повітря чарами здоровенний острів, та ще й цілий тиждень тримати вітер у напрямку на столицю, щоб там димом закрити небо...

Вона знову замовкла, заходилася переставляти на поличці якісь пухирці і склянки – порожні та повні, щось шепотіла при тому і гейби забула про гостей.

Алекс хотів нагадати їй про себе, але граф зупинив його, приклавши перста до вуст. Чаклунка повернулася до чоловіків, поворушила губами – наче щось пожувала – і наважилася:

— Якщо ти добре заплатиш, я спробую довідатись в Ардаліона.

— А хто це – Ардаліон? – графові це ім'я нічого не говорило.

— Могутній чарівник, живе десь в Руттії, - невдоволено відповіла бабця.

— Як же ти в нього довідаєшся, хіба що до Руттії поїдеш, - скривився граф.

— Це не твоє діло, не по розумі тобі! – розсердилася Зара. – Призову на розмову, і усе тут. Хочеш – плати два кондори і приходь днів за десять по відповідь, не хочеш – забирайся, поки цілий!

Отримавши монети, Зара дещо лагідніше пояснила:

— Я зможу викликати його, коли Синя зірка наблизиться до Драконового Сузір'я. А ти, красунчику, - кинула вона Блекові, - також давай гроші, як хочеш щось знати.

Алекс заплатив і почув таке:

— Ти будеш щасливий, якщо уникатимеш можновладця у морському одязі.

„Можновладець у морському одязі – це батько, адмірал Устін Блек“, - здогадався Алекс і вийшов з хати...

— Вона сказала, - відповів катові граф, - прийти за десять днів по відповідь. Термін спливає завтра. Якщо хочете, можна піти разом.

— Я не піду, - пробурчав Алекс, а подумки додав: „ Бо я, може, до розумних і не пристав, але з дурних точно вийшов! Те, що вона пророкує, я знав і без неї!“

Розділ 3


— Ти будуєш нові фрегати, такі, як „Світанкова зоря“, - повідомив очевидне король Зульфікар. - До речі, скільки їх буде усього?

— П'ять десятків, - відповів Гирей.

— Помножити на сто моряків екіпажу – п'ять тисяч мушкетів, п'ять тисяч шабель, стільки ж кинджалів, а ще – пістолі для офіцерів...

— Замовлено у королівський зброярнях Ель-Кайри, - зрозумів королеву арифметику адмірал.

— Гармати на п'ятдесят кораблів, - наче і не чув, рахував король.

— Уже робляться у ливарнях на Малій Черепасі, - доповів Гирей.

— Сто мушкетів, сто палашів, сто кірас, сто шишаків кожній абордажній команді на півсотні кораблів?

— Відповідно до параграфу дев'ятого „Настанови з морської справи“ його величності короля Доара Третього Переможця абордажна команда озброюється у другу чергу, - як по писаному відторохтів міністр. – Виробничі потужності одразу не дозволяють.

— Знаю, - гмикнув король. – Вірна людина повідомляє з Матхотну, що імператор Руттії Борвальд страшенно незадоволений нашим нейтралітетом. Він збирається блокувати усе ядранське узбережжя і припинити нашу торгівлю з Ядраном. Дідусь-переможець не написав у своїх настановах, що робити у випадку, якщо терміново необхідні зброя та обладунки на п'ять тисяч бійців? Га?

Гирей не відповідав, а Зульфікар різким рухом плеснув собі у величезний кубок кайванської горілки, рішуче проковтнув пекельну рідину, фиркнув, як морський носоріг, розкришив у жмені мезумського сухого пундика з товченої сарани, всипав духмяне гостре кришиво до рота, прожував, ковтнув соку гірської сливи і роздратовано повторив:

— Га?

Гирей підняв свого кубка, для чогось понюхав горілку, скривився, підвів світлі свої очі на короля:

— Його величність Доар Третій у таких випадках плював на усі параграфи, їхав до Фатії і закупляв стільки зброї, скільки йому було потрібно.

Адмірал, так і не випивши, поставив величезний срібний келих на стіл і додав:

— Привертаю увагу вашої величності до цього факту.

Зульфікар давно знав: уїдливо-ввічливим його друг ставав, тільки коли шалено дратувався.

— Дійсно, їздив до Партерену з Блеком, як же я забув, - ніжно попестив кобуру, що висіла на поясі, король. Він підвівся, пройшовся залою, підкинув до каміну пару цурок і раптом різко повернувся до морського міністра:

— То що, їдемо до Партерену?

— А що ж лишається? – погодився Гирей.

— Це місяців зо два, не більше, - загорівся король. – Блек тут упорається і без нас.

— Не більше, якщо брати готову зброю, а не чекати, поки її виготовлятимуть, як чекав твій дід, - посміхнувся Гирей.

— Тоді днями вирушаємо, - вирішив Зульфікар.

— Вантажні галери, фрегати супроводу і „Світанкова зоря“ у повній готовності стоять на зовнішньому рейді, - хитро підморгнув Гирей.

— Он що. У тебе вже усе готове. Чого ж ти туману напускаєш: „...відповідно до параграфів...“?

— А ти думав, я дурня клеїтиму у міністрах?

— Чого ж ти одразу не сказав? – здивувався король.

У чорній джиджирській кольчузі, з дворучним мечем на плечі, як вовк – слід у слід – ступаючи з купини на купину, йшов на чолі свого війська через болота Ольської низини за провідником, старим браконьєром зі Змій-города, барон Покль. Ще три дні тому верещали на усе Покко пронизливі флейти, гупали чоботи гвардійців, брязкала зброя Залізного Легіону, тріпотіли на вітерці Поклеві знамена – чорне сонце на жовтому тлі, під ним родовий девіз Поклів – „Вже час!“. І от добу барон із гвардією та ополченням пробирався через трясовину, що вважалася непрохідною, на руттійську територію. Залізний Легіон з Покко пішов – з гарматами та валками – просто на північ, туди, де на лівому, руттійському, березі повноводної Оло стояли неприступні тверджі: Тургал, Апіра та Анц, з'єднані валом і кам'яною стіною у п'ятнадцять ліктів заввишки.

Сморідне болото видихало ядучий газ, на зеленій поверхні густої непрозорої води раз по раз пухкали, розганяючи ряску, величезні бульки. Купини, вкриті осокою та якимись дрібними жовтими квіточками, вгрузали під ногами у трясовину: один невірний крок – поглине тебе, як тропічна акула молодого тунця – цілком і миттєво. Сизе марево колихалося над нескінченною драговиною. „Погибельне місце“, - вирішив Покль і озирнувся: його військо, розтягнувшись, перетинало болото. Проводир впевнено крокував, не оглядаючись. Він добре знав ці місця і стверджував, що за три милі (а це години півтори такою ходою) буде великий острів серед болота, і там можна зупинитись на ночівлю...

Яскрава хустинка ядранського шовку, пов'язана навколо баронової шиї, змокла від поту. Покль чомусь не думав, що за день-два він кидатиметься на смерть, що вбиватиме, що в нього немає артилерії (як її пронести через трясовину?). Він не боявся загинути і сам дивувався, які прості думки крутяться у його голові: за кроком – крок, з купини – на купину, спека – піт тече під кольчугою уздовж хребта та по грудях, уже і сорочка мокра; за кроком – крок, чоботи вже геть повні води... І тільки десь у підсвідомості пульсували, у такт ході, дивні слова: „кома – тире, кома – тире“.

Десь позаду плямкала трясовина, ковтаючи його людей, над головою кружляли стривожені болотні птахи, меч намуляв плече, та барон гейби і не помічав цього, вперто йшов за провідником, хрипко пошепки примовляючи: „...кома – тире!“

…Синя зірка впритул підійшла до Драконового Сузір'я. Зара Пьорпл злила чорні відвари з трьох пляшечок, підготовлених зарані, до великого кухля, запалила чорну свічку, вицмуливши мілкими ковтками рідину, кинула щіпку дрібного порошку, майже пилу, на полум'я – терпкий аромат заповнив кімнату, і, не відводячи очей від вогню, виголосила закляття:

— Айіравлак! Ял'од! Три зірки у небесах – три трави у воді! Дві крові у жилах – два мечі у руці! Я'лод! Чорна у морі вода – чорна горить свіча! Айірвалак! Ял'од! Три зірки у небесах – дві землі серед вод! Зірками і водою, кров'ю і землею, вогнем і травою - заклинаю: прийди!

І нестямно, несамовито покликала:

— Ардаліоне!

Жили набухли на Зариних скронях, піт проступив на чолі, звузилися зіниці, біснувалося у них полум'я чорної свічки:

— Ардаліоне!

Шалений жар палив чаклунку зсередини:

— Ардаліоне!

Нутряним риком кликала:

— Ардаліоне!

Паморочилося у голові:

— Ардаліоне!

Нетривка чорна постать з'явилася перед нею – лице каптур закриває:

— Я тут!

Голос у нього низький та глухий:

— Нащо ти призвала мене, Заро?

Її били дрижаки, і мову наче відібрало. Ардаліон знов своє:

— Для чого ти потривожила мене?

Зара часто дихала, як загнаний собака, і знов – як риба під крижиною...

— Ти хотіла спитати, чи не королева Оло начаклувала виверження вулкану п'ять Димів?

В очах у химородниці потемніло.

— Ні, - впевнено ствердив її гість. – Вона цього не робила. Людині таке не під силу.

Світ поплив перед очима у чаклунки, і тільки десь у потилиці затихало відлуння Ардаліонових слів: „...людині...людині...людині...“

...Граф Ель-Брадо схилився над Зарою:

— Вона непритомна.

Поплескав її по щоках: спершу – легенько, потім – сильніше. Безрезультатно.

Старий Алонсо кінчиком кинджалу поколупав недогарок чорної свічки, зібрав на палець невагомий порошок, розсипаний на стільниці, понюхав кухля, потім – по черзі – невеликі пухирці, що стояли поряд, і зробив висновок:

— Скоріше за усе, вона у комі.

— Чому ви так думаєте? – втупився у нього граф.

— Маю підстави, - запевнив відставний кат.

Він ще раз оглянув стіл, ще понюхав пухирці, угукнув, ствердившись.

— Оце, - постукав грубим нігтем по склу однієї з пляшечок, - настоянка арпадської беладони, у мізерних дозах використовують як глистогінне, у великих це зілля підвищує кров'яний тиск і викликає видіння. На Гряді росте родич цієї рослини – матриган, але він значно слабший.

Граф вражено дивився на Алонсо.

— Це, - незворушно продовжував той, взявши до рук наступного пухирця, - відвар атріанського шиполиста, загострює відчуття, а це, - зиркнув на останнього, - хасилойська ромашка, зміцнювальне зілля, його навіть дітям дають. Дозою, яку вона, судячи з усього, - грубий ніготь постукав по стінці кухля, - спожила, можна звалити з ніг матхонського лева, не те що кволу бабцю!

— Звідки ви усе це знаєте? – вражено прошепотів аристократ.

— Допити – це зовсім не обов'язково розпечене залізо, гаки, канчуки та кліщі, - примружився кат. – Іноді достатньо влити у людину півшклянки певного відвару, і вона сама розповідає усе, що знає, та ще й ображається, якщо якась з оповідок слухачам нецікава.

— То ви і вбити відварами можете? – зацікавився граф.

— Аякже! – вишкірився Алонсо. – Хоча – це не моя спеціальність, я – сокирою, а на отрутах знається значно краще таємна поліція... О, мало не забув; є ще одна цікава деталь: віск свічки забарвлений соком руттійської коноплі, порошок, що його Зара кидала на вогонь – пилок цієї ж рослини. Дим від згоряння руттійської коноплі викликає зміни у свідомості того, хто ним дихає!

— Тобто... – не зрозумів аристократ.

— Викривлення її, інакше сприйняття дійсності... не знаю, як пояснити, якщо хочете – спробуйте!

— Та ні, хай Небеса милують, - глянув на Зару граф. – То вона помре?

— Можливо, хоча – навряд, - гмикнув Алонсо і пояснив. – У неї, як я знаю, учнів нема. А Нижній Світ чаклунів, що не передали своїх знань бодай одному учневі, приймає дуже неохоче...

— Цікаво, чи встигла вона хоч щось довідатись, - зронив Ель-Брадо.

„І чи запам'ятала, і чи схоче розповідати“, - подумав досвідчений старий, але вголос резонно зауважив:

— То треба покликати лікаря, хай приведе її до тями, та й запитаємо...

— Так-так, - погодився граф і гукнув. – Теодоре!

Слуга вкотився до кімнати ковбасою.

— Швидко по лікаря! – гаркнув господар.

Теодор вилетів, як пробка.


Розділ 4.


Вперше за рік подружнього життя королева Оло влаштувала чоловікові скандал. Була весь час ніжна та лагідна, поступлива та покірна, а тут – гопки стала. Навіть слухати нічого не хоче! Зульфікар вже і вмовляв її, і сердився, і цілував, і лаявся – нівроку! Як папуга твердить: „Не буду тут без тебе залишатись – і край!“

— Та ми ж з Гиреєм не на прогулянку їдемо!

— От-от, ще й з Гиреєм, найнадійнішою людиною на усій Гряді! – у щілинки звела прекрасні бурштинові очі королева. – От-от! Ви поїдете, а мене тут шляхта отруїть!

— Тебе ж оберігатимуть: і Блек, і Фортунато лишаються у Майвані.

— Угу! – скептично скривилася жінка. – Вони і у Квінізорайї торік були, а батька твого не вберегли, і старого короля таки отруїли!

Зульфікар остовпіло глянув на дружину (а вона ж має рацію) і майже погодився:

— Як же ти будеш на кораблі: єдина жінка серед сотень чоловіків?

— Чому ж єдина? – зробила великі очі Оло. – Хай і Гирей свою Ханну із собою бере! Будемо ми тоді удвох.

Ханна, почувши ввечері від чоловіка наказ короля збиратися у дорогу для супроводу королеви під час подорожі до Партерену, анітрохи на збентежилася:

— Ми з Оло – подруги, і разом не сумуватимемо, а до того ж я – дочка моряка і завжди хотіла у справжнє плавання!

То булав чистісінька правда: старі моряки у Квінізорайї і досі згадували її батька, шкіпера Арта Шелду, тому Гирей полегшено зітхнув – от і добренько. Він гадав чомусь, що Ханна не схоче їхати від свого почту, слуг, кухарок, від своєї – найкращої у столиці – четвірки білих муфлонів, від званих балів, обідів і різних світських розваг...

— Тоді збирайся, бо то вже завтра, - кинув адмірал.

— Встигну, - запевнила Ханна і потягла чоловіка за руку – до спального покою...

„Світанкова зоря“ - найкращий у світі корабель. Він може летіти океаном, розкинувши білі крила вітрил. Може одним залпом знищити будь-який корабель, взяти на борт три роти десанту, а до трюмів – купи вантажу. Він може усе – нема йому рівних. Жодному кораблеві не дано втекти від нього чи наздогнати. А от плентається він у голові кільватерної колони, піднявши частину лише своїх вітрил. За ним – караван: бойові кораблі та вантажні галери, повні майванського базальту – такий у них баласт.

У Партерені замість каміння завантажать зброю, віддасть Зульфікар фатійським зброярам своє золото – і назад.

Король і адмірал стоять на містку – як тоді, рік тому, коли шукали вони викрадений меч королів Гряди. Але капітаном на фрегаті вже не Гирей, і не брязкають зброєю Брайтові гвардійці, і не вештається палубою каптурник Зенон: дві гарні пані в однаковісіньких дорожніх костюмах з ізерлонського оксамиту прогулюються під ручку і теревені свої жіночі правлять.

Зульфікар небокрай розглядає у далекоглядну трубу, ту само, що батькові торік належала, а Гирей прискіпливо – дії команди. Це ж його був корабель, і команда – його!

Раптом король, відірвавшись від окуляру, зиркнув на жінок:

— Здається, Гирею, дружини наші заздалегідь планували подорожувати з нами.

— Так, - погодився Гирей, - але не надто задовго до того, як на це погодилися ми.

— Справді? – зацікавився правитель. – Чому це ти так вважаєш?

— Бо якби задовго, тоді вони встигли б купити різні костюми! – засміявся Гирей.

А найкращий у світі фрегат прогулянковим ходом йшов на захід. Поки що – найкращий, бо будують вже пранги таких чимало...

— Ти таки – телепень! – пошепки вилаяв Теодора граф Ель-Брадо. – Нащо було бігти через усе місто додому по мого лікаря, якщо до міського шпиталю – два квартали?

Графів слуга переминався з ноги на ногу, відводячи погляд. Він добре знав: господареві, коли він дратується, краще не перечити: буде тільки гірше, і по пиці вперіщити може. Бо ти для нього у цей момент – собачий хвіст. За п'ять хвилин охолоне – тоді можна обережненько виправдовуватись. А Теодорової ж провини – жодної. Хіба він винний, що міський лікар зранку п'яний, мов чіп? Що ж було – принести його і покласти непритомного поряд із Зарою?

— Ну то як там, поважний Лі? – нетерпляче зиркнув вельможа у бік ліжка, де порався над чаклункою медик.

— Гостре наркотичне отруєння, - байдуже повідомив той. – І, здається, крововилив у мозок. Простіше кажучи – удар, - пояснив безпристрасно.

— Що можна зробити?

— Хіба що промити шлунок, хоча пила вона своє зілля годин з десять тому, отже, отрута вже потрапила у кров, – розвів руками лікар.

— Що ж з нею буде? – поцікавився кат.

— Вона спатиме днів п'ять, і, якщо за цей час не помре, то прокинеться. А от у якому стані – не скаже наразі ніхто. Удар така штука: може відібрати мову, рухи, пам'ять...

— То що ж робити?

— Хіба що вводити щогодини по десять крапель еліксиру доктора Лі преорально, - назвав себе у третій особі лікар. – Для підтримки серця і печінки.

— Як вводити? – не зрозумів вельможа.

— Через рот, - пояснив Лі.

— Вона ж у комі, ковтати не буде, - заперечив Ель-Брадо.

— Така доза чудово всмокчеться через язик, - зауважив Алонсо.

— Дійсно так, - підтвердив лікар і здивовано подивився на ката. Діагноз той також визначив вірно...

Широко розчинилися двері і до чаклунчиної хати стрімко увійшов Алекс Блек. Він уважно оглянув кімнату і злостиво підбив підсумок:

— Так. Дочаклувалася.

Потім схаменувся:

— Доброго дня, панове!

Далося таки взнаки спілкування з людьми з метрополії. Мовчки вельможа на коротку мить підняв над головою капелюха, а Алонсо двома пальцями доторкнувся до берета.

— Я уже дві години шукаю вас по усіх усюдах, - почав молодий Блек. – У порту діється щось надзвичайне!

Граф дав знак Алексові мовчати, наказав Теодорові привести служницю, яка б допомагала лікареві поратися біля Зари, підхопив приятелів під лікті:

— Нумо подивимось, - і вивів з хати.

Лікар провів панів очима, сів на ослінчика, понюхав ще раз порожній пухирець, – той само, що містив ще вчора настоянку арпадської беладони, - і, промурмотівши: „Ось тобі і кат!“, закурив люльку, із задоволенням випускаючи через ніздрі ароматний дим. У графа джиджирського тютюну було повно, курив він багато, його нові друзі – й того більше, тому якщо Теодор відсипав інколи поважному Лі жменьку-другу, - не безкорисливо, звісно, а за медичні послуги, то графові це було зовсім непомітно.

...Провідник вивів Поклеве військо на твердий ґрунт і заявив:

— Усе. Тут вже Руттія. Я далі не піду, плати, бароне, п'ятдесят кондорів.

Перші півсотні цей відчайдушний – проби ніде ставити – браконьєр отримав ще учора на острові. Покль кинув йому гаманця, почекав, поки провідник перерахує монети, поки сховає заробіток, і запропонував:

— А, може, і ти з нами?

— Овва! – скептично скривився той. – Це вже не моє ремесло. А ти йди на північ. За дві милі буде старий Матхонський тракт. Я ще був зовсім юний, ще не уполював свого першого муфлона...

...„У моїх угіддях“, - подумки зауважив Покль...

— Очі у мене були яскраво-бурштинові, і я ще пізнав жодної жінки, коли руттійці насипали новий грейдер, прямий, як спис, з Матхону на Апіру, а старий тракт на Анц – звивистий, розбитий за віки, небезпечний, бо пробирається між болотами та лісами, закинули. Трава і кущі повиростали між кам'яними плитами, якими був колись встелений Матхонський тракт. Але його ще видно, він не зник, хоча ліси вже впритул його обступили, і веде, як і раніше, до Матхонської брами Анцу, до якої колись заходили валки та каравани, що привозили продукти для трьох фортець... Її стулки зачинили востаннє тридцять сім років тому, коли мої очі були ще...

— Про очі поки що доста! – перервав зацікавлений барон. - Ти кажеш, зачинили багато років тому... І що, хоч раз з тих пір ремонтували?

— Ніколи.

— І ліс, кажеш, підійшов до самої стіни?

— Так. Це ж внутрішній бік стіни, а болото непрохідне. Без мене – непрохідне, - помітив уважний баронів погляд браконьєр.

— Ну добре, йди, - відпустив його Покль і наказав скликати капітанів та принести поштового голуба.

Йому здавалося – потонули у трясовині сотні бійців, капітани ж оповіли – усього дванадцять.

— Це добра новина. Скільки у нас пороху?

— На п'ятдесят пострілів у кожного бійця, - доповів капітан Ієту.

— Лишити кожному по п'ять, решту – зібрати! – наказав Покль, зробивши вигляд, що не помітив, як здивовано перезирнулися капітани.

— Вислати розвідку на старий Матхонський тракт, - продовжував командувати він. – І щоб тихо мені! Анітелень! Можете виконувати!

Капітани кинулися до війська, лише Ієту, командир особистої Поклевої гвардії, насмілився:

— Що замислила ваша ясновельможність?

Вони давно знали одне одного і не мали підстав для недовіри.

— Ти чув, що говорив той пройдисвіт-провідник?

— Чув, - кивнув капітан.

— Матхонську браму майже сорок років не ремонтували, то я хочу спробувати висадити ворітниці у повітря вибухом, і, скориставшись несподіванкою, оволодіти Анцем!

Капітан не зводив з Покля захопленого погляду: це вже справжня поезія! А той продовжував:

— От тільки я ще не вигадав, як під браму міну підвести: копати сапу – довга і марудна справа!

— Треба якось нахабно і зухвало, - порадив Ієту.

— От іменно, - сказав барон, чомусь – говіркою метисів.

Він швидко написав кілька слів на невеличкому аркуші паперу, заправив, закатавши у трубочку, листа до циліндричного чохольчика, запечатав послання воском і прикріпив голубу до лапки.

Поцілувавши голуба у дзьоб, Покль хрипко наказав:

— Шукай Футе! – і викинув посланця просто у небо. Крилатий листоноша швидко набрав висоту і взяв курс на південь, на Ядран.

— Отак! – задоволено провів птаха очима володар Покко, поклацав пальцями, як танцюрист, і раптом, не знати чому, виголосив:

— Кома-тире!

…Томатові дерева підступили до самої Матхонської брами. Густі віти, обтяжені яскраво-червоними соковитими м'ясистими плодами, схилялися над старим трактом. Інколи перестиглі томати, неспроможні більше тримати свою завелику вагу на зелених ніжках, зривалися з висоти і плюхкались на каміння тракту, розбиваючись у духмяну яскраво-червону юшку. І одразу – на аромат – до місця їхньої загибелі стрімко зліталися оси, діловито поспішали величезні – у палець – жовті ольські мурахи, обережно підкрадалась і терпляче очкувала трохи осторонь різна дрібнота: комарі, мухи, жуки – поки не наситяться носії могутніх жувалець та жал, аби встигнути потім кинутись на недоїдки...

Рано-вранці, на світанку, до Матхонської брами підкотився, поскрипуючи, старий візок, з тих, якими зазвичай возять на базар свій немудрящий крам селяни, запряжений старим – ледь живим – облізлим муфлоном. Сивий немічний метис у ветхому одязі тупо огледів підгнилі дошки ворітниць, поїдені іржею завіси, величезний кований замок, підвів голову і спитав у ошелешеного одинокого вартового на стіні:

— А що, сьогодні базару не буде?

— Діду, коли ти в останній раз був у Анці? – спитав у свою чергу охоронник.

— Давно вже , - повідомив той.

— В Анці вже років сорок базару нема!

— А де ж він? – здивувався старий.

— Як грейдер насипали, то і базар до Апіри перенесли! – показав лівою рукою уздовж стіни у західний бік вартовий.

— Оце ж я і дивлюся, - зробив відкриття дід. – Що це ніхто трактом на базар не їде? Ну, Рудий, - приречено потріпав він за холку облізлу шкапу, - що тут поробиш: перепочинемо і поїдемо додому!

Він неспішно випріг муфлона, той почовгав до узлісся – об'їдати зелені плоди з нижніх гілок томатових дерев, довго вовтузився, розгортаючи візка з п'ятьма винними діжками у кузові голоблями від брами до тракту, врешті впорався, закотивши колимагу під самі стулки, захекався, витер піт і почав набивати люльку якимось самосадом.

— А чим же ти, діду, збирався торгувати? – зацікавився, роздивляючись старовинні діжки, вартовий.

— Оцтом, - повідомив метис.

— Та з ким ти там розмовляєш? – спитав солдата хтось, кого знизу і видно не було.

— З якимось пришелепкуватим метисом, - покрутив той пальцем біля скроні.

— Вони усі пришелепкуваті, - ліниво погодився невідомий.

Старий під брамою заходився кресати, видобуваючи вогонь; у нього не дуже-то й виходило, в решті решт трут задимів, дід дмухнув – з'явився вогонь. Підкуривши, метис двічі солодко затягся, кахикнув, підхопився раптом і закрутив головою:

— Рудий, га, рудий! Ти де подівся?

Він ляснув себе по стегнах:

— От горе мені з цією худобою! – і тюпки затрусив до заростів, де хвилину тому щез муфлон.

Вартовий зверхньо посміхнувся і ще раз покрутив пальцем біля голови.

Вибухом рознесло ворітниці на щепу, ще й стіна тріснула, курява здійнялася до небес, з томатового лісу до провалу кинулися Поклеві гвардійці (кугуар вишкірив пащу на плащах), а з ядранського, правого, боку повноводної Оло забахкали довгі додосські гармати, і з прибережних чагарників потягли до води човни бійці Залізного Легіону!

Фортеця Анц впала під ноги баронові, як перестиглий томат на старий Матхонський тракт. Невідпорний, як розлючений морський носоріг, крізь розбиту браму вдерся на чолі своїх гвардійців до тверджі Покль і, долаючи нетривкий опір, що виникав деінде, стрімко захопив головну башту – донжон, кинутий напризволяще безпорадною залогою. А у пролом уже сунуло ополчення, як величезна руйнівна морська хвиля. Капітан Ієту вже відкривав зовнішню браму, виявилось, що вона у ненабагато кращому стані, та ще й постраждала від ударної хвилі, - для Залізного Легіону з Покко, що на човнах та плотах уже наближався, долаючи течію порубіжної жовтоводої ріки Оло.

Над Анцом майорів прапор барона: на жовтому небі чорне сонце, під ним – девіз Поклів: „Вже час!“

Залишивши переможцям усю артилерію, весь боєзапас і весь провіант, руттійці спішно відходили на захід – на Апіру.

Розділ 5.

Такого війська не збирав Ядран з часів прильоту Вогняних Птахів. З усіх усюд, з усієї величезної країни стікаються Залізні Легіони у місто Алумадан (що на річці Уллі, яка впадає у Галію – приток великої Матти), збільшивши число його мешканців уже уп'ятеро.

Алумадан, чималенький і велелюдний, тепер зовсім схожий став на мурашник: сновигають у блискучих шоломах легіонери, проносяться вершники на бойових муфлонах, скриплять обозні вози, довозячи війську харч та порох, гупають чоботами дозори військової поліції, раз по раз обходячи місто. Інакше і не можна: у легіонах і дисципліна залізна, а от шляхтичі з гвардійських полків, лицарі з особистих дружин, що привели із собою барони, про порядок наче і не чули. Вештаються по кабаках та борделях, пиячать, горлають сороміцькі солдатські пісні, вчиняють сварки та бійки. Моду взяли по воронах з пістолів шмаляти: як де помітять – гатять, з бідного птаха тільки пір'я на усі боки летить! Ворон в Алумадані вже майже не лишилося!

Цілий тиждень король Раал терпляче слухав стрілянину, що періодично виникала у різних кінцях міста, вислуховував доповіді коменданта та скарги міського голови і наказував баронам втихомирити своїх зарізяк, барони, - а їх зібралося більше сотні, - щодня давали обіцянки, а на ранок пістолі бахкали знов!

Терпець урвався, король наказав баронові Забу взяти чотири когорти Вірних і навести у війську лад. У перший же день Заб, який вже покуштував цієї війни, обмежив продаж вина, віньяку та рому у місті, заарештував одного барона та чотирьох офіцерів гвардії за стрілянину у розміщенні військ, а Вірні показово відшмагали на центральному майдані міста з дюжину найзатятіших дебоширів.

Наступного дня вірні знов хапали і шмагали, військова поліція заарештовувала, а Заб виносив вироки: арешт, канчуки, розжалування...

А на третій день він розстріляв (зрозуміло, не особисто) якогось капітана за збройний опір при арешті – і постріли, пиятика та бійки припинилися.

Щоправда, він надбав у війську прізвисько Заб-Бузувір, та, довідавшись про це, лише криво посміхнувся: „Бузувірів ви ще не бачили, як от атріанські мерсенери, наприклад!“

Раал підраховував війська та запаси, вивчав з воєводами докладні карти і - очікував.

— Чого він тягне? – гарячкували деякі барони. – Оквілла у облозі і до неї щонайбільше два переходи.

Звісно, про ці балачки йому одразу ж доносили, король десяти королів недобре супився, але - чекав. По-перше, не час сваритися: він – одноосібний володар Ядрану, та більшість гарячих голів – гасхурніди, як і він сам, нащадки легендарного короля Гасхурна, що загинув у найпершій – при Люнні – битві проти небесних нападників, і майже усі вони носять хоча і номінальні, а усе ж таки майже королівські титули.

Вже давно їх не звуть королями, лише – „вінценосні барони“, та верховний правитель залишився королем десяти королів.

Тільки один вінценосний барон відсутній в Алумадані – гасхурнід Покль. Але Раал власноруч відправив йому голуба з наказом не допустити ворога у Східний Ядран, тому його поява і не очікувалася.

Король Раал вислухав доповідь барона Заба про покращення дисципліни у війську (це було видно і неозброєним оком), пригостив вельможу філіжаночкою духмяної атріанської кави (без віньяку, бо не час спиртне вживати), і, помітивши, як несвідомо сіпнулася Забова рука до кишені по люльку, запропонував:

— Можемо пити каву на балкончику, там не забороняється курити!

Раал не мав тієї звички, що прийшла у давнину разом із небесними народами – втягувати у себе тютюновий дим, проте, ставився до курців і куріння спокійно. Лишень терпіти не міг той сморід, що стійко тримається у прокурених приміщеннях. Тому вживати тютюн у своєму житлі забороняв, маючи для затятих курців – як особливу ласку – балкончик.

Барон Заб підкурив і затягся першим – найсмачнішим – димом. Від задоволення він звів очі догори і раптом тицьнув люлькою у небо:

— Ваша величносте, поштар!

У вишині, над самісінькою площею, крутився поштар, явно намагаючись зорієнтуватися!

— Не просто поштар, а королівський поштар! - визначив Раал, викинув руку уперед і щосили загукав:

— Уль-уль-уль!

Птах почув поклик, спланував до балкончика, всівся на руку вінценосця і задоволено затуркотів. До правої лапки у нього був прив'язаний стандартний поштовий чохольчик.

Раал пригостив посланця дрібним горішком, відкріпив листа, віддав птаха офіцерові для особливих доручень, який з'явився не знати звідки біля короля. „Оце вишкіл“ - позаздрив Заб.

Дуже обережно Раал розпечатав циліндрика, витяг з нього скатаний у трубочку папірець, неспішно розкатав. Спочатку швидко пробіг очима листа, а потім перечитав уважно...

Заб делікатно відступив, відвернувся і курив свою люльку, не відчуваючи чомусь жодного смаку.

— Тепер уже можна виступати, - почув він Раалів голос і повернувся. Король вхопив барона за рукав, затяг до кімнати, зачинив балконні двері і, зауваживши, як безпорадно дивиться той на запалену люльку, дозволив:

— Куріть уже тут!

Потім Раал запалив листа – невагомий папірець згорів миттєво – і пошепки повідомив:

— Князь Олол з усіма військово-морськими силами королівства підійшов до Оквілли. Ворожий флот, не прийнявши бій, відходить на північ – у бік Руттійського моря. Князь наказав налагодити постачання міста з моря і розпочав переслідування противника. Тепер, коли штурмова армія руттійців лишилася без підтримки корабельної артилерії, коли її комунікації розтягнуті уздовж узбережжя, саме тепер ми вдаримо їй у спину всією своєю силою!

Заб у був захваті: так от чого чекав король! А той упевнено продовжував:

— Кілька загонів шляхти (з тих, нетерплячих) ми кинемо у ліси між Оквіллою та Иплом, хай вони обсядуть усі дороги, і жодна ворожа валка з боєприпасами та провіантом, жоден загін підкріплення під Оквіллу щоб не дістався! Вирушаємо негайно! Передайте мій наказ баронам та командирам Залізних Легіонів!


Розділ 6

Високий старий сивий, із залишками рудого волосся на скронях, фатієць, що керував найкращою зброярською майстернею у Партерені, довго і уважно придивлявся, як прискіпливо оглядав мушкети Зульфікар, як заглядав у дула, лазив туди пальцем, щось обмацував - всередині та зверху, і не витримав:

— Добродію, та ти ж – Гадруз!

Король прангів не крився, але намагався і не афішувати широко своєї поїздки до Партерену:

— З якого дива ти це вирішив?

— Бо вже зустрічався з одним Гадрузом років тридцять тому. Так той гармати – мої гармати! - залізякою обстукував! Для всіх, - посміхнувся фатієць – моє ім'я – Вік Горді – є найкращою гарантією якості. Шукаєте невідомо які вади у моїй зброї.

— А, то ти – той рудий ливар, що відмовився торгуватись! – згадав Блекову розповідь король.

— Був тоді рудим, - погодився Вік Горді.

— Ти заправив добру ціну, а мені гроші з неба не падають! – відрізав Зульфікар. - Хоч як ти там звешся – перевірятиму!

— Перевіряй, - позіхнув зброяр. - Ти – напевне Гадруз, бо і сердишся так, як той сердився. Та і схожий ти на нього: таки одне лице! Він тобі – батько?

— Дід, - буркнув король.

— Час іде, - зітхнув Вік.

— Час летить, і його обмаль, - почав і насправді сердитися покупець.

— От і той був такий стрімкий, а мені довелося тридцять років чекати... Тобі я ще можу сказати те, що хотів - ще твоєму дідові, а от дід твій, Доар Переможець, уже ніколи не довідається – що саме. Бо – поспішав тоді, як ти тепер...

— Кажи, я вислухаю, - вів на гармату король.

— Усі мої предки, - почав Вік Горді, - були майстрами по металах: кували, лили, різали...

І усі родичі... От і брат мій – Джордж Горді – кузню тримає...

Майстер уважно подивився на короля – той терпляче чекав.

— Рід Горді з давніх давен має своє клеймо – подивись он на гарматі, що на неї ти сів...

Зульфікар недбало глянув не вдавлений поряд із запальним отвором кругляк, вдивився, похолодів - похапцем вихопив з піхв Меч Гадрузів і приклав до гармати: на лезі, поряд із інґлішським написом, круглилося значно менше, але точнісінько таке – клеймо!

— От тепер, - задоволено зітхнув фатієць, - і я переконався, що мав таки щ? сказати твоєму дідові... Дивно, що ви обидва помітили усе, крім клейма!

Зульфікар забрав меча у піхви і мовчки сів на місце. –

— Такий булат, - вів далі Вік Горді, - робити давно вже розучилися. Брат мій років десять експериментував зі сплавами – і що ж? Булат він таки зробив, але не такий - до цього йому – як арпадській довбанці до твоєї „Світанкової зорі“!

Зброяр помовчав, а потім почав – здавалося б – ні до чого:

— Мій сват, Фелікс Бах, є одним з найкращих кравців у Партерені. Він якось говорив, - а Фелікс знає, що говорить, - для переконливості аж підвівся з недоробленого лафету, на якому сидів, оповідач. - Так от, він каже, найгірша річ – то розпаровка.

Здивований Зульфікар вирішив тим не менше (хто знає, які сюрпризи він ще приготував для цієї розмови) не перебивати майстра, а той повільно розповідав свою байку:

— Ти, звісно, не знаєш, що таке розпаровка. Це коли парні предмети з якихось причин перестають бути парними... Наприклад, твої чоботи: лівий і правий, обидва одного кольору, розміру і фасону. А якщо у тебе був би лівий коричневий і твого розміру, а правий - чорний і менший, ти б не міг ними користуватись. Оце і є розпаровка. П'ять віків тому було допущено розпаровку, і одна річ у тебе, інша – у мене.

Виготовив ту пару предметів мій предок – Майрон Горді, засновник нашої фірми, а як вони розпарувалися – не взнає тепер ніхто. Посидь хвильку, скоро ти усе зрозумієш.

Вік пройшов до комірчини десь у кутку цеху, погрюкав там хвилини зо три, кахикнув, щось промурмотів і виніс досить великий, чорного дерева, старовинний футляр, інкрустований сріблом та перламутром.

Високе небо! Зульфікар одразу пізнав його, хоча раніше ніколи не бачив: само такий, тільки значно більший, зберігався у нього у майванській скарбниці і призначався виключно для однієї речі – Меча Гадрузів!

Очевидно, король чимось видав себе, бо майстер усміхнувся:

— О, ти пізнав парний предмет. Та це ще не усе, повелителю прангів!

Він тихенько опустив свою ношу на землю, - просто під ноги Зульфікарові, - тихенько встав на коліна, наче збирався молитись, через голову зняв з шиї срібного ланцюжка, на якому висів маленький срібний ключик. „Це другий парний предмет“, - промимрив Вік Горді. Такий точно витягав з кишені батько, король Доар, у пам'ятний день передачі меча...

Старий повільно вставив ключа у замок („На моєму футлярі – два“,- зауважив Зульфікар), відкрив покришку і відхилився, аби королеві було краще видно. Німо утупився той усередину.

— Третя парна річ, - виголосив старий і простяг гостеві те, що лежало на споді. Сумнівів не було: і поруччя таке само, і піхви.

Цей кинджал напевне виготовлявся як пара до меча, який віками належав родині Гадрузів. Зульфікар прийняв зброю з рук фатійця і нетерпляче оголив лезо: і сталь таку вже давно не вміють робити, і клеймо те саме, і напис інґлішськими рунами.

— Ти знаєш, що там написано?

— Так, знаю. А ти? – швидко перепитав король.

— І я знаю. Я не вмію читати руни, але мені говорив мій батько, а йому – його батько, а тому – знов таки його татусь, що там написано - „Народжений для слави“.

— Це правда, саме це, - підтвердив Гадруз. – Я вмію читати по-інґлішському.

— Я так і думав, - сказав Вік. – Мій сват Фелікс Бах каже, що розпаровані речі практично безкорисні. Дійсно, який сенс мати праву рукавичку, якщо ліва – в іншої людини. Хіба що об'єднатися обом і користуватися парою по черзі...

Король напружився і вп'явся поглядом у старого.

— Та мені така пара ні до чого, - буцімто розмірковував уголос фатієць. – Я ж не воїн. Але і віддати задурно… теж, наче себе ошукати.

— Віддай не задурно, а за великі гроші! – нетерпляче вигукнув молодий.

— Хто може визначити справжню вартість цієї речі? – глянув на кинджал майстер. – Я не здатний. Не знаю, за яки гроші його продавати, і чи за гроші взагалі....

— Що ж ти за нього хочеш? – не витримав Зульфікар. – Ти ж не просто так його мені показав?

— Не просто так, - погодився Горді. – У мене синів нема, тільки донька, та й та, - зітхнув зброяр, - вже заміжня. А от у брата – двійко синів. Старшого нарекли на мою честь – Вік. Він – мій улюбленець і найкращий учень. Вік Горді – молодший! Йому і справу хотів передати...

— Хотів? – здивувався король. – А потім передумав, чи щось завадило?

— Не передумав, - похнюпився ремісник. – Рік тому молодий Вік Горді рейсовим вітрильником вирушив до Шванентайху – купити сільбертальського срібла – там воно найкраще. Ми його додаємо у сплав, з якого відливаємо корабельні дзвони.

„Треба спитати у Блека, чи додають у нас“, - попри момент зауважив король.

— А той корабель захопив адмірал Тіко, вантаж присвоїв, судно потопив, а людей забрав у рабство. От якби ти повернув мені небожа – то була б гідна платня...

— Адміралом якої держави є той Тіко? – швидко спитав Зульфікар.

— Жодної. Він такий адмірал, як я – ядранський барон! Просто суден у нього – на цілу ескадру, от він і назвався адміралом! Він з Арпаду, прикидається то купцем, то військовим, а насправді – звичайний пірат! В нього цілий острів десь у Південних морях...

— Якби я знав, де його знайти, я б викупив твого небожа.

— Якщо ти з'явишся у Південних морях, він сам тебе знайде...

— То що, мені заради кинджала кинути державні справи у непростий момент і вирушати на пошук морського розбійника? – здивувався король.

— Це тобі вирішувати, я назвав ціну, - холодно відповів Вік, взяв у Зульфікара клинок, сховав до футляра і відніс свій скарб назад до комірчини...

Пружною ходою до майстерні зайшов енергійний Гирей:

— Палаші та кинджали перевірив, можна забирати, а кіраси та шоломи будуть готові аж на післязавтра!

— Сьогодні завантажимо холодну зброю і мушкети, а залишки обладунків – післязавтра, - вирішив король.

— Так що, забиратимеш зброю? – здалеку спитав (звісно, для годиться, бо почув Зульфікарові слова) зброяр.

— Так, забиратиму...

Вік Горді підійшов до покупців і витріщився на Гирея: жовтоволосий красень анітрішечки не нагадував чорнявих прангів.

— Ти знайомий з його ясновельможністю адміралом Кер Гиреєм? – підвівся з гармати Зульфікар.

Старий тільки похитав головою.

— Пане адмірале, представляю вам поважного Віка Горді, найкращого зброяра Партерену – поважний Горді, це – адмірал Кер Гирей – найліпший моряк на усю Терру.

Адмірал тільки кивнув, а ремісник мав вклонитись, бо – нерівні. Навмисне це король влаштував, - вирішив Вік, - на місце ставить: ти, мовляв, бидло, а ми – високородні... Та не встиг він ще розпрямитись (роки – поперек негнучкий), як адмірал потиснув його долоню і повідомив:

— Я чув найпозитивніші відгуки про вашу зброю від адмірала Устіна Блека та від власного батька!

Він не прибрехав анітрішечки: ті двоє дійсно не раз згадували, окремо один від одного, фатійця, і говорили вони однаково, приблизно так: „Той рудий скнара – неперевершений майстер!“

Отже, сказавши тільки „вашу зброю“, адмірал дійсно не кривив душею!

У Зульфікара тим часом промайнула здогадка, він поліз до кобури – перевірити її - і витяг свого знаменитого пістоля.

— Зауваж – теж парна річ! – наголосив вік Горді. – Тепер ти завжди будеш клеїмо перевіряти! Та не шукай, он воно, на стволі знизу, біля скоби! Це не наша робота: останній, хто вмів виробляти такі пістолі, помер двадцять років тому і секрет забрав із собою. Його звали Гійоме Лепаж. Це був зброяр від Неба, перший серед перших... Після його смерті першим став я, та це зовсім не тішить мене, бо він помер неперевершеним.

Він і його підручні нізащо не зуміли б зробити, як оце я для тебе, тисячу добротних мушкетів за тиждень, він створював тільки штучні вироби, але завжди – найкращі у світі.

Зульфікар по-особливому, з повагою сховав пістоля до кобури. Раптом він спитав старого просто в лоб:

— А якщо адмірал Гирей привезе тобі небожа, ти віддаси кинджала йому?

— Якого кинджала? - підхопився Гирей.

— Зачекай, - наказав король.

Старий – анітелень.

— То як? – нетерпляче перепитав король.

— А мені яка різниця? Я б і самому Тіко за Віка Горді–молодшого віддав. А от тобі не повинно бути байдуже: у нашому родові є повір'я, що той, хто збере ці речі докупи, подвоїть свою ратну силу та військові звитяги...

Гирей нетерпляче зиркав то на одного, то на другого. Він нічого не розумів і починав потроху дратуватись.

...Фатійці – чи не єдиний вже Небесний народ на Террі – ще вирощують коней: примхливих, вибагливих, хворобливих... Привезених ще предками з Неба. То ціла наука – доглядати коней, пестити їх, плекати. Усі інші давно вже пересіли на муфлонів й у вус не дують. Власне, і у Фатії муфлонів - неміряно. І землю орати, і воза перти – це муфлон. І у війську їх – як піску морського. І гармати тягають, і фури, і вершників возять.

Кінь – це інше. Це – престиж, це – шик, це – традиція. Найшляхетніші та найбагатші мають коней. Люди завжди вигадують зовнішні ознаки своєї вибраності: у мене – вітрильник з чорного дерева! Плювати, що дуб міцніший, чорне дерево – дорожче! А у мене – кіраса золота! Сталева - надійніша? Зате – дешевша!

А у мене – коні! Струнконогі, довгошиї, із чорними іскристими очима. З гривами шовковими. З хвостами довгими – майже до землі!

Ніхто не Террі не тримає коней – тільки фатійці. І ніколи не дають іноземцям їздити на них – хіба що вибраним, найпочеснішим гостям.

...Фиркають коні, мнуть копитами густу нетоптану траву. Сюди майже ніхто не їздить: хіба що закохані сховаються від людського ока, чи допитливий чужоземець забреде.

Зульфікар сам розповів дружині своїй, королеві Оло, про руїни древнього міста Люнна, що лежать у годині їзди від Люнни сучасної. Розповів майже усе, про що знав від Устіна Блека, а свідчення Тала Правдивого читала вона ще у дитинстві. Почула – загорілася: поїдемо. Звісно, вона ж – гасхурнід, нащадок володарів цього міста – столиці планети у часи, коли вона не звалася Террою...

Поїдемо – загорілася! Чого б ні – погодився Зульфікар. День вільний. Це ж завтра будуть готові кіраси. Тоді часу не буде. А сьогодні – будь ласка. Винайняли коней, знайшли провідника з місцевих, та і поїхали. Від сучасної Люнни, де за правом почесних гостей мешкали пранги, до руїн древньої – вісім фатійських миль, тобто, шість з половиню морських. Година прогулянки.

Фиркають коні, мнуть копитом нетоптану траву, ґедзів надокучливих хвостами відганяють.

Вони їхали вулицею, якою давно вже ніхто не ходив. Ще й досі видно, яке це було велике місто... Трава, кущі і дерева повиростали скрізь: на площах, на подвір'ях, на дахах, – де ще є дахи, - в оселях та навіть у храмах. Біля святилищ – ідоли, з постаментів скинуті, у землю повгрузали. Зульфікар косував на Оло, поглядав крадькома, приглядався: дихає часто, крила носа тріпочуть, і сяють дивним внутрішнім світлом величезні виразні бурштинові очі. Біля рештків головного, скоріш за все, - бо найбільший, - храму – величезна скульптура. Стара, часом поїдена, та все одно – прекрасна, проте, й дивна, як і усе тут: атлетичний юнак підніс меча над величезним, з кінську голову, яйцем. Змилувалися над ним і негода, і невідпорна зброя нападників – стоїть воїн, розмахнувся для страшного удару.

Оло з коня – просто на траву, підійшла до ідола, рукою торкається, на очах – сльози.

Зульфікар з сідла – і до неї.

— Я думала, що це – легенда, переказ, міф, якими повниться Терра... Вже кілька тисячоліть жоден ядранець не міг приїхати сюди, і ми вже були невпевнені, чи він справді існує... Але ж – ось він. Стоїть.

— Хто – він? – здивувався правитель Королівства Гряди.

— Він – показала очима на кам'яного юнака Оло. – Пасинок Дракона.

Легенда про Пасинка Дракона,

що її розповіла королева Оло чоловікові своєму Зульфікару Гадрузу у присутності адмірала Кер Гирея та його дружини, Ханни Кер, у дівоцтві – Шелда.

— У старі, колишні часи, - почала своє оповідання прекрасна Оло, - у таку сиву давнину, що і до появи Небесних народів ті віки вважалися хтознаколишньою древністю, на островах Південних морів жило могутнє плем'я драконів. Вони вміли вивергати вогонь і були здатні перелітати океани. Дракони будували свої немудрящі гнізда на скелях Ішгла та Арпаду, знаходили подруг, парувалися, відкладали яйця і виводили малечу. А коли наставали сезонні холоди – перелітали у гирло Сівретти на зимівлю. Люди не чіпали драконів і не селилися по тих краях, а дракони не заважали людям, полюючи на дичину, якою багаті були навколишні ліси, і поїдаючи плоди, якими рясніли тамтешні гаї.

Це продовжувалося віки, віки і віки – аж поки люди не довідалися про поклади золота у понизов'ях блакитної Сівретти.

Довідалися – і пристрасно захотіли поживи. Зажерлива жадібність оселилася у їхніх серцях. У теплу пору, коли дракони були на островах, переривали вони береги Сівретти, вишукуючи дорогоцінний жовтий метал. Вони вибивали та розлякували дичину, виловлювали рибу з ріки, об'їдали плоди, рубали дерева, перекопували землю навколо гирла і відходили з настанням холодів. Дракони прилітали у розорений край і не мали чим годувати своїх самиць і потомство.

Так було вісім років поспіль, а на дев'ятий потяглися люди на Сівретту шукати своє золото, а їх зустріли вогнем дорослі боєздатні дракони. Запліднені їхні самиці відлетіли на острови Південних морів – виводити малюків, а вони залишилися боронити свої угіддя.

Було драконів не дуже-то й багато, але мали вони могутні крила і жаркий пломінь. Були вони стрімкі та сміливі. Кілька років вони успішно відстоювали свої володіння. Та правителі людей вже не хотіли обходитись без золота з Сівретти. Одного разу вони зібрали найкращих бійців з обох континентів і влаштували засідку на островах південних морів. А коли самиці драконів прилетіли, люди легко подолали їх, стомлених перельотом, і вирізали до ноги.

Розлючені дракони спустошували цілі провінції, випалювали села і міста, топили цілі флоти, знищували поля і отари. Та і вони інколи гинули у битвах, і не було вже у них самиць, не було кому принести приплід.

І настав день – один–єдиний дракон літав над Західним континентом. Давно не був він із самкою, і знемагав від ненависті і бажання. Ночами люди чули його тужливу любовну пісню і ховалися, бо зранку він знов люто палив їхню землю.

Одного разу він зовсім втратив глузд від жагучої хоті і вкрав у Люнні жінку – не дуже молоду, але гарну і сильну.

Жінка та мала сина – сильного, сміливого юнака. Коли сусіди довідалися, що сталося з його матір'ю, то почали – спочатку поза очі, а потім в лице – називати його Пасинком Дракона. І тоді він узяв меч свого батька, загиблого на Драконовій війні, і вирушив на пошуки. Довго він шукав їх, та кінець кінцем знайшов – на острові Арпад у Південних морях. Знайшов – і зійшовся з драконом у поєдинку. Цілі легіони громив дракон, армії розсіював. Цілі повіти спалював пломенем подиху свого. А тут – схибив. Або не схотів вбивати сина своєї жінки. Одним ударом вбив юнак небесного змія, вирізав велике драконове серце і розтоптав його.

Забравши матір, Пасинок Дракона вирушив до Люнни, а, діставшись дому зрозумів, що жінка вагітна. Прийшов час – з муками та болем Пасинкова мати вичавила із себе величезне драконове яйце.

Під твердою шкаралущею виразно і чітко билося, - точнісінько так, як те, розтоптане, - маленьке драконове серце.

„Це буде новий дракон!“ - закричав юнак, вихопив меча і був замахнувся вже, збираючись розрубати яйце навпіл.

„Це – твій брат!“ - прошепотіла знесилена пологами мати, і він закляк, вражений, не здатний опустити меча перед драконом, не у змозі вбити брата.

Так і закам'яніли вони – Пасинок Дракона і ненароджений його брат, так і залишилися стояти посеред Люнни як кам'яна згадка про людську підступність і людську шляхетність.

— Красива легенда, - озвався стиха Зульфікар, милуючись скульптурою невідомого древнього майстра – каменотеса.

— Це не легенда, - переконано промовила Оло.

Гирей зазирнув до криниці: вода була прозорою та свіжою на запах.

— Можна пити? – спитав він у провідника.

— Можна, - підтвердив той.

— Вона ж не стояча, - згадав адмірал. – По підземних трубах з льодовиків весь час тече нова, поповнюючи криниці – це діють прадавні ядранські водогони.

— Це – дуже далеко? – зацікавилася Ханна.

— Ні, години півтори їхати в один бік.

— Хочу подивитись, - заявила вона.

— Хочете – поїхали, - запропонував запопадливий провідник.

— Я не поїду відмовилася Оло. – десятки віків ніхто з мого народу не міг потрапити сюди, і ще невідомо, чи зможу я хоч колись тут ще раз опинитися. Ви їдьте, як хочете, я ж буду тут.

— Тоді і я не поїду, - вирішив позбавлений дружиною вибору Зульфікар. Він помітив, що збентежена Ханна ладна заплакати, і додав:

— Ти ж, Гирею, проведеш Ханну на льодовик?

Тільки-но трійця екскурсантів зникла за рогом, Оло повернулася і пішла навпростець головною вулицею древньої ядранської столиці, єством відчуваючи, як, немов зачарований, іде за неї чоловік її, король прангів, пристрасний і завжди бажаний Зульфікар.

Вона зайшла до першого ж більш-менш цілого будинку: стелі й даху не було, а от стіни вціліли – деінде ще можна було розгледіти навіть залишки кольорових фресок.

Оло з невгамовною, спраглою цікавістю переходила з кімнати у кімнату: ось тут була вітальня, тут – дитяча, а це, мабуть, спальня. Тут колись господар цієї оселі не раз пестив свою дружину.

Оло простелила Зульфікарів королівський плащ просто на густу запашну траву – на те місце, де, на її думку, стояло колись подружнє ложе. Вона швидко скинула одіж і лягла. Зульфікар замилувався: мініатюрна жінка, оголена і прекрасна, звабно усміхалася, сяючи бездоганним тілом з чорного королівського плаща. Він чув наче здалеку, буцімто якесь відлуння, як десь поряд фиркали та шумно переступали їхні коні.

І він був тоді з нею, і тільки небо Фатії бачило те.

…Коли вже троє вершників віддалилися від старої Люнни десь на десять гарматних пострілів, провідник поцікавився:

— Ваша королева – ядранка?

— А що? – підхопився Гирей.

— Яка гарна, - попри вишкіл не втримав захват фатієць.

Водозабір з водогоном не справили на Ханну відчутного враження. Провідник, аби хоч якось догодити гостям, повідомив:

— А ще тут недалеко є печера Десяти королів з Кип'яч-озером.

— Воно справді – кипить? – зацікавилася Ханна.

— Тепер воно ледь тепленьке, але кажуть, що у давнину, за ядранців ще, було дуже гарячим, справжній вар. Подейкують, буцімто їхні жінки купалися у його водах, і це давало їм довічну вроду.

— Невже це правда? – здивувалася жінка.

— Не знаю… Наші жінки ніколи цього не робили. Туди взагалі ніхто не ходить: місцеві мешканці панічно бояться древнього прокляття ядранського короля Гасхурна, яке він начебто наклав на це місце за рік до приходу з неба наших предків. Тутешні люди намагаються уникати взагалі усього, хоч якось пов'язаного з ядранцями.

— А ти? – підморгнув Гирей.

— І мені моторошно, відверто кажучи. Та що зробиш – я провідник, як і мій батько, який і знайшов цю печеру: до нього вважалося, що Кип'яч-озеро – одна з легенд, якими повниться Терра… Батько давно вже помер, і ніхто, крім мене, не знає дороги до цієї печери, та і я без нього ще ніколи не їздив: на моїй пам'яті ви перші, хто туди хоче…

— То поїхали? – нетерпляче запропонувала Ханна.

— Поїхали, - зітхнув фатієць.

Світло майже не пробивалось до величезної підземної зали, посеред якої тьмяним старовинним дзеркалом лежало озеро.

— Дійсно тепла, - спробувала долонькою воду Ханна і раптом вирішила. – Викупаюся!

Чоловік мовчав (він взагалі забагато дозволяв їй), і жінка вирішила, що це – згода:

— Панове, прошу вас вийти, не буду ж я при вас роздягатись…

Гирей також спробував воду: тепла і лагідна, як літнє вранішнє сонечко:

— Добре, купайся.

Він узяв за лікоть ошелешеного провідника і повів до виходу з печери.

Не пройшло і п'яти хвилин, як перед ними предстала мокра оголена Ханна.

— Гирею, Гирею, дивись, що я знайшла, - вражено промовила вона. Моряк швидко прикрив її плащем (ніжне її тіло – не для хтивих провідникових очей) і взяв з її рук величезний, з гарматне ядро завбільшки, вкритий товстим шаром накипу, кристал. Точнісінько такі стоять на постаментах у Соборах Майвани і Квінізорайї, подібний бачив він у Соборі в Гасхурні:

— Так от, - здогадався Гирей, що це за знахідка, - так от куди він їх сховав: у підземний окріп! Тал Правдивий описав усе, як воно і було насправді! Вдягайся, Ханно, твою знахідку необхідно негайно показати Зульфікарові, а ще більше – королеві Оло! Ти навіть і не уявляєш собі, що ти знайшла!

— Кажеш, Гирею, вибігла гола-голісінька? – з цікавістю подивився на Ханну Зульфікар, тримаючи знахідку на міцній долоні. – Шкода, що я цього не бачив.

Ханна зашарілася.

— Ти хоч викупатись у підземному озері встигла? Це добре, будеш тепер красунею до скону!

— Ваша величність поводиться, як хтивий самець! – зашипіла, звузивши очі у щілинки, красуня Оло. Ніздрі її тріпотіли, а рот стиснувся у тонку нитку.

— І багато їх там? – пропустив повз вуха жінчину репліку король.

— Усе дно встелене , - аж підвелася Ханна.

— Цікаво, чи втратив кристал магічну силу? – почухав перенісся Зульфікар.

— Напевне втратив, - подав голос Гирей. – Ти ж сам говорив: у Небесному Манускрипті написано: сигнали від кристалів на Небо повністю припинилися. Мабуть, окріп підземного озера їх і пошкодив…

Зульфікар покрутив в руках зіпсовану святиню:

— За міжнародними законами ми мали б повідомити про знахідку уряд Фатії.

— Негайно усе кинемо і побіжимо повідомляти, - скептично скривився Гирей. – Віками під носом у них лежав ключ до головної загадки планети, та не один - сотні ключів, а вони і не почухалися; виходить, воно їм не дуже-то й треба.

І ще: уряд Фатії не має жодного права на ці кристали: вони належали кролеві Гасхурну ще до появі на Террі небесних народів! Таким чином, єдиними законними правонаступниками, які мають право на володіння цим спадком, є нащадки короля Ядрану Гасхурна, тобто – ядранські династія Гасхурнідів.

Королева Оло – гасхурнід, причому, на Західному континенті – єдиний, тож – вона і є беззаперечний законний власник усіх кристалів.

Присутні: король, королева та Ханна – витріщилися на адмірала, а той поставив жирну крапку у помові:

— От і усе вам міжнародне право! Я негайно відряджу до печери офіцера з парою матросів – прихопити ще з десяток – другий кристалів! А ти, Зульфікаре, повернувшись до Майвани, передаси кристали на спільне вивчення майстрові Баграту та каптурникові Зенону. Саме – на спільне, аби ані святоші, ані мудрагелі не могли сказати, що комусь віддано перевагу! І для того, щоб ніхто з них не міг одноосібно скористатися такою перевагою!

— Державно мислиш, - тільки і сказав Зульфікар.

— Це ще не все! – заявив моряк. – Уряд Фатії необхідно повідомити нотою вже з Майвани як про знахідку, так і про виключне право на неї Королівства Гряди. Навіть якщо вони почнуть сперечатись, судова тяганина точитиметься десятиліттями, а ми тим часом вивчатимемо вже наявні кристали… Хоча, вони так побоюються усього, що пов'язане із попередніми володарями їхніх земель, що, можливо, віддадуть, та ще й зрадіють: здихалися!

— Можливо, - із сумнівом сказав король.


Розділ 7

Граф Ель-Брадо, пенсіонер Алонсо та молодий Блек, із задоволенням пихкаючи закордонним джиджирським димом, спостерігали за метушнею у порту міста Мун. З велетенської вантажної галери та кількох товарних галеонів на берег вивантажувались якісь діжки, ящики, невідоме обладнання. Дудніли у дудки боцмани, голосно і брутально лаялися суперкарго, сновигали вантажники, серед яких виділялися (а раніше їх ніколи тут не було) ладовачі з сільбертальської провінції Венглінек. Їх просто пізнати: високі, русяві, задиркуваті, і вимова у них дивна – „пшекають“. Їхня поява – вірна ознака пожвавлення економіки: венглинці легко наймаються на новобудови у найдальші землі – аби добре платили.

Не рейді погойдувалися на легких хвилях кілька ядранський „купців“ - з тих, що везли на Гряду останнім часом одяг, міцне недороге взуття, різний інший мануфактурний крам.

— І ці тут, - невдоволено вигукнув Алекс Блек.

— Чим тобі не догодили ядранці? – здивувався Алонсо.

— Всі вони однакові, - як їхній король Раал: ти до нього по-людському, а воно…

— Ви знайомі з королем Раалом? – не повірив граф.

— На жаль, знайомий, - махнув рукою син адмірала.

— Цікаво, що це вони привезли і нащо? – вголос розмірковував Ель-Брадо.

— А ви не знаєте? – радісно втрутився у розмову старий жебрак, що ловив недалеко на тонку волосінь дрібну рибку. – Уся Кайвана вже знає!

Приятелі і не зважали на нього, а він, виявляється, уважно прислухався до їхніх розмов.

— На Кайвані, - із захватом повідомив обірванець, знайшли величезні поклади срібла! Не менші, ніж у Сільберталі! Тепер тут збудують копальні, ливарні, монетний двір для карбування грошей і фортецю для охорони усього цього. Видобуток срібла не буде підпорядкований губернаторові, а знаходитиметься під прямим управлінням першого міністра королівства адмірала Устіна Блека.

„Він і тут мене дістав!“ - у розпачі ляснув долонями по колінах Алекс.

Рік вже він жив на острові Кайвана у засланні, на перший погляд , зовсім необтяжливому. Здавалося, всього у нього достатньо: і житло пристойне, і смачної їжі не бракує, і грошики по кишенях дзвенять… І жінки тутешні прихильні до молодого шляхтича! Та і режим його заслання анітрішечки не суворий: у п'ятницю замельдувався у пристава – гуляй цілий тиждень. Та що таке для нього, який виріс у відкритому морі на палубі вітрильника, чути мірний прибій, бачити щоранку, як рожевий шеляг сонця виринає з океану, спостерігати за вітрилами на обрії, дихати океанським вітром – свіжим, солоним, з присмаком водоростей і, здається, риби, - і бути прикутим до цього клятого міста на остогидлому острові хай дуже довгим, хай золотим, але таким міцним ланцюгом!

Він спересердя плюнув, - звісно, на мол, не у воду: моряки в океан не плюють, - стиха вилаявся (голосно – вже і відвик: весь час поряд ті двоє столичних прищів) і раптом закляк, побачивши на рейді те, чого там бути не могло, не повинно бути, права не мало: під арпадським прапором ліниво погойдувалась на брижах каравела „Ящірка“. Можливо, тут, у північних водах, і не знають того, що у Південних Морях відомо кожній малечі: цей корабель – флагман флоту піратського адмірала Тіко.

— Якщо ви такий обізнаний, добродію, то, може, скажете, що робить у порту он той корабель? – показав на каравелу син першого міністра.

— Це уся Кайвана знає! – заблищав несподівано білими зубами жебрак – рибалка і вміло витяг з води невеличку, з дитячу долоньку, рибку. – Щороку о цій порі він завантажує усі трюми під зав'язку кайванською горілкою і відходить, аби повернутись рівно за рік. Він оце вже закінчує вантажитись, завтра, ймовірно, піде!

„У Південних Морях, - промайнула у Алекса шалена думка , - влади в адмірала Блека – жодної. Там би йому мене вже не дістати!“

За кавою граф Ель-Брадо повідомив приятелів:

— Щойно прилетів голуб із столиці. Дуже цікава новина: король Зульфікар разом із своєю ядранською хвойдою і тим вискочнем Гиреєм відплив з Майвани у невідомому напрямку.

Це були далеко не усі звістки, отримані графом з Майвани. Решту новин, що стосувалися особисто його і Боярського конклаву королівства, Ель-Брадо від співрозмовників приховав.

— А нам що з того? – фиркнув старий кат.

— А те, що саме час відбувати на Велику Черепаху - піднімати шляхту та гвардію проти інородки! Невдоволених вистачає і серед військових, і серед церковників. А як обурені аристократи, які мають дочок – наречених! Всі вони сподівалися , що король обиратиме дружину за традицією – з майванських та мезумських князів та бояр, і кожен з них, що це буде його незрівнянна донечка…

Саме тепер, коли Зульфікара нема, наспів час піднімати шляхту, військо та церкву і поставити королеві ультиматум: або він розлучається з Оло, від якої не буде онуків, або хай залишає трон на користь іншого Гадруза!

— Я вже ворогував із Гадрузами і опинився на засланні, - зауважив Алекс. – Може, ви у чомусь і маєте рацію… Але… Ви кажете: аристократи невдоволені королем, та за нього горою встануть посполиті: ремісники, вівчарі, ґуралі, рибалки… Він дав їм неосяжний ринок збуту у Ядрані і доступні тамтешні товари тут. За нього рибалки та моряки – це завдяки йому у них є тепер недорога ядранська парусина та ядранські фрахти. Ви кажете: церковники? Сардар та Алішер – можливо! Та церквою вже рік фактично править (а не очолює за саном, як ті старі дурні, поведені на власних почестях та привілеях) каптурник Зенон. А йому Зульфікар дав владу і старовинні ядранські манускрипти. Військо та флот обожнюють адмірала Блека, першого міністра королівства, і ніколи не підуть проти нього, останнього живого героя переможної війни! Мої з ним родинні рахунки на короля не поширюються!

А що ви робитимете із дрібною шляхтою, яку надихає на вірність Зульфікарові стрімке вивищення Гирея та Фортунато? Його правління для них – єдина надія отримати титули та чини! Вони за вами не підуть, бо при вас лишаться дрібнотою назавжди!

До речі, про Едварда Фортунато. Невже ви думаєте, що він сидітиме, склавши руки? Та я не здивуюся, якщо він вже завтра знатиме, які балачки ми тут ведемо!

— Нас тут усього троє, навіть Теодора я відрядив до Зари Пьорпл по новини. Кого ж з нас ви підозрюєте? – примружився, як матхонський лев перед кидком, Ель-Брадо.

— Та нікого не підозрюю! – роздратовано відповів молодий Блек. – У вашого будинку є вікна, двері, комин врешті решт! У Едварда всюди очі та вуха! Так що, перепрошую, ваша ясновельможносте, я звідси не поїду, принаймні – до Майвани.

Граф не звернув уваги на прикінцеве застереження Алекса і перевів очі на ката. Той згадав свого приятеля, коменданта майванської в‘язниці капітана Маріо, тюремні грати та кайдани, гаки та кліщі для тортур, які залишив своєму наступникові, свій тутешній затишний будиночок, нову, ще не прочитану книжку молодого обдарування з Покко Ференца Вареша (на обкладинці написано – Франьо Вареш) з дивною назвою „Палео“, тільки-но перекладену на небесну мову з ядранської (кажуть, перекладач намучився, бо покко-кугуарльський діалект суттєво відрізняється від літературної ядранської, а стиль у юного письменника ще той). Але вже перші книжки Вареша „Плазування перед плазуном“ та „Сліпа віра“ мали гучний успіх на обох континентах, як колись – перші книжки Ондра…

Зваживши сумнівні „за“ та вагомі „проти“ кат заявив:

— Хочу нагадати панові графу, що у мене з новою владою – жодних протиріч! Я сюди приїхав добровільно у зв'язку із відставкою, так би мовити, не заслужений відпочинок…

— Як знаєте, - холодно погодився граф (що з них візьмеш – плебей та бастард – презирливо подумав). - Я поїду. На кону – майбутнє династії та держави. Загроза виходить із неспроможності королеви привести повноцінне потомство, - патетично заявив він.

Ледве Ель-Брадо закінчив, на порозі виріс захеканий Теодор і випалив скоромовкою:

— Зара оклигала, сказала: „Не вона! Дві крові у жилах – два мечі у руці!“ - і знов втратила свідомість.

— Що вона мала на увазі, говорячи про дві крові та два меча? – замислився Блек.

— Не знаю. Яка різниця? Головне ми довідалися: не вона! Якщо вона – ви розумієте, про кого я - не має такої сили, це тільки на краще, - підсумував граф.

До вечора Алекс Блек розмірковував, а вечірній зорі зважився: він зібрав усі гроші, які мав, найнеобхідніші речі та книжки з морської справи, поскладав до валізи, вийшов на набережну, відв'язав першого-ліпшого яла, у якому знайшлися весла, і майстерно направив свого човна до каравели „Ящірка“. З борту одразу – наче чекали – викинули драбину з міцної линви, а вилізти нею на борт досвідченому морякові не клопіт. Двоє кремезних матросів запросили його до кают-кампанії. Алекс зайшов і оглядівся: у гаптованому золотом камзолі на чолі столу сидів, із золотим кубком у руці, вранішній жебрак – рибалка!

— Ну, здрастуй, майстре Алексе! – широко і трішки хижо усміхнувся він.

— Доброго дня і вам, шановний…- Алекс замовк, не знаючи, як звертатись до людини у камзолі.

— Та зви мене, - посміхнувся той, - як увесь світ: адміралом Тіко!


Розділ 8

Дозволивши військам годину перепочинку, барон Покль написав і відправив з голубами два листи – до Покко і до замку Кугуарль – об'явив похід і, залишивши в Анцові невеличку залогу, разом з усіма захопленими у ворога і перевезеними через Матту гарматами погнав військо (стіною та уздовж неї) на Апіру.

Попереджена втікачами фортеця опиралася стійкіше, бастіони та брами виявилися більш доглянутими, та ситі роки лінивої безпеки давалися взнаки – гармаші працювали невміло та повільно, каноніри наводили гармати аби як, мушкетери поспішали та мазали, пускаючи здебільшого на вітер дорогоцінні кулі.

Покль напосідав з двох боків: від стіни та з боку Матхонського грейдера. Залізний легіон гатив з довгих додохських гармат по бастіонах і вежах важкими чавунними ядрами, вибиваючи з них фонтани кам'яних сколків, а гвардія кидала з трофейних мортир гранати під браму, намагаючись розбити стулки, та просто за стіни, викликаючи у фортеці чисельні пожежі.

Раптом мортири перенесли вогонь у глиб оборони, і гвардія кинулася і атаку, розганяючи перед собою у бік Північної брами величезний, щойно збудований з кількох мажар та масивного стовбура томатового дерева, таран.

„Вже час!“ - ревіли вояки бойовий девіз роду Поклів, а сам барон , спостерігаючи за битвою з командного пункту, нервово закручував пальцями кінчики своєї шийної хустки і хрипко неголосно примовляв: „Кома-тире!“.

Гігантський кіл на колесах, скерований могутніми бійцями, протаранив браму, і гвардія, як повінь крізь розірвану греблю, стрімким потоком невідпорно увірвалась у середину фортеці, а за нею посунуло ополчення.

Залізний легіон потроїв натиск з іншого боку. Покль покликав до себе посильного:

— Негайно знайди капітана Ієту і передай мій наказ: спалити у першу чергу усі голубники, щоб жоден голуб не злетів!

За п'ять хвилин по тому один за одним свічками спалахнули кілька голубників, а на донжоні замайорів білий прапор – Апіра капітулювала!

„Крапка!“ - прохрипів барон.

Після битви, коли перев'язали поранених, поховали вбитих, порахували і замкнули у підвалах головної вежі військовополонених, він пояснив капітанові Ієту свій задум:

— Ти був у вирі подій і не бачив, як я розставляв найкращих стрільців війська півколом з північного боку Апіри. Вони не брали участі у битві, бо мали іншу задачу: відстрілювати усіх голубів, що летітимуть у бік Руттії. Ти спалив усі голубники, отже, і надалі жоден голуб вже не вилетить.

Також нам відомо: у Майвані знають, що ми захопили Анц, але, сподіваюся, і гадки не мають, що ми вже в Апірі. Ми з'явилися зі старого Матхонського тракту. Отже, якщо у Матхоні і чекатимуть нас, то – зі старої дороги від Анцу. А звідти на Матхон лише один шлях: старий, майже закинутий тракт, що звивається між незайманими лісами та непрохідними болотами. Якби ти був руттійським імператором Борвальдом, звідки б ти нас очікував, де б зустрічав, куди б вивів війська, де лаштував би оборону та готував пастки і засідки?

— Якби я був Борвальдом, - ледь стримався Ієту, - я б вдавився!

— Та я ж кажу – якби!

— Тоді я б очікував супротивника на найбільш ймовірному напрямку його просування! – як по писаному відрапортував капітан. -

— Зважаючи на те, що за годину до нашої появи комендант Апіри направив голуба на Матхон із донесенням, що ворог, тобто, ми, біля тверджі не з'являвся, будемо сподіватись, що найбільш ймовірним напрямком Борвальд обере старий Матхонський тракт.

Через бої під Оквіллою навряд чи у нього достатньо війська у Матхоні, аби перекрити усі напрямки! Шкода тільки, - цокнув язиком Покль, - що ми спалили усіх голубів!

— А що було б, якби не спалили? – обережно поцікавився капітан.

— Тоді Борвальд отримав би ще одне заспокійливе повідомлення з Апіри, війська, що я викликав з Покко на підкріплення залоги Анцу, пошуміли б на старому тракті, Борвальд остаточно би пересвідчився, що чекати нас треба саме звідти!

— Ми спалили не усіх голубів, - опустив очі капітан. – Одну клітку з десятьма голубами рідкісної і коштовної породи – тургальський поштар – я залишив собі як трофей. Ну, на плем'я, на розплід, - зовсім знітився Ієту.

— Дати б тобі в диню за невиконання наказу, - весело вишкірився Покль. – Та за те, що сказав правду, а паче – за збереження стратегічно цінних птахів буде тобі прощення. Дев'ять голубів залишиш собі на плем'я, ну, на розплід, - передражнив він офіцера, - а одного негайно відправимо у Матхон.

Капітана найбільше вразило не те, що його вибачено, і не те, що йому залишено майже усіх голубів, а те, що барон, уславлений поет та естет з естетів, застосував просторічний вираз „дати у диню“!

— Ти мене порадував, - вів своє Покль, - і я тебе порадую. Тільки по секрету! Вже завтра нам приженуть тисяч п'ять верхових муфлонів з моїх угідь під Кугуарлем. Це я ще з Анцу наказ відіслав! Правда, не усі вони об'їжджені… Нівроку, це – дрібниця порівняно з тією рухливістю, яку ми отримаємо! Чого ти витріщився? Кажу – веди полоненого руттійського коменданта, хай пише Борвальдові заспокійливого листа! Та скажи там дорогою комусь – хай принесуть мені філіжанку атріанської кави!

Як сніг наголову впало стрімке Поклеве військо на майже не захищений військами Матхон. Міська сторожа розбіглася зі стін, ледь побачивши сталеві кіраси легіонерів та вишкірені пащі на плащах гвардійців. Навіть браму не зачинили.

Імператор Борвальд отямився тільки після того, як двоє кремезних офіцерів привели його під руки до владного чоловіка з манірною борідкою навколо підборіддя і красивими, дещо різкими рисами обличчя.

— Хто ти? – спитав полонений властитель у вельможі.

— Я – вінценосний барон Юкко Покль Гасхурнід, король Покко і князь Змій-города, - представився повним титулом той.

— І чого ж тобі, королеві Покко, від мене треба? – примружився просто в лице переможцеві бранець.

— Мені треба, щоб ти негайно припинив війну, відкликав свої війська з ядранських земель і підписав мир на тих умовах, що тобі будуть продиктовані, - заявив вінценосний барон.

— З ким підписувати? – кисло скривився Борвальд.

— З королем королів Раалом!

— Ти нічого не знаєш? – здивувався імператор. – Поки ти борсався в Ольській трясовині (як ти тільки пройшов – вона ж непрохідна?), під Оквіллою відбулася жахлива битва. Небо світилося від пострілів, а земля стала багряною від крові. Мерці лежали у два, а деінде – у три шари.

Ти можеш вважати цю битву виграною: моя армія частково загинула (мерсенерів, наприклад, ваші легіонери вирізали до ноги), частково – розсіяна. Решта з жорстокими боями відходить за Ипл.

Але перемога далася вам дорогою ціною: вбитий король Раал, загинув і барон Заб, а з ним ще вісім вінценосних баронів, а вже офіцерів і солдатів – ліку нема!

— Як загинув Раал?- коротко кинув Покль.

— На самому початку битви у чесному двобої з моїм небожем, Міккі Ліном.

— Скільки років тому Міккі?

— Двадцять дев'ять, ні, тридцять місяць тому виповнилося.

— І виклик?в, звісно, твій небіж? – ледь стримував гнів Покль.

— Він, - підтвердив Борвальд.

— Король Раал був старою людиною, поєдинок чоловіка у розквіті сил з немічним дідом зветься у вас чесним двобоєм? – почав втрачати терпець барон.

— Він мав право виставити замість себе бійця, - холодно заперечив Борвальд. – Хто винний, що ваш король цим правом не скористався?

— Він не був боягузом і не хотів, що про нього так сказали! - вигукнув Покль. – Де тепер той Міккі Лін? Я негайно викличу його на поєдинок і розтельбушу, як браконьєр муфлона!

— Не буде того, - мертвим голосом заперечив барону руттієць. – Міккі пережив Раала хвилин на п'ять: як тільки війська зійшлися, його зарубав барон Заб.

Мить одну Покль ще натужно дихав, потім заспокоївся:

— Тоді підпишеш з князем Ололом!

— Князь Олол загинув ще раніше, - ошелешив Покля полонений. –Удаваним відступом наша ескадра затягла ваш флот у пастку у Руттійському морі. Князь був на флагмані, а той прийняв на себе перший, найпотужніший удар гармат з десятка наших бортів і майже одразу затонув… Інші ваші кораблі вступили у битву, флоти зійшлися, судна відкрили вогонь і топили, топили одне одного! Наші намагалися зачинити пастку, та частина ваших кораблів – більша - прорвала непевне кільце і відійшла до Оквілли, де їх потужно підтримали берегові батареї. Тепер вже наші відступили, на тому війна на морі поки що припинилася.

— Може, Олол врятувався? – без надії спитав барон. – Виплив?

— Не може того бути, - цикнув зубом Борвальд. - У Руттійському морі зимують тисячі кайванських алігаторів. Ті моряки, хто опинився за бортом, не мали жодного шансу: як тільки флоти залишили місце битви, туди кинулася ціла орда цих жорстоких ненажерливих тварюк, а деякі, найнахабніші, і під час бою крутилися між кораблями.

— Якщо все, що ти говориш – правда, якщо король і його брат, які не мали спадкоємців по чоловічій лінії, загинули, якщо мертві усі дев'ять вінценосних баронів, то я, вінценосний барон Юкко Покль Гасхурнід, король Покко і князь Змій-города – єдиний правочинний претендент на трон короля десяти королів, бо мій рід - найстарша гілка у династії Гасхурнідів! – жорстко сказав Покль. – І у такому випадку ти підпишеш вічний мир зі мною, на моїх умовах, з усіма репараціями і контрибуціями, що накладаються на нападника!

Борвальд із сумою приреченістю подивився у бурштинові (точнісінько як у кугуара!) баронові очі.


Розділ 9.

Впертий зустрічний вітер страшенно ускладнював Зульфікарові подорож додому. Веслярі працювали на межі своїх сил, а завантажені зброєю ґалери ледь просувалися вперед. Бойові вітрильники, що охороняли караван, постійно маневрували, переходячи з ґалсу на ґалс, виписуючи по хвилях величезні зиґзаґи. Це єдиний можливий спосіб йти проти вітру, але задача капітанів полягала не у тому, щоб перемогти стихію; вони повинні були охороняти тихохідні ґалери, тримаючи їх весь час у прямій видимості, і бути готовими відбити будь-який напад. Тому жевріє на гарматних палубах у мангалах вугілля, розігріваючи загнуті кінці запальних прутків, тому викочені діжки з оцтом – на випадок, якщо прийдеться охолоджувати розжарені пострілами гармати, та й самі гармати вже заряджені бойовими ядрами.

Зульфікар стоїть на містку батькового ще флагмана, ґалеона „Кондор“ (свій – „Світанкову зорю“ - віддав він Гиреєві для пошуків адмірала Тіко), в лазурову далечінь вдивляється, пісеньку співачки Лани, нової зірки обох континентів, наспівує:

„Заспівай ми, рибаченьку,

Та й на всю Майвану,

Про кохання наше вірне.

Шиґи-риґи-дана!“

Немудрящі співанки горців з Великої Черепахи „шида-ріда“ та „шиґи-риґи-дана“ завдяки цій дівчині: темноволосій, гарній дикою гірською красою – виспівує тепер уся Терра, та ще й вигукує: „Гей-гей!“.

Поряд з королем – дружина, задумлива красуня Оло. Побачила і пережила вона в Люнні чимало…

Біля королеви – Гиреєва Ханна. Після того, як її довелося майже силою знімати зі „Світанкової зорі“ (затялася: поїду з чоловіком – і край), вона кілька днів не виходила зі своєї каюти. І от нарешті – з'явилася: стоїть, ніжкою притопує, та ще й підспівує королеві: „Гей! Гей!“ - очевидно, заспокоїлася.

Капітан Да Карро, переведений з брига „Лазурова Лілея“ на „Кондор“ після включення ґалеона до Небесної ескадри за особистим наказом морського міністра Кер Гирея, стоїть мовчки, чорного вуса підкручує. Чіпким поглядом за діями команди спостерігає, і від того, що на них дивиться сам капітан, матроси намагаються діяти чіткіше, злагодженіше та швидше.

Повільно йде конвой проти вітру – прямо на північ. А на південь той само вітер несе – десь далеченько вже – прекрасний і могутній фрегат, наречений минулого року старим Блеком „Світанковою зорею“! На заваді став Зульфікарові цей вітер. Важко, надто важко дається йому кожна миля: виснажені веслярі, поступившись місцем новій зміні, валяться просто на палубу і засинають, не у змозі дістатися до своїх кубриків. Пробували верпувати – завозити якір вперед на боті на усю довжину якірного ланцюга і вибирати ланцюг – дзуськи, - зносить галеру майже на те саме місце.

Ледь повзе ескадра, перевтомлені люди, тане провіант; його вже точно не вистачить до Майвани, бо ніхто не розраховував, що подорож так затягнеться.

Порадившись з капітаном, Зульфікар вирішив:

— Як тільки дійдемо по південного краю Західного Континенту і повернемо на схід, зайдемо або у Черрі-Таун або у Хак-Мозар: дамо людям тиждень перепочинку, а то і днів десять, підладнаємо кораблі, поповнимо запаси провіанту і питної води, а тоді, з поміччю Неба, вирушимо на Майвану.

У той день, коли кораблі прангів доповзли, нарешті, до Хак-Мозару і встали на рейді, Оло повідомила Зульфікарові:

— Ти знаєш, я, здається, вагітна…

Він мовчки поцілував дружину і пригорнув її до себе.

Усі дні, проведені у Хак-Мозарі, Зульфікара гризли різні думки. Він навмисно завантажував себе роботою, як простий адмірал. Ось де дався взнаки досвід, набутий під час їхньої з Гиреєм торішньої подорожі! Капітани диву давалися, коли він перевіряв на їхніх судах такелаж, прискіпливо обмацував вузли і линви, спускався в трюми – перевірити, чи немає там води, чи правильно завантажили анкери з водою та діжки з солониною. Він робив усе так, як у Гасхурні – Гирей, а той – моряк неперевершений…

Він працював, а думки не відступали; від них боліло серце і спустошувалася душа. Що має думати чоловік, кохана дружина якого чекає первістка? А що – батько, який достеменно знає, що той первісток народиться невідворотно безплідним? А король, який відповідає за долю династії?

Зульфікар давив у собі неясні передчуття і трудився, як навіжений.

А тим часом у Гасхурні, у підземному палаці, велично сидячи на величному базальтовому троні, король десяти королів, верховний правитель Ядрану Покль Гасхурнід сповістив своїх бояр та державну раду:

— Імператор Руттії Борвальд підписав мир, беззастережно погодившись на усі умови, пред'явлені великим Ядраном.

Ще ніколи - жодного разу! – верховний правитель древньої держави не повідомляв про перемогу над Небесним народом! Віками Ядран тільки боронився. Років тридцять тому король Раал спробував наступати і зазнав нищівної поразки. А Покль, уперше сівши на Базальтовий Трон, виголосив новину про гучну перемогу. Новий король десяти королів продовжував тим часом дивувати своїх підданих:

— Рівно за півроку, як тільки скінчиться жалоба за королем Раалом та братом його князем Ололом, я одружуся з дочкою князя та небогою покійного короля, принцесою Олмою. ЇЇ високість вже дала свою згоду. Цим шлюбом буде укріплено династію Гасхурнідів та родинний зв'язок з королем Гряди його величністю Зульфікаром Першим. А ми з принцесою зробимо майже усе можливе, щоб порадувати династію кількома маленькими принцами.

Гасхурніди, що сиділи по праву руку від трону, задоволено зацокали язиками, а Олма (і вона серед них, бо – також гасхурнід) густо зашарілася, намагаючись сховати радісну усмішку, невчасну під час жалоби за батьком. Вона жила новими сподіваннями і майже забула жовтоволосого пранга на ймення Гирей. Майже забула.

А величезний прангівський караван, на чолі з ґалеоном „Кондор“, у супроводі бойових кораблів, важко перевалюючись з хвилі на хвилю, стомлено підповзав до острова Велика Черепаха. Зульфікар жадібно вчепився поглядом у контури знайомих гір - аж так скучив.

Подорож виявилася значно довшою і важчою, чим він очікував. Торішня поїздка до Ядрану – це так, прогулянка, цікава пригода. Теперішній рейс – важка марудна робота. Та ще й зворотній шлях – без Гирея. Усе довелося робити самому, від того король ще більше оцінив другові вміння.

На містку капітан Да Карро безупинно смалить міцний мозарський тютюн, міняючи люльки. „Одну і ту само люльку частіше, ніж раз на вісім годин, курити не можна“, - пояснив він Зульфікарові.

„Скільки ж у тебе люльок?“ - поцікавився правитель. „Робочих – шістнадцять, - без запинки відповів капітан. – А так – півста чотири“.

Зульфікар помовчав, а потім спитав:

— Як ти куриш цей полин?

— А що? – здивувався капітан. – Міцний та гіркий, саме те, що треба.

— У мене там є джиджирський тютюн, як хочеш, я тобі його віддам.

Моряк джиджирського тютюну не любив: то правда, що і смачний він, і духмяний, проте – надто вже слабенький. Але ж королеві не відмовиш:

— А як же ваша величність?

— Я тепер майже і не курю, дружина дорікає: тютюном, каже, від тебе весь час смердить.

Да Карро згадав свою жінку і зробив висновок: хоч капітанша, хоч королева – жінки усі однакові, а їхні претензії до чоловіків подібні…

А королеві Оло дійсно усе смерділо: король – тютюном, корабель – смолою та канатами, офіцери – вином, матроси – потом, боцман – собакою, трюми – мишами, море – оселедцем, капітанів тютюн – підгорілою гарбузовою кашею.

Її вже тиждень нудило, вона практично не виходила із своєї каюти і не хотіла бачити нікого, крім хіба що однієї – однісінької душі – своєї подруги Ханни. Та й тій подекуди перепадало. Королева майже нічого не їла, крім солоних партеренських горішків, пила тільки підкислену воду, скаржилася, що на таку купу людей не взяли жодної діжки чудодійного руттійського напою, що зветься – куас. Той куас (на півночі Руттії говорять – „квас“), за твердженнями Оло, одразу позбавив би її від нудоти. Ханна слухала подругу з недовірою: руттійці і самі здебільшого куасу вже не виготовляють, перейшовши мало не усі на пиво, та і Оло куштувала його лише раз, у дитинстві, коли її батько приймав руттійську малу амбасаду…

„Дався тобі той куас“ - думала Ханна. – „Ти і описати його толком не можеш. Краще б ти хліба хотіла…“

Та запаху їжі королева останнім часом не переносила, а вже її вигляд – тим паче, навіть думки про неї викликали в Оло напади нестримної огиди, тож і подруга сиділа голодною.

Проте, Ханна не сердилася: на такому терміні вагітності чи не усі капризують та почувають себе зле. „Скоріш за усе, - поділилася з нею Оло, - це сталося у той день, коли ти купалася і підземному озері“ „А Зульфікар би сказав – коли знайшла кристали“, - промайнуло у Ханни і раптом вона здогадалася:

— Ви робили це на руїнах древньої Люнни?

— Я робила це у місті, яке є колискою мого народу, - бурштиново примружилася, точнісінько як самиця кугуара, прекрасна Оло.

— І ти знала, що можеш завагітніти?

— Я свідомо зробила це саме там, - впевнено заявила ядранка.

„Ти - справжня королева“, - замилувалася подругою Ханна.

Капітан Да Карро набив нову люльку Зульфікаровим тютюном, підкурив, затягся, зробив задоволений вигляд, ще раз подякував королю за подарунок і вирішив сьогодні ж ввечері спробувати змішати два сорти тютюну: мозарський (для міцності) та джиджирський (для аромату). Він почав вже розмірковувати, чи відчує підміну король, а сам за звичкою нишпорив чіпким поглядом по небосхилу, аж раптом вигукнув: „Не може того бути!“, рвучко витяг з кишені далекоглядну трубу і навів на віддалене вітрило.

— Чого? – підхопився король. – Чого не може бути?

— Того, що є! – капітанів вказівний палець націлився на далекий корабель. – То – „Світанкова зоря“!

— Впевнений? – обпік моряка поглядом король.

— Абсолютно, - чомусь виструнчився той.

— Вони нас побачили?

— Безсумнівно! – Да Карро знов тицьнув пальцем в обрій. – Адмірал Гирей міняє курс!

— Не показуй пальцем, ти ж офіцер королівського флоту! – зауважив Зульфікар, дістаючи з кишені свою трубу – трохи потужнішу і значно дорожчу.

А „Світанкова зоря“ вже летіла назустріч „Кондорові“: вже можна розгледіти такелаж, королівський прапор на щоглі, матросів на вантах. На містку – три чоловічі постаті. Отой плечистий, з жовтою гривою, що плеще на вітру, звісно ж – Гирей. Другий, кремезний та чорнявий – капітан Фазлі-бей. А хто ж третій, у морському одязі без нашивок і галунів, рудий та довгий? Невже Гиреєві вдалося? Але як він устиг?


Розділ 10.

— Ваша величносте, наказ виконаний, - відрапортував Гирей. – Перед вами – Вік Горді - молодший.

Король уважно роздивився юнака: точнісінько фатійський ливар, як викапаний, тільки молоденький – так, доріст, у справжню силу ще не ввійшов і голиться скоріше для порядку… Адмірал підштовхнув хлопця у спину і той, хоч і запізно, схилився перед володарем Гряди у незграбному (ремісник, не придворний) низькому поклоні.

— Доброго дня, поважний Горді, - приязно промовив Зульфікар. Той, не знаючи, як треба себе поводити, стояв зігнувшись.

— Здрастуй, Горді, - сховав усмішку у кутках рота король. Гирей знов тицьнув парубка, тепер уже у бік.

Вік – молодший розпрямив спину і витріщився на Зульфікара. Більшого справжнього начальства (пірати – не справжнє), ніж квартальний жандарм, він зблизька ніколи не бачив, а тут – король. З легендарного роду Гадрузів, про яких стільки розповідав дядько, а ще й ходить безліч оповідок і переказів на Західному континенті… Хлопець розхвилювався – аж почервонів.

— Ну викапаний дядько, - оцінив Зульфікар. – Тепер зрозуміло, чому старий зброяр так переймався. Що ж ти робив у піратського адмірала Тіко? Невже корсаром був?

Біла веснянкувата шкіра спадкоємця найкращих партеренських ливарень враз просякла потом:

— Ні, не корсаром, - пробелькотів він.

— Отже – флібустьєром? – зробив великі очі Гадруз.

— Я сидів замкнений у трюмі і ремонтував пістолі та мушкети, а ще – гострив палаші, - розгубився вже остаточно юнак.

— Гостинний чоловік цей адмірал Тіко, - зареготав, не витримавши власної гри, король.

Юнак мляво усміхнувся у відповідь, та на душі полегшало – зрозумів, що король жартує, хоча і не знаходив причин для доброго гумору (посидів би сам – знав би). Йому ж невідома була дядькова умова.

— А от наш адмірал Гирей ніколи не тримає гостей під арештом і не примушує їх працювати. Ви можете , - вже серйозно додав король, - вільно почувати себе на будь-якому з наших кораблів. До речі, запрошую вас, поважний Горді, відвідати „Кондор“. Він не такий швидкісний, як „Світанкова зоря“, зате – розкішний. А раптом ви захочете провести решту подорожі на ньому?

Фатієць вже звик до фреґата, до його команди, до своєї маленької каютки, встиг зіграти кілька партій у камінці з лейтенантом Анваром, тому довго не міркував і наважився:

— Я обов'язково скористаюся запрошенням вашої величності побувати на ґалеоні „Кондор“, проте, залишитись хотів би на „Світанковій зорі“ - вона мені дуже подобається.

— Мені теж, - погодився король. – Тоді будьте тут, як вдома.

Легкий поштовх у спину – поклон – „дякую“ - аудієнцію закінчено.

Капітан Фазлі-бей підхопив Віка під лікоть і потяг у кают-кампанію – куштувати вино „Хасилойське біле“.

Нарешті на містку друзі залишилися удвох. Поряд гойдався на хвилях „Кондор“ - на мить на палубі з'явилася бліда Оло у супроводі Ханни (Гиреєві очі засяяли), махнула рукою чоловікам і одразу зникла.

— Не ображайся, вона трішечки занедужала, - пояснив король. – То як тобі вдалося так швидко розшукати малого Горді?

— Спочатку мене розшукав старий Горді, - задоволено усміхнувся Гирей.

— Коли? І що йому ще треба було від нас? Ми ж по все домовились…

— Домовились, - погодився Гирей. – А він передумав.

— Як то – передумав? І нащо тоді ти шукав того хлопака? – здивувався Зульфікар.

— Бо ми пообіцяли це фатійцеві. І те, що він вирішив змінити умови на нашу користь, особисто для мене нічого не міняло! – заявив адмірал.

— Змінив на нашу користь? – здивувався Зульфікар. – Вік Горді – на нашу користь? Що ж таке, вигідне нам, він вигадав?

Гирей з містка дав знак лейтенантові Анвару, той пірнув у трюм і незабаром виніс на руках, мов дитину, знайомий вже старовинний футляр. Гирей зняв з шиї срібний ланцюжок з малесеньким ключиком і віддав другові.

— Цікаво, а мій підійде? – покрутив ключа у пальцях король і почав відкривати замочок.

— А він де? – спитав Гирей.

— Вдома, у палаці.

— То в палаці і спробуємо…

Зульфікар нетерпляче причепив піхви з кинджалом собі на пояс, старий клинок простяг Анвару – „дарую“ і, щасливий, підморгнув адміралу:

— От і нема розпаровки! А з якого дива старий скнара передумав?

— Сховай футляр на місце, - наказав Гирей лейтенантові, і коли той забрався з містка, повідомив. - Твій караван уже вирушив на Гряду, а „Світанкова зоря“ ще вантажила до трюмів питну воду і солонину. Я сидів у капітанській каюті і разом із Фазлі вивчав карти Південних морів. Раптом прибіг гардемарин: „Вас розшукує якійсь Вік Горді“. Я вийшов на палубу. Він стояв на пірсі біля сходів, люто лаявся з вартою і верещав, що він – поставщик твоєї величності і йому негайно треба адмірала. Мічман, начальник караулу, тупо повторював, як папуга, що пан адмірал зайнятий… Раптом старий майстер побачив мене і закричав, що його не пропускають. Поряд з ним стояв здоровенний підручний з пакунком з глосійської мішковини.

„Правильно роблять, що без наказу не пускають“, - кажу. „Дайте же наказ!“ - кричить він так, буцімто я і так з цим забарився. – „Бо у мене до вас – важлива справа!“

Я звелів – їх пропустили. Старий зійшов на палубу, і я привітався з ним за руку. Нічого не вбачаю не гідного у тому, аби подати руку чесній людині, знаній своєю майстерністю, хай там якого вона походження!

— Я теж, - згодився король.

— Від кави поважний зброяр відмовився і одразу ухопив бика за роги: „Я весь час розмірковував. Якщо, - каже , - небіж мертвий, мені цей ніж нічим не зарадить. Якщо ти даси мені слово честі, що зробиш усе, аби його знайти, що привезеш його мені, якщо він живий, або правдиву звістку, що мертвий, я негайно віддаю тобі той кинджал!“

— А ти? – стрепенувся король.

— Дав слово, - знизав плечима Гирей.

— І він віддав тобі клинка…

— Поважний Вік Горді лишився собою до останнього. Він обережно розпакував футляр, віддав ряднину підручному, наказав ретельно скласти і сховати: у хазяйстві, мовляв, ще згодиться. Потім зняв з шиї ключ, відімкнув замок, відкинув віко, пред'явив кинджала: „Саме той, не сумнівайся, он і клеймо, і руни на лезі!“, віддав усе мені, потис руку – долоня у нього все ще міцна – і каже: „Я на тебе надіюся!“. Потім вилаяв супутника: ганчірку той, бач, недостатньо охайно склав – і забрався геть!

На пірсі дорікнув мічманові: „А ти, дурню, не хотів мене пускати!“, помахав мені рукою, а коли я махнув у відповідь, повчив підручного: „Бачив, з віком Горді адмірали за руку вітаються!“, повернувся і пішов, жодного разу не озирнувшись.

За дві години по тому ми завантажилися і я наказав віддати кінці…

Той вітер, що заважав рухатись вам, нас поніс, як на крилах….

…Потужний вітер, що заважав ескадрі просуватись на північ у бік Гряди, стрімко гнав білокриле диво, що звалося фреґатом „Світанкова зоря“, уздовж фатійських та сільбертальських берегів до Південних Морів, до таємничого Арпаду, про який розповідали, що там домівка відомого в усіх морях пірата „адмірала“ Тіко...

Гирей цілими днями стояв на містку і спостерігав за діями команди, ні в що не втручаючись. Просто мовчки дивися, схрестивши на грудях руки. Тільки язиком зрідка цокав. Він, як і раніше, не бачив вад у діях матросів, цей Фазлі – волею Неба моряк, справжній капітан. Адмірал не відчував ревнощів – перегоріло вже – хоча мимохіть зауважив, що команда дивиться на нового керманича майже так само, як ще рік тому дивилася на нього. Він просто скучив у просторому своєму кабінеті за вітрами, що наповнюють груди свіжістю з присмаком солі, за величезними хвилями, що гуляють океаном, за безкрайніми просторами, за запахом смоли та прядив'яної линви, за пронизливим голосом боцманської дудки.

Він згадував папери та карти, що чекали його повернення на безкрайньому столі і супив мимоволі брови, а моряки дивилися на суворе його лице, думали: незадоволений ними Гирей і мчали по вантах, як ніколи.

Фазлі-бей підняв усі вітрила по максимуму – фатійські береги проносилися з лівого борту. Вода у цій частині Фатійської затоки зеленкувато-блакитна: це найпотужніша ріка Західного континенту - Донау виносить свої прохолодні хвилі в океан і фарбує його у свій неповторний колір.

Фреґат летів; якби регата, посміхнувся Гирей, будь-кому показали б кінець канату…

Та кораблів у відкритому океані не було – усі поховалися від вітру по бухтах, лише одного разу „Світанкова зоря“ обійшла строкату шхуну з Південних Морів. На її примхливо розмальованому корпусі величезними червоними літерами була виведена хвалькувата назва „Чао-какао“.

Фатійські береги змінилися сільбертальськими – такими ж безлюдними, порослими диким лісом. Лишень інколи на узбережжі виднілися поселення рибалок: човни, повитягувані на берег, розвішані на просушку сітки, димки над халупами. Люди, з мурах завбільшки, колупаються на подвір'ях, виходити в море не ризикують.

А фреґатові – нівроку, летить, випинаючи білі груди вітрил, тільки буруни сивими вусами обабіч форштевня здіймаються. Гирей подумав: дійсно, найліпший у світі корабель. А скоро у нього таких буде п'ятдесят один: півсотні нових і цей…

У Арпаді адмірала Тіко не виявилось. Тамтешній наглядач маяка Кнут Педерсен, спокусившись на два усього кондори (а що, мені ж дали), на слід навів:

— А він ніколи о цій порі в Арпаді не буває: раз на рік він йде своєю каравелою на Гряду, чи то до Майвани, чи то до Кайвани… і купляє тамтешню горілку на весь свій флот. Він уже давно відбув, має от-от повернутись.

Гирей порадився з Фазлі і моряки вирішили: найкраще місце для того, щоб дочекатися „Ящірку“, безперечно, біля півострову Ізерлон; там з'єднуються усі морські шляхи: з атріанської Лаунди, з портів Руттії, з Гряди… А у відкритому морі шукати невеличку каравелу – все одно, що сірка в базарі. Та і не в Арпаді ж з ним зустрічатись, у самому лігві…

Одним кидком стрибнула „Світанкова зоря“ до півострова і стала на якір – чекати. А вже на другий день до фреґату, побачивши на щоглі Гиреїв штандарт, підійшла шхуна „Собача голова“ з Мезуми, і шкіпер повідомив, що вчора він обійшов каравелу „Ящірка“, завантажену до біса - осадка аж по самісіньку ватерлінію.

— „Ящірка“ зупинилася на першу ж нашу вимогу. Ми притерлися до її борту, і я з офіцерами зійшов на її палубу, - розповідав далі Гирей. – Тіко, немолодий вже чоловік, вийшов до нас у гаптованому золотом арпадському камзолі, уважно вислухав мене і спитав:

— А скільки ж ви даєте за цього юнака?

— Тисячу кондорів, - не вагаючись запропонував я.

— За зброяра? – криво так посміхнувся він.

— За учня зброяра, - уточнив я .

— Це у Партерені такі умільці до сивини в учнях ходять, а в Арпаді – вже своїх учнів мають, заявив мені пірат. – Він у мене усю зброю лагодить.

— Ну добре, за зброяра, якщо ви кажете, що він вже майстер, дам дві, - погодився я.

— Дві? – знов кривить губи цей нахаба.

— Дві – мало? – питаю.

— Та ні, дві тисячі кондорів – ціна пристойна…

— Так чого ж тобі треба?

— Я, - каже, - його у бою взяв, а ваша ясновельможність відкупити хоче… Воно начебто і не соромно і не ганебно – за бранця викуп взяти… Багато хто бере… Не западло…Та мені воно не до шмиги… От якби пан адмірал його мечем взяв…

Я йому:

— Що ти маєш на увазі?

А він єхидно так:

— Не треба мені ані ваших кондорів, ані партеренських коїнів, ані сільбертальських талерів. Я – людина небідна, але не торгаш. Ви можете забрати шмаркача, якщо переможете у поєдинку на мечах.

Здивувався я:

— Тебе перемогти?

А той курвин син:

— Для мене це була б велика честь. Та я маю молодшого бійця.

— Ну, даю згоду, - веди свого бійця.

Те падло мружиться:

— За хвильку він буде. Тільки спочатку хай майстер Гирей дасть слово, що, якщо він переможе і отримає свій приз, то я піду на Арпад, а він – на Майвану, і його фреґат не пригостить мою каравелу на прощання бортовим залпом. Це моя неодмінна умова!

Що мені лишалося?

— Обіцяю, - кажу, - що буде , як ти сказав! Веди свого бійця! І одразу – молодого Віка Горді – щоб усе чесно було!

Спочатку вивели нашого хлопця; я глянув – нічого страшного, трохи блідий, але охайний і ситий. „Хай поки що він біля мене постоїть, - шипить той бандит. – Він же ще не твій“,

— Балачки будемо потім балакати, - кажу. – Ти бійця давай.

Скалиться:

— Буде і боєць, і сюрприз…

Бачу – ведуть кремезного чоловіка з руттійським палашем. Як ти думаєш, хто це був?

— Звідки я можу знати? – здивувався король. – Волоцюга якийсь.

— Неабиякий волоцюга, - сказав Гирей. – Ми вже зустрічалися зі зброєю в руках. Цей Тіко виставив проти мене… Алекса Блека!

— Він же мав на Кайвані відбувати заслання? - пригадав Зульфікар.

— Мав би…

— Судячи з того, що молодий фатієць тут, ти вбив його?

* **

…У широких штанях, у темній сорочці з просторими рукавами, у шкіряних морських чоботах до колін, з прямим руттійським палашем вийшов Алекс Блек на поєдинок. Широкий черес міцно обіймав його перехват…

Він брав уроки фехтування у графа Ель-Брадо, той нахвалював Алекса, і байстрюк першого міністра почувався досить впевнено. Те, що робив з мечем рік тому у Жаб'ячому провулку жовтоволосий пранг, тепер видавалося Алексові дитячими забавками порівняно з різними хитрими штучками, яким навчив його граф.

Гирей скинув плащ, зняв капелюха і лишився у чорному морському мундирі зі срібними галунами і м'яких ядранських чоботах. Він оголив меча і відкинув піхви далеко вбік. Одразу хтось крикнув: „починайте!“, і Блек затанцював навколо Гирея. За рухами противника, його пластикою, манерою тримати зброю Гирей впізнав стиль – „кайванська класика“, згадав брата, лейтенанта Кер Брайта, який дуже добре володів цією школою, і провів академічну атаку. Алекс успішно відбився і перейшов у контрнаступ.

Якби сьогоднішній Алекс опинився рік тому у Жаб'ячому провулку, ще невідомо, за ким була б перемога… Та і Гирей був вже далеко не той. Попри усі справи він щодня вдосконалював навички, прищеплені Зульфікаром ще під час пам'ятного рейсу у Гасхурн, на тренуваннях з великими майстрами і сам став уже неабияким майстром…

Він змінював прийоми, стійки, зв'язки елементів, захисти і комбінації ударів, чудово рухався, був розслабленим і імпровізував. Спочатку Алексові здалося, що він ось-ось вразить клятого Гирея: раз лезо пройшло на два пальці над головою, другий – на два пальці не дістало. Та скільки він не атакував, йому весь час не вистачало такої дрібниці. Він почав сердитись і трохи стомлюватись - кілька разів помилився в атаці і провалився; спочатку вирішив – пронесло, Гирей не встиг, але вже за другим разом чітко побачив: противник може вдарити у незахищений бік, але чомусь не б'є.

Кричали, підбадьорювали його пірати з бригантини, команда „Світанкової зорі“ скупчилася біля борту фреґата і вболівала за адмірала. Усім, навіть Тіко, навіть Фазлі здавалося, що бій - рівний, що ворогам поки що не вдається нічого заподіяти одне одному, і тільки ці двоє вже точно знали: один з них у будь-який момент може вбити другого, а тому нічого протиставити у відповідь.

Алекс відчайдушно кинувся в атаку – блискавичним рухом Гирей вибив у нього зброю, опустив меча і повернувся до Тіко:

— Я виграв поєдинок?

Поки піратський „адмірал“ роздумував, Алекс Блек вихопив широкий ядранський запоясник і з криком „Ні!“ кинувся на Гирея. Той встиг зреагувати, пішов з лінії атаки, менш досвідчений Алекс знов провалився і одразу відчув удар, а трохи згодом – гострий біль у боку. Він повалився на палубу, намагаючись долонею затулити жахливу рану у тулубі, з якої якось неймовірно густо потекла рясна кров.

„Пророцтво! Пророцтво клятої Зари!“ - встиг подумати він. –„Як же я міг помилитись? Як не здогадався? Можновладець у морському одязі – не батько. Це – жовтоволосий Гирей“.

— Пан адмірал може забирати свій приз, - подав голос Тіко. – І прошу не забути про другу частину нашої угоди!

— Я дав слово, - роздратовано нагадав Гирей. – Чому ти не взяв гроші? Для чого тобі це треба було? – показав він мечем на мерця.

— Хто б сьогодні не загинув, Устінові Блеку від того однаково паскудно! – заявив корсар.

— За що ти його так ненавидиш? – спитав Переможець.

— От у нього і спитай, - кинув Тіко і демонстративно відвернувся.

Гирей, за ним – Горді, потім - офіцери по одному, - усі повернулися на фреґат; матроси почали відшвартовувати судна.

Раптом Гирей гукнув Тіко:

— Ми розмовляли про тебе з адміралом – він не знає тебе!

— Це Тіко він не знає, - загарчав морський розбійник. – Хай згадає Тімоті Коула!

Вітрильники розчепилися і повільно відходили один від одного.

— Тімоті Коул! Як же він змінився, - тихо сказав лейтенант Анвар. – Так, це він… У нього і підпис був : „Ті“, крапка, „Ко“ і кривуля. Разом – Тіко. А я ніколи і не подумав… Вперіщити б йому у бік з усіх гармат!

— Ні, - жорстко відмовив Гирей. – Я пообіцяв.

— А він – якби його перевага – обов'язково б вперіщив.

— Так ти знав його? Чого ж він не упізнав тебе?

— Ми були з різного тіста книші… Тридцять років тому Тімоті Коул був капітаном королівського флоту і близьким другом капітана Устіна Блека. Їхні кораблі - Коулів „Яструб“ і Блеків „Морський носоріг“- були найкращими і суперничали між собою. Інших конкурентів на флоті у них просто не було. А я був тоді молодим каноніром у Блека. Коул на мене і уваги не звертав, а я дивився на них великими очима.

Одного разу король Доар Третій, дід нашого Зульфікара, вигадав провести морські стрільби. За мішені мали слугувати старі баржі, а дистанція – майже гранична: і влучити важко, і сила у ядра вже не та. От я і запропонував Блекові збільшити на одну десяту заряди у гармат головного калібру. Хтось передав Коулу чи він сам здогадався – не знаю, але і він збільшив, та не просто, а у два рази!

Йому не повезло – одну гармату розірвало, обслугу повбивало, ще й пожежа почалася! Вогонь, щоправда, швидко загасили… Я сам дивися потім: там у гарматі була каверна, ну, порожнина…Ливарний брак… Але у короля Доара був крутий норов, він кричав, що через таких капітанів він залишиться без флоту, що нічим буде воювати, і викинув Тімоті зі служби.

Ми з Блеком потопили усі баржі, а незабаром він став адміралом. Він знав причину катастрофи на „Яструбі“ і обстукав залізним прутом усі гармати на флоті, забракувавши мало не третину! Тоді вони з королем і вирішили закупити у Партерені нові. Доар з Блеком їздили по гармати, будували укріплення, воювали з Ядраном, а один з найкращих капітанів Гряди скнів шкіпером у каботажному флоті!

— Це схоже на Зульфікарового діда, - погодився Гирей. – Він потім і самого Устіна Блека не пожалів – на Малу Черепаху відіслав…

— Подейкували, що коли король Доар Переможець помер, Тімоті Коул звертався до Блека, який був у Квінізорайї губернатором, з проханням взяти його капітаном хоча б на корабель берегової охорони. Блек відповів, що відмінити наказ короля, хай мертвого, може тільки живий король і порадив звернутися до Майвани.

Не знаю, чи звертався Тімоті, але незабаром він назавжди зник з Гряди зі своїм маленьким суденцем.

— А Блек хіба міг призначити його капітаном бойового корабля самостійно, без відома короля? – здивувався Гирей.

— Ну, тебе ж призначив, - нагадав йому Анвар.

* * *

— Так ти його вбив? – нетерпляче перепитав Зульфікар.

— Я мусив, бо він надто прагнув зробити це зі мною.

— От що, Гирею, старому Блекові про це – жодного слова, – наказав король. – Хай він про це поки що не знає.

— Як же він не взнає, якщо уся команда бачила…- зітхнув Гирей. Він вирішив про подробиці стосунків Тіко і старого Блека, поки перший міністр живий, нікому не розповідати.

У той день у місті Мун також сталася одна подія: до старого Алонсо прибігли з повідомленням, що Зара Пьорпл прийшла до тями і зве його, але хай він поспішить, бо вона слабка і, схоже, довго не протягне. Він тюпки (спробуйте у такому віці!) прибіг до її хати.

Чаклунка байдужими очима глянула на чоловіка і прошелестіла тихо, як опале листя:

— А, прийшов, душогубе старий…

Алонсо схилився над нею:

— Старий, молодий – не твоє діло! Кажи, заради чого кликала!

— Вже зібрано два мечі у руці і дві крові у жилах! Я відчуваю: прийшов їхній час. Скажи графові, хай буде обережним з Гадрузами!

— Які мечі? Які дві крові? Що ти верзеш? – здивувався Цугцвангер. – Чий час прийшов?

— Усіх тих… що їм на руку … діє сам Ардаліон!

— Це той чаклун? – згадав чувані колись оповідки чолов'яга.

— Він не чаклун. Я тільки тепер здогадалася – він взагалі не людина!

— А хто ж?

— Не відаю… Не дано. Ти передай графові – хай стережеться!

— Та як я йому передам – він же поїхав до Майвани!

— І цей піде за молодим. Попереджала ж.. Не послухав.. Все, стомилася, не можу розмовляти. Йди, старий, - і відвернулася до стіни.

Вже за порогом Алонсо промимрив:

— Щось же ці її балачки та мають означати. Як її зрозуміти – не марила ж точно. – Раптом він розлютився. – Зудить, зудить: „Старий, старий!“. Із самої порохно сиплеться! Тю! Пішли вони усі!

І він рішуче направився до шинка – найкращого, що біля резиденції…

Розділ 11.

У тронній залі палацу Гадрузів – Велика державна рада. До біса народу зібралося – на воловій шкурі не списати. Повитикали носи навіть ті, хто роками не з'являвся, виправдовуючись неміччю. Тут і шляхетні, і чиновні, і багаті посполиті. Генерали та адмірали, міністри, знані мореплавці. Окремою купкою – сановне духовенство. Золотим шитвом аристократія сяє. А ще король та королева запросили усіх знаних у столиці вчених та книжників, звіздарів і астрологів, віщунів і провидців, оракулів і пророків.

Їх розсадили на міцних дерев'яних лавах уздовж стін строго за протоколом - кожен стан окремо: праворуч від короля – священики, шляхта , посполиті; ліворуч – аристократи, моряки та військові, торгівці.

З'явився перший міністр адмірал Устін Блек – усі підвелися – і пройшов до свого крісла поряд із троном. Він не сів; незабаром прийде король – зрозуміли присутні.

А от і Зульфікар з Оло: щось бліда вона та квола; не пішла, бач, на користь морська поїздка. Шелест поповз залою: члени династії схилили стани, шляхта – коліно, а посполиті – обидва.

Королівське подружжя пройшло до трону, Зульфікар допоміг сісти дружині, сів сам і кивнув Устінові Блеку.

Адмірал виголосив:

— Прошу сідати, - і першим всівся у різьблений дерев'яний фотель, по праву руку від короля. А правитель уважно оглянув присутніх, - тихо в залі, аж чутно, як ґноти у свічках потріскують, - зупинив погляд на одному панові (весь у шитві золотому – у вічі кидається) і схилився до першого міністра:

— А що тут робить граф Ель-Брадо? Чому він не на засланні?

— Я не встиг повідомити. Після від'їзду вашої величності Боярський конклав скористалася своїм привілеєм раз на рік відмінити указ короля і повернув йому усі права та нагороди.

— Зрозуміло, - засопів Зульфікар. – Скільки років вони не вдавалися до такого, а тут… Їхнього зачепили… Нівроку, з ними – потім. Починай.

Адмірал махнув рукою – дужі гвардійці зачинили величезні важкі двері з кайванського дубу і встали на варті ззовні.

Начальник таємної поліції радник Едвард Фортунато сидів поряд з першим міністром і усе чув. Давно треба було взяти цих зарозумілих аристократів до тісної жмені – стільки уже матеріалів на них назбиралося: і листи їхні, і повідомлення аґентів (в основному, з челяді підозрюваних, але є і члени родин) і доноси їхні одне на одного. А головний – єпископ Сардар. Це він запросив тоді їх усіх до Собору, начебто на вечерю, і, коли вони зібралися, з удаваним подивом зронив:

— О, та весь Боярський конклав тут! Хоч засідання проводь!

— А що? І проведемо, - моментально погодився князь Валаіс, голова конклаву. Поспіх, з яким усе було зроблено, на думку Едварда, тільки підтверджував змову між біскупом та князем. Бояри (так за традицією називали найродовитішу шляхту) одноголосно підтримали пропозицію Валаіса про виправдання графа Ель-Брадо. Радникові Фортунато у той же вечір таємно повідомили цю новину чотирнадцять членів конклаву (з двадцяти одного, що вечеряли тоді у Сардара). Ну, з біскупом хай Зенон розбереться…

— Я запросив вас, шляхетне панство, щоб повідомити новину, яка вам, думаю, ще невідома, але значним чином може вплинути на подальшу долю королівства, а також, не виключаю, і усієї Терри.

Принишкли усі – король кожного разу повідомляє щось несподіване, що ще він вигадав – і тим краще почулося аспідське сичання князя Валаіса, адресоване, здається, графові Ель-Брадо:

— Для нього світова подія, що баба його зачереватіла!

Адмірал Устін Блек повернувся до Едварда і теж зашепотів, свідомо на усе приміщення:

— Після засідання ради обов'язково спитайте у пана князя, звідки йому відома конфіденційна інформація про королівську родину, для чого він її збирає: чи не для заколоту або, не приведи Небо, в інтересах третьої держави? Хто постачає йому дані з палацу? Чому він королеву такими словами зве?

Тим часом Зульфікар впорався з хвилюванням:

— Новина про вагітність моєї дружини поки що мала залишатися сімейною і не підлягала розголосу. За Кодексом Гадрузів король повинний повідомити про факт вагітності королеви не пізніше, ніж за чотири місяці після того, як відбудеться зачаття. Цей термін ще не минув. Королеву ще не оглянули медики. Тому поки що – це виключно моя сімейна справа. Якщо вже всі тепер знають – що ж? Нічого страшного я у тому не вбачаю: все одно ж повідомлятиму.

А от втручання у мої сімейні справи - а ви усі знаєте, що королівська родина за нашими законами недоторкана, - а от неповаги до моєї дружини я не вибачу ані як король, ані як чоловік!

Сотні поглядів устромилися в князя, і він сидів, як на голках – наче хто камінь на душу навернув.

— Та сьогодні я зібрав вас, панове, не для того! Хочу показати раді щось дуже цікаве… - Зульфікар витримав паузу і наказав. – Адмірале Гирею, вносьте!

За спиною у короля у стінній панелі розчинилися маленькі дверцята (скільки разів бували тут ці люди, бачили цю стіну, а ніхто нічого і не підозрював!) і двоє дужих гвардійці - Брайтові, по шевронах видно – внесли невеличкого дубового стола, вкритого оксамитовою скатертиною. За ними Гирей – обережно несе величезний, з гарматне ядро завбільшки, кристал. Поставив його на стіл, а камінь променями свічок грається, маленькими райдугами по гранях вибухає.

— Хто тобі, блюзніре, дозволив торкатися святині? – мерзенно заскрипів з лави єпископ Сардар.

— Та ти що? – склеїв дурня Гирей. – Коли це я святинь торкався?

— Нащо ти, - підхопився і заревів, як кайванський алігатор під час сезону парування, біскуп, - узяв у Соборі Небесний камін?

— Небо з тобою, - удавано смиренно прорік жовтоволосий молодик у чорному адміральському мундирі. – Я у Соборі після повернення ще і не був! Це – не Небесний камінь!

— Ти що, шмаркачу, хочеш сказати, що я не здатний упізнати святиню, яку бачу кожного дня? – обурено тицьнув патерицею у бік кристалу чорноризець.

— Очевидно, що вже ні, Сардаре, - виніс з маленьких дверцят точно такий же камінь Зенон і поставив поряд із Гиреєвим. – Старієш, не відрізняєш речей, що належать церкві, від тих, що тільки–но з-під землі витягнуті!

Єпископ хотів щось заперечити, але тепер вже каптурник розлютився і навіть топнув ногою:

— Ти сказав, дай і мені сказати! Гирей нічого не брав у Соборі. А я взяв, - а ти, Сардаре, знаєш, що я маю таке право, - і приніс сюди. Цей кристал, - палець Зенона торкнувся щойно принесеного ним Небесного каменю, - століттями стояв на вівтарі в Соборі Майвани. Такі точно стоять у соборах Ель-Кайри, Мезуми і Квінізорайі, а ще – у соборах по усіх великих містах в усіх землях, де живуть Небесні народи. А цей, - палець молодого священика пурхнув на другий кристал, - знайшли адмірал Кер Гирей та його дружина під час поїздки з його величністю у Партерен. Придворний ювелір його трішечки помив і почистив. Усі бачать, що зовні вони дуже подібні – його екселенція єпископ Сардар навіть сплутав!

Зенон скептично глянув на опонента, а потім – в зал:

— Ви можете спитати, що це за кристал, так схожий на нашу святиню? Усі читали переказ ядранського літописця Тала Правдивого (хто не читав – список з нього є у Королівській бібліотеці), тому не зупинятимусь на подробицях, скажу лише, що за допомогою таких кристалів у сиву давнину ядранці спілкувалися з Небом. Їхній король Гасхурн замінив усі кристали Терри підробленими, а справжні десь сховав. Його екселенція не може не знати, що саме у наслідок цього вчинку наші предки прийшли з неба на Терру!

Зал принишк і причаївся, навіть Сардар язика проковтнув, вражений, а князь Валаіс забув про майбутні кари і обернувся на слух.

— Так от: пан Гирей і пані Ханна знайшли цю схованку неподалік від розвалин старої , ядранської ще Люнни, у печері, на дні гарячого озера. Їх там – видимо-невидимо: усе дно встелене.

— А чого ж тоді привезли тільки одного? – отямився Сардар.

— Зовсім і не одного, а добрих півсотні! – люб'язно усміхнувся йому Зенон. - Майстре Баграте! Прошу вас!

З приміщення за потаємними дверцятами вийшов Баграт – Великий Магістр Майванської Ученої Гільдії, а за ним лейтенанти Кер Брайт і Анвар винесли скриню – дубову, оковану залізом, важку навіть на вигляд. За ними – офіцери, менш відомі у палаці, винесли ще дві. Каптурник Зенон підійшов до найближчої, відкинув віко, витяг кристал, такий само, як ті два, тільки товсто вкритий патиною і накипом, і поклав на стіл – поряд з Гиреєвим:

— Оце і є кристали короля Гасхурна.

— І нащо нам вони? У нас же є наші? – закинув знов Сардар.

— Тобі вони ні до чого? – втрутився у розмову Гирей.

— Мені вони ні до чого, - скривився старий церковник. – Нащо мені сумнівні ядранські святині?

— Чудово, - зрадів Гирей. – У такому випадку тобі і не будемо з ними докучати. Дамо їх Зенонові і майстрові Баграту – хай вивчають. За свідченням Тала Правдивого, король Гасхурн дивився у свої кристали не тільки на день повноліття, а завжди, коли мав до Неба якісь запитання. То, може, і в наші можна дивитись частіше? От нам і треба знати, чи відрізняються ядранські кристали від наших, і, врешті-решт, чи працюють вони після стількох віків перебування у схованці?

Сардар насупився, бо зрозумів, що його переграли начисто. Але він не був схильний здаватися просто так:

— Як же ви їх перевірите?

— Дуже просто, - втрутився Зульфікар. – Ми поставимо їх на постамент у Соборі – наш і цей, я вип'ю крові і подивлюсь спочатку в один, потім – у другий. Якщо вони показуватимуть щось, хай різне, значить – обидва справні. Якщо наш покаже, а цей – ні, тоді він зіпсований. У нас є підготовлений кугуар?

— Так, - заявив Зенон.

— Ні, - одночасно з нам заперечив Сардар.

— Тобто? – загарчав король. – Як тебе розуміти, єпископе? У нас немає кугуарів, чия кров готова до обряду?

— Я не знаю, - відступив Сардар.

— У нас є такий кугуар, і не один, - запевнив Зенон.

— Добре, - сказав король, а глянув на біскупа не по-доброму. – Готуйте на ранок кугуара і обидва кристали. Побачимо, чи справні вони…

Раптом зала наповнилася туманом („Як тоді, під час погоні“, - здригнувся Гирей), а коли він розсіявся, перед Зульфікаром представ високий, з багатьма амулетами на шиї, бородатий сивий чоловік у шкіряних штанях і куртці білого хутра.

— Морський Мольфар! –згадав його Гирей. – Зульфікаре, це той, з ладді!

— Бачу, - пізнав прибульця і король.

— Ну, здрастуй, король прангів Зульфікар Гадруз!

— Здрастуй і ти, Морський Мольфаре! Чи як до тебе звертатись? Я, бач, не встиг того разу спитати, як тебе звуть…

— Та зви, як кайванська чаклунка Зара Пьорпл – Ардаліоном, - усміхнувся Мольфар.

— Ардаліон… Ардаліон… Ардаліон… - покотився залою шепіт.

— Так, це я, - погодився Морський Мольфар і привітав товариство, схиливши голову, а потім – особисто, ще одним кивком – майстра Арслана. – Приємно познайомитись з видатним магом сучасності.

Арслан розгубився, а гість повернувся до короля:

— Я прийшов сказати тобі, Зульфікаре, що кристали справні і твої, і Гасхурнові.

— А чому ти звертаєшся до короля на „ти“, як рівний? – втрутився Едвард Фортунато.

— Бо я і є рівний. Зульфікар – король прангів, а я – Морських Мольфарів, як ви нас звете. Так от, мені незрозуміло, що чи кого ти хочеш завтра вранці побачити у кристалах?

— Тих людей – з іншої Терри, на якій шість континентів, тих, що літають на срібних птахах і вміють кидати вогняні кулі, яскравіші за Сонце. Тих, що вигнали нас сюди…

— А нащо вони тобі? – зацікавився Ардаліон.

— Я хочу спитати у них, яке право вони мають вирішувати за нас: якими нам бути, де жити, який розвиток мати? – вигукнув король.

— Навряд чи ти отримаєш відповідь, - похитав головою король Мольфарів. – Вони нікому вже нічого не скажуть. Ті люди вигнали ваших предків лише за те, що вони хотіли бути собою. Усі, хто залишився на Землі – на тій, як ти кажеш, другій Террі, були піддані змінам внутрішньої сутності. Вони хотіли покращити людство, та наслідки виявились не такими, як передбачалося: позбулися агресивності – зникла і пристрасність, знищили ненависть – зникла і любов. Не стало доброти і шляхетності – тільки розсудок, розум, холодний і прагматичний. Вони мріяли викорінити конфлікти, а отримали війни ще більш жорстокі, бо не було ані злості, ані жалості – лише безпристрасний розрахунок. Заради своїх вигод вони стали готові на все; ти ж сам бачив: вони почали кидатись вогняними шарами, що яскравіші за Сонце!

…Їх більше немає, Зульфікаре, за рік, що минув з того часу, як ти це побачив, вони знищили себе! Ніхто тепер не наглядає за вами крізь кристали, ніхто більше не заважає вашим вченим пізнавати світ, ніхто не обмежує ваш розвиток! Небо більше не володарює над вами!

— Звідки тобі це знати, чаклуне? – заверещав, наче ґедзь його вкусив, єпископ Сардар. – Хто ти такий, щоб прилюдно виголошувати хулу Небу?

— Я – король Морських Мольфарів, корінних мешканців цієї планети! Колись і ми жили тілесним життям. Це було так давно, що час і Терра поглинули майже усі наші сліди. Наша цивілізація була значно потужніша за вашу. Наші знання були незрівнянно глибшими за ваші сьогоднішні, а машини – незрівнянно досконалішими. Але прийшов час і ми зрозуміли: якщо ми житимемо далі так, як жили, ми просто фізично вичерпаємо свою планету. Можна, звісно, було переселитись на другу, на третю, вичерпати і їх… Та ми не хотіли бути паразитами у Всесвіті. І тоді ми поставили перед собою завдання – навчитись жити без тіла, у вигляді інформаційних структур.

— Що це таке? – не зрозумів Зульфікар.

— Чисте знання. Ми опанували таку форму життя і можемо тепер вільно пересуватися простором і знати усе, що відбувається у будь-якій точці Всесвіту.

— Може, і вулкан П'ять Димів ви роздерли? – уїдливо спитав граф Ель-Брадо.

— Звісно, ми – відповів Ардаліон. – Тобі ж говорила Зара Пьорпл, що вам, людям, таке не під силу!

— А навіщо ж вам знадобилося викликати таку катастрофу? – на заспокоювався граф.

— Хіба ж то катастрофа, якщо не згоріло жодної хати, не загинуло жодної людини, жодної тваринки, навіть – курки?

— А дим і газ, що більше тижня йшли на Майвану? – вивалив останній аргумент граф.

— Без цього не можна було. Дим і газ, що йшли на Гряду (заувжте, виключно на Гряду!) породили у організмах прангів мутації, тобто, зміни, - пояснив Мольфар. – Ви, пранги, можете тепер одружуватись з ядранками і виходити заміж за ядранців – і від тих шлюбів будуть і онуки, і правнуки. Це був єдиний спосіб об'єднати через ваш народ дві раси. Королево Оло, дитина, яку ти носиш, не буде безплідною

— Все ти брешеш, химороднику! – закричав граф. – Ти казав, що ви живете без тіла, а усі бачать тебе!

— Дуже просто: бачать голограму, тобто, зображення. Такими ми були у тілесній оболонці сотні тисяч років тому. Так ми робимо наше спілкування прийнятним для вас, адже спілкуватись з нами в інший спосіб ви ще дуже погано вмієте. Он Зара спробувала – мало не померла!

— Не померла, так здуріла, - буркнув граф. – Весь час повторює: „Два мечі у руці, дві крові в жилах!“

— Так це ж вона про Зульфікара, - усміхнувся Ардаліон. – Бачиш, у нього два мечі на поясі – це він зібрав два фамільних клинки, а дві крові – небесна і ядранська - в жилах його дитини.

— Це усе підлі вигадки, брехуняко! Ти кажеш, що тебе тут немає, - вихопив пістоля Ель–Брадо. – От зараз ми і перевіримо!

У замкненій залі постріл пролунав, як грім. Мольфар Ардаліон не звернув на нього жодної уваги:

— Прощавай, Зульфікаре. Мені вже час. Головне ти знаєш, а з дрібнотою і сам розберешся.

Сказав – і раптом зник разом із залишками туману.

— Ніхто не сміє стріляти у моїх гостей у моєму домі, - вихопив партеренського пістоля Зульфікар і бахкнув графові просто в груди. Величезні двері розчинилися і вбігли стурбовані пострілами гвардійці.

Едвард Фортунато повернувся до Устіна Блека спитати, чи не варто прямо тут заарештувати князя Валаіса, Сардара та інших баламутів-заколотників і раптом побачив, що адмірал тримається за груди, куди випадково влучила куля графа Ель-Брадо, і між його пальцями тонкою цівкою витікає кров.

Разом із Гиреєм крізь маленькі дверцята занесли вони старого до потаємної кімнати, поклали на канапу, а незабаром з'явилися Оло і Зульфікар. Прибіг лікар і почав поратись з раною, намагаючись не видати адміралові безнадійність ситуації.

Адмірал Устін Блек, важко дихаючи, раптом нагадав:

— Не забудьте відправити додому малого Віка Горді. А ще, Гирею, я хочу, щоб ти знав: я не повернув Тімоті Коула на військовий флот через його надмірне марнославство. Я збільшив тоді заряд на одну десяту, це безпечно, ти знаєш, а він – удвічі. Заради своєї першості він готовий був невиправдано ризикувати і кораблем, і командою. А це ж не війна – стрільби лише… А, ще одне… Ти правильно зробив, що відпустив його – ти ж обіцяв. А от він би на твоєму місці обов'язково вистрілив.

— Так ви усе вже знаєте? – здогадався Гирей.

— Знаю. І про Алекса також. Він сам обрав свою долю, і це мені важко пережити. А тому – добре, що я скоро помру.

Устін Блек заплющив очі, захрипів – почалася агонія. Королева Оло взяла чоловіка за руку, відвела у куток і тихо сказала:

— Якщо у нас народиться хлопчик, давай назвемо його Устіном.

„А раніше хотіла – Раалом“, - вдячно подивився Зульфікар у її бурштинові, точнісінько - як в самиці кугуара, прекрасні очі.

* * *

Леґенда провіщає, що ми прийшли з неба.

Кінець

Грудень 2005, Київ, Україна, Земля

1 Зірка ядранської поезії (див. Сказання перше. „Меч королів“)