Всі публікації щодо:
Губар Артур

Духовенство московської патріархії в Україні на службі у Гітлера: 1941-1944 роки

НАУКОВЕ ТОВАРИСТВО

СВЯТОГО МИТРОПОЛИТА ПЕТРА МОГИЛИ

У брошурі “ДУХОВЕНСТВО МОСКОВСЬКОЇ ПАТРІАРХІЇ В УКРАЇНІ НА СЛУЖБІ У ГІТЛЕРА: 1941-1944 роки“ автор у світлі конкретних історичних фактів, а також спогадів учасників подій 1941-1944 років відтворив реальну картину співпраці гітлерівського режиму та духовенства Московської Патріархії .

Розрахована на широке коло читачів.

Набір та верстка автора

Губар А.В. 1999

ВСТУП

Здається неймовірним навіть саме припущення подібної співпраці з огляду на не тільки на десятиліття оболванювання “єдіной общності“ всіма можливими засобами впливу, але здавалося б самою логікою історичної дійсності.

Однак це лише на перший погляд. Аналіз великого пласту документів, мемуарна література дозволяють говорити про інше: церковники з Московської Патріархії досить швидко не тільки адаптувалися до нової влади, але й інтегрувалися в так званий новий порядок тисячолітнього рейху, заходилися докладати й свої “цеглинки“ у його розбудову.

Коли на безкрайніх просторах радянської імперії зійшлися в смертельному двобої два найлютіших людоненависницьких режима за всю світову історію - гітлерівська Німеччина та сталінська СССР. В горнило того страшного пекла ХХ століття було кинуто всі наявні людські і матеріальні ресурси. Військова круговерть поглинала мільйони людей, сотні тисяч одиниць різного озброєння, сотні і сотні міст, містечок, сіл. Непереможна сталінська армада накивала п'ятами аж “до самих до окраін“… Німці захопили Мінськ, Київ, дійшли до відчинених брам Ленінграда і Москви…

У всіх місцях на окупованих теренах і зокрема в Україні формується нова окупаційна адміністрація, німцями розігнано український Уряд у Львові. Акт проголошення державності 30 червня 1941 року залишається суто символічним…

Церква митрополита Сергія Страгородського, поставлена на коліна новітніми язичеськими імператорами СССР. Вона по-рабськи виконує всі забаганки сталінського режиму…

Тим часом на окупованих територіях ієрархія і духовенство Московського Патріархату не тільки не йде до партизанів, не організовує підпілля, не “клєйміт“ загарбників, а співає панегірики новим червоним прапорам, тільки тепер не серпасто-молоткастим, а тим, що із свастикою.

Пропонована праця є лише початком широкого дослідження правдивої новітньої історії Російської (“Русской“) Православної Церкви — Московського Патріархату. Наведені документи цитуємо за виданням: Мартирологія Українських Церков. У 4 т. Т.І: Українська Православна Церква: Документи, матеріали, християнський самвидав України/Упор. і ред. О.Зінкевич і О.Воронін — Торонто; Балтимор: Українське видавництво “Смолоскип“ ім.В.Симоненка, 1989.

НА ШЛЯХУ ДО СПІВПРАЦІ

Нова мапа Європи накреслена Версальськими домовленостями пiсля Першої свiтової вiйни істотно обмежила так звану канонічну територію Російської Православної Церкви. Колишні єпархії РПЦ в країнах Прибалтики, Фінляндії, Бесарабії (Молдові), Грузії незабаром стали окремими автокефальними Церквами, або автономіями з широкими правами. В міжвоєнній Польщі також точилася запекла боротьба за вплив на майбутній устрій православної Церкви у Польській державі, а також православну громаду (яка за різними оцінками складала більше 4 мільйонів осіб).

Від того, хто здійснював визначальний вплив на православні процеси в країні, залежала як внутріполітична стабільність Польщі, так і її реноме на міжнародній арені.

Серед етнiчного складу православної громади Польщі переважали українцi, яких було понад 3 млн, бiлорусів майже 1 млн, а росiян лише 25 тис. осiб. Незважаючи на свою малочисельнiсть, росіяни за старою iмперською традицiєю, намагалися вiдiгравати провiдну роль. Вони утворили “Православний церковний совєт“, як повноважний орган, що мав репрезентувати iнтереси православних вiрних перед владою, i навiть розпочали пiдготовку до загальноцерковного Собору. Незабаром “совєт“ було розпущено і завдяки державної підтримки польського уряду Константинопольський Патріархат визнав автокефалію Польської Церкви. Російські “єдінонєдєлімци“ втратили всі важелі впливу на православне церковне життя в Польщі, і здавалося б назавжди відійшли в небуття…

Головним документом, що оформив правове становище Православної Церкви в Польщі був “Патрiарший i Синодально-Канонiчний Томос Вселенської Константинопольської Патрiархiї вiд 13 листопада 1924 року про визнання Православної Церкви в Польщi Церквою Автокефальною“. У цьому Томосі, (що є не просто документом церковного права, який офiцiйно визнав автокефальний устрiй Православної Церкви в Польщi), вперше пiсля 1686 року, тобто року, коли древня Київська Митрополiя протиправно була приєднана до Московського Патрiархату, Вселенська Константинопольська Патрiархiя офiцiйно заперечила чиннiсть цього приєднання. 238 рокiв знадобилося Вселенськiй Патрiархiї, щоб, нарештi, достойно вiдповiсти на московське церковне свавiлля.

Зрозуміло, що російські емігранти всіляко протидіяли законним намаганням православних віруючих Польщі до самовизначення. Цьому сприяв російський шовіністичний менталітет, оскільки ще так нещодавно Польща була складовою частиною Російської імперії. Однак в той час російські “єдінонєдєлімци“ не мали реального впливу на суспільні процеси в Польській державі.

Реанімації російського шовіністичного руху в Польщі прислужилася німецько-польська війна, яка розпочалася 1 вересня 1939 року. Підсумок швидкоплинних бойових дій загальновідомий. За неповний місяць польську армію було розбито і незабаром Польща капітулювала.

Територію Польщі було поділено між Німеччиною і СССР. Німецька частина Польщі отримала назву “Генерал-губернаторство“ з урядовим осідком у Кракові.

Цим фактом відразу скористались шовіністи з “русской общіни“, які вже давно мріяли звести рахунки з першоієрархом Польської Церкви митрополитом Дионісієм (Валединським) та польськими автокефалістами за їх симпатії до українства. Після становлення німецької окупаційної влади та проголошення Генерал-губернаторства, лідерів російських шовіністів можна було частенько побачити в приймальнях різних окупаційних установ. Вони щедро пропонували свої послуги не тільки в боротьбі із залишками “іще польська нє згінела“, але і з забезпеченням “стабільності“ на окупованій території. Зрозуміло, що німці, які ще так недавно вели запеклі бої з поляками схиляли свої симпатії до таких щирих помічників.

Німці ставились із підозрою до всіх колишніх інститутів Польської держави. Бажаючи утвердитись на польській землі, вони не гребували жодними засобами та залюбки приймали всіляку допомогу. Саме православна Польська Церква, становлення якої відбулося за найактивнішої підтримки державної влади (про, що також були поінформовані німці), стала черговою жертвою після ліквідації польських владних інститутів.

Об'єктом переслідування за наполегливими порадами російських лідерів став митрополит Дионісій (Валединський). З ним неодноразово зустрічалися різні чини окупаційної влади, а у найближчих співробітників було зроблено обшуки. Хоча компромату не знайшли, але незалежна поведінка митрополита Дионісія ніби слугувала підтвердженням правильності нашіптувань російських “патріотів“.

Незабаром його було відсторонено від митрополичої кафедри та відіслано з Варшави в містечко Отвоцьк під суворий поліцейський нагляд. Там від листопада 1939 по вересень 1940 митрополит Дионісій перебував під домашнім арештом.

Можна собі уявити, які радощі “захльостивалі“ новітніх гітлерівських посіпак. Нарешті вони змогли позбутися ненависного їм митрополита Дионісія, який хоча і був етнічним росіянином, але в їх розумінні вважався зрадником.

На його місце чорносотенцями було запрошено архиєпископа Берлінського та Германського Серафима (Ляде), котрий перебував у юрисдикції РПЦ за кордоном і характеризувався гестапо, як цілком надійний. Хоча автори зміни вищої церковної влади і користувались нібито офіційним “запрошенням“ митрополита Дионісія, автентичність цього “документу“ за умов військового часу видається сумнівною.

Показовим є і “канонічний“ життєвий шлях владики Серафима. Зросійщений німець, він був висвячений на архиєрея у 1924 році Синодально-Обновленською Церквою, що за підтримки ЧК-ГПУ активно поборювала “тихонівців“. Однак емігрувавши на Захід, владика Серафим без перерукоположення (?!) ввійшов до складу ієрархії РПЦ (з)!

Ось така канонічність у різних відламів РПЦ!

Однак суто світські люди, якими були провідники російського шовіністичного руху в Польщі, не могли підмінити правдиве релігійне життя, котре вже мало певні традиції за часи державності. Архиєпископ Серафим, який прибув до Варшави, мало розумівся на особливостях православного життя в колишній Польщі.

Усунення митрополита Дионісія православні віруючі зустріли з неприхованим незадоволенням, розуміючи, що за цим чітко проглядаються дії російських “єдінонєдєлімцов“, які протягом довгих років постійно збурювали і каламутили церковне життя у довоєнній Польщі.

Оскільки на колишніх польських землях більшість православних віруючих складали українці, то вони на противагу серафимівцям почали стихійно організовувати українські церковні ради, до керівного складу яких входили духовенство та миряни. Так на початку листопада було утворено Холмську церковну раду, на чолі якої став знаний представник українства о.Іван Левчук. 16 листопада 1939 року митрополит Дионісій затвердив о.Івана Левчука Адміністратором Православної Церкви на Холмщині і Підляшші. Аналогічна Рада була утворена у Варшаві, де керівне становище обійняв проф. Іван Огієнко.

Німці усвідомили, що завдяки “мудрим“ порадам десятка варшавських чорносотенців вони потрапили у справжню халепу. Релігійна війна, по одній стороні якої вони опинялися, не входила в плани хазаїв Генерал-губернаторства.

Виправити становище могло лише повернення митрополита Дионісія на попереднє становище, оскільки повноцінної заміни серед єпископату колишньої Православної Церкви в Польщі йому не було. До того ж цього домагалася переважна більшість православний віруючих і навіть “костьол“ висловлював незадоволення подібними переміщеннями.

Наприкінці вересня митрополита Дионісія звільнили з-під арешту і повернули всі права Першоієрарха.

Після його звільнення та впорядкування правного становища Православної Церкви в Генерал-губернаторстві митрополит Дионісій висвятив двох кандидатів від українства на єпископів: 20 жовтня 1940 року Іларіона (Огієнка), а 9 лютого 1941 року Палладія (Видибіду-Руденка).

Знову українство повернулося на провідне становище в управлінні Церквою. Проте не слід особливо ідеалізувати цю ситуацію. Відомий дослідник історії Української Православної Церкви Олександр Воронин, коментуючи ці події, писав: “Німці з тактичних міркувань, (бо хотіли мати українців на своєму боці проти поляків) спочатку сприяли українцям, і в тих обставинах почало швидко розвиватися українське церковне і національне життя“.

І ПІД ОКУПАНТАМИ, І ПІД МОСКВОЮ

Коли вибухнула німецько-радянська війна частина колишніх польських земель, а саме Західна Україна та Західна Білорусь вже перебували в складі СРСР. У сферу російських впливів потрапили 5 ієрархів колишньої Православної Церкви в Польщі. З них лише архиєпископ Олександр (Іноземцев) та єпископ Полікарп (Сікорський) не погодилися ввійти до складу єпископату РПЦ, а інші поїхали на “поклон“ до Москви.

Після окупації західних українських земель німцями угодівці з Московської Патріархії опинились у пікантному становищі. По-перше, без дозволу предстоятеля (в цьому випадку митрополита Дионісія) вони подалися під іншу юрисдикцію. По-друге, від білокам'яної їх відділяла фронтова смуга, а власного організаційного оформлення промосковські ієрархи не мали.

Тому у Почаївській лаврі було зібрано Архиєрейський Собор, який мав визначити правовий стан тепер вже фактично колишньої московської ієрархії в Україні. Головний документ “діянь“ Собору подаємо нижче:

ДІЯННЯ ч.4

ОБЛАСНОГО СОБОРУ ЄПИСКОПІВ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ НА УКРАЇНІ, В ПОЧАЇВСЬКІЙ ЛАВРІ

ВІД 18 СЕРПНЯ 1941 РОКУ

Розглядали: справу про подальше відношення Православної Церкви на Україні до Московської Патріярхії, від якої вона залежала за часів совітської влади:

На Соборі московському 1917-18 р.р. Православна Церква на Україні була признана автономною, що підтвердив в 1922 р. і патріярх Тихон. Але з часом та автономія обмежувалася, і в Києві перебував екзарх Московської Патріярхії. Хоч він іменувався митрополитом всієї України, але з'єднане з тим титулом звання екзарха вже саме по собі уявляло обмеження влади обласного митрополита. По смерті екзарха Михаїла Єрмакова у 1929 році, Московська Патріярхія не назначила екзархів до Києва, і останній первосвятитель України Костянтин іменувався, як звичайний єпархіальний архиєрей — просто митрополитом Київським, без додачі титулу “всієї України“. Коли в 1940 році православні єпископи Західної України ввійшли в склад ієрархії Московського Патріярхату, патріярхія прислала свого сюди екзарха, також не давши йому прав обласного митрополита. Нині Православна Церква відрізана від Москви, і як Преосвященний Полікарп пише у своєму листі від 3 серпня ц.р., що те, що було насильно накинуте, мусить бути відкинутим (мається на увазі так зване приєднання до Московського Патріархату — авт). Але ж усі єпископи Західної України, в тому числі і Преосвященний Полікарп, дали свого часу підписку про підпорядкування Московській Патріархії (Полікарп (Сікорський) ніколи такої “підписки“ не давав — авт.) і виконували всі її зарядження, а тому не можна погодитися з думкою єпископа Полікарпа. І то тим більше, що в такому разі наша Церква осталася б в стані анархії, як не маючи вищого очолювання (цікаво, хто заважав зібрати помісний Собор і обрати це “вище очолювання“?- авт.). Ні окремі єпископи, ні навіть Собор єпископів области не можуть утворити автокефалії самочинно, а тому до вирішення цієї справи на помісному Соборі Української Православної Церкви, в складі ієрархії, духовенства та мирян, ця Церква повинна залишитися підпорядкованою Московській Патріярхії, але з правами автономії, яку свого часу надала їй Церква російська (нагадує сучасну ситуацію з помісним Собором РПЦ, який має вирішити проблему автокефалії УПЦ(МП) — авт.). В такому разі вища Церковна влада на Україні повинна належати до Собору єпископів области, а права обласного митрополита до старійшого єпископа области. Щодо екзарха Західньої України, то він за неділю до війни виїхав до Москви, не давши нікому з єпископів жодних заряджень, і тому його можна рахувати покинувшим свій Екзархат.

Постановили: 1) До помісного Собору Православної Церкви на Україні, в складі ієрархії, духовенства і мирян, уважати нашу Церкву і її ієрархію в канонічній залежності від Церкви російської (і не слова не говориться коли помісний Собор має бути зібраним! — авт.); 2) Привернути нашій Церкві права автономії і автономного управління (на якій підставі? Де ж канонічне право? — авт.); 3) Надати старійшому з наличних ієрархів Православної Церкви на Україні, архиєпископу Олексію стосовно до 34 Апост.прав. права обласного митрополита і 4) Рахувати Екзархат в Західній Україні прикоротившим своє існування, а Екзархат митрополита Миколая, покинувшого свій Екзархат і єпархію Волинську і священно-архимандритство в Почаївській лаврі на час великої небезпеки, утратившим свої уповноваження як по Екзархату, так і по єпархії і Лаврі.

Голова Собору: архиєпископ Олексій

Члени: архиєпископ Симон

єпископ Пантелеймон

Секретар: єпископ Веніамін

Чи таке можна собі уявити? Йде війна, а на окупованій території найбільша конфесія проголошує нерозривну єдність з релігійним центром країни, яка проголосила:“наше дєло правоє, побєда будіт за намі“? Коли б ієрархи користувались почуттями “радянського патріотизму“?!

МИТРОПОЛИТ ДИОНІСІЙ ЗАСУДЖУЄ “ЄДІНОНЄДЄЛІМЦОВ“

Подібна відверта зневага Святих канонів, традицій і звичаїв Східної кафолічної Церкви викликала загальне осудження духовенства і єпископату, що залишився у правовому канонічному полі. Першоієрарх митрополит Дионісій Валединський 23 жовтня 1941 року оприлюднив різкий лист із засудженням розкольницької протиправної діяльності архиєпископа Олексія і його однодумців.

До його Високопреосвященства,

Високопреосвященнішого Олексія,

архиєпископа

Крем'янецького і Рівенського.

Ваше Високопреосвященство,

Високопреосвященніший Владико!

В зв'язку з Вашим листом з дня 8.Х. б.р. сповіщаю про наступне:

Мови не може бути про підпорядкування св.Православної Церкви в Україні Церкві Московській. По-перше тому, що взагалі під теперішню пору не існує правильної й на засадах канонічних організованої Церкви російської. Тут треба розуміти справу влади церковної. Ви самі в 1929 році найкраще розслідили ту справу в брошурі: “Непрошеные радетели, или около автокефалии Православной Церкви в Польше“. Російська Церква від двох десятків літ знаходиться в неволі безбожної влади совітів. По-друге, св. Православна Церква в Україні, як то стверджує історія, завжди була Церквою незалежною і перебуваючою в канонічному зв'язку з великою Церквою Царгородською і з Святійшим Вселенським Царгородським патріярхом. Це авторитетно стверджує Святійший Вселенський Царгородський Патріярх Синодально-канонічним Томосом про автокефалію нашої св.Православної Церкви, з дня 13 листопада 1924 р.

Як же Ви, знаючи історію і стан справи, одважуєтесь твердити, що знаходитесь в канонічному зв'язку з Церквою Московською? Я можу зрозуміти, що після обняття совітською владою Західної України й Білорусії, архипастирі й паства нашої Святої Церкви знайшлись в неволі й під примусом прийняли до відома наказ Московської Патріархії про те, що Вас підпорядковано під юрисдикцію Москви й змушено за богослужбами поминати митрополита Сергія, як містоблюстителя Патріаршого Престолу. Але ж примус і правильне канонічне рішення в цій справі — це речі не аналогічні. Ви знаєте також, що право канонічне забороняє поширювати терени своєї области і що в цьому відношенні Московська Патріархія з її містоблюстителем митрополитом Сергієм, підпорядковуючи собі терени нашої св. Автокефальної Церкви, поступила всупереч приписів канонічних. Ви мовчали під примусом безбожної влади совітів. Це я розумію. Але не вільно Вам виправдувати тепер канонічне поступовання Московської Патріархії. Після звільнення Волині та інших земель, що входили в склад Варшавської автокефальної Митрополії, з-під більшовицької влади, поминання мого імени там під час богослужень мусіло бути запроваджене автоматично.

По-третє, в моєму розпорядженні є Ваш обіжник за No476 з 1 вересня ц.р., в якому Ви одважуєтесь сповіщати духовенство Волині, що я ніби відмовився від свого становища Голови Православної Церкви. Цим Ви поширюєте неправдиві вісті, бо ж також мусите знати, що церковні канони забороняють єпископові добровільно відмовлятися від управління своєю паствою і від виконування своїх архипастирських обов'язків у відношенні до неї (ІІІ Всел. Пр.9; Царгор. Двокр.10; Петра Ал.10; Кирила Ал.3). Тому і я не відмовлявся, і цілий час, як голова Автокефальної Церкви, знаходився в зв'язках з Святійшим Вселенським Патріярхом, а також головами інших автокефальних Церков. Мій припадковий часовий заступник по управлінню Варшавською єпархією завжди поминав моє ім'я під час богослужень, як голови Варшавської автокефальної Митрополії.

Воістину Ви згрішили, як проти народу українського, його історії, так проти Церкви.

Не повинно забувати й тої обставини, що 1-го серпня ц.р. Ви звернулися до мене з просьбою поучити докладніше, як Вам належить вести церковний корабель. Для того власне я і написав у відповідь всім архипастирям нашої св. Автокефальної Православної Церкви свого листа від 11 серпня за No 846. Ваші побажання про скликання Собору єпископів приймаю до відома. В своїм часі, коли на те дозволять обставини, скличу Собор єпископів зі всіх єпархіальних архиєреїв.

Прошу Ваших святих молитов і взаємно молитовно бажаю Вам здоров'я і спасіння.

Вашого Високопреосвященства люблячий у Христі брат

Діонісій,

Митрополит Варшавський

Фактичне самоусунення митрополита Олексія від канонічної ієрархії в Україні, підпорядкованої митрополиту Дионісію, змусила шукати нові форми організаційного втілення церковного управління. 24 грудня 1941 року митрополит Дионісій затвердив єпископа Полікарпа на становищі Адміністратора Української Православної Церкви з піднесенням його до гідності архиєпископа.

З цього часу в Україні почали діяти фактично дві церковні юрисдикції: автономісти Московського Патріархата на чолі з митрополитом Олексієм та УАПЦ на чолі з архиєпископом Полікарпом.

Своє канонічне становище юрисдикція архиєпископа Полікарпа грунтувала на своїх зв'язках з митрополитом Дионісієм, як Першоієрархом Церкви, визнаної всіма помісними православними Церквами світу, окрім, звичайно, РПЦ.

Архиєпископ Полікарп для становлення нової української ієрархії звернувся до архиєпископа Поліського і Пінського Олександра (Іноземцева) з проханням допомогти у її канонічному оформленні. У другій половині лютого 1942 року в Пінську відбулося організаційне становлення УАПЦ і нової ієрархії. Було висвячено єпископів Берестейського Юрія, Чигиринського Никанора, єпископа Уманського Ігоря та проведено Архиєрейський Собор.

У своєму архипастирському посланні від 8 квітня 1942 року архиєпископ Полікарп писав про історичне призначення національної Української Церкви: “Істота подій у нашій Православній Автокефальній Церкві… зводиться до питання, чи бути нашій Православній Церкві дійсно українською національною Церквою із своєю рідною мовою в богослужінні, Церквою овіяною традиціями соборноправними її минулого і всією її національно-культурною красою: чи навпаки — бути її знаряддям в руках купки москвофілів-єпископів для панування над українським народом Москви і духу московського.“

АВТОНОМІСТИ У КИЄВІ

Однак промосковська ієрархія на чолі з владикою Олексієм, всупереч пересторогам митрополита Дионісія та правдивої ієрархії, продовжувала свою антиканонічну діяльність і в грудні 1941 року вислали “десант“ до Києва на чолі з єпископом Пантелеймоном (Рудиком), якого було призначено керуючим Київською єпархією з широкими правами.

По своєму прибутті до Києва єпископ Пантелеймон зустрівся з місцевою гітлерівською адміністрацією, де був радо прийнятий найвищими урядовцями. Він зразу отримав житло, всі необхідні дозволи для печаток, посвідчень, перепусток, тобто всі атрибути для легальної діяльності.

20 грудня єпископ Пантелеймон зустрівся із членами відродженої Церковної Ради УАПЦ, яка хоч і не мала офіційного статусу, проте була найбільш впливовим і найактивнішим осередком українства. З цим новоприбулий єпископ мав рахуватися. На цій зустрічі були присутні окрім владики його секретар священик Михайло Івасиків, представник Київської управи Михайло Остринський, Голова Президії Церковної Ради УАПЦ брат Пилип Руденко, заступник голови ігумен Нестор Святогорів, члени Президії: брат Федір Коваль, Роман Мельниченко, Василь Твердохліб. Секретар — брат Василь Марченко. Члени Церковної Ради УАПЦ: протопресвітер Петро Длугопольський, протоієрей Петро Підлісний, священики Федот Шпаченко, Юрій Пелещук, Микола Саранча, диякони Захарій Біденко, Вадим Чорноморець, Іван Костельник, брати Яків Цебренко, Микола Романюк, Трохим Шекета та інші.

Головною темою спільного засідання було порозуміння між легетимною Церковною Радою УАПЦ, як єдиного продовжувача Церкви-Мучениці митрополитів Василя Липківського, Миколи Борецького, Івана Павловського, котра в 30-ті роки безбожного тотаритаризму тимчасово припинила свою діяльність та єпископом Пантелеймоном, як представником формально “Православної Церкви в Україні“. Провід Церковної Ради УАПЦ розглядав так зване канонічне підпорядкування Московській Патріархії, як тимчасове і покладав певні надії на можливість унезалежнення ієрархії на чолі з владикою Олексієм через проведення загальноцерковного помісного Собору, про що мовилось в рішеннях Почаївського Собору ще від 18 серпня 1941 року. Для цього необхідно було зберегти єдність в українському православному церковному середовищі і максимально використати загальнонаціональне піднесення в Україні після резигнації більшовиків. Тому на згадану зустріч українство покладало великі надії…

Однак позиція владики була далекою від християнського “смирення“… Якщо на зустрічі єпископ Пантелеймон ухилявся від відповіді про своє ставлення до УАПЦ та правдивого вибору віруючих, то незабаром політика владики змінилася. Після прибуття до Києва у 1942 році єпископів УАПЦ Никанора (Абрамовича) та Ігоря (Губи) “смиренний“ Пантелеймон “розродився“ погромним брутальним посланням щодо прибулих владик і всієї УАПЦ.

Щоб зрозуміти релігійну ситуацію, яка склалася на той час у Києві, достатньо перечитати лист єпископа Никанора до архиєпископа Полікарпа від 21 квітня 1942 року. У своєму листі владика Никанор повідомляє, що майже всі храми Києва (окрім Андріївського собору, Солом'янської та Деміївської церков) захоплені промосковськими автономістами, а напередодні їхнього приїзду, за сприянням окупаційної влади вони “приєднали“ ще автокефальні церкви на Пріорці та Байковому цвинтарі. Він констатує, що “парасківці (білогвардійщина, миколаївська професура та піхновська ура-російська чернь) користають з всебічної підтримки влади…“ При цьому псевдо “параска“ у своїх листах єпископи УАПЦ використовували для означення автономного єпископа МП Пантелеймона.

Німецька окупаційна влада не видавала дозволів на виготовлення церковних печаток, штампів для діяльності УАПЦ. В той же час, як пише владика Никанор: “параска все має: і печатки і штампи, і друки, але того способу впливу (тобто за рахунок прислужництва гітлерівцям — авт.) я не вдам, бо… бриджуся. Справа нашої української Церкви вимагає чистих засобів“.

По своєму приїзді єпископ Никанор мав зустріч з референтом генерал-комісара Києва п.Рейнгардтом, який вимагав “порозумітися“ (тобто фактично відмовитися від засад УАПЦ) з московськими автономістами. “Пан референт … сказав, щоб я не зачіпав Параски і жив у згоді з нею“ — повідомляв владика Никанор.

Треба сказати, що в цей час окупаційна влада відібрала приміщення Всеукраїнської церковної Ради УАПЦ і фактично припинила її існування. Владика Никанор повідомляв, що “в останні дні з парасчиних кіл довідуємося, що влада намірена віддати наше приміщення Парасці і клевретам її.“

Окупаційна влада, незважаючи на протести українства з часом передала не тільки ці будинки своїм протеже, але навіть повернула автономістам з Московської Патріархії митрополичі палати та будинок консисторії з комплексу Софійського собору. У іншому листі владика Никанор повідомляє: “15 червня до згаданого будинку (тобто будинку Всеукраїнської церковної Ради — авт.) прибуло кілька представників єпископа Пантелеймона і в присутності представника штад-комісаріяту офіційно перебрали будинок, а на вхідних дверях вміщено напис німецькою і українською мовами…“

Владика Никанор з цього приводу писав: “Видно вигідніше мати діло з більшовицькими запроданцями й заколотниками, як з Українською Православною Церквою … Трудно, нема ради. Нам прийдеться перейти десь у сутерини, а з Церквою — в катакомби. Одна утіха, що найкраща сторінка Христової Церкви все таки була тоді, коли вона містилася в катакомбах“.

Про подальші “плани окормлєнія“ автономістів з МП владика Никанор повідомляв:“Маємо відомості, що для заколотників відпускають Володимирський собор, а вони самі похваляються, що візмуть і Софію. З ними справу було б дуже легко виграти — се противник цілком несерйозний, але, на жаль, виступає по їх стороні влада (мається на увазі окупаційна — авт.)…

Треба знати, що подібна позиція автономістів з МП була не випадковою. Ще 16 серпня 1941 року шеф поліції і служби безпеки Рейху Рейнгард Гейдріх затвердив розроблені гестапо спеціальні інструкції для реалізації релігійної політики в Україні. “Не може бути мови про підтримку та розвиток Православної Церкви… Бажаним є подрібнення Церкви на малі групи. У зв'язку з цим не варто чинити перешкод зростанню сект на цій території“ — говорилося у цьому промовистому документі (знайдіть, як то кажуть “десять розбіжностей“ у інструкціях Гейдріха та сучасній релігійній політиці в Україні !?).

Розбудова структур відродженої УАПЦ у центральних і особливо східних регіонах України змусила автономістів шукати захисту у гітлерівців. Наприкінці лютого 1942 року митрополит Олексій мав тривалі зістрічі з німецьким керівництвом у Рівному де тоді знаходився центр окупаційної влади - і сам-на-сам, з рейхкомісаром України Еріхом Кохом.

Ці відвідини не залишилися без наслідків… Вже 4 травня 1942 року німецька окупаційна влада офіційно визнала автономістів з Московської Патріархії.

Протекціонізм гітлерівців автономістам доходив часто до примітивних форм. Відомий дослідник церковного життя на Волині Володимир Борщевич подає дуже цікавий і промовистий факт. У Луцьку в той час єдиним храмом, який перебував у розпорядженні Московської Патріархії, була Свято-Покровська церква (додам, що і сьогодні це традиційне україножерське кубло лишається форпостом московського шовінізму на Волині). Для того, щоби розширити коло “окормлєнія“ Московської Патріархії місцевий гебіткомісар розпорядився організувати почергове богослужіння у Свято-Троїцькому кафедральному соборі УАПЦ, де правив митрополит Полікарп та допустити туди московських священиків.

Аналогічну турботу про автономістів з Московської Патріархії гітлерівці проявляли і в інших регіонах України, зокрема на Полтавщині, Поділлі, Січеславщині, Житомирщині.

Майбутній Патріарх Київський і всієї України Мстислав І згадував про прямо таки батьківську опіку гітлерівців над автономістами з Московської Патріархії:“проросійську Церкву, яка визнавала Московську Патріярхію, німці відразу оточили своєю опікою. Їм дали багато церков, кращі приміщення, ставились до них значно прихильніше“.

Бурхливий розвиток УАПЦ у центральних та східних регіонах України потребував нових єпископів. Незважаючи на німецьку заборону, в травні 1942 року в столабаті Свято-Андріївського собору, що у Києві, було висвячено 6 нових єпископів УАПЦ. Тоді ж до УАПЦ приєднався харківський митрополит Феофіл (Булдовський) — знаний і дуже авторитетний ієрарх, який отримав архиєрейську хіротонію ще в далекому 1923 році.

Цей факт свідчив і символізував про визнання зростаючого авторитету УАПЦ на рідних землях. Після входження владики Феофіла до ієрархії УАПЦ вплив автономістів на сході України різко обмежився і з часом взагалі зійшов нанівець.

Своєрідну допомогу “єдіновєрцам“ з іншого боку фронту намагалися надавати діячі Московської Патріархії. Наприклад 28 березня 1942 року вони оприлюднили послання “Православним архипастирям, пастирям і пасомим в областях України, поки ще зайнятих гітлерівськими військами“, де затаврували владику Полікарпа, як “ізмєнніка, самочінца і іскусітєля“, а невдовзі архиєрейською постановою позбавили сану?! (щось нагадує сучасну ситуацію з анафемою, кинутою Предстоятелю Української Православної Церкви Київського Патріархата, Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета за своїм блюзнірством і провокаційністю). Зрозуміло, що жодних наслідків пустопорожня акція Москви для владики Полікарпа не мала, але вона ще раз продемонструвала методи, до яких вдавалася і вдається РПЦ.

Цікаво, що німецька окупаційна влада не перешкоджала, і навіть сприяла поширенню цієї звістки в друковній формі, яка надійшла із стану ворога!?

Однак гітлерівські окупанти не обмежувались лише утисками УАПЦ. В ніч з 15 на 16 липня 1943 року гестапо провело на Волині масові арешти української інтелігенції. Серед більш ніж 70 арештованих були чільні діячі УАПЦ та найближчі співробітники владики Полікарпа. Багато з них згодом були розстріляні. 2 липня того ж року у с.Губків Костопільської округи по звірячому замучили о.Карнецького та псаломщика Петріва. Їх тіла разом з ще живими вірними УАПЦ вкинули до церкви і спалили. Аналогічна розправа відбулася у сусідньому селі 19 липня. Також 14 липня 1943 року у с.Малинці Дубенської округи було закатовано і спалено в місцевій дерев'яній церкві 856 вірних УАПЦ. Цей жахливий список можемо продовжувати…

СПРОБА ПОЄДНАННЯ

Авторитет УАПЦ, який помітно зростав, автономісти повністю ігнорувати не могли. В середовищі духовенства все частіше почали лунати вимоги до єпископату розпочати діалог у напрямку порозуміння з вірними УАПЦ. Зазначимо також, що німецькі армії продовжували свій переможний шлях на східні терени СРСР і навіть у запеклих “єдінонєделімцов“ не залишалося надій на позитивний для них перебіг війни. З свого боку ієрархія УАПЦ завжди була готовою до поєднання, оскільки головна мета кожної помісної православної Церкви мати на власній канонічній території єдину Церкву.

На початок жовтня 1942 року було намічено скликати у Луцьку Архиєрейський Собор УАПЦ для розв'язання багатьох проблемних питань церковного життя. Однак в останній момент окупаційна влада заборонила проведення Собору. Тому єпископи зустрічалися і вели розмови неофіційно. 6 жовтня було вирішено надіслати повноправну делегацію у складі єпископів Никанора та Мстислава (майбутній перший Патріарх Київський і всієї України) до митрополита Олексія для переговорів про поєднання.

8 жовтня 1942 року у Святій Почаївській лаврі митрополит Олексій та єпископи Никанор і Мстислав підписали Акт поєднання, у якому було вирішено “прикоротити церковне роз'єднання“. Цим актом підтверджувалося фактичне існування в Україні автокефальної Церкви, яка має євхаристичне єднання з усіма помісними православними Церквами через митрополита Дионісія та визначався склад Священного Синоду і Собору єпископів. Безумовно, що цей, без перебільшення історичний Акт, був схвально зустрінутий віруючими і вперше за багато століть створював реальні умови для побудови в Україні еволюційним шляхом єдиної помісної православної Церкви.

Однак чорносотенна промосковська “опозиція“ автономістів, яку очолював єпископ Пантелеймон (“параска“ у визначенні єпископа Никанора), незабаром видала погромне послання проти Акту поєднання. Його підписали окрім єпископа Пантелеймона архиєпископ Чернігівський Симон та єпископ Полтавський Веніамін. Показово, що гітлерівці також рішуче відкинули цей Акт. Зокрема, у інструкції заступника рейхскомісара України Даргеля для генеральних комісарів говорилося: “відтепер треба дотримуватися рівноваги обох Церков. З цієї причини треба у відповідний спосіб протидіяти будь-якому об'єднанню…“ (чи є різниця у політиці заступника рейхскомісара та сучасного держкомітету у справах релігій України? — авт.)

Єпископа Мстислава, як головного натхненника поєднання, було арештовано і кинуто до в'язниці. Єпископа Никанора, після прибуття до Києва викликали в місцеве управління гестапо, де офіційно заявили про нечинність поєднання. Аналогічну “роботу“ німці провели і серед інших єпископів УАПЦ.

Отож, знову надзвичайно тісно переплелися інтереси німецьких окупантів з чорносотенним московським єпископатом.

Під тиском німців та заколотників у власному церковному середовищі митрополит Олексій вимушений був анулювати свій підпис під Актом поєднання.

Окупанти і “єдинонєдєлімци“ могли святкувати перемогу!

Пізніше митрополит Олексій трагічно загинув, тому далі переговори в середовищі автономістів з МП не було з ким вести і всі зусилля поєднання за цих обставин стали нереальними. Про те, що його вбивство було вигідне і німцям, і більшовикам зрозуміло. Проф. Володимир Пащенко подає з цього приводу інформацію з херсонської газети “Голос Дніпра“: “Нещодавно Автономна Церква в Україні пережила болючий удар: більшовицькі бандити вбили головного достойника цієї Церкви митрополита Олексія. Це був типовий бандитський вчинок — ніж межи плечі. Так воювати вміють тільки більшовики, яким притаманні всі більшовицькі витівки. Що це вбивство — справа рук більшовиків, свідчить хоча би і той факт, що з трупа митрополита пограбовано усі церковні відзнаки, збезчещено панагію, посох, клобук.“

ВСЕ ТАЄМНЕ КОЛИСЬ СТАНЕ ЯВНИМ

Для історії зберігся феноменальний документ, що повністю розкриває сутність і причинний характер єдності інтересів гітлерівців та автономістів з Московської Патріархії. Подаємо текст з несуттєвим скороченням.

ВИЩИЙ СС І ПОЛІЦІЙНИЙ ПРОВІДНИК

ГОЛОВНОКОМАНДУЮЧИЙ ПОЛІЦІЄЮ БЕЗПЕКИ І СД

ч.звід. — 2205/41

До СС і поліційних команд в (містах):

Київ, Житомир, Миколаїв і Дніпропетровськ

Справа: Церква в Україні.

Належить дозволити різним групам (громадам) Православної Церкви на релігійну діяльність у чисто церковних справах. Треба, одначе, самим Церквам залишити довільний спосіб, як вони свої місцеві організації оформлять і фінансують. Заборонити втручатися в засяг церковної діяльности політичним угруповуванням, громадським і сільським властям та політичним особистостям.

Не допустити, щоб задалекойдучі політичні групи використовували Церкву, як заслону для своїх, ворожих державі стремлінь. Рівно ж, творенню загально-української автокефальної Церкви під проводом митрополита, як допоміжної організації, належить всіма способами перешкоджувати. З православним церковним розумінням, автокефалія є завжди в самій суті пов'язана з самостійним державництвом. Також належить звертати увагу, щоб духовні за жодних умов не входили в склад будьякого політичного проводу. З відкриванням нових духовних семінарій, високих шкіл теологічних і т.п. — належить поки що стриматися.

Др. Томас,

СС бригадир і генерал-майор поліції

ПОДАЛІ ВІД БІЛЬШОВИЦЬКОЇ НАВАЛИ

Весною 1944 року ієрархія та численне духовенство відродженої УАПЦ були вимушені покинути Україну і переїхати спочатку до Варшави під захист та опіку митрополита Дионісія, а незабаром далі на захід.

Перед своїм відїздом Собор єпископів УАПЦ звернувся з Соборним архипастирським посланням до віруючих, пояснюючи стан справ у церковному житті України. У посланні зокрема мовилося: “Хресна доля, що знову прийшла до Тебе, наш Многострадальний Народе, наповнила наші серця сумом, бо знаємо, що віра в Бога знову буде причиною до знущань і переслідувань зі сторони безбожників-комуністів, що на протязі 23 років закривали Твої святі церкви, обертали їх на клюби, театри, кіна, або й зовсім руйнували; мощі святих, образи й інші християнські святощі прилюдно зневажали; усі християнські святині касували; закидали Тебе всякими безвірницькими-блюзнірськими часописами-книжками, а всякі видання релігійні забороняли; запровадили антирелігійне виховання молоді, переслідували жорстоко всіх, настроєних релігійно…

Знаємо, що храми Божі, які так рясно зацвіли по Україні, будуть знову пустіти й закриються. Жах перед НКВС не дасть віруючій людині визнавати навіть назовні дозволену релігію.

Бо хто ж повірив, що московська комедія з обранням безвольного патріярха Сергія є нібито поворотом комуністів до Бога та релігії? Безбожницька комедія з обранням патріярха потрібна більшовикам для того, щоб свою шкідливо-згубну антирелігійну діяльність вибілити перед світом…

Справдились слова нашої молитви — пісні “Край у руїні, нарід в ярмі, навіть молитись ворог не дасть“...

Однак промосковських автономістів обходила доля власного народу та Церкви. Для них лише змінювалися прапори та вивіски і назви хазяїв. Завербована гестапівцями агентура переходила “із рук в руки“. Тепер вона готувалася працювати на НКВС.

* * *

У своїх спогадах перший Український Патріарх Мстислав І так коментував прихильність гітлерівців до української філії Московської Патріархії: “Їм ходило про шлях із Заходу на Схід, про той битий шлях до Азії. І вони (тобто гітлерівці — авт.) знали, що значить Церква в житті нації. Вони мали спеціальну групу, яка студіювала церковне питання. І не забувайте, що у німців більшість перекладачів були росіяни з першої російської еміграції, що у них і традиційно були симпатії до росіян, були і кровні зв'язки і тому подібне“.

* * *

Клір Московської Патріархії в Україні не тільки активно співпрацював з гітлерівцями, знищуючи опонентів за допомогою гестапівських катів, але й не припиняв антиукраїнську людоненависницьку пропаганду. Про доносительство автономістів свідчить хоча б інформація однієї з німецьких польових комендатур на Чернігівщині від 20 квітня 1942 року, наведене у праці проф. Володимира Пащенка: “У колах грецько-ортодоксальної Церкви (мається на увазі автономісти з Московської Патріархії — авт.) стверджують, що Українська Національна Церква більше переслідує політичні цілі, ніж релігійні (те ж саме російськомовна бульварна преса торочить сьогодні про УПЦ Київського Патріархату — авт.). Мається на увазі бандерівський рух. Чи є це дійсним фактом, на данний час не з'ясовано. Просимо дати розпорядження, як мусить діяти комендатура стосовно національної Церкви…“. Як бачимо німці ще намагалися розбиратися, а не ставити “к стєнкє“.

Особливо заподатливим сексотом у гітлерівців був єпископ Володимир-Волинський Московського Патріархату Мануїл (Тарнавський), який у своєму донесенні у місцевий відділок поліції від 5 серпня 1943 року писав, що у його кафедральному місті існують дві ворожі для німецького уряду українські організації - “Просвіта“ та Церковна Рада, які під виглядом освітньої та релігійної роботи ведуть агітацію з метою здобуття повної незалежності України. Члени цих організацій за інформацією московського владики хочуть встромити ніж у спину німецькій армії. Далі у своєму донесенні він наводить прізвища відомих йому семи мешканців Володимир-Волинського, які належать до таємної української організації (пізніше всіх було розстріляно гітлерівцями). “Вірність німецькому урядові вимагає від мене донести про вищезгаданий злочин. Хоча я є українцем, але мушу бути відданим і вірним до німецького уряду, який визволив нас від жидівсько-комуністичного ярма. На основі розпорядження пана рейхскомісара про те, що подавати звідомлення про протидержавні виступи, мушу виконати свій громадянський обов'язок“ — пише на закінчення владика Московського Патріархату. Зазначимо, що це звернення з середовища автономістів з Московського Патріархату не поодинокі. Власне, вони не дуже приховували своєї співпраці із фашистами, вважаючи це доблестю, як свідчить вищенаведений документ.

Арсенал засобів, що їх сьогодні пропонує Московська Патріархія мало чим відрізняється від протрухлого набору майже півстолітньої давності. Це наклеп, відверта брехня, використання канонічного права у політичних інтересах, паталогічний шовінізм та антисемітизм.

ЧОМУ?

Виникає природне запитання, чим керувалися гітлерівці та автономісти з Московської Патріархії, налагоджуючи плідну співпрацю між собою?

Вище вже говорилося, що німецька окупаційна влада в Україні була зацікавлена в тих формах релігійного волевиявлення, яка б забезпечувала їм повне і безпечне панування. Тому український автокефальний рух розглядався, як небажаний. В той же час він був надзвичайно популярним, особливо в центральній Україні, де ще пам'ятали подвижницьку працю духовенства УАПЦ митрополита Василя Липківського.

В цьому контексті автономісти з Московської Патріархії розглядались як зручний інструмент для боротьби з відродженою УАПЦ. Маніпулюючи вродженим шовінізмом та викривленим розумінням канонічності, тобто характерними рисами Московської Патріархії, гітлерівці могли не турбуватись про можливість неконтрольованих та непрогнозованих кроків з їхнього боку.

2) Автономісти з Московської Патріархії не користувалися особливим авторитетом у віруючих України, після запобігливо-калабораціоністської діяльності церковного проводу на чолі з так званим місцеблюстителем митрополитом Сергієм Страгородським та його Декларації 1927 року про примирення з безбожною радвладою. Своїм впливовим статусом автономісти з Московського Патріархата були зобов'язані гітлерівцям і по іронії долі “горєсті“ фашистів стали їх “горєстямі“, а їх “радості“ стали “радостямі“ автономістів. Тому автономісти були всіляко зацікавлені у гітлерівському протекціонізмі.

Це розуміли і самі окупанти.

Показово, що коли фашистські окупанти почали організовувати вивіз молоді на примусові роботи в Німеччину, вони домагалися, щоб впливові Церкви України не перешкоджали і навіть виступили із закликами в підтримку згаданої акції. Особливо це домагалися від ієрархії УАПЦ. Про автономістів з Московської Патріархії ніхто навіть не згадував, враховуючи їхній “авторитет“ серед віруючих.

3) “Розділяй і володарюй“ — древнє римське гасло, як ніколи підходило для діяльності німецької окупаційної влади в царині релігійної політики. Незважаючи на це, автономісти з Московської Патріархії відчайдушно намагалися “захопити більше місця під сонцем“, не гребуючи жодними засобами. В той же час окупанти всіляко підкреслювали прихильне ставлення до автономістів, стимулюючи у них формування найвідвертіших почуттів прислужництва.

4) Завдяки гітлерівському протекціонізму автономісти з Московської Патріархії могли і надалі проводити політику русифікації українського народу, забезпечуючи верховенство “старших братів“ навіть за умов німецької окупації.

5) Невтручання гітлерівської влади у справи канонічні (в розумінні автономістів з Московської Патріархії) дозволяло зберігати їх промосковський статус та виключність у власній “благодатності“ і “канонічності“ та монополії на церковну зверхність в Україні.

6) Саме існування автономістів з Московського Патріархату давало їм можливість в майбутньому (в їхньому розумінні) зберегти “канонічну територію“ на українських землях в інтересах чорносотенного московського православ'я.

ПІСЛЯМОВА

Для читачів хотілося б проілюструвати вище подані матеріали конкретними фактами з власного досвіду знайомства з деякими документами, які мають значення і сьогодні.

Після об'єднання Української Автокефальної Православної Церкви та частини Української Православної Церкви (Московського Патріархату) розпочалася запекла боротьба за приналежність храмів чи то до УПЦ Київського Патріархату чи до УПЦ Московського Патріархату. Це стало можливим завдяки невизначеності релігійної політики тогочасного Президента України Леоніда Кравчука та діяльності промосковського лобі в Адміністрації Президента України, яскравими представниками якого був триумвірат Михальченко-Бондаренко(теперішній голова держкомрелігій)-Середа.

У Києві храмом, навколо якого точилися найбільші суперечки, була Свято-Покровська церква, по вул.Островського. Цей храм незважаючи на відносно молодий вік (побудований на початку століття), мав одну особливість. Його будівничим і багаторічним настоятелем був майбутній митрополит УАПЦ Василь Липківський. Зрозуміло, що московські попи будь що намагалися не допустити правдивого вибору релігійної громади — навернутися в лоно Київського Патріархату. Заколот московського попівства очолював настоятель від УПЦ (МП) Микола Радецький. В архівах мені вдалося ознайомитися з його “послужним списком“. Маючи медичну освіту 22 червня 1941 року майбутній священнослужитель не особливо рвався до лав героїчної Радянської Армії чи до надання медичної допомоги пораненим бійцям… Він залишився на окупованій території і незабаром став священником у промосковських автономістів. Перечитуючи далі його справу я очікував знайти свідчення, що після приходу радянських військ отець Микола як і сотні й сотні священиків поїде в “мєста отдальонниє“. Однак нічого подібного не сталося. Він не тільки не бідував, перебуваючи настоятелем багатьох київських парафій, але і був “нєдосягаєм“ для численних скарг щодо своєї діяльності, починаючи із звичайної “аморалки“ і закінчуючи фінансовими махінаціями.

Мене дивувала його недоторканість. Однак знайомство з методами антирелігійної роботи радянських спецслужб проливають певне світло на поведінку о.Радецького і їм подібних і вповні підтверджують одну прописну істину. Той, хто зрадив один раз, зрадить і в друге і в третє… Як гестапо так і НКВС чудово розуміли, що самими запопадливими прислужниками можуть бути лише ті, хто має плями у власній біографії. Тому буйним цвітом поросли по нашій Україні єлецкіє, савіни, сабодани, радєцкіє…

Смикаючи за невидимі мотузочки можна маніпулювати не тільки цими маріонетками у власних інтересах, але й впливати на долю народів і країн.

То чи маємо дивуватись, як Московська Патріархія з патологічною впертістю чіпляється за свої колишні церковні колонії, галасуючи про власну “благодатність“ і “канонічність“.

ВІЧНЕ ТАВРО ГАНЬБИ

Правдива історія завжди залишає ніби на середновічних повіях в тій чи іншій формі тавро ганьби, яке неможливо змити. Для Московського Патріархату це тавро — співпраця з самим жахливим режимом в історії людства — самозванним “Третім рейхом“ Адольфа Гітлера.

На тлі мільйонів і мільйонів жертв нацизму цьому злочину Московського Патріархату не може бути прощення … Бо навіть прощають і відпускають гріхи тому, хто приносить покаяння…

Використана література:

Борщевич В. Автономна Православна Церква на Волині. — Луцьк: Ред.-вид. відділ Волинського державного університету імені Лесі Українки, 1998. — 98 с., іл.

Власовський І. Нарис історії Української Православної Церкви — Нью-Йорк; Київ; С.Баунд Брук: Українська Автокефальна Православна Церква, 1990. — т.ІV. — Книга друга.

Воронин О. Автокефалія Української Православної Церкви. — Кенсінгтон, США: в-во “Воскресіння“, 1990. — 64 с.

Губар А. Патріарший і Синодально-канонічний Томос Вселенської Константинопольської Патріархії від 13 листопада 1924 року та його значення в історії Української Церкви. — К.: Наукове товариство святого митрополита Петра Могили, 1999. —16 с.

Мартирологія Українських Церков. У 4 т. Т.І: Українська Православна Церква: Документи, матеріали, християнський самвидав України/Упор. і ред. О.Зінкевич і О.Воронин — Торонто; Балтимор: Українське видавництво “Смолоскип“ ім.В.Симоненка, 1989.

Лотоцький О. Автокефалія. Том ІІ: Нарис історії автокефальних церков. — Варшава, 1938.

Пащенко В. Православ'я в новітній історії України. Частина перша. — Полтава, 1997. — 356 с.

Редактор: Василь ТУРКЕВИЧ, заслужений діяч мистецтв України,

Підписано до друку 19.10.99 р. Формат 84х120/32 Папір офсетний. Фіз.друк.арк. 0,94. Умовн.друк.арк. 0,875. Наклад 3000 прим. Зам.14