Всі публікації щодо:
Бердник Олена

Олена Бердник

Исторія русов як метатекст

Моїм любим батькам —

Бердник Клавдії Миколаївні та

Берднику Станіславу Михайловичу

Олена Бердник

ВСТУП

Пропоноване дослідження є спробою осмислити феномен метатексту, по-різному означуваний літературознавцями й лінгвістами, а також подати власне бачення доцільності застосування поняття “метатекст“ щодо мистецького словесного тексту як цілого висловлювання.

Актуальність теми дослідження визначається відсутністю цілісної, чітко структурованої концепції застосування понять зі складовою частиною “мета-“ щодо словесного мистецького тексту. За наявності різноманітних тлумачень метатексту, який розглядається дослідниками і як частина тексту (М.Р.Майєнова, Ю.М.Лотман), і як результат перекладу з претексту (А.Попович), і як претекст (П.Х. Тороп), і як функція тексту (Ю.М.Лотман, А.М.П'ятигорський), і як збірна назва наукових статей, трактатів, рецензій (Ю.М.Лотман), постає необхідність осмислення цього поняття в контексті різноманітних концепцій і уявлень. Крім того, можна констатувати відносну недослідженість “Історії Русів“ як завершеного словесного мистецького тексту, відсутність цілісного аналізу її як цілісного завершеного висловлювання.

“Історія Русів“, мистецький текст давньої української літератури, що постав на межі ХVІІІ й ХІХ століть, осмислюється під кутом зору сучасної літературно-критичної думки. Це дозволяє реінтерпретувати давній текст, привернути увагу дослідників до вивчення мистецьких елітарних текстів національної культури, до яких, звичайно, належить “Історія Русів“, яка закладає підвалини для творення нової української літератури та, на наш погляд, має всі підстави залишатися підручником з виховання національної самосвідомості громадян сучасної України. Необхідність дослідження цього мистецького тексту випливає з того, що саме він детермінує розвиток української національної філософії, громадсько-політичної думки й нової української літератури.

У цьому дослідженні метатекст осмислюється як філологічне й спеціальне теоретико-літературне поняття. Дієздатність поняття “метатекст“ як категорії металінгвістики, як органічної складової теоретико-літературознавчого аналізу випробовується під час металінгвістичного аналізу словесного мистецького тексту. Це дає можливість довести масштабність художності “Історії Русів“.

У дослідженні вивчено історію застосування понять зі складовою частиною “мета-“ щодо словесного тексту;

уточнено семантику і дано визначення таких понять, як “метатекст“, “метаоповідь“, “домінантний код“, “метатекстовий елемент“;

подано осмислення та опис “Історії Русів“ згідно з вищеозначеними поняттями;

представлено модель “Історії Русів“ як поліструктури, яка, однак, не зводиться до простої суми елементів, а складається з підструктур, що інтегрують між собою, внаслідок чого відбувається породження нового смислу, якого не містять в собі ці підструктури, взяті окремо;

визначено роль міфологічного та історичного шарів світового порядку в смислопороджуючому механізмі “Історії Русів“;

виявлено діалогічні відношення між окремими частинами тексту “Історії Русів“, побудованими на енантіоморфному розділенні єдиного і зближенні відмінного як основі структурного співвідношення в смислопороджуючому механізмі.

Об'єктом нашого дослідження є поняття метатексту.

Предмет дослідження —. “Історія Русів“ як метатекст.

В роботі ми використовуємо такі методи дослідження:

порівняльно-історичний та зіставно-типологічний під час вивчення історії застосування понять зі складовою частиною “мета-“ до словесних мистецьких текстів та уточнення семантики й визначення понять “метатекст“, “метаоповідь“, “метатекстовий елемент“, “домінантний код“;

синтез структурно-семіотичних, лінгвістичних та методів рецептивної естетики під час аналізу тексту “Історії Русів“.

Наукова новизна одержаних результатів:

у дослідженні знайшла свій подальший розвиток теорія метатексту в парадигмі сучасних уявлень про діалогічну спрямованість будь-якого (і особливо мистецького) тексту як явища культури;

обґрунтовується поняття “домінантного коду“ як позиції автора-митця, що детермінується певною ідеологією, та його мистецького завдання, які визначають створення нової форми в ситуації метамнемонічного зв'язку між автором та реципієнтом як нового ціннісного ставлення до змісту естетичного об'єкта, що пізнається та співпереживається реципієнтом;

обґрунтовується поняття “метатексту“ як віртуального тексту, створюваного під час інтра- та інтертекстуального діалогу реципієнта з мистецьким текстом;

спроба осмислення “Історії Русів“, тексту давньої української літератури, в межах сучасних естетичних норм та її цілісного аналізу як завершеного мистецького словесного тексту, який розглядається як метатекст;

доводиться масштабність художності “Історії Русів“.

Одержані результати можуть бути використані в лекційних курсах історії української літератури та теорії літератури, під час вивчення теорії інтерпретації словесного мистецького тексту, а також під час викладання української літератури в школах, гуманітарних ліцеях та гімназіях.

В основу монографії покладено однойменну дисертацію на здобуття ступеня кандидата філологічних наук, яку автор захистила у червні 2001 р.

Це дослідження виконано в межах наукової теми кафедри української літератури і фольклористики філологічного факультету Донецького національного університету: “Реінтерпретація української літератури доби Бароко в світлі нових методологій“ (0101U005371) і здійснено в руслі загальної розробки принципів теоретико-літературного аналізу мистецького тексту.

ВИЗНАЧЕННЯ МЕТОДОЛОГІЇ ДОСЛІДЖЕННЯ

Теоретична змістовність поняття “метатекст“

Ключові питання літературознавчого дослідження: що підлягає дослідженню, як воно має досліджуватись і навіщойого досліджувати — завжди поставали перед науковцями-філологами, тому наша робота є спробою відповісти на ці “вічні“ запитання. Звичайно, ми усвідомлюємо, що вичерпність такої відповіді буде досить умовною, а в нашому випадку ще й тому, що спиратись ми будемо переважно на здобутки літературознавства ХХ століття. Йдеться, перш за все, про наукову спадщину М.М.Бахтіна та доробок науковців, які творчо розвинули його ідеї: насамперед маємо на увазі структурно-семіотичну естетику та герменевтику. Під час визначення семантики поняття “метатекст“ ми використали також концепцію О.О.Потебні про природу поетичного слова і твору словесного мистецтва та ідею В.І.Тюпи про інфратекст.

Закономірно виникає запитання: чи сполучення різних методологій є виправданим, чи не призведе воно до безпідставного механічного змішування різних концепцій і уявлень? Справді, О.О.Потебня розробив психолінгвістичну теорію, М.М.Бахтін працював над металінгвістикою, а наукові дослідження В.І.Тюпи скоріше ближчі до структурно-семіотичної теорії. Але справа в тому, що в концепції структуралістів, зокрема учасників Празького лінгвістичного гуртка, навіть “в самій постановці питань є немало спорідненого з ідеями О.Потебні“ [105, с. 22]. До того ж ми абсолютно згодні з М.М.Ільницьким, що “положення про можливості й межі сприймальних змістів, зумовлені внутрішньою формою слова (поетичного твору), сформульовані О.Потебнею, мають певні точки дотику з підходом, що його розробляє теорія філологічної герменевтики… в її сучасному різновиді, яка передбачає не тільки відновлення сенсу первісного, закладеного автором змісту, а й врахування нових смислових нашарувань“ [105, с. 15]. Як відомо, Г.-Г.Гадамер визначає таку методологію як “реконструкцію“ та “інтеграцію“ [52, с. 218]. Складовою сучасної герменевтики є також металінгвістика М.М.Бахтіна, погляд якого на словесний мистецький текст як на завершене висловлювання, на нашу думку, є суголосним до погляду структураліста А.М.П'ятигорського на текст як на різновид сигналу. Ми цілком згодні з думкою І.Дзюби [105, с. 14] про те, що система поглядів О.О.Потебні є відкритою для інших методів, застосовуючи які можна продовжувати розвиток ідеї створення нової науки про мистецьку літературу, яка базується на подібності слова й словесного мистецького твору. Тому синтез кількох методологій ми вважаємо не тільки виправданим, але й надзвичайно перспективним.

Явища, на позначення яких в сучасному літературознавстві вживають поняття зі складовою частиною “мета-“, звичайно, мають свою історію, яка не обмежується останніми двома століттями. Але в цій роботі ми простежуємо застосування таких понять щодо словесного тексту, і перш за все — поняття “метатекст“, від часу, коли літературознавців ХХ ст. починають цікавити проблеми між- і внутрішньотекстових зв'язків.

Починаючи приблизно з 70-х років ХХ ст., до проблеми між- і внутрішньотекстових контактів найбільш концептуально підходять: Цв.Тодоров, Ю.Крістева, Р.Барт, Ж.Дерріда, Л.Женні, Л.Дьолленбах, Ж.Женетт, М.Ріффатер, Г.Блум, А.Попович, Ф.Міко, М.Р.Майєнова, Р.Лахманн, М.Пфістер, І.Смирнов, І.Ільїн, Ю.Лотман, П.Тороп та ін. Більшою мірою нас цікавлять, звичайно, роботи тих науковців, які досліджували проблеми метатексту. Тому, висвітлюючи питання історії поняття, зупинимося на дослідженнях А.Поповича, М.Р.Майєнової, Ж.Женетта, Ю.М.Лотмана, А.М.П'ятигорського, П.Х.Торопа, Н.А.Фатєєвої, а також — Ж.-Ф.Ліотара та Ф.Джеймсона.

Визначення поняття “метатекст“ теоретиками структуралізму

Теорія метатекстів А.Поповича видається нам найобґрунтованішою та найдокладнішою з відомих нам спроб пояснити зміст поняття “метатекст“. Крім того, ця теорія була розроблена ним одним з найперших, тому видається доцільним розпочати виклад історії поняття “метатекст“ саме з концепції А.Поповича.

1.1.1.1. Окрім робіт М.М.Бахтіна, теорія метатекстів А.Поповича ґрунтується також на дослідженнях російської формальної школи, польської школи стилістики й поетики, на роботах Д.Дюрішина (про системність контактів між текстами), К.Гурського (про алюзії), Ф.Міко (про принципи стверджувальності й полемічності та Дж.Холмса (про метавірш) [331, с. 1-8]. Ця теорія акцентує увагу на тому, що літературна традиція є сферою докодування певного тексту, тобто його презентацією у вигляді аналітичних субкодів [270, с. 36]. Концепцію метатекстів А.Попович пропонує розуміти як “інтерсеміотичне вивчення окремих специфічних мов мистецтва“ [331, с. 1]. Відповідно до цієї концепції, літературна комунікація не закінчується ланцюжком: автор ® текст ® отримувач (реципієнт). За цією первинною комунікацією, на думку дослідника, йде метакомунікація, в процесі якої створюються метатексти: первинний текст стає саме тим прототекстом, на основі якого створюється інший текст. Читачем, який опиняється в ролі творця тексту про текст, може бути інший автор, перекладач, літературний критик, літературознавець, учитель літератури й ін. [214, с. 144-147].

У своїй монографії “Проблеми художнього перекладу“ А.Попович поняття “метатекст“ застосовує до теорії перекладу, продовжуючи ідею Дж.Холмса, який вперше використав це поняття у зв'язку з характеристикою перекладу як вторинної маніпуляції (виділення наше. — О.Б.) з текстом [325, с. 7-12]. А.Попович подає таке визначення метатексту: “Метатекст — модель прототексту, продукт зв'язку, спосіб існування міжтекстового інваріанту між двома текстами“ [214, с. 184]. Дослідник під метатекстом розуміє “модель міжтекстового зв'язку“ [214, с. 44], яка реалізується як опозиція до прототексту — моделі оригіналу, першоджерела [214, с. 157], як реакція на прототекст, як вторинна комунікація, як другий етап по відношенню до першого етапу — первинної комунікації як сприйняття прототексту (авторського тексту). Моделювання прототексту є текстостворюючою діяльністю, яку виконує суб'єкт метатексту. Суб'єктом метатексту, за А.Поповичем, є “комунікативний суб'єкт і його участь в міжтекстових зв'язках, яка полягає у виявленні авторської стратегії в процесі створення тексту“ [214, с. 195]. Суб'єкт метатексту може проявитися явно чи приховано в афірмативному (позитивному, неполемічному) або контроверзному (негативному, полемічному) ставленні до предмета на відповідних рівнях тексту. Відношення “прототекст — метатекст“ А.Попович визначає як відношення між інваріантом та варіантом. Отже, умовою існування метатексту є обов'язкова наявність прототексту. “Метатекст моделює прототекст через моделювання його стилю (тематична та мовна побудова). Стилістичне моделювання прототексту має характер експерименту, оскільки метатекст не може абсолютно відтворити прототекст або повторити його (переклад ніяк не може бути тотожним до оригіналу) (виділення наше. — О.Б.)“ [214, с. 184]. Дослідник вважає, що метатекст є оцінкою авторської стратегії, що він спирається на оригінал, автор якого також може вдаватися до явних чи прихованих міжтекстових зв'язків. На думку А.Поповича, відношення між окремими текстами можливо встановити на рівні окремих елементів тексту або на рівні тексту як цілого; відношення між метатекстом та прототекстом можна інтерпретувати з огляду на характер трансформації, що відбулась в метатексті (імітуючий, селективний, редукуючий, комплементарний зв'язок) [214, с. 184-185].

А.Попович оперує також поняттям метакомунікації — “вторинної, похідної комунікації. Функція метакомунікації — розвиток чи заперечення інваріантних особливостей оригіналу (прототексту) у вториному, похідному тексті, метатексті“ [214, с. 184]. Дослідник витлумачує метакомунікацію як спроможність літературного тексту надавати реципієнтові можливість долучитися до літературного процесу і навіть створювати новий текст. Адже реципієнт є третім, окрім автора та комунікативного тексту, членом комунікаційного ланцюжка, і саме від нього залежить “певний тип конкретизації художнього тексту“ [214, с. 143]. В своїй монографії А.Попович представляє типологію видів метакомунікативної діяльності, а також подає типи метакомунікації та типологію метатекстів [214, с. 144-162].

Ґрунтуючись на розумінні метакомунікації як вторинної комунікації, теорія метатекстів А.Поповича поділяється на три частини: літературна компаративістика (авторські метатексти), соціологія літератури (метатексти літературної культури), історична поетика (метатексти літературної традиції). Пов'язує різні сторони теорії типологія метатекстів. Основи типології складають чотири типи зв'язку між метатекстом та прототекстом:

  1. зв'язок імітуючий — свідчить про присутність міжтекстового інваріанта в метатексті (плагіат, переклад, цитата); “в імітуючому зв'язку метатекст виражає свою семантичну та стилістичну схожість з оригіналом у відношенні 1:1 (?! 1)“ [214, с. 191];
  2. зв'язок селективний — міжтекстові відношення, за яких метатекст створюється на основі певних елементів прототексту і не за принципом подібності, а через типізацію (пародія, пастіш) [214, с. 192];
  3. зв'язок редукуючий — відношення між двома текстами, при якому редукуються або акцентуються окремі рівні тексту за умови збереження семантики міжтекстового інваріанта (коментарі, резюме, анотації) [214, с. 191];
  4. зв'язок комплементарний — міжтекстові відношення, які інваріантно розвивають особливості прототексту за допомогою текстових доповнень (зауваження, передмови, післямови ) [214, с. 191].

Як соціологія літератури, ці метатексти, на думку А.Поповича, створюють літературну культуру (освіту), систему додаткового читання. Авторські метатексти поділяються на: 1) автометатексти (“зв'язок, творчим суб'єктом-об'єктом якого є сам автор. Реалізується аффірмативно або контроверзно, приховано або явно на рівні текстових елементів або цілого тексту“ [214, с. 185]), 2) “цитування“ іншого автора та 3) квазіметатексти (авторський текст видається за текст “невласний“, оригінал — за “переклад“). “Квазіметатекст — це результат авторської комунікативної стратегії, скерованої на використання установки (очікування) приймача метатексту, а також на створення власного тексту і його комунікативну обертальність“ [214, с. 182]. В царині метатекстів літературної традиції А.Поповичем побудовано градацію від стверджувальності до полемічності: 1) калькування текстів, 2) переклад схеми та її перетворення, 3) монтаж, 4) введення текстів без шансів на розвиток, 5) перебудова тексту, 6) виникнення “архетексту“, 7) введення втрачених або перенесених текстів як актуальна проблема розвитку, 8) реконструкція втраченого чи відсутнього тексту, 9) відкриття нового тексту, 10) передчасна реалізація тексту, 11) деконструкція тексту, 12) виключення тексту.

Отже, дослідник розуміє метатекст, як текст, що пояснює прототекст, як такий текст, що є реакцією на прототекст (на первинний текст, створений автором) [214, с. 47-48]. Тобто метатекстами по відношенню до одного й того ж вихідного тексту (прототексту) можуть бути переклад, авторська переробка тексту, літературно-критична стаття, наукове дослідження, інтерпретація мистецького тексту вчителем на уроці тощо. Причому прототекст є інваріантом, а реакції на нього — метатексти — його варіантами, моделями, створеними реципієнтами під час метакомунікації після сприйняття прототексту.

Звертаючи увагу на зауваження А.Поповича, що своєю концепцією він продовжує розвиток ідеї Дж.Холмса, а також розповсюджує цю ідею “в царині літератури та мистецтва в цілому“ [214, с. 176] ми не можемо погодитися з доцільністю такого розповсюдження. При застосуванні в царині літератури та мистецтва поняття “метатекст“ в значенні, якого йому надає А.Попович та дослідники кабінету літературної комунікації та експериментальної методики з Нітри 2, на наш погляд, відбувається дублювання такого поняття, як “інтертекстуальність“. Підставою для цього є також визначення А.Поповичем опозиції “прототекст — метатекст“ як “моделі міжтекстового зв'язку“ [214, с. 44]. Натомість, особливо цінною є представлена А.Поповичем типологія метатекстів, яка дає змогу окреслити загальні принципи інтексту (“можливої поведінки тексту в тексті“ [270, с. 33]), тому не випадково саме до цієї класифікації звертаються такі теоретики інтертекстуальності, як П.Х.Тороп та Н.А.Фатєєва, про дослідження яких йтиметься далі.

Нам також імпонує ідея А.Поповича про вторинність метатексту по відношенню до мистецького тексту, а також ідея первинної та вторинної комунікації між автором та реципієнтом через мистецький текст. Але, на відміну від нього, ми вважаємо, що метатекст породжується не під час вторинної, “метакомунікації“, а під час первинної, “літературної“ (термінологія А.Поповича), комунікації, в ситуації міжтекстового зв'язку, який здійснюється між автором та реципієнтом. Причому відбувається саме породження, створення реципієнтом метатексту в результаті спілкування його з автором через мистецький текст, оскільки, “як за допомогою слова не можна передати іншому своєї думки, а можна тільки пробудити в ньому його власну, так не можна її повідомити й у творі мистецтва; зміст цього останнього (коли він закінчений) розвивається не в мистецтві, а в тих, хто розуміє“ [216, с. 49]. А от під час “метакомунікації“ (користуючись термінологією А.Поповича) реципієнтом створюється відгук на результат первинної комунікації, тобто на метатекст.

1.1.1.2. Польська дослідниця М.Р.Майєнова “будь-які висловлювання про елементи мови“ називає метамовними [329, с. 147]. Вона вважає, що “третина наших висловлювань може досить ясно вказати на те, що маємо справу з метамовними висловлюваннями“ [329, с. 147]. Крім цього дослідниця наголошує на тому, що думка, яку вкладено до метамовного вислову, може виконувати кілька функцій: “може стосуватися речей (тут і далі підкреслення наше. — О.Б.) (нести інформацію про речі) і водночас — інформацію про саме висловлювання“ [329, с. 147].

За аналогією до поняття “метамова“ М.Р.Майєнова вводить поняття “метатекст“ і відрізняє ситуацію, в якій текст мовить про світ, від ситуації, в якій текст мовить про текст [329, с. 156]. Вона наводить приклад, через який дає визначення метатексту: “Уявімо собі, що маємо таку ситуацію: “Оповім панству байку, яку колись чув від своїх дядьків: “Далеко, далеко, за морями, за горами…“. Фрагмент тексту, що передує власне байці (“Далеко, далеко…“) ми хотіли б назвати метатекстом, тобто таким текстом, який вносить інформацію про текст“ [329, с. 156-157].

Виходячи з того, що текст упорядковується якоюсь певною свідомістю, реальним автором тексту, М.Р.Майєнова стверджує, що вищою структурою, обіймаючою текст, є завжди монологова структура, в яку по мірі її розгортання, будуть входити інородні структури [329, с. 290]. Маючи на увазі певним чином зафіксований текст, М.Р.Майєнова стверджує, що “кожен багатоголосий текст мусить мати в основі монологове обрамлення“ [329, 290]. Дослідниця зауважує: “якщо літературний твір щось мовить про світ, якщо функціонує як модель світу, мови, то функціонує тільки як цілість“ [329, с. 157]. Але, на її думку, те, що текст є цілістю як предмет, ще не означає, що він є цілістю монолітною (польське spуjn).

Окрім того, вона вважає, що монологове обрамлення тексту “виконує ту функцію, що мовить про нього як про власне текст, вказує на нього як на текст“ [329, с. 291]. В межах цього обрамлення текст, особливо великий за обсягом, на думку М.Р.Майєнової, може розпадатися на частини — розділи, акти, — кожна з яких має усталені сигнали початку і вихідні пункти, подібні в своїй структурі до вихідних пунктів цілості. Отже, в рамі загального монологізованого обрамлення М.Р.Майєнова виокремлює різноманітні типи вставок (польське typy przytoczeD), які входять до цієї структури і виконують такі функції:

  1. текстотворчу [329, с. 309];
  2. підкреслення присутності в тексті індивідуальної свідомості, обіймаючої текст монологізованою рамою [329, с. 313];
  3. підкреслення дистанції між мовлячим (автором) і тим, з чиїх слів він говорить, та одночасне створення спільноти між собою (автором) і читачем (одержувачем) [329, с. 311].

До цієї структури реальний автор залучає чужe мовлення, яке одночасно вносить до монологічної структури два різних предмета мовлення: інформацію про світ предметів та інформацію метамовну, яку можна звести до формули “хтось так мовить“ [329, с. 308]. Тобто такі структури, що розбивають примарну монолітність тексту. На думку дослідниці, “це дозволяє шукати об'єднання тексту на кількох рівнях, збагачуючи текст різноманітними семантичними можливостями“ [329, с. 308].

Підсумовуючи розділ про типи впровадження метатекстової та метамовної інформації до художнього тексту, М.Р.Майєнова зазначає, що літературні тексти, побудовані як цілості з визначеним початком і кінцем, в площині примарних значень 3 є рідко текстами монолітними. Ця немонолітність змушує до різноманітних спроб об'єднання тексту, що є однаковим свідченням семантичного багатства тексту і багатства його прагматичних функцій: організації, активізації мислення та переживань одержувача (споживача).

Дослідниця зауважує, що метамовна інформація є багатофункціональною і семантично багатозначною. Одна з таких функцій може полягати в полегшенні з'єднання тексту, властивого читачеві. Так само й такі словосполучення, як “по-перше, розкажу те…“, “по-друге…“, “по-третє…“ виконують таку ж саму функцію. На думку М.Р.Майєнової, ця інформація може стати предметом гри. Предметом гри може стати, зрештою, “кожна в достатній мірі граматикалізована функція або форма“ [329, с. 314]. На її думку, метатекстова інформація на рівні примарних значень розбиває монолітність тексту, тому що впроваджує нову тему [329, с. 314], але виконує натомість величезну роль в семантичній організації тексту на різних його рівнях, оскільки ця інформація інтегрується в кількох площинах, активізуючи в такий спосіб семантичне багатство тексту.

М.Р.Майєнова підкреслює, що з погляду граматики метатекстова інформація втягує читача в необхідність співтворення цього багатства. Ця інформація впроваджує істотні семантичні елементи, які представляють не тільки “я“ мовлячого, а й “ти“ одержувача. Вона може підтверджувати знання одержувача, вказувати на висловлювання як на таке, що само собою відбулося. М.Р.Майєнова вважає, що вилучення й інтерпретація метатекстових елементів є дуже істотними для характеристики семантичної структури тексту, для бачення його багатоплощинності, і робить припущення, що, “можливо, обсяг і характер метатекстової та метамовної інформації повинен увійти до характеристики якісних форм висловлювання“ [329, с. 314].

Окрім метамовного й предметного рівнів висловлювання М.Р.Майєнова вирізняє також передпредметний рівень: “рівень внутрішньої мови“ [329, с. 314], на якому існують гетерогенні елементи в нібито гомогенному тексті. До явищ такого передпредметного рівня дослідниця відносить вигуки, звуконаслідування, які є уривками свідомості [329, с. 314].

Розглянувши вищеназвані положення “Теоретичної поетики…“ М.Р.Майєнової, які стосуються метатексту та метакомунікації, ми хотіли б прокоментувати і звернути увагу на такі з них:

  1. Подане М.Р.Майєновою визначення метатексту, на наш погляд, доречніше було б застосувати до метатекстових вставок (включень, елементів), про які йдеться в її роботі [329, с. 291 і далі]. Дослідниця вважає, що думка, яку вкладено до метамовного вислову, може нести інформацію про речі і водночас — інформацію про саме висловлювання. В той же час, за її словами, в ситуації, коли текст мовить про текст, тобто вносить інформацію про текст, він вже виступає метатекстом. Таким чином, на наш погляд, поняття “метатекст“ ототожнюється дослідницею з такими поняттями, як “метатекстові вставки“, “метатекстові вислови“, “метатекстові елементи“.
  2. Однак, наголошуючи на тому, що думка, яка вкладена до метамовного вислову, може стосуватися речей — нести інформацію про речі — і, водночас, — інформацію про саме висловлювання [329, с. 147], дослідниця, на наш погляд, звертає увагу на двоголосся метамовних висловів, коли “висловлювання про предмет може бути переплетеним нитками висловлювань про саме висловлювання“ [43, с. 404]. Про це двоголосся, до речі, йдеться також у дослідженні А.Вежбицької, на думку якої, в певному смислі ці “метатекстові нитки“ можуть зшивати текст про предмет в міцно спаяне ціле, високого ступеню зв'язності, й іноді вони служать саме для цього [43, с. 404]. Власне, саме це й мається на увазі, коли в дослідженні М.Р.Майєнової йдеться про функції метатекстових включень.
  3. Говорячи про багатоголосся мистецького тексту, який є багатоголосим вже тільки тому, що він — мистецький, а також про його монологове обрамлення, М.Р.Майєнова інтерпретує положення М.М.Бахтіна, що незалежно від того, скільки авторів має текст як висловлювання, “все одно ми чуємо в ньому єдину творчу волю, певну позицію, на яку можна діалогічно реагувати. Діалогічна реакція персоніфікує будь-яке висловлювання, на яке реагує“ [22, с. 213]. Тим більше, якщо в ньому наявні відтворювана послідовність речень висловлювання відправника й особистий коментар цього висловлювання, текст не може бути монолітним, на цьому рівні він стає двотекстом 4. Саме про висловлювання як про “виражені в слові позиції різних суб'єктів“, а також про “визначену позицію“, “єдину творчу волю“ (терміни М.М.Бахтіна [22, с. 212-213]), на яку може реагувати реципієнт, йтиметься в нашій роботі в наступних розділах.
  4. Незважаючи на те, що літературний твір функціонує як цілість (коли він щось мовить про світ, коли функціонує як модель світу, мови [329, с. 157]), те, що текст є цілістю як предмет, ще не означає, що він є цілістю монолітною. Якщо монологове обрамлення тексту “виконує ту функцію, що мовить про нього як про власне текст, вказує на нього як на текст“ [329, с. 291], то фактично воно є метатекстовим елементом чи, користуючись термінологією М.Р.Майєнової, елементом метамовного рівня висловлювання.

Дуже цікавою і перспективною нам видається думка М.Р.Майєнової про те, що метатекстова інформація на рівні примарних значень розбиває монолітність тексту, але виконує натомість величезну роль в семантичній організації тексту на різних його рівнях, оскільки ця інформація інтегрується в кількох площинах, активізуючи в такий спосіб семантичне багатство тексту. Тим більшого значення набуває ця думка, коли дослідниця стверджує, що метатекстова інформація втягує читача в необхідність співтворення цього багатства, що метатекстова інформація впроваджує істотні семантичні елементи, які представляють не тільки “я“ мовлячого, а й “ти“ одержувача.

1.1.1.3. Ю.М.Лотман так само, як і М.Р.Майєнова, вважає, що метатекстом є текст в тексті, який містить в собі інформацію як про події та героїв цього тексту, так і інформацію про сам текст. Такі окремі структури тексту Ю.М.Лотман визначає як метатекстові елементи [156, с. 132]. Так само, як А.Попович, він до метатекстів відносить “норми, правила, теоретичні трактати й критичні статті, що обертають літературу до себе самої, але вже в організованому, побудованому й оціненому вигляді“ [155, с. 207]. До того ж, він вважає, що будь-який текст може виконувати по відношенню до культурного контексту роль описуючого механізму, виступаючи в такий спосіб як метатекст [156, с. 132].

Але, на відміну від А.Поповича та М.Р.Майєнової, Ю.М.Лотман, розглядаючи культуру як сукупність текстів, визначає функцію тексту як метатекст по відношенню до текстів, як те, в смислі чого можна витлумачити той чи інший текст“ [162, с. 133]. В контексті роздумів про асиметрію семіотичної структури й постійну циркуляцію текстів, переключення їх з однієї системи кодування в іншу як про механізм культури, який, отримуючи на вході імпульси, що йдуть від зовнішньої позакультурної реальності, видає на виході тексти, що, в свою чергу, можуть поступати на її вхід, дослідник визначає метатекст як “код, який передається з однієї “півкулі“ культури до іншої“ [149, с. 55]. Ю.М.Лотман вважає, що запас текстів, кодів та окремих знаків спрямовується зі старої культури в нову, більш молоду, відриваючись від контекстів і позатекстових зв'язків, які йому були властиві в материнській культурі, і відкладається в культурній пам'яті колективу як самодостатня цінність. Однак далі цей запас інтерпретується на реальність дочірньої культури, відбувається зчеплення текстів з позатекстовою реальністю, під час якого сама сутність текстів кардинально трансформується [149, с. 56]

Таким чином, М.Ю.Лотман розрізняє чотири рівня метатекстуальності:

  1. метатекстові елементи як окремі підструктури тексту, що несуть інформацію як про текст (інший текст або текст, складовою частиною якого вони є), так і про обставини та персонажі, про які йдеться в тексті;
  2. функція тексту може виступати як його метатекст, якщо розглядати культуру як сукупність текстів;
  3. метатекст як позатекстова реальність, як код, який під час “діалогу“ з існуючими текстами культури кардинально трансформує сутність цих текстів 5;
  4. якщо текст по відношенню до культурного контексту виконуватиме роль описуючого механізму, то він виступатиме як метатекст, тому: а) оскільки кожен художній текст є реакцією автора на оточуючий його світ, то в принципі кожен такий текст може виконувати роль подібного механізму, тобто розглядатися як метатекст; б) але цей самий текст може пояснюватися іншими текстами і в такий спосіб, на думку дослідника, ставати предметом пояснення інших метатекстів, таких, як норми, правила, теоретичні трактати й критичні статті.

Отже, Ю.М.Лотманом використовується полісемантичне поняття, що призводить до розмивання меж між різними його значеннями. В цьому випадку відбувається надуживання багатозначністю, яке, на наш погляд, є невиправданим, оскільки до однієї категорії починають відноситися різнопланові поняття: підструктура тексту, мистецький текст, рефлексія реципієнта, трансформуючий код.

1.1.1.4. Прблема поведінки тексту в тексті зацікавила також П.Х.Торопа, який, оперуючи поняттям “метатекст“, вводить інше поняття — “інтекст“. Виходячи з того, що будь-яке розуміння є співвіднесеністю даного тексту з іншими текстами й переосмисленням в новому контексті [17, с. 364], він досліджує проблему інтексту як можливої поведінки тексту в тексті [270, 269]. Пов'язуючи проблему контакту між двома текстами з проблемами аналізу перекладацької діяльності, дослідник, так само, як і А.Попович [214], вбачає певний зв'язок між перекладом як процесом та метатекстовими операціями, які відбуваються на певному абстрактному рівні (у, так би мовити, віртуальній реальності) завжди як мінімум між двома текстами. Конкретизуючи поняття інтексту, П.Х.Тороп подає типологію інтекстів:

  • точний переклад — цитата, центон, аплікація;
  • формальний (макростилістичниий) переклад — пастіш, буріме;
  • цитатний переклад — перифраза, глоса;
  • мовний (мікростилістичний переклад) — ремінісценція, стилізція;
  • описовий переклад — парафраза;
  • тематичний переклад — антаномазія, адаптація, іррадіація;
  • вільний переклад — алюзія;
  • експресивний переклад — бурлеск, травестія, кенінг.

У цій типології модель процесу інтерлінгвістичного перекладу перенесено на процес (в основному) інтралінгвістичного перекладу. При класифікації інтекстів П.Х.Тороп бере до уваги запропоновані А.Поповичем способи співвіднесеності метатексту й прототексту (стверджуючий/полемічний), рівні співвіднесеності (явний/прихований), а також фрагментарність чи цілісність співвіднесеного тексту. Дослідник певною мірою ототожнює інтекст зі своєрідним перекладом як певною адаптацією автором претексту до свого тексту. Виходячи з цього, він виокремлює проблеми генези інтексту, включення інтексту до тексту та сприйняття інтексту.

Слідом за А.Поповичем П.Х.Тороп пропонує вважати будь-який акт співвіднесеності текстових елементів метакомунікацією, в процесі якої створюються інтексти, своєрідні “переклади“ претексту, адаптовані автором до власного тексту. Дослідник вважає, що для інтерпретації такої “перекладеної“ частини претексту необхідно: 1) виявити її функцію в тексті; 2) фіксувати актуальний зв'язок з вихідним текстом, тобто ця частина інтексту потребує опису за допомогою претексту, який, на думку П.Х.Торопа, стає в такому разі метатекстом: “Текст, представлений якоюсь своєю частиною в іншому тексті, стає тим самим (тому, що опис інтексту відбувається за його допомогою. — О.Б.) описуючим текстом, метатекстом“ [270, с. 39]. Таким чином, П.Х.Тороп ототожнює метатекст з претекстом, а значення запропонованого ним поняття “інтекст“ є аналогічним до значення понять “метатекстовий елемент“ Ю.М.Лотмана та “метатекст“ М.Р.Майєнової.

Проаналізувавши, яким чином теоретики структуралізму тлумачать поняття “метатекст“, можемо відзначити, що дослідниками чітко визначається поняття “метатекстові елементи (включення)“ як окремі структури тексту, які містять в собі як інформацію про текст, так і про події та героїв цього тексту. Натомість доводиться констатувати відсутність чіткого визначення поняття “метатекст“, яке ототожнюється ними з “метатекстовим елементом“ (М.Р.Майєнова, Ю.М.Лотман) або визнається приналежним до іншого рівня, ніж текст, але цей інший рівень визначається дослідниками по-різному. Так, А.Попович та П.Х.Тороп вважають, що метатекст належить до другого, який відбуваєтьсся вже після сприйняття мистецького тексту, рівня комунікації. Ю.М.Лотман в своїх дослідженнях то підтримує такий погляд на метатекст (коли наголошує на тому, що метатекстами можна вважати критичні статті, теоретичні трактати, літературознавчі дослідження, інтерпретації мистецького тексту), то намагається (разом з А.М.П'ятигорським) довести, що функція тексту виступає по відношенню до текстів як свого роду метатекст, то тлумачить метатекст як код, який під час діалогу з існуючими текстами культури кардинально трансформує сутність цих текстів.

Тлумачення поняття “метатекст“ теоретиками інтертекстуальності

Як зазначалося, ідеї М.М.Бахтіна про між- та внутрішньотекстові зв'язки були розвинуті теоретиками інтертекстуальності та інтертексту. Однак конкретний зміст, який вкладається в ці поняття, суттєво видозмінюється залежно від теоретичних та філософських передумов, якими керується в своїх дослідженнях кожен теоретик.

1.1.2.1. Більшість дослідників розуміють текстуальність та інтертекстуальність “як взаємозумовлюючі феномени, що призводить, зрештою, до знищення поняття “текст“ як автономної даності, яку чітко можна виявити“ [247, с. 219]. На фоні інших виокремлюється група дослідників, які не сприйняли такого розширюючого тлумачення поняття інтертекстуальності. Представники комунікативно-дискурсивного аналізу (наратології) вважають, що занадто прискіпливе дотримання принципу інтертекстуальності в її філософському вимірі робить будь-яку комунікацію беззмістовною. Так, Л.Дьолленбах, П.Ван ден Хевель трактують інтертекстуальність більш но, розуміючи її як взаємодію різних видів внутрішньотекстових дискурсів — дискурс розповідача про дискурс персонажів, дискурс одного персонажа про дискурс іншого; тобто їх цікавить та ж сама проблема, що й М.М.Бахтіна: взаємодія “свого“ й “чужого“ слова [247, с. 219].

1.1.2.2. На тих самих принципах побудовано п'ятичленну класифікацію різних типів взаємодії текстів, запропоновану Ж.Женеттом в дослідженні “Палімпсести: Література в другому ступені“ [324] і яку він вміщує також в роботу “Вступ до архітексту“ [87]:

  1. інтертекстуальність як “співприсутність“ в одному тексті двох чи більше текстів (цитата, алюзія, плагіат тощо);
  2. паратекстуальність як відношення тексту до своєї назви, післямови, епіграфу тощо;
  3. метатекстуальність як коментуюче й часто критичне посилання на свій предтекст;
  4. гіпертекстуальність як висміювання та пародіювання одним текстом іншого;
  5. архітекстуальність як жанровий зв'язок текстів.

Ці основні класи інтертектстуальності дослідник поділяє на численні підкласи й типи та простежує їхній взаємозв'язок. Розглядаючи метатекстуальність як коментуюче й часто критичне посилання на свій предтекст, Ж.Женетт в такий спосіб, як і А.Попович, відносить її до вторинної комунікації, а метатекст, таким чином, є продуктом цієї вторинної комунікації.

1.1.2.3. В контексті щойно розглянутих класифікацій між- та внутрішньотекстуальних зв'язків П.Х.Торопа та Ж.Женетта хотілося б також звернутися до типології інтертекстуальних елементів і зв'язків в художньому мовленні, запропоновану Н.А.Фатєєвою [290], тому що в основі цієї класифікації — основні класи міжтекстуальних відношень, відмічені Ж.Женеттом, а принципи — запропоновані П.Х.Торопом (виокремлення способів та рівнів співвіднесеності), стають відправним пунктом для таких категорій, як атрибутованість/неатрибутованість претексту або його частини, явний/прихований характер атрибуції, спосіб та об'єм залученості претексту до тексту реципієнта.

В цій детальній класифікації інтертекстуальних елементів і зв'язків в окремий клас (як і в Ж.Женетта) виділяється “метатекстуальність як переказ і коментуюче посилання на предтекст“ [290, с. 32] з такими його видами: інтертекстуальність-переказ, варіації на тему предтексту, дописування “чужого“ тексту, мовна гра з предтекстами. Причому дослідниця зауважує, що “метатекстуальність, чи створення конструкції “тексту про текст“, характеризує будь-який випадок інтертекстуальних зв'язків, оскільки, будь то цитата, алюзія, назва чи епіграф, всі вони виконують функцію презентації власного тексту в “чужому“ контексті. Однак в цих чотирьох випадках ми маємо справу з імпліцитною метатекстуальністю. На відміну від них, переказ, варіація, дописування “чужого“ тексту й інтертекстуальна гра з претекстами є експліцитними висловлюваннями про предтекст або, іншими словами, конструкцією “текст в тексті про текст“ [290, с. 32-33].

Але справа в тому, що про метатекстуальність та метатекст в дослідженні Н.А.Фатєєвої йдеться не тільки у зв'язку з названими нею чотирма випадками імпліцитної метатекстуальності, але також і тоді, коли представляються інші класи інтертекстуальних зв'язків, запропонованих цією дослідницею:

  1. так, “у своїх зовнішніх виявах назва є метатекстом по відношенню до тексту, а у внутрішніх — субтекстом єдиного цілого тексту“ [290, с. 31];
  2. “гіпертекстуальність як осміяння або пародіювання одним текстом іншого“, представлена дослідницею як окремий клас, по суті, є нічим іншим, як описом, варіацією чужого тексту, тобто видом метатекстуальності;
  3. коли йдеться про випадки порушення архітекстуальності, дослідниця наводить приклади, які свідчать не просто про “злиття жанру поетичного тексту з жанром літературно-критичного метаопису“ [290, с. 35], тут йдеться про пряме звернення автора тексту до читача (реципієнта), відбувається так би мовити прямий, безпосередній діалог з ним, тобто йдеться про метатекстові елементи (Ю.М.Лотман [156, с. 132]);
  4. говорячи про інтертекст як троп чи стилістичну фігуру, дослідниця зауважує, що вони можуть стати “метатекстом по відношенню до тексту, в якому це порівняння було використано вперше“ [290, с. 35].

Таке розмежування інтертекстуальних зв'язків наштовхує на думку, що в основу подібної класифікації доцільніше було б покласти принцип імпліцитної/експліцитної метатекстуальності. Тим більше, що, за висловлюванням самої Н.А.Фатєєвої, “інтертекстуальність стає механізмом метамовної рефлексії“ [289, с. 20].

Посилаючись на дослідження Р. Барта “S/Z“ 6, Н.А.Фатєєва робить висновок: “Отже, функції інтертексту в кожному тексті визначаються виключно через “Я“ його автора, оскільки введення інтертекстуального відношення — це перш за все спроба метатекстового переосмислення претексту з метою вилучення нового смислу “свого“ тексту“ [289, с. 20]. Тобто, беручи за основу своєї класифікації основні класи міжтекстуальних відношень, відмічені Ж. Женеттом, і принципи, запропоновані П.Х.Торопом, Н.А.Фатєєва витлумачує метатекстуальність так само, як А.Попович метакомунікацію, зауважуючи лише, що така метамовна рефлексія є можливою через існування інтертекстуальності, яка стає механізмом цієї рефлексії [289, с. 20]. Таким чином, Н.А.Фатєєва, розробивши типологію інтертекстуальних елементів і зв'язків у мистецькому мовленні, послідовно довела, що інтертекстуальність стає механізмом метамовної рефлексії, що метамовна рефлексія є можливою завдячуючи саме інтертекстуальності.

Прикладання понять зі складовою частиною “мета-“ до словесних мистецьких текстів теоретиками постмодернізму

1.1.3.1. Ж.-Ф.Ліотар вводить термін “метаоповідання“ (фр. mйtarecit) 1979 року в книзі “Постмодерністська зумовленість“ [328]. Цей термін є одним з ключових понять постмодернізму. Ж.-Ф.Ліотар вважає, що, якщо все гранично спрощувати, то під “постмодернізмом“ розуміють “недовіру до метаоповідань“[328, с. 7]. Цим терміном, а також похідними від нього (“метаоповідання“, “метаоповідь“, “метаісторія“, “метадискурс“) Ж.-Ф.Ліотар означує всі ті “пояснювальні системи“, які, на його думку, організують буржуазне суспільство і є для нього засобом самовиправдання: релігію, історію, науку, психологію, мистецтво (тобто будь-яке “знання“).

Творчо переосмисливши деякі концепції М.Фуко та Ю.Хабермаса про “легітимацію“, тобто виправдання та узаконювання “знання“, Ж.-Ф.Ліотар розглядає будь-яку форму вербальної організації цього “знання“ як спеціальний тип дискурсу-оповіді, яка мала на меті надання закінченості “знанню“, що нібито й породжувало оповідно організовані філософські “оповідання“ й “історії“, завданням яких було сформулювання свого метадискурсу про “знання“. До основних організуючих принципів філософської думки Нового часу Ж.-Ф.Ліотар відносить “визначні історії“, тобто головні ідеї людства: гегелівську діалектику духа, емансипацію особистості, ідею прогресу, просвітницьке уявлення про знання як про засіб встановлювання загального щастя тощо. На погляд Ж.-Ф.Ліотара, “часи постмодерну“ в цілому характеризуються ерозією віри у “визначні метаоповіді“, в “метаоповідання“, які легітимують, об'єднують і “тоталізують“ уявлення про сучасність. Дослідник вважає, що його сучасники “є свідками “роздрібнення“, розщеплення “визначних історій“ і появи величезної кількості простих, дрібніших, локальніших “історій-оповідань“, які є “вкрай пародоксальними“ за своєю природою оповідями. Смисл цих, так би мовити, змалілих “історій-оповідань“, на його думку, полягає не в тому, щоб узаконити знання, а в тому, щоб “драматизувати наше розуміння кризи“ [328, с. 95] і, перш за все, кризи детермінізму, який зберігся лише у вигляді “маленьких острівців“ у світі всезагальної нестабільності, коли вся увага концентрується на “поодиноких фактах“, “непорівнянних величинах“ та “локальних процесах“. Hавіть концепція конвенціоналізму, заснована на домовленості більшості, на загальній згоді відносно чогось, в принципі є неприйнятною для епістеми “постмодерну“, адже “консенсус став застарілою і непевною цінністю“ [328, с. 100].

Домінантною ознакою культури “ери постмодерну“ Ж.-Ф.Ліотар оголошує еклектизм. Адже доведена до краю доктрина “незгоди заради незгоди“ призводить до того, що будь-яка загальноприйнята думка чи концепція розглядаються як небезпека поглинання свідомості сучасної людини черговою “системою цінностей“, системою “метаоповідей“, причому ця небезпека очікує сучасників на кожному кроці і щохвилини.

Важливу роль у підтримці цього “пізнавального еклектизму“ відіграють, на думку Ж.-Ф.Ліотара, засоби масової інформації, оскільки вони, пропагуючи гедоністичне ставлення до життя, закріплюють стан бездумного споживацького ставлення до мистецтва. В таких умовах на “серйозного художника“ чекає лише одна перспектива — уявлювана деконструкція “політики мовних ігор, яка дозволяє зрозуміти “фіктивний характер“ мовної свідомості.

І.П.Ільїн зауважує, що концепція Ж.-Ф.Ліотара отримала широке розповсюдження серед теоретиків постмодернізму, найвпливовішим з яких є американський літературознавець І.Хассан [95, с. 230]. Завдячуючи саме його впливові, метаоповідання зайняло місце “незаперечного догмата“ постмодерністської теорії останніх років.

1.1.3.2. Ф.Джеймсон, американський літературознавець, для позначення поняття метаоповіді використовує такі терміни: “визначна оповідь“, “домінантний код“, “домінантна оповідь“. Він, розвиваючи думку Ж.-Ф.Ліотара, надає дещо іншого тлумачення цьому поняттю і стверджує, що “оповідь“ — не так літературна форма, як “епістемологічна категорія“ [95, с. 232]. Подібно до кантівських категорій часу й простору, вона може бути визначена не як риса нашого емпіричного сприйняття, а як одна з абстрактних (чи “пустих“) координат, у межах якої ми пізнаємо світ, як “беззмістовна форма“, що накладається специфікою нашого сприйняття на неоформлений “сирий потік реальності“. Навіть представники природничих наук, наприклад, фізики, “розповідають історії“ про ядерні частки. При цьому, все, що репрезентує себе як існуюче за межами якоїсь історії (структури, форми, категорії), може бути освоєним свідомістю лише через посередництво оповідної функції, вимислу. Інакше кажучи, на думку Ф.Джеймсона, світ є доступним і відкривається людині тільки у вигляді історій, оповідань про нього. Будь-яка оповідь завжди вимагає інтерпретації (як її автором, так і реципієнтом), і тому вона не тільки репрезентує, але й відтворює й перевідтворює реальність в сприйнятті людини, тобто “творить реальність“. В своїй якості оповіді вона одночасно утверджує “незалежність від цієї ж реальності“. Оповідь в тій самій мірі відкриває й витлумачує світ, в якій приховує та викривляє його. На думку Ф.Джеймсона, в цьому проявляється специфічна функція оповіді як форми “оповідного знання“ — вона служить для реалізації “колективної свідомості“, скерованої на притлумлення соціальних протиріч, які історично виникають. Але оскільки ця функція, як правило, не усвідомлюється, він називає її “політичним позасвідомим“.

На відміну від Ж.-Ф.Ліотара, американський дослідник вважає, що метаоповіді (чи “домінантні коди“) не зникають безслідно, а продовжують впливати на свідомість людей, існуючи в “розсіяному“, “дисперсному“ вигляді скрізь присутньої, але невидимої “влади панівної ідеології“. В результаті індивід не усвідомлює своєї ідеологічної обґрунтованості, що є характерним перш за все для письменника, який має справу з таким “культурно опосередненим артефактом“, як літературний текст, який, в свою чергу, є “соціально символічним актом“ [326, с. 20]. Виявити цей “домінантний код“, специфічний для світовідчуття кожного письменника, і є метою “симптоматичного аналізу“, який був запропонований Ф.Джеймсоном в монографії “Політичне позасвідоме: Оповідь як соціально-символічний акт“ (1981) [326].

Таким чином, теоретики постмодернізму виокремлюють два нібито й схожих, на перший погляд, але різних поняття: “метаоповідь“ та “домінантний код“. Різниця між ними полягає в тому, що метаоповідь є текстом, який містить в собі певне знання, певне уявлення про світ і більшою чи меншою мірою детермінує появу нових текстів певної культури, а домінантний код визначається певною позицією автора, залежною від “політичного позасвідомого“, тобто, за словами Ф.Джеймсона, є “епістемологічною категорією“ [95, с. 232].

Уточнення семантики й кореляція поняття

У підрозділі 1.1 було з'ясовано, що і структуралісти, і теоретики інтертекстуальності в основному однаково вирішують проблему метакомунікації та метатексту, який розглядають як результат вторинної комунікації (метакомунікації), що відбувається під час аналізу, осмислення вже сприйнятого (прочитаного) мистецького тексту, тобто відбувається в ситуації не первинного діалогу реципієнта з автором через мистецький текст, а в ситуації, так би мовити, вторинного діалогу, діалогу реципієнта зі своєю версією мистецького тексту, в творенні якої він брав безпосередню участь під час первинного діалогу.

Отже, і структуралісти, і теоретики інтертекстуальності розрізняють два рівня і два різновиди метатекстуальності мистецького словесного тексту: (1) віртуальну авторську метакомунікацю з відомими авторові й сприйнятими ним текстами, яка знаходить своє втілення в авторському мистецькому тексті у вигляді (2) метатекстових елементів, алюзій, ремінісценцій, а також (1) віртуальну метакомунікацію реципієнта із засвоєним ним авторським мистецьким текстом, яка знаходить своє втілення в наукових статтях, коментарях, тобто (2) будь-яких інтерпретаціях сприйнятого мистецького тексту реципієнтом. Причому механізмом такої метакомунікації є інтертекстуальність.

Уточнення семантики понять “метатекстовий елемент“, “метаоповідь“, “домінантний код“

Оскільки нас цікавить мистецький текст як маніфестація авторського твору, а не його інтерпретації, не рефлексії з приводу сприйнятого тексту, можемо констатувати, що теоретиками структуралізму та інтертекстуальності чітко виокремлюється така його підструктура, як метатекстові елементи. Це такі складові частини тексту, в яких подано авторські роздуми і про події та персонажі, а також про цей та інші тексти, які є прототекстами для таких роздумів, причому авторське ставлення до цих прототекстів проявляється через імітуючий, селективний, редукуючий, комплементарний зв'язок 7. Чітке розуміння метатекстового елемента як складової частини цілого завершеного авторського мистецького тексту, на наш погляд, простежується в представлених у підрозділі 1.1 наукових дослідженнях, тому вважаємо, що поняття “метатекстовий елемент“ є достатньо обґрунтованим і має чітке й прозоре визначення, а от отожнювати його з поняттям “метатекст“ немає жодних підстав.

Також, на наш погляд, потрібно розрізняти поняття “метаоповідь“ та “домінантний код“, запрпоновані теоретиами постмодернізму Ж.-Ф.Ліотаром та Ф.Джеймсоном.

Уводячи в науковий обіг поняття “метаоповідь“, Ж.-Ф.Ліотар мав на увазі спеціальний тип дискурсу-оповіді, який представляє будь-яку форму вербальної організації певного знання, форму легітимації цього знання. До того ж цим поняттям він означує всі ті “пояснювальні системи“, які, на його думку, організують буржуазне суспільство і є засобом самовиправдання для цього суспільства. Коли суспільство усвідомило самовиправдовуючу функцію метаоповідей, то почало розчаровуватися в цих “системах цінностей“.

Нас же в першу чергу цікавить мистецький вербальний текст. До того ж не тільки буржуазне, а й будь-яке суспільство потребує певної організації, тому проблема метаоповідей є актуальною для будь-якої суспільно-політичної формації. На нашу думку, метаоповідь — це Текст, який займає вершинне положення в ієрархії текстів певної культури, “Текст даної культури з найбільшим показником цінності та істини“ [162, с. 137]. До того ж такі тексти більшою чи меншою мірою детермінують появу нових текстів культури. Наприклад, для християнської культури таким текстом є Біблія, для мусульманської — Коран. Якщо взяти дискурс: “Україна — мистецькі тексти-метаоповіді“, — то, звертаючись до української історії, можемо простежити незаперечний вплив таких метаоповідей, наприклад, на самоусвідомлювання українцями себе як нації, як певної суспільно-політичної єдності на визначеному геокультурному просторі 8.

Творчо розвиваючи ідею метаоповіді Ж.-Ф.Ліотара, Ф.Джеймсон дещо інакше визначає це поняття, навіть послуговується іншими лексемами, які більшою мірою відповідають його реінтерпретації, найчастіше вживаним з них є словосполучення “домінантний код“. Зміна лексеми, на наш погляд, є абсолютно виправданою, оскільки домінантний код означує не форму вербальної організації знання, а “епістемологічну категорію“ [95, с. 232], подібну до кантівських категорій часу й простору, “беззмістовну форму“, одну з абстрактних координат, в межах якої ми пізнаємо світ. Реципієнт, сприймаючи текст, відповідно до домінантного коду “творить реальність“, саме відповідно до домінантного коду ця створювана реальність в тій самій мірі відкриває й витлумачує світ, в якій приховує та викривляє його. На думку Ф.Джеймсона, домінантний код є майже ніколи не усвідомлюваною реалізацією “колективної свідомості“, скерованої на притлумлення соціальних протиріч, які історично виникають. Оскільки така реалізація є майже ніколи не усвідомлюваною, дослідник називає її “політичним позасвідомим“.

Отже, політичне позасвідоме або функція домінантного коду, за Ф.Джеймсоном, полягає в реалізації “колективної свідомості“, скерованої на притлумлення соціальних протиріч, які історично виникають. Причому ця реалізація відбувається через відкриття й витлумачення світу, а також через одночасне приховування й викривлення цього ж таки світу. Додамо також, що, на наш погляд, відкриття, витлумачення, приховування та викривлення залежать від тієї культурно-історичної традиції, яка є визначальною як для автора того чи іншого тексту, так і для реципієнта. Більше того, функція домінантного коду, на нашу думку, може полягати не в притлумленні соціальних протиріч, а саме в їх нагнітанні, в актуалізації соціальної (національної тощо) несправедливості. Тому вважаємо, що домінантний код є певною позицією. А щодо мистецького тексту, то домінантний код — це певна позиція автора, якої він свідомо або несвідомо послідовно дотримується.

Інфратекст — текст — метатекст

Визначаючи методологію запропонованого зіставлення, зауважимо, що йтиметься, власне, про словесний мистецький текст як висловлювання, а також, що й на наш погляд “для науки про літературу естетика разом із семіотикою складають пару взаємодоповнююючих галузей знання“ [276, с. 4], але додамо, що ця пара, на нашу думку, має бути доповнена металінгвістикою, тією галуззю знання, яка визначається М.М.Бахтіним. Якщо розглядати парадигму інфратекст — текст — метатекст, звичайно виникають питання, по-перше, що означає кожне з названих понять, тобто який смисл вони містять у собі, по-друге, як співвідносяться ці поняття між собою.

1.2.2.1. Поняття “інфратекст“ визначається нами ідентично до того, як його визначає В.І.Тюпа [276, с. 14-15], тобто інфратекст — це віртуальний гранично можливий, “ідеальний“ транссуб'єктивний текст, який є інтерсуб'єктивним джерелом смислу, тобто джерелом спільним і для автора, що маніфестує цей смисл в об'єктивному знаковому матеріалі, і для реципієнта (адресата), що намагається осягти цей смисл під час діалогу з автором через посередництво знакової маніфестації. Інфратекст, який передує авторському текстові, “не може бути ні створеним, ні зруйнованим, тому що належить до культурного простору, до духовного простору вічності“ [276, с. 15] 9. Інфратекст вже існує в своїй віртуальній завершеності на той момент, коли автор переживає осяяння, коли він тільки приходить до задуму про втілення пережитого осяяння, про маніфестацію цього осяяння.

1.2.2.2. Завершена суб'єктивна маніфестація інфратексту в об'єктивному знаковому матеріалі є текстом, маніфестуючим авторську версію “ейдоса смислового цілого“ або інфратексту. Погоджуючись із А.М.П'ятигорським [226], ми стверджуємо, що мистецький текст є певним різновидом сигналу. Створюючи текст, автор будує модель сприймаючого об'єкта (реципієнта, адресата), оскільки розраховує на ймовірність сприйняття свого тексту об'єктом реальним, який відповідатиме сконструйованому автором об'єкту ідеальному. До того ж автор передбачає і розраховує на певні дії адресата у відповідь на свій текст-сигнал, тобто конструює певну модель діалогу з адресатом. Отже, в такий спосіб передбачуваний, а тому, звичайно, фізично, можливо, і неіснуючий адресат бере участь у створенні авторського тексту.

Такий погляд А.М.П'ятигорського на створення автором словесного мистецького тексту збігається з думкою М.М.Бахтіна на словесний мистецький текст як на завершене висловлювання, дійсна подія життя якого, тобто його справжня суть, завжди розвивається на межі двох свідомостей: автора тексту й реципієнта, які спілкуються між собою через словесний мистецький текст [19, с. 275].

1.2.2.3. Слово “метатекст“ складається з двох частин. Сучасний словник іноземних слів в такий спосіб розтлумачє значення складової частини “мета-“: “перша складова частина складних слів: 1) що означує послідовність за чимось, перехід до чогось іншого, зміну стану, перетворення, напр.: метагенез, метафаза; 2) в сучасній логічній термінології використовується для означування таких систем, які, в свою чергу, служать для дослідження чи опису інших систем, напр.: метатеорія, метамова“ [248, с. 373]. Оскільки ми маємо справу з мистецьким текстом, то вважаємо прийнятним взяти за основне перше значення, тобто семантика поняття “метатекст“ ясно вказує на те, що воно означує змінений, перетворений текст. Одразу виникає кілька запитань, принаймні такі: який саме текст підлягає перетворенню, хто створює перетворення і в який спосіб вони відбуваються.

1.2.2.4. За логікою, перетворенню підлягає авторський варіант інфратексту, маніфестований ним у вигляді об'єктивного знакового матеріалу чи мистецького словесного тексту. Перетворювачем виступатиме реципієнт (адресат). Ствоюючи свою версію “ейдоса смислового цілого“, пережитого в стані осяяння, автор перебуває в певній ситуації зв'язку з іншими особами, незалежно від того, чи існують вони насправді, чи ні, або з самим собою, адже “створення кожного тексту передбачає можливість такого зв'язку“ [226, с. 146]. Більше того, ми розглядаємо мистецький словесний текст як висловлювання, а “висловлювання з самого початку будується з урахуванням можливих реакцій у відповідь, заради яких воно, власне кажучи, й створюється. Роль інших, для яких будується висловлювання… є надзвичайно визначною… ці інші, для яких моя думка вперше стає дійсно думкою (і тільки відтак і для мене самого) не пасивні слухачі, а активні учасники мовленнєвого спілкування. Мовець від самого початку очікує від них відповіді, активного відповідного розуміння“ [19, с. 275].

1.2.2.5. Але за допомогою слова неможливо передати іншому своєї думки, оскільки внутрішня форма слова збуджує в реципієнті розвиток його власної думки: “Внутрішня форма слова, яке проголошене мовцем, дає напрям думці слухача, але вона тільки збуджує цього останнього, дає тільки спосіб розвитку в ньому значень, не визначаючи меж його розуміння слова“ [216, с. 48]. Тобто розуміння відбувається не шляхом засвоєння запропонованої думки, а шляхом пордження реципієнтом (адресатом) своєї власної думки, певною мірою детермінованої внутрішньою формою слова. Нам також імпонує думка О.О.Потебні про те, що “мистецтво є мовою митця, і як за допомогою слова не можна передати іншому своєї думки, а можна тільки пробудити в ньому його власну, так не можна її повідомити й у творі мистецтва; зміст цього останнього (коли він закінчений) розвивається не в мистецтві, а в тих, хто розуміє…“ [216, с. 49]. Але ми не можемо погодитися з тим, що зміст, який породжується реципієнтом під час сприйняття мистецького тексту (авторської маніфестації інфратексту) зумовлений тільки внутрішньою формою цього тексту. На нашу думку, він зумовлюється й інфратекстом, який є інваріантом і авторської версії, і версії реципієнта.

Іншими словами, інфратекст “дає напрям думці“ [216, с. 48] реципієнта, але він “тільки збуджує останнього, дає тільки спосіб розвитку в ньому значень, не визначаючи меж його розуміння“ [216 с. 48] авторського тексту. Саме цією лише в певній мірі детермінованістю, на наш погляд, і пояснюється феномен “живучості“ мистецьких текстів у віках. Тому ми не можемо погодитися з думкою О.О.Потебні, що “із забуттям внутрішньої форми твори мистецтва втрачають свою цінність“ [216, с. 49], оскільки інфратекст існує в культурному просторі (в семіосфері (Ю.М.Лотман), ноосфері (В.І.Вернадський)) 10, хоч і набуває свого істинного буття в ситуації діалогу, що відбувається між автором та передбачуваним адресатом в процесі маніфестації автором своєї версії інфратексту в знаковому матеріалі та між реальним реципієнтом (адресатом) і автором через мистецький текст, коли реципієнт створює свою версію інфратексту. Варіант інфратексту, який породжується реципієнтом (адресатом) під час сприйняття авторського мистецького тексту (тобто авторського варіанта інфратексту) ми визначаємо як метатекст. Як і авторський варіант інфратексту, маніфестований в знаковому матеріалі мистецького тексту, метатекст є текстом віртуальним 11, оскільки породжується реципієнтом виключно в ситуації діалогу з автором в результаті дешифровки знакової маніфестації авторської версії інфратексту.

1.2.2.6. Неминуче виникають принаймні два запитання: що в такому разі вважається твором і куди подівся естетичний об'єкт? Йдучи за семантикою слова, твором ми вважаємо те, що створюється, тобто варіанти інваріанта — авторський і реципієнта (адресата).

Що ж стосується естетичного об'єкта, то він нікуди не зникає. Як відомо, “естетичний об'єкт як зміст художнього бачення і його архітектоніка є абсолютно новим буттєвим (рос. бытийное. — О.Б) утворенням, не природничої — і не психологічної, звичайно, — і не лінгвістичної підпорядкованості: це своєрідне естетичне буття, яке виростає на кордонах твору шляхом подолання його матеріально-речевої, позаестетичної визначеності“ [18, с. 280]. Ми слідом за В.І.Тюпою естетичний об'єкт ототожнюємо з інфратекстом. Тобто поняття “ейдос смислового цілого“, “естетичний об'єкт“ та “інфратекст“ є тотожними, оскільки саме естетичний об'єкт є “ейдосом смислового цілого“ [276, с. 15], який маніфестується митцем у тексті під час створення цього тексту в ході діалогу з можливим, передбачуваним читачем, а також породжується реципієнтом під час діалогу між ним і автором через посередництво авторського тексту. Отже, естетичний об'єкт (інфратекст) є інваріантом, що знаходить своє втілення у варіантах, якими є авторський твір, маніфестований в мистецькому словесному тексті, і творче сприйняття цього тексту реципієнтом.

1.2.2.7. Але, на нашу думку, естетичний об'єкт “виростає на кордонах твору шляхом подолання його матеріально-речевої визначеності“ [18, с. 280] в момент породження реципієнтом (адресатом) метатексту, тобто свого варіанта естетичного об'єкта, оскільки під час сприйняття реципієнтом авторської версії і відбувається те “подолання матеріально-речевої визначеності“ [18, с. 280], про яке говорив М.М.Бахтін, тому що метатекст є дешифровкою знакового матеріалу. Більше того, ця дешифровка певною мірою детермінується естетичним об'єктом в такий самий спосіб, як розуміння-відчуття слова детермінується його внутрішньою формою. На наш погляд, естетичний об'єкт здатний виростати на кордонах творів, авторського й реципієнта, саме тому, що існує вже до створення авторської і читацької версій.

Тому, сприймаючи авторський текст, реципієнт не спроможний осягти смислу, якщо не братиме участі в творенні своєї версії інфратексту, оскільки під час сприйняття, рецепції авторського варіанта відбувається акт пізнання, який є аналогічним до акту творчості. Тому реципієнт може розуміти мистецький текст як варіант інфратексту та інфратекст настільки, наскільки бере участь у творенні своєї власної версії, свого варіанта, на створення якого він, можна сказати, приречений (звичайно, за умови бажання спілкуватися з автором, за умови бажання осягти смисл інфратексту).

Таким чином, під час сприйняття реципієнтом авторського варіанта інфратексту відбувається діалог між автором і реципієнтом, але діалог, який не був би можливим без наявності третього, а саме — інфратексту, який є інваріантом як авторського мистецького тексту, так і метатексту, створюваного реципієнтом (адресатом).

Отже, інфратекст — це віртуальний гранично можливий, “ідеальний“ транссуб'єктивний текст, який є інтерсуб'єктивним джерелом смислу, тобто джерелом спільним і для автора, і для реципієнта (адресата). Текст — суб'єктивне авторське маніфестування інфратексту в об'єктивному знаковому матеріалі. Метатекст — віртуальний текст, створюваний реципієнтом під час сприйняття авторського тексту. Текст та метатекст є варіантами інфратексту.

Огляд наукових досліджень, представлених у підрозділі 1.1, дає підстави стверджувати, що в сучасному літературознавстві серед понять зі складовою частиною “мета-“ найчіткіше визначається поняття “метатекстовий елемент“, яке означує складову частину цілого мистецького тексту. В таких текстових підструктурах відбито авторську рефлексію з приводу свого й інших текстів. Ми абсолютно погоджуємося з таким визначенням поняття “метатекстовий елемент“.

Теоретики постмодернізму виокремлюють два нібито й схожих, на перший погляд, але різних поняття: “метаоповідь“ та “домінантний код“. Аналізуючи ідею метаоповіді Ж.-Ф.Ліотара та синтезуючи її з ідеєю Ю.М.Лотмана про культури із парадигматичною та синтагматичною побудовою, ми уточнюємо визначення метаоповіді і розуміємо її як мистецький вербальний текст певної культури з найбільшим показником цінності та істини, який займає вершинне положення в ієрархії текстів і більшою чи меншою мірою детермінує появу нових текстів цієї культури. Метаоповіді є пояснювальними системами, системами цінностей, вони легітимують певні знання і організують суспільство.

На відміну від метаоповіді домінантний код, за визначенням Ф.Джеймсона, є “епістемологічною категорією“, “беззмістовною формою“, однією з абстрактних координат, в межах якої людина пізнає світ, реалізацією колективної свідомості, скерованої на притлумлення історично виникаючих соціальних протиріч. Але, на нашу думку, функція домінантного коду може полягати не тільки в притлумленні соціальних протиріч, а й в нагнітанні, в актуалізації соціальної (національної тощо) несправедливості.

Зіставляючи ідею домінантного коду Ф.Джеймсона з поглядом А.М.П'ятигорського на словесний текст як на різновид сигналу та з поглядом М.М.Бахтіна на словесний мистецький текст як на завершене висловлювання, додамо, що ступінь відкриття, витлумачення, приховування та викривлення в мистецькому тексті створюваної автором реальності залежить не тільки від усвідомлюваної чи неусвідомлюваної реалізації автором колективної свідомості, а також від певної його позиції та культурно-історичної традиції, яка є визначальною як для нього, так і для реципієнта (адресата).

Стосовно метатексту в сучасному літературознавстві панує розмаїття думок і концепцій: від ототожнення його з метатекстовим елементом як підструктурою словесного мистецького тексту до визнання його приналежним до іншого рівня, ніж текст, причому цей рівень також визначається по-різному. Оскільки поняття “метатекстовий елемент“ є достатньо обґрунтованим і має чітке й прозоре визначення, ототожнювати його з поняттям “метатекст“, на наш погляд, немає жодних підстав.

Натомість слушною видається пропозиція розглянути метатекст як позатекстову реальність. Найобґрунтованішою в цьому відношенні, на нашу думку, є теорія метатексту А.Поповича. Але ми не можемо підтримати його концепцію, оскільки в ній йдеться про створення реципієнтом особистого відгуку на вже сприйнятий ним авторський текст. Нас же цікавить не повторне сприйняття реципієнтом авторського тексту, в ході якого ним враховується також особистий досвід, набутий під час спілкування з автором через текст, а саме процес творчого сприйнття авторського тексту або, іншими словами, процес “виростання на кордонах твору“ естетичного об'єкта [18, с. 280].

Тому ми представляєм власну концепцію метатексту. Так само, як у А.Поповича, в нашій концепції метатекст визначається як текст віртуальної реальності, але, на відміну від нього, ми вважаємо, що реципієнт створює метатекст в ситуації сприйняття мистецького твору, під час якого відбувається діалог між автором і реципієнтом. Таке сприйняття є справжньою формою існування цього твору, тобто твір автентично є присутнім під час читання, тому що маніфестуючий його мистецький текст прочитується не з метою довідатися щось про твір, а з метою довідатися, яким він є сам по собі, що є “фактом онтологічного значення“ [330]. А.Попович кваліфікує таке сприйняття як “первинну“, “літературну“ комунікацію, а “метакомунікація“ відбувається, на його думку, після первинної комунікації.

Такий підхід А.Поповича є абсолютно виправданим, оскільки його теорія метатексту розроблена ним в руслі теорії перекладу. Але ми не можемо погодитися з доцільністю розповсюдження такого підходу під час літературознавчого аналізу словесного мистецького тексту, який розглядається нами як цілісне завершене висловлювання, тому що під час так званої “вторинної“ комунікації (користуючись термінологією А.Поповича) реципієнта цікавить вже не так “твір“, яким він є сам по собі, а інформація про цей “твір“, підчас цієї “вторинної“ комунікації реципієнт рефлектує з приводу сприйнятого “твору“, створює відгук на результат “первинної“ комунікації. А, за нашою концепцією, таким результатом і є метатекст, створюваний реципієнтом під час сприйняття “твору“, тобто під час прочитування мистецького тексту, який є знаковою маніфестацією авторського твору.

Н.А.Фатєєва послідовно довела, що механізмом метамовної рефлексії є інтертекстуальність [289, с. 20]. За аналогією до цього можемо стверджувати, що механізмом рецепції мистецького словесного тексту також є інтертекстуальність, оскільки можемо розглядати автора і реципієнта як окремі тексти, тому діалог, який відбувається між ними в ситуації сприйняття реципієнтом мистецького тексту, є діалогом інтертекстуальним. Варто додати, що між підструктурами мистецького тексту також відбувається своєрідний “діалог“, що буде доведено в наступних розділах нашого дослідження, тому можна стверджувати, що окрім інтертекстуальності механізмом рецепції мистецького словесного тексту є також інтратекстуальність.

МЕТАОСМИСЛЕННЯ ТА МЕТАОПИС “ІСТОРІЇ РУСІВ“

Аналітичні розділи нашого дослідження присвячено аналізу словесного мистецького тексту давньої української літератури “Історія Русів“ відповідно до розроблених нами теоретичних положень, в них подано різноманітні аспекти металінгвістичного аналізу.

В другому розділі “Історія Русів“ описується як текст та метаоповідь, а також визначається її домінантний код.

Характеристика попередніх досліджень “Історії Русів“

За принципом, покладеним в основу дослідження, попередні студії “Історії Русів“ поділяємо на дві групи: 1) в основі яких — історичний принцип, та 2) які засновуються на історико-літературному принципі. До першої групи відносимо майже всі наукові роботи, присвячені цьому тексту давньої української літератури, тобто дослідження С.Соловйова [249], О.С.Клеванова [47, с. 40], Г.Ф.Карпова [113], М.Максимовича [169, 170], М.Костомарова [122], О.Пипіна [47, с. 59], О.М.Лазаревського [47, с. 63], М.П.Драгоманова [79], В.Горленка [47, с. 67], Л.Майкова [47, с. 69], М.Василенка [40], В.С.Іконникова [94], І.Белея [26], О.С.Грушевського [64, 65], О.Яблоновського [183, с. 69], М.С.Грушевського [66, 67], Д.Дорошенка [76], М.С.Возняка [46, 47], Я.Дзири [73] та ін 12.

Найголовніша особливість цих досліджень та, що “Історія Русів“ розглядається в них як складова української історіографії, як історичний текст. Науковці намагаються встановити автора тексту, час його написання, відповідність фактів, наведених в тексті, реальним подіям. При цьому ними доводиться компілятивність “Історії Русів“, зокрема О.С.Грушевський констатує поступове розчарування дослідників у її “правдивості“, зумовлене численними фактичними помилками, яких припустився автор [64]. Дослідників також цікавили погляди автора “Історії Русів“ на стосунки з сусідніми державами, на внутрішнью політичну ситуацію в Україні після монголо-татарської навали.

Але, намагаючись об'єктивно оцінити значимість “Історії Русів“ як історичної пам'ятки, науковці не могли не помітити її мистецьких якостей. Так, наприклад, О.Пушкін вважав, що в цій пам'ятці багато місць — це “картини, накреслені пензлем великого живописця“ [14, с. 336]. М.Максимович, зазначаючи, що “Історія Русів“ — твір “знаменний з художнього боку“, порівнює її з народними українськими думами і наголошує, що вона так само, як народна історична дума, сповнена життєдайного, художнього натхнення й чутливого правильного розуміння про сутність подій та осіб [76, с. 57]. До того ж, М.Максимович помітив, що автор “Історії Русів“ зображує іторичні події “з тією ж поетично-свавільною перебудовою історичної дійсності, з якою й Гоголь в своєму “Тарасові Бульбі“, і Шевченко в своїх “Гайдамаках“, зображували обрані ними епохи“ [169, с. 301-302]. Тобто автор аналізованого тексту поводиться з історичними фактами так само, як автор художнього твору. Разом з тим, оцінюючи “Історію Русів“ як історіографічну працю, М.Максимович зауважує, що вона “є тільки нарис (рос. набросок. — О.Б.) такої жаданої для нас художньої історії Малоросійського народу, перейнятий весь духом життя, але окреслюючий предмет свій правильно лише в загальних обрисах його й лише в небагатьох подробицях. В більшій частині подробиць підлягає він подальшій обробці й переробці“ [169, сс. 523-524].

Отже, як історик, Максимович помічає усі фактичні помилки аналізованої ним пам'ятки, в той же час, як літературознавствець, він не міг не захоплюватись “цією фактично неймовірною, але високо художньою підмальовкою історії Малоросії“ [209]. М.П.Драгоманов також вважав, що “на цей твір потрібно дивитись як на памфлет на користь прав і вольностей русів… памфлет місцями надзвичайно їдкий і навіть мистецький… (підкреслено нами — О.Б.), а не як на зовнішньо фактичну історію, тоді він стане незамінимою пам'яткою стану просвіти й політичних ідей Малоросії в половині XVIII ст“ [78, с. 24]. На думку Д.І.Дорошенка, промова Павла Полуботка, вміщена в “Історії Русів“, “сама по собі являється твором значної літературної вартости“ [76, с. 56].

Другу групу складають дослідження, в основу яких покладено історико-літературний принцип. До них ми відносимо наукові роботи С.О.Єфремова [86], Д.І.Чижевського [301], О.Оглоблина [202, 203], О.В.Мишанича [180, 182], В.В.Кравченка [124], О.В.Мішукова [186-188], Я.О.Мишанича [183], відмінною ознакою яких є ставлення до “Історії Русів“ як до пам'ятки української літератури.

Так, С.О.Єфремов вважає, що факт наявності в “Історії Русів“ “вымыслов“ “все ж таки не зменшує її сутолітературної (підкреслення наше. — О.Б.) вартості й громадської ваги, як дуже помітного етапу в розвитку політичної думки на Україні“ [86, с. 211]. Вважаючи “Історію Русів“ “блискучим, палко і з захватом написаним памфлетом“, він зазначає: “Хоч би яка мала була історична вартісь цього надзвичайно талановитого памфлета політичного, але як документ з громадського життя, “Исторія“ має вагу величезну: вона дає цікавий образ настрою на Україні, де була не тільки в момент свого написання, а й довго ще потім, однією з найвільнодумніших книг“ [86, с. 214]. Спираючись на ці й подібні міркування, С.О.Єфремов приходить до висновку, що “поминаючи її (“Історії Русів“. — О.Б.) майже російську мову, ми повинні призначити цій пам'ятці визначне місце в історії нашого письменства“ [86, с. 215].

На думку, Д.І.Чижевського, українські патріоти, з ініціативи яких постає “Історія Русів“, “використали барокову історичну традицію, щоб обґрунтувати політичні вимоги українців до російського уряду“ [301, с. 291], що “зв'язки з стилістикою барокової української історіографії тут (в “Історії Русів“. — О.Б.) досить сильні, але стиль загалом наближається до “класицизму““ [301, с. 292]. Дослідник вважає, що, вкладаючи свої політичні думки та ідеали в промови, листи, відозви, висловлювання чужинців про Україну, “у таких місцях автор виявляє себе письменником чималої виражальної сили, а в епічних картинах подає приклади свого вміння оповідати“ [301, с. 292].

Приділяючи найбільшу увагу встановленню авторства “Історії Русів“ та зіставленню її списків, О.Оглоблин в своїх дослідженнях висловлює думку, що цей текст — “не наукова історія України й навіть не історичний твір. Це політичний трактат, втілений в історичну форму“ [202, с. 23]. Дослідник також зауважує: “Щоб сильніше висловити свою правдиву думку, автор “Історії Русів“ користується — і то дуже майстерно — засобами перебільшення, навіть вигадки, вживаючи нерідко при тому іронії або сарказму“ [202, с. 21].

Називаючи “Історію Русів“ “видатною літературною пам'яткою другої половини XVIII ст“ [182, с. 261], О.В.Мишанич вважає, що “цей самобутній і талановитий твір стоїть на межі наукової історіографії та художньої літератури, продовжуючи традиції так званих “козацьких літописів“ початку XVIII ст.“ [182, с. 261]. На його думку, народні історичні перекази, легенди, оповідання, пісні були одним із джерел сюжетів для автора “Історії Русів“, відповідно оброблені, вони ставали “композиційним компонентом цілого твору“ [182, с. 42], “на підставі народних творів літописці будували цілі історичні схеми, давали оцінку тим чи іншим діячам. Фольклорний переказ виконував… роль авторитетного джерела, часто виступав у доказовій функції, заповнював прогалину там, де інших відомостей не було“ [182, с. 42]. О.В.Мишанич вважає, що “Історію Русів“ “можна назвати історичною оповіддю, в якій переплавляються історична правда і художній домисел“ [182, с. 264], на що наштовхують її художній рівень, довільність викладених історичних подій, суб'єктивний підхід до змалювання окремих образів. Іншими словами, дослідник розглядає аналізований текст не як “документальне історіографічне дослідження, а… художній публіцистично забарвлений твір, який попри основну історичну канву має свій літературний і фольклорний інтер'єр“ [182, с. 265], як “своєрідний сплав історії, народної поезії і публіцистики“ [182, с. 268]. Пильне вивчення тексту дозволило дослідникові зробити висновок, що “автор мало користувався документальними джерелами, а більше йшов за усною традицією, по-своєму інтерпретуючи її“ [182, с. 267], що “манера викладу автора, літературні прийоми і головне — розуміння подій — зближують твір з народною творчістю“ [182 с. 293].

Те, що авторське розуміння подій збігається в “Історії Русів“ з народним, дозволяє зробити припущення, що, написавши “оригінальне епічне полотно“ [182, с. 264-265], автор через нього проносить ідею про права і вольності не так козацької старшини, на чому наголошує О.В.Мишанич [182, с. 265], як всієї Русі-України й усього українського народу безвідносно до станового розшарування.

Для літературознавчих студій “Історії Русів“ останнього десятиліття [124, 183, 184, 186-188] характерним є наголошення на тому, що вона досліджується не як історичний, а як художній (мистецький 13) твір 14. Однак, ставлячи “Історію Русів“ в контекст української історіографії, в європейський контекст, намагаючись з'ясувати її місце в цих контекстах, її контактно-генетичні зв'язки й типологічні сходження, визначити проблематику й дослідити поетику, а також історіографію, їй присвячену, науковці фактично будують свої дослідження на традиційній, пострадянській обкарнаній вітчизняній літературознавчій методології, яка передбачає не менш традиційний світоглядний “джентельменський набір“. Звичайно, віддаючи данину традиції, не можемо не погодитися, що така робота є первісно необхідною, адже веде до, безперечно 15, значних і вагомих результатів. Але, на наш погляд, біда в тому, що за тим, що сказано про “Історію Русів“, не видно її самої, такої як вона є. Звичайно, висловлюємо суб'єктивну думку, але вважаємо, що твір розчиняється в контексті, засновується типологічними зв'язками, обкарнується традиційною схемою визначення поетичності, втискується в раз і назавжди проголошену ідеологію.

На жаль, “історія, по суті, була одинокою парадигмою для літературознавства (мається на увазі сбме українське літературознавство. — О.Б.), і на практиці жодна інша парадигма (чи то формального аналізу, чи психологічного, чи структурального) не мала права на співіснування“ [60, с. 56]. Тепер триває процес опанування новітніми літературознавчими методологіями. Вітчизняне літературознавство перебуває в стані “різкого зросту інформативності всієї системи“ (Ю.М.Лотман), внаслідок якого “крива розвитку перескакує тут на абсолютно новий, непередбачуваний і більш складний шлях“ [153, с. 28], тобто наука перебуває в, так би мовити, “передвибуховому“ 16 стані, в пошуку відповіді на “вічні питання“ літературознавства.

Повертаючись до предмета нашої роботи, пропонуємо інший ракурс дослідження “Історії Русів“ — текст доволі вивчений і описаний. Не претендуючи на вичерпність літературознавчого аналізу, висуваємо припущення, що відмінний від традиційного погляд на художній (мистецький) текст стане передумовою уникнення банальних повторів.

“Історія Русів“ як текст

Культурологічне поняття тексту відмінне від відповідного лінгвістичного поняття. Вихідним для культурологічного розуміння тексту є той момент, коли сам факт лінгвістичного вираження перестає сприйматися як достатній для того, щоб висловлювання перетворилося в текст. Через це вся маса мовних повідомлень, що циркулюють в колективі, сприймається як не-тексти, на фоні яких виокремлюється група текстів, яким притаманні ознаки якогось додаткового, значимого в даній системі культури, вираження. Адже тексти складають не summa culturae, а лише її частину [150]. В той же час, “з погляду культури, існують тільки ті повідомлення, які є текстами. Всі інші ніби не існують і до уваги дослідником не беруться. В цьому смислі можна сказати, що культура є сукупністю текстів або складно побудований текст“ [162, с. 135].

Історію Русів“ було створено на тому етапі культурного руху, коли історія стала змістом текстів і виникла потреба писемної фіксації усної оповіді, коли історичний шар світового порядку став вважатися гідним такої фіксації.

В 90-х роках XVIII- 10-х роках XIX ст. постало питання відродження самобутності української нації та культури. “Історію Русів“ було створено якраз в контексті поставання цього питання, тому вона виконувала функції:

  1. збереження генетичної пам'яті;
  2. відтворення самобутності й родоводу русів від створення світу до Київської Русі та сучасних авторові часів;
  3. відродження протистояння тиранії та асиміляторській політиці держав, що поглинули Малу Русь.

Тому інформація, закладена в “Історії Русів“, адресована не якомусь конкретному індивідууму, а будь-кому, зокрема, представникам слов'янських націй і, перш за все, — русам (українцям). Звичайно, назва наголошує на тому, що йтиметься про історію саме русів. Про це виокремлення йдеться також і в авторській передмові. Але ідея сарматизму, яка втілюється на сторінках “Історії Русів“, толерантне ставлення до народів і негативне ставлення до тиранії та асиміляторської політики урядів і монархів свідчить також про розвиток автором ідеї рівноправності й братерства між слов'янами, яку згодом було розвинуто Кирило-Мефодіївським товариством.

Отже, можемо стверджувати, що “Історія Русів“ є частиною загальної пам'яті культури слов'ян та українського народу зокрема. Тому О.Бодянський докладав неймовірних зусиль, щоб її надрукувати, оскільки в 40-і роки Х1Х ст. офіційний погляд на тексти був таким: те, що надруковано, є благонадійним, санкціонованим урядом, легітимним.

В такий спосіб забезпечувалось збереження “Історії Русів“, відпадала необхідність таємно переписувати й розповсюджувати її списки, а зацікавлений читач міг вільно придбати надруковану книжку. А цікавість до неї, за свідченням сучасників [169; 47, с. 6, 10, 15, 34-35], була надзвичайною. “Думка про видання “Історії Русів“ була і в фон-дер-Бріґґена, і в Миколи Маркевича, і в Пушкіна, і в Миколи Гоголя, і в проф. М.Г.Устрялова. Ще року 1836 Пушкін висловлював надію, що “великий історик Малоросії знайде собі нарешті... гідного видавця“ [202, с. XV].

Але зробити це було доволі важко, тому що “Історія Русів“ пройнята духом вільнодумства, антимонархізмом та антидеспотизмом. Німецький вчений і мандрівник Йоган-Ґеорґ Коль, який подорожував Україною, 1841 р. писав: “З недрукованих історій Малоросії найповажніша й найважніша є та, що склав якийсь Каневський, воронізький єпископ. Від найдавніших часів доходить вона до Катерини. Вона написана найвірніше і найкраще і при цьому так вільнодумно, що ніколи не могла бути надрукована. Природньо, за це, а ще й тому, що написана українською мовою, вона найбільш шанована та улюблена й поширена в багатьох списках по цілій країні. Є повіти в Малоросії, де майже в кожному маєткові знаходиться примірник Історії Каневського“. Незважаючи на деякі неточності (щодо ймення автора й мови твору), спостережливий чужинець підтвердив те, про що одностайно свідчать українські (й російські та польські) сучасники“, — зауважує О.Оглоблин [202, с. XIV].

Розповсюдження “Історії Русів“ у списках, як бачимо, ставиться в залежність від ступеня вільнодумства, викорінювати яке повинна була цензура. Наприклад, О.Пушкін з приводу драконівських умов цензурипочатку ХІХ ст. писав:

Радищев, рабства враг, цензуры избежал,

И Пушкина стихи в печати не бывали [224, с. 269].

Когда б писать ты начал с дуру,

Тогда б наверно ты пролез

Сквозь нашу тесную цензуру,

Как внидешь в царствие небес [224, с. 152].

Отже, побутування в списках протягом довгого часу було ознакою, яка виокремлювала “Історію Русів“ як текст від не-текстів.

1846 р. О.Бодянський обрав серед списків, що були у нього, найкращий та найповніший і видав “Історію Русів“, виконавши “священний обов'язок істинного сина свого народу й вітчизни“ [34]. Хоча існували також українські списки [201], відому нам “Історію Русів“ написано літературною російською мовою з величезною домішкою українізмів, тобто мовою, якою писалися тексти. Не секрет, що свого часу мова будь-якого народу складалася з двох систем: усної та писемної. Остання ж поділялася на унормовану та народну чи “неправильну“. Наприкінці XVIII ст. одним з різновидів літературної української мови була російська мова. Мова ж народу вважалася неправильною, непридатною до літературного вжитку. Але тому, що усне й писемне мовлення постійно впливають одне на одне, в “Істторії Русів“ спостерігаємо прагнення уподібнити закони писемного мовлення до законів усного мовлення. Через це в ній наявні українізми 17, є спроби внесення до тексту жестів, пози, наприклад:

“Король, вздохнувъ и приподнявъ руки (тут і далі підкреслено нами. — О.Б.), выговорилъ Старшинh Козацкому: “Какъ я обманутъ отъ льстецовъ своихъ, называвшихъ васъ, Козаковъ, грубіянами! Напротивъ, вижу я въ васъ благородныхъ воиновъ и великодушныхъ Христіанъ“ [100, с. 92].

“Пехота ... начала кричать згоду и, бросая ружья свои, становилась на колhни и просила пощады для найсвятhйшей Панны Маріи“ [100, с. 107].

“... на наши про то сказки и привязки отвhчаютъ они одними усмhшками и ножнымъ шарканьемъ“ [100, с. 147].

“Чиновники оные, прибывъ в Петербургъ и представъ предъ Государя своего, просили его найубhдительнhйше,стоя на колhняхъ, о пощадh отечества своего, угнhтеннаго до крайности налогами и всhхъ родовъ притесненіями...“ [100, с. 228].

“За сію чрезвычайную услугу, хотя войска Малоросійскія достойны были благодарности, но имъ сказано ее сквозь зубы“ [100, с. 241].

Ще однією з особливостей текстів по відношенню до не-текстів є їхня підвищена авторитетність. “Тексти розглядаються самими носіями культури як безумовно істинні на відміну від не-текстів, які можуть бути в однаковій мірі як істинними, так і неправдивими“ [161, с. 185].

Починаючи з другої половини 1820-х, років списки “Історії Русів“ були розповсюдженими серед представників різних станів: “і в панських будинках, і серед духовенства, і в людей простого стану“ [202, с. XIV]. Істинність “Історії Русів“ не підлягала сумніву принаймні до 1848 р. Вона мала величезний вплив на ряд видатних письменників, не тільки українських, а й російських: О.Пушкін використав її для своєї поеми “Полтава“, К.Рилєєв під її впливом створював думи й поеми з української історії. Історично-літературні твори Є.Гребінки, І.Срезневського, М.Гоголя, А.Метлинського, М.Костомарова, П.Куліша створені під безпосереднім впливом “Історії Русів“, в “Історії Малоросії“ М.Маркевича (1842-1843 рр.) вона майже вся переказана [47, сс. 15-28, 31-33]. Але найбільший вплив мала “Історія Русів“ на формування національно-історичних поглядів Т.Шевченка: “... ніщо, окрім Біблії, — зазначає М.Драгоманов, — не мало такої сили. над системою думок Шевченка, як ця “Исторія Русовъ“ у 1844-45 рр.“ [79, с. 365].

Такий вагомий вплив “Історії Русів“ пояснюється, на наш погляд, двома причинами. По-перше, вона сприймалася саме як історія, в якій викладено достовірні факти, адже не випадково Д.Бантиш-Каменський посилається на неї в своїй “Історії Малоросії“ (1830) [11], а М.Маркевич залучає її до своєї історичної праці. По-друге, високо були оцінені й художні особливості “Історії Русів“ 18.

Наприкінці 1848 року в “Отечественных Запискахъ“ вийшла друком стаття С.Соловйова “Очерки исторіи Малороссіи до подчиненія ея царю Алексhю Михайловичу“ [47], в якій ставилися під сумнів факти, наведені в “Історії Русів“ і робився висновок про те, що вона є недостовірним іторичним джерелом. Тієї ж думки дотримувався й О.С.Клеванов, відзначаючи в своїй статті “Объ Исторіи Русовъ“ (1849) “занадто полемічний характер“ цього історіографічного джерела [47, с. 40]. І хоч І.Срезневський задовго до С.Соловйова сумнівався в достовірності оповідань “Історії Русів“ і тому назвав їх “повhстями Конисскаго“ [183, с. 54], саме з 1848-1849 років вона починає втрачати авторитет історичного джерела.

Беручи цей факт до уваги, а також зауважуючи, що “автор чи автори не були особливо прискіпливими у виборі джерел, її (“Історії Русів“. — О.Б.) виклад нагадує манеру давніх або псевдодавніх із вигаданими промовами історичних осіб; факти приладжуються до тенденції...“, В.С.Іконніков, тим не менш, робить ось такий висновок: “...але в будь-якому випадку автори вигадували менше, ніж їх звинувачують; вони багато брали зі старих малоросійських літописців, але також багато брали з усних переказів, анектодів, віршів, пісень, які побутували в українському дворянстві, серед козацької старшини та в середовищі народу“ [94, с. 1637-1638]. Натомість Г.Карпов характеризував “Історію Русів“ як фальшивий літопис саме тому, що її автор користувався народними анекдотами та переказами [214, с. 45].

Як бачимо, навіть серед істориків немає одностайності в поглядах на достовірність джерел, адже одні вважають, що перекази та анекдоди є достовірним джерелом для історичного твору, а інші дотримуються протилежної думки. Ми не будемо зупинятися на дискусії, яка відбувається серед дослідників, з приводу правдивості/неправдивості “Історії Русів“, тому що вона вже докладно описана [47, 183], а звернемо свою увагу на авторську позицію щодо цього питання.

Цікаво, що автор “Історії Русів“ у передмові сам порушує питання правдивості (достовірності) свого тексту. Найпершим аргументом стосовно правдивості є той, що до появи цієї історії причетні такі високоповажні особи, як Григорій Полетика 19 та Георгій Кониський. До того ж цей літопис чи історію “ведено було з давніх часів“ у кафедральному Могилівському монастирі вправними людьми, які радилися з “ученими мужами Київської Академії“ та використовували записи й папери Богдана Хмельницького, залишені його сином Юрієм. Навівши такі докази, автор робить висновок:

“И такъ Исторія сія, прошедшая столько отличныхъ умовъ, кажется должна быть достовhрною. Одни воинскія дhйствія покажутся, можетъ быть, инымъ сомнительными, яко множественны суть. Но разсуждая о положеніи земли сея между народами, почти непримиримыми, судя о временахъ и обстоятельствахъ, въ которыя народъ сей всегда былъ въ огнh и плавалъ въ крови, надобно заключить, что сего народа все упражненіе и ремесло состояло въ войнh и убійствах. Одна Польша все то доказываетъ. Она тогда только была могуще-ственна и страшна, когда имhла у себя войска Малоросійскія; а коль скоро ихъ лишилась, тотчасъ же упадать начала, а послhдствія ея извhстны“ [100, с. II].

Як бачимо, розмірковуючи про геополітичне положення землі Русів, а також про часи й обставини, в яких постала їхня історія, автор у передмові певною мірою обґрунтовано стверджує, що, незважаючи на можливі перебільшення, в суті своїй охарактеризований ним текст є абсолютно правдивим.

Отже, маємо дві діаметрально протилежні думки про аналізований текст: одні стверджують, що він — правдивий, інші — що правдивим його вважати не можна.

Як не дивно, праві обидві сторони. Все залежить від тієї позиції, з якої розглядається предмет, від тих критеріїв, за якими визначається правдивість (істинність)/неправдивість тексту.

З позиції історика, який за головний критерій обирає факторографічну відповідність, “Історія Русів“ є текстом неістинним, неправдивим, тому що автор оперує фактами, яких насправді не було, розповідає про вигаданих історичних осіб, перекручує імена, історичних діячів, тобто історичним джерелом, в буквальному смислі цього слова, вона бути не може 20.

Якщо ж подивитися на той самий текст очима літературознавця, який за головний критерій обирає мистецьку вправність автора “створювати нову ціннісну форму як нове ціннісне ставлення до того, що вже стало дійсністю для пізнання й вчинку“ [18, с. 268-269], та з позиції позазнаходження (рос. вненаходимости), “об'єднувати, оформлювати й завершувати подію“ [18, с. 270], тобто розглянути “Історію Русів“ як словесний мистецький, а не суто історичний, текст, то вона виступатиме текстом істинним, правдивим. Виникає бароковий контраст: одні й ті ж аргументи в залежності від обраної дослідницької позиції можуть свідчити як про істинність (правдивість), так і про неістинність (неправдивість) одного й того ж тексту.

Але, як відомо, “неправдивий текст — це таке ж протиріччя в термінах, як неправдива клятва, молитва, неправдивий закон. Це не текст, а руйнування тексту“ [162, с. 135] 21. Тому можемо стверджувати, що “Історія Русів“ є не історичним, а мистецьким словесним текстом.

Правда, залишається ще одне питання, яке стосується істинності/неправдивості тексту “Історії Русів“. Це питання ідеології цього тексту, але його ми розглянемо в підрозділі 2.3.

“Історія Русів“ як метаоповідь

Як було визначено 22, метаооповідь — це такий текст, який визначає уявлення реципієнтів про оточуючий їх світ і більшою чи меншою мірою детермінує появу нових текстів певної культури. Те, що “Історія Русів“ є таким текстом — факт незаперечний і доведений не раз [28, 47, 169, 202, 14, 183]. Залишається дослідити, які ж саме уявлення про світ вона визначає.

І.Я.Франко вважає, що козацькі літописи XVII-XVIII ст. та “Історія Русів“ створили “грандіозну конструкцію Хмельниччини“. Зокрема, він зазначає: “З літературного погляду се було явище дуже цінне, здібне будити запал у широких масах народу; аж у XIX віці ми побачили його значення для національного відродження і формування наших політичних ідеалів ... для народної фантазії довго ще Хмельницький і його паладини лишаться героями великої української трагедії“ [293, с. 331-332]. Справді, втративши авторитет історичного джерела, “Історія Русів“, тим не менше, цікавила представників української і, ширше, слов'янської культури протягом усього часу свого існування. “Отреченна книга“ української історичної науки стала настільною книгою української національно-політичної думки, підручником української національної філософії, програмою української національно-визвольної боротьби“ [202, с. V].

О.Яблоновський в статті “Коzасzуzna a legitymizm“ (1896 р.) відмічає, що “Історія Русів“ — це неперервний козацький український епос, що складається з детально дібраних та майстерно оформлених небилиць і легенд. На його думку, цей текст є джерелом політично-історичної свідомості для освіченого українського лівобережного суспільства кінця XVIII ст., тому що служить для піднесення, українського духу“ [183, с. 70].

Польский професор Л.Яновський 23 вважає, що через вплив мистецтва слова на людську свідомість (майстерне і детальне змалювання сцен катувань і страт українського населення) “Історією Русів“ розпалювалася міжнаціональна ворожнеча й фанатизм, що патріотичні почуття її автора проявилися у ненависті до інших народів, особливо до поляків, а до росіян ставлення було толерантним [47, с. 84-85]. Російські ж дослідники закидали авторові “Історії Русів“, що він зазіхнув на їхню національну святиню — Петра I — й на Меншикова. Зокрема, картини звірств російської армії в Батурині оцінюються М.І.Ульяновим як “злісний пасквіль на Петра й Меншикова“ [283, с. 118], а приязне, ставлення українців до шведів, відтворене в “Історії Русів“, його явно дратує [283, с. 119]. Таке драстичне ставлення до аналізованого тексту, на нашу думку, пояснюється шовіністичними поглядами як першого, так і другого дослідника.

Якби “Історія Русів“ відзначалася ними означеними якостями, то навряд чи зацікавила б О.Пушкіна й декабристів [202, с. XII]. Незаперечним можна вважати лише твердження Л.Яновського, що “Історія Русів“ є “апокрифом історії України, якого вже майже ніхто не читає, але він живе в творах письменників і продовжує робити свою справу“ [183, с. 75].

Справді, “Історія Русів“ і донині має величезний вплив, принаймні певною мірою детермінує появу нових словесних мистецьких текстів. Наприклад, роман Р.Іваничука “Орда“, на наш погляд, є розвитком теми батуринської та лебединської трагедії, а також винищення козацького війська під час меліораційних робіт в Петербурзі, і загалом — неприйняття пригноблення й катування російським царизмом уярмлених народів.

Зважаючи на шовіністичну спрямованість дослідження “Історії Русів“ М.І.Ульяновим, все ж хочемо наголосити на тому, що він абсолютно правильно визначив, що аналізований текст детермінує, визначає появу нових текстів, на його думку, насамперед — Т.Г.Шевченка та М.С.Грушевського, — а також визначає розвиток української й загалом — слов'янської 24 громадсько-політичної думки XIX- початку XX століття. “Все, чим козацтво виправдовувало ... свою ненависть до Москви, виявилося зібраним тут (в “Історії Русів“. — О.Б.) на науку нащадкам. І ми знаємо, що “нащадки“ піднесли цю запорізьку політичну мудрість до символу віри“ [283, с. 139].

Але навіть такий проімперськи настроєний дослідник говорить про ненависть козацтва до Москви, тобто не до російського народу, а до панівної верхівки, до абсолютної монархії, яка, перетворивши на бидло свій народ, проводила політику асиміляції й на “окраїнах“ 25. “Український націоналізм“ (так визначає М.І.Ульянов розвиток української національної ідеї, створення нової української літератури, визначення норм і шліфування сучасної літературної мови) “отримав життя не від живого, а від мертвого (!?) — від кобзарських “дум“, легенд, літописів і, перш за все, — від “Історії Русів“ [283, с. 145].

Саме її “шкідливого впливу“, на погляд М.І.Ульянова, зазнали і кирило-мефодіївці, і М.Драгоманов, і діяльність “Просвіти“ та Наукового Товариства ім. Т.Г.Шевченка, які міцно засвоїли ту науку, що українці (руси) після визволення від монголо-татарської навали ніколи й ніким не були завойовані, а завжди приєднувалися до інших народів виключно за своєю волею та “як рівний з рівним“ [283, с. 177].

М.І.Ульянов у своїй монографії докладає надзвичайних зусиль, щоб дискредитувати “Історію Русів“ як джерело українського сепаратизму, “штучність“ і вигаданість“ якого для нього є аксіомою [283, с. 278]. Намагаючись дискредитувати “Історію Русів“ як документ українських державних змагань від давнини до сучасності, намагаючись показати її історичну і наукову неспроможність, М.І.Ульянов досягає абсолютно протилежного ефекту.

Безпідставно називаючи “Історію Русів“ (так само, як думи, легенди, перекази, літописи українського народу) мертвою, він наводить незаперечні докази її живучості й у вигляді визначаючої субстанції, й у вигляді відгомонів в інших текстах, тобто підтверджує її статус метаоповіді. Тому назву “Катехізис“ до розділу книги М.І.Ульянова, присвяченого “Історії Русів“, ми вважаємо абсолютно виправданою, не викликає також заперечення і його називання аналізованого тексту Кораном українського сепаратистського руху [283, с. 104]. Адже в ієрархії текстів культури українського народу “Історія Русів“ поруч із “Повістю врем'яних літ“ і “Словом о полку Ігоревім...“ займає чи не найвищий щабель, тому що має надзвичайно високий показник цінності й істини, так само, як Біблія для християнської, а Коран для мусульманської культури. Тому образно можна сказати, що “Історія Русів“ є духовною Біблією українського народу. “Створена на межі двох століть — XVIII cт., повного збройної й політичної боротьби за українську державність, і XIX, коли творилися нові національно-культурні підвалини майбутнього державного відродження України“ [202, с. VIII], — “Історія Русів“ як метаоповідь визначає створення цих підвалин, власне, вона й була тією основою, на якій зростав подальший національно-культурний та національно-визвольний рух України.

Визначення домінантного коду “Історії Русів“

Наприкінці XVIII ст. Україна втратила будь-які ознаки автономії. Її суспільно-політичний та адміністративно-господарський устрій був перебудований згідно з наказами правлячих монархів, і особливо Петра I, Анни та Катерини II, за зразком великоросійських. Козацтво як стан було скасовано, а населення, за найпершою заповіддю загарбників: розділяй та володій! — розділено на два абсолютно антагоністичні табори — на володарів та рабів, в буквальному значенні цих слів, адже з утвердженням кріпацтва майже все населення було перетворено саме на робочу худобу. Та незначна, за кількістю, рештка його, яка була возведена у ранг володарів, наступальним чином асимільовувалась і в такий спосіб перетворювалась на “рабів, підніжків, грязь Москви“. Адже загальновідомо, що в умовах абсолютної монархії навіть найвищі за посадовим рангом та родовою шляхетністю (шляхетність в смислі “шляхта“) вважалися власністю монарха, який сам лише був людиною абсолютно вільною. Немає потреби докладно описувати 26 скасування української національнної системи освіти й підпорядкування київської митрополії московській патріархії, про заборону (починаючи від Петра I) на українське друковане слово, про шовіністичну політику царизму загалом, і не тільки стосовно України, а й будь-якої “окраїни“ Великоросійської імперії.

Великодержавницька асиміляторська політика в першу чергу спрямовувалась на українську шляхту, яка в правах була урівнена з великоросійським дворянством. Але, як відомо 27, лише матеріальне заохочення не влаштовувало українське дворянство, національно свідомі представники якого наприкінці XVIII ст. докладали зусилля до відновлення ознак української автономії в межах легітимних можливостей громадсько-політичного устрою великодержавної машини.

Як переконливо доводить О.Оглоблин [202, с. VII-VIII], автор “Історії Русів“ мав новгород-сіверське походження, а сам текст був написаний між 1796-1805 роками. Недавня французька революція 1789 р. була поштовхом для відновлення пам'яті про нещодавні (Гайдамаччина та Коліївщина) й віддалені у часі, але не забуті українські державні змагання. “Особа автора “Історії Русів“ була так добре законспірована, а ідеологія його така властива цілому українському національно-визвольному рухові тої доби, що навіть сучасники не могли вгадати, хто саме він був“, — зазначає О.Оглоблин [202, с. VII]. Ця ідеологія передбачала поновлення державності України-Русі, заперечення абсолютної монархії та деспотизму, урівнення в правах всіх народів, зокрема слов'янських, проведення політики добросусідських стосунків між державами, зокрема слов'янськими, скасування кріпацтва. Але організуючим моментом цієї ідеології виступає християнська й загальнолюдська ідея Божої справедливості та Божого праведного суду.

Як словесний художній текст, “Історія Русів“ постала не на пустому місці. Її джерелами були “Повість врем'яних літ“, козацькі літописи й, перш за все, — усна народна творчість [182]. На нашу думку, це три кити, на яких стоїть “Історія Русів“, це ті метаоповіді, що детермінують і визначають її появу. В тексті також згадуються давньогрецькі історики: Птоломей, Геродот, Страбон, Діодор [100, с. 2], — автор цитує польського історика Р.Ваґнера й інших польських істориків [100, с. 39-40], а також — “Исторію... о Карлh XII-мъ, Королh Шведскомъ “извhстного знатностью философа и писателя, Г.Вольтера“ [100, с. 184, 200].

Визначення позиції автора і його мистецького завдання.

Для того, щоб визначити домінантний код “Історії Русів“, на наш погляд, варто детально проаналізувати авторську передмову, в якій визначено структуру “Історії Русів“, причини її появи, завдання, які ставить перед собою автор. Крім того, визначається, за яких громадсько-політичних умов цей текст входить до суспільного вжитку.

Авторові не було потреби докладно розповідати про давні часи, оскільки існувала “Повість врем'яних літ“, а “Исторія Малой Россіи до временъ нашествія на нее Татаръ, съ Ханомъ ихъ Батыемъ, соединена съ Исторіею всея Россіи, или она-то и есть единственная Исторія Россійская; ибо извhстно, начало сея Исторіи, вмhстh съ началомъ правленія Россійскаго, берется отъ Князей и Княжествъ Кіевскихъ, съ прибавленіемъ къ нимъ одного только Новгородскаго Князя Рюрика, и продолжается до нашествія Татарскаго безпрерывно, а изъ сего времяни бытіе Малой Россіи въ Общей Россійской Исторіи едва упоминается; по освобожденіи же ея отъ Татаръ Княземъ Литовскимъ Гедиминомъ, и совсhмъ она въ Россійской Исторіи умолчена. Посему предлагаемая здhсь Исторія Малороссійская писана на два періода, т.е. до нашествія Татарскаго экстрактом, а отъ сего нашествія пространно и обстоятельно“ [100, с. I].

Так пояснює появу своєї “Исторіи“ автор у передмові. 3 перших слів він гірко іронізує над тим фактом, що держава, історію якої було привласнено іншою державою (“...соединена... или она-то и есть единственная ...“), у спільній історії після монголо-татарської навали взагалі не згадується (“... и совсhмъ она в Россійской Исторіи умолчена“). Риторична фігура, побудована на зменшенні ознаки (“соединена ... и есть единственная“ — “едва упоминается“ — “совсhмъ умолчена“) викликає нагнітання емоції. Після викладених причин, за законами риторики, автор подає наслідок: через це (“посему“) його історія складається з двох частин, причому одна написана стисло (“экстрактом“), а, починаючи від монголо-татарскої навали, тобто від часів, коли про Малу Русь ледве згадували, а потім і взагалі “забули“, поширено й докладно.

Здавалося, автору не було ніякої потреби описувати історію Малої Росії до монголо-татарскої навали, адже про неї всі й так знають, Але справа в тому, що він поставив перед собою завдання визначити геополітичне положення своєї країни, а також місце її історії серед історій сусідніх та загалом європейських держав та народів. А це завдання передбачало відокремлення своєї історії від історії “всея Россіи“, віднайдення своїх власних джерел і тим самим утвердження своєї окремішності від сусідніх народів. Тому М.І.Ульянова так роздратував той факт, що автором “Історії Русів“ ще за ціле століття до М.С.Грушевського “Київську Русь оголошено Руссю виключно малоросійською“ [283, с. 109]. Справді, автор навіть у передмові звертає на цей факт увагу читача: “... изъ Древней Руси, или нынhшней Малоросіи...“ [100, с. III].

Далі автор подає історію створення “Історії Русів“, відзначаючи, що другу її частину було взято з літописів і записок білоруських не тому, що своїх літописців не було (“Историковъ и лhтописцевъ сего времяни было в Малой Росіи довольно“), а тому що від набігів іноплемінних, “а еще частhйшихъ набhговъ и браней отъ народовъ сосhднихъ“ (тобто від слов'янських народів, а з тексту видно, що саме — від поляків та росіян), а також від міжусобиць і побоїщ зазнала ця земля надзвичайної руїни: “претерпhла всhхъ родовъ разоренія, губительства и всесожженія, и, такъ сказать, обагрена и напоена кровію человhческою и покрыта пепломъ, то въ такой насчастной землh, можно ли было что либо сберечь цhлое?“ [100, с. I].

Автор передає вболівання за долю своєї країни шляхом нагнітання емоції, яке вибудовується за законами градації: розорення було спричинене війнами з неслов'янами, зі слов'янами, а також між самими русами. Нагнітання ознак руйнації відбувається через використання майже всіх слів у їхньому прямому значенні, а відтак — ще страшнішими, оскільки цей страх закладений саме в прямому значенні цих слів: “всіх родів розорення ® винищення і всеспалення ® обагрена і напоєна кровію людською ® покрита попелом — і, як завершення градації, — епітет “нещасна“. Останні два вирази можна розтлумачити як такі, що мають і пряме й переносне значення:

1) “земля напоєна кровію“ за аналогією до “земля напоєна дощем“ — як змочена кровію; 2) слово “напоєна“ можна розтлумачити, як “упиватись спиртними напоями“, тобто а) бачимо розвиток образу війни як “пиру“, б) “кровію напоєна“ — як високий ступінь сп'яніння, наслідком якого є дезорієнтація у навколишньому світі через порушення координації рухів;

1) “земля покрита попелом“ — як наслідок всеспалення, після якого лишається самий попіл; 2) “земля покрита попелом“ — на знак невимовної жалоби й туги (за аналогією до “посипати голову попелом“).

Епітет “нещасна“ спонукає обрати для першого виразу, як домінантне, значення 2(б), а для другого виразу — значення 2. Інші значення надають можливості виразам відсвічувати всіма своїми значеннєвими гранями, а реципієнтові — розширювати горизонт своїх сподівань. На фоні першого абзаца аналізований уривок набуває ще одного значення, тому що внаслідок “діалогу“ між цими двома частинами виникає запитання: наскільки ж драматичною, трагічною має бути ця друга частина історії Малої Росії, якщо відомості про першу її частину збереглися, а про другу — ні? Отже, з першої сторінки передмови до тексту “Історії Русів“ переконуємося в непересічному таланті її автора, в його майстерному володінні мистецьким словом.

У передмові автор також вдається до характеристики як польських і литовських істориків, так і “природних руських“. Називаючи польських і литовських істориків “безстыдными и злобивыми... баснословцами“, він актуалізує той момент, що вони можуть справедливо підозрюватись “в баснословіяхъ и самохвальствh“, тому що, описуючи діяння руського народу, затьмарювали, як могли, його значні подвиги, приховували права й привілеї цього народу, а коли дійшли до подій звільнення цього народу від польського іга, то польські й литовські історики вивергли на русів та їхніх урядовців своє паплюження та найрізноманітніші неправди та наклепи, характеризуючи цей народ як “хистке й бунтівливе хлопство“, яке почало бунтувать через своє свавілля та буйство [100, с. II-III]. Але автор не погоджується з такою характеристикою руського (українського) народу, тому що цей народ змушений був постати на боротьбу виключно через “гоніння й тиранства польські“ [100, с. II], які були наслідком запровадження вигаданої поляками унії. Крім того, справи руських гетьманів від Косинського до Хмельницького, їхнє листування та декларації доводять абсолютно протилежне до того, що стверджується польськими й литовськими істориками:

“... и всякъ здравомыслящій человекъ увидитъ въ нихъ истину несомнительную и подвиги благородные и справедливые; увидитъ притомъ и признаетъ умный, что всякое твореніе имhетъ право защищать бытіе свое, собственность и свободу, и что къ тому оно снабдено самою природою или Творцемъ своимъ достаточными орудіями или способомъ“ [100, c. III]. Отже автор прогнозує тлумачення вміщених ним до тексту “Історії Русів“ промов, листів, звернень, декларацій як таких, котрі є незаперечним доказом мужності, нечуваної хоробрості, благородних та справедливих подвигів руського народу.

Про мужність і заповзятливість руського народу автор радить “баснословцамъ и критикамъ“ подивитися в грецьких, римських та інших іноземних історіях, які їм покажуть Кагана, Кия, Оскольда, Святослава, Володимира, Ярослава й інших значних “володарів чи руських князів“ (“Государей или Князей Рускихъ“), які з руським воїнством “славно“ воювали в Європі, Азії, Греції, а також нападали на Константинополь і Рим.

Зв'язуючи давню й новочасну історію русів в один неперервний ланцюг, автор вже у передмові наголошує на тяглості цієї історії, починаючи від найдавніших часів. Характеризуючи літописи, написані руськими істориками, автор, об'єктивно оцінюючи ситуацію (“съ сожалhніемъ должно сказать“), з гіркотою зауважує, що деякі з них “через необережність“ позаносили до цих літописів “нhкоторыя нелhпости и клеветы“ з польських та литовських історій. Він подає характеристику (пояснює існуючий попередній текст) “одной учебной исторійки“. В цій характеристиці автор ототожнює Київську Русь із сучасною йому Малоросією (“... изъ Древней Руси, или нынешнhй Малоросіи...“), відрізняючи її від України, яку, за свідченням “господина писателя такой робкой исторійки“ [100, c. III] ніби-то створили польські королі, утворивши нові поселення біля Дніпра та завівши там козаків. Автор з обуренням заперечує ці вигадки:

“Но видно господинъ писатель такой робкой исторійки не бывалъ нигдh, кромh своей школы, и не видалъ въ той сторонh, называемой имъ Украиною, Рускихъ городовъ, самыхъ древнихъ или, по крайней мhрh, гораздо старhйшихъ отъ его Королей Польскихъ“ [100, c. III-IV].

Автор перераховує такі міста: Черкаси, Крилов Мішурин, Кодак, Чигирин, Тясьмин, Умань, Ладижин, Чагарлик, Могилів, Рашків, Дубосар, Кам'яний Затон, Білозерськ, — які протягом багатьох віків (“чрhзъ многія вhки“) простояли на землі Малоросії й споконвіку були руськими: ще за часів Київської Русі, коли руські князі виводили свої флотилії в Чорне море через Дніпро, тобто саме з тих країв (“изъ самыхъ тhхъ странъ“) з військами, що були також з тих же країв (“ съ войсками областей оныхъ“), щоб воювати з Грецією, Синопом, Трапезонтом та Царгородом. Автора обурює те, що в “исторійке“ ці факти знецінені й забуті (“преданы имъ ничтожеству и забвенію“) так само, як і “тридцять чотири кровопролитні брані“ руських військ й усього “посполитого рушенья“ під час визволення з ярма, накинутого “Поляками и ихъ Королями“. Тому й написано “Історію Русів“, щоб “отдать сему народу и его вождямъ за подвиги ихъ и геройство должную справедливость“ [100, c. IV].

Як бачимо, автор закінчує передмову згадкою про геройство й подвиги русів під час виборювання свободи й незалежності для себе й своєї країни у війнах “противъ Поляковъ и ихъ Королей“. Ставлячи перед собою завдання гідно описати державницькі змагання русів, автор невипадково, оформлюючи зміст свого тексту, спирається на українську літературну барокову традицію [28]. XVII-XVIII ст. — час панування Бароко в Україні. Українські митці віддали бароковій культурі стільки душі й розуму, що досягли настільки вражаючих результатів саме в бароковій філософії, поезії, архітектурі, живописі, історіографії, що з часом поняття бароковості стало ледве не синонімом “українськості“ в мистецтві [280]. Отже, патріотична позиція й завдання, які поставив перед собою автор, зумовили як патріотичний зміст, так і патріотичну форму його мистецького тексту.

Отже, проаналізувавши передмову, яка є метатекстовим елементом, ми виявили позицію автора та завдання, які він ставив перед собою під час написання мистецького тексту “Історія Русів“. Позиція автора полягає в тому, що він вважає, що руси з'явилися одночасно з іншими слов'янськими народами, зокрема, що вони є таким же давнім народом, як поляки та росіяни. Оскільки за весь час свого існування руси на своїй землі змушені були постійно виборювати свободу й незалежність, і тому майже не залишилося відомостей про їхню історію, а оточуючі їх народи або привласнили собі їхню давню історію, або спотворювали дійсність, описуючи їхні державні змагання, то виникає потреба відновити справжню історію русів та відокремити її від історій інших слов'янських народів з метою з'ясування їхнього геополітичного положення, реконструкції тяглості їхньої історії від найдавніших часів. Крім того, автор ставить собі за мету дати гідну, без перекручень, і справедливу оцінку подвигів і героїчності русів, проявлених ними під час державних змагань. Такі авторська позиція й завдання гармонійно поєднуються з бароковою поетикою, яка є передумовою для побудови нової системи бачення та оцінки дійсності, а також показником національного відродження русів.

Барокова поетика й риторика як формотворення системи бачення світу.

Барокова поетика “Історії Русів“ як форма втілення нового 28 ціннісного ставлення до світу дійсності є також передумовою для створення цілої системи бачення світу 29. Цю систему бачення світу закладено в національній традиції, відбитій у писемній формі в “Повісті врем'яних літ“ (в “Исторіи Преподобнаго Нестора Печерскаго и его послhдователей и предшественниковъ, ту Исторію писавшихъ“ [100, с. 1]). Гарантом історичної тяглості національної традиції є Києво-Могилянська академія, яка, на думку автора, була заснована ще Кирилом, “философомъ Греческимъ“, одразу після запровадження на Русі христіянської релігії. Тому навіть попередники Нестора-літописця вже були членами цієї “древней Академіи“. Він вважає, що “Повість врем'яних літ“ було взято з самої Біблії (“изъ книгъ Священныхъ библій“), а також з книжок стародавньої великої київської бібліотеки (“изъ книгъ.... древней обширной библіотеки, въ Кіевh собранной“). Під час монголо-татарської навали й аж до правління гетьмана Сагайдачного навчальний заклад, заснований ще Кирилом, переховувався в монастирях та печерах. Гетьман Сагайдачний та Петро Могила, київський митрополит, поновили Києво-Могилянсьську академію.

Посилання автора на “Повість врем'яних літ“ як на доказ походження слов'ян від початку створення світу та на тяглість літописної традиції школи Києво-Могилянської академії, яке перегукується з тим, що і Полетика, і Кониський теж були вихованцями цієї академії, “учені мужі“ якої надавали необхідні відомості для створення “Історії Русів“, є свідченням тяглості літописної традиції, відбитої в аналізованому тексті. Йдеться саме про традиційну систему бачення світу, яка зумовлюється риторичною традицією, що бере свої витоки з літературно-риторичної традиції пізньої античності, сприйнятої патристикою, а потім асимільованої на власнеукраїнському ґрунті [33].

Як відомо, риторика в пізній античній літературі перетворилася на невіддільний, надзвичайно вагомий компонент її художньої системи. Пізня античність вбачала в риториці організуючу основу всієї системи виховання, своєрідну вісь духовного життя людини. В літературі відбувається стирання граней між поетикою та риторикою, остання стає зі своїми законами й правилами, керівництвом у творчій практиці поетів і драматургів, а також прозаїків та істориків. Принцип “оздоблення мови“, використання риторичних засобів і фігур з метою посилення дії на аудиторію проймає різні роди й жанри пізньоантичної літератури. Складається особливий стиль, який багато в чому близький і співзвучний бароковій літературі [33, 211].

Християнські письменники ранньої пори творчо розвинули літературні традиції, залишені язичницьким світом. Один з відомих церковних ораторів, Григорій Богослов, який, подібно до двох інших його сучасників — Василя Великого й Іоанна Златоуста 30, — здобував освіту в напівязичницькій школі, писав: “...через те, що моя єдина сила у моїй мові, то я й присвячую її добрій справі“ [33, с. 131]. Патристика, сприйнявши літературно-риторичну традицію пізньої античності й асимілювавши, пристосувавши її до потреб християнської церкви, ввела цю традицію в середньовічну культуру й літературу. Таким чином, риторична традиція проймає всю візантійську літературу, яка мала величезний вплив на формування оригінальної прози Київської Русі [211], зокрема ораторської та літописної [195, с.213].

Риторична традиція оригінальної ораторської прози Київської Русі знайшла свій розвиток в давньоукраїнській полемічній літературі, особливо в творчості І.Вишенського [195, с. 126]. Додамо, що провідником І.Вишенського був Іоанн Златоуст, для якого теж був характерним загострений інтерес до конкретики суспільного життя і його насущних потреб. У стилі І.Вишенського наявні дві системи викладу. Перша з них, безсумнівно, йде від названої риторичної традиції: вона позначена високою патетикою, постійними звертаннями до риторичних прийомів, варіаційним розвитком тієї чи іншої теми, анафоричними конструкціями тощо. А друга стилістична система І.Вишенського виявляє певну близькість не лише до української народної мови, а й до народного художнього мислення, зокрема викривально-сатиричного й комедійно-пародійного. Ми погоджуємося з думкою А.Макарова, що заслуга Івана Вишенського і його однодумців полягає в тому, що вони вже на порозі Нового часу піддали ґрунтовній критиці ідеологію нової людини Ренесансу, яка прагнула скинути з себе надокучливі обмеження християнської моралі, що заважали їй у боротьбі за владу, панування, багатство [197]. Вони застерігали своїх сучасників від небезпеки їхнього захоплення матеріальним прогресом і від нехтування приписами загальнолюдської моралі заради “великих діянь“ і честолюбних планів. Саме честолюбство й волю до влади вважали українські письменники-полемісти кінця XVI— початку XVII ст. джерелами величезних бід для цілих народів [197].

Але ж, говорячи про освоєння українською полемічною літературою гуманістично-реформаційних ідей та віянь, не можна забувати про те, що своєю головною метою вона ставила захист православ'я, захист давньоруських релігійно-культурних традицій. Немає сумніву, що саме ці культурні традиції національного середньовіччя були для українських письменників-полемістів основою, на якій здійснювалося освоєння ренесансно-реформаційних ідей та віянь, певне їх синтезування. Отже, за її внутрішньою структурою українська полемічна література кінця XVI- початку XVII ст. була явищем скоріше бароковим, ніж ренесансним. І хоча в центрі уваги православних українських полемістів була людина так само, як і для діячів Відродження, але насамперед людина моральна, яка виходить із загальнолюдських цінностей, а не з власних потреб і бажань, людина діяльна, але яка є духовно повноцінною і вже через це не здатною творити зло. Отже, як бачимо, ці антиренесансні тенденції, так характерні для напряму Бароко, є властивими українській риторичній традиції, яка своїми витоками має патристичну риторику, засновану на літературно-риторичних традиціях пізньої античності, та народне художнє мислення, зокрема викривально-сатиричне й комедійно-пародійне. Але антиренесансні тенденції в українській літературно-риторичній традиції, на наш погляд, не слід вважати запереченням Ренесансу, а навпаки, вони є спробою переосмислити ідеї Відродження, вилучити з них все придатне для тогочасної української філософської думки. Ми наголошуємо, що ні в якому разі не можна український варіант переосмислення ідеології Ренесансу ототожнювати з контрреформацією та реакцією [139, с. 34-39], більше того, нам імпонує також думка Д.С.Наливайка про те, що “...одні барокові явища виникали під прямим впливом контрреформації й часткової рефеодалізації, інші — в протидиї їм, як, зокрема, українське бароко“ [196, с. 32].

Велику роль у розвитку українського літературного бароко відіграла Києво-Могилянська академія (колегія), утворена 1632 р. 31. Її відкриття знаменувало, насамперед, завершення тривалого й досить болючого перелому в ставленні до “латинської вченості“, який відбувався в Україні та Білорусії наприкінці XVI- першій третині XVII ст. Києво-Могилянська академія була навчальним закладом, орієнтованим на тогочасні польські й західні університети, і викладання в ній велося латинською мовою. Петро Могила та його послідовники пішли шляхом освоєння європейської освіти й культури, усвідомлюючи, що лише на цьому шляху можна відстояти національне й культурне майбутнє свого народу. Цілком слушно сучасний австрійський славіст Й.Матль зазначає, що діячі Києво-Могилянської академії “прагнули освоїти здобутки західноєвропейської освіти й культури, освоїти гуманізм і Відродження, Реформацію і контрреформацію., але вони поєднували освоєння цих здобутків з полемікою проти них, яку вели із завзятістю, характерною для сили, що йде з глибин народності“ [195, с. 136].

Засвоєння західноєвропейської культури культурою українською, процес взаємного ознайомлення і включення до певного загального культурного світу 32 викликали не лише зближення цих культур, але й їхню спеціалізацію, адже “входячи до якоїсь культурної спільноти, культура починає різкіше культивувати свою самобутність“ [154, с. 24]. Тому полеміка під час освоєння здобутків західноєвропейської культури сприяла виробленню своєї національної концепції бачення світу й означування у цьому світі людських вчинків, яка опиралася на синтез набутих знань зі своєю літературно-риторичною традицією. Важлива роль в цьому процесі належала курсам поетики та риторики, які читалися в Києво-Могилянській академії та похідних від неї навчальних закладах. Особливо слід підкреслити, що в цих курсах пропагувалася світська система літературно-мистецької творчості, в центрі уваги якої перебуває людина, її діяння й вчинки, її заняття й переживання; це завжди відзначали й автори поетик [19, 75, 239]. Синтез західної й вітчизняної традиції переконливо показав В.І.Крекотень на матеріалі української ораторської прози того часу [126]. З її відомих представників Л.Баранович був прибічником греко-слов'янської традиції, а І.Галятовський і А.Радивиловський виявляли прихильність до “латинських впливів, але це не призводило ні до розпаду спільного ідейно-тематичного комплексу їхньої творчості, ні до принципових розбіжностей в їхній поетиці й стилі.

Таким чином, можемо зробити висновок, що українське літературне бароко було явищем синкретичним. Воно синтезувало античну спадщину, ренесансні здобутки, вітчизняну середньовічну літературну традицію та фольклор. Воно виглядає вже не як, “рецедив Середньовіччя“ [280, с. 99], а як важливий етап руху до Нового часу. Воно склалося в духовну систему, в центрі якої — Природа, Людина і Бог, а отже — народження, смерть і безсмертя, вищий смисл буття й краси. Людина, яка усвідомила: найвища мета — не чини, золото, маєтності, слава, а благородство помислів і діянь, совість, честь і свобода [167].

Актуалізуючи той факт, що “Історія Русів“ написана в традиції києво-могилянської поетико-риторичної школи [100, сс. II, 1], автор означував в такий спосіб координати системи бачення світу, оскільки вона зумовлюється саме цією традицією. Перш ніж сприймати власне текст “Історії Русів“, реципієнт ознайомлюється з ціннісними критеріями створюваного світу:

1) в центрі уваги постає людина з її вчинками й переживаннями, яка оцінюється за її моральними якостями, духовною повноцінністю, за мірою дотримання загальнолюдських цінностей у своєму діяльному житті, за мірою добра чи зла, яке вона несе у світ;

2) оцінюванню підлягатимуть люди, які є представниками всієї нації або певної її верстви, тобто ті особи, діяльність яких оминути увагою неможливо, оскільки вони перебувають в центрі історичних подій, тому що є обранцями народу, долі чи випадку;

3) оскільки в самій назві оголошено, що має йтися про історію народу, то увага приділятиметься тим його представникам, які знаходяться при владі, чи домагаються її, тим, хто є гарантом “прав і вольностей народу“, тим, під чиїм проводом народ переживає свої кращі й гірші часи, від чиїх вчинків залежить народне процвітання чи убоге животіння, рух до поступу чи до винищення нації, тому оцінюється саме їхній внесок до історичного національного розвою;

4) людина оцінюватиметься за найвищою шкалою цінностей: чи гідна вона вічної пам'яті, чи приречена на довічне прокляття;

5) світ постає у вигляді театральної сцени, людина в ньому змушена завжди обирати між Добром і Злом.

В такий спосіб детермінований і визначений світ закономірно будується за принципом антитези. Часопростір (хронотоп) вибудовується відповідно до цього принципу й розділяється на антитетичні складові. Світовий порядок розчленовується на міфологічний та історичний шари, перший з яких є первинним (не попереднім), тому що розташовується поза історичним часом, з виникненням якого з'являється історичний шар світового порядку як конкретне втілення шару міфологічного. Простір поділяється на свій і чужий, причому кожна з опозицій теж розбивається за тим самим принципом, тобто в межах свого простору виокремлюється свій “свій“ та свій “чужий“, так само — і в межах чужого: чужий “чужий“ і чужий “свій“ простір.

Металігвістичне ПРОЧИТАННЯ “Історії Русів“

В цьому розділі ми розглядаємо“Історію Русів“ — текст давньої української літератури, який було створено невідомим автором між 1796-1805 роками, — як словесний мистецький текст, тобто за головний критерій обираємо мистецьку вправність автора “створювати нову ціннісну форму як нове ціннісне ставлення до того, що вже стало дійсністю для пізнання й вчинку“ [18, c. 268-269] та з позиції позазнаходження “об'єднувати, оформлювати й завершувати подію“ [18, c. 270]. Інакше кажучи, досліджуючи її як метатекст, розглядаємо “Історію Русів“ саме як варіант естетичного об'єкта. Такий підхід до предмета дослідження, на наш погляд, є передумовою металінгвістичного аналізу, що визначає методологію металінгвістики, науки, яку почав розробляти М.М.Бахтін і яку ми вважаємо однією з галузей літературознавства.

Реалізація домінантного коду в системі світового порядку “Історії Русів“

Реалізація домінантного коду в системі світового порядку “Історії Русів“ визначається нами через з'ясування принципів упорядкування авторського тексту, зокрема побудови його часопростору, що є визначальним фактором для розуміння “механізму“ симслотворення.

Антитетична побудова часопростору

В “Історії Русів“, на наш погляд, протиставляються два шари світового порядку — міфологічний та історичний. Що стосується першого, то в його межах всі явища світу поділяються на такі, які одного разу відбулися і вже не можуть зникнути, оскільки входять до конструкції світу. Кожне здійснене “перше діяння“ [161, с. 188] вписується до Світової Книги. Образ Світової Книги представлений в тексті “Історії Русів“ імпліцитно, хоч один раз, на самому початку, автор звертається до нього з приводу написання “Повісті врем'яних літ“, коли говорить, що ця “Повість...“ взята “ізъ книгъ Священныхъ библій“ [100, с. 1]. Саме в цих “Священныхъ библіяхъ“ було записано генеалогію “народа Слов'янського“ (від легендарного Афета, Ноєвого сина, його онука, “Росса Князя“, та потомка Росса — “Князя Славена“), який переселився з Азії після легендарного змішування мов і народів (“Вавілонськаго языковъ смешенія“); окреслюється географічний простір, який зайняли слов'яни: “... отъ горъ поясныхъ или Рифейскихъ и от моря Каспійскаго на Востокh, до рhки Вислы и моря Варяжскаго на Западh, и Чернаго моря и рhки Дуная отъ Полудни, до Сhвернаго океана и Балтійскаго моря на Сhверh“ [100, с. 1].

Виконуючи своє завдання, яке полягає у відокремленні історії русів від історій інших слов'янських народів, і в першу чергу від історії великоросійської, автор, посилаючись на іноземних істориків, звертає увагу читача на те, що вони давали слов'янським племенам різні назви, в залежності від способу їхнього життя та зовнішньогго вигляду:

“Историки сопредhльныхъ съ Славянами народовъ, Птоломей, Геродотъ, Страбонъ, Діодоръ и другіе, приписывая Славянамъ древность самую отдаленную... даютъ Славянскимъ племенамъ различныя названія, судя по образу ихъ жизни и виду народному...“ [100, с. 2].

Серед інших ці іноземні історики розрізнями на сході два племені: “Роксолановъ и Россовъ“ та “Московитовъ и Мосховъ“, — чиї назви походили від їхніх родоначальників: князя Руса та князя Мосоха — потомків Афета. Автор актуалізує те, що князь Мосох “кочував біля річки Москви“, якій сам дав таку назву, а також і царство Московитів отримало назву “Московське“ (а вже потім Російське), завдячуючи імені їхнього родоначальника:

“Восточныхъ славянъ... по родоначальникамъ ихъ, потомкамъ Афетовым, называли: по Князю Русу, Роксоланами и Россами, а по князю Мосоху, кочевавшему при рhкh Москвh и давшему ей сіе названіе, Московитами и Мосхами: отъ чего впослhдствіи и Царство ихъ получило названіе Московскаго и наконецъ Россійскаго“ [100, с. 2].

Отже, звертаючись до образу Світової Книги та до легендарних Руса й Мосоха, автор розгортає тему, започатковану в передмові, про різні історії двох хоч і слов'янських, але різних народів. З наведеного уривка видно, що автор скоріше відокремлює історію мосхів від історії русів, даючи пояснення автентичної назви їхнього царства.

Оскільки завдання писати історію мосхів (московитів) автор аналізованого тексту перед собою не ставив, то ця тема ним не розвивається. Натомість оглядово подається стародавня історія русів та їхніх земель. Автор, спираючись на давні “Історії“, актуалізує те, що правителі Русі обирались з певної династії народом і перераховує найвидатнійших з них (“Князей или Верховныхъ начальниковъ“). Увага реципієнта акцентується на тому, що ці князі були дуже войовничими та хоробрими, мали свій флот, принаймні від Кагана, який воював із Грецією.

Але особливу увагу автор приділяє Володимирові, який об'єднав усі руські князівства. Ця особлива увага, на наш погляд, пояснюється тим, що саме за його часів Русь стала єдиною християнською державою. Відповідно до ціннісних критеріїв створюваного в “Історії Русів“ світу діяльність Володимира на цих теренах: хрещення й об'єднання Русі — набуває статусу “першого діяння“, занесеного до Світової Книги.

Це діяння поновлюється й відтворюється в руській історії за часів Петра Конашевича Сагайдачного, який обороняв православну віру, руську науку та єдність руських земель:

“Гетманъ Сагайдачный… бывши самъ спокойнымъ правителемъ Гетманства, поправлялъ внутренніе безпорядки правительственные и воинскіе, воспящалъ усильно Уніятство, возвращалъ изъ него церкви, и въ томъ числh и соборную Кіевскую Софію, созідалъ вновь ихъ, и между тhмъ построилъ Братскій Кіевській монастырь на Подолh… надалъ сему монастырю достаточныя деревни и возобновилъ въ немъ, съ помощію Митрополита Кіевскаго, Петра Могилы, древнюю Кіевкую Академію, заведенную со временъ Послhдняго крещенія Россіи, но отъ нашествія на Россію Татаръ крывшуюсь въ разныхъ монастыряхъ и пещерахъ. И поживши Сагайдачный в полной славh великаго и важнаго Гетмана Малоросійскаго болhе двадцати лhтъ, скончался въ Кіевh, въ 1622 году...

Поляки, уважая храбрость и заслуги Сагайдачнаго, не смhли при немъ явно производить в Малоросіи своихъ наглостей, да и самая любимая ихъ Унія нhсколько пріутихла и простыла“ [100, с. 47-48].

Як бачимо, автор акцентує те, що гетьман користувався значною повагою серед русів та поляків. Але, звичайно, найбільшою і найповнішою мірою поновлює Володимирову справу Богдан Хмельницький.

Події визвольної війни українського народу 1648-1654 років під його проводом подані в “Історії Русів“ як сюжетний епіцентр. В результаті саме цієї війни було поновлено, великою кров'ю виборено суверенітет держави, який Русь поступово почала втрачати після прийняття Берестейської унії внаслідок підступництва польської шляхти та зради своїх, руських, магнатів.

“Перші діла“ й ті, хто до них причетний, відіграють особливу роль у світобудові і перебувають у ній вічно, не зникаючи, а то відходять в глибини світу, то відновлюються в аналогічних вчинках людей наступних поколінь. Вчинки ж нащадків скороминучі, вони мають буття лише в тій мірі, в якій повторюють перші діяння“ [161, с. 188], які в такий спосіб переключаються до часового плану. Так, наприклад, поляки, за словами Богдана Хмельницького, “повстали напрасно и безсовhстно, яко же иногда Каинъ на Авеля, на Русовъ, альбо Савроматовъ, власную с древности природную братію свою“ [100, с. 69]. Це колоритне порівняння є не лише свідченням підступності польських магнатів, а прямою вказівкою на один з перших і найбільших гріхів: замах на життя рідного брата. Каїнова печать переслідує й мітить “братовбивць“ різного ґатунку: як братів-слов'ян, так і природних руських.

Серед перших особливою жорстокістю вирізнявся Меншиков, який, щоправда, діяв за наказом Петра I. Братньою кров'ю обагрили себе росіяни під час винищення Батурина:

“Изъ Бhлорусіи командированъ Менщиковъ съ корпусомъ его и Козаками въ Малоросію для предупрежденія арміи Короля Шведскаго и истребленія резиденціи Гетманской, города Батурина, яко хранилища многихъ запасовъ и арсеналовъ національныхъ“ [100, с. 205-206].

Панорама винищення Батурина, а потім — злочинів царя та його війск у Лебедині виконує роль крупного плану, де в деталях змальовуються звірства катів, головними з яких є Петро I та його вірний слуга Меншиков. Загальний план всієї країни, який автор окреслює “коротко, сильно і страшно“, виглядає як суцільна пустеля жевріючого згарища, що залишали по собі царські війська після Мазепиної так званої “зради“:

“Трагедію свою Батуринскую кончилъ онъ (Меншиков. — О.Б.) огнемъ и жупеломъ: весь городъ и всh публичныя его зданія, т.е., церкви и присудственныя места съ ихъ архивами и магазейны съ запасами, со всhх сторонъ зажжены и превращены въ пепелъ. Тhла избіенныхъ христіанъ и младенцевъ брошены на улицахъ и стогнахъ града “и не бh погребаяй ихъ!“ Менщиковъ, спhша отступленіемъ и бывъ чуждъ человhчества, бросилъ ихъ на съhденіе птицамъ небеснымъ и звhрямъ земнымъ, а самъ, обремененный безчетными богатствами и сокровищами городскими и національными, и взявъ изъ арсенала 315 пушекъ, удалился отъ города и, проходя окрестности городскія, жегъ и разорялъ все, ему встрhчавшеесь, обращая жилища народныя въ пустыню.

Равной участи подвержена была большая часть Малоросіи. Разъhзжавшія по ней партіи воинства Царскаго сожигали и грабили всh селенія, и по праву войны, почти неслыханному, Малоросія долго тогда еще курилась послh пожиравшаго ее пламени“ [100, с. 206-207].

Яка ж невимовна прірва розверзлась між цією “бездною золъ“, що витерпів руський народ від своїх братів-слов'ян, рівноправних союзників та одновірців і тим, за що він ненавидів шведів, яких винищував як окупантів, незважаючи на прокламацію Мазепи: “Народъ, претерпhвший бездну золъ неизмhримую, по счастію, приписывалъ злополучіе свое однимъ Шведамъ, ненавистнымъ ему за однh середы и пятницы, въ которыя они hли, купленныя у сего же народа, молоко и мясо“ [100, с. 207]. Скільки іронії вміщує вставне слово “по счастію“, скільки болю й нерозуміння народної позиції щодо катів-“братів“ та сумирних “загарбників“ несе в собі авторське зіставлення міри спричинених ними руському народові зол. Загарбники споживали по п'ятницях скоромну їжу навіть не забрану, а придбану у населення за гроші, а брати-слов'яни після того, як вибили всіх до одного й спалили місто навіть не поховали за християнським звичаєм ні в чому не повинних людей, думаючи тільки про награбовані в цих людей багатства, дбаючи виключно про свій зиск, абсолютно забули навіть про свої душі (про честь, совість вже й не мовиться).

Відгомін Каїнового злочину сприймається ще болючіше, коли його поновлюють самі руси. Найодіознішою фігурою в цьому ракурсі постає Петро Дорошенко, який будь-що-будь намагався залишитися при гетьманській владі. “Гетманство Дорошенко и воинство его не иное что было, какъ великая розбойничья шайка. Онъ съ нею безпрестанно нападалъ то на Малоросію, то на селенія вhдомства Ханенкова 33“ [100, с. 171], — так характеризує його автор. Більше того, Дорошенко, на думку автора, домагаючись влади, несамовито (“неистово“ [100, с. 176]) в купі з турками винищував український народ протягом 1669-1675 років.

Таким чином, Каїнів злочин як перше діяння, внесене до Світової Книги, і як складова міфологічного шару світового порядку, поновлюючись, повторюючись у наступних вчинках людей, переключається до часового плану, до історичного шару світового порядку. Спираючись на статтю Ю.М.Лотмана “Усне мовлення в історико-культурній перспективі“, ми стверджуємо, що міфологічний шар світового порядку в “Історії Русів“ не передував історичному, тому що він знаходиться поза історичним часом, який почався вже після установлення міфологічного шару, тому цей шар є не попереднім по відношенню до історичного, а первинним. Отже, причетність до первинного злочину є мірилом духовної повноцінності людини, а також показником моральних якостей, які розкриваються під час переживання, так би мовити, “таврованими“ Каїновою печаткою своїх вчинків, усвідомлення ними глибини содіяного.

Тому Меншиков цікавить автора як садист, що стоїть біля найвищого щабля влади, який властиву йому жорстокість спрямовує на вигадування “новыхъ родовъ мученій, самое воображеніе в ужасъ приводящихъ“: “И удивительна ли сія жестокость въ такомъ человhкhкаковъ Менщиковъ? Когда онъ былъ пирожникомъ и разнашивалъ по Москвh пироги, то слишкомъ ласкался къ тhмъ людям, кои пироги его покупали, а когда сталъ Княземъ и полководцемъ, то уже слишкомъ варварски терзалъ людей, оставившихъ ему превеликіе богатства“ [100, с. 206]. В характеристиці цієї одіозної особи, в якій, з авторьської подачі, немає жодної риси, гідної людини моральної, втілюється думка про те, що той, хто стоячи на найнижчому щаблі суспільного устрою, здобував свій зиск шляхом принижень та ницого підлабузництва, маючи в руках надмірну владу, стає людиною морально розбещеною, якій противні загальнолюдські цінності, оскільки вона живе за своєю власною системою цінностей, де на першому місці — влада, гроші, честолюбство, — а підґрунтям цієї системи є страх втратити все водночас і раптово. Цей страх є організуючим механізмом життя особливо для Меншикова — особи найнаближенішої до абсолютного монарха, який на землі один-єдиний має над ним необмежену владу.

В іншому ракурсі постає Петро Дорошенко, який благими намірами створює пекло на своїй землі. Будучи на словах готовим заради народу віддати своє життя, тільки б він не залишався в тяжкій неволі (“Я готовъ все уступить на пользу народа даже и самую жизнь свою; но оставить его в тяжкой неволh и думать мнh несносно“ [100, с. 166]), й не бажаючи обирати ніяких протекцій для держави, насправді він керується єдиним чинником — своїм честолюбством, замішаним на заздрості:

“Цhль его была, освободя народъ отъ ига Воеводскаго и оказавъ ему тhмъ великое благодhяніе, обратить его на свою сторону и сдhлаться Великимъ Гетманомъ на всю Малоросію (тут і далі підкреслено мною. — О.Б.). Но народъ… о Дорошенкh жъ мыслилъ, какъ о искусителh и предателh подъ власть Поляковъ, съ которыми держался онъ заодно. Народъ же о соединеніи съ ними и слышать не хотhлъ“ [100, с. 163];

“Дорошенко, завиствуя Ханенку о утвержденіи его въ Гетманствh… напалъ со своимъ войскомъ на городъ Умань… съ намhреніемъ взять въ немъ Ханенка и истребить съ нимъ Гетманство сіе“ [100, с. 171];

“Дорошенко, пресмыкаясь за Днhпромъ съ мhста на мhсто не предвидhлъ для себя ничего благопріятнаго“ [100, с. 172].

Як бачимо, на думку автора, піклуванням про народ Дорошенко лише приховує свій намір здобути особисті вигоди, здійснити свої честолюбні плани. В авторській системі ціннісного ставлення до світу дійсності Петро Дорошенко набуває однозначно негативної оцінки, тому що, незважаючи на всі ним тільки висловлені благі наміри,вчинки його несли державі й народу суцільне зло, адже наміри виявилися фальшивими, вони були полудою, що прикривала його дійсне прагнення узурпації влади, засноване на честолюбстві, а засоби досягнення цієї влади були злочинними, відновлюючими гріх Каїна.

Під час сприйняття тексту міфологічний шар накладається на історичний, ніби нашаровується на нього, що призводить до породження додаткових смислів. У випадку відновлювань злочину братовбивства виникає думка про щоразу відновлюване й незнищенне Зло як антиномію до Добра. Але, натомість, як завжди існували й існуватимуть інші народи зі своїми державами, так само руси і їхня Русь існуватимуть вічно, тому що їхні державність і самобутність входять до світобудови і як її складова зникнути не можуть, бо певною мірою приречені на відновлення, на відродження в світовій історії.

В самій “Історії Русів“ втілюється визначення самобутності руського народу й місця його історії в історії світовій. Це визначення є складовою її домінантного коду, тому простір створеної автором світобудови стосовно русів поділяється на свій і чужий. Своїм простором є земля споконвічно ними заселена: “часть Славянской земли, отъ рhки Дуная до рhки Двины и отъ Чернаго моря до рhкъ Стыра, Случи, Березины и Донца, и Сhви лежащая…“ [100, с. 3]. Увесь інший світ є чужим. Але в межах чужого простору теж виокремлюється чужий “свій“ і чужий “чужий“. З чужого простору майже завжди “своїм“ є православний світ, тому козаки незалежно від того, чи Русь знаходилася у стані війни по відношенню до мусульманського світу, чи перебувала з ним у мирі, завжди обороняли інтереси православних та й усіх християн, які полягали у праві на вільне віросповідання та на особисту свободу. Але завжди вони діяли тільки як захисники християн, а не просто заради зиску. До того ж ці військові операції узгоджувалися з Королем польським, коли Русь знаходилася в союзі з Польщею:

“…когда в 1516 году Ханъ Крымскій Мелик-Гирей, по союзу его съ Княземъ Московскимъ Василіемъ Ивановичемъ, шелъ войною на Польшу и Малоросію, то Гетманъ Ружинскій съ войсками Малоросійскими и Польскими, по повеленію Короля Жикгимунта, выступил къ нему навстречу…“ [100, с. 16-17];

“…Венжикъ Хмельницкій… имhвъ повелhніе от Короля Жигмунта Перваго отражать войскомъ своимъ великую Орду Татарскую…“ [100, с. 20];

“…Князь Михайло Вишневецкий… в 1569 году имhлъ отъ Короля Сигизмунда Августа идти съ войскомъ Малоросійскимъ на оборону отъ Турковъ и Татаръ осажденнаго ими города Астрахани…“ [100, с. 21] тощо.

Коли ж стався прецедент виступу руського гетьмана Якова Шаха на Бухарест — на той час територію Османської імперії — з метою помститися за смерть в цьому місті свого попередника й друга Якова Підкови, то за такий мізерний привід (якщо розглядати його в контексті міжнародної політики) на вимогу Султана й з наказу польського Короля військовий малоросійський трибунал звільнив цього гетьмана від гетьманства й осудив на довічне ув'язнення в Канівському монастирі [100, с. 31].

На відміну від майже завжди “свого“ православного мусульманський простір, залежно від обставин, може бути як “чужим“, так і “своїм“. Звичайно, неприйнятним він є тоді, коли становить джерело небезпеки для життя й свободи руського й союзних йому народів. “Своїм“ мусульманський простір стає не весь, а лише тільки той, що межує з Руссю, і за умови мирного співіснування. Так, гетьман Самуйлович, резиденція якого знаходилась в центрі Малоросії, саме з цієї причини не міг зрозуміти, чому запорізький кошовий Сірко дозволяє вільно кочувати деяким татарським аулам, про що “выговаривалъ“ в листі до кошового. На що Сірко відповів:

“Когда бы и чортъ, пане Гетмане, помогалъ людямъ въ крайней ихъ нуждh, то брезговати тhмъ негодится; бо кажуть люде: нужда и законъ змhняе. А когда мы, живя съ Татарами по сосhдски, помогаемъ одинъ другому, то сіе умному ни мало неудивительно…“ [100, с. 174].

Як іноді чужий мусульманський простір може вважатися “своїм“, так іноді православний простір може сприйматися як “чужий“, особливо коли цей простір об'єднується з “чужим“ мусульманським. Коли Московське царство у складі Кримського ханства як союзники, 1516 року виступили проти Польського королівства, то козаки під проводом гетьмана Ружинського воювали проти них, тому що Русь була на той час в рівноправному союзі з Польщею. Або, за версією автора “Історії Русів“, Малоросійська церква почала визнавать над собою ієрархію Московської, а не Константинопольської, після видачі Дорошенку константинопольським патріархом грамоти, за якою всі, хто не буде визнавать цього гетьмана й бунтуватиме проти нього, будуть відлучені від церкви й піддані анафемі [100, с. 169].

На опозиції поділяється також і чужий “свій“ простір. Пербуваючи у складі Польського королівства, тобто в союзі з чужим “своїм“ простором, руське козацтво правлячу верхівку спільної держави поділяє на “свого“ Короля, адже кожен з королів підтверджував давні права й вольності руської нації й був гарантом дотримання цих прав, та “чужу“ польську шляхту, яка завжди намагалась і докладала всіх зусиль до того, щоб ці права порушити й перетворити всіх русів на своїх рабів, привласнивши собі їхні багатства, як приватні, так і загальнонаціональні. Таке протиставлення було закономірним, оскільки шляхта й король справді перебували в опозиції одне до одного.

Тому, звертаючись до короля як гаранта прав і вольностей, козаки звертались до нього саме як до “свого“. Але, оскільки влада короля обмежувалася сенатом, а також його матеріальним становищем, то виникав прецедент, коли король змушений був відповідати, що гарантувати дотримання підтверджених ним прав і свобод русів він не спроможний, і перекладати ці обов'язки на козаків. Так сталося, наприклад, незадовго до визвольної війни 1648-1654 років, коли на подання малоросійських послів “о чинимыхъ народу сему (русам. — О.Б.) отъ Польскихъ войскъ и начальниковъ несносныхъ гоненіяхъ, насильствахъ и крайнемъ его порабощеніи и разореніи“ [100, с. 58], він був змушений, за версією автора “Історії Русів“, дати (“нашелся принужденнымъ выговорить“) таку відповідь:

“Поневажъ вы воины есте и имаете у себе мушкеты и сабли, то что вамъ возбраняетъ стать за себя и за свою свободу? Ибо видно жребій вашъ таковъ, чтобы имhть все отъ меча, и даже самую свободу; а я помогать вамъ не въ силахъ, обуреваемъ будучи партизанствомъ и ихъ (польських магнатів та католицького духовенства. — О.Б.) фракціями“ [100, с. 59].

Звикнувши за триста років (від з'єднання з Литвою) до того, що в чужому просторі король є “своїм“, руси, уклавши договір про рівноправний союз із Московським царством, продовжували звертатися до царя як до “свого“, при цьому не враховуючи, що відтепер мали справу з простором, де панувала абсолютна монархія. Тобто цей чужий простір був абсолютно антитетичним до чужого простору Польського королівства. Московська семіотична система мала іншу організацію, на відміну від польської й руської. Справді, необмежена, узурпована однією особою — царем — влада передбачала так само необмежену покору з боку підлеглих. Іншим організуючим чинником цієї системи була загальна неосвіченість, яка зумовлювала необізнаність з культурною системою Європи. Тому діалог між двома просторами — московським і руським — вівся на різних мовах, що призводилоло до його неспроможності, а відтак — до непорозуміння між сторонами. Зумовлений цими причинами, виникав бароковий контраст: два православні прустори через неможливість порозумітися ставали антогоністичними. Ще більше загострювалися протиріччя між русами й московитами через зневагу й збиткування в поведінці останніх по відношенню до перших, зумовлені їхнім невіглаством і неприйняттям відмінної від своєї культури. Так, в листі до царя гетьман Юрій Хмельницький писав:

“…самое поведеніе чиновниковъ оныхъ (московських.—О.Б.) и ихъ подчиненныхъ воиновъ не имhетъ ничего дружескаго или союзнаго къ нему, Гетману, и войску Малоросійскому, не имhетъ даже и политическихъ видовъ, удерживающихъ народъ хотя въ притворномъ соединеніи и пріятельскомъ обращеніи; и все у нихъ дhлается вопреки, а обхожденіе ихъ и разговоры дышуть однимъ презорствомъ и издhвками надъ здhшнимъ народомъ. Поношеніе Виговцами и хохлами есть обыкновенными для ихъ титулами и названіями. Самая даже религія или вhра народа здhшняго, бывшая нhкогда образцовою и колыбелью для всей Россіи, поносится ими обливальщиною, не имущею крестовъ на шеяхъ и складней въ возахъ, и, словамъ сказать, едва признается народъ сей за созданіе Божіе“ [100, с. 153-154].

Таким чином, чужий “свій“ простір — Московія — поступово ставав “чужим“ через мету, яку ставила перед собою абсолютна монархія: асимілювати простір Русі на всіх рівнях — як суспільно-політичному, так і культурному. Перші спроби такої асиміляції були втілені в життя ще під час правління гетьмана Брюховецького, коли московським царем Олексієм Михайловичем 1666 р. через потурання гетьмана Брюховецького був запроваджений інститут воєводства, потрібний Московії для стягнення з українців нових податків. Ці заходи щодо підкорення адміністративно-господарського устрою Малої Русі були з обуренням сприйняті народом:

“Новость сія (стягнення податків, встановлених воєводами, “сдирствами и побоями“. — О.Б.), сколько, может быть, ни обыкновенная была в другихъ сторонахъ, но въ здhшней она показалась жестокою, пагубною и самою несносною. Народъ отъ нея возстеналъ, изумился и считалъ себя погибшимъ. Ропотъ на Гетмана отзывался отъ одного конца земли до другаго“ [100, с. 162].

Зауваження автора “сколько, может быть, ни обыкновенна была въ другихъ сторонахъ“ звернене безпосредньо до реципієнта як відповідь на його можливу реакцію спокійного ставлення до призначених з “центру“ нововведень. Адже текст “Історії Русів“ був створений не тільки для русів (українців), а й для росіян, які в більшості своїй толерантно сприймали податки, встановлювані урядом. Вставне словосполучення “можетъ быть“ свідчить про небайдужість автора до тих подій, про які йдеться у тексті, про його неприйняття насаджуваних воєводами обмежень прав громадян Малої Русі, яке збігається зі ставленням до “новини“ всього народу (“ропотъ на Гетмана отзывался отъ одного конца земли до другаго“). Побудовані за градацією характеристика “новини“ (“жестокою, пагубною и самою несносною“), а також її сприйняття народом (“возстеналъ, изумился и посчиталъ себя погибшимъ“) є доказом того, що невдоволення й опір населення щодо запроваджування на нього нової кабали (“возмущеніе народное стало неизбежно“) [100, с. 163]) є наслідком не природного “своевольства“ і “буйства“ цього населення [100, с. III], а безвідповідальної політики правлячого гетьмана й ненаситних апетитів московського царя.

До речі, цар московський, Олексій Михайлович, представлений в “Історії Русів“ далекоглядним і вправним політиком. Намагаючись асимілювати Малу Русь, він втілює в життя програму початкової її асиміляції, яка містила три пункти:

  1. через змішані шлюби між представниками правлячої верхівки Малої Русі та дочками російських бояр кровно поріднитися з цією правлячою верхівкою;
  2. втрутитися в адміністративно-господарський устрій Малої Русі через інститут воєводства, для того, щоб збирати подать з населення до царської казни;
  3. ліквідація Запорізької Січі як розсадника вольності.

Виконаний наполовину, цей план в повному обсязі був втілений у життя його наступниками: Петром I та Катериною II. Як бачимо з тексту, московський цар, Олексій Михайлович, заповідав своїм нащадкам вже проторований шлях поневолення Малої Русі.

Отже, коливання між “свій“/“чужий“ в означуванні чужого простору залежить від мінливості світу, від часу й обставин, які впливають на вибір тієї чи іншої ознаки, а час та обставини залежать від діяльності людей, які наділені як державною владою, так і силою, що полягає в могутності маси, в могутності народного спротиву чи підтримки.

Так само неоднорідним є простір, який визначається як свій. Обстоюючи інтереси вільної та незалежної нації і держави русів, автор також представляє розділення їхнього простору на “свій“ і “чужий“. До “свого“ належать всі, хто сприяє відновленню створеної Володимиром єдиної християнської Русі. Оскільки держава неможлива без народу й автор стоїть на засадах відстоювання національних інтересів, здавалося б, до “свого“ простору як невід'ємна складова повинен входити народ (народ в смислі “переважаюча кількість русів“). Але в ситуації проведення гетьманом І.Мазепою вправної політики, спрямованої на здобування суверенітету для своєї держави, народ підтримує чужу “чужу“ сторону — інтереси російського царя Петра I, — і в такий спосіб стає складовою свого “чужого“ простору, стає чужим сам собі. Тобто під час російсько-шведської війни народ сам собі стає ворогом [100, с. 209], уподібнюючись до “диких Американців чи норовистих Азіятців“, адже замість того, щоб винищувати справжніх своїх кривдників і мучителів, винищував шведів, які завжди (за версією автора “Історії Русів“) були для нього чужим “своїм“ простором, і тільки за те, що ті не дотримувались посту по п'ятницях споживаючи придбане (не награбоване!) у цього народу скоромне продовольство. Характеризуючи два чужих простори, один з яких — шведи — “свій“, а інший — московці — “чужий“, автор вдається до порівняльної характеристики їхньої поведінки на селах, причому актуалізується той факт, що шведи — вороги (“неприятели“) і свої війська (“своими войсками“), тобто російські війська 34, фактично обмінюються ролями, змінюючи свій статус на протилежний:

“Вступление Шведовъ въ Малоросію ни мало не похоже было на нашествіе непріятельское, и ничего оно въ себh враждебнаго не имhло, а проходили они селенія обывательскія и пашни ихъ, какъ друзья и скромные путешественники, не касаясь ни чьей собственности и не дhлая во все тhхъ озарничествъ, своевольствъ и всhхъ родовъ безчинствъ, каковы своими войсками обыкновенно въ деревняхъ дhлаются подъ титуломъ: “Я слуга Царскій! Я служу Богу и Государю за весь міръ Христіанскій! Куры и гуси, молодицы и дhвки, намъ принадлежатъ по праву воина и по приказу его Благородія!“ Шведы, напротивъ, ничего у обывателей не вымогали и насильно не брали, но гдh ихъ находили, покупали у нихъ добровольнымъ торгомъ и за наличныя деньги“ [100, с. 208-209].

У своєму “чужим“ є простір зрадливої шляхти й духовенства, які пристають до уніатства. Цікаво, що як перші, так і другі обирають цей шлях виключно з корисливих інтересів. Адже, приймаючи унію, єпископи й монастирі отримували села з їхніми жителями, а “Біле Священство“ по п'ятнадцать домів “в послушаніе или рабство“ з їхніх парафіян. Тому “Духовенство Руское, прельстясь порабощеніемъ себh толикаго числа своихъ соотчичей и чадъ духовныхъ и не заботясь ни мало обязанностяхъ своихъ предъ Богомъ, предъ общею Церковію и предъ народомъ ихъ избравшимъ, подписали согласіе на Унію и присягаю то утвердили“ [100, с. 32-33]. Так само й “Чиновне Шляхетство Малоросійське“ замість того, щоб стати на оборону своєї Вітчизни й організувати народ на праведну боротьбу, не могло знести, що поляки позбавили його маєтностей та чинів і зрадило свій народ, відступившись від нього, дбаючи тільки про повернення своїх багатств та посад шляхом навернення в унію та ополячення:

“Чиновное Шляхетство Малоросійское… не стерпя гоненій от Поляковъ и не могши перенесть лишенія мhстъ своихъ, а паче потерянія ранговыхъ и нажитыхъ имhній, отложилось отъ народа своего“ [100, с. 41].

Задобривши польских урядників та Римське духовенство численними хабарями, це шляхество спочатку погодилось на унію, а пізніше почало дотримуватися католицької віри і поєдналося з польською шляхтою через шлюбні стосунки “и другими обязанностями, отреклось и отъ самой своей породы Руской“, намагаючись спотворити свої прізвища на польський кшталт і називаючи себе “природными Поляками“ [100, с. 41]. Внаслідок цієї зміни руському шляхетству були повернуті маєтки та посади. “Въ благодарность за то, — зазначає автор, — приняли они, въ рассужденіи народа Рускаго, всh систему политики Польской, и подражая имъ, гнали преизлиха сей несчастный народъ“ [100, с. 41].

Особливої актуалізації набуває та роль, яку відіграла покатоличена руська шляхта в “главномъ политическомъ намhреніи“ польського уряду, яке полягало в тому, “чтобы ослабить войска малоросійскіе и разрушить ихъ полки, состоящіе изъ реестровыхъ Козаковъ, въ чемъ они и успhли“ [100, с. 41]. Останнє авторське зауваження, як безліч інших прикладів, дає всі підстави визнати автора “Історії Русів“ вправним майстром слова. “Въ чемъ они и успhли“. Ці слова просякнуті гіркою іронією та болем. Так і уявляється, що автор, написавши або промовивши їх, гірко усміхається. Це саме та іронія, якою сповнені тексти Гоголя та Шевченка, за визначенням І.Франка, “сміх крізь сльози“.

Таким чином, протиставлення міфологічного й історичного шарів світового порядку та поділ простору на свій і чужий є формо- і змістотвірними чиннниками в “Історії Русів“, оскільки поновлення й відтворення в історичному часі “перших діянь“ та первинних законів міфологічного шару й антитетичність простору, зумовлюють не лише еліптичну спіралевидну форму викладу подій, а й реалізацію домінантного коду.

Співвідношення структурної розмаїтості та структурної подібності в “Історії Русів“

“Історію Русів“ побудовано на антитезі міфологічного (циклічного) та історичного (напрямленого) часу. Час розчленовано площиною симетрії, в результаті чого з'являються енантіоморфні структури, які співвідносяться одна з одною як праве й ліве, тобто є однаковими, як предмет і його дзеркальне відображення, але не збігаються при накладанні одна на одну. Ю.М.Лотман зауважує: “Якщо діалогічні комунікації — основа смислоутворювання, то енантіоморфне розділення єдиного і зближення відмінного — основа структурного співвідношення частин в смислопороджуючому механізмі“ [154, с. 21].

На наш погляд, розглянута в пункті 3.1.1 антитетична побудова часопростору, яка базується на протиставленні двох шарів світового порядку — міфологічного та історичного — та на розподібненні простору на свій і чужий з подальшим аналогічним його розчленовуванням, також призводить до енантіоморфізму між “першими ділами“, що лежать в основі світобудови, та історичними їх поновленнями й між своїми та чужими прусторами.

Розповідаючи про період Київської Русі в історії України, автор зупиняється на таких моментах, як соборність земель та єдність князівств, високий рівень освіченості та культури, сила війська та авторитет Русі серед європейських країн. Особливої уваги надається единій для всієї тогочасної Русі християнській релігії, а саме — православній вірі. Акцентуючи увагу реципієнта саме на цих аспектах, автор розгортає перед ним панораму життя і розвитку нації, дає можливість замислитися, коли, як і чому відбувалися як втрата, так і здобуття підвалин державності, єдності й авторитету країни. Сам текст “Історії Русів“ є поштовхом для пошуку в ньому аналогій між постатями, подіями та авторськими зауваженнями й висновками [38, с. 54].

В авторській системі бачення світу, зумовленій києво-могилянською поетико-риторичною бароковою традицією, за принципом відображення подано ідею про Боже правосуддя, яке наглядає за справами людськими, ця ідея знаходить втілення у центральному персонажі “Історії Русів“ — образі Богдана Хмельницького. В поданні до польського короля Владислава Четвертого після перерахування причин розпочатої війни, він так пояснює свою місію:

“Но правосудіе Божіе, назирающее дела человhческія, престало терпhть таковыя лютости и безчеловhчія, и подвигло народъ къ оборонh собственнаго бытія своего, а меня избрало слабымъ орудіемъ воли Его. Сей Промыслъ Божій явно доказанъ пораженіемъ Поляковъ весьма неравными имъ силами Козацкими на семи главныхъ сраженіяхъ и на многихъ штурмахъ и битвахъ“ [100, с. 79].

Усвідомлюючи себе знаряддям Божої волі, Хмельницький не збирається руйнувати житло й винищувати сім'ї польських магнатів, щоб помститися в такий спосіб за катування руського населення, оскільки вважає, що така помста є “постыдной Христіанству и человhчеству, и подлежащей единому Богу и Его правосудію въ день онъ“ [100, с. 80]. Саме Богом покарані будуть всі земні царі й володарі за все людство, що загинуло від них і через них, за безневинно пролиту кров “від часів братом убитого Авеля“ [100, с. 80]. Будучи знаряддям Божої волі, гетьман Богдан Хмельницький є гідним цієї місії, оскільки не ототожнює себе з Богом. Але, в тойже час, проти озброєних вельмож з їхніми арміями, що катують народ і не хочуть звільнити його від своєї тиранії (“изъ постыднаго и тиранскаго невольничества Польскаго“), Хмельницький та очолюваний ним посталий народ і козаки б'ються з усією жорстокістю, виконуючи заклинання вибитих і закатованих земляків про “праведну помсту за їхню кров, неповинно Поляками пролиту й завжди зневажувану“.

Оскільки Божа справедливість є завжди спрямованою на знищення Зла, то в створюваному автором світі має бути персонаж, який уособлює це Зло. Таким персонажем є Петро I. В Росії у XVIII столітті противники Петра I називали його “антихристом“. При цьому одні в такий спосіб характеризували його як особистість, а також його діяльність, а інші справді вірили в те, що Петро є Антихристом [163, с. 61]. За версією автора, московський цар Олексій Михайлович в одному з листів до Богдана Хмельницького, між іншим, написав таке: “… а мhжъ себя воевать сохрани насъ Господи! Самъ дъявол развh на то поступить можетъ, а намъ, православнымъ и мыслити о такомъ зломъ дhлh право, со грhхомъ…“ [100, с. 117].

Тим не менше, саме Петро I наказує піднімати зброю проти одновірних русів (незважаючи на те, що переважна більшість населення не підтримала Мазепу) відрядженому до Батурина Меншикову. Сам же особисто бере участь в Лебединських звірствах під час катування прибічників Мазепи, яке відбулось після проголошеної в місті Глухові цьому гетьману анафеми. Ця анафема була проголошеною тільки за те, що Мазепа домагався для Малої Русі суверенітету за умови, що в шведській війні руси підтримуватимуть нейтраліт по відношенню до воюючих сторін — шведів і росіян.

“Смислові потенції символу завжди ширші за їх дану реалізацію: зв'язки, в які вступає символ за допомогою свого вираження з тим чи іншим семіотичним оточенням, не вичерпують всіх його смислових валентностей. Це й створює той смисловий резерв, з допомогою якого символ може вступати в несподівані зв'язки, змінюючи свою сутність і деформуючи непередбачуваним чином текстове оточення“ [157, с. 193], — зауважує Ю.М.Лотман. Розповідь про анафему як символ вічного прокляття, яка передує опису Лебединської трагедії, набуває додаткових смислів, скоріше абсолютно змінює свою сутність в такий спосіб, що вона починає усвідомлюватись, як анафема саме Петрові I. На таке тлумачення вказує також метатекстовий елемент, який вміщений після опису Лебединської трагедії, де автор з болем промовляє:

“И ежели въ человhчествh славится тотъ великодушіемъ, кто презираетъ ужасы и опасности, то уже нhтъ для тhхъ и титуловъ, кои были орудіями и участниками Лебединскихъ тиранствъ и звhрскихъ лютостей, ужасающихъ самое воображеніе человhческое. Остается теперь размыслить и посудить, что, ежели по словамъ самаго Спасителя, въ Евангеліи описаннымъ, которыя суть непреложны и не мимо идуть, ежели, “всякая кровь, проливаемая на земли, взыщется отъ рода сего“, то какое взысканіе предлежитъ за кровь народа Рускаго, пролитую отъ крове Гетмана Наливайка, до сего дне, и пролитую великими потоками за то единственно, что искалъ онъ свободы, или лучшей жизни въ собственной землh своей и имhлъ о томъ замыслы, всему человhчеству свойственные?“ [100, с. 213].

Тим переконливішим є віддзеркалення анафеми на Петра I, що війська, які підтримали Мазепу, не воювали ані проти шведів, ані проти росіян, “всякое время оставались при обозах своихъ и Шведскихъ, уклоняясь всегда от сраженій съ Россіянами и содержа противъ нихъ самый строгій неутралитетъ“ [100, с. 215]. Автор наголошує на тому, що про цей нейтралітет було домовлено тому, що Мазепа був людиною благородних помислів і чесним християнином:

“Ибо Мазепа, какъ всhм известно, бывъ христіанинъ, отмhнно набожный, воздвигнувшій на свой коштъ многіе монастыри и церкви, почиталъ за смертный грhхъ проливать кровь своихъ соотчичей и одновhрцевъ, и исполнялъ то съ рhшительною твердостію, не преклоняясь ни на какія убhжденія. А потому никто не докажетъ, чтобъ сіи его войска причастны были хотя одному убійству надъ Россіянами. Однако, не смотря на то, всh попадавшеесь изъ спиры узники въ руки Россіянъ, воспринимали одну участь съ Лебединскими мертвецами, и замhчательно, что смыслъ о неутралитетh яко словh иностранномъ, иначе тогда толковали отъ нынhшнихъ о немъ понятий“ [100, с. 215].

Гірка іронія щодо тлумачення смислу слова “нейтралітет“, яка звучить в кінці, а також позитивна характеристика Мазепи, який “с решительной твердостію“ відстоював ухилення від поновлення Каїнового гріха звертають увагу реципієнта на прочитане раніше подання Богдана Хмельницького до Владислава Четвертого, в якому йдеться про Божий суд над царями, що поновлювали цей гріх. В цьому випадку спрацьовує ефект палімпсесту, коли старіший текст (раніше прочитаний) проступає поверх новішого (щойно прочитаного), що створює додатковий смисл.

Не випадково автор приділяє увагу темі особистих образ, намагаючись розібратися в причинах, які лежали в основі домовленостей між Мазепою та Карлом ХІІ. Розповідаючи про образу, яку Мазепа отримав від Петра І, автор подає різні ракурси бачення цього факту. По-перше висловлюється народна оцінка, яку доносить народний переказ (“преданіе народное, взятое отъ приближенныхъ съ Мазепою особъ“). В ньому йдеться про те, що на одному бенкеті за протиріччя під час розмови ударив цар Мазепу по щоці, але дуже швидко помирився з ним, “но Мазепа скрывъ наружную злобу, запечатлhлъ ее въ сердцh своемъ“ [100, c.199]. А “злобные Бояре“, які були настроєні проти Петра І через його нововведення, а більше через загиблих своїх родичів (“за погибшихъ въ бунты своихъ родственниковъ“) сприйняли цей випадок за Божий знак до помсти (“сочли случай оный Божественнымъ даромъ мщенія“) [100, c.200], тому, коли Мазепа вирішив відділити Малу Русь від Росії, погодилися з ним і гарантували свою підтримку (“утвhрдили Мазепу въ его отважномъ намhреніи обещаніями своими о ихъ помощи“). Отже, за народною версією, Мазепа мав відважні наміри, а бояри, що підтримували його були впевнені в Божому повелінні й підтримці.

Цитуючи уривок зі “Шведской Исторіи“ Вольтера, автор звертає увагу на зміст розмови, що відбулась між Петром і гетьманом. Перший запропонував Мазепі перебудувати податкову і громадсько-політичну систему Малої Русі на зразок Московської (“предложилъ завесть у себя въ Малоросіи регулярное войско и всh тh подати народныя и пошлинныя, каковы заведены в Великороссіи“), але коли гетьман почав ухилятися від прямої позитивної відповіді (“отвhчалъ, ... что въ таковомъ военномъ и пограничномъ народh, каковъ Малоросійскій, того вдругъ сделать не можно, а развh изподволь и по временамъ“), то цар розсердившись (“разсердясь“) вилаяв його, схватив за вуса й похвалився позбавити його гетьманства [100, c.200]. Зіставивши ці два описи, автор робить висновок: “Обh оныя повhсти, сложа вмhстh, все выводятъ тоже, что Мазепа имелъ умыселъ, такъ вредный, побужденіемъ собственной его злобы и мщенія, а отнюдь не національныхъ интересовъ, которые, натурально, должны бы въ такомъ случаh подвигнуть войска и народъ къ ихъ удержанію онаго, но, вмhсто того, народъ всемhрно истреблялъ Шведовъ, яко своихъ враговъ, нашедшихъ непріятельски на его земли.“ [100, c.200]. Заперечуючи очевидне, автор гірко іронізує з того приводу, що народ не зрозумів дійсних намірів свого гетьмана й відвернувся від нього у вирішальний момент. Тому авторське зауваження, вміщене перед переказуванням першого ракурсу: “Гнусный умыселъ сей (“отстать от Государя и предаться его непріятелю“. — О.Б.) породила въ нем адская злоба за личную обиду свою“ [100, c.199], — дивним чином нашаровується саме на замір Петра І, а не Мазепи.

Але в тексті представлено ще один ракурс бачення подій, бачення одного з головних учасників — самого Мазепи, висловлене ним у його промові до війська [100, c.202-204]. Цей випадок гетьман пояснює як типовий прояв царського деспотизму й необмеженої влади. Адже Петро І, на думку Мазепи, є людиною, яка привласнила собі необмежену владу і карає свій народ виключно за сваволею “такою необмеженою, що не тільки свобода, але й саме життя цього народу є уярмлені єдиною його волею та примхами“ [100, c.202]. Наведемо уривок із промови Мазепи: “Начало общихъ болhзней нашихъ изпыталъ я на самомъ себh. Вамъ извhстно,что за отреченіе мое въ замыслахъ его, разительныхъ для нашего отечества, выбитъ я по щекамъ, какъ несносная блудница. И кто жъ тутъ не признаетъ, что тиранъ, обругавшій столь позорно особу, представляющую націю, почитаетъ, конечно, членовъ ея скотомъ несмысленнымъ и своимъ пометомъ? Да и дhйствительно таковыми ихъ почитаетъ, когда посланнаго къ нему депутата народнаго, Войнаровскаго, съ жалобою о наглостяхъ и озлобленіяхъ, чинимыхъ безпрестанно народу отъ войскъ Московскихъ, и съ прошеніемъ подтвержденія договорныхъ статей, при отдачh Хмельницкаго заключенныхъ, коихъ онъ еще не подтверждалъ, а долженъ по тhмъ же договорамъ подтвердить, онъ принялъ пощечинами и тюрьмою и отправитъ хотhлъ шибеницею, отъ которой спасся сей однимъ побhгомъ“ [100, c.203].

Звертаючись до війська й до народу, Мазепа апелює до відомого їм випадку, і підтверджує висловлений Вольтером зміст розмови з Петром І. Ляпас оцінюється гетьманом як ганебне приниження, що підсилюється порівнянням “какъ несносная блудница“. Тим більшим є приниження, що воно стосується особи, що представляє всю націю Малої Русі і яка отримала ляпас саме за відстоювання національних інтересів. Риторичне запитання, яке вивершує зріст обурення з приводу паплюження усього народу в особі гетьмана є в той же час перехідною ланкою до підтвердження його змісту наступною частиною висловлювання, яка знову віддзеркалює тему царського ляпаса як приниження всієї нації, оскільки його отримав представник цієї нації — депутат, який звичайно виряджався до чужого “свого“ простору для підтвердження черговим правителем договірних статей, укладених під час союзу Малої Русі з цим простором. Оскільки Петро І домагався від Мазепи сприяння своїй асиміляторській політиці щодо Малоросії, звичайно, прохання підтвердити незалежне її становище у складі Великої Русі отримало цілком закономірний спротив. Тому депутата Войнаровського не тільки “вибили по щоках“, а й запроторили до в'язниці, ще й повісити хотіли, завдаючи тим ще більшої образи, тому що кара через повішання вважалася ганебною 35.

Мазепина промова, як бачимо з уривку, побудована в бароковій поетико-риторичній традиції. Цей уривок складається з чотирьох речень, перше з яких називає тему висловлювання, друге розгортає її, третє, розвиваючи тему, підсилює конотацію схвильованого обурення, а четверте, найрозгорнутіше, відбиває зміст попередніх трьох речень. Причому царський ляпас є обрамленням цього висловлювання, однак випадок з Войнаровським свідчить про розвиток “общихъ болhзней“ і тим самим готує висновок, який звучить далі: необхідно зробити правильний крок, щоб “потомство наше, повергнутое въ рабство нашею неключимостію, жалобами своими и проклятіями насъ не обременило“ [100, c. 203], тобто обрати шлях незалежності.

Тема ляпаса відбивається ще раз в розповіді про катування царською Таємною Канцелярією українських урядовців, які прибули до Петербурга за наказом Петра І й молили його про поновлення інституту гетьманства та підтвердження договірних статей, які цар так і не підтвердив. Присутній під час тортур Петро І у відповідь на ввічливу відповідь генерального писаря Савича дає йому спочатку ляпаса, а потім присуджує на тортури (“за сію вhжливость, встрhченъ былъ, на первый случай, хорошею пощечиною, а дальше приговоренъ въ пытку“) [100, c.228]. Отже, бачимо як царський ляпас з плином часу обтяжується з кожним разом все гіршими додатками: ляпас → ляпас + ув'язнення з наміром повісити → ляпас + тяжкі тортури і запроторення на довічне ув'язнення (“на вhчное заточеніе“). Мазепині слова “начало болhзней нашихъ испыталъ я на самомъ себh“ містять образ хвороби, який будується шляхом розгортання теми царського ляпаса. Причому актуалізується той момент, що запитуюча сторона не розуміє відповідаючу, витлумачує зміст відповіді інакше, ніж він є насправді: Савич на поставлене заитання відповідає по-українськи (“не скажу Вашеци!“), а цар сприймає цю відповідь як російськомовну. Український варіант відповіді означає ввічливе повідомлення про незнання того, про що питають, а російський варіант — про впертість, навмисну затятість (“упрямство или умышленное запирательство“). Правда, після пояснення канцеляриста Володьковського цар припинив тортури Савича, але посилав до Малої Русі нарочного, щоб довідатися, чи справді відповідь катованого означала “не знаю“, звичайно, кошти витрачені на це були стягнені з Савича, який до прибуття нарочного просидів у в'язниці “въ тяжкой неволh“. Отже, царська ласка виявилася не такою вже солодкою.

Повертаючись до авторського висловлювання про “гнусный умыселъ“ Мазепи та його адську злобу, хотілося б зауважити, що “адская злоба за личную обиду свою“ керувала скоріше Петром І. В прокламації до руського народу Карл ХІІ, характеризуючи Петра І, акцентує увагу на тому, що він переслідує московського царя як злобного ворога (“преслhдуя злобнаго своего непріятеля, Царя Московскаго“ [100, c. 209]), який виключно через свою злість та марнославство умовив союзників воювати проти Швеції (“воздвигнувшаго на Швецію войну со всhхъ сторонъ безъ всякихъ причинъ, а по одной злости своей и тщеславію“ [100, c.209]) й розпочав війну першим, “бывши врагъ непримиримый всhмъ народамъ на свhтh и жадничая покорять ихъ своему игу“. Цей уривок з промови віддзеркалює тему особистої царської образи через яку Петро І розпочав війну зі шведами, розгорнуту автором раніше. Козацькі війська 1700 року, після повернення царя з-за кордону, отримали таємні приписи (“секретныя предписанія“) готуватися до війни зі шведами, яку Петро І готував за союзними домовленостями, а головне — через свою особисту образу, отриману від шведів (“готовиться къ новымъ походамъ противъ Шведовъ, которымъ отъ Государя готовлена война по союзу его съ другими державами, а паче за оскорбленіе Его Величества отъ Шведовъ въ недавнемъ путешествіи“ [100, c.196]). Таким чином, “адская злоба за личную обиду свою“ віддзеркалюється на царя Петра І.

Звичайно, автор не актуалізує того, що причиною цієї війни були (принаймні за версією російських істориків) домагання Росії колишніх своїх земель, що відійшли до іншої держави. Та його не цікавлять московські інтереси, йому болить доля анафемованого протягом століть Мазепи як представника всієї руської (української) нації, тому він в цьому випадку тенденційно висвітлює причини російсько-шведської війни. Але така тенденційність, зумовлена авторським завданням, є характерною для барокової світобудови [319, с. 164], зокрема в українській історіографії ХVIII століття.

Піддання анафемі по суті ні в чому не повинного Мазепи на фоні Лебединської трагедії віддзеркалюється на Петра I та Меншикова. Останній виконує роль дзеркала, в якому відбивається вся антилюдська суть Петра I. Іронізуючи, автор розповідає, що після перемоги над шведами одні малоруські війська залишилися без нагороди й вдячності і були “повержены въ презрhніе, поруганіе и гоненіе“ виключно через наклепи та ябеди злобного царевого улюбленця Меншикова (“единственно по навhтамъ и ябедамъ злобнаго любимца, Менщикова“ [100, с. 218]).

Коли викликані до Петербурга генеральні старшини та наказний гетьман Павло Полуботок, стоячи на колінах, просили царя про помилування їхньої Вітчизни, обтяженої ним великими податками та утисками, які чинилися головою встановленої царем Малоросійської Колегії бригадиром Вельяминовим та про дозвіл обрати собі вільними голосами гетьмана, то “Государь, по внушенію прежняго и единственнаго гонителя Малоросійскаго Менщикова, всегда преслhдовавшего Малоросіянъ съ крайнею злобою и мщеніемъ, назвавъ ихъ измhнниками и вhроломцами повелhлъ истязать ихъ и судить Тайной Канцеляріи…“ [100, с. 228]. Але зрадниками й віроломцями українські чиновники були названі тільки за те, що просили про дотримання угод, укладених при з'єднанні Малої Росії з Московією, до того ж ніхто інший не посилав їх на тортури, окрім царя. І хоча йдеться в промові Полуботка, що саме злоба царського улюбленця, Меншикова, була причиною того, що монарх збився з істинного шляху, який личить монархам (“совратила тебя съ пути истины и мерзитъ царствованіе Твое“ [100, с. 229-230]), але подальша характеристика політики царя, подана в промові, всю вину за ним содіяне перекладає виключно на Петра I:

“Повергать народы въ рабство и владhть рабами и невольниками есть дhло Азіятскаго тирана, а не Христіанскаго Монарха, который долженъ славиться и действитhльно быть верховным отцемъ“ [100, с. 230]. Згадка про титул “отецъ народа“ перегукується з попередньою частиною тексту, де автор розповідає про те, що в серпні 1721 року, після шведської війни, сенатом і синодом від імені усього народу Петро I був титулований імператором та “батьком Вітчизни“, але цей титул був йому “приписаний“: “от Сената и Синода именемъ всего народа приписанъ и поднесенъ Царю титулъ: “Петръ Великій, Императоръ Всеросійскій и Отецъ Отечества“ [100, с. 226]. Ритміка цього висловлювання, його урочисто-піднесений тон несе, як не дивно, знижувальну конотацію, особливо в контексті Полуботкового зауваження, адже, перше, ніж приписувати собі певний титул, керуючись своїм честолюбством, його потрібно було б насправді заслужити від того самого народу, як, наприклад, князь Дмитро Вишневецький [100, с. 14], король Баторій [100, с. 28], король Владислав Четвертий [100, с. 68, 73, 79], Богдан Хмельницький [100, с. 84, 142]. А Петро I гідний, скоріше, титулу “тиран“. Саме так, суголосно до Полуботкових слів, характеризують його Мазепа й Карл XII. Крім того, знищення Батурина, Лебединські звірства, його наміри мститися мирному населенню Малої Русі [100, с. 207] і здійснення цих намірів, особиста присутність під час тортур, виконуваних Тайною Канцелярією за його ж наказами, вбивство рідного сина характеризують Петра I як ката, навіть садиста.

Асиміляторська політика Петра I щодо Малої Русі представлена в тексті “Історії Русів“ досить повно. Саме за його наказом було створено Малоросійську Колегію для стягнення з усього населення грошових і натуральних зборів, а також для надзору за діями малоросійського уряду [100, с. 226]. Коли ж сенат звільнив усіх старшин і козаків від цих зборів, зважаючи, що вони несуть службу “на своєму кошті“, тобто самі собі виправляють як зброю так і одяг, що коштує більше за податі, Петро I знову наказав стягувати з них ці податі (“опять велhлъ подати оныя взыскивать, не обходя никого и не уважая ничего“ [100, с. 227]).

Засудивши Полуботка й кількох вищих Малоросійських чиновників і конфіскувавши їхнє майно до найменшої дрібнички (“до послhдней вещицы“), цар наказав окувати й запроторити до тюрем тих урядовців, що залишилися, а також тих начальників, які керували малоросійськими полками та сотнями, а їхнє майно та маєтки було конфісковано на користь Петра I (“имhнія же ихъ до послhдка конфискованы и забраны на Государя… по одному и тому же плану…“ [100, с. 230].

Справді, плани монарха були грандіозними, правда втілювалися вони в життя ціною сотень тисяч людських життів. Хоч автор і зауважує, що Петро I “при всей добротh своей души, слhпо повиновался Менщикову, угождая коварнымъ его намhреніямъ“ щодо помсти русам і “всей вообще Малоросіи“, яка випила найгіркішу чашу “отъ злобы любимца сего“ [100, с. 221]. Але щойно проаналізовані уривки з “Історії Русів“ заперечують можливість будь-якої покори царя й того, щоб він комусь догоджав. Тим більше, що ця помста полягала в посиланні чисельних козацьких військ на, нібито Меншиковим вигадані, канали й лінії біля Ладоги, Сулака й Астрахані, де “великія тысячи их согнили и перемерли, а при повтореніи сихъ посылокъ и работъ чрезъ нhсколько лhтъ погибли и переведены всh ихъ устроенныя войска“ [100, с. 222]. Козацькі полки були розділені на корпуси, для того, щоб, працюючи на каналах та копаючи рови, побудувати фортецю Святого Хреста з іншими прикордонними укріпленнями, греблі та насипи біля річки Сулак, щоб з'єднати річки Дон і Волгу та осушити болота біля Ладозького озера, а також побудувати прохід для кораблів до Санкт-Петербурга.

“Санктпетербургъ, городъ новопостроенный Государемъ на свое имя въ самыхъ Сhверных болотахъ, при устьh рhки Невы, который созиданъ весь почти на сваяхъ и насыпяхъ и былъ могилою многочисленнаго народа, погибшаго отъ мокротъ, тягости и стужи“, — зауважує автор. Як бачимо, нове государеве (не Меншикова!) місто було могилою численному народу, серед якого велика кількість — українські козаки, знищувані Петром I “по одному и тому же плану“. І те, що він за своєю вдачею — хоробрий [100, с. 205], те, що як вправний керівник, в надкороткі строки зводить новий флот на Азовському морі, за що російські історики “всегда прославлять будуть премудрость Монарха распряжавшаго съ такимъ благоразуміемъ“ [100, с. 193], навіть те, що він сліз стримати не в силі, довідавшись про пожежу в Київській бібліотеці, яка була “самая первая в Россіи, многочисленная и наидревнhйшая“ [100, с. 225] ніякою мірою не переважить всього зла, скоєного Петром I народам своєї держави і, зокрема, Малої Русі як складової її частини, населення якої він винищував у найвигадливіший спосіб.

Посилаючи козацьке військо, яке відстало від Мазепи, в Ромни та прилеглі села “для раззоренія и опустошенія тhхъ селеній“ [100, с. 213], Петро I досягав того, що міг помститися руському населенню, оскільки в тих місцях зимували шведські війська, а також “какъ на пробномъ камнh“ випробувати вірність і ревність козацьких військ, примушуючи їх відновлювати Каїнів злочин і бути йому спільниками, винищуючи “единородную и единвhрную“ свою братію, свій народ:

“И сіи войска бывъ как бы ушиблены и обезумлены тогдашнимъ хаосомъ, съ зажмуренными глазами и окаменhнными сердцами, руйновали свою невинную братію, Роменцевъ, прямо, какъ непріятелей своихъ“ [100, с. 213]. Правда, на відміну від московських військ, знищивших Батурин та катувавших прибічників Мазепи в Лебедині, козаки “ужасавшіесь дhлъ рукъ своихъ“.

Автор і в цьому випадку звертається до енантіоморфізму, адже диявольське випробовування малоросійським військам вигадав не хто інший, як Меншиков, а ця вигадка доводила “отмhнную проницательность и правоту великаго министра и любимца Царскаго“ [100, с. 213]. Воістину поряд з Великим Імператором ніхто інший не заслуговує на звання так само Великого міністра, як Меншиков.

Петро І і Меншиков відбиваються один в одному і взаєморозкриваються. Необмежений деспотизм першого знаходить свій прояв у надзвичайній жорстокості другого. Моральна й культурна обмеженість “пирожника“ підсвічує моральну ницість царя. В тексті ми не знайдемо розгорнутої характеристики як першого, так і другого, й тим більше прямої негативної характеристики Петра І. Але цілісне уявлення складається з коротких авторських зауважень, з їхніх помислів і діянь, з характеристик, які вони отримують від інших персонажів. Цікаво, що Петро І і Меншиков зображені в двох площинах: по-перше, вони взаємовідбивають і взаємодоповнюють одне одного, а, по-друге, при накладанні цих образів один на одного ми бачимо в їхній подобі втілення всезагального Зла, яке несе в собі необмежена влада в купі з хворобливим честолюбством та жадобою до грошей.

Поновлення “першого діяння“ Володимира Великого Сагайдачним, Богданом Хмельницьким, Мазепою є умовою взаємовіддзеркалення цих персонажів, через яке автором вибудовується цілісне уявлення про людей, гідних верховної влади. Всі вони освічені, послідовно дотримуються загальнолюдських цінностей, є духовно повноцінними, що відбивається в їхньому діяльному житті. На відміну від представників свого “чужого“ простору: Юрія Хмельницького, Петра Дорошенка, Петрика, Івана Брюховецького — вони, домагаючись влади, переслідують передусім загальнонаціональні й державні інтереси. На відміну від володарів інших держав ці інтереси відстоюються ними без шкоди для інших держав і націй. Навіть маючи можливість проводити політику експансії щодо сусідніх держав і народів, вони ніколи не ведуть загарбницьких і несправедливих воєн, особливо проти слов'ян-християн, а тільки протистоять експансії чужого простору. В той же час, володарями сусідніх держав щодо Малої Русі проводиться асиміляторська політика.

Для авторської світобудови є характерним поділ історії Малої Русі на певні епохи. Причому, від звільнення з-під монголо-татарського іга історія народу Малої Русі поділяється на три епохи. Перша з них починається за правління гетьмана Косинського, коли в Руській землі почала запроваджуватися Берестейська унія, яка “явилась здhсь въ лисьей кожh, но съ волчимъ горломъ“ [100, c. 32].

Саме церковна унія, на думку автора була причиною того, що розпочалася гірка епоха в історії як Малої Русі, так і Польщі: “Эпоха ужаса и губительства для обоихъ народовъ Польскаго и Рускаго“ [100, с. 32].

Саме унія та її наслідки, на думку автора, призвели до того, що руси поділилися на два антагоністичні табори: на тих, хто прийняв її, тобто, переважною більшістю — магнатів, — і тих, хто її не прийняв — не магнатів. Перші через свою, як вважає автор, національну зраду ще більше загострили протиріччя між католиками та православними, тобто між народом України (своїм “чужим“ простором), яка стає складовою чужого “чужого“ простору, що ще більше ускладнило становище народу. Цей перехід свого “чужого“ простору до складу чужого “чужого“ автор називає “новымъ приключеніемъ сдhлавшимъ еще замhчательнhе всей землh эпоху“ [100, с. 41], тому що, стаючи складовою чужого “чужого“ простору, руська шляхта, по-перше, абсолютно асимілювалась, а, по-друге, стосовно руського народу прийняла систему польської тогочасної політики, переслідуючи його за національною та релігійною ознакою. А, найголовніше, саме колишні “свої“ як ніякий інший чужий “чужий“ послабили руське військо й поруйнували систему козацьких реєстрових полків, тобто гаранта дотримання союзниками прав і вольностей держави Малої Русі та її народу.

Ця епоха відбивається в наступній епосі поневолення русів, але вже Московським царством. Автор називає її епохою “нашествія непріятельскаго“ [100, с. 201]. Цікаво, що подаючи народну назву цієї епохи в історії Малої Русі, автор іронізує з того приводу, що народ під “непріятелями“ розуміє шведів, які, як представлено в авторській світобудові, не підлягали такій оцінці, тому що поводилися як союзники. Карл ХІІ і його військо дотримувалися всіх домовленостей укладених з Мазепою як представником русів та Малої Русі, продовжуючи давні українсько-шведські мирні угоди та гарантії взаємодопомоги [100, с. 51, 52, 136, 204]. Натомість, “непріятелемъ“ в цій новій епосі ворожого нашестя є саме московський цар Петро І зі своїм військом та підлеглим чиновництвом, а також його нащадки, за виключенням хіба що Єлизавети, дочки Петра І.

Оскільки відбиток і відображуване є не ідентичними, тому що при накладанні не збігаються ліва й права сторони, то й епоха московського поневолення, відбиваючи поневолення польське, відрізняється від нього й має свої особливості.

Першим кроком асиміляторскої політики Москви було перебрання Московським царством назви Малої Русі, яке відбулося ще за часів Богдана Хмельницького. Московський цар, Олексій Михайлович, (після звільнення більшої частини Литви та Білорусії від поляків спільною русько-московською армією на чолі з Золотаренком та Хованським) в присутності всього свого уряду, що складався з Духовного й Мирського Синкліту (“въ присутствіи всего правительствующаго, Духовнаго и Мирскаго Синклита“[100, с. 128] прийняв на себе титул Царя й Самодержця Великія, Малия й Білия Росії або Царя Всеросійського (“принялъ на себя титулъ Царя и СамодержцаВеликія, Малыя и Бhлыя Россіи, а соединенно говоря, Царя Всероссійскаго“ [100, с. 128]). Саме від цього часу, наголошує автор, Російське царство почало називатися новою назвою, а московський цар отримав новий титул. Автор дуже цікаво подає прийняття нової назви й титулу, про що розповідається після опису боїв за Білорусію та Литву й перемогу над польськими військами.

Прийняття нової назви й титулу подається в ракурсі бачення цієї події самим царем. Тобто Золотаренка так само, як і Хованського московський цар вважає за своїх підданих, а перемога над польськими військами сприймається ним як підкорення ним Литви й Білорусі:

“Царь Алексей Михайловичь, получа отъ военначальниковъ своихъ, Золотаренка и Хованского, донесенія о покореніи державh его всея Бhлорусіи и большой части Литвы, въ томъ же 1656 году воротился… въ Москву, и тамо, сдhлавъ великое торжество и собрание всhхъ Царственныхъ чиновъ, по отпhтіи съ ними въ церквахъ благодарственныхъ Богу молебствій съ колокольнымъ звономъ и пушечною пальбою, возсhль пріуморально на тронъ царскій и, въ присутствіи всего правительствующаго, Духовнаго и Мирскаго Синклита, принялъ на себя титулъ Царя и Самодержца Великія, Малыя и Бhлыя Россіи, а соединенно говоря, Царя Всероссійскаго; о чем тогда же провозглашено въ столицh и обнародовано грамотами въ провинціяхъ съ колокольнымъ такъ же звономъ и пальбою. И отъ сего времени начались и утверждены названіе Россіи и титулъ Царя Всероссійкаго; прежній же титулъ Царя Московскаго оставленъ и вмhщенъ въ грамотахъ между титуловъ провинціальныхъ“ [100, c. 128].

Епатажне прийняття нового титулу й перебрання на свою державу назви держави союзної подано в іронічній тональності, а курсивом вирізнені титули в контексті подальших авторських коментарів (“Царь съ симъ новымъ титуломъ послалъ первhе благодарственныя грамоты къ Гетману Хмельницкому…“ [100, c. 128]), з наголошенням на займенникові (“сhсимъ“), а також дієслово “возсhлъ“ та епітет “тріумфально“, підкреслюють самозвеличення царем себе й свого царства саме на підставі приєднання до нього Малої Русі, адже титул царя Московського визнавався відтепер за провінційний, тобто за той, яким він був в очах всього світу до з'єднання Московії з Малою Руссю. Про те, що в Московії до цього з'єднання “все младенчествовало и выходило изъ хаоса смутныхъ Временъ и почти изъ самаго ничтожества“ [100, c. 229], а після нього вона стала однією з наймогутніших країн, оскільки Мала Русь мала значну територію, населення й дуже хоробре й мужнє військо, свідчить позиція європейських держав стосовно Русько-Московського договору. “Європейські двори“ побачили в Росії державу “абсолютную, вдруг возвысившуюся въ степень Царствъ могущественныхъ и страшныхъ безъ всякихъ при томъ потеряній и убытковъ, и какъ бы съ неба симъ безцhннымъ даром обогащенную“ [100, c. 122], що призводило до руйнування політичної рівноваги в Європі. Адже, за авторською світовою системою, європейські країни бажали мати справу радше з мінливою республікою аніж зі скоропосталою могутньою державою з абсолютною монархією.

Здавалося б, перебравши на себе назву Русі, Московія мала б уподібнитися до неї. Але відбувається навпаки. Починаючи від гетьманування Івана Брюховецького, цар Олексій Михайлович проводить політику асиміляції Малої Русі. Потрібно визнати, що автор подає цього царя далекоглядним і мудрим політиком, який без кровопролиття поступово приборкує українського гетьмана й домагається свого — запровадження інституту воєводства як однієї з гілок державної влади в Україні, яка спрямовувала своє завдання на стягування коштів з населення до царської казни.

Причому автор мистецьки подає це запровадження. Спочатку цар негласно підтримав обрання Івана Брюховецького гетьманом Малої Русі, оскільки проігнорував подання ніжинського полковника Васюти й наказного гетьмана Самка про незаконність цього обрання. А коли характеризований автором, як фаворит Юрія Хмельницького й зрадник (“Иванъ Брюховецкій… бывши при Юріи Хмельницкомъ великимъ фаворитомъ и предателемъ, умhлъ нажить знатныя суммы… подобралъ себh самую большую партію подарками и могорычами и потому выбранъ Гетманом…“[100, c. 157]), Іван Брюховецький, заарештувавши їх, відрубав їм (Самкові й Васюті) голови, це призвело до міжусобиць, оскільки всі козацькі полковники виступили проти Брюховецького. До речі, “варварское и злодhйское убійство Самка и Васюты“ перегукується з убивством Бориса і Гліба, описаним в “Повісті врем'яних літ“. Адже як один, так і другий були гідними претендентами на гетьманську булаву. Звичайно, це вбивство є поновленням Каїнового гріха, тому стало прологом до нових злочинів Івана Брюховецького, який розорював народ своєї країни за те, що той підтримував посталих проти гетьмана полковників, а також тих, хто бажав польської протекції: “Гетманъ Брюховецкий, его (Тетерю. — О.Б.) преслhдовавшій перешедъ Днhпръ, учинилъ тамъ также всякія раззоренія и опустошенія Малоросійскому народу, отложившемуся къ Польше, отмщевая на немъ равныя раззоренія, учиненныя как сей сторонh Днhпра Гетманомъ ихъ Тетерею, и его Полковниками“ [100, c. 160].

Звичайно, не тільки Брюховецький обагрив свої руки братньою кров'ю, а й інші претенденти на гетьманство, які честолюбство й власні вигоди висували на передній план, забуваючи синами якої вітчизни і якого народу вони є.

Тому гірку авторську іронію, що звучить в розповіді про воєводство, можна збагнути лише в контексті попередніх подій, які, як віддзеркалення княжих міжусобиць перед монголо-татарською навалою, пророкують нову навалу — московську:

“Таковыя неистовыя съ обhихъ сторонъ мщенія или междоусобія, значатъ болhе, нежели самое грубое невhжество, и раззорять свой невинный народъ, ни мало не участвовавшій въ злодhйствахъ своихъ полководцевъ, показываетъ дикое ихъ варварство и непонятное сумасбродство“ [100, c. 160].

Авторська іронія звучить вже з перших слів першого речення з розповіді про гостину Брюховецького в Москві. Характеризуючи його як “ославленого знатними своїми військами й успіхами“, вживаючи для характеристики гетьманських дій дієслово “вздумать“, автор з самого початку акцентує увагу реципієнта на бездумності гетьманських вчинків та сумбурності його поведінки. Особливий наголос ставиться автором на пихатості й честолюбстві гетьмана, який для свого супроводу зібрав численну “кальвокату“ з генеральних старшин і багатьох полковників.

Зважаючи на пихатість гетьмана, царським розпорядженням, було влаштовано їм надзвичайний прийом:

“Встреча и приемъ были для Гетмана чрезвычайные. Все, что пышность и изобиліе внушають, употреблено притомъ со избыткомъ, и послh первыхъ привhетствій, начавшіясь и повторяемыя пированія, изумили Гетмана и привели его въ изступленіе …“ [100, c. 162].

Довівши себе до нестями під час розорення й спустошення рідного народу, упившись рідною кровію, на дурну п'яну голову вздумавши відвідати Москву, знестямлений надзвичайно розкішним і саме цією розкішністю підступним прийомом, доведений до одуріння всезагальним підлабузництвом і його особистим звеличенням Іван Брюховецький вважав себе ще більше шанованим царською ласкою, аніж Січ-мати запорожцями шанується (“онъ считалъ себя восхищенным в лучшее небо, чhмъ “Запорожская Сhчъ-мати, и великій лугъ-батько“). Саме в цей момент найвищого захоплення та нестями від такого надзвичайного шанування своєї пихатості гетьман проковтує заготовленого йому мудрим царем Олексієм Михайловичем живця:

“…отъ Министерства Московскаго совhтовано ему просить у Царя милости, чтобы онъ его пожаловалъ въ Бояре Московскіе, дабы, по словамъ ихъ, “верстаться получше да поглаже съ столбовыми Боярами тутошними“. Гетманъ взялся за сіе прошеніе, какъ верховное свое блаженство и, натурально, въ томъ ему ни мало не затрудняли, но тотчас пожаловали Великимъ Воеводою и Думнымъ Бояриномъ“ [100, c. 162].

Сприймаючи хитромудро розставлену пастку за “верховне своє блаженство“, у стані одуріння, спричиненого розкішністю прийому, що задовольнив його честолюбство, й саме на цьому спійманий, Брюховецький сам добивається найбільшого приниження себе як верховної особи держави Мала Русь, оскільки за особистим ревним бажанням домагається підкорення інституту гетьманства цареві, домагається того, що віднині гетьман втрачає статус рівного цареві урядовця й отримує новий — статус підлеглого цареві чиновника. Про те, що цей гетьманський крок було прораховано заздалегідь свідчить авторське зауваження “натурально“ й та швидкість, з якою обдуреного гетьмана ощасливили ним самим випрошуваним титулом вассала.

Про мудрість, далекооглядність і підступність царської політики стосовно Малої Русі свідчить і той факт, що Івана Брюховецького скоренько одружили з царською родичкою. Причому, хотілося б зауважити, що гетьмана саме “оженили“, тобто накинули на нього ще один налигач, яким зручніше було б ним верховодити. Мало того, багатьох полковників і старшин “переженили на Боярськихъ дочеряхъ, и все шло съ нарочитымъ успhхомъ“ [100, c. 162], тобто родинні налигачі було накинуто й на найвищих після гетьмана урядовців Малої Русі. При цьому знову все це супроводжувалося здобреними підлабузництвом та підлещуванням щедрими пригощаннями.

Споглядаючи за подіями з позиції позазнаходження, автор майстерно окреслює царський спектакль, який був прелюдією до досягнення найголовнішої на той час мети, поставленої царем своїм підлеглим. Ця мета полягала в запровадженні інституту воєводства як складової гетьманського уряду, але який був би цілковито підкорений цареві.

“Но какъ сей пережененной Малоросіи сближалось время къ отъезду ея во свояси, то опять предложено Гетману Министерствомъ, что “ему не добро быти единому въ Козацкой землh, а, надобно, имhть помощниковъ и хранителей, отъ лица Царскаго. А понеже онъ, Милостію Божіею и Царскою, есть Великій Воевода, то должно быть при немъ и малымъ Воеводамъ, которые бы ему служили и помогали“. И такъ уговорили Гетмана испросить у Царя малыхъ Воеводъ, что тогда же учинено съ отличнымъ успhхом и великою милостію“ [100, c. 162].

Епітети “нарочитий“, тобто “навмисний“, (успіх у справі одруження), “пережененная“, метонімія “пережененная Малоросія“ та акцентування займенника “сей“, а також обставини місця “восвояси“, яка несе знижувальну конотацію, вмотивовують гірку іронічну тональність у ставленні автора до зображуваних подій, його зверхньонегативну оцінку гетьманської недолугості й честолюбства, оплачуваних народними стражданнями. Натомість епітети “отличный“ (успіх) та “великая“ (милість) є свідченням хоч і негативного ставлення автора до царської експансії на Малу Русь, але, в той же час, віддають данину його справді непересічним якостям у веденні міжнародної політики.

В такий спосіб складається враження про недоумкуватість урядовців Малої Русі; але останнє авторське зауваження стосовно описаних ним подій розставляє трохи інші акценти, адже “толковавший сей пункт (про призначення малих воєвод. — О.Б.) иначе чhмъ великая милость, Писарь Генеральный, Шийкевичъ, сосланъ изъ Москвы прямо въ Сибирскіе остроги на вhчное жительство, прочіе же чины и самъ Гетьманъ, при отпускh обдарены отъ Царя весьма щедро“ [100, с. 162]. В цьому зауваженні, як бачимо, відбивається політика батога й пряника стосовно руської шляхти з успіхом прикладена до неї ще польськими магнатами. Найперший спротив експансії був покараний найжорстокішим чином і справді по-царськи, коли неугодних цареві запроторювали до Сибіру в “найкращих“ московських традиціях абсолютизму.

Таким чином, в цьому уривку, що складається з двох дзеркальних частин, бачимо також розгортання образу напоєної кровію землі, про який йшлося раніше 36. В гетьманові Брюховецькому відбивається значення 2 (б), тобто “упиватися до нестями, до найвищої міри алкогольного сп'яніння“. Цей гетьман стільки винищив свого руського народу, що втратив здатність розсудливо, тверезо мислити, чим повинен відзначатися державний діяч такого рангу, оскільки не все затьмарююче честолюбство повинно було б керувати ним, а перш за все думки про честь, совість і свободу своєї держави, які, до речі, керували гетьманом Іваном Мазепою, який, незважаючи на пишноту прийомів та бенкетів, завжди мав тверезу голову, за що й отримав від царя ляпаса 37.

Звичайно, з чужого бенкету похмілля настає й для Брюховецького, але запізно. Це відбувається, коли Малу Русь “наполнили“ малі воєвода зі своїм чималим штатом кожний: “имhли при себh разныхъ степеней поддьячихъ, и съ приписью поддьячихъ, мhровщиковъ, вhсовщиков, приставовъ и пятидесяцкихъ съ командами“, — які обклали руський народ податями в царську казну. Тому “смягчительныя мhры првительства Малоросійскаго“ не мали ніякого впливу на дії цих новоспечених малих воєвод, а їхні побори призвели до народного протистояння, фактично до громадянської війни, якою скористалися інші честолюбці, такі як Дорошенко.

Вражає своєю досконалістю форма ціннісного авторського ставлення до створеного ним світу пізнання і вчинку. Так, одурювання гетьмана Брюховецького в Москві й наслідки цього одурювання відбиваються в різних ракурсах. Після народного спротиву безчинствам воєвод і їхнього вигнання в народі розповсюдилися чутки про те, що російський цар, домовляючись з Польщею про тридцятилітній мир, за місто Смоленськ віддав Польщі всю Малу Русь. Щоб заспокоїти народ і прояснити ситуацію, уряд країни вирядив до Москви посланців з метою з'ясувати зміст договору з Польщею. Але від часу прийняття інституту воєводства малоросійський уряд вважався в Москві підлеглим російському, тому цим посланцям відповіли, що міністерські справи війська не стосуються, про них повинні знати воєводи, а війську потрібно дбати про свою готовність до військових справ [100, c. 165].

Після послання І.Брюховецьким до царя листа, змістом якого було намагання прояснити ситуацію, він отримав відповідь про те, що на місця скинутих воєвод будуть направлені нові, які “учнуть рядити народомъ и жаловати его, смотря по заслугh и обычаю каждаго, а шалуновъ и неслушей карати судомъ и разправой“ [100, c. 166], що ж до російсько-польських угод, то в цьому ж листі цар не повідомляє про їхній зміст (“въ нихъ все то написано, что ладно, а на худо никто не пойдетъ“), натомість своїм перстом указує гетьманові на відведене йому відтепер місце за статусом не вище звичайного військового начальника (“А тебh, Гетману, и всей старшинh Козацкой смотрhти войско и его снаряды и служити съ нимъ вhрою и правдою; а о войнh и мирh не хлопотати и о трактатах съ Польщею не стужати нам“) [100, c. 166].

Царська відповідь є абсолютно контрастною до улесливості й пишності бенкетів під час одурювання Брюховецького в Москві. Ще більшою мірою недолугість цього пихатого гетьмана відсвічується в адресованому йому листі не менше честолюбного Дорошенка:

“Таковъ начальникъ въ народh, каковъ ты, Иване, повиненъ есть суду Божію и человhческому. Народъ, ввhрившій тебh судьбу свою, пролилъ неизчетное множество крови своей, потерялъ также безчисленныхъ предковъ своихъ и потомковъ, на брани избіенныхъ, ведучи долголhтныя войны съ Поляками за вольность свою и свободу. Но какую онъ имhетъ теперь вольность и свободу? По истине никакой, а одну злобную химеру! Годичные труды ихъ и все пріобрhтенное потомъ ихъ, отымаютъ у нихъ Воеводы и приставы; судъ же и разправа въ ихъ рукахъ. И что отается несчастному народу? Одна бhдность, тоска и стhнание! Вы съ старшинами обогащены въ Москвh однhми женщинами, но и то, за приданное ихъ, народъ отплачиваетъ; и ты уподобляешься точно такому пастуху, который держить корову за рога, а другіе ее доють. Когда нhть уже у тебя своей силы, то можно поискать и сторонней, и когда нhтъ въ Христіанствh правды, то можно попытаться оной у иновhрцевъ. А то есть весьма справедливо, что когда человhкъ тонетъ, то и за бритву хватается; и это не есть грhхъ и глупость, но крайность, вынужденная необходимостью“ [100, c. 166].

Написаний у відповідності до барокової риторичної традиції, цей лист побудований на риторичних запитаннях і вигуках. Почуття невдоволення гетьмануванням Брюховецького побудовано на градації. Починаючи свій лист із вироку, Дорошенко впевнено і ґрунтовно мотивує його. Звернення до теми одруження Брюховецького й старшин на московських боярівнах ще раз віддзеркалює тему одурення Брюховецького, за недолугість якого розплачується народ Малої Русі, за словами Дорошенка, відшкодовуючи придане московських наречених 38. Але найгіршим є те, що ця недолуга політика так само відбивається в Дорошенкових домаганнях не так свободи для країни, як гетьманської булави, тобто в задоволенні його власних честолюбних амбіцій; що ця бездумна політика призвела до міжусобиць, фактично до громадянської війни на радість чужому “свому“ простору, який дедалі ставав все “чужішим“, тобто московському царату.

Отже, бачимо, що гіркі зерна розбрату й упокорення нових земель були посіяні царатом, починаючи ще від часів Богдана Хмельницького, а розбрат та міжусобиці після його смерті віддзеркалюють аналогічний стан справ у Київській Русі перед монголо-татарською навалою. Будучи відбитком цих княжих міжусобиць, домагання честолюбцями гетьманської булави, за які народ Русі платив надзвичайно високу ціну, є гірким прологом, пророкуванням наступного іга — московського.

Тому автор вмотивовано іронізує з приводу називання народом “неприятелями“ шведів, а не московські війська, що виряджалися Петром І на розправу (говорячи словами царя Олексія Михайловича) над цим народом. Після шведської війни, за версією автора, навіть природа сповіщала про поневолення народу. Спочатку, 1710 року, вибухнула епідемія морової виразки, що було наслідком недотримання російськими військами християнського звичаю ховати загиблих. На додачу до цього “губительства народного“ став напад сарани. Цей напад перегукується з трохи раніше описаним першим нападом сарани, який у часі збігається з прийняттям Петром І одноосібної влади в Російському царстві. Цікаво, що з першим нападом сарани руси впорались доволі швидко, оскільки оперативно на нього відреагували й виступили усім миром [100, с. 187]. А після шведської війни знесилений народ тільки що молився й не міг протистояти цьому природному лихові. Сама собою виникає асоціація до протистояння асиміляторській політиці: коли б підтримали Мазепу, то могли б протистояти нападу московської експансії, а оскільки зреклися самих себе, “уподібнились до байдужих тварин“ “отъ всhхъ презираемыхъ“ [100, с. 204], то й зазнали такого спустошення, як після нападу сарани та морової виразки.

Політика Петра І повною мірою відбивається в його наступниках. Так, його племінниця, “Императрица Анна Иоановна“, продовжує винищувати козацьке військо на меліораційних роботах [100, с. 236], підтримує таємну канцелярію, “сіе пугалище дворянъ и всhхъ зажиточныхъ людей“, поступове поневолення народу й збиткування над ним. Автор характеризує Анну так само, як і Петра І, тобто дотримуючись зовнішнього етикету стосовно царственних осіб: “Государыня сія собственною своею особою была кротка и милостива, но правленіе ея было часто, яко трость колеблемо“. Отже, проти цариці особисто автор нічого поганого не має, але її правління викликає певні претензії. Як і Петро І, Анна має свого двійника, навіть подвоєного, — Бірона та його брата, перший з яких очолював таємну канцелярію, а другий знущався над жителями Стародуба та його околиць. Таким чином, все, що не можна було, за правилами літописної традиції, сказати про імператрицю, автор віддзеркалює на цих двох одіозних осіб.

Завершує повне підкорення Малої Русі Катерина ІІ, правління якої “долголhтно продолжалось великими намhреніями въ дhлахъ внутреннихъ и внешнихъ... а производились они подъ девизомъ:“Недокончанная совершаемъ?“ Въ сей план вошло, между прочимъ, великое число повhтовъ и сотенъ Малоросійскихъ, со всhми ихъ жителями“ [100, с. 252]. Справді, Катерина ІІ довершила плани Петра І щодо скасування козацтва як стану.

Таким чином, епохою московського поневолення завершується авторська розповідь про історію русів. Перед початком турецької війни Катерина ІІ поновлює якусь незначну частку козацьких прав, звичайно тому, що імперії стали потрібними хоробрі й вірні воїни. Автор гірко іронізує з приводу поновлення обкраяних прав зіставляючи його з реформами гетьмана Ружинського [100, с. 257]. Останнє віддзеркалення на часи, коли козацьке військо як гарант прав і вольності держави та нації перебувало в розквіті й усій своїй силі під владою свого гетьмана у справді рівноправному союзі, й зіставлення в такий спосіб тих часів із сучасністю сповнює автора ще більшою гіркотою, тому й завершує він історію русів, які мають іти у похід, відстоюючи інтереси чужого “чужого“ простору під командою чужих начальників, таким риторичним ствердженням невизначеності: “В началh 1769 года, послhдоавлъ войскамъ всеобщій походъ и открылась дhйствительная съ Турками война, которая чhмъ кончится, Богъ вhсть!“

Між цими двома епохами спочатку поступового, а потім тотального поневолення русів Польщею та Московією автор зображує епоху визвольну. На його думку, вона починається в середу, 17 червня 1649 року, коли відбулася битва при Збаражі:

“Іюня 17-го, въ середу, 1649 года, есть тотъ пресловутый день, который долженъ быть всегда достопамятнымъ въ Исторіи Малоросійской. Онъ есть рhшитель освобожденія народа отъ ига Польскаго, и въ немъ положенъ камень основанію новой эпохи того народа“ [100, c.91].

Після такої оцінки автор, стилізуючи свою розповідь, наслідуючи “старини“ (билини) [142, c.83], описує польську армію, яка стала проти армії козацької. Підкреслюючи чисельність польського війська, автор порівнює його з грізною хмарою, яка закривала обрій і затьмарювала сонце, а польських вершників, збруя й багаті шати яких виблискували на сонці, уподібнює до грізної блискавки в нічній темряві, оскільки навкруги було темно від пилюки, яку здіймала польська кіннота, і яка “возносилась вихрями своими до облаковъ и помрачала зрhніе человhческое, опускалась на землю“ [100, c.91].

Справді, польське військо було грізною силою. В описі не звучить жодної іронічної ноти, навпаки, автор віддає належне хоробрості й мужності поляків. Ще більшою мірою розкривається ця мужність і стійкість, коли після переможної для козаків битви при Збаражі, захисники якого, поляки, більше місяця їли конину, собак, котів та мишей, а потім шкіри, ремені, навіть взуття, воліючи швидше вмерти, аніж здати місто козацькому війську. Маючи такого сильного, стійкого, затятого супротивника, якими ж мали бути наші предки, коли змогли подолати його й гідно поводитись як переможці? Це питання є імпліцитним, воно виникає під час породження віртуального тексту, який є результатом діалогу між автором та реципієнтом. Це питання виникає через співвідношення взаємовіддзеркалюваних частин тексту. Адже переможені руси підлягали всілякого роду екзекуціям та розправам з боку переможців, були то поляки, росіяни, турки чи татари — без винятку. Натомість знесилених людей, які до останнього відстоювали своє місто, козаки підтримують, дають їм їжу, відпускають на волю рештки знесиленого війська, адже дивляться на цих людей, вже саме як на людей, а не як на ворогів:

“Войска, вышедшія изъ города, похожи были на нhчто чудовищное: они слоняясь по землh, представляли изъ себя одни скелеты тhлъ человhческихъ и просили у Козаковъ пищи, падая на землю. Хмельницкій, тотчасъ снабдивъ ихъ довольною пищею приказалъ важнhйшимъ изъ нихъ беречь одинъ другаго, чтобы употребляли пищу съ великою осторожностію, дабы вдругъ не объhдались и не померли, и за тhмъ разпустилъ ихъ въ свои жилища“ [100, c. 92-93].

Про шляхетність наших предків свідчать не так слова польського короля Яна Казиміра: “…вижу я въ васъ благородныхъ воиновъ и великодушныхъ Христіанъ“ [100, c.27], — як їхня поведінка в статусі переможців. На відміну від своїх ворогів, козаки завжди ховали загиблих воїнів, як своїх так і супротивників, причому відповідно до їхнього віросповідання та військового чину. Кожна битва закінчується авторською розповіддю про кількість загиблих та про те, що сталося з їхніми тілами: чи вони були поховані, чи залишені на розтерзання звірам та птахам.

В мистецькому плані розповідь про битву при Збаражі та про облогу цього міста цікава ще й тому, що автор, розвиваючи ідею про Боже правосуддя, пробуджує в реципієнтові думку про те, що ті, хто винищує інших, приречені на самознищення. І не випадково ілюстрацією до цієї думки обрано споляченого князя Ярему Вишневецького — нащадка славетного руського князя Дмитра Вишневецького, який був “почтенъ отцемъ народа“ [100, c.14] й на честь якого народ складав думи.

На відміну від свого славетного предка, що відбудовував розорені міста й громадські заклади, наглядав за правосуддям і правлінням земських та міських урядовців, спонукав народ до працьовитості, торгівлі й усіляким чином сприяв і допомагав населенню оправитися після руйнівних воєн, Ієремія Вишневецький зрікся власних коренів, вкінець ополячився й пригноблював свій народ, як завойовник, став “самымъ злhйшимъ врагомъ и гонителемъ козацкимъ“ [100, c.88]. На відміну від Дмитра Вишневецького, Ієремія, обіймаючи високу урядову посаду в Речі Посполитій — примаса, — не піклувався про мир, а, керуючись честолюбством і жадібністю, навпаки, як і інші польські вельможі, розривав мирні угоди короля Владислава IV з Богданом Хмельницьким, щоб повернути собі руські маєтки. Вкотре автор акцентує увагу реципієнта на тому, що Зло супроводжується перш за все честолюбством та жадобою до грошей і до влади. Але, врешті-решт, Ієремія Вишневецький залишається ні з чим, адже, просидівши в облозі й попоївши супа на мишачому м'ясі, він таки приходить до усвідомлення того, що гоніння на руський народ з боку польських вельмож і, зокрема, з його боку були несправедливими, а тому підлягають Божій карі:

“Сей Князь, преизлиха гнавшій народъ Рускій и всегда разрывавшій съ нимъ заключаемые мирные договоры, писалъ къ Королю весьма убhдительно, прося о заключеніи съ Козаками вhчнаго и прочнаго мира, чего бы онъ ни стоилъ, “ибо видно,“ говорилъ онъ, “ненависть наша къ народу Рускому превзошла мhру свою, и судъ Божій видимо гонитъ насъ, за его отмщевая“ [100, c.93].

Отже, тавровані Каїновою печаткою зазнають праведного суду. Також, обираючи Ієремію Вишневецького за уособлення покараного Зла, автор досягає ще однієї мети: через віддзеркалення цієї постаті на Дмитра Вишневецького та Богдана Хмельницького відбувається пробудження в реципієнтові думки про безчесність тих, хто зрікається власного народу, про те, що Бог відвертається від них, незважаючи на всю їхню мужність і хоробрість, оскільки вони ці якості використовують задля служби і потурання Злу.

Тема зречення свого звучить доволі гостро, саме коли йдеться про епоху визволення з-під польського іга. Особливої гостроти вона набуває під час вирішення, чию ж протекцію обрати звільненій Русі: московську, польську чи турецьку. Розповідаючи про дари в Чигирині та про суперечку, яка виникла між старшими й молодшими козаками, актуалізуючи душевні муки Богдана Хмельницького під час вирішення цього надто складного для нього завдання, автор намагається поставити питання про відповідальність під час вибору між своїмі чужим, особливо коли це стосується вибору між двома категоріями стосовно чужого простору.

Автор відтворює історичну ситуацію вибору, коли надзвичайно важко було збагнути, прорахувати, що саме очікує Русь у союзі з тією чи іншою державою. Він констатує, що, обговорюючи, яку протекцію краще було б обрати, “чины и депутаты… Польскую съ перваго разу единогласно отринули“ [100, c.97]. Наводячи аргументи проти союзу з Московією, висловлені Іваном Богуном, а також “депутатами простhйшими и всhми Козаками“ [100, c.98-99], і зіставивши їх з аргументами проти союзу з мусульманським світом, автор у такий спосіб примушує реципієнта зробити висновок про те, що якраз союз із кожним з цих двох чужих світів був однаково небезпечний, оскільки обидва вони засновані на абсолютно інших моральних принципах, ніж руський світ, який є складовою світу європейського [39].

Великої ваги автор під час вирішення питання протекції надає позиції Богдана Хмельницького, який був за союз з Московією як єдиновірною та одноплемінною до Русів. Однак думка автора не збігається з переконаннями Богдана Хмельницького, який наполегливо, незважаючи на непевну позицію московського царя, домагався союзу з одновірною державою, після підписання якого увесь світ повстав проти цього союзу, вимагаючи від Хмельницького “возвращенія его въ прежнее неутральное состояніе“ [100. c,122]. Більше того, автор вважає, що саме стосунки, підтримувані Богданом Хмельницьким з Москвою були однією з причин його смерті. Так, розповідаючи про таємні переговори гетьмана з московським царем, автор, вдаючись у метатекстовому елементі до антиципації, зауважує: “Гетьманъ Хмельницкій какъ ни секретно производилъ съ Царемъ свои сношенія, однако они были ему, въ послhдствіи, самою горчайшею пилюлею, приправившею его даже къ смерти“ [100, c.85-86]. Це авторське зауваження віддзеркалюється на безвихідну ситуацію, в якій опинився Богдан Хмельницький і його держава після союзу з Московією, оскільки саме через це Русі й Московії було оголошено війну від Турції, Польщі й Криму. Усі оточуючі держави вимагали від гетьмана розірвати союз з Московією, а він не міг цього зробити, оскільки порушення цього договору вважав “за грhхъ смертельный“ [100, c.134-136].

Автор вважає Богдана Хмельницького найщирішим патріотом своєї батьківщини, захисником народу, оскільки, на його думку, гетьман завжди “искалъ ему (народу. — О. Б.) благоденствія“ і після виснажливої довгої війни — спокою, але знайшов замість того нові спокуси й напасті [100, c.139]. Автор переконаний, що гетьман уявляв, якої зазнає руїни й спустошення Україна від держав могутніх і її майже оточуючих. Але й зрадити Московію Хмельницький не міг, бо вважав це за явний злочин, що означає в Християнстві смертний гріх, вічно непрощенний [100, c.139]. На думку автора, “отъ всhхъ таковыхъ размышленій снhдаемъ бывши“, через постійні надмірні військові труди, через старість гетьман занедужав і довго хворів.

Отже, здоров'я Богдана Хмельницького, на думку автора, підточили, насамперед, роздуми над становищем Русі та над вимогою глав сусідніх європейських держав щодо з'єднання Русі з Польщею. Таким чином, на завершальному етапі свого життя Богдан Хмельницький опинився перед невирішуваною, на його погляд, проблемою: що робити далі. Показаний автором як державний діяч, перша людина в Україні, від якої залежить дуже багато, як від капітана на кораблі, з одного боку, а з іншого — як звичайна літня хвора людина, яка, замислюючись про підступаючу смерть і будучи християнином, боїться, що останнє, що зробить на цій землі, буде гріхом вічно непрощенним, Богдан Хмельницький опиняється перед невирішуваною дилемою, яка своєю невирішуваністю остаточно підриває його сили. Тому він не наважується прийняти будь-яке рішення, вважаючи, що це повинен зробити його наступник.

Тривога і вболівання за долю України звучать у передсмертній промові Богдана Хмельницького перед старшинами [100, c.139-141]. Ця промова відбиває наступну історію русів, оскільки анафема, проголошена ним всякому, хто виступить проти своєї вітчизни, паде на голови всіх, хто підняв зброю проти русів і пішов шляхом норовистим (“строптивымъ“) та віддалився від “правоты, чести и Христіанскихъ добродhтелей“ [100, c.141] від Юрія Хмельницького, його сина, до Кирила Розумовського. Ця промова віддзеркалює також той розбрат, що запанував на Русі після його смерті, адже, незважаючи на заповіт Богдана Хмельницького “не ослабhвать, при случае надобности, въ мужествh и подвигахъ бранныхъ, держась всhгда единодушнаго согласія, безъ чего ни какое царство и ни какое общество стоять не можетъ“ [100, c.140], нащадки виконали цей заповіт один до одного, але зі знаком мінус, домігшись для своєї вітчизни московського іга.

На відміну від Богдана Хмельницького автор займає позицію позазнаходження, тому питання про доцільність обрання тієї чи іншої протекції вирішується ним з огляду на подальшу історію русів, з огляду на те, куди завела протекція московська. Через це, коли йдеться про польську протекцію, автор гірко іронізує з того приводу, що козацька старшина одразу її відкинула, навіть не намагаючись розглянути таку можливість. Однак, автор не має ілюзій щодо можливої польської протекції, оскільки відносно польської шляхти, яку козаки “хотя нhсколько унизили… но не совсhмъ изтребили“ [100, c.121], дотримується народної оцінки, яка ототожнює польське панство зі зрадниками [100, c.120]. Отже, відповіді на запитання, яку протекцію краще було б обрати, автор не дає, хоча намагається розібратися в тій складній ситуації вибору союзу з найбільш “своїм“ із чужих просторів.

Отже, в цьому підрозділі ми з'ясували, що антитетична побудова часопростору призводить до енантіоморфізму між “першими ділами“, що входять до світобудови, та історичним їх поновленням, а також між своїми та чужими просторами. В “Історії Русів“ взаємовіддзеркалюються персонажі, події, ідеї, Добро і Зло, Боже правосуддя, певні деталі, які як зерна проростають і поєднують між собою різні частини тексту. Тобто, через енантіоморфізм співвідносяться структурні частини тексту, що призводить до породження нових смислів, певних інтонацій та тональностей, що збагачують мистецький текст додатковими значеннями.

Театралізованість світового порядку “Історії Русів“

Подаючи антитетично побудований світ дійсності пізнання та етичного вчинку, складові частини якого віддзеркалюють одна одну, автор репрезентує цей світ як Великий театр, де розгортаються історії різних народів, серед яких — історія русів. Ставлячи собі за мету окреслити історію саме цього народу, автор переважаючу кількість подій представляє на “сцені“ Малої Русі. Авторська передмова є ніби прологом, ніби вступною частиною до п'єси “Історія Русів“, в якому викладено позицію та завдання, що поставив перед собою автор, тобто домінантний код, який визначає формотворення дійсності пізнання та етичного вчинку й критерії, систему оцінювання цієї світобудови (тобто визначає зміст створюваного автором варіанта естетичного об'єкта). Звичайно, Мала Русь — це квазісцена 39, “Історія Русів“ — це квазіп'єса, а її персонажі — це квазіактори, які “грають“ у велетенському світовому “театрі історичних подій“ [244, c. 55].

Як театральне дійство подаються козацькі битви, розповідаючи про які автор означує “декорації“, дійових осіб, детально описує “сценічний“ рух та озвучує його. Так битва, яка відбулась між козаками під проводом гетьмана Ружинського й військом кримського хана та московського царя [100, c. 17], сталася на кордонах Малої Русі, над річкою Донцем біля міста Білгорода. Ханське військо, атакуючи козаків, які з тилу примикали до річки й до свого обозу, оточило їх з трьох боків. Гетьманську кінноту було построєно батавою, а піхоту — фалангою. Нападаючи, татари “произвели страшный крикъ и пустили тучи стрhлъ“, а козаки зустріли цей натиск сильним вогнем “изъ ружей и пушекъ и производя пальбу безпрерывно во все Татарское стремленіе, сдhлали имъ сильное пораженіе“. Відчуваючи, що вони зазнають величезних втрат, татари почали відходити. Але гетьман наказав козакам залишатись на місці й не переслідувати ворога, щоб дати йому зрозуміть, що козаки не здатні наступати, а спроможні лише оборонятися.

Описуючи першу “яву“, автор актуалізує військовий досвід і вправність руського гетьмана та мужність і відвагу воїнів з обох сторін. Маючи вдосталь війська, але піклуючись про своїх воїнів, як русів, так і поляків, оскільки військо було об'єднаним, знаючи військову справу, гетьман Ружинський дозволив противнику атакувати своє військо (“далъ себя атаковать Хану“). Але, знаючи, що саме супротивник розпочав загарбницьку війну й маючи наказ короля зупинити його, гетьман вдається до військових хитрощів, тобто робить вигляд, що, через неспроможність, його військо не може переслідувати супротивника. Тому протягом дня татари нападали на козаків, а під ніч відступили на кілька верст у степ. На цьому перша “ява“ закінчується.

Переконані в тому, що козаки неспроможні їх переслідувати, татари влаштували“ великий табір і належно його не охороняли (“расположили обширный свой станъ безпечно“). З цього починається друга “ява“. Оскільки гетьманові потрібно було знищити нападників, він, маючи невтомлене військо (“войско свое неутомленное“), тому що воїни тільки тримали оборону й не витрачали сил, опівночі виступив у похід, наказавши йти, дотримуючись тиші (“идучи нарочито тихо“). При цьому автор не говорить, що гетьман переслідував супротивника, навпаки, зважаючись на його військову мудрість, робиться акцент на тому, що русько-польське військо виступило в похід (“въ походъ“), тобто для того, щоб дати запланований бій.

Третя “ява“ починається рано-вранці (“на самой зарh “). “Декорації“ дещо змінилися: дія відбувається в степу, де вільно пасуться татарські коні (“Татары обыкновенно держатъ лошадей на паствh, а не у коновязи“), що й було викристано гетьманом Ружинським, який вислав кінний загін з наперед заготовленими паперовими ракетами, “кои будучи брошены на землю могли перескакивать съ мhста на мhсто, дhлая до шести выстрhловъ каждая“. Наскочивши на татарське становище й закидавши палаючими ракетами коней, козацький загін викликав надзвичайну метушню, оскільки перелякані коні бігали що є духу по табуну, витоптуючи своїх вершників та сторожів. Одночасно усе гетьманське військо, стріляючи з гармат та легкої вогнепальної зброї, пройшло весь татарський стан, уражючи змішаних і знестямлених татар, і завдало йому остаточної поразки (“и такъ разбили Хана и войска его на голову“).

Четверта “ява“ окреслюється коротко. Автор лише зауважує, що, захопивши татарський табір, козаки “обремененные корыстями, возвратились со славою въ свою землю“ [100, c.17]. Звичайно, “своєю“ була й прикордонна земля, яка виконувала роль буфера між центральною частиною Русі та Кримським ханством. Але це було небезпечне місце, яке перебувало під щоденною загрозою нападу ворогів, тому, набуте в поході добро козаки переміщують до більш безпечного місця.

Нами проаналізовано лише один з численних прикладів, які можна було б навести, адже авторський текст, так само, як і сама історія русів, надзвичайно багатий на опис баталій, козацьких битв із завойовниками. Причому всі вони подаються театралізовано, звеличено-піднесено, оскільки ведуться майже завжди з однієї причини: обороняючи свою землю.

Зовсім інша тональність проймає авторську розповідь про військові дії козаків, коли вони відстоюють чужі інтереси, тобто б'ються з супротивником не задля того, щоб оборонити свою землю, а тому, що цього вимагають домовленості з союзниками про взаємодопомогу у військових справах. Так, коли козаки змушені були підтримувати домагання Лжедмитрія, “не имhли они никакого усердія къ Полякамъ и ихъ интересамъ“ [100, c.43] перш за все тому, що руський народ переслідувався за православну віру. З тієї ж причини, а також тому, що після смерті Сагайдачного польський уряд поновив розхитування системи козацьких військ, заборонив обрання гетьмана, а народ обклав додатковими податками, що призвело до поновлення ворожнечі між руським та польським народами, яка стала закономірною внаслідок насильницького запроваджування унії. Цим скористався турецький султан, який мав надію, що козацьке військо мало буде допомагати полякам (“свhдавъ о возобновившейся у Поляковъ съ Козаками давней враждhи надеясь, что Козаки слабо врагамъ своимъ помогать будутъ [100, c.49]), повелів турецьким військам напасти на польські кордони.

Подаючи бій між польсько-руськими та турецькими військами, що відбувався в урочищі річки Цецори, автор поділяє його на дві “яви“. Першій яві дорівнює перша частина бою, яка тривала більше п'яти годин з перемінним успіхом, коли козаки працювали, як на панщині: “Козаки Малоросійскіе, бывъ при семъ между двумя врагами, тайными и явными, работали, обыкновенно, какъ на панщинh, или какъ невольники работаютъ“ [100, c.49]. В контексті попередніх подій стає зрозумілим, що байдуже ставлення козаків до битви зумовлене тим, що чужий “свій“ простір — поляки — перетворився на чужий “чужий“, тобто став рівнозначним за своєю ворожістю простору турецькому. І саме байдужість козаків спричинилася до того, що бій завершується поразкою польської армії. Але автор не засуджує козаків за їхню байдужість саме тому, що вона була природною реакцією на попередньо описані утиски з боку польського уряду. Поразкою польського війська закінчується перша “ява“. У другій “яві“ показано відступ польського війська, під час якого козаки “довольно себя показали, сдhлавъ отступ неустрашимый и порядочный съ сильною своею батавою“. Саме козацька батава стала прикриттям для усього польського війська (“которю (батавою. — О.Б.) много спасли и Поляковъ, скрывшихся за ихъ (козаків. — О.Б.) рядами“).

Якщо порівнювати щойно і попередньо проаналізовану битви, можна відзначити різну тональність авторського викладу, яка зумовлюється ставленням автора до зображуваних подій. Як в першому, так і в другому бою козаки воюють спільно з польським військом. Але якщо в першому випадку вони є активними винахідливими, то в другому — пасивними, незацікавленими, що зумовлюється, в першу чергу тим, що польський уряд до другої, з аналізованих, битви “встиг“ провести жорстку асиміляторську політику, яка призвела до зміни статусу чужого “свого“ польського простору на чужий “чужий“, тобто абсолютно ворожий русам, настільки ж, як і турецький простір. Тому захищати польські землі в той час, коли поляки пригноблюють русів, козаки були не зацікавлені й, справді, ставилися до своїх союзників, як до прихованих ворогів. Тому авторське замилування першим боєм змінюється болісною реакцією на другу битву, яка виражається в розгорнутому порівнянні та в означуванні і “свого“, і “чужого“ чужих просторів як ворожих русам.

Своєрідними ремарками до театралізованих авторських розповідей про численні битви козаків зі своїми ворогами є описи зовнішнього вигляду козаків та їхніх супротивників, а також розтлумачування тактичних маневрів (“экзерціцій“), до яких вони вдавалися [100, c.16]. Розтлумачуючи на початку тексту, в чому полягали козацькі “экзерціціи“, наприклад, що таке “лава“, “батава“, “йти сакмою“ й ін., автор унаочнює описувані ним події й більше до розтлумачення того, як вишиковувались козацькі війська не повертається.

Театральність бойових дій підкреслюється й самим автором. Так, після того, як козацьке військо під проводом гетьмана Ружинського отримало перемогу над татарсько-московськими військами й захопило великі багатства, турецько-татарські війська захотіли відбити ці багатства. Але, за авторською характеристикою, “Ружинскій былъ не такъ безпеченъ, какъ Татары думали“ [100, c.17], тому що відрядив усе здобуте добро до Умані й з основними силами напав на турецько-татарські війська та, за авторською характеристикою, “сыгралъ съ ними такую роль, какую они для него готовили (підкреслено нами. — О.Б.)“ [100, c.17]. Цими словами автор засвідчує своє ставлення до битви, як до театралізованого видовища.

Саме як до видовища ставиться автор і до війни Лжедмитрія: “…предпринято выставить всh силы Польскія противъ силъ Московскихъ въ пользу Самозванца. Театромъ же зрhлища того опредhлена судьбою сhверная Малоросія (підкреслено нами. — О. Б.)“ [100, c.42]. Це видовище подається автором як аморальне й брутальне по відношенню до народів і, звичайно, в першу чергу — русів, тому що війну було розпочато не з метою оборони від ворога, а через намагання задовольнити “двоякіе интересы“. Суть цих інтересів полягала в тому, що воєвода Мнішек хотів бачити свою дочку Марину московською царицею, віддавши її заміж за Лжедмитрія, й тому домагався для нього підтримки від польського короля й сенату (“стряпалъ за него у Короля Польскаго и у Сената“), а ці останні, використовуючи домагання Лжедмитрія, за свою йому допомогу хотіли взяти частину Московського царства, щоб задовольнити свою давню ворожість до Московії й зазіхання на частину її території (“удовлhтворить тhмъ заматhрелую вражду свою на царство Московское“). Руси в цій війні не були зацікавлені аж ні в який спосіб. Тим більше, що події відбуваються в контексті насильницького насаджування унії в Малій Русі та руйнування її політико-економічного устрою, в контексті звірств і знущань польської армії з руського населення, яке не приймало унії, а також привселюдних катувань і страт руських гетьманів та провідників опору насильного покатоличення й ополячення Малої Русі. В контексті таких обставин простір Московського царства сприймався русами як чужий “свій“, на відміну від польського простору, який перетворився на чужий “чужий“, незважаючи на те, що Мала Русь перебувала з ним в союзному договорі. “Своїм“ московський простір був саме тому, що на той час осередком експансії виступав не він, а польський, до того ж, за визначенням автора, русам була притаманна “врожденная склонность к единовhрцамъ“ [100, c.43], яка актуалізувалась в контексті вищеозначених подій.

Подане автором видовище, яке відбувалося на “сцені“ північної Малої Русі, вражає жорстокістю своїх наслідків для руського населення. Оскільки руси прихильно ставились до одновірців, “обнаруживъ сею неосторожностію вражду свою къ Полякамъ“ [100, c.43], польське військо, очолюване самозванцем Отреп'євим, будучи неспроможними розбити московські війська, жорстоко мстилося руському народові за прихильність до московців, зокрема жителям міста Новгород-Сіверський.

Новгород-сіверську трагедію, представлену автором, можна умовно поділити на три дії.

Перш ніж почати розповідь про події, автор докладно описує місце бою, який є змістом першої “дії“. Ця дія поділяється на кілька яв: 1) незначні сутички між московцями та поляками; 2) генеральний бій, під час якого перемогу отримали поляки; 3) переслідування московських військ, що поділилися на дві частини, одна з яких “увалилась въ Новгородъ и заперла позади себя ворота“ [100, c. 43].

Змістом другої дії є облога Новгород-Сіверського польськими військами, під час якої жителі міста, за припущенням автора, “по необдуманности или не будучи въ силахъ“, випустили московське військо й допомогли йому переправитися через річку, тобто уникнути переслідування ворога.

Третя дія цієї трагедії виписана автором докладно, оскільки є епіцентром цієї частини тексту. Спочатку показано польське військо, яке, вибивши міські ворота, вдерлося до Новгород-Сіверського. Поляки, шукаючи московців, убивали всіх, хто б їм не зустрівся. Коли ж довідались, що московського війська в місті немає, то спрямували всю свою злість на мешканців (“обратили всю свою злость на гражданъ“).

У другій яві представлено помсту польського війська мешканцям Новгород-Сіверського:

“Убійство надъ ними произведено всеобщее; не щадя ни пола, ни возраста умерщвляли всhхъ безъ пощады. Несчастные сіи граждане, бывъ не вооружены и безо всякаго сопротивленія, только что крестились и молились Богу и своимъ убійцамъ; но сіи безъ угрызенія совhсти закалали жертвы свои въ полномъ неистовствh; женщины и дhвы, по изнасилованіи, были перебиты; младенцы, подлh убитыхъ матерей, ползавшіе по улицамъ, поднимаемы были на копьяхъ, а иные схвачены за ноги и убиты головами объ стhны; словомъ сказать, кровь человhческая лилась вездh ручьями, а трупы валялись кучами“ [100, c.43-44].

У третій яві показано намагання невеликої кількості молодих жителів знайти порятунок у міській фортеці і винищення їх поляками “до послhдняго“. Четверта ява окреслює панораму тотального знищення міста, коли поляки “зажгли его со всhхъ сторонъ и обратили въ пепелъ“. Образ землі, покритої попелом, окреслений автором у передмові, відбивається в цій частині тексту і як свідчення тотального винищення, і як символ жалоби.

Представлена автором трагедія винищення міста Малої Русі і руського народу тільки за те, що він не бажав брати участь в несправедливих війнах своїх союзників вступає в діалогічні відношення з іншими частинами тексту, зокрема з розповідями про Батуринську, Лебединську та Роменську трагедії [100, c. 206-207, 212-213] часів шведської війни. Під час зіставлення реципієнтом цих частин тексту та проведення між ними аналогій, тобто під час такого інтра- та інтертекстуального діалогу відбувається породження нового смислу. Окрім усвідомлення того, що несправедливі війни несуть виключно горе й розорення землі, на якій вони відбуваються, реципієнт приходить до висновку, що правий був Іван Мазепа, який закликав русів дотримуватись стргого нейтралітету по відношенню до воюючих сторін — шведів та московців, — а також наполягав на тому, щоб захищати власну вітчизну від усякого, хто насмілиться на неї напасти, обираючи її театром своїх власних видовищ (“не должны мы воевать ни со Шведами, ни съ Поляками, ни съ Великоросіянами, а должны, собравшись съ воинскими силами нашими, стоять въ преличныхъ мhстахъ и защищать собственное отечество свое“ [100, c.203]), як, наприклад, польське військо, очолюване Отреп'євим, яке знищило вщент Новгорд-Сіверський.

Після розгрому польських військ в Комарницькій волості те, що сталося зі Лжедмитрієм, автора не цікавить, оскільки це не стосується вже історії русів. Причому він знову вказує на театральність самозванця:

“Войска Малоросійскія, съ Командиромъ своимъ Заруцкимъ, злобясь на Поляковъ за Новгородское побоище, слабо имъ помогали, а только спасли Самозванца и привезли его въ городъ Батуринъ, гдh онъ вновь ополчился, и какъ послh играли они роли свои (підкреслено нами. — О.Б.) съ Заруцкимъ, исторія ихъ описываетъ“ [100, c.44]. Відокремлюючи “ихъ“ исторію, тобто історію московців та поляків, від історії русів, автор ще раз підкреслює те, що чужі інтереси та зацікавлення мусять менше за все турбувати русів, особливо коли йдеться про ворожість цих інтересів інтересам русів.

Театралізовано також подаються сцени катувань козацьких ватажків та їхніх сімей, що наводяться в основному в тій частині тексту, де йдеться про насильницьке впровадження Берестейської унії та про спротив руського народу. В основному катування відбуваються у великих містах, на площах, на виду у великої кількості людей, яких навіть зганяли подивитись на страшне видовище для науки та залякування.

Найсильніше автор описує видовище катувань і страти у Варшаві гетьмана Остряниці та його штату загальною кількістю тридцять сім чоловік. Після підписаного в місті Полонне договору про вічний мир між поляками та русами ці чиновники були захоплені польським військом в Каневському монастирі, куди вони їздили без особливої сторожі. Після цього, пограбувавши монастир та церкву, поляки їх підпалили, а руських урядовців пов'язали й на возах скрито привезли до Варшави (“съ узниками скоропостижно убрались и прошли въ Польшу скрытыми дорогами, боясь погони и нападенія отъ городовъ“ [100, c. 55]).

Друга дія починається поблизу Варшави, де полонених вишикували по двоє разом зв'язаних, причому кожному накинули на шию мотузку з петлею, тримаючи за яку, їх водили слідом за кіннотою по місту “съ тріумфомъ и барабаннымъ боемъ“, як таких, що були полонені в бою. Після чого руських урядовців було оковано й кинуто до підземелля.

В третій дії жінки полонених з дітьми прийшли до Варшави, маючи надію упросити, щоб їхніх чоловіків та батьків відпустили. Але цим вони “только пищу кровожаднымъ тиранамъ умножили и отнюдь ничего имъ не помогли“ [100, c. 55,], оскільки руські чиновники без суду через кілька днів були віддані на тортури та страту.

Перш ніж описувати четверту дію, автор у метатекстовому елементі коментує те, про що він буде розповідати, даючи оцінку ступеня жорстокості страти, якій було піддано руських урядовців:

“Казнь оная была еще первая въ мірh и въ своемъ родh, и неслыханная въ человhчествh по лютости своей и варварству, и потомство едва ли повhрить сему событію, ибо никакому дикому и самому свирhпому Японцу не придетъ въ голову ея изобрhтеніе; а произведеніе въ дhйство устрашило бы самых звhрей и чудовищъ“ [100, c.55]. Люте й варварське видовище відкривала процесія, що складалася з численних ксьондзів, які умовляли козаків прийняти католицтво, щоб очиститися від гріхів. Причому автор називає приречених чиновників “ведомыми на жертву Малоросіянами“. Тобто, на наш погляд, для нього описувана страта є жертвоприношенням, а страчувані — закланними на догоду польським священникам. Саме таке тлумачення ґрунтується на тому, що ніхто інший, як польське духовенство “присвоивъ себh непонятную власть на дhла Божіи и человhческія“ дозволяло ламати клятви, дані поляками некатоликам, оскільки таке віроломство, за ученням їхніх священників, не підлягало Божому суду. Саме тому були захоплені Остряниця та його штат, тобто після порушення поляками мирної угоди між ними та козаками.

Перед тим, як описувати види катувань, які були застосовані до руських урядовців, автор зазначає, що місце страти було заповнене народом, військом і катами “съ их орудіями“, тобто пристроями для катування. Після цього автор розповідає, хто з урядовців і яких зазнав катувань, описуючи ці знущання, що супроводжувалися риданнями жінок катованих та їхніх дітей. У наступній жахливій яві було катовано цих жінок і дітей, на очах у конаючих чоловіків і батьків.

Розгорнуто описана автором трагедія лишає по собі невимовний жах, що заполонив усю Малу Русь, оскільки частини тіл закатованих було розвезено по всій країні й розвішано на сваях у містах, а польські війська чинили над русами усякі безчинства та насильства, повторюючи “произведенные в Варшавh лютости“ [100, c.56], варячи в котлах і спалюючи на вугіллі дітей на очах у їхніх батьків.

Це сильно написане театралізоване жахливе видовище перегукується зі звірствами в Батурині та Лебедині. Під час інтратекстуального діалогу створюється уявлення про жахливість подібної видовищнсті, про жорстокість чужого світу, його закономірне намагання уподібнити до себе, а якщо не вдається — винищити, що, природно, породжує протистояння. Тому, подаючи жорстокий театралізований світ, який створюється через гіпотипозу, автор пробуджує в реципієнтові думку про приреченість русів на протистояння чужому світові, яке детермінується самозбереженням, тобто усвідомленням і відстоюванням своєї інакшості, відмінності від інших народів і їхніх культур, про приреченість на утвердження своєї самобутності й неповторності.

Саме ця думка пронизує безліч промов, послань, листів, вміщених в “Історії Русів“, які наштовхують на неї через віддзеркалення історичних подій, а також взаємовідбиваючись. На думку В.О.Соболь, ці промови, послання та листи створюють “ілюзію наочності“, яка наближає історичну прозу до театральної інсценізації [244, c.55].

Сама структура тексту схожа на структуру давньоруської драми, між діями якої актори представляли інтермедії. Роль таких квазіінтермедій виконують, наприклад, розповіді про часи царювання Петра ІІ та Єлизавети.

На думку автора, правління Петра ІІ, який царював після Катерини І та перед Анною, було як “просіявшій лучь утhшенія и надеждъ“ [100, c.234]. Така характеристика його правління, справді, була обгрунтованою, оскільки як попередні, так і наступні володарі, на відміну від Петра ІІ, намагалися асимілювати Малу Русь, а він — єдиний після Олексія Михайловича з російських царів і цариць, який підтвердив рівноправний союз між Малою Руссю та, тепер уже, Великою Руссю. Укази цього царя характеризуються автором як “великія милости, так справедливо и отечески оказанныя“, які полягали в скасуванні малоросійської колегії, запровадженої Петром І та у відновленні інституту гетьманства, генеральної канцелярії та генерального суду.

Яскраво подається автором інтермедіальне дійство вибору гетьмана у місті Глухові де за Петра І був анафемований Мазепа. Обрання відбувалося протягом трьох днів. Для цього біля соборної церкви спеціально було влаштовано великий амфітеатр. Причому автор використовує поняття “амфітеатр“ у значенні “сцена“. Саме на амфітеатр з тріумфом, супроводжувані численним пішим та кінним конвоєм були внесені національні клейноди. Потому відслужили божественну літургію та відправили молебни, після яких всі козаки знову зібралися біля амфітеатру, де було прочитано імператорську грамоту про дозвіл на обрання гетьмана. Впродовж цього дня було дано бал від імені царя, а на другий день — від нації. Все це дійство супроводжувалося салютом з гармат та легкої зброї. Третього дня так само урочисто було обрано гетьманом Данила Апостола, який склав присягу на вірність государю й вітчизні та отримав від царського міністра клейноди, які символізували гетьманську владу. Все це закінчилося загальним бенкетом на кошти гетьмана, який супроводжувався численним салютуванням. Було обрано свій уряд, який цар затвердив. Крім того, військові чиновники отримали рангові маєтки, тобто утримання чиновництва було відновлено за зразком часів правління ще королів Ягелонів [100, c.234].

Введенням цієї квазіінтермедії автор досягає подвійного ефекту: по-перше, відбувається відновлення першого діяння, тобто самобутності й рівноправності русів, по-друге, він застосовує, так би мовити, ефект затягнутої рани. Відомо, що коли бити без перестанку, то болю вже майже не відчувається, він притлумлюється. Коли ж рани трохи затягуються, починають заживать, а по них знову почати бить, то біль відчувається зі ще більшою гостротою. Такий самий ефект використовується автором, оскільки після “блаженства“, яке відчула Мала Русь під час короткотривалого правління Петра ІІ (“послh долголhтнихъ гоненій, ее (Малу Русь. — О. Б.) угнетавшихъ, просіявшій лучь утhшенія и надеждъ скоро затмился и померкъ“), з приходом до влади імператриці Анни Іоановни всі утиски було поновлено, особливою жахливістю з яких визначалися безчинста таємної канцелярії, очолюваної Біроном. Тобто після незначного просвіту над русами залягла непроглядна темрява.

На відміну від проаналізованої, квазіінтермедія правління Єлизавети пройнята іронією, оскільки епоха надій, яка почалася разом з її царюванням, так і залишилася всього-навсього епохою самих надій на самостійність Малої Русі як держави. Інтермедіально подано відвідини царицею Києва, коли її зустрічало безперервне військове оточення, а також театральне дійство, розігране студентами Києво-Могилянської академії. Натомість гетьманування Кирила Розумовського подано шаржовано, оскільки той піклувався більше про передачу рангових маєтків у своє довічне родове володіння, а гетьманство, яке споконвіку було виборне, намагався закріпити за своєю сім'єю, тобто зробити його династичним. Авторське ставлення до цих домагань відображається в позиції чиновників і знатних козаків, які схарактеризували подання, вигадане Розумовським, як безглузде й таке, що суперечить правам і вольностям нації [100, c.250].

Так само шаржовано подає автор набір гольштинців під час царювання Петра ІІІ. Цікаво побудовано авторську розповідь, оскільки зовнішній вигляд і настрій молоді відбивають розділення на свій і чужий простір. Так, збаламучене заманливими обіцянками українське юнацтво “поднялось птичьимъ полетомъ съ Полудня на Сhверъ“. Юнаків було так багато, що вони нагадували “Посполитое рушение“. Але через півроку вони змушені були “волоктися“ додому, оскільки після смерті недолугого царя Петра ІІІ стали нікому не потрібними, “и по мhре ихъ поступковъ, оказанныхъ въ тріумфальномъ своемъ походh до Петербурга, вездh на возвратномъ пути презираемы были отъ жителей до омерзhнія“ [100, c.251].

Таким чином, потрапивши до чужого простору, юнаки абсолютно змінюють свій статус, перетворюються на блазнів, оскільки їхня служба відбивала блазнірське царювання Петра ІІІ. Погравшись у солдатиків, царська династія викидає гольштинців на вулицю, залишає напризволяще, оскільки живі іграшки стають непотрібними.

Отже, в “Історії Русів“ навколишній світ театралізовано, події сприймаються як театральне дійство, видовище, часом трагічне, часом трагікомічне, переважною більшістю жахливе, жорстоке. Автор дивиться на світ як на театр, на сцені якого люди приречені обирати між Добром і Злом, між Честю та Безчестям, між Людяністю й Жорстокістю.

Діалогічні відношення між текстовими та метатекстовими підструктурами “Історії Русів“

Автор “Історії Русів“ величезної ваги надає козацтву як лицарському станові. Саме цей прошарок суспільства цікавить його найбільше за всі інші, тому що козацтво відіграло найважливішу роль у державотворенні Русі (Малоросії, України) та здобуванні авторитету протягом всієї історії аж до його знищення як стану. Тому на початку автор з'ясовує, звідки взялись козаки як охоронці держави. За його версією, назва “козаки“ пішла від назви одного зі слов'янських племен “козаръ... которые hзживали верхомъ на коняхъ и верблюдахъ и чинили набhги; а сіє названіе получили наконецъ и всh воины Славянскіе, избранные изъ ихъ же породъ для войны и обороны отечества, коему служили въ собственномъ вооруженіи, комплектуясь и перемhняясь также своими семействами. Но когда во время военное выходили они внh своихъ предhловъ, то другіе гражданскаго состоянія жители дhлали имъ подъмогу, и для сего положена была у нихъ складка общественная или подать, прозвавшась наконецъ съ негодованіемъ Дань Козармъ“ [100, с. 2].

Функція легенди про дань козарам в “Історії Русів“ трансформується. Автор актуалізує той момент, що подать необхідна була саме для утримання війська, оминаючи увагою те, що в “Повісті врем'яних літ“ (ПВЛ), дань козарам рівнозначна дані, яку збирали легендарні Олег або Ігор, що ходив на деревлян, потім дані, яку збирала Ольга. Тобто в ПВЛ це — подать, стягувана сильнішим племенем, з підкорених ним племен. Іншими словами, функція повідомлення, направленого від носія інформації до аудиторії, яку виконувала легенда про дань козарам в ПВЛ, трансформується в “Історії Русів“ у функцію колективної культурної пам'яті [248, с. 131], завдяки чому відбувається спілкування не лише між адресантом та адресатом, а й між аудиторією та культурною традицією, в якій (традиції) актуалізується споконвічне слов'янське походження оборонців Русі. Саме на останньому робить акцент автор, коли знову в метатекстовій підструктурі звертається до козацької тематики. Власне, текст на сторінках 18-20 є суцільним метатекстовим елементом, де автор описує походження козаків та вступає в полеміку з “нелhпыми мнhніями“ [100, с. 18] деяких письменників, які, “какъ бы препираясь между собою“ [100, с. 18], розповідають, що козаки є прибульцями в Русь або зі Скифії, або від татар, або з “Кабарды Черкасской“.

Автор пояснює, що у будь-якого народу воїнів називали за їхніми обладунками, тому і назва “козаки“ пов'язана зі способом пересування вояків та їхньою зброєю: “...Рускіе воіны назвались конные Козаками, а пhшія стрhльцами и сердюками, и сіи названія суть собственныя Рускія, оть ихъ языка взятыя, на примhръ стрhльцы по стрhльбh, сердюки по сердцу или запальчивости, а Козаки и Козаре, по легкости ихъ коней, уподобляющихся козьему скоку“[100, с. 19]. На цій підставі автор заперечує іноземне походження козаків, оскільки вважає неможливим, щоб “Рускій народъ ввhрилъ бы такимъ бродягамъ судьбу свою и безопасность, сего ничто не доказываетъ и выдумки о томъ и заключенія суть безрассудны“ [100, с. 19]. Так само безглуздими вважає автор і вигадки польських істориків про розселення козаків польськими королями. Він актуалізує те, що польські королі давали розпорядження лише відносно управління та комплектування їхніх полків і примноження їхніх чиновників та урядників і аж ніяк не брали участі в “заведеніи Козаковъ“. При цьому автор знову спирається на привілеї та універсали, які він наводив раніше (“здтhсь описанные“ [100, с. 19]). Цей метатекстовий елемент вступає в діалогічні відношення з передмовою й авторською полемікою з руським істориком, який написав “нелhпую исторійку“. Керуючись постановленим перед собою завданням, автор повертається до заперечення версії про заведення козаків польськими королями. Акцентуючи увагу реципієнта на тому, що польські королі робили розпорядження щодо вже давно “заведених“ козацьких військ, він актуалізує, що ці війська були дуже давніми, про що свідчать “древніе кашнуты и самые оседлости, т.е. околицы и курени“ в усіх провінціях і повітах руських [100, c. 19]. Це свідчення викликає згадку про давні руські міста, давніші від польських королів, про які йшлося в авторській передмові під час полеміки з автором безглуздої історійки.

Неймовірною вигадкою автор вважає версію про походження руських козаків від черкесів, оскільки цей народ “никогда въ Руси городовъ на свое имя не строилъ, да и у себя ихъ не имhетъ, и сей народъ (черкеси. — О.Б.) по виду своему и положенію жительства своего... справедливhе почитаться можетъ произшедшимъ отъ племенъ Славянскихъ, смhшавшихся съ Грузинами и Татарами чhмъ отъ него выводить воиновъ Славянскихъ, целыми миллионами отъ Черкасъ многолюднhйшихъ, и кои выставляли на войну великія свои арміи“ [100, с. 19-20]. Автор зауважує, що черкасами називали і записували майже всіх малоросіян (а не лише козаків) виключно “Велико-Россіяне“, щоб відрізнити їх від свого народу. Таке називання походить від назви найголовнішого малоросійського міста “Черкаса, состоящего при рhкh Днhпрh, гдh Гетманы Рускіе резидовали“ [100, с. 19], що є звичайною річчю в цілому світі: “Так называли Москалями всhхъ по городу ихь Москвh и Царство сіе долго такимъ названіемъ титуловалось“ [100, с. 19].

На наш погляд, цікавим є емоційне зауваження автора посеред аналізованого метатекстового елемента, що описує походження козаків:

“Когда же спрашивать еще, почему городъ Черкаскъ названъ Черкасомъ? То уже тонкость сія будетъ такъ нерhшительна какъ бы и о многихъ другиіхъ въ свhтh городахъ, не имhющихъ свhденія о началh своего названія“[100, с. 19]. Складається враження, ніби автор вже втомився пояснювати, доводити й описувати все до найменших і до найтонших дрібниць. Адже сам факт присутності в тексті авторської відповіді на такі дрібні й не суттєві докази “нелhпыхъ мнhній“ має засвідчити реципієнтові правильність і достовірність авторського пояснення походження козаків.

Автор також актуалізує той факт, що козаки споконвіку часто допомагали своїм союзникам в їхніх військових справах: “Воины сіи, вспомоществуя часто союзникамъ своимъ, а паче Грекамъ, въ войнахъ съ ихъ непріятелями, переименованы отъ Царя Греческаго, Константина Мономаха, изъ Козаръ Козаками, и таковое названіе навсегда уже у нихъ осталось“ [100, с. 2]. Розповідаючи про допомогу козаків своїм союзникам принаймні ще від часів грецького царя Костянтина Мономаха, автор ще на початку своєї “Історії…“ наголошує про давнє походження козацького війська.

Як окремий прошарок козацтва, автора також цікавлять запорожці, тому він подає докладний опис виникнення Запорізької Січі, яка замінила колишню “стражу пограничную“ [100, с. 14]. Запорізьких козаків автор характеризує як “сильную стражу“, що виникла з малоросійських козаків і була визнана польським урядом “полезной“ [100, с. 14].

Отже, в наведеному уривку бачимо розгортання функції легенди про походження козаків як захисників Вітчизни. Вкраплена у текст на його початку, вона розгортається далі й слугує однією з підтримкових підпор авторського задуму. Однією з провідних думок тексту “Історії Русів“ є та, що реальне втілення надії і реальна можливість здобуття самостійної держави й оборони самобутності нації існувала в русів лише тоді, коли існувало козацтво. Тому одним із питань, що постають після ознайомлення з текстом “Історії Русів“, є питання, хто тепер стоїть на обороні національних інтересів русів (малоросіян, українців)? Питання це є конструктивним, оскільки виступає стимулом до відродження національної самобутності та національної держави. Тобто зараз йдеться про той потенціал, який закладено в тексті “Історії Русів“, і який набув подальшого розвитку в поступі культури.

Іще однією з підтримкових підпор авторського задуму є тема державного устрою та судової влади серед козацтва, якій приділяється багато уваги. Автор докладно описує й пояснює способи судочинства та адміністративного врядування, яке панувало в Малоросії до впровадження унії [100, с. 27]. В метатекстовому елементі звучить заперечення “ошибочному заключенію“ деяких письменників про те, що “право Козацкое“ відмінне від шляхетського. Автор актуалізує той момент, що козаки і судились, “и удовольство своє получали по правамъ ихъ шляхетскимъ, особаго же для нихъ права нигдh не видно“ [100, с. 27], що “само право сіе изъ первыхъ преимуществъ шляхетскихъ, узаконяется свободою судиться шляхте чрезъ своихъ выборныхъ судей, а не иныхъ“ [100, с. 27], а також на тому, що “даже и самыя Поляки сдhлавшись послh непримиримыми Козакамъ врагами, права сего никогда у нихъ не отнимали“ [100, с. 27]. Слідом за цим подано опис “Трибунала Малоросійскаго“, який складався з семи департаментів, що охоплювали всі гілки влади.

Виступаючи окремою підструктурою авторського тексту, цей метатекстовий елемент водночас є частиною єдиного текстового утворення, тобто він вступає у взаємодію з іншими підструктурами цього текстового утворення. Цей елемент є складовою механізму, який підводить реципієнта до зіставлень та аналогій в процесі прочитання тексту. Так, польський уряд, навіть коли Русь і Польща знаходились в найантагоністичніших стосунках, ніколи не втручався у судочинство Малої Русі. Натомість Петро І, впроваджуючи Малоросійську Колегію “подбав“ про те, щоб підпорядкувати судову владу Малої Русі як одну з гілок її уряду цій новоствореній колегії, якою керували десять московських офіцерів на чолі з бригадиром Вельяминовим (“въ Коллегіи вершитъ дhла по аппеляціямъ отъ всhхъ правительствъ Малоросійськихъ къ нимъ (до офіцерів та Вельяминова. — О.Б.) на ревизію входящія“ [100, c.226]). Зіставлення аналізованого метатекстового елемента з наказом Петра І про запровадження Малоросійської Колегії веде до творення нового смислу, нового повідомлення, оскільки нашаровується на сучасність, на об'єктивну ситуацію (користуючись термінологією А.М.П'ятигорського) функціонування тексту. Тому в процесі взаємодії двох поліструктурних текстів: аналізованого та реципієнта (адже його теж можемо розглядати як текст ) — відбувається “зрушення смислу та його прирощення“ [159, c.145], тому що постає риторичне запитання: чим краще владні установи які почали запроваджуватися Петром І від питомих маллоросійських, що окрім покріпачення народу та асиміляції її шляхти принесла Колегія русам?

Розкриваючи тему братерської згоди між польським та руським (українським) народами, автор актуалізує, що вона була можливою лише за умови дотримання рівних прав і свобод для обох народів та рівноправного співіснування двох християнських релігій: “Римской и Руской“ [100, с. 28]. Навіть духовенство “склонное обыкновенно къ преніямъ и присвоенію себh правомыслія, подобилось тогда агнцамъ непорочнымъ златаго вhка или пастырства Адамова“ [100, с. 28]. Але така братерська згода панувала між двома народами лише до того, як “началась извhстная оная зпоха, умолченная по Исторіямъ, или легко въ нихъ описанная, но которая, потрясши Польшу до самого основанія, и колебавши ее болhе ста лhть, низринула, наконецъ, въ бездну ничтожества, а народу Рускому давши испить самую горестную чашу, каковую и во дни Нерона и Калигулы не всh Христіане вкушали, преобразила его в иной видъ и состояніе. Это значитъ Унія, выдуманная въ Римh Папою Климентомь VIII... Она явилась здhсь въ лисьей кожh, но съ волчьимъ горломъ“ [100, с. 32]. В характеристиці епохи пригноблення русів, здобування й втрати ними незалежності та свободи протиставлено епітет “легко“ та побудовану на градації парадигму “значності“, “вагомості“ (епоха, що потрясає державами та народами, коливає їх протягом століття йкидає в безодню). Це протиставлення створює додатковий смисл: в авторській історії зосереджено головну увагу саме на цій епосі й описано її докладно, з намаганням усвідомити причини та наслідки подій, що відбувалися в ній. Образ найгіркішої чаші знаходить своє відображення в інших метатекстових елементах, зокрема, коли йдеться про катування українців Петром І і Меншиковим. Крім того, цей образ пов'язує події вищеозначеної епохи з проступаючою як старіший текст палімпсесту [38, c.52] легендою про гірку чашу, випиту Данилом Галицьким, що символізувала не тільки підкорення Русі моноголо-татарам, а й приниження. Тому в ході діалогу між метатекстовими елементами “Історії Русів“, а також між текстом та реципієнтом під час сприйняття його відбувається смислоутворення, утворюється додатковий смисл про приниження народу й держави, який, вступаючи в діалогічні відношення з розгорнутою автором темою обрбз, пов'язаною з Петром І та Мазепою, висвітлює новий ракурс бачення асиміляторської політики й експансії Польщі та Московії на Русь. Ця політика починає розумітись як посягання на Честь, одну з домінант створюваного автором ціннісного світу дійсності. Тому здобування незалежності й свободи є певною мірою обрядом очищення від скверни.

Особливу роль в тому, що руському народові довелося витерпіти найстрашніші муки, на думку автора, відіграла позиція “Духовенства Рускаго“. Через те, що основною причиною згоди на унію була матеріальна зацікавленість духовенства, яке погоджуючись на неї фактично розбило населення на два антагоністичні табори, автор священників, що підтримали унію називає “зрадниками“: “И сихъ предателей было восемъ Епископовъ и одинъ Миторполитъ... А не соблазнившихся Епископовъ, возвысившихь санъ свой Пастырскій благоразуміемъ и твердостію, прямо Апостольскою устояло только три... да протопопъ Новгородскій (мається на увазі місто Новгород-Сіверський. — О.Б.)“ [100, с. 32]. Називаючи згодних із унією зрадниками, а Брестську унію — “соборищемъ“ та “сонмищемъ“, автор висловлює своє негативне ставлення до цієї події, неприйняття її як осквернення, як зазіхання не тільки на вільне віросповідання, а й на честь народу. Особливого пафосу воно набуває на фоні возвеличення непохитних руських священиків: Іоанна Ляжайского, Сільвестра Яворського, Інокентія Туптальского та Симеона Пашинського, — які першими зазнали наруги й потерпіли за православне християнство.

В “сильныхъ…представленіяъ“, які ніби-то направив гетьман Косинський до короля та сенату і до “Брестскаго собранія“, автор актуалізує те, що зміни в народних звичаях та вірі “безъ согласія народнаго“ несуть із собою смуту й провокують до протесту [100, с. 33], що “Духовенство, бывъ избрано въ ихъ должности отъ чиновъ и отъ народа и содержано на ихъ же коштъ, можетъ всего того лишиться оть тhхъ же чиновъ и народа при неудовольствіи“ [100, с. 34], особливо тепер, коли діє всупереч народній думці, не маючи “ оть чиновь націи и оть народа никакого полномочія“ [100, с. 33].

На початку “Історії Русів“, коли йдеться про звільнення Русі за допомогою Литовського князівства та про рівноправний союз між ними, в одній з метатекстових підструктур автор розповідає про устрій Малоросійських земель, а також про верстви, з яких складалося руське суспільство (“три класса: шляхетство, духовенство и поспольство“[100, c.7]). Характеризуючи шляхетство, автор наголошує, що воно природним чином складалося з найкращих представників і в Русі завжди “именовалось рыцарствомъ, заключающимъ Боляръ, произшедшихъ изъ княжескихъ фамилій урядниковъ по выборамъ, и простыхъ воиновъ, называемыхъ Козаками по породh, кои… составляли одно рыцарское сословіе“ [100, c.7]. Автор пояснює також, що шляхта, хоч і мала владу над поспільствомъ, але керувала ним “съ кротостію и характеромъ отеческими“ [100, c.7]. Ним актуалізується, що за часів гетьмана Ружинського (поч. XVI ст.) “Поляки, обращаясь часто съ войсками Малоросійскими и почитая ихъ храбрость и мужественный характеръ, завели съ ними тhсную и искреннюю дружбу и служили многіе изъ нихъ въ полкахъ Малоросійскихъ, поставляя себh то за честь, даже знатное шляхетство, именоваться Козаками“ [100, c.18]. На думку автора, саме від загальноприйнятого називання всіх руськихь вояків козаками “вышла впоследствіи та ошибка, въ которую впали всh писатели Малоросійскіе и Польскіе, полагая въ своихъ лhтописяхъ и исторіяхъ“ [100, c.18], що від гетьмана Михайла Вишневецького всі інші гетьмани обирались з простих козаків. Автор вважає таку помилку “весьма несправедливой и здравому рассудку предосудительной“ [100, c.18], тому що козаки завжди мали своїх чиновників (старшину) “разныхъ степеней“.

Автор робить акцент на тому, що при виборі гетьмана виявляється повага до заслуг і чеснот претендента. Але “натурально, что офицеры, заслуженнhе и достойнhе отъ простыхъ воиновъ, и вошли въ чины свои непремhнно по симъ качествамъ“ [100, c.18]. А далі звучить дуже цікава думка про одне з джерел розбрату протистояння серед русів: “…обходитъ же ихъ (офіцерів. — О.Б.) въ выборахъ Гетманскихъ значило бы нhчто (підкреслення наше.—О.Б.) вздорное, одни неудовольствія, возмущенія и междуусобіе приносящее“ [100, c.18]. В цих авторських роздумах тема розбрату та міжусобиць, яка прозвучала на початку тексту, поглиблюється. Її функція розвивається й стає не просто повідомленням про споконвічний хрест, який несе на собі Русь і народ, а й механізмом, який рухає текст в напрямі породження нового смислу: в загальній історії іноді настають часи, коли інтереси верств мають відійти на задній план, а на передній план виступає проблема досягнення єдності і нації, і держави, щоб взаємодіяти й бути спроможними протистояти іншим націям і державам, що запроваджують політику експансії та асиміляції.

Продовжуючи описувати прошарки руського суспільства, автор також приділяє увагу тому, що посполиті, “живущіе въ городахъ купцы и мhщане, а по селеніямъ свободные миряне“, підлягали своїм “Магістратамъ и Ратушамъ… и судились по правамъ Магдебургіи“ [100, с. 8], тобто були людьми вільними, не закріпаченми.

Актуалізується також тема рівних прав католицької та православної релігії, які були затверджені королівськими привілеями та “Сеймовыми Конституціями“ [100, c.8].

Особливі пояснення подаються автором стосовно Галичини, яка не брала участі в укладанні договору 1386 року, оскільки була приєднана до Польщі 1339 року внаслідок шлюбів між польськими королями та “Княжнами Рускими Галицкими“ [100, c.8] як придане наречених. Автор актуалізує той момент, що Галичину було приєднано до Польщі “подъ одинакое съ нею право“ [100, c.8], аналогічне до наступних договорів між Польщею та Литвою і Руссю.

Тема династичних шлюбів розгортається автором, коли йдеться про одруження малоросійських урядовців, очолюваних гетьманом Іваном Брюховецьким з дочками російських бояр [100, c.162]. Але, якщо одруження галицьких князівен з польськими королями призводило до звільнення Русі з-під татарського іга, то одруження українських урядовців заводило Малу Русь в іго московське. Оскільки наслідком цього одруження було жалування Івана Брюховецького “Великим Воєводою і Думним Боярином“, що означало насправді надання найвищому керівнику Малої Русі до рангу підлеглого царського чиновника. Йому царський уряд “в допомогу“ накинув “малыхъ Воеводъ“, але вже московитів за походженням, які мали “многолюдный штатъ“ і зайняли всі без винятку міста й містечка Малої Русі (“въ три мhсяца наполнили Малоросію и заняли всh города и мhстечки до послhднего“ [100, c.162]), обклавши її народ непомірними податками (“все имhніе жителей до послhдняго животнаго и всякой мhлочи, и обложить все то податьми“ [100, c.162]), що призвело до громадянської війни. В той же час автор звертає увагу читача на те, що “весьма ошибаются тh писатели, кои, приписывая все завоеваніямъ Польскимъ, полагають за одно нынhшнее (1386р. — О.Б.) соединеніе съ Польшею Литвы и Малоросіи съ прежнимъ непосредственнымъ завладhніемъ Польшею Галиціи…“ [100, c.8]. Одначе “и сія часть Малоросіи (Галичина. — О.Б.), так же какъ и вся оная земля, никогда оружіемъ Польскимъ покорена не была, а только помощію Польскою и Литовскою освобождена отъ другихъ владhтелей и притязателей, каковы были Татары и Венгерцы“ [100, c.8]. Отже, автор знову описує текст гіпотетично відомий реципієнтові, вступаючи з цим текстом у полеміку й водночас наголошуючи на рівноправному союзі Малоросії як спадкоємиці Русі з Литвою та Польщею. На доказ цієї думки і як підтвердження її подається текст “привилегіи Короля Казимира Великаго, вь 1339 году… состоявшуюсь“ [100, с. 8-9.]

Ретроспективну розповідь про приєднання до Польщі Галичини можна вважати авторським відступом, адже вона випадає з хронології подій, якої автор, наслідуючи літописи, послідовно дотримується. Але цей відступ аж ніяк не випадає з основної тканини тексту і є складовою сюжету, тому що узгоджується з провідною думкою “Історії Русів“ про споконвічну незалежність і природну волелюбність Русів (українського народу), яка втілювалася в рівноправних договорах з державами-союзницями.

Тема виборності руського духовенства з лицарського прошарку суспільства (тобто козацтва), яка прозвучала на початку “Історії Русів“ [100, с. 7], в поданні гетьмана Косинського розгортається і виконує функцію пояснення зародків національної зради: прагнення і здобування особистих вигод та прибутків всупереч загальнонаціональним інтересам. Саме тому священників, що погодилися на Брестську унію, автор називає зрадниками.

Тому, коли гетьман Павло Наливайко домігся від короля Жикгимунта Третього поновлення прав і вольностей народу руського (після підступної страти гетьмана Косинського), зокрема на православне віросповідання, автор актуалізує, що “некоторые изъ Духовенства прямо отстали отъ сея заразы (від унії. — О.Б.), а другія притворялись быть таковыми, но всh они сожалhли о потеряніи власти надъ народомъ, отъ Поляковъ слишкомъ имъ наданной“ [100, с. 38]. Автора обурює те, що кожний парафінянин мусив домовлятися з попами “о платежh за главныя требы Христіанскія“ [100, с. 38]. Більше того, “сей мерзостный обычай, съ тhхъ поръ вкравшійся, продолжается, по несчастію, и до днесь, и попы, сверхъ установленныхъ имъ доходовъ, дhлаютъ свои безстыдныя вымогательства и мытничества по прежнему... по своему произволенію, и никто о томъ не проречетъ и не возопіетъ“ [100, с. 39]. Ця метатекстова підструктура, в якій автор описує свою сучасність, є характерним для аналізованого тексту прикладом антиципації. Такі антиципації виконують смислоутворюючу функцію. Вони є своєрідними маяками, вплетеними автором по всій тканині тексту, які ведуть реципієнта до єдиноправильного розуміння авторського задуму. Як вже зазначалося, “Історія Русів“ хоч і складається з окремих підструктур (як з текстових, так і метатекстових), але її багатоструктурність зберігається в моноструктурній оболонці цілого завершеного мистецького тексту як висловлювання. Тобто ці дезінтегровані підструктури, які є складовими єдиного висловлювання, в його межах інтегрують між собою, внаслідок чого автор досягає поставленої мети: донести до читача єдиноправильний смисл, що випливає з усієї поліфонії тексту.

З огляду на ці зауваження розглянемо одне з “окружныхъ посланій“ руського духовенства після схвалення ним Брестської унії, вміщене автором в “Історію Русів“. “Отцы Церкви Рускія“ (яка вбивча іронія звучить в цій назві, особливо після характеристики їхніх дій як зради!) в посланні спираються на три причини, що призвели до об'єднаня з Римскою церквою. Перша — та, що “всh Греческіе й Іерусалимскіе Патріархи, народы и церкви подпали съ давнихъ лhтъ под иго невhрныхъ бусурманъ, Турковъ, й отъ нихъ вводятся въ невольный тотъ народъ Агарянскіе обычаи, Христіанству противные“ [100, с. 34]. Другою причиною отці церкви називають “расколъ Стригольщины“, яким заразилося “Московское Христіанство“. І з цього робиться висновок, що “не довлhетъ намъ, православнымъ сущимъ, и общенія съ таковыми косными народами имhти“ [100, с. 34-35]. Третьою причиною названо об'єднання колись єдиної християнської церкви, в якій все було “чрезъ многіе вhки въ совершенномъ единствh и согласіи“ [100, с. 35], аж поки Римську церкву не було відторгнуто “навhтомъ строптиваго Константинопольскаго Патріарха, Фотія, безъ слушныхъ причинъ, але по его тщеславію“ [100, с. 35]. Ці причини є тими зернами, які проростають далі й пояснюють позицію молодших козаків та протистояння їхній позиції Богдана Хмельницького, який обирає союз із Московією як найменшим злом, що оточувало тоді руський народ з усіх боків [100, с. 35].

В той же час автор зауважує, що об'єднання двох церков супроводжувалося наказом від польського уряду про заборону обирати руського гетьмана (“запретить строжайше чинамъ и козакамъ имhть элекцію на выборъ Гетмана“ [100, с. 34]) та введенням в Малоросію польських військ, які силою сприяли впроважденню покатоличення серед русів (“войска Польскія, имевшія повелhніе вспомоществовать Духовенству при введеніи Уніи, исполняли сіє сугубо, и бывъ разставлены при всhхъ знатнhйшихъ церквахъ, а паче въ городахъ и мhстечкахъ, съ обнаженными саблями принуждали народъ клhнчить въ церкви и бить себя въ груди по Римски... При семъ возносимы были сабли надъ головами народа съ угрозами: рубить неповинующихся ихъ велhнію“ [100, с. 35]).

Але таке насильницьке впровадження унії було лише початком народних страждань: “Но сія вся начало только болhзнямъ бh“ [100, с. 35]. Ця характеристика подальших подій ніби відділяє попередню частину тексту, в якій йшлося про братні стосунки між польським, литовським та руським народами. Вона ніби проектує наступну тематику, яка розгортатиметься далі, про протистояння Польщі й Русі, спричинене введенням унії. Адже головною метою покатоличення русів було зовсім не об'єднання церкви, а абсолютне їх поневолення. Тому не випадково автор актуалізує заборону польського уряду обирати руського гетьмана, а поруч із цим те, що “чины и козаки Малоросійскіе“, спираючись на стародавні права та привілеї, затверджені королями та договірними пактами, після страти Косинського обрали новим гетьманом Павла Наливайка і послали до польського короля Жикгимунта Третього прохання, вміщене в тексті “Історії Русів“.

Функція цього прохання полягає в тому, що воно розвиває ідею сарматизму, актуалізує, що “народъ Рускій“ ніколи поляками не був завойований, а приєднався разом із Литвою на добровільних та рівноправних засадах, які були затверджені усіма польськими королями. Основна увага приділяється тому, що саме руський народ “въ нуждахъ и пособіяхъ общихъ соединенной націи ознаменовалъ себя всемhрною помощію и единомысліемъ союзнымъ и братерскимъ, а воинство Руское прославило Польшу и удивило вселенную мужественными подвигами своими во бранехъ и въ оборонh и разширеніи Державы Польской“ [100, с. 36]. Як метатекстовий елемент, це послання цікаве в тому плані, що в ньому дається характеристика попередніх історичних подій та опис “хроникъ отечественныхъ“ і свідчень старих поляків, до яких козаки радять королеві звернутися й пересвідчитися, що ніхто з сусідніх держав не встояв “противу ратниковъ Рускихъ и ихъ ополченія“ [100, с. 36]. Таким чином, у формі “просьбы“ звучить цілком реальна погроза, зумовлена силою козацького війська. Козаки підкреслюють, що “враги“ в особі польських вельмож, “завиствуя правамъ нашимъ, потом и кровію стяжаннымъ, и научаемы Духовенствомъ, завше мhшающимся в дhла мирскія, до ихъ не надлежныя“ [100, с. 36], підбурили короля заборонити обрання руського гетьмана, а народ сколотили “нахальнымъ обращеніемъ его къ Уніи“ [100, с. 36]. Козаків турбує те, що ці негаразди “возмутили священную оную народовъ едность на погибель обоюдную“ [100, с. 36]. Але, незважаючи на всі утиски, які чинилися всьому народові, козаки “не поступили еднакъ... ни на что законопреступное и враждебное; но избравши себh Гетмана по правамъ и привилегіямъ нашимъ, повергаемъ его и самихъ себя милостивhейшему покрову найяснhйшаго Короля и отца нашего и просимъ найуниженнhйше Монаршего респекту и подтвержденія правъ нашихъ и выбора; а мы завше готовы есьмы проливать кровъ нашу за честь и славу Вашего Величества и всей націи!“ [100, с. 36]. Оце повернення до теми непереможності руського козацтва наприкінці “просьбы“ зводить нанівець форму “униженнhйшаго“ прохання. Тобто козацьке послання ставить короля перед фактом оголошення війни в разі непідтвердження ним прав і вольностей руського народу. Всі текстові елементи цієї окремої підструктури несуть інформацію про принижене прохання, а всі субтекстові — про наказ діяти так, а не інакше. Невідповідність текстової та субтекстової інформації створює додаткові смисли.

Ці додаткові смисли пояснюються автором в наступній метатекстовій підструктурі “Історії Русів“. В ній йдеться про те, що, починаючи з 1572 року, тобто від часів “перваго избирательнаго Короля“ [100, с. 39], королівська влада в Польщі була дуже послабленою, “а присвоили ее (владу. — О.Б.) себh вельможи или магнаты Королевства и Духовенство Римское, державшіе Короля за одну проформу“ [100, с. 39]. Звичайно, це було відомо й козацькій старшині.

Далі автор наводить уривок з праць польських істориків, зокрема Ріхарда Вагнера, які “сколько не увеличивали винъ Казацькихъ и сколько не прикрывали самовластныхъ посягательствъ вельможъ й Духовенства Римскаго на землю Рускую“ [100, с. 39-40], але змушені були визнати, що страта Наливайка була незаконною, “противъ чести, совhсти и всhхъ правъ народныхъ“ [100, с. 40], що “наглое“ впровадження унії та прагнення магнатів заволодіти маєтками руських урядників “вмhсто того, чтобы врачевать болhзнь народную, больше ея язвы разстравило“ [100, с. 40]. Не зазначаючи, які саме хвороби повинен був лікувати уряд, автор актуалізує в наведеному уривку, що ці хвороби було роз'ятрено діями саме польського уряду.

Отже, навіть польські історики, які перекручували іторію, відповідно до своїх завдань, розглядаючи страту Наливайка під кутом зору “чести, совhсти и всhхъ правъ народныхъ“, приходять до висновку, що останні були зневажені саме польськими магнатами, і це призвело до всенародного спротиву.

Після посилання на польських істориків автор “Історії Русів“ вводить до тексту наступний метатекстовий елемент, в якому описує становище руського народу й козацтва та зраду “Чиновнаго Шляхетства Малоросійскаго“ після “істребленія“ гетьмана Наливайка [100, с. 40-42]. Він актуалізує зміст “варварскаго приговора“, який було ухвалено польським сеймом, і за яким весь руський народ оголошувався “отступнымъ, вhроломнымъ, и бунтливымъ, и осужденъ въ рабство“ [100, с. 40]. Актуалізуються також наслідки цього “Нероновскаго приговора“: руських депутатів назавжди було відлучено від національного сейму, а лицарство від виборів та урядових і судових посад, було також забрано “деревни і другіе ранговые имhнія отъ всhхъ чиновниковъ и урядниковъ Руськіхъ, и самыхъ ихъ уничотоженіе. Рыцарство Руское названо Хлопами; а народъ, отвергшій Унію схизматиками. Во всh правительственные и судебные уряды Малоросійськіе насланы Поляки съ многочисленными штатами, города заняты Польскими гарнизонами, а другія селенія ихъ же войсками. Имъ дана власть все тое дhлать народу Рускому, что сами схотятъ и придумаютъ, и они исполняли наказъ сей съ лихвою, и что только смыслить можетъ своевольное, надменное и пьяное человhчество, дhлали то надъ несчастнымъ народомъ Рускимъ безъ угрызенія совhсти“ [100, с. 40]. Далі автор описує катування як фізичні, так і моральні, яких зазнав руський народ внаслідок вироку, ухваленого на польскому сеймі.

Цікаво, що автор наприкінці всього тексту знову звертається до порівняння “тиранства Нероновскія“ [100, с. 254], але вже характеризуючи “наказаніе кнутомъ“ часів Катерини II, якому були піддані “старики... изъ прежде бывшихъ Козацкихъ Старшинъ“ [100, с. 253] за те, що “вздумали было отзываться о прежнихъ своихъ правахъ и свободахъ“ [100, 254]. В такий спосіб безчинства польського уряду відбиваються один до одного в безчинствах уряду російського. В цьому конкретному випадку функція першого метатекстового елемента, яка полягає в повідомленні, скерованому від адресанта до адресата, розвивається, і друга метатекстова підструктура вже виконує функцію спілкування між текстовим утворенням як цілим та реципієнтом, по-перше, та між метатекстовими підструктурами в межах єдиного тексту, по-друге. Ось це друге спілкування між метатекстовими підструктурами в межах єдиного текстового утворення породжує новий смисл, якого не несуть в собі окремо взяті метатекстові елементи: потрібно і в часи Катерини II не коритися, а повставати на боротьбу за незалежність держави так само, як руський народ визвольною войною відповів на польські утиски.

Отже, як художній текст, “Історія Русів“ зберігає багатоструктурність, але ця поліструктурність огортається моноструктурною оболонкою цілого завершеного мистецького тексту як висловлювання, яка приховує виключно складну й суперечливу контроверзу відмінних семіотичних світів, що інтегрують між собою. А внаслідок цієї інтеграції під час прочитання реципієнтом аналізованого мистецького тексту відбувається породження нового смислу, якого не несуть в собі окремо взяті текстові та метатекстові підструктури “Історії Русів“.

ВИСНОВКИ

У нашому дослідженні наведене теоретичне узагальнення й нове вирішення наукової проблеми, що виявляється в доцільності застосування поняття “метатекст“ щодо словесного мистецького тексту. Суть проблеми полягає у відсутності цілісної, чітко структурованої концепції прикладання понять зі складовою частиною “мета-“ стосовно словесного мистецького тексту.

У дослідженні ця наукова проблема вирішується в такий спосіб:

  1. В історіографічній частині першого розділу вивчається історія застосування понять зі складовою частиною “мета-“ щодо словесного тексту теоретиками структуралізму, інтертекстуальності та постмодернізму, результатом чого є з'ясування семантики використовуваних ними понять. Ця частина дослідження дає підстави стверджувати, що літературознавцями найчіткіше визначається поняття “метатекстовий елемент“, яке означує складову частину цілого мистецького вербального тексту, де відбивається авторська рефлексія з приводу свого й інших текстів. Це визначення, на наш погляд, є достатньо обґрунтованим і не викликає заперечень.
  2. Наступним етапом дослідження є уточнення семантики й визначень понять зі складовою частиною “мета-“ та їх кореляція. Під час зіставленння двох, на перший погляд синонімічних, понять “метаоповідь“ та “домінантний код“ ми приходимо до висновку, що вони означують явища різного рівня: перше — конкретний твір, а друге — епістемологічну категорію, одну з абстрактних координат, в межах якої людина пізнає світ. Нами також ці поняття адаптуються стосовно мистецького словесного тексту як висловлювання. Так, аналізуючи ідею метаоповіді Ж.-Ф.Ліотара та синтезуючи її з ідеєю Ю.М.Лотмана про культури із парадигматичною та синтагматичною побудовою, ми уточнюємо визначення метаоповіді і розуміємо її як мистецький вербальний текст певної культури з найбільшим показником цінності та істини, який займає вершинне положення в ієрархії текстів і більшою чи меншою мірою детермінує появу нових текстів цієї культури. Погджуючись із Ф.Джеймсоном, що домінантний код є однією з абстрактних координат, в межах якої людина пізнає світ, реалізацією колективної свідомості, скерованої на притлумлення історично виникаючих соціальних протиріч, ми уточнюємо, що, на нашу думку, функція домінантного коду може полягати не тільки в притлумленні соціальних протиріч, а й в нагнітанні, в актуалізації соціальної (національної тощо) несправедливості. Зіставляючи ідею домінантного коду Ф.Джеймсона з поглядом А.М.П'ятигорського на словесний текст як на різновид сигналу та з поглядом М.М.Бахтіна на словесний мистецький текст як на завершене висловлювання, додаємо, що ступінь відкриття, витлумачення, приховування та викривлення в мистецькому тексті створюваної автором реальності залежить не тільки від усвідомлюваної чи неусвідомлюваної реалізації автором колективної свідомості, а також від певної його позиції та культурно-історичної традиції, яка є визначальною як для нього, так і для реципієнта (адресата). Причому ми (слідом за А.М.П'ятигорським) акцентуємо той момент, що під час реалізації свого завдання автор передбачає свого реципієнта, мало того, він конструює його реакцію на свій текст в ситуації метамнемонічного зв'язку з реципієнтом.
  3. Стосовно поняття “метатекст“ в сучасному літературознавстві панує розмаїття думок і концепцій: від ототожнення його з метатекстовим елементом як підструктурою словесного мистецького тексту до визнання його приналежним до іншого рівня, ніж текст, причому цей рівень також визначається по-різному. На наш погляд, слушною є пропозиція розглянути метатекст як позатекстову реальність. Оскільки нас цікавить процес творчого сприйнття реципієнтом (адресатом) авторського мистецького словесного тексту або, іншими словами, процес “виростання на кордонах твору“ естетичного об'єкта [18, с. 280], ми не можемо підтримати концепцію теорії метатексту А.Поповича, оскільки в ній йдеться про створення реципієнтом особистого відгуку на вже сприйнятий ним авторський текст. Тлумачення позатекстового аспекту метатексту Ю.М.Лотманом, на нашу думку, певною мірою збігається зі значенням з'ясованого нами поняття домінантного коду. Таким чином, визначаючи метатекст як об'єкт віртуальної реальності, який постає під час сприйняття реципієнтом авторського мистецького словесного тексту, ми пропонуємо власну концепцію метатексту.
  4. Визначаючи методологію нашого дослідження, наголошуємо на тому, що в ньому йдеться, власне, про словесний мистецький текст як висловлювання, а також, на тому, що, на наш погляд, у літературознавстві естетика, семіотика та металінгвістика є взаємодоповнюючими галузями знання. Тому нашу концепцію метатексту побудовано на синтезі кількох методологій. Йдеться про наукову спадщину М.М.Бахтіна та доробок науковців, що творчо розвинули його ідеї, тобто про структурно-семіотичну естетику та герменевтику. Під час визначення семантики поняття “метатекст“ нами також використовується концепція О.О.Потебні про природу поетичного слова й твору словесного мистецтва та ідея В.І.Тюпи про інфратекст. Особливо хотілося б наголосити на тому, що, на наш погляд, результатом сполучення різних методологій став саме синтез, а не еклектика, оскільки в концепції структуралістів є немало спорідненого з ідеями О.Потебні, які, в свою чергу, мають точки дотику з підходом, розроблюваним теорією філологічної герменевтики в її сучасному різновиді, передбачаючому не тільки відновлення первісного смислу, закладеного автором, а й врахування нових смислових нашарувань.
  5. Суть нашої концепції полягає в тому, що ми розуміємо метатекст як варіант естетичного об'єкта. Естетичний об'єкт, який ми так само, як і В.І.Тюпа ототожнюємо з інфратекстом або ейдосом смислового цілого, є інваріантом і для авторського твору, маніфестованого в знаковому матеріалі мистецького словесного тексту, і для твору реципієнта (метатексту), який постає під час декодування (дешифровки) авторського тексту в ситуації діалогу реципієнта з автором через текст. Власне, цей діалог є можливим, завдячуючи існуванню естетичного об'єкта, який є первинним для всіх евентуальних версій, кожна з яких висвічує якусь нову грань естетичного об'єкта, що й забезпечує, на нашу думку, “живучість“ (О.Потебня) мистецьких текстів у віках. Естетичний об'єкт “виростає на кордонах твору шляхом подолання його матеріально-речевої визначеності“ [18, с. 280], на наш погляд, тільки за умови створення реципієнтом власної версії авторського твору під час сприйняття мистецького тексту. Таке сприйняття є справжньою формою існування цього твору, тобто авторський твір, який є варіантом естетичного об'єкта, автентично присутній під час читання, тому що маніфестуючий його мистецький текст прочитується не з метою довідатися щось про твір, а з метою довідатися, яким він є сам по собі, що є “фактом онтологічного значення“ [330]. В ситуації, коли реципієнт не бере участі у створенні метатексту, не відбувається діалог, а, отже, не осягається ейдос смислового цілого, тобто не виникає умов для “виростання“ естетичного об'єкта. Ми приходимо до думки, що реципієнт приречений на створення метатексту під час спілкування з автором через мистецький текст, оскільки “мистецтво є мовою митця, і як за допомогою слова не можна передати іншому своєї думки, а можна тільки пробудити в ньому його власну, так не можна її повідомити й у творі мистецтва; зміст цього останнього (коли він закінчений) розвивається не в мистецтві, а в тих, хто розуміє…“ [216, с. 49].
  6. Досліджуючи науковий доробок теоретиків інтертекстуальності, зокрема Н.А.Фатєєвої, ми з'ясовуємо, що ними послідовно доводиться той факт, що механізмом метамовної рефлексії є інтертекстуальність. За аналогією до цього ми стверджуємо, що механізмом рецепції мистецького словесного тексту також є інтертекстуальність, оскільки можемо розглядати автора й реципієнта як окремі тексти, тому діалог, який відбувається між ними в ситуації сприйняття реципієнтом мистецького тексту, є діалогом інтертекстуальним. Такий підхід до автора й реципієнта зумовлюється також нашим поглядом на словесний мистецький текст як на висловлювання, яке передбачає відгук на нього, відповіднэ реакцію з боку адресата в ситуації діалогу між ними. Аналіз мистецького словесного тексту “Історія Русів“ доводить, що між підструктурами мистецького тексту також відбувається своєрідний “діалог“, тому можна стверджувати, що окрім інтертекстуальності механізмом рецепції мистецького словесного тексту є також інтратекстуальність.
  7. Таким чином, ми приходимо до висновку, що метатекст — це віртуальний текст, який пророджується реципієнтом під час діалогу з автором через словесний мистецький текст, який є цілим завершеним висловлюванням, що містить певну авторську систему бачення й оцінювання світу пізнання й вчинку. Під час творення цього віртуального тексту відбувається породження нових смислів, так, що смисл створюваного під час рецепції тексту буде більшим за суму змістів складових частин мистецького тексту. Нами також доповнюється й суттєво уточнюється поняття “домінантний код“, визначене Ф.Джеймсоном. На наш погляд, домінантний код словесного мистецького тексту — це певна позиція автора-митця, що детермінується певною ідеологією, та його мистецьке завдання, які визначають створення нової форми в ситуації метамнемонічного зв'язку між автором та реципієнтом як нового ціннісного ставлення до світу дійсності та етичного вчинку (тобто до змісту естетичного об'єкта), який пізнається та співпереживається реципієнтом.
  8. В аналітичній частині дослідження ми розглядаємо “Історію Русів“ — текст давньої української літератури, який було створено невідомим автором між 1796-1805 роками, — як словесний мистецький текст, тобто за головний критерій обираємо мистецьку вправність автора “створювати нову ціннісну форму як нове ціннісне ставлення до того, що вже стало дійсністю для пізнання й вчинку“ [18, c.268-269] та з позиції позазнадходження “об'єднувати, оформлювати й завершувати подію“ [18, c. 270]. Іншими словами, досліджуючи її як метатекст, розглядаємо “Історію Русів“ саме як варіант естетичного об'єкта. Такий підхід до предмета дослідження, на наш погляд, є передумовою металінгвістичного аналізу, що визначає методологію металінгвістики, науки, яку почав розробляти М.М.Бахтін і яку ми вважаємо однією з галузей літературознавства.
  9. В нашому дослідженні “Історія Русів“ осмислюється та описується відповідно до змісту визначених в першому розділі понять: як текст, метаоповідь, метатекст. Визначається також її домінантний код: намагання автора дати гідну оцінку подвигам, героїчності русів, проявленим ними під час державних змагань, а також його переконання в тому, що руси з'явилися одночасно з іншими народами, а їхні державність і незалежність входять до світобудови, тому приречені на відновлювання. Такі авторська позиція й завдання гармонійно поєднуються з бароковою поетикою, яка є передумовою для побудови нової системи бачення та оцінки дійсності, а також показником національного відродження русів. Києво-могилянська поетико-риторична традиція детермінує і визначає ціннісні критерії створюваного автором світу дійсності й пізнання, який, відповідно, закономірно будується за принципом антитези.
  10. Металінгвістичний аналіз тексту “Історія Русів“ доводить, що антитетична побудова часопростору зумовлює енантіоморфізм між його складовими частинами, що призводить до діалогічних відношень між текстовими та метатекстовими підструктурами цього цілісного мистецького тексту. Доведено, що в ситуації кількарівневого інтер- та інтратекстуального діалогу, який відбувається одночасно між реципієнтом і автором через текст, а також між текстовими та метатекстовими частинами “Історії Русів“, постає віртуальний текст — метатекст, зміст якого не дорівнює сумі змістів складових частин мистецького тексту.
  11. Протиставлення в “Історії Русів“ двох шарів світового порядку — міфологічного та історичного — призводить до того, що під час сприйняття цього тексту міфологічний шар накладається на історичний, ніби нашаровується на нього, що спричиняє породження додаткових смислів. Для визначення самобутності руського народу і місця його історії в історії світовій, яке є складовою домінантного коду “Історії Русів“, простір створеної автором світобудови стосовно русів поділяється на свій і чужий. Антитетична побудова часопростору, яка базується на протиставленні двох шарів світового порядку — міфологічного та історичного, — а також на розподібненні простору на свій і чужий з подальшим аналогічним його розчленовуванням, спричинює енантіоморфізм між “першими ділами“, що входять до світобудови, та історичним їх поновленням, а також між своїми та чужими прусторами, які, взаємовіддзеркалюючись, поєднують між собою різні частини тексту. Тобто через енантіоморфізм співвідносяться структурні частини тексту, що призводить до породження нових смислів, певних інтонацій та тональностей, які збагачують мистецький текст додатковими значеннями.
  12. Відповідно до барокового світосприймання автор дивиться на світ як на театр, на сцені якого люди приречені обирати між Добром і Злом, між Честю та Безчестям, між Людяністю й Жорстокістю, тому в “Історії Русів“ навколишній світ театралізовано, події сприймаються як театральне дійство, видовище, часом трагічне, часом трагікомічне, переважно жахливе, жорстоке.
  13. Металінгвістичний аналіз, який передбачає дослідження діалогічних відношень в межах словесного мистецького тексту як цілого завершеного висловлювання, доводить, що “Історія Русів“ є мистецьким цілісним текстом.

На наш погляд, ця монографія свідчить про перспективність дослідження металінгвістики як галузі літературознавства. Запропоноване нами тлумачення поняття “метатекст“ видається надзвичайно перспективним, оскільки воно є дійовою категорією металінгвістики. Наше визначення поняття “метатекст“ є результатом синтезу трьох методологій: рецептивної естетики, структуралізму та герменевтики, складовою якої є металінгвістика. Поняття “метаоповідь“, “домінантний код“, “метатекст“ фокусують досягнення сучасного літературознавства й культурології, що є доказом перспективності синтетичних досліджень, які відбуваються на межі кількох дисциплін. Аналітична частина цієї роботи дозволяє вважати перспективною запропоновану методологію дослідження словесних мистецьких текстів, оскільки свідчить про її дієвість стосовно давнього вербального мистецького тексту, масштабність художності якого, на наш погляд, було доведено, завдячуючи саме цій методології.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

  1. Аверинцев С.С. Античная риторика и судьбы античного рационализма // Античная поэтика. Риторическая теория и литературная практика. — М.: Наука, 1991. — С. 3-26.
  2. Аверинцев С.С. Западно-Восточный генезис литературных канонов византийского средневековья // Типология и взаимосвязи литератур Востока и Запада. — М.: Наука, 1974. — С. 152-192.
  3. Аверинцев С.С. Поэтика ранневизантийской литературы. — М.: Наука, 1977. — 320 с.
  4. Аверинцев С.С. Риторика как подход к обобщению действительности // Поэтика древнегреческой литературы. — М.: Наука, 1981. — С. 15-46.
  5. Автор и текст: Сб. ст. — СПб.: Изд-во Санкт-Петербург. ун-та, 1996. — 470 с.
  6. Адрианова-Перетц В.П. Очерки поэтического стиля древней Руси. — М.-Л.: Изд-во АН СССР, 1947. — 188 с.
  7. Алексеев М.П. Очерки испано-русских литературных отношений. — Л., 1964. — 216 с.
  8. Апанович Е.М. Рукописная светская книга XVIII в. на Украине: Исторические сборники. — К., 1983. — 222 с.
  9. Арнольд И.В. Проблемы диалогизма, интертекстуальности и герменевтики: Лекции к спецкурсу / Российский гос. пед. ин-т им. А.И.Герцена. — СПБ., 1995. — 59 с.
  10. Атлас А.З. О внетекстовых семантических связях поэтического текста // Семантика и прагматика единиц языка в тексте: Межвуз. сб. науч. тр. — Л.: Изд-во ЛГПИ, 1988. — С. 18-26.
  11. Бантыш-Каменский Д. Исторія Малой Россіи. — М., — Ч.1. — 360+84 с.
  12. Барокко в славянских культурах.: Сборник статей. — М.: Наука, 1982. — 351 с.
  13. Барт Р. Из книги “О Расине“ // Барт Р.Избранные работы: Семиотика: Поэтика: Пер.с фр. / Сост. общ. ред. и вступ. сл. Г.К.Косикова. — М.: Прогресс, 1989. — С. 142-232.
  14. Барт Р.Избранные работы: Семиотика: Поэтика: Пер.с фр. / Сост. общ. ред. и вступ. сл. Г.К.Косикова. — М.: Прогресс, 1989. — 616 с.
  15. Барт Р. Третий смысл. Исследовательские заметки о нескольких фотограммах С.М.Эйзенштейна. // Кино и время. — 1979. — Вып. 2. — С. 174-202.
  16. Бахтин М.М. Вопросы литературы и эстетики. — М.: “Худож.лит.“, 1975. — 502 с.
  17. Бахтин М.М. К методологии гуманитарных наук // Бахтин М.М. Эстетика словесного творчества. — М.: “Искусство“, 1979. — С. 361-373.
  18. Бахтин М.М. К эстетике слова // Контекст: Литературно-теоретические исследования. — М.: Наука, 1974. — С. 258-280.
  19. Бахтин М.М. Проблема речевых жанров // Бахтин М.М. Эстетика словесного творчества. — М.: “Искусство“, 1977. — С. 237-280.
  20. Бахтин М.М. Проблема содержания, материала и формы в словесном художественном творчестве // Бахтин М.М. Вопросы литературы и эстетики. — М.: “Худож.лит.“, 1975.
  21. Бахтин М.М. Проблема текста в лингвистике, филологии и других гуманитарных науках. Опыт философского анализа // Русская словесность: От теории словесности к структуре текста: Антология. — М.: Academia, 1997. — С. 227-244.
  22. Бахтин М.М. Проблемы поэтики Достоевского. — М.: Совет. Россия, 1979. — 320 с.
  23. Бахтин М.М. Слово в романе // Бахтин М.М. Вопросы литературы и эстетики. — М.: “Худож. лит. “, 1975. — С. 72-233.
  24. Бахтин М.М. Эстетика словесного творчества. — М.: “Искусство“, 1979. — 424 с.
  25. Бахтинология: Исследования. Переводы. Публикации: (К 100-летию со дня рождения М. М. Бахтина) / Сост. К. Г. Исупов. — С-Пб: Апетейя, 1995. — 370с.
  26. Белей І. Причинок до питання про час появи “Історії Русів“ // ЗНТШ. — Львів. — 1895. — Т.7. — С. 11-12.
  27. Белецкий А.И. Симеон Полоцкий // История русской литературы: В 10 т. — Т.2. — Ч.2. — М.-Л., 1948. — 439 с.
  28. Бердник О.С. “Історія Русів“ як метатекст. Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук. — К., 2001. — 20 с.
  29. Бердник (Буянкіна) О.С. Барокова поетика “Історії Русів“ // Филологические исследования: сборник научных работ. — Выпуск 1. — Донецк: Юго-Восток, 2000. — С. 17-27.
  30. Бердник О.С. “Історія Русів“ як поліструктурне текстове утворення // Філологічні семінари. (Наука про літературу на межі століть: тема вільна): Наук. зб. — Вип. 3. — К.: Видавничо-поліграфічний центр “Київський університет“, 2000. — С. 73-83.
  31. Бердник О. Проблема метатексту в сучасному літературознавстві // Warszawskie zeszyty ukrainoznawcze No 13-14. Spotkania polsko-ukraiDskie. Studia Ukrainika / Pod redakcj Stefana Kozaka. — Warszawa: Katedra Filologii UkraiDskiej Uniwersytetu Warszawskiego, 2002. — S. 258-268.
  32. Білецький Л. Основи української літературно-наукової критики. — К.: “Либідь“, 1998. — 408 с.
  33. Білецький О.І. Перекладна література візантійсько-болгарського походження // Матеріали до вивчення історії української літератури: В 5 т. — К., 1959, — Т.1. — С.110-135.
  34. Бодянський О. Вступне слово до “Исторіи Русовъ“ // Исторія Русовъ или Малой Россіи: Сочиненіе Георгія Конискаго, Архіепископа Бhлорускаго. — Москва. Въ Университетской Типографіи, 1846. — Репринтное воспроизведение издания 1846г. — К: РИФ “Дзвін“, 1991. — С. 1.
  35. Бондар В.Т. Проблеми рецептивної естетики і поетики у творчій спадщині І.Я.Франка: Автореферат дис. … канд. філол. наук: 10.01.06 / НАН України, Ін-т літератури ім. Т.Г.Шевченка. — К., 1999. — 18 с.
  36. Булыгина Т.В., Шмелев А.Д. Человек о языке: (Метаязыковаая рефлексия в нелингвистических текстах) // Логический анализ языка. Образ человека в культуре и языке. — М., 1999. — С.146-151.
  37. Буянкина Е.С. Влияние “Истории Русов“ на развитие украинской и других славянских литератур // Изучение славянских языков, литератур и культур. — Белград, 1998. — С. 25.
  38. Буянкіна О.С. Інтерпретація “Історії Русів“ під кутом зору літературно-критичної думки ХХ ст. // Актуальні проблеми української літератури і фольклору: Наук.зб. — Вип.3. — Донецьк: Кассіопея, 1999. — С. 51-59.
  39. Буянкіна О.С. “Історія Русів“ під проекцією культурологічних поглядів Є.Маланюка // Євген Маланюк: Література, історіософія, культурологія. Матеріали міжнародної наукової конференції, присвяченої 100-річчю від дня народження Євгена Маланюка, 14-15 травня р.: У 2-х ч. — Кіровоград, 1997. — Ч.II. — С. 3-6.
  40. Василенко Н. Къ исторіи малорусской исторіографіи и малорусскаго общественнаго строя // Кіевская старина. — К., 1894. — Кн.11. — С. 242-270.
  41. Васильев Н.Л. Проблема высказывания (речевых жанров) в лингвистической концепции М.М. Бахтина и ее значение для развития филологических наук // Проблемы научного наследия М.М. Бахтина. — Саранск, 1985. — С. 85-104.
  42. Васильев Н.Л., В.Н. Волошинов. Биографический очерк // Волошинов В.Н. Философия и социология гуманитарных наук. — СПб: Аста-пресс ltd, 1995. — С. 5-22.
  43. Вежбицка А. Метатекст в тексте // Новое в зарубежной лингвистике. — Вып. 8: Лингвистика текста. — М.: Прогресс, 1978. — С. 402-421.
  44. Виноградов В.В. Поэтика и ее отношение к лингвистике и теории литературы // Вопр. Языкознания. — 1962. — No 5. — С. 2-23.
  45. Винокур Г.О. Поэтика. Лингвистика. Социология. (Методологическая справка) // Леф. — 1923. — No 3. — С. 104-113.
  46. Возняк М.С. Історія української літератури: У 2 книгах. — Кн.1. — Львів.: Світ, 1992. — 696с.
  47. Возняк М.С. Псевдо-Кониський і псевдо-Полетика (“Исторія Русовъ“ у літературі й науці). — Львів-Київ, 1939. — 159 с.
  48. Волкова Т.С. Проблема метажанру в ліриці: Автореф. дис… канд. філол. наук: 10.01.08 / Київ. нац. ун-т ім. Т.Г.Шевченка. — К., 1994. —36 с.
  49. Волошинов В.Н. Марксизм и философия языка. Основные проблемы социологического метода в науке // Волошинов В.Н. Философия и социология гуманитарных наук. — СПб: Аста-пресс ltd, 1995. — С. 216-380.
  50. Волошинов В.Н. О границах поэтики и лингвистики // В борьбе за марксизм в литературной науке. — Л., 1930. — С. 208-223.
  51. Восканян Г.Р. интеракциональный анализ диалогических текстов // Семантика и прагматика единиц языка в тексте: Межвуз. сб. науч. тр. — Л.: Изд-во ЛГПИ, 1988. — С. 26-34.
  52. Гадамер Г.-Г. Актуальность прекрасного. — М.: Искусство, 1991. — 367 с.
  53. Галич О.А. Теорія літератури: Сторінки підручника. — Рівне, 1994. — 32 с.
  54. Гальперин И.Р. Информативность единиц языка / Учеб. пособие для вузов. — М.: “Высшая школа“, 1974. — 175 с.
  55. Галянич М.І. Внутрішня форма слова в художньому тексті: Автореф. дис… д-ра філолог. наук: 10.02.01 / Ін-т укр. мови НАН України. — К., 1998. — 32 с.
  56. Гиршман М.М. Ритм художественной прозы. — М.: Советский писатель, 1982. — 368 с.
  57. Гиршман М.М. Литературное произведение. Теория и практика анализа. — М.: Высшая школа, 1991. — 160 с.
  58. Гиршман М.М. Избранные статьи. — Донецк: Лебедь, 1996. — 160 с.
  59. Гончар О.І. Українська література передшевченківського періоду і фольклор. — К.: Наук. думка, 1982. — 312 с.
  60. Грабович Г. Теорія та історія: “горизонт сподівань“ і рання рецепція нової української літератури // Грабович Г. До історії української літератури: Дослідження, есе, полеміка. — К.: Основи, 1997. — С. 46-136.
  61. Григорьев В.П. Из прошлого лингвистической поэтики и интерлингвистики. — М.: Наука, 1993. — 174 с.
  62. Григорьев В.П. Поэтика слова. (На материале русской советской поэзии). — М.: “Наука“, 1979. — 343 с.
  63. Грицай М.С. Народное поэтическое творчество и развитие жанров древней украинской литературы (XVII-XVIII ст.). Автореферат дисс. на соискание ученой степени д-ра филолог. наук (10.648) / Киевск. гос. ун-т им. Т.Г.Шевченко. — К., 1970 — 46 с.
  64. Грушевскій А.С. К судьбh Исторіи Русовъ: Эпизодъ изъ украинской историографіи XIX в. // Чтенія Историческаго Общества Нестора-лhтописца. — К., 1906. — Кн. XIX. — Вып. 2. — С. 51-70.
  65. Грушевскій А.С. К характеристикh взглядовъ Исторіи Русовъ // Известія ОРЯС АН. — СПб., 1908. — Т. XIII. — Кн. 1. — С. 396-427.
  66. Грушевський М.С. З історичної фабулістики кінця XVIII віку // Академику Н.Я.Марру: Юбилейный сборник. — М.-Л., 1935. — С. 607-611.
  67. Грушевскій М.С. Развитіе украинскихъ изученій въ ХІХ в. и раскрытіе въ нихъ основныхъ вопросовъ украиновhдhнія // Украинскій народъ въ его прошломъ и настоящемъ. — СПб, 1914. — Т. 1 — С.1-37.
  68. Гусєв В.І. Західна філософія Нового часу. XVII-XVIII ст. Підручник. — К.: Либідь, 2000. — 368 с.
  69. Гюббенет И.В. Основы филологической интерпретации литературно-художественного текста. — М.: Моск. Ун-т, 1991. — 204 с.
  70. Ґеник-Березовська З. Грані культур. Бароко, романтизм, модернізм. — К.: “Вид-во “Гелікон“, 2000. — 368 с.
  71. Деррида Ж. Подпись — событие — контекст // Дискурс. — 1996. — No 1. — С. 53-54.
  72. Деррида Ж. Позиции. — К.: Д.Л., 1996. — 192 с.
  73. Дзира Я. “Історія Русів“ — видатна пам'ятка української історіографії: нові дані про її автора // Автопортрет нації. — К., 1997. — С. 123-132.
  74. Диалог историков. Переписка А. Тойнби и Н. Конрада // Новый мир. — 1967. — No7. — С.183.
  75. Довгалевський Митрофан. Поетика (Сад поетичний). — К.: Мистецтво, 1973. — 435 с.
  76. Дорошенко Д. Огляд української історіографії. — Прага, 1923. — 221с.
  77. Драгоманов М. П. Вибране. — К.: Либідь, 1991. — 685 с.
  78. Драгоманов М.П. Малороссия в ее словесности // Драгоманов М.П. Вибране. — К.: Либідь, 1991. — С.5 — 46.
  79. Драгоманов М. П. Шевченко, українофіли і соціалізм // Драгоманов М. П. Вибране. — К.: Либідь, 1991. — С.327 — 430.
  80. Драгоманов С. Про шляхи радянської архітектури // Критика. — 1929. — No10. — С.68.
  81. Дюришин Д. Теория сравнительного изучения литературы: Пер. со словац. / Предисл. Ю.В.Богданова, с. 5-19. — М.: Прогресс, 1979. — 320 с.
  82. Ейгер Г.В., Григорьева Л.М. Концепция языковой полифонии у М.М.Бахтина и проблема интертекста // Бахтинские чтения. — Орел, 1997. — Вып. 2. — С. 185-190.
  83. Еремин М.П. Поэтический стиль Симеона Полоцкого // Труды отдела древнерусской литературы. — М.-Л., 1948. — Т.6. — С. 125-153.
  84. Есаулов И.А. Спектр адекватности в истолковании литературного произведения (“Миргород“ Н.В.Гоголя. — М.: Рос. гуманит. ун-т, 1997. —101 с.
  85. Європейське відродження та українська література XIV-XVIII ст. — К.: Наукова думка, 1993. — 373 с.
  86. Єфремов С. Історія українського письменства. — К.: “Феміна“, 1995. — 688 с.
  87. Женетт Ж. Введение в архитекст // Женетт Ж. Фигуры: В 2-х томах. — М.: Изд-во им. Сабашниковых, 1988. — Т. 2. — С. 282-340.
  88. Житецкий П. Очеркъ литературной исторіи малорусскаго наречія в XVII и XVIII вв. — К., 1889. — Ч.1.
  89. Жолтовський П.М. Визвольна боротьба українського народу в пам'ятках мистецтва XVI — XVIII ст. — К., 1958. — 148 с.
  90. Забровский А.П. Метаслова — показатели смысловых отношений как особый класс слов (отношения характеризации) // Теория и практика преподавания русской словесности. — М., 1996. — Вып.3 — С.105-117.
  91. Зись А.Я., Стафецкая М.П. Методологические искания в западном искусствознании. — М.: Искусство, 1984. — 238 с.
  92. Иванюк Б.П. Метафора литературное произведение. — Черновцы: Рута, 1998. — 252 с.
  93. Из работ московского семиотического круга: Сборник 1. — М.: “Языки русской культуры“, 1997. — 845 с.
  94. Иконниковъ В.С. Опытъ русской исторіографіи. — Т.2. — Кн.2 — К., 1908. —1057-1955 с.
  95. Ильин И.П. Метарассказ // Современное зарубежное литературоведение (страны Западной Европы и США ): концепции. школы. термины. Энциклопедический справочник. — М.: Интрада-ИНИОН, 1996. — С. 229-233.
  96. Ильин И.П. Постструктурализм. Деконструктивизм. Постмодернизм. — М.: Интрада,1996. — 256 с.
  97. Ингарден Р. Исследования по эстетике: Пер. с польск. — М.: иностранная литература, 1962. — 572 с.
  98. Интенциональность и текстуальность. Философская мысль Фрации ХХ века. — Томск: Водолей, 1998. — 320 с.
  99. Исследования по структуре текста: Сборник статей. — М.: Наука, 1987, - 302 с.
  100. Исторія Русовъ или Малой Россіи: Сочиненіе Георгія Конискаго, Архіепископа Бhлорускаго. — Москва. Въ Университетской Типографіи, 1846. — Репринтное воспроизведение издания 1846г. — К: РИФ “Дзвін“, 1991. — I-IV+I-IV+1+263+1-45 c.
  101. Іваньо І.В. Естетична концепція і літературна творчість Феофана Прокоповича. // Літературна спадщина Київської Русі й українська література XVI-XVIII ст.: [Збірник]. — К.: Наук. думка, 1981. — С. 223-249.
  102. Іваньо І.В. Про українське літературне барокко // Українське літературне барокко. — К.: Наук. думка, 1987. — С.3 — 18.
  103. Ігнатенко М.А. Атозія у словесній творчості Т.Г.Шевченка // Дивослово. — 1999. — No1. — С.2-6.
  104. Ігнатенко М.А. Читач як учасник літературного процесу. — К.: Наукова думка, 1980. — 171 с.
  105. Ільницький М.М. Леонід Білецький — історик українського літературознавства // Білецький Л. Основи української літературно-наукової критики. — К.: “Либідь“, 1998. — С. 7-26.
  106. Ісіченко Ю.А. Українська бароккова проза в пошуку літературної моделі початків східнослов'янської історії // Писемність Київської Русі і становлення української літератури. — К.: Наук. думка, 1988. — 320 с. — С. 184-205.
  107. Ісіченко Ю.А. У пошуку наративної програми барокового літературного твору // Українське бароко. Матеріали першого конгресу Міжнародної асоціації україністів. — К., 1993. — С. 37-46.
  108. Історія Русів / Пер. В.Давиденка, передм. О.Оглоблина. — Нью-Йорк, 1956. — I-XXXI + 1-346 с.
  109. Історія Русів / Укр. перекл. І.Драча. — К., 1991. — 318 с.
  110. Історія української літератури: У 8 т.. — Т. 2. — К.: Наук. думка, 1967. — 483 с.
  111. Камчатнов А.М. Подтекст: термин и понятие // Научные доклады высшей школы. Филологические науки. — 1988. - No 3. — С. 40-45.
  112. Караулов Ю.Н. текстовое преобразование в ассоциативных экспериментах // Язык: Система и функционирование. — М.: Наука, 1988. — С. 108-117
  113. Карповъ Г. Критическій обзоръ разработки главныхъ русскихъ источниковъ до исторіи Малороссіи относящихся… — М., 1870. — 179 с.
  114. Коблякова А. Текст и метатекст: (Об адекватности художественного произведения объекту аналитического исследования: логические основания) // Логика, методология, философия науки: XI Междунар. конф. 5. Секция: 12. Философия языка. — М.; Обнинск, 1995. — С. 115-120.
  115. Кодак М.П. Поетика як система: Літературно-критичний нарис. — К.: Дніпро, 1988. — 157 с.
  116. Колегаєва І.М. Мегатекст як вияв комунікативної гетерогенності цілого завершеного тексту // Мовознавство. — 1996. — No 1. — С 25-30.
  117. Колесов В.В. Металингвистика М.М. Бахтина: (К 100-летию со дня рождения) // Русск. яз. в шк. — М., 1995. — No5. — С.92-98.
  118. Кораблёв А.А. Донецкая филологическая школа. Вып. 2 — Донецк, 1999. — 139 с.
  119. Кораблёва Н.В. Интертекстуальность литературного произведения (на материале романа А.Битова “Пушкинский дом“): Дис. на соиск. учен. степ. канд. филол. наук. (10.01.06) / Донец. гос. ун-т. — Донецк, 1999. — 189 с.
  120. Корбут А.Ю. Повтор как средство структурной организации художественного прозаического текста (элементы симметрии): Автореф. дис… канд. филол. наук: 10.01.08 / Моск. гос. ун-т. — м., 1995. — 21 с.
  121. Корпанюк М. Крайове та козацьке компілятивне літописання як історико-культурне явище — К., 1997. — 161 с.
  122. Костомаров Н. Ответ г. Карпову // Науково-публіцистичні і полемічні писання Костомарова. — К., 1928. — С. 231-237.
  123. Кошова Л. Шевченко та “Исторія Русовъ“. — Харків, 1928. — 24 с.
  124. Кравчнко В.В. Поема вольного народу (“Історія русів“ та її місце в українській історіографії). — Х.: Основа, 1996. — 117 с.
  125. Крекотень В. Вибрані праці. — К., 1999.
  126. Крекотень В.І. Оповідання Антонія Радивиловського. — К., 1983. — 408 с.
  127. Крип'якевич І. Історія України / Вид 2-е, перероблене й доповнене. — Львів, 1992. — 557 с.
  128. Криса Б. Перетворення світу. Українська поезія XVII-XVIII століть. — Львів: Свічадо, 1997. — 215 с.
  129. Кристева Ю. Бахтин, слово, диалог и роман // Диалог. Карнавал. Хронотоп. — 1993. — No 4. — С. 5-24.
  130. Кристева Ю.Читая Библию // Интенциональность и текстуальность. Философская мысль Фрации ХХ века. — Томск: Водолей, 1998. — С. 278-288.
  131. Крупницький Б. “Історія України й українських козаків“ Й.Х.Енгеля та “Історія Русів“ // Україна: Українознавство і французьке культурне життя. — Париж, 1950. —Ч. 3. — С. 162-166.
  132. Кузнецова Т.Я. К проблеме взаимодействия устного и письменного текстов // Интертекстуальные связи в художественном тексте: Межвуз. сб. научн. тр. / Рос. гос. пед. ун-т им. А.И.Герцена. — СПб., 1993. — С. 91-96.
  133. Кузнецова Т.Я. Сверхфразовое единство через призму психосистематики (Вертикальный контекст) // Вопросы романского и общего языкознания. — С-Пб, 1998. — С.31 — 39.
  134. Лазаревскій А.М. Говорилъ ли Полуботокъ Петру Великому рhчь, приводимую Конисскимъ? // Основа. — СПб., 1861. — Кн. 8. — С. 9-19.
  135. Левин Ю.И. Зеркало как потенциальный семиотический объект // Труды по знаковым системам. — Тарту, 1988. — Т. 22. — с. 6-24.
  136. Лекомцев Ю.К. Антиномический текст // Текст: семантика и структура. Сб. науч. статей / АН СССР, Ин-т славяноведения и балканистики. — М.: “Наука“, 1983. — С. 197-206.
  137. Липатов А.В. Формирование польского романа и европейская литература. Средневековье, Возрождение, Барокко. — М.: Наука, 1977. — 300с.
  138. Лисаченко Л.В. Скрытое сопоставление как текстообразующий прием в рассказе А.П. Чехова “Цветы запоздалые“ // Язык писателя. Текст. Смысл. — Таганрог, 1999. — С.33 — 41.
  139. Лихачев Д.С. Барокко и его русский вариант ХVІІ века // Рус. лит. — 1969. — No 2. — С. 18-45.
  140. Лихачев Д.С. Поэтика древнерусской литературы. — Л.: “Наука“, 1967. — 372 с.
  141. Лихачев Д.С. Социально-исторические корни отличий русского барокко от барокко других стран // Сравнительное изучение славянских литератур. — М., 1973.
  142. Лихачев Д.С. Человек в литературе Древней Руси. // Лихачев Д.С. Избранные работы: В 3-х т. — Л.: Худ. лит., 1987. — Т. 3. — С. 3-164.
  143. Літературна спадщина Київської Русі й українська література XVI-XVIII ст.: [Збірник]. — К.: Наук. думка, 1981. — 265 с.
  144. Літературознавчий словник-довідник / Р.Т.Гром'як, Ю.І.Ковалів та ін. — К.:ВЦ “Академія“, 1997. — 752 с.
  145. Логвин Г.Н. Украинское искусство X — XVIII вв. — М.: Искусство, 1963. — 291 с.
  146. Лозинская Е.А. Метакоммуникативная характеристика диалогического текста // Вопросы научно-исследовательской работы и образовательной практики высшей школы. — Ессентуки, 1999. — С.116-118.
  147. Лой А.Н. Проблема интерсубъективности в современной герменевтике // Герменевтика: история и современность. — М.: Мысль, 1985. — С. 121-142.
  148. Лотман Ю.М. Анализ поэтического текста. — Л.: Просвещение, 1972. — 272 с.
  149. Лотман Ю.М. Асимметрия и диалог // Лотман Ю.М. Избранные статьи: В 3-х томах. — Таллинн: Александра, 1992.— Т. 1: Статьи по семиотике и типологии культуры. — С. 46-57.
  150. Лотман Ю.М. Беседа А.А.Иванова и Н.Г.Чернышевского: К вопросу о специфике работы над историко-литературными источниками // Вопр.лит. — 1966. — No1.
  151. Лотман Ю.М. Внутри мыслящих миров: Человек — текст — семиосфера — история / Тартуский ун-т. — М., 1996. — 447 с.
  152. Лотман Ю.М. В школе поэтического слова: Пушкин, Лермонтов, Гоголь: Кн. для учителя. — М.: Просвещение, 1988. — 352 с.
  153. Лотман Ю.М. Культура и взрыв. — М.: Гнозис, 1992. — 228 с.
  154. Лотман Ю.М. О семиосфере // Лотман Ю.М. Избранные статьи: В 3-х томах. — Таллинн: “Александра“, 1992. — Т.1: Статьи по семиотике и типологии культуры. — С. 11-24.
  155. Лотман Ю.М. О содержании и структуре понятия “художественная литература“ // Лотман Ю.М. Избранные статьи: В 3-х томах. — Таллинн: “Александра“, 1992. — Т. 1: Статьи по семиотике и типологии культуры. — С. 202-215.
  156. Лотман Ю.М. Семиотика культуры и понятие текста // Лотман Ю.М. Избранные статьи: В 3-х томах. —— Таллинн: “Александра“, 1992.— Т. 1: Статьи по семиотике и типологии культуры. — С. 129-132.
  157. Лотман Ю.М. Символ в системе культуры // Лотман Ю.М. Избранные статьи: В 3-х томах. — Таллинн: “Александра“, 1992. — Т.1: Статьи по семиотике и типологии культуры. — С. 191-199.
  158. Лотман Ю.М. Структура художественного текста. — М.: Искусство, 1970. — 384 с.
  159. Лотман Ю.М. Текст и полиглотизм культуры // Лотман Ю.М. Избранные статьи: В 3-х томах. — Таллинн: “Александра“, 1992. — Т.1: Статьи посемиотике и типологии культуры. — С.142-147.
  160. Лотман Ю.М Текст у тексті // Слово. Знак. Дискурс.: Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. / За ред. М.Зубрицької. — Льві: Літопис, 1996 — С. 428-441.
  161. Лотман Ю.М. Устная речь в историко-культурной перспективе // Лотман Ю.М. Избранные статьи: В 3-х томах. — Таллинн: “Адександра“, 1992. — Т.1: Статьи по семиотке и типологии культуры. — С. 184-190.
  162. Лотман Ю.М., Пятигорский А.М. Текст и функция // Лотман Ю.М. Избранные статьи: В 3-х томах. — Таллинн: “Александра“, 1992. — Т.1: Статьи по семиотике и типологии культуры. — С. 133-141.
  163. Лотман Ю.М., Успенский Б.А. Миф — имя — культура // Лотман Ю.М. Избранные статьи : В 3-х томах. — Таллинн: “Александра“, 1992. — Т.1: Статьи по семиотике и типологии культуры. — С. 58-75.
  164. Лотман Ю.М., Успенский Б.А.Отзвуки концепции “Москва — третий Рим“ в идеологии Петра І // Художественный язык средневековья. — М.: Наука, 1982. — С. 236-249.
  165. Лужановский А.В. Реалистический критерий художественной достоверности и развитие рассказа // Факт, домысел, вымысел в литературе: Межвуз. сб. науч. тр. / Иван. гос. ун-т. — Иваново, 1987. — С. 138-156.
  166. Лучников М.Ю. Риторический тип литературного произведения. (К постановке проблемы) // Целостность литературного произведения как проблема исторической поэтики: Сб. науч. тр. / Тюпа В.И. (отв. ред.). — Кемерово, 1986. — С. 54-68.
  167. Макаров А. Уроки бароко // Літературна Україна. — 1993. — No 47. — С.2.
  168. Макаров А. Світло українського бароко. — К., 1994.
  169. Максимовичъ М. Историческіе письма о казакахъ приднепровскихъ // Собраніе сочиненій: Т.1: Отделъ историческій. — К., 1876. — С.301-336.
  170. Максимовичъ М. Собраніе сочиненій: Т.1: Отделъ историческій. — К., 1876. — VIII + 847 с.
  171. Маркасова Е.В. Представления о порядке слов в метаязыковых текстах нач. XVIII в. // Коммуникации в культуре. — Петрозаводск, 1996. — С. 76-79.
  172. Марченко М.І. Українська історіографія (з давніх часів до середини XIX ст.). — К.: КДУ, 1959. — 258 с.
  173. Маслов С.І. Культурно-національне відродження на Україні в кінці XVI- першій половині XVII ст // Матеріали до вивчення історії української літератури: В 5 т. — К., 1959. — Т.1. — С.198-213.
  174. Маслюк В.П. Латиномовні поетики й риторики XVII- перш. пол.XVIII ст. та їх роль у розвитку теорії літератури на Україні. — К.: Наук. думка, 1983. — 234 с.
  175. Матеріали до вивчення історії української літератури: В 5 т. — К., 1959. — Т.1. — 651 с.
  176. Матчук А.Л. Підтекст літературного твору: Автореферат дис. … канд. філол. наук: 10.01.08 / АН України, Ін-т літ-ри ім. Т.Г.Шевченка. — К., 1993. — 19 с.
  177. Медведева-Гнатко В.В. Автор и читатель в ситуации рефлексии // Литературное произведение: слово и бытие. — Донецк: ДонГУ, 1997. — С. 157-168.
  178. Медієвістика. Випуск 1. — Одеса: Астропринт, 1998. — 160 с.
  179. IV Международный съезд славистов. Сборник ответов на вопросы по литературоведению. — М., 1958.
  180. Мишанич О.В. Давня література в українській літературно-критичній та естетичній думці першої половини XIX ст. // Рад. літературознавство. — 1989. — No12. — С.8-11.
  181. Мишанич О.В. Українська література доби бароко: проблеми дослідження і видання // Українське бароко. Матеріали першого конгресу Міжнародної асоціації україністів. — К., 1993. — С. 114-120.
  182. Мишанич О.В. Українська література другої половини XVIII ст. і усна народна творчість. — К.: Наук. думка, 1980. — 343 с.
  183. Мишанич Я.О. “Історія русів“: історіографія, проблематика, поетика. — К.: ТОВ “Вид-во “Обереги“, 1999. — 240с.
  184. Мишанич Я.О. “Історія Русів“: історіографія, проблематика, поетика: Автореф. дис… канд. філол.наук (10.01.01) / НАН України; Інститут літератури ім. Т.Г.Шевченка. — К., 1999. — 17 с.
  185. Мішуков О.В. “Історія Русів“ у європейському контексті: Автореф. дис… д-ра філол. Наук (10.01.01) / Львівський національний ун-т ім. Івана Франка. — Л., 2000. — 32 с.
  186. Мішуков О.В. Історія Русів“ у контактно-генетичних зв'язках і типологічних сходженнях. — К., 1998. — 239 с.
  187. Мішуков О.В. Історія Русів“ у контексті доби — першої половини XIX сторіччя. — К., 1997. — 209 с.
  188. Мішуков О.В. Рецепція образу Мазепи в історичних жанрах європейської літератури // Сучасність. — 2000. — No 2. — С. 89-99.
  189. Морозов А. Проблемы европейского барокко // Вопросы литературы. — 1968. — No12. — С.111-126.
  190. Моррис Ч.У. Основания теории знаков: Пер. с англ. // Семиотика: Сборник статей. Переводы. — М.: Радуга, 1983. — С. 37-89.
  191. Наєнко М.К. Історія українського літературознавства: Підручник. — К.: Видавничий центр “Академія“, 2001. — 360 с.
  192. Назарець В.М. Підтекст як смисловий феномен та художнє явище: Автореферат дис. … канд. філол. наук: 10.01.08 / Київ. ун-т ім. Т.Г.Шевченка. — К., 1994. — 24 с.
  193. Наливайко Д.С. Искусство: направления, течения, стили. — К.: Мистецтво, 1981. — 287 с.
  194. Наливайко Д.С. Київські поетики XVII- початку XVIII ст. в контексті європейського літературного процесу // Літературна спадщина Київської Русі і українська література XVI-XVIII ст. — К., 1982.
  195. Наливайко Д.С. Спільність і своєрідність: Українська література в контексті європейського літературного процесу. — К.: Дніпро, 1988. — 395с.
  196. Наливайко Д.С. Українське бароко в контексті європейського літературного процесу XVII ст. // Радянське літературознавство. — 1972. — No1. — С. 30-47.
  197. Наливайко Д.С. Українське літературне барокко в європейському контексті // Українське літературне барокко. — К.: Наук. думка, 1987. — С.46-75.
  198. Небесьо Б. Скільки прози може бути у козацькому літописі? // Слово і час. — 1993. - No 9. — С. 22-30.
  199. Николаева Т.М. Метатекст и его функции в тексте // Исследования по структуре текста. — М.: Наука, 1987. — С. 133-147.
  200. Овсійчук В.А. Українське мистецтво другої половини XVI- першої половини XVII ст.: Гуманістичні та визвольні ідеї. — К.: Наук. думка, 1985. — 182 с.
  201. Оглавленіе // Исторія Русовъ или Малой Россіи: Сочиненіе Георгія Конискаго, Архіепископа Бhлорускаго. — Москва. Въ Университетской Типографіи, 1846. — Репринтное воспроизведение издания 1846г. — К: РИФ “Дзвін“, 1991. — С. I-IV.
  202. Оглоблин О. Вступна стаття // Історія Русів / Пер. В'яч. Давиденка, обкладинка Як.Гніздовського. — Нью-Йорк: Вісник-ООЧСУ, 1959. — С. V-XXIX.
  203. Оглоблин О. До питання про автора “Історіи Русовъ“ // Київська старовина. — К., 1997. — No6. — С. 69-95; 1998. — No1 — С. 100-132.
  204. Онацький Є Ще про автора “Історії Русів“ // Наше минуле. — Чернігів, 1918. — Ч. 1. — С. 147-148.
  205. Онишко С.Г. Вставные элементы в функции средства метаязыкового комментирования номинаций: Автореф. дис. … канд. филол. наук. — Воронеж, 1997. — 19 с.
  206. Павленко Г.І. Становлення історичної белетристики в давній українській літературі. — К.: Наук. думка, 1984. — 325 с.
  207. Павличко С.Д. Дискурс модернізму в українській літературі: Монографія. — 2-ге вид., перероб. і доп. — К.: Либідь, 1999. — 447 с.
  208. Пелешенко Н. До питання про барокові (романтичні) типи культури // Медієвістика. Випуск 1. — Одеса: Астропринт, 1998. — С. 117-122.
  209. Переписка членовъ Общ. ист. и древн., сообщенная А.А.Титовымъ // Чтенія Общ. Ист., 1887. — Т.1. — С. 176-177.
  210. Перетц В.Н. Исследования и материалы по истории старинной украинской литературы XVI — XVIII веков. — М.- Л.: АН СССР, 1962. — 255 с.
  211. Писемність Київської Русі і становлення української літератури. — К.: Наук. думка, 1988. — 320 с.
  212. Полонська-Василенко Н. Українська історіографія. — Мюнхен, 1971. —104 с.
  213. Полянский А.Н. Формы и функции неизреченного в текстах художественной литературы // Научн. докл. высшей школы. Филологические науки. — 1990. — No 2. — С. 54-62.
  214. Попович А. Проблемы художественного перевода / Пер. с словацкого. — М.: Высш. шк., 1980. — 199 с.
  215. Попович П. З історії поетики на Україні (XVП-ХVШ ст.) // Матеріали до вивчення історії української літератури. — К., 1959 — Т.1
  216. Потебня О.О. Думка й мова // Потебня О.О. Естетика і поетика слова: Збірник. Пер. з рос. / Упоряд., вступ. ст., приміт. І.В. Іваньо, А.І. Колодної. — К.: Мистецтво, 1985. — С. 32-72.
  217. Потебня О.О. Естетика і поетика слова: Збірник. Пер. з рос. / Упоряд., вступ. ст., приміт. І.В.Іваньо, А.І. Колодної. — К.: Мистецтво, 1985. — 302 c.
  218. Потебня О.О. З лекцій з теорії словесності // Потебня О.О. Естетика і поетика слова: Збірник. Пер. з рос. / Упоряд., вступ. ст., приміт. І.В.Іваньо, А.І. Колодної.- К.: Мистецтво, 1985. — С. 245-264.
  219. Потебня О.О. Із записок з теорії словесності // Потебня О.О. Естетика і поетика слова: Збірник. Пер. з рос. / Упоряд., вступ. ст., приміт. І.В.Іваньо, А.І. Колодної. — К.: Мистецтво, 1985. — С. 103-140.
  220. Прокопович Ф. О поэтическом искусстве // Прокопович Ф. Сочинения: Пер. с лат. — М.-Л.: Изд-во АН СССР, 1961. — С. 335-455.
  221. Прокопович Ф. Сочинения: Пер. с лат. — М.-Л.: Изд-во АН СССР, 1961. — 502 с.
  222. Пушкин А.С. Полн. собр. соч.: В 10 т. — М.-Л., 1949. — Т.7. — 543 с.
  223. Пушкин А.С. Полн. собр. соч.: В 16 т. — М.-Л., 1949. — Т.7. — С.336.
  224. Пушкин А.С. Полн.собр.соч.: В 16 т. — М., 1947. — Т.2. — Кн.1. — 606 с.
  225. П'ятецька О.В. Структурно-функціональний аналіз поетичної мови: На матеріалі укр., хорват. та пол. поезії першої чверті XX століття: Автореф. дис. … канд. філолог. наук (10.02.03) / Київ. ун-т ім. Т.Г.Шевченка. — К., 1999. — 18 с.
  226. Пятигорский А.М. Некоторые общие замечания относительно текста как разновидности сигнала // Структурно-типологические исследования: Сб. статей. — М.: Изд-во АН СССР, 1962. — С. 144-154.
  227. Рикер П. Конфликт интерпретаций. Очерки о герменевтике. — М.: Медиум, 1995. — 416 с.
  228. Риффатерр М. Критерий стилистического анализа // Новое в зарубежной лингвистике. — Вып. 9. — М.: Наука, 1980. — С. 73-92.
  229. Риффатерр М. Формальный анализ и история литературы // Новое литературное обозрение. — 1992. — No 1. — С. 20-40.
  230. Русская словесность: От теории словесности к структуре текста: Антология. — М.: Academia, 1997. — 320 с.
  231. Садецкий А. Открытое слово: Высказывания М.М.Бахтина в свете его “Металингвистической теории“ / Рос. гос. гуманит. ун-т. — М., 1997. — 166с.
  232. Сазонова Л.І. Жанр “вертоградів“ у східнослов'янському літературному барокко // Українське літературне барокко. — К.: Наук. думка, 1987. — С.76 — 108.
  233. Самототожність письменника. До методології сучасного літературознавства. — К.: Українська книга, 1999. — 160 с.
  234. Сборник статей по вторичным моделирующим системам. — Тарту, 1973. — 205 с.
  235. Семантика и прагматика единиц языка в тексте: Межвуз. сб. науч. тр. — Л.: Изд-во ЛГПИ, 1988. — 165 с.
  236. Семиотика: Сборник статей. Переводы. — М.: Радуга, 1983. — 636 с.
  237. Семиотика и проблемы коммуникации: Сборник статей. — Ереван: Изд-во АН Арм. СССР, 1981. — 156 с.
  238. Семиотические аспекты научного познания: Межвузовский сборник научных трудов. — Свердловск: Уральский госуниверситет им. А.М.Горького, 1981. — 157 с.
  239. Сивокінь Г. Давні українські поетики. — Харків, 1960.
  240. Синева О.В. Метакоммуникация в романе Б. Пастернака “Доктор Живаго“ // Поэтика: Стилистика. Язык и культура. Памяти Т. Г. Винокур. — М., 1996. — С.113 — 121.
  241. Славянское барокко: Историко-культурные проблемы эпохи: Сборник статей. — М.: НАука. 1979. — 373 с.
  242. Слово. Знак. Дискурс.: Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. / За ред. М.Зубрицької. — Львів: Літопис, 1996 — 634 с.
  243. Смирнов И.П. Бытие и творчество. — СПб.: Канун, 1996. — 192 с.
  244. Соболь В.О. Історіософський дискурс “Історії Русів“ // Схід. — 1999. - No7 (31). — С.53 — 58.
  245. Соболь В.О. Літопис Самійла Величка як явище українського літературного бароко. — Донецьк: МП “Отечество“, 1996. — 336 c.
  246. Соболь В.О. Перспективи дослідження “Історії Русів“ // Warszawskie zeszyty ukrainoznawcze. — No X. — Studia Ukrainika / Pod redakcj Stefana Kozaka. — Warszawa, 2000. — S. 243-252.
  247. Современное зарубежное литературоведение (страны Западной Европы и США): концепции, школы, термины. Энциклопедический справочник. — М.: Интрада-ИНИОН, 1996. — 319 с.
  248. Современный словарь иностранных слов: Ок. 20000 слов. — СПб: “Дуэт“, 1994. — 752 с.
  249. Соловьевъ С. Очеркъ исторіи Малороссіи до подчиненія ея ц. Алексhю Мих. // Отеч. Зап. — 1848. — No11, 12; 1849. — No2.
  250. Софронова Л.А. Принцип отражения в поэтике барокко // Барокко в славянских культурах. — М.: Наука, 1982. — С.78 — 101.
  251. Софронова Л.А., Липатов А. В. Барокко и проблемы истории славянских литератур и искусств // Барокко в славянских культурах. — М.: Наука, 1982. — С.3-13.
  252. Старагина И.П. О роли металингвистического анализа высказывания в становлении письменной речи ребенка // Филологические исследования: сборник научных работ. — Выпуск 1. — Донецк: Юго-Восток, 2000. — С. 200-210.
  253. Степанишин Б.І. Давня українська література в школі. — К.: Либідь, 2000. — 504 с.
  254. Степовик Д.В. Леонтій Тарасевич і українське мистецтво барокко. — К.: Наук. думка, 1986.
  255. Степовик Д.В. Слово й ілюстрація. Основні риси бароккко в укпаїнській гравюрі // Українське літературне барокко. — К.: Наук. думка, 1987. — С.288-300.
  256. Столович Л.Н. Зеркало как семиотическая, гносеологическая и аксиологическая модель // Труды по знаковым системам. — Тарту, 1988. — Т. 22. — С. 45-51.
  257. Сулима В.І. Біблія і українська література: Навч. Посібник. — К.: Освіта, 1998. — 400 с.
  258. Текст как отображение картины мира: Сборник научных трудов. — Вып. 341. — М.: Московский ордена Дружбы народов государственный институт иностранных языков им. Мориса Тереза, 1989. — 136 с.
  259. Текстологическое изучение эпоса: Сборник статей. — М.: “Наука“, 1971. — 231 с.
  260. Текстообразующие свойства слова и предложения: Межвуз. сборник науч. трудов / Чечено-Ингушский гос. ун-т им. Л.Н.Толстого. — Грозный, 1982. — 212 с.
  261. Текст: семантика и структура. Сб. науч. статей / АН СССР, Ин-т славяноведения и балканистики. — М.: “Наука“, 1983. — 303 с.
  262. Теории. Школы. Концепции. (Критические анализы): Художественная коммуникация и семиотика / АН СССР Ин-т мировой лит-ры им. А.М.Горького. — М.: “Наука“, 1986 — 231 с.
  263. Тепко Г.Г. О влиянии культурного кода языка на структуру номинативных единиц: (На материале рус. nomina abstracta и их серб. эквивалентов в переводах Дж. Даничича) // Славянское и балканское языкознание: проблемы лексикологии и семантики. Слово в контексте культуры. — М., 1999. — С.183 — 202.
  264. Типологические категории в анализе литературного произведения как целого. — Кемерово: КГУ. 1983. — 152 с.
  265. Ткаченко А.О. Мистецтво слова (Вступ до літературознавства): підручник для гуманітаріїв. — К.: Правда Ярославичів, 1997. — 448 с.
  266. Топоров В.Н. К реконструкции загадочного “прототекста“: (О языке загадки) // Исследования в области балто-славянской духовной культуры. — М., 1999. — Ч.2. — С.54 — 68.
  267. Топоров В.Н. О структуре некоторых архаических текстов, соотносимых с концепцией “мирового дерева“ // Из работ московского семиотического круга: Сборник 1. — М.: “Языки русской культуры“, 1997. — С. 74-127.
  268. Топоров В.Н. Пространство и текст // Из работ московского семиотического круга: Сборник 1. — М.: “Языки русской культуры“, 1997. — С. 455-515.
  269. Тороп П.Х. Принципы построения истории перевода // Труды по русской и славянской филологии. Литературоведение. — Вып. ХХХІ. — Тарту: Тартусский гос. ун-т, 1979. — С. 107-132.
  270. Тороп П.Х. Проблема интекста // Труды по знаковым системам. — Вып. ХІV: Текст в тексте. — Тарту: Изд-во Тартусского гос. ун-та, 1981. — С. 33-43.
  271. Труды по знаковым системам. — Вып. ХІV: Текст в тексте. — Тарту: Изд-во Тартусского гос. ун-та, 1981.
  272. Тураева З.Я. Познание, коммуникация, лингвистика текста // Актуальные проблемы семасиологии. — Л., 1999. — С. 120-127.
  273. Туровская С.Н. Перформативная модальность необходимости: (К вопросу о метатекстовых модальностях) // Тр. по рус. и славян. филологии. Н. С., Лингвистика. — Tartu, 1997. — No1. — С.188-193.
  274. Тюпа В.И. О научном статусе исторической поэтики // Целостность литературного произведения как проблема исторической поэтики: Сб. науч. тр. / Тюпа В.И. (отв. ред.). — Кемерово, 1986. — С.3-7.
  275. Тюпа В.И. Художественность литературного произведения: Вопросы типологии. — Красноярск: Изд-во Краснояр. ун-та, 1987. — 217 с.
  276. Тюпа В.И. Литературное произведение: между текстом и смыслом // Тюпа В.И., Фуксон Л.Ю., Дарвин М.Н. Литературное произведение: проблемы теории и анализа. Выпуск 1 — Кемерово: Кузбассвузиздат, 1997. — С. 3-78.
  277. Українська література XVI — XVIII ст. та інші слов'янські літератури: [Зб. статей / Відповід. ред. О.В.Мишанич] — К.: Наук. думка, 1984. — 311 с.
  278. Українська Літературна Енциклопедія: В 5 т. — К.: Наук. думка, 1988. — Т.1. — 536 с.
  279. Українська літературна енциклопедія: В 5 т. — К.: Наук. думка, 1990. — Т.2. — 576 с.
  280. Українське бароко (“Круглий стіл“ журналу “Дніпро“) // Дніпро. — 1991. — No2. — С.91 — 102.
  281. Українське бароко та європейський контекст. — К.: Наук. думка, 1991. — 255 с.
  282. Українське літературне барокко. — К.: Наук. думка, 1987. — 302 с.
  283. Ульянов Н.И. Происхождение украинского сепаратизма. — М., 1996. — 287с.
  284. Ушкалов Л.В. Григорій Сковорода і антична культура. — Харків: Знання, 1997. — 180 с.
  285. Ушкалов Л.В. Світ українского бароко. Філологічні етюди. — Харків, 1994. — 112 с.
  286. Ушкалов Л.В., Марченко О.В. Нариси з філософії Григорія Сковороди. — Харків: Основа, 1993. — 152 с.
  287. Ушкалов Л.В. З історії української літератури XVII-XVIII століть. — Харків: Вид-во “Акта“, 1999. — 216 с.
  288. Уэллек Р., Уоррен О. Теория литературы: Пер. с англ. — М.: Прогресс, 1978. — 325 с.
  289. Фатеева Н.А. Интертекстуальность и ее функции в художественном дискурсе // Известия АН. Серия литературы и языка. — 1997. — Т. 56. — С. 12-21.
  290. Фатеева Н.А. Типология интертекстуальных элементов и связей в художественной речи // Известия АН. Серия литературы и языка. — 1998. — Т. 57. — No 5. — С. 25-38.
  291. Федоров В.В. Поэтический мир и творческое бытие. — Донецк: Кассиопея, 1998. — 80 с.
  292. Фізер І. Постмодернізм: post / ante / modo — Термін із культовим значенням // Сучасність. — Київ, S. Orange (N. J.), 1998. — No11. — С.117 — 123.
  293. Франко І.Я. Історія української літератури: Часть перша: Від початків українського письменства до Івана Котляревського // Франко І.Я. Зібрання творів: У 50-ти томах. — К., 1983 — Т.40. — 560 с.
  294. Франко І.Я. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. // Франко І.Я. Зібрання творів: У 50-ти томах. — К., 1983 — Т. 41. — С. 194-470.
  295. Художественный текст: Структура. Язык. Стиль: Кн. для преподавателей (И. М. Вознесенская и др.). — С-Пб.: Изд-во С.-Петербург. ун-та, 1993. — 181 с.
  296. Хухуни Г.Т. Художественный текст как объект межкультурной и межъязыковой адаптации // Этнокультурная специфика языкового сознания. — М., 1996. — С. 206 — 214.
  297. Целостность литературного произведения и проблемы его анализа и интерпретации. — Донецк: ДонГУ, 1992. — 220 с.
  298. Целостность литературного произведения и проблемы его анализа в школьном и вузовском изучении литературы. — Донецк: ДонГУ, 1977. — 302 с.
  299. Целостность литературного произведения как проблема исторической поэтики: Сб. науч. тр. / Тюпа В.И. (отв. ред.). — Кемерово, 1986. — 163 с.
  300. Чернов И. Из лекций по теоретическому литературоведению. Барокко: литература и литературоведение. — Тарту, 1976. — 186 с.
  301. Чижевський Д. Історія української дітератури (від початків до доби реалізму). — Тернопіль: МПП “Презент“, за участю ТОВ “Феміна“, 1994. — 480 с.
  302. Чижевський Д. Культурно-історичні епохи // Українське слово. — К.: Рось, 1994. — Кн. 3. — С. 609-620.
  303. Чижевський Д. Поза межами краси (до естетики бароккової літератури). — Нью-Йорк: Українсько-Американське видавниче товариство, Інк, 1952. — 22с.
  304. Чижевський Д. Український літературний барок // Праці українського Історично-філологічного товариства в Празі. — 1941. — Т. 3. — С. 41-108; — 1942. — Т.4. — С. 145-210.
  305. Чумаков Ю.Н. Роль изучения творческой истории в современном прочтении “Евгения Онегина“ // Классика и современность / под ред. П.А.Николаева, В.Е.Хализева. — М.: Изд-во МГУ, 1991. — С. 170-179.
  306. Шевчук В. Про давню українську прозу, зокрема про літописи // Слово і час. — 1993. — No10. — С. 57-65.
  307. Шевчук В.О. Нерозгадані таємниці “Історії Русів“ // Історія Русів / пер. І. Драча. — К.: Рад. письменник, 1991. — С.5-28.
  308. Шерех Ю. На риштованнях історії літератури // Шерех Ю. Пороги і запоріжжя. Література. Мистецтво. Ідеології. — Харків: Фоліо, 1998. — Т. 1. — С. 361-378.
  309. Шерех Ю. Пролеґомена до вивчення мови і стилю Григорія Сковороди // Шерех Ю. Поза книжками і з книжок. — К.: Вид-во “Час“, 1998. — 456 с.
  310. Шогенцукова Н.А. Опыт онтологической поэтики: Эдгар По. Герман Мелвил. Дон Гарднер. — М.: Наследие, 1995. — 231 с.
  311. Шпак В.К. До земного буття: (Томас Еліот) // Слово і час. — Київ, 1998. — No12. — С.51-55.
  312. Язык и стиль художественного произведения: Сб. науч. тр. / Кург. гос. ун-т; Редкол.: С.М.Одинцова (отв. ред.) и др. — Курган, 1998. — 86 с.
  313. Якобсон Р. Лингвистика и поэтика // Структурализм: “за“ и “против“: Сб. ст. — М., 1975. — С. 193-230.
  314. Якобсон Р.О. Работы по поэтике / Сост. и общ. ред. М.Л.Гаспарова; Вступ. ст. В.В.Иванова. — М.: Прогресс, 1987. — 460 с.
  315. Яковлев С.В. Элементы метатекста в прозаическом тексте: Автореф. дис… канд. филол. наук: 10.01.08 / Моск. гос. ун-т. — М., 1993. — 16 с.
  316. Яковлів А. До питання про автора “Історії Русів“ // ЗНТШ. — Львів, 1937. — Т.CLIV. — С. 71-113.
  317. Brzezina M. Metazykowe sposoby wprowadzania ukrainizmow w XIX — wiecznyck utworach literackich // Prace jzykoznawcze. — Krakуw, 1995. — Z.117 — S. 21 — 34.
  318. Brogi-Bercoff G. “Teatralno[“dziejopisarstwa Renesansu i Baroku. // Publiczno[ literacka i teatralna w dawnej Polsce. — Warszawa, 1985. — S. 187-203.
  319. Brogi-Bercoff G. O typologii polskiego pi[miennictwa w XVII wieku na przykBadzie historiografii erudycyjnej // Krуlestwo SBowian. Historiografia Renesansu i Baroku w krajach sBowiaDskich. — Lublin, 1998. — S. 156-171.
  320. Chynczewska-Hennel T. Zwiadomo[ narodowa szlahty ukraiDskiej i kozaczyzny od shyBku XVI do poBowzXVII w. — Warszawa: PaDstwowe Wzdawnictwo Naukowe, 1985. — 177 s.
  321. urišin D. a kol. Osobitnй medziliterбrne spolo enstvб. 2. — Bratislava, 1991. — 192 s.
  322. urišin D. Teoria literбrnej komparatistiky. — Bratislava: Sloven. spisovate>, 1975. — 404 s.
  323. Faryno J. Введение в литературоведение. — Warszawa: PaDstwowe Wydawnictwo Naukowe, 1991. — 646 s.
  324. Genette G. Palimpsestes: La literature au second degre. — P.: Ed. Du Seil, 1982. — 467 p.
  325. Holmes J.S. BбseD a metabбseD // Romboid. — 1970. - No 5. — S. 7-12.
  326. Jameson F. The political unconscious: Narrative as a socially symbolic act. — Ithaca, 1981. — 246 p.
  327. Kozak S. U zrуdeB romantyzmu i nowo|ytnej my[li spoBecznej na Ukrainie. — WrocBaw-Warszawa-Krakуw-GdaDsk: Wydawnictwo Polskiej Akademii Nauk, 1978. — 145 s.
  328. Liotard J.-F. La condition postmoderne: Rapport sur la savoir. — P., 1979. — 109 p.
  329. Mayenowa M.R. Poetyka teoretyczna. Zagadnienia jzyka. — WrocBaw. — Warszawa. — Krakуw. — GdaDsk: ZakBad Narodowy imienia OssoliDskich wydawnictwo, 1974. — 464 s.
  330. Miko F. Aspekty literarneho textu. — Nitra, 1989. — P. 34.
  331. Popovi A. Problemy literбrnej metakomunikacie. Teуria 1extu. — Nitra, 1975.
  332. Popovi A.Teуria umeleckйho prekladu. Aspekty textu a literбrnej metakomunikacie. — Bratislava, — TatraD, 1975. — 293 s.
  333. Wrуblewska W. Estetyka przemysBu. — Warszawa A Inst. Wydawniczy CRZZ, 1978. — 80 s.

ПОКАЖЧИК ІМЕН, НАЗВ І ПОНЯТЬ

Аверинцев С.С. — 153

Авторські метатексти — 13

Адріанова-Перетц — 153

Август Сигизмунд, король — 77

Авель, біблійний персонаж — 72, 85

Адресант — 127, 141

Адресат — 33-38, 127, 141, 144, 146

Аналіз

комунікативно-дискурсивний — 23

літературознавчий — 39, 46

металінгвістичний — 41, 69, 147-149

психологічний — 45

“симптоматичний“ — 29

структуральний — 45

теоретико-літературознавчий — 4, 7-8

формальний — 45

цілісний — 6, 8

Анна Іванівна, імператриця — 56, 107, 124, 125

Антитетична побудова часопростору — 69, 84, 114, 146

Антитетичність — 79

простору — 84

Антихрист, біблійний персонаж — 86

Апанович О.М. — 153

Апостол Данило, гетьман — 125

Арнольд І.В. — 153

Атлас А.З — 153

Бальзак О. де — 151

Бантиш-Каменський Д. — 50, 153

Баранович Л. — 67

Бароко — 66, 152

Барт Р. — 10, 26, 153

Баторій Стефан — 93

Батурин — 53, 72, 73, 86, 94, 96, 121, 123

Бахтін М.М. — 9, 10, 11, 18, 19, 23, 24, 32, 33, 36, 38, 69, 144, 147, 151, 153-154

Безбородько О. — 152

Белей І. — 41, 154

Бердник О.С. (Буянкіна) — 154-155

Берестейська унія — 72, 97, 122, 133, 136, 137

Біблія — 31, 49, 55, 63

Білорусія — 66, 72, 98

Білецький Л. — 155

Білецький О.І — 154-155

Бірон — 107, 125

Блум Г. — 10

Богослов Григорій — 64

Богун Іван — 111

Бодянський О. — 47-48, 151, 155

Бондар В.Т. — 155

Бріґґен фон-дер — 47

Брюховецький І., гетьман — 80, 96, 100-102, 104-106,135

Булигіна Т.В. — 155

Ваґнер Р. — 57, 140

Варіант — 12, 14, 36

естетичного об'єкта — 69, 114, 145-147

інфратексту — 34-37

Василенко М. — 41, 155

Василь Великий — 64

Василь Іванович, князь — 77

Васильєв Н.Л. — 155

Вежбицька А. — 150, 155

Вельяминов — 93, 131

Вернадський В.І. — 35

ВиноградовВ.В. — 155

Винокур Г.О. — 156

Висловлювання — 6, 15, 17-19, 46, 90, 152

авторське — 91

експліцитне — 25

метамовне - 15

Вишенський І. — 65

Вишневецький Д. — 93, 110-111

Вишневецький М. — 77, 134

Вишневецький Я. — 110-111

Відношення

діалогічні — 7, 121, 127-128, 132, 148-149

інтертекстуальне — 26

Відродження — 65, 66

Владислав Четвертий — 85, 87, 94, 110

Внутрішня форма слова — 34-35,

Возняк М.С. — 41, 152, 156

Войнаровський — 89, 90

Волкова Т.С. — 156

Волошинов В.Н. — 156

Володимир Великий — 61, 71, 72, 81, 96

Вольтер — 57, 88, 89

Восканян Г.Р. — 156

Гадамер Г.-Г. — 10, 156

Галич О.А. — 156

Галятовський І — 67

Гальперін І.Р. — 156

Галянич М.І. — 156

Гедимін — 58

Геродот — 57, 70

Гіршман М.М. — 156

Гоголь М. — 42, 47, 49, 84

Гончар О.І. — 156

Горленко В. — 41

Гра інтертекстуальна — 25

словесна — 17, 25-26, 118, 121, 125-126

Грабович Г. — 156

Градація

метатекстів — 14

у тексті — 59, 80, 106, 132

Гребінка Є. — 49

Григор'єв В.П. — 156

Григор'єва Л.М. — 157

Григорій Богослов — 64

Грицай М.С. — 156

Грушевський М.С. — 41, 54, 58, 151, 157

Грушевський О.С. — 41, 157

Гурський К. — 11

Гусєв В.І. — 157

Гюббенет І.В. — 157

Ґеник-Березовська З. — 157

Данило Галицький — 132

Двотекст — 150

Дерріда Ж. — 10, 157

Джеймсон Ф. — 10, 28-29, 31-32, 38, 144, 147

Дзира Я. — 41, 157

Дзюба І. — 10

Діалог — 8, 20, 23, 25, 30, 33, 35-37, 39-40, 60, 79, 109, 121, 123, 132, 145-148

інтертекстуальний — 8, 121, 146

інтратекстуальний — 123, 148

Діодор — 57, 70

Діяльність

метакомунікативна — 12

перекладацька — 21

текстостворююча — 12

Довгалевський М. — 157

Дорошенко Д.І. — 41, 42, 157

Дорошенко П — 74-76, 78, 96, 104, 105-106, 152

Драгоманов М.П. — 41-42, 49, 55, 157

Драгоманов С. — 157

Духінський Ф. — 151-152

Дьолленбах Л. — 10, 23

Дюрішин Д. — 11, 157

Ейгер Г.В. — 157

Ейдос смислового цілого — 33-34, 36, 145-146

Елементи гетерогенні — 18

інтертекстуальні — 24, 26

прототексту — 13

семантичні — 17, 19

тексту — 12-13, 22

Ефект затягнутої рани — 125

палімпсесту — 88, 132

Єлизавета — 98, 124-125

Єрьомін М.П. — 158

Єсаулов І.А. — 158

Єфремов С.О. — 43, 158

Женетт Ж. — 10, 24, 26, 158

Женні Л. — 10

Жикгимунт, король — 77, 136, 139

Житецький П. — 158

Жолтовський П.М. — 158

Забровський А.П. — 158

Запорізька Січ — 81,102, 130

Зв'язки інтертекстуальні — 25

Зись А.Я. — 158

Знаковий матеріал — 20, 33-37, 145

Золотаренко — 98-99

Зубрицька М. — 167

Іваничук Р. — 54

Іваньо І.В. — 159

Іванюк Б.П. — 158

Ігнатенко М.А. — 159

Ігор, князь — 127

Іконников В.С. — 41, 50, 152, 158

Ільїн І.П. — 10, 158

Ільницький М.М. — 159

Інваріант — 12, 14, 35-36

міжтекстовий — 11, 13

Інгарден Р. — 158

Інтеграція інформації — 17, 19

підструктурна — 7, 137

семіотичних світів — 142

як методологія — 10

Інтекст — 14, 21-22

Інтертекст — 23, 25-26

Інтертекстуальність — 8, 14, 23-26, 29-30, 40, 143, 146-147

Інтратекстуальність — 40, 147

Інформації носій — 127

Інформація — 15, 39, 46, 140

метамовна — 16-17

метатекстова — 17, 19

про текст — 15, 18-20, 22

субтекстова — 140

Інфратекст — 9, 32-37, 145, 150

Іоанн Златоуст — 64-65

Іронія авторська — 44, 58, 73, 83, 87, 89, 92, 98-99, 101, 103, 106-109, 113, 125, 137, 150, 151

Ісіченко Ю.А. — 159

Історіографія — 143

українська — 41-45, 50

барокова — 62, 92

Каган — 61, 71

Казимір Великий — 136

Казимір Ян — 109,

Каїн — 72, 74, 76, 87, 95, 100, 111

Калігула 132

Камчатнов О.М. — 159

Караулов Ю.Н. — 159

Карл ХІІ — 57, 72, 88, 91, 94, 98

Карпов Г.Ф. — 41, 50, 152, 159

Катерина І — 124

Катерина ІІ — 47, 56, 81, 107-108, 141

Квазіактори — 114

Квазіінтермедії — 124-125

Квазіметатекст — 13

Квазіп'єса — 114

Квазісцена — 114

Києво-Могилянська акадесмія — 51, 63-64, 66-67, 71, 125, 148

Київ — 63, 72, 125

Київська Русь — 46, 58, 61-62, 64, 84, 106, 151

Кий — 61

Кирило — 63

Кирило-Мефодіївське товариство — 47

Кирило-мефодіївці —

Клеванов О.С. — 41, 50

Климент VIII — 132

Коблякова А. — 159

Код — 20, 23, 150

домінантний — 7-8, 28-29, 31-32, 38, 41, 56-57, 69, 76, 84, 114, 143-145, 147-149

трансформуючий — 21

Кодак М.П. — 159

Козаки — 72, 83, 109, 111, 117, 128-129, 134, 139

Козацтво — 92, 95

Колегаєва І.М. — 159

Колегія малоросійська — 93-94, 131

Колесов В.В. — 159

Коліївщина — 57

Коль Й.-Ґ. — 47

Комунікаційний ланцюжок — 11-12

Комунікація — 23

вторинна — 11-12, 15, 24, 29, 39

діалогічна — 84

літературна — 11, 14-15, 39

первинна — 11, 15, 39-40

Кониський Г. — 51, 64

Константинополь — 61

Конституція сеймова — 135

Контекст — 6, 21, 24-25, 45-46, 77, 93, 99, 101, 117, 119

європейський — 45

культурний — 20-21

української історіографії — 45

Корабльов О.О. — 160

Корабльова Н.В. — 160

Коран — 31, 55

Корбут А.Ю. — 160

Корпанюк М. — 160

Косинський — 60, 97, 133, 136, 138

Костомаров М. — 41, 49, 160

Костянтин Мономах — 130

Кошова Л. — 160

Кравченко В.В. — 43, 160

Крекотень В.І. — 67, 160

Кримське ханство — 116

Крип'якевич І. — 160

Криса Б. — 160

Крістева Ю. — 10, 160

Крупницький Б. — 160

Кузнецова Т.Я. — 160

Куліш П. — 49

Культура — 20, 23, 29, 31, 38, 46, 59, 66-67, 84, 130, 143-144, 150-151

барокова — 62

дочірня — 20

“ери постмодерну“ — 27

західноєвропейська — 66-67

літературна — 13

материнська — 20

середньовічна — 64

слов'янська — 47, 53

українська — 6, 55, 66

християнська — 31

Лазаревський О.М. — 41, 160

Лахманн Р. — 10

Лебедин — 86-87, 92, 94, 96, 121

Левін Ю.І. — 160

Лекомцев Ю.К. — 161

Лжедмитрій — 116, 118-119, 121, 123

Липатов А.В. — 161, 167

Лисаченко Л.В. — 161

Литва — 58, 79, 98-99, 133, 135-136, 139

Лихачов Д.С. — 161

Ліотар Ж.-Ф. — 10, 26-29, 31, 38, 143

Логвин Г.М. — 161

Лозинська Є.А. — 161

Лой А.Н. — 161

Лотман Ю.М. — 6, 10, 19-23, 25, 35, 38, 45, 74, 84, 86, 143, 145, 151, 161-162

Лужановський А.В. — 162

Лучников М.Ю. — 162

Ляжайський Іоанн — 133

Мазепа І. — 73, 82, 86-92, 94, 96, 98, 104, 107, 121, 124, 132

Майєнова Р.М. — 6, 10, 15-20, 22, 150

Майков Л. — 41

Макаров А. — 65, 163

Максимович М. — 41-42, 152, 163

Мала Росія — 57-58, 59-60, 93

Мала Русь — 46, 58, 80-81, 86, 88, 90-91, 94-95, 97-100, 103-104, 106-107, 114-115, 119, 123-125, 131, 135

Маланюк Є. — 150

Малоросія — 47, 49, 50, 59, 61, 72-75, 77, 82, 88, 90, 94, 103, 118, 127, 130, 135-136, 138

Маніфестація — 33

авторська — 35-36

авторського твору — 30

знакова — 33, 36, 40

суб'єктивна — 33

Маркасова О.В. — 163

Маркевич М. — 47, 49, 50

Марченко М.І. — 163

Маслов С.І. — 163

Маслюк В.П. — 163

Матль Й. — 66

Матчук А.Л. — 163

Медведева-Гнатко В.В. — 163

Мелик-Гірей, хан — 77

Меншиков О. — 53, 72-75, 86, 92-96, 132

Метакомунікація — 11-15, 17-18, 22, 26, 29-30, 39

Металінгвістика — 7, 9-10, 32, 69, 145, 147, 149

Метаоповідання — 26-28

Метаоповідь — 7, 26-31, 38, 41, 52, 55, 57, 143-144, 147, 149

Метатекст — 4, 6-16, 18-25, 29, 31-40, 69, 143-149

Метатексти авторські — 13

Метатекстів типологія — 13

Метатекстова інформація — 17, 19

Метатекстова підструктура — 127-128, 133, 137, 140-142, 148

Метатекстове переосмислення — 26

Метатекстовий елемент — 7, 17-20, 22, 25, 30-31, 37-38, 62, 86, 112, 122, 128-132, 139-141, 143-144

Метатекстові операції — 21

Метатексту концепція — 39

Метатексту суб'єкт — 12

Метатексту теорія — 11, 13, 39, 144

Метатекстуальність — 20, 24-26, 29-30

Метлинський А. — 49

Мишанич О.В. — 43-45, 163

Мишанич Я.О. — 43, 150

Міко Ф. — 10, 11

Мішуков О.В. — 43, 164

Могила П. — 63, 66, 71

Модель сприймаючого об'єкта — 33

Моделювання прототексту — 11-12

стилістичне — 12

Морозов О. — 164

Морріс Ч.У. — 164

Москва, місто — 54, 56, 98, 101, 103-105, 112, 129, 152

Москва, річка — 70

Московія — 80, 93, 99-100, 108, 111-112, 119, 132, 138

Московське царство — 71, 78-79, 97-98, 119

Мосох — 70-71

Наєнко М.К. — 164

Назарець В.М. — 164

Наливайко Д.С. — 66, 164

Наливайко, гетьман — 87, 136, 138, 140

Наукове товариство ім. Т.Г.Шевченка — 55

Небесьо Б. — 164

Нерон — 132, 141

Нестор-літописець — 63

Ніколаєва Т.М. — 164

Новгород-Сіверський — 119-121, 133

Об'єкт

естетичний — 8, 36-37, 39, 69, 114, 144-147

ідеальний — 33

реальний — 33

Об'єктивна ситуація — 131

Об'єктивний знаковий матеріал — 33-34, 37

Овсійчук В.А. — 164

Оглоблин О. — 43, 48, 56-57, 152, 165

Олег, князь — 127

Олексій Михайлович, цар — 50, 98-100, 102, 106, 124,

Ольга, княгиня — 127

Онацький Є. — 165

Онишко С.Г. — 165

Остряниця — 122-123

Павленко Г.І. — 165

Павличко С.Д. — 165

Пашинський Симеон — 133

Пелешенко Н. — 165

Перетц В.М. — 165

Петербург — 49, 54, 90, 92, 95, 126

Петрик — 96

Петро І — 53, 56, 72-73, 81-82, 86-96, 98, 106-108, 124, 131-132

Петро ІІ — 124-125

Петро ІІІ — 126

Пипін О. — 41

Підкова Яків — 77

“Повість врем'яних літ“ — 55, 57, 63, 70, 100, 127

Полетика Г. — 51, 64, 151-152

Полонська Василенко Н. — 165

Полуботок І. — 43, 92-94

Польща — 51, 77-78, 97, 101, 104-105, 108, 112, 122, 131-132, 135-136, 138-140

Полянський А.Н. — 165

Попович А. — 6, 10, 11-15, 19-24, 26, 39, 144, 150, 165

Попович П. - 165

Потебня О.О. — 9-10, 35, 145-146, 165-166

Празький лінгвістичний гурток — 9

Претекст — 22, 24-26

“Просвіта“ — 55

Прокопович Ф. — 166

Простір — 28, 32, 68

авторської світобудови — 76, 148

географічний — 70

геокультурний — 31, 150

духовний — 33

культурний 33, 35

московський — 79, 119

мусульманський — 77-78

польський — 118-119

православний — 78-79

руський — 79

турецький — 117-118

Пушкін О.С. — 42, 47, 48-49, 54, 166

Птоломей — 57, 70

Пфістер М. — 10

Прототекст — 11-14, 22, 30

П'ятецька О.В. — 166

П'ятигорський А.М. — 6, 10, 23, 33, 38, 131, 144, 151, 162, 166

Радивиловський А. — 67

Реакція

авторська — 21, 118

відповіднб — 34, 146

діалогічна — 19

на прототекст — 11, 14, 19

реципієнта — 80, 144

Реальність

дочірньої культури — 20

позакультурна — 20

позатекстова — 20, 39, 144

створювана — 28, 32, 38, 144

Ренесанс — 66

Рефлексія — 30

авторська — 37, 143

метамовна — 26, 40, 146

реципієнта — 21, 39

Реформація — 66

Рецепція — 37, 40, 146-147

Реципієнт — 8, 11-12, 14-15, 19, 21, 24-25, 28, 30, 32-40, 52, 60, 68, 71, 80, 84, 87, 101, 109-111, 121, 124, 128-129, 131-132, 136137, 141-148

Рилєєв К. — 49

Рим — 61, 132

Риторична традиція — 64

Рікер П. — 166

Ріффатер М. — 10, 166

Розумовський К.113, 125-126

Ромни — 121

Росія — 57-58, 71, 80, 88, 92, 99

Росс, князь — 70-71

Ружинський, гетьман — 77-78, 108, 114-116, 118, 134

Русь — 45, 58-59, 63, 71-72, 76-78, 80, 106, 111-113, 116, 127, 131-136, 138

Рух

культурний — 46

національно-визвольний — 55, 57

сепаратистький — 55

сценічний — 114

Рюрик, князь — 58

Сагайдачний П., гетьман — 63, 71-72, 96, 117

Садецький О. — 166

Сазонова Л.І. — 166

Самко — 101

Самуйлович І., гетьман — 77

Світова Книга — 69-71, 74

Святослав — 61

Сепаратизм — 55, 152

Середньовіччя — 67

Сивокінь Г. — 167

Синєва О.В. — 167

Сірко І. — 77

Славен, князь — 70

“Слово про Ігорів похід“ — 55

Смирнов І. — 10, 167

Смислоутворювання — 84, 132, 137

Соболь В.О. — 124, 167

Соловйов С. — 41, 50, 167

Софронова Л.А. — 167

Спрямованість тексту діалогічна — 7

шовіністична — 54

Срезневський І. — 49-50

Старагіна І.П. — 167

Стафецька М.П. — 157

Степанишин Б.І. — 167

Степовик Д.В. — 167

Столович Л.Н. — 168

Страбон — 57, 70

Суб'єкт метатексту — 12

комунікативний — 12

Сулима В.І. — 168

Таємна канцелярія — 90, 93-94

Театралізація — 114-127

Текст — 29-30, 32-33, 37, 47-49, 51

авторський — 33-37, 39, 69, 116, 131, 145

віртуальний — 8, 33, 36-37, 39, 109, 145, 147-148

культури — 31, 38, 150

мистецький — 30-41, 46, 54, 57, 62, 69, 142-149

поліструктурний — 131, 141-142, 148-149

транссуб'єктивний — 33, 37

як “культурно опосереднений артефакт“ — 29

як висловлювання — 6, 10, 18, 32-34, 38-39, 137, 142-147, 149, 151

як культурологічне поняття — 46

як маніфестація авторського твору — 30, 40

як різновид сигналу — 10, 33, 38, 144, 151

Текстів ієрархія — 31, 38, 55, 144

Тепко Г.Г. — 168

Тетеря — 100-101

Типологія

видів комунікативної діяльності — 12

інтекстів — 21-22

інтертекстуальних елементів — 24, 26

метатекстів — 12-14

Ткаченко А.О. — 168

Тодоров Цв. — 10

Топоров В.Н. — 168

Тороп П.Х. — 6, 10, 14, 21-24, 26, 150, 168-169

Традиція

барокова — 43, 62, 85

козацьких літописів — 44

культурна — 32, 38, 127, 144

літературна — 11, 13-14

літописна — 64, 107,

національна — 63

релігійно-культурна — 55, 65

риторична — 64-67, 90, 106, 148

усна — 44

Туптальський І. — 133

Тураєва З.Я. — 169

Туровська С.Н. — 169

Тюпа В.І. — 9, 33, 36, 145, 150, 169

Ульянов М.І. — 53-55, 58, 151-152, 169

Унія брестська — 72, 83, 132, 138-139, 141

Успенський Б.А. — 162

Устрялов М.Г. — 47

Ушкалов Л.В. — 169

Уеллек Р. — 170

Уоррен О. — 170

Фатєєва Н.А. — 10, 14, 24-26, 40, 146, 170

Федоров В.В. — 170

Фізер І. — 170

Фотій — 138

Фрагментарність тексту — 22

Франко І.Я. — 53, 84, 170

Фуко М. — 27

Хабермас Ю. — 27

Ханенко — 74-75

Хассан І. — 28

Хмельницький Б. — 51, 53, 60, 72, 85-87, 89, 93, 96, 98-99, 106, 109-113, 138

Хмельницький Ю. — 79, 96, 100, 113

Хмельниччина — 53

Хованський — 98-99

Холмс Дж. — 11, 14

Хухуні Г.Т. — 170

Цілісна концепція — 6, 143

Цілісне

завершене висловлювання — 6, 39

уявлення — 96

Цілісний

аналіз — 6, 8

мистецький текст — 148-149

Цілісність тексту — 22

Часопростір — 28, 68-69, 84, 148

Чернов І. — 170

Чижевський Д.І. — 43, 170-171

Чумаков Ю.М. — 171

Шах Яків — 77

Швеція — 91

Шевченко Т.Г. — 49, 54-55, 84

Шевчук В.О. — 152, 171

Шерех Ю. — 171

Шмельов А.Д. — 155

Шогенцукова Н.А. — 171

Шпак В.К. — 171

Яблоновський О — 41, 53-54

Яворський С. — 133

Ягелони — 125

Якобсон Р.О. — 171

Яковлев С.В. — 171

Яковлів А. — 171

Ярослав, князь — 61

Яфет, біблійний персонаж — 70

Brzezina M. — 171

Brogi-Bercoff G. — 171

Chynczewska-Hennel T. — 172

urišin D. — 172

Faryno J. — 172

Genette G. — 172

Holmes J.S. — 172

Jameson F. — 172

Kozak S. — 172

Liotard J.-F. — 172

Mayenowa M.R. — 172

Miko F. — 172

Popovi A. — 172

Wrуblewska W. - 17

ПРИМІТКИ

1 Пор. це твердження з іншою думкою А.Поповича, яку ми наводимо на попередній сторінці.

2 Див. бібліографію, подану П.Х. Торопом [18, с.41] та А.Поповичем [214, с.172-179; 269].

3 Говорячи про примарність значення, М.Р.Майєнова має на увазі примарність значень у висловлюваннях типу іронічно вжитого “Який то добрий хлопець“. Це висловлювання не має на увазі, що хлопець “добрий“, а повідомляє, що він — “поганий“.

4 Докладніше про двотекст див. статтю А. Вежбицької [43].

5 Хотілося б додати, що не тільки трансформує вже існуючі тексти культури, а й визначає світовідчуття як автора майбутнього тексту, так і реципієнта.

6 Дослідниця наводить цитату з цього дослідження: “Суб'єктивність за звичай розцінюється як повнота, з якою “Я“ насичує тексти, але насправді — це не правдива повнота, це всього лише сліди тих кодів, які складають це “Я“. Таким чином, моя суб'єктивність в кінцевому випадку є лише банальністю стереотипів“ [289, с.20].

7 Про прототекст та вказані типи зв'язку див. пункт 1.1.1 цього дослідження.

8 Про поняття “геокультурний простір“ див.: Маланюк Є. Нариси з історії нашої культури // Маланюк Є. Книга спостережень: Фрагменти. Від Кобзаря до нації. Студії і роздуми. — К.: Атіка. — С. 88-92.

9 Наведена цитата, стосується “ейдоса смислового цілого“, але це поняття, до якого звертається В.І.Тюпа, ототожнюється ним з інфратекстом.

10 На наш погляд, інфратекст, який є “ейдосом смислового цілого“ [276, с.15] можна певною мірою ототожнити з “думками, які носяться в повітрі“.

11 “Віртуальний [ср.-лат. virtualis] — можливий; такий, який може чи повинен проявитися за певних умов…“ [248, с.126].

12 Більш докладний реєстр цих робіт див., наприклад, в огляді літератури, поданому Я.О.Мишаничем [183].

13 Стосовно твору і тексту вживаємо означення “художній“ та “мистецький“ як синонімічні.

14 Див., зокрема, зауваження Я.О.Мишанича про перспективи філологічного методу (?) дослідження “Історії Русів“, та формулювання мети його дисертації [184, с.2]; див. також зауваження до наших статей [28, с.17; 29, с.46; 38, с.56].

15 В цьому разі жодного натяку на іронію.

16 Момент “перескакування“ кривої розвитку Ю.М.Лотман назвав “вибухом“. Див.: Лотман Ю.М. Культура и взрыв [153].

17 О.Бодянський змушений був подати “Пояснення деяких слів Малоросійських в “Історії Русів“, незрозумілих для Великоросіянина“ [34, с.262], в якому міститься 28 українських слів, в самому ж тексті зустрічаємо безліч українських граматичних форм [28, с.25-26].

18 Див підрозділ 2.1.

19 На наш погляд, згадуючи Григорія Полетику, депутата малоросійського шляхетства, автор “Історії Русів“ вдається до іронії, адже відомо, що Г.Полетика відстоював інтереси виключно української шляхти, яка, на його думку, мала управляти Україною під керівництвом російського царя. Він також вважав гетьманську владу в Україні непотрібною, оскільки споконвіку, на його думку, в Україні влада належала царям, тобто, він не виокремлював історію Київської Русі як виключно українську історію [316]. Зауважуючи, що Г.Полетика серед багатьох інших малоросійських літописів виокремлював саме “Історію Русів“ і завжди дотримувався її концепції (“Господинъ Полетыка, сличив ее (“Історію Русів“ — О.Б.) со многими другими лhтописями Малоросіскими и нашедъ отъ тhхъ превосходнhйшею, всегда ея держался въ справкахъ и сочиненіяхъ по Комисіи“ [9, с. II]), автор гірко іронізує, тому що саме Г.Полетику доля народу цікавила менш за все, тому що він докладав зусилля на відновлення шляхетських привілеїв українського лівобережного панства й аж ніяк не народу. Автора ж “Історії Русів“ насамперед, цікавить доля й становище саме народу.

20 Хоча, з іншого боку, відомо, що художні тексти О. де Бальзака надають історикові наступних часів значно багатший матеріал для вивчення, аніж усі історії й хроніки разом узяті.

21 Ми розглядаємо текст як різновид сигналу, як висловлювання з огляду на спільне в концепціях А.М.П'ятигорського та М.М.Бахтіна (Див. пункт цього дослідження 1.2.2.2). Суто лінгвістичне тлумачення тексту як знакової системи з її системними чи лінійними відношеннями між знаками цієї системи ми до уваги не беремо, оскільки підходимо до аналізу тексту “Історії Русів“ не з лінгвістичних, а металінгвістичних позицій, визначених М.М.Бахтіним [21, зокрема с. 241].

22 Див. пункт цього дослідження 1.2.1.

23 Маємо на увазі його статтю “O tak zwanej “Historii Pusow“ (1913) [47, с.81-90].

24 Аналізуючи положення тритомного дослідження польського історика Ф.Духінського “Zasady dzejow Polskich i innych krajow slowianskich“ (1858-1861), М.І.Ульянов зазначає, що “сам Духінський високо оцінював “Історію Русів“, називаючи її “звинувачувальним документом проти Москви“ [283, с. 234]. А М.С.Грушевський, на його думку, працюючи над “культурним і духовним розколом між малоросійським (?!) (книга М.І.Ульянова (1904-1985) “Походження українського сепаратизму“ вийшла у Нью-Йорку 1966 р. — О.Б.) і російським народами“, виконував “заповіт Ф.Духінського та “Історії Русів“ [283, с. 240-241].

25 Напевне, зараз слова відомої пісні:

От Москвы до самых до окраин,

С южных гор до северных морей

Человек проходит как хозяин

Необъятной Родины своей, —

можуть сприйматися як гірка іронія. Тим більше, що створювалася ця пісня в 30-ті роки ХХ століття, відомі як часи кривавого шалу сталінської інквізиції. В цьому уривку звучить і тема “окраїн“, і тема “мандрівки“ в телятниках аж на саму Північ, і тема “нашої не своєї землі“.

26 Див., зокрема, нашу статтю [39].

27 Про такі зусилля Г.Полетики, О.Безбородька та ін., див. роботи М.Максимовича, Г.Карпова, В.Іконнікова, Д.Дорошенка, М.Возняка, О.Оглоблина, В.Шевчука [49, 76, 94, 113, 169, 202, 203, 306, 307] та ін.

28 Хоч би у порівнянні з історіями польських та литовських авторів й історіями-покручами, написаними руськими (українськими) авторами.

29 Про створення форми світу певною мовою (в аналізованому тексті — мовою Бароко) див.: [13, с.218].

30 Всі троє жили в IV ст.

31 Офіційно здобула статус вищого навчального закладу в 1633 р. [279, с.456].

32 Адже освоєння було поєднано з полемікою, яка як ніякий інший жанр висловлювання, передбачає висловлювання у відповідь.

33 Мається на увазі південно-східна частина сучасної України.

34 В “Історії Русів“ автор, подаючи мову персонажів, відтворює її національні особливості. В цьому випадку наводиться російськомовний вислів, тому робимо висновок, що йдеться саме про російські, а не українські війська, що протиставляються шведи і росіяни. До речі, саме на цей факт вказував М.І.Ульянов [283, с.119].

35 Підтвердженням цього може бути покарання козаками зрадників [100, с.30].

36 Див. пункт 2.4.1.

37 Див. вище.

38 Про аналогію до династичних шлюбів див. підрозділ 3.2 (с. 136).

39 Квазі… [<лат. quasi неначе, неначе б то] — приставка, яка відповідає за значенням словам “вигаданий“, “позірний“, “несправжній“, напр.: квазінауковий, квазівчений, - або словам “майже“, “близько“ [248, с.272].



Віртуальна читальня Української літератури для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами.

Всі матеріали на сайті доступні за ліцензією Creative Commons Attribution-Sharealike 3.0 Unported CC BY-SA 3.0 та GNU Free Documentation License (GFDL)

Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов'язковим гіпертекстовим посиланням на сайт, будьте вдячними ми приклали багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2007-2024 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.