Варіація життя

ЧАCТИНА ПЕРША

— Скажіть Келверсові, що він ідіот! — гриміло за дверима. — Що?! Та за таку суму я можу залучити кого завгодно! Так, озвучування завтра о третій — а що, по-вашому, могло змінитися? Виїжджаю, чорти б вас забрали, вже виїжджаю!

Двері відчинилися й одразу ж більша частина неймовірного натовпу з беззв'язними запитаннями кинулася назустріч чоловікові, що виходив, інші ж, навпаки, подалися назад, вивільняючи йому шлях. Виник немислимий у своєму безладді людський вир. Руденьку дівчину в довгій яскраво-червоній спідниці було підхоплено цим виром, пронесено кілька витків і, врешті, кинуто під стіною, де їй вдалося зупинитись. Якийсь хлопець, важко дихаючи, спинився поруч неї, майже впритул.

— Червона спідниця — це здорово — без передмов сказав він. — Вони можуть не запам'ятати тебе, але вже спідницю вони точно запам'ятають. Одягай її на всі прослуховування, якщо хочеш стати кінозіркою.

Дівчина взялася до своєї вщент розсипаної зачіски. Зі шпильками в роті вона похитала головою.

— Що? А чому “ні“?

— Я хочу стати режисером, — вимовила вона, заколюючи на потилиці руде волосся.

Хлопець присвиснув — досить голосно, щоб з десяток оточуючих повернулися до них.

— Режисером? — перепитав хтось, розчувши останні слова.

— Так, — руденька дівчина відважно пішла в наступ. — А що? Я, можливо, й стала б акторкою — якби в усій Корпорейшн був хоч один справжній режисер! Сучасні фільми... їх неможливо дивитись — якщо ти бачив хоча б одного старовинного! Так, старовинні фільми примітивні, двовимірні, іноді вони навіть чорно-білі, але там є щось живе, якісь почуття, думки, емоції... Схоже, останній режисер помер ще за часів Голівуду!

— Але ж існують ретристи, — заперечив чи той хлопець, чи то хтось інший.

— Ретристи лише намагаються повторювати те, що було колись. Ні в кого з них немає режисерської освіти, вони й гадки не мають про суто технічні досягнення сучасного кіно, до того ж, в них нема доступу до грошей Корпорейшн, а без цього теж...

— Дехто знімає у Варіаціях, — це сказав уже точно той хлопець.

— Але ж Варіації весь час змінюються, й потім, це незаконно... ні, я хочу стати справжнім режисером! — ця наївна дзвінка бравада викликала легкий сміх, що пробіг над головами присутніх, й дівчина яскраво, як усі руді, почервоніла.

— Як тебе звати? — запитав хлопець.

— Айріс.

Заповітні двері знову відчинилися, на порозі з'явився високий худорлявий чоловік із жорстким обличчям.

— Гей, ви! — уривчасто гукнув він, і запанувала цілковита тиша — Босс поїхав у своїх справах, мій час теж обмежено, я можу прослухати десять чоловік. Всім стояти по місцях! Я сам скажу, хто. Ви. Ви двоє... Молодий чоловік... Ви... Ні, не ви... хоча й ви теж. Ви, усі втрьох... і ви, в червоній спідниці.

За спиною Айріс прокотилися заздрісні зітхання, й вона направилася вперед, ковзаючи ледь помітною стежкою в натовпі, що трохи розступився.

...— Так! — кричав в трубку відеофона худорлявий чоловік. — За п'ять хвилин! Сем знову звалив на мене свою роботу. Що? Скажіть, що я їй голову відірву! Так, так, зараз їду, не робіть такої фізіономії!

Він поривчасто закрокував до дверей, Айріс ледь встигла перепинити йому шлях.

— Ви ще тут? Я ж вам сказав...

— Ви не сказали мені ані слова.

Він зупинився.

— Ви ж бачите, я поспішаю! Гаразд, підійдіть до вікна.

Вона слухняно стала біля вікна й дозволила йому взяти її за підборіддя.

— Так, чорні оченята — це добре. Ластовиння ви вже позбавились — теж добре. Руде волосся зараз не котується — станете блондинкою. Талія в порядку, бюст... не завадить додати два-три дюйми. Салон Нових форм за два квартали. Потім прийдете ще. На все добре.

— Але я...

— Тільки не подумайте, що зовнішні дані — це все. Тим більше, що зараз актуальний образ антигероїні, простіше — звичайної негарної жінки. Всі ведучі режисери...

— Я хочу стати режисером!

Він озирнувся біля напіввідчинених дверей.

— Он воно що! З вашою комплекцією? Та це не до мене, режисерські курси набирає Кармеллі — чи вже набрав... Він має прийти хвилин за двадцять...

—Я зачекаю!... якщо можна...

— Чекайте. Я вас зачиню.

...Рожеве світло поступово переходило у фіолетові сутінки, і світлий прямокутник, що його відкидало вікно, тьмянів на очах. Кнопок і клавіш на стінах було занадто багато, Айріс боялася їх чіпати навмання й тому сиділа у темряві, яка невблаганно густішала. Строкатий галасливий натовп за дверима давно розійшовся, вони прийдуть випробовувати долю іншого дня, і, можливо, якраз тому хлопцеві з темним волоссям пощастить...

— Що ви, чорт забирай, тут робите?

Айріс здригнулася й скочила з краєчка стільця, майже засліплена раптовим яскравим світлом. Непевними рухами вона поправила волосся та спідницю й так само непевно взялася викладати історію своєї появи в цьому кабінеті. Кармеллі — вона одразу впізнала його, він часто з'являвся на телебаченні — роздратовано порпався в столі, неголосно лаючись собі під ніс, і було незрозуміло, слухає він її чи взагалі геть забув про її присутність. Вона скінчила якраз тієї миті, коли він знайшов потрібного папера.

— У вас немає жодного шансу — повідомив він, не дивлячись на дівчину. – Я набираю п'ять чоловік, а бажаючих є кілька сот. З вашими даними краще й приємніше мріяти про акторську кар'єру.

— Я, можливо, й стала б акторкою, — звично сміливо почала Айріс, — якби в усій Корпорейшн...

Вона затнулася. Їй зовсім не подобались жорстоко-естетські фільми Кармеллі, але ж зараз від цієї людини залежало її майбутнє...

— В усякому разі, п'ять шансів з кількасот в мене є, — зрештою тихо мовила вона.

Кармеллі підняв очі і вперше уважно, допитливо роздивився її. Айріс одразу ж спалахнула — вона все життя легко червоніла, боротися з цим не було ніякої змоги.

— Ну що ж, — повільно промовив Кармеллі, — один шанс я вам дам. Я влаштую вам справжній професійний іспит — упевнений, що у вас нічого не вийде, але це шанс. Іспит у Варіації, ми сві пройшли через це. Він витримав паузу, але Айріс теж мовчала, і він продовжив:

— Вам відомо, що таке Варіація? Гадаю, що так. Окремо взята Варіація існує від сходу до заходу сонця, наступного дня її змінює інша. Як правило, всередині потоку вони відрізняються лише в деталях, але трапляються й більш істотні відмінності. Ну, це все ви знаєте. Закон дозволяє використання Варіацій тільки в суворо регламентованих випадках, і професійні іспити кінематографістів Корпорейшн входять до їх числа.

— І... що треба робити?

— Для перевірки акторської майстерності досить органічно увійти до Варіації й прожити її, але вам — його губи вигнулися в іронічній посмішці, — буде важче. Ви повинні зрежисирувати події у вашій Варіації та привести їх до заданого результату. Сподіваюсь, я зрозуміло пояснив. Я ніколи й нічого не повторюю двічі. Зі сходом сонця ви розпочнете. В ваших інтересах лишитись ночувати тут.

Айріс нерозуміло й запитливо скинула очі, але приземкувата енергійна постать Кармеллі вже зникла в отворі дверей. Уривчасто клацнув замок, і світло згасло синхронно з ним, вражаюче у своїй раптовості.

...Одна рука асистентки лежала на пульсі Айріс, друга торкалася кнопки хронометра.

— Це досить стійкий Потік, — говорив Кармеллі. — Брати Ерли — зазвичай їх четверо — ведуть війну з Царем невірних, — втім, титули й назви можуть змінюватись. Ваше завдання — добитися їх поразки, до речі, це легше, ніж навпаки. Звичайно, сьогоднішня Варіація може бути зовсім не схожа на попередні, але завдання від цього не змінюється.

— Костюм, — раптом згадала Айріс. — Мені дадуть костюм того часу?

— Якщо перевдягати кожне дівчисько, в костюмерній Корпорейшн нічого не лишиться, — відрізала асистентка.

— Вигадаєте що-небудь, — кинув Кармеллі. — Жителі Варіацій наївні й довірливі, у них-бо відсутній життєвий досвід. Тільки не здумайте видавати себе за божество чи щось на кшталт того. Нудно і неоригінально.

— А в міні-спідниці було би ба-а-агато важче, — протяг хтось, і Кармеллі розкотисто зареготав, захихотіла його асистентка, засміялися всі, і під цей всепоглинаючий регіт Айріс провалилася в іскристу темряву, сповнену неясних шурхотінь і стукотів.

— Що б не сталося, пам'ятайте — вони не люди, — долетіла до неї невідомо звідки остання настанова цього світу.

ЧАСТИНА ДРУГА

Справа та зліва на рожевому тлі неба чорніли зазубрені силуети скель, але посередині лінія обрію була ідеально-рівна, й велетенський диск сонця торкався цієї риски нижнім краєм. Потім виник проміжок, що безперервно збільшувався, але вловити цей рух було неможливо для ока. Сонце зійшло, й нова Варіація почала своє короткочасне існування.

Кутаста тінь скелі поповзла вбік і назад, і промені східного сонця ринули на Айріс. В цій Варіації їхнє світло було дещо оранжуватим, і біла шкіра дівчини набула золотавого відтінку, волосся стало вогненним, а складки червоної спідниці загорілись таким непередавано-полум'яним кольором, що неможливо було уявити собі нічого більш яскравого й насиченого.

Айріс милувалася світанком. Вона не відчула моменту свого переміщення — просто стояла й милувалася світанком, не пам'ятаючи, коли це почалося. Легенький вітерець торкався її волосся, м'яке сонце не засліплювало очей, і було добре. Вона зовсім не відчувала себе чужою в цьому ефемерному світі, вона була готова простояти так...

І раптом її ніби вдарило — іспит! Вона може простояти тут весь день — а це ж бо єдиний шанс в її житті! Сонце... це сонце вже зовсім високо! Скоріше, скоріше!

Але що — скоріше? Айріс безпорадно роззирнулася. Рівний безкраїй степ, порослий жухлою травою, скелі на обрії, біля скель щось поблискує — можливо, річка... Все це зникне за якихось п'ятнадцять-шістнадцять годин, мало, безбожно мало часу... І що робити? З чого почати? Куди йти? І вона продовжувала стояти, ніби прикута поглядом до сонця, яке не засліплювало очі...

— Діва з волоссям кольору полум'я...

Це були вірші, й вони виникли цілком органічно, невіддільно від вогненного кола, і тільки за кілька митей Айріс зрозуміла, що їх було вимовлено вголос, і чийсь голос вимовив їх... Вона озирнулася — миттєво, стрімко, налякано. Сяючий вершник здіймався над степом, незбагненно-гігантський, і довга тінь від нього стрілою розтинала землю. Його химерний обладунок великими лусками облягав могутні плечі й широкі груди, і ще одна луска була піднятим заборолом. Відкрите обличчя було масивним, риси — не досить правильними, але блакитні очі дивилися прямо, а світло-руда коротка борода окреслювала контур обличчя, надаючи йому деякої закінченості. Щось змінилося в цьому обличчі, коли Айріс озирнулася, але вона не змогла вловити, що саме, його вираз видавався незворушним.

Як вона могла не помітити раніше цього вершника — у відкритому степу? Чи він виник щойно — адже Варіація формується протягом десяти-п'ятнадцяти хвилин... Людина, якій кілька секунд від народження. “Вони не люди...“

— Хто ти? — запитав вершник тим самим, зам'яким як на такого чоловіка голосом, що вимовив рядок про діву.

— Моє ім'я Айріс — неочікувано сміливо й спокійно відповіла вона. — Назви своє ім'я.

Куточки його вуст здригнулися у вчасно стриманій усмішці гордощів від того, що зараз пролунає його гортанне уславлене ім'я:

— Я князь Джерард Ерл.

Ерл! Брати Ерли! Обличчя Айріс спалахнуло в нестримній сліпучій посмішці. Як добре, що він опинився, тобто виник саме тут, цей милий дивний лицар...

— Я збилася зі шляху, — вже майже безтурботно сказала вона. — Відвези мене до свого замку, Джерарде Ерле.

Вона зробила крок в його бік, і від цього руху складки довгою спідниці сколихнулися, перетікли одна в іншу вогненними сполохами.

— Червоний колір, — замислено мовив Джерард. — Колір небезпеки... Колір кохання... Колір роду Ерлів. Я не знаю, як ти опинилась тут, але... чомусь не хочу того знати. Я відвезу тебе до свого замку.

Він нахилився і, руками в рукавицях з товстої шкіри, охопив кільцем її талію, легко відірвав Айріс від землі й посадив у сідло попереду себе. Вона озирнулася по сторонах з цієї неймовірної висоти, і тут таки побачила замок, що височів поміж скель — такий самий гостроверхий, як і їх верхівки і, можливо, тому не помічений нею раніше. Чи раніше його просто не було?

Обладунок Джерарда Ерла був теплий, нагрітий в променях вранішнього сонця, і до нього було так добре притулятися... Потім їй раптом схотілося поговорити з лицарем.

— Коли ти підійшов до мене... Ти вимовив якісь вірші. Звідки вони?

— Це балада Елберта, — відповів Джерард, і в його посмішці майнув сум. — Князя Елберта Ерла. Коли-небудь він заспіває її для тебе. А я не складаю й не співаю балад. Я все життя воював з невірними, одне це я і вмію робити.

Айріс підвела голову від теплого металу. Все життя — що він хоче цим сказати?

Копита коня зацокали кам'яним мостом, десь знизу блиснула ріка.

— Ерелінелле — ріка Ерлів, — сказав Джерард. Як дивно, що все в цьому світі має свої імена та назви, певно, вони дещо змінюються від Варіації до Варіації, а може, й не змінюються зовсім. І який у нього дивний голос... М'який, негучний — а разом з тим є в ньому щось непорушно надійне. У всіх чуваних нею чоловічих голосах, якими б твердими вони не здавалися, Айріс завжди ловила невпевненість. Невпевненість — чисто людська якість. “Вони не люди“...

Замок Ерлів зустрів Айріс стрільчастою тінню, що невблаганно насувалася, рипінням розвідних мостів та гуркотом підйомних решіток — неприступне громаддя, яке починало вже непомітно старіти. Джерард спішився, і подвійний звук кроків людини й коня лунко відбився від кам'яних стін. Якийсь чоловік, високий, плечистий, одягнений в червоний та чорний атлас, піднявся від корби, що приводила до руху вхідну решітку, і жестом привітав їх. Ще дві постаті виникли з навколишнього напівмороку. Айріс дивилась на них з висоти сідла, але все одно ці чоловіки видавалися їй незбагненно-гігантськими. В одного з них у руках була химерного вигляду гітара, і він награвав на ній щось монотонно-сумне.

— Це мої брати, — сказав Джерард. — Князь Елберт Ерл. Князь Едвард Ерл. Князь Монмут Ерл.

Однакові постаті, схожі імена, майже однакові обличчя... Тільки риси Елберта трохи більш тонкі й таємничі, ніж у Джерарда, в обличчі Монмута є щось важке, чи то ведмеже, чи то бичаче, а Едвард ховає за бородою зовсім хлопчачу юність. “Брати Ерли, що ведуть війну...“

— Це Айріс, — просто сказав Джерард, і вона побачила, що вони зрозуміли. Їм не потрібні були жодні пояснення, вони сприймали за природнє те, що на закутому в броню коні сидить дівчина з вогненним волоссям, і шовкові складки кольору їх роду звішуються з сідла.

— Вона схожа на Іриду,— повільно сказав Монмут, найстарший.

— Так, — кивнув Джерард, — я помітив... Ірида — це наша сестра, — сказав він, звертаючись до Айріс. — Її вбили невірні чотири роки тому.

Це про неї: “Діва з волоссям кольору полум'я“, — зрозуміла Айріс.

Чотири роки тому... Всі вони живуть не більше години.

Джерард зняв шолом — в нього було густе світло-руде волосся, що прямими пасмами спадало на шию, але не сягало плечей. Приземкуватий слуга прийняв шолом з його рук і взяв вуздечку коня, з якого Айріс зістрибнула, поклавши руки на широкі плечі Джерарда. Спираючись на його руку, вона пройшла до довгої зали з вітражами у стрільчастих вікнах, і троє братів важкою ходою попрямували за ними. Тут було накрито вузького дубового стола, і в повітрі стояв лоскітний аромат смаженого м'яса та прянощів.

— Запрошуємо вас розділити з нами ранкову трапезу, — сказав Елберт. Це пролунало дещо натягнуто, але Джерард трішки знічено посміхнувся до Айріс, і вона зі згодою посміхнулась у відповідь. А за столом вимушеність зникла, брати Ерли весело розговорилися, захопливо-дзвінко сміявся Едвард, Елберт награвав щось бравурне на гітарі, а Монмут зосереджено перекидав один за одним величезні кубки. Але “вони не люди...“ Час, збігає час!

— Коли ви виступаєте в похід проти невірних? — голосно спитала Айріс, і її дзвінкий голос на мить породив досконалу, глуху тишу.

— Не знаю, — хлопчаче-безтурботно відгукнувся Едвард. — Потім, після... коли-небудь...

— З таких речей не сміються, — осмикнув його спохмурнілий Монмут. І тиша ніби накрила їх невидимою завісою, гнітюче-тривожна і всепоглинаюча.

— Ми збираємо загони по всіх провінціях, — врешті подав голос Елберт, — і коли наших сил буде достатньо, ми виступимо.

Ви виступите сьогодні, зараз — мені так треба, ви виступите з недостатніми силами — мені треба, щоб ви зазнали поразки. Я складаю іспит. “Вони наївні та довірливі...“

Айріс встала. Її чорні очі палали — такі чорні, що навіть не видно зіниць, сам лише вогняно-пристрасний блиск. Розпущене волосся язиками полум'я розсипалося по плечах. Таку — красиву, сильну, напружену, мов струна — вони послухаються.

— Ви вважаєте, що ваших сил недостатньо — ви, брати Ерли? Ви відступаєте перед невірними — хоча один князь Ерл вартий тисячі їх! Але ви давно розсталися з мужністю, і ви готові пробачити їм все. Все, навіть смерть вашої сестри! — Айрісь ледь не затнулася, побачивши, як потемніли їх обличчя. Обличчя Джерарда... Ні, вона не буде дивитися на обличчя Джерарда! — Князь Елберт говорить, що ви збираєте загони, навіщо? Наймані війська можуть зрадити. Ви, князі Ерли, можете виступити проти невірних на чолі одного-єдиного загону — загону надійних, перевірених воїнів. І ви переможете: якщо один з вас загине — інший стане на його місце, і невірні похитнуться, вирішивши, що ви безсмертні. Ви переможете!

Де вона чула — чи читала — що одна з головних здібностей режисера — вміння переконливо говорити? Вона володіє цією здібністю. Надто добре володіє...

— Ми виступаємо негайно, — сказав Монмут Ерл, і з лунким стуком обрушив на стіл важкого кубка, ніби ставлячи беззаперечну крапку під цим рішенням. З шумом зарухалися дубові лави, брати-велетні підводилися з-за столу, і їхні подібні обличчя стали нерозрізненними, об'єднані фатальною рішучістю. Коротким стогоном обірвалася струни гітари, відкинутої Елбертом. “Вони наївні та довірливі“... Що ж я кою, раптом усвідомила Айріс. Невже це вона, руденька дівчина в червоній спідниці, дев'ятнадцяти років, що так відчайдушно мріяла стати режисером, ні, неможливо по-справжньому повірити, що саме вона, саме цієї хвилини — посилає на певну смерть чотирьох людей. І ще хтозна скількох, яким доведеться загинути в цій битві...

Всім їм все одно лишилося жити кілька годин, потім вони зникнуть — щоб знову виникнути в наступній Варіації. А вона — в неї попереду ціле життя. Пусте, недоладне життя, осяяне одною-єдиною мрією. І якщо мрія не зуміє збутися — що їй робити з цим незбагненно-довгим життям?

— Сьогодні дивний день, — раптом сказав Джерард. — Я не хотів би загинути саме сьогодні.

Елберт ледь презирливо скосив вузькі блакитні очі.

— Боїшся, князю Джерард Ерл?

Джерард з легким нерозумінням поглянув на нього — і розреготався, широко, розкотисто, в цьому реготі майже неможливо було вловити нотку суму.

— Я в обладунку, — сказав він, сміючись, — і доки ти будеш натягати свої лати, я перейду за другий вигин Ерелінелле!

— Ні вже, зачекай на нас, — запротестував юний Едвард, і троє братів зникли в дверному отворі.

І вони лишилися вдвох — в непевному тривожному світлі різнокольорових відблисків, відкидуваних вітражами. Вдвох...

“Я князь Джерард Ерл.“ Суворий силует сяючого рицаря на вогненно-рожевому тлі світанку. Відкриті світлі очі, що без тіні ворожості та недовіри відбивають виниклу невідомо звідки дівчину в дивному одязі. Згасаючий звук неголосної мови: “діва з волоссям кольору...“. Все це було дві години тому, ця людина зовсім чужа їй.

— Сюжет для балади, — раптом заговорив Джерард. — Треба розповісти Елбертові. Це була б красива балада... Чоловік зустрічає дівчину... чарівну дівчину, яку не міг уявити собі навіть уві сні. І того ж самого дня, на тому ж місці він зустрічає й свою смерть, — він помовчав. — Того ж дня... Я ніколи не гадав, що таке може трапитися в житті. Сьогодні дивний день.

— Ти не зустрінеш сьогодні свою смерть, Джерарде, — невпевнено вимовила Айріс. Не те...

Дивний день... Дивний — тому що це єдиний день його життя. Його завтра не існує, його вчора — невідомо ким вигадана омана. Все життя — один день... і вона хоче позбавити, вона позбавляє його навіть цього...

Чому вона не в силі відірвати очей від його обличчя? Чому воно таке сумне, приречене й близьке, його обличчя? “Вони не люди, не люди...“ Джерарде!

— Джерарде, — глухо вигукнула вона, і він здригнувся й зробив крок до неї. — Ти не повинен, не повинен... ти не підеш туди, Джерарде!

Не ставало дихання, і слова збилися в один величезний заплутаний клубок. Як пояснити... як пояснити йому, що його життя надто коротке, і тому люди того, великого, справжнього світу готові без докору совісті відняти його? Що він не людина, а тільки варіація Джерарда Ерла?

Ні, це все не має значення, як пояснити йому, як примусити повірити в те, що йому не можна, не слід йти на цю страшну нерівну битву?

— Джерарде, — ледь чутно мовила вона, — ти можеш мене вбити. Мене послано Царем невірних, щоб переконати вас виступити проти них зі слабкими силами. Він хоче знищити вас, Ерлів, а я...

Він перетнув довгу залу великими кроками й зупинився — зовсім, зовсім поруч з нею.

— Айріс, — його м'який голос лунав надійно і впевнено, як завжди, — навіщо ти говориш це? Ми прийняли рішення виступити сьогодні два дні тому, на військовій раді — тоді тебе ще не було з нами. Я... я намагатимусь повернутись, Айріс.

За дверима, наближаючись, загуркотіли залізом кроки братів. Джерард зробив було крок їм назустріч, але раптом обернувся і поривчасто, пристрасно притис її до себе — на одну мить — і Айріс на мить відчула його гаряче дихання і тепло тіла за холодним непробивним металом...

...Чотири однакові постаті невблаганно віддалялись до обрію, і чотири гостроверхих шпилі на шоломах нестерпно сяяли в променях яскравого сонця. Айріс відійшла від вузького стрільчастого вікна. Ось і все. Вона вже нічого на зможе зробити.

Те, що Джерард сказав про військову раду — вигадка, призначена зняти відповідальність з її слабких плечей? Чи ця подія вже невловимо увійшла до його пам'яті жителя Варіації — Варіації, в якій все повинно відбуватись органічно, без втручання чужих? Вона — чужа тут.

Треба повертатися, треба зараз же, не вагаючись ані миті, повертатися у свій світ, і хай Кармеллі та інші вирішують, чи впоралась вона з завданням. “Ми всі пройшли через це...“ ось чому у ваших фільмах так мало життя й так багато жорстокості та цинізму — тому що ви з честю пройшли через це! Вони знали, на що вона йде — і проводжали її реготом. Цілий світ, що зі знущанням регоче з недолугих мрій руденького дівчиська змінити його...

Повернутися просто. Апаратуру в студії настроєно, і їй варто просто покласти праву руку на зап'ястя лівої, а поглядом слідкувати за циферблатом годинника, і коли удар пульсу збіжиться з рухом секундної стрілки, затримати дихання й заплющити очі...

Вона безслідно зникне з цієї Варіації, і князь Джерард Ерл, повернувшись до замку, не знайде там діву з волоссям кольору полум'я... Адже він повернеться, він неодмінно повернеться, не може бути, щоб у нього не було жодного шансу, він обіцяв повернутися й він повернеться — і не можна, щоб його ніхто не чекав.

Айріс лишилась чекати — і час зупинився. Нічого немає довшого за чекання. Вона не думала ані про Джерарда, ані про його братів, ані про битву, неясний гуркіт якої долітав до замку — вона просто чекала, відмірюючи нескінченні кроки з кінця в кінець величезної зали, а сліпуче сонце нерухомо стояло в блідо-зеленкуватому розпеченому небі.

...Рипіння підйомного моста пройшло повз її свідомість, як щось далеке й стороннє, і тільки коли в лезготі решітки виникли нерівні громіздкі кроки, нервове напруження багатьох годин вибухнуло в Айріс, і вона стрімко рвонулася до виходу, і власне тіло не слухалося її, було недолугим і важким...

Тільки один. Велетенська постать в потьмянілому обладунку і химерному шоломі зі шпилем на верхівці, налиті кров'ю очі по-бичачому спідлоба дивились в прорізи заборола, і Айріс зрозуміла: Монмут. Він стояв нерухомо, і його руки стискали оголеного меча, велетенського меча, наполовину покритого брунатною іржею крові.

Айріс заговорила, і її голос видався особливо тонким і слабким поряд з його колосальною фігурою.

— Князю Монмуте Ерле... битва... скінчилася?

— Битва триває.., — глухо сказав він, і в хрипкому голосі чітко пролунала погроза. — Вона триває... Джерарда й Едварда вбито. Елберта поранено в праву руку, він не протримається довго. Я теж загину... але спершу я вб'ю тебе!

Айріс почула тільки останні слова, і сяюча половина поверхні меча різонула їй очі. Меч підіймався — повільно, повільно, Монмут Ерл все робив повільно, з ведмежою тяжкістю... Зупинити його!

— Але... чому, Монмуте?

Вона просто забула інші слова. Вона добре знала, що ці — не мають сенсу.

— Чому?! — його голос, спотворений заборолом, гримів. — Ти знаєш! Ти й тоді все знала! Ми пішли за твоїми словами, і тільки тому, що Ірида... Але ти не схожа на неї! У неї були світлі очі. Ні, ти не схожа, не схожа на неї!

Він знову підіймається, цей величезний меч. Скільки людей лишили на ньому сьогодні відбиток своєї крові? Людей Варіації... ні, просто людей! Якби тільки не було так нестерпно-страшно...

— Убий мене, Монмуте Ерле, — спокійно й рівно сказала Айріс. — Убий мене, і тільки потім з легким серцем відправляйся на битву... Якщо в тебе вистачить мужності повернутись туди, — в його очах звіряча лють, але руки — руки завмерли на півдорозі, і, може..., — якби вона в тебе була, ти б не прийшов сюди, Монмуте. Ти б зараз воював із сильними чоловіками, а не...

Щось незбагненно-важке просвистіло біля самісінької її скроні — але не меч, меч лишився в руках Монмута, від відчайдушного бігу якого здригалася долівка замку. Айріс притулилася до кам'яної стіни, і її сил стало лише на те, щоб не сповзти донизу...

Невідомо, скільки часу вона простояла так, без почуттів, без думок, без нічого, крім пустоти... Треба забути щось неможливе, жахливе, щось, що було в словах Монмута, які вона відмовилася зрозуміти, відмовилася чути... Джерарде!!!

...У вузьких вікнах багряним полум'ям палав захід. Ось і прийшов кінець всьому цьому...

Колись давно, півжиття тому, був чоловік, якого звали Джерард Ерл. Він був високий і широкий в плечах, він носив важкого блискучого обладунка. Він не був гарний, але в нього були відкриті блакитні очі, що не знали нещирості. Він все життя... так, все життя воював з невірними й не складав балад. І він лише один раз обійняв дівчину на ім'я Айріс — і вона вже більше ніколи не зможе по-справжньому жити.

Велетенський диск багряно-малинового сонця навис над гостроверхими скелями. Його промені криваво-блискучими відблисками відбиваються у стрімких водах ріки, співучу назву якої вона забула і вже ніколи не згадає.

Негнучкі, чужі пальці правої руки чомусь ніяк не можуть знайти ниточку пульсу...

— Айріс!!!

Вона здригнулася, поривчасто обернулася, скинула очі — і завмерла. Ані кинутися до нього, ані навіть розімкнути вуст, аби прошепотіти його ім'я — нічого вона не змогла, прикута до місця цим велетенським, неможливим, немислимим...

Він стояв у багряному отворі дверей, притулившись до одвірка, у вим'ятих, заліплених землею обладунках, без шолома. Смертельно-бліде обличчя, потемніле волосся переплуталося і запеклося кров'ю на скроні. А в очах відбивається багряний захід сонця, але вони все одно відкриті, чисті й світлі...

— Я відкинув їх за третій вигин Ерелінелле, — нарешті вимовив він, важко переводячи дихання. — Я боявся… що більше не побачу тебе.

— Джерарде...

— Я боявся… Монмут... він загинув, вони всі загинули... в нього було таке обличчя... Але тоді я не розумів. А тепер — я все розумію...

Відірвавшися від стіни, Джерард зробив непевний крок, і ще один, і...

— Джерарде!!!

Айріс кинулася вперед, несамовито майнула з пристрасною силою, і, перетнувшись, впала на коліна перед ним, розпластаним навзнак.

— Джерарде, Джерарде...

Як вона могла не помітити одразу ці чорні тьмяно блискучі металічні пера стріли, що навскіс стирчала з-під залізної луски обладунків на його спині... Ні, її не можна торкатися! Що робити, боже мій, що робити... А сонце, це колосальне, неправдоподібне сонце вже зачепило свого диска за гострі верхівки скель...

— Айріс, — Джерард повернув голову набік, і від цього поруху його обличчя спотворилось мукою. — Зі мною все скінчено і, можливо, тому... я все знаю.

— Ні, Джерарде!

Волосся впало їй на лице, і крізь цю вогненну вуаль освітлений заходом сонця світ став ірреально-червоним, і Джерардове обличчя на мить розчинилося в болюче-багряному тумані.

— Ні, — швидко, надто швидко мовила вона, — це не може бути смертельно, адже ти живеш, Джерарде, і ти будеш жити, все буде добре, я ж люблю тебе...

Куточки його вуст здригнулися.

— Айріс... Ні, все скінчено. Всьому настає кінець... Всьому світові... Але ти... я знаю, Айріс... ти можеш... ти повинна піти.

Сонце — червоне півколо з нерівно-рваним нижнім краєм. Всього кілька секунд... щоб покласти пальці на зап'ястя.

Джерард застогнав крізь зуби і заплющив очі.

— Ні!!!

Вона відшукала його руку й міцно стиснула в своїх тонких нервових пальцях. Вогненний край сонця невблаганно зменшувався, безповоротно зникаючи за скелями, і Айріс безпорадно, відчайдушно замружилася...

Темрява пробилася крізь повіки — холодна, досконала і спокійна.

— Як добре, що ти зі мною, — сказав Джерард і піднявся на лікті.

1995.