ЄВГЕН КАЛІНІЧЕНКО

Євген Калініченко

 

Останній день

 

Чарівний ліс. 31 грудня. 06:30.

 Вівчаренко за звичкою прокинувся рано, подивився на годинник, позіхнув, а потім  перевернувся на інший бік і через пару хвилин знову заснув.

 

31 грудня. 06:40.

-  Ти чого розлігся? - розтормошила його Вівчаренчиха. - Хіба тобі не треба на службу?

-  Ні, не треба, - бовкнув спросоння полковник.

- Чого це? Сьогодні ще робочий день. Ти часом не захворів?

-  Все в порядку.

 

31 грудня. 06:55

- То тобі треба на службу чи не треба?

- От, дурна баба!! - розсердився бідолашний Вівчаренко. - Я ж тобі кажу не потрібно мені нікуди! Сьогодні мій останній день.

-  Як це останній ? - перелякалась дружина. - Що з тобою Вівчарику?

-   Нічого, дай мені поспати.

 

31 грудня. 07:05

-  Чуєш, Вівчарику, то що сталося?

-  Ти відчепишся від мене нарешті чи ні! - спересердя гаркнув полковник.

-   Відчеплюся! - ображено сказала дружина.

 

31 грудня. 07:07

-   Гмм… ти що? плачеш?

-   А ти як думаєш?! Плачу! Що ж мені ще робити, якщо мій чоловік зібрався помирати.

-  Хто тобі таке сказав? - щиро здивувався полковник.

- Ти сам і сказав. “Сьогодні мій останній день, останній день”. І нічого більше не розповідаєш, що трапилось.

Вівчаренко посміхнувся і м'яко пригорнув дружиноньку до себе.

-  Сьогодні мій останній день на службі. Я подав у відставку.

- Тебе відправили на пенсію? - вона співчутливо подивилася на нього.

-  Чому відправили? Я сам пішов. Втомився я від цієї роботи. Мабуть, занадто я вже старий для неї. Мені потрібно було піти ще раніше – хоча б влітку, та я не знав, що буду робити далі. Проте якось вже воно буде, не пропаду.

-  Ну нічого, любий... Будеш далі спати?

- Та куди вже спати, весь сон пройшов. Піду збиратись.

 

31 грудня 7:50

На дворі було холодно, величною білою завісою падав сніг, що зовсім і не дивно взимку. Вівчаренко поправив шарфа, натягнув рукавиці, помахав на прощання дружині, яка дивилася на нього з вікна, і потихеньку рушив собі лісом. Незабаром Новий рік, а потім і Різдво; нарешті всі його сини і доньки твердо пообіцяли приїхати на Різдво до нього в гості, а отже, відбудеться справжнє свято. Хоч побачу їх всіх ще раз; можливо, що і востаннє.

“Снігу-то намело скільки всього за одну ніч”, -  подумав полковник. На душі, однак, було сонячно. Як колись у дитинстві. Йому завжди подобалося, коли на новорічні і різдвяні свята випадав сніг. З ним приходить відчуття казковості всього, що відбувається, і буденні речі стають незвичайними.  Все довкола - і дерева, і ліс, і люди - перетворюються на чудернацькі казкові персонажі. Дива та й годі.

Вівчаренку залишалося тільки перейти дорогу, на іншому боці якої знаходилось міліцейська дільниця. “Обережно, сьогодні ожеледиця”, - нагадав він собі. Дорога була припорошена снігом. Він зробив всього один крок, і, як навмисне,  послизнувся і впав.

- От, млинець-калинець! Треба ж таке! - подумки лайнувся інспектор. - Ще не вистачало, щоб зараз на дорозі з’явився автомобіль.

І автомобіль таки з’явився. Блимнувши фарами, він виплигнув з-за повороту і загальмувати вже не встиг.

 

 

Чарівний ліс. 31 грудня. 7:05

Помічник Вівчаренка, капітан міліції Колі (а по-нашому, Микола) застібнув кітель і поглянув  на себе у дзеркало.

- Боже мій, ти такий гарний у цій формі, - пригорнулася до нього Руденька Білочка.

- Ти теж, - відповів їй Колі, поправляючи кашкет.

- Може ще залишишся? - вона оповила його рученятками.

-  Ні, не можу, мені потрібно йти.

-  Ну хоч на хвилинку?

Він повернувся до неї і поцілував на прощання. Однак маленька Білочка не відпустила його, а навпаки пристрасно і ніжно відповіла на його поцілунок.

-  Все-все, я вже йду, - якось не дуже впевнено сказав Микола.

- Йдеш? - перепитала Білочка, її оченятка лукаво світилися.

-  Ну, взагалі, хвилин  п’ять у мене ще є.

-  От і добре, - прошепотіла чарівна руденька красуня.

 

 

Чарівний ліс. 31 грудня. 7:25.

-  Ти знаєш, люба, а я ж все своє життя мріяв бути філологом! Чого ж я став економістом?! - сердечно зітхнув бідолашний Їжачок.

-  І багато би ти заробив своєю хвилологією? Тепер в нас хоч є пристойний будиночок і синочок буде забезпечений, - беззаперечно відповіла Їжачиха, поправляючи йому шарфик.

-  Але ж у мене був талант, ось що прикро!

-  Так хто ж тобі заважає писати? Пиши собі у вільний час.

-  Де ж його взяти той вільний час!

- Ну досить скиглити, любий, а то запізнишся на роботу.

Вона подала йому портфель,  Їжачок, ще раз зітхнувши, рушив до дверей. В гаражі його чекав новенький BMW - його гордість і єдина втіха. Трохи звеселившись, поглянувши на свого вірного друга, діловий і безжальний бізнесмен Їжачок відкрив дверцята і сів за руль.

 

 

Чарівний ліс. 31 грудня. 7:25

- Ніколи не думав, що ти можеш мене покинути, - ображено зауважив Лев.

-  Ну що ж поробиш, любий, я більше тебе не кохаю, - відповіла Левичка, з удаваною байдужістю збираючи речі.

-  Але як же так? І це ти кажеш мені після того, як ми прожили разом десять років!

- Тільки не починай будь-ласка, давай краще розійдемося друзями.

-  Але чому нам, взагалі, потрібно розлучатися? Що трапилось? Я чимось тебе образив?

Вона на мить зупинилась і подивилася на нього, в її очах було стільки болю і суму, що Лев не втримався і відвів погляд.

-  Я знаю, я був не найкращим чоловіком, - щиро зітхнув він,  - мало приділяв тобі уваги, займався тільки науковими дослідженнями разом з моїм другом Ведмедем, і мало проводив часу з Левенятком, але ж, зрозумій, ми зараз знаходимося на дуже важливій стадії нашої з Ведмедем роботи: ми вже майже вивели новий різновид бджіл! Вони не бояться холоду, тому що мають тепле хутро, вони вміють...

-  Пробач, любий, але я втомилася, - перебила його дружина. - Мені набридло, що ти більше приділяєш увагу цим дурним бджолам і безглуздим ідеям Ведмедя ніж своїй сім'ї!  Останній місяць ти взагалі живеш ніби не з нами, а на якійсь іншій планеті і тільки інколи, коли тобі потрібно відпочити, повертаєшся до нас. Я не можу так жити далі.

-  І куди ж ти збираєшся піти?

- У Левенятки починаються  канікули, і ми з ним поїдемо зустрічати Новий рік до моєї мами і потім залишимось там на деякий час. 

-  Що вже незабаром Новий рік? -  здивувався Лев.

-  Сьогодні 31 грудня, - холодно зауважила Левичка, закрила чемодан і рушила з кімнати.

-  Почекай, будь-ласка! - скрикнув Лев. - Але як же я буду без тебе?!

-  Я думаю, нічого страшного, у тебе є робота, і тепер для неї у тебе залишиться більше часу, ніхто вже не буде тобі заважати. Прощавай, любий, не ображайся, так буде краще для нас обох.

Він розгублено дивився з вікна, як вона з Левенятком сідала у машину.

 

 

Чарівний ліс. 31 грудня. 7:38

- Ну що поїхали, хлопці? - спитав у братів старший Кріт.

Вони щойно вийшли на вулицю після  майже добового гітарному сейшену в Кицьціному  клубі (а брати Кроти, хочу вам сказати, просто віртуозно лабали на гітарах) і почувалися  зовсім виснаженими.

-  А хто сяде за кермо? - поцікавився середній брат.

-  Нехай Малий, йому все одно треба вчитися.

-  О’Кей, я не проти, - заявив Малий і сміливо впав на переднє сидіння.

Інші брати влаштувалися позаду, і старенький “Запорожець”  зірвався з місця.

-  Ти хоч зніми сонцезахисні окуляри, Малий, ми вже не в клубі, - порадив середній.

-  Не заважай йому краще, бачиш він і так нервує, - зауважив старший.

 

 

Чарівний ліс. 31 грудня. 7:39

Капітан Колі застібнув кітель і поглянув  на себе в дзеркало.

- Я тебе дуже-дуже кохаю, Миколайчику! - пригорнулася до нього Руденька Білочка.

-  Я тебе теж, - відповів їй Колі, поправляючи кашкет.

- Може ще залишишся? - вона оповила його рученятками.

-  Ні, не можу, мені, справді, потрібно йти.

-  Ну хоч на хвилинку?

-  Ні, пробач, я вже запізнююсь.

-  А на півхвилинки?

Він повернувся до неї і поцілував на прощання. Однак маленька Білочка не відпустила його, а навпаки пристрасно і ніжно відповіла на його поцілунок.

-  Все-все, я вже йду, - знову якось не дуже впевнено сказав Микола.

-  Йдеш? - перепитала Білочка, її оченятка лукаво світилися.

-  О Господи! – зітхнув він, хоч насправді йому й самому не хотілося йти.

-  От і добре, - прошепотіла чарівна руденька красуня.

 

31 грудня. 7:40

-  А чи взяв я свої окуляри? - подумав раптом Їжачок.

Він вже завів машину, проте ще не виїхав навіть з гаража.

-  Треба про всяк випадок перевірити.

Він відкрив портфель, окуляри були на місці. Також були і бутерброди, які його дружина дбайливо завернула у газетку. Не вистачало лише папки з документами, які він вчора ввечері переглядав.

-  От я забувайко, завжди щось забуду! - лайнувся Їжачок і виліз з машини, щоб вернутися до будинку.

 

 

31 грудня. 7:45

-  А чому татко з нами не поїхав? - запитав Левенятко.

- Татко дуже зайнятий, він закінчить спочатку роботу, а потім обов’язково до нас приїде, -  відповіла Левичка.

Вона намагалася сконцентруватися на дорозі, однак марно. В голову постійно прокрадалися спогади. Колись раніше вони з Левом дійсно були щасливими. І він кохає її і тільки її, вона це знала. Звичайно, він просто огидно поводився останнім часом, однак у нього все ж таки важлива робота. Він, як творча людина, занурився в ці дослідження з головою. І в цей час йому, як ніколи потрібна підтримка рідних людей!

-  Мамо, а бабуся на цей раз теж подарує мені щось цікаве? 

-  Звичайно, сонечко, а ще вона приготує тобі пиріжки з маком, твої улюблені, чи не так?

Автомобіль зненацька загарчав і зупинився.

-  Що сталося, мамо? Чому ми більше не їдемо?

Левичка зітхнула з деяким полегшенням і подумала: “Дивно, я щойно сказала  собі, як би було добре, якби машина зламалась. Я справді кохаю мого милого Лева і не можу його залишити”.

 

 

31 грудня. 8:30

Лев все ніяк не міг відійти від вікна і спустошено дивився на кудлаті дерева, білі від снігу. Вперше за багато років він відчував себе не могутнім і зубатим Левом, а маленьким Левчиком. Йому навіть хотілося плакати. 

“Боже мій, що ж мені тепер робити?” - думав Левчик. Як він житиме далі, бідолаха навіть не міг  уявити. Раніше все було так просто і зручно.

І він не втримався: закрив обличчя руками і таки заревів. Як колись у дитинстві, коли, граючись, втік від мами і загубився у великому лісі.

Однак вона повернулася. Повернулася! З шаленою радістю він побачив, що Левичка і Левенятко підходять до будинку.

 Він побіг їм назустріч і рвучко відкрив двері.

- Ти, певно, щось забула? - приховуючи щасливу посмішку, запитав Лев.

- Нічого. На жаль, машина зламалася, - нібито з байдужим виглядом відповіла Левичка.

Однак далі приховувати свою радість вони не змогли і кинулися в обійми одне одному.

-  Пробач мені, - щиро попрохав Лев, - яким  же я був сліпим і егоїстичним дурнем!

- Це ти мені пробач, - відповіла Левичка, лагідно заглядаючи йому у вічі.

- А що, до бабусі ми вже не їдемо? - розчаровано спитав Левенятко.

 Вони розсміялися й сказали:

-  Звичайно, їдемо, але всі разом.

 

 

31 грудня. 7:50

- Обережніше, ти куди преш, бовдуре! - крикнув старший Кріт.

Машину занесло, і Малий вже не міг впоратися з керуванням. З усієї сили він тис на гальма і викручував кермо, та від нього вже мало що залежало.

-  От сліпий дурню! - встиг ще раз крикнув старший Кріт, перш ніж вони з'їхали з шосе і врізалися у снігові кучугури.

Деякий час вони мовчки посиділи. Малий трохи розгублено потирав носа, і уникав дивитися на братів.

-  Що ніс розбив? - суворо спитав старший.

-  Та ні...

- А от я тобі зараз можу розбити! - додав середній Кріт.

-  Та я ж...

-  Ладно, - підсумував старший, -  для першого разу за кермом не так вже і погано.

 

 

31 грудня. 7:50.

Їжачок вибіг з будинку, з портфелем під пахвою, і поспішив знову до гаражу. "Треба ж таке, я вже запізнююся!" - схвильовано думав він.

Двері гаража були відкриті, Їжачок зайшов усередину і скам'янів. "Де ж моя машина?!! Невже за ці пару хвилин, що я бігав до будинку, її хтось поцупив?! Мацапура я мацапура!"

 

 

31 грудня. 7:50

-  Що це таке? –  раптом спитала Білочка.

-  Га? – не зрозумів Микола.

-  Чуєш? в прихожій якісь голоси, здається мої батьки повернулися.

- Хіба вони не повинні були повернутися завтра?

-  Може передумали?

-  Все рівно, мені  давно вже час з ними познайомитись.

-  Не шуткуй так. Батько тебе вб’є, якщо побачить в моєму ліжку! Для нього я ще маленька дівчинка. 

В двері кімнати постукали.

-   Ховайся під ліжко! Скоріше!

Микола поспішно почав збирати  свій одяг.

-  Ти спиш, сонечко?

- Одну хвилинку, таточко, - відповіла Білочка, швиденько натягуючи на себе сукню.

За мить двері відчинилися. Микола ледве встиг сховатися.

-   Ви вирішили повернутися раніше? – невинно спитала Білочка у батька.

- Так, ми з мамою не хотіли надовго залишати тебе саму. Ти не дуже сумувала, донечко?

-  Ні, вчора я прибралася в кімнаті, трішки почитала, послухала музику. А сьогодні я ще тільки прокинулася.

-  От і молодець.

-  А як там дядько Макар? Як ви відсвяткували їхнє з тіткою Ксенією золоте весілля? 

-  Весело… Послухай, донечко, а хто це до нас прийшов у гості?

-  Тобто? – розгубилася Білочка.

-  В прихожій висить чиєсь пальто.

“Ой, як же я про це забула!” - подумала вона, одночасно розмірковуючи, що ж таке краще збрехати, але тут з-під ліжка хоробро виліз Микола. За цей час він встиг вдягнутися і був повністю при формі.

- Капітан Колі, помічник старшого слідчого - полковника Вівчаренка, - спокійно відрекомендувався він.

Пан Білик очманіло подивився на нього. “Невже я забув заплатити якійсь податок?” – промайнула тривожна думка.

 - Е-е… дуже приємно. Білик Петро Митрофанович.

 -   Я знаю, - коротко відказав Колі і пройшовся по кімнаті. Зазирнув за штору, потім за крісло,  відкрив шухлядки серванта і почав уважно їх передивлятися.

Білик мовчки спостерігав за його діями і все ніяк не наважувався хоча б щось запитати.

-  Пане Білик, скажіть будь-ласка, коли в останнє Ви бачили золоті сережки Вашої доньки, ті самі, які Ви привезли їй в подарунок з Сорочиного ярмарку?

-  Сережки?... А що з ними сталося?

- Пані Білочка зателефонувала сьогодні вранці в поліцію і заявила про зникнення однієї з сережок.

- Так, справді, татку, я просто не хотіла тебе засмучувати... Відверто кажучи,  я думала, що її знайдуть ще до вашого з мамою повернення. А Ви так швидко приїхали...  -  легко і невимушено збрехала дівчина.

-  Щось трапилось? - стурбовано спитала пані Білик, зазираючи в кімнату.

- Так, Білочка загубила або у неї вкрали золоту сережку, - відповів батько.

-  О, Господи, який жах! - схопилася за серце мати. -  Але хто б міг таке вчинити?

- Саме для цього я тут, пані, - щоб з'ясувати всі обставини даної справи, - вклонився їй Микола. - Капітан міліції Колі. 

- Дуже приємно... Але ж, скажіть будь-ласка, вкрали тільки одну сережку?.. Проте чому тільки одну?

 - Я теж так подумав, пані, і прийшов до певного висновку.

Білики заворожено очікували його подальших слів.

-  Перша сережка залишилася на місці в серванті, я її щойно там бачив, а от друга...

 Колі зробив невелику паузу. Навіть Білочка, яка знала, що ніяка сережка не пропадала, уважно його слухала. Хитрий Микола зазирнув під сервант і зробив вигляд, ніби щось там шукає. Насправді друга сережка була вже у нього в руці. Однак коли він підвівся, то  з переможним виглядом продемонстрував сережку присутнім.

- Ура! - радісно вигукнула Білочка. - Так, це саме вона!

- Ми дуже Вам вдячні, пане Колі, - щиро потис йому руку батько.

- Можливо, Ви поснідаєте разом з нами? - привітно всміхнулася до нього мати.

-  Із задоволенням, - відповів Микола, і він справді був задоволений, що все так добре закінчилося. 

 

 

31 грудня. 8:00.

Машина летіла прямо на нього.

Вівчаренко закрив очі. “Ось і все, - подумав він. - Ну що ж, я прожив не таке вже і погане життя. У мене є гарна дружина, чудові діти, яких я виростив і поставив на лапи. Безсумнівно хотілося б ще пожити, та, певно, вже так судилося. А я ж, до-речі, не такий старий, можна було б багато чого зробити. Та й на пенсії теж не погано, займався би своїм садком. Оце мені чудову яблуньку прислав восени мій друг з лондонської поліції Ротвейлер, хотілося б побачити, як вона розквітне весною... Гмм, проте щось я занадто довго думаю.”

Він розплющив очі. Ніякої машини не було.    

Він подивився вгору, ніби машина могла зависнути в повітрі, проте, як це не дивно, побачив тільки сіре небо і верхів’я дерев. Слід від її коліс закінчувався якраз перед тим місцем, де він впав, і різко уривався. Далі теж ніяких слідів він не помітив.

Вівчаренко відчув, що йому зараз стане погано. Цього просто не могло бути! Краще - справді  померти! “А може я таки помер?” – промайнула обнадійлива думка. Та ні, він досі відчував під собою вкритий кригою холодний асфальт і шалено билося серце.

Вівчаренко підвівся і повільно струсив з одягу сніг. Потім ще раз озирнувся довкола, знизав плечима і пішов на роботу.

 

 

 

м. Київ. 31 грудня. 8:00

-  Що ти робиш, ти ледве не переїхав мого собачку! - прикрикнула на молодшого братика дівчинка Іринка. - Не смій більше брати мої іграшки!

-  Це не твої іграшки! - ображено скрикнув братик.

-  Ні, мої.

Іринка забрала у нього автомобіль, маленьку модельку BMW, і поставила її знову в "Чарівний ліс". Так називався великий іграшковий макет, який привіз їй з Польщі батько. Дівчинка дуже любила і пишалася "Чарівним лісом". Такої іграшки більше ні в кого не було. Мініатюрний дивовижний світ з пластмасовими деревами, будиночками і звірятами, зроблений напрочуд гарно й реалістично.

-  А навіщо ти розірвав подушку і висипав пір'я на моїх звірят? - суворо запитала Іринка.

- Бо зараз зима, - логічно відповів братик.

- Добре, маленький шкоднику, підемо краще снідати, бо мамі треба йти на роботу. Чуєш, вона вже нас гукає?

 

Євген Калініченко (м. Київ, 2002-2003 рр.)


загрузка...
загрузка...