ЮРІЙ КАМАЄВ

Осінь

 

Історична проза

 

Осінь сіяла холодними дощами, вже відлунали щемні і пронизливі крики відлітаючих журавлів. Вони тоді довго кружляли над містом, ніби вибачалися перед людьми за те, що мусять покидати цю землю. Холодний вітер мів жовтим кленовим листом, а ранками трава сивіла памороззю й на зеленій каламуті калюж уже почала з’являтися квола і несмілива павутинка першого льодку. Петрик брів на роботу до мами. „Партію славить народ український”- бубоніли у голові гнусавим голосом Павла Степановича, учителя української мови, незугарні рими кострубатого віршика. Знову двійка. От совіт прискіпливий, я ж лише три рази збився... Казати чи не казати? Петрику було шкода маму, вона ж засмутиться. Мабуть не буду казати – прийняв він нелегке рішення. Повз нього пролетіла чорна емка, окотивши з ніг до голови холодною тванню. Він бачив бліде і зосереджене обличчя офіцера в синій фуражці та з золотавими крильцями погонів на шинелі. Далі виючи двигунами, скрегочучи металом, забивали подих чорним смердючим вихлопом, одна за одною йшли вантажівки, набиті ситими вгодованими солдатами. Вони гидко сміялися з нього. На очі навернулися сльози.

- Горе ти моє, - втомлено скаже мама і візьметься відчищати важке колюче пальто, перешите із батькової шинелі. Ні, про двійку точно не казатиму... Ще й ноги промочив. Дядько Степан, міліціонер, загріє чаю і суворо запитає: як справи козаче? Та він ніколи не слухає, що відповідає Петрик. Вони мовчки сьорбатимуть чай із черствуватим, але все одно смачним житнім хлібом. Дядько Степан добрий, дарма що совіт і міліціонер. А мама... У мами багато роботи, вона обліковець на шахті і звільниться лише наприкінці дня. Зате він у школі пише справжнім чорнилом, а не бузиновим соком. Потім вони повернуться додому, мама запалить керогаз, всепроникний солодкавий запах гасу зіллється із духом вареної бараболі, рівне полум’я червонястих вогників, що рівно шиплять під каструлею – затишно, тепло і добре. Тато усе більше мовчить та палить звернуті із газети ядучі самокрутки. Мама казали, що до війни він був зовсім іншим – веселим, дотепним, гарно грав на скрипці. Та повернувся із війни зовсім іншим – із однією бляшаною медалькою – „За взятіє Кенінгсберга” і без руки, мовчазним і похмурим. Востаннє Петрик чув, як батько говорить – довго, запально, зриваючись на крик, – коли приходив дядько Павло. Тоді мама вигнали Петрика спати. Говорили вони щось про Україну, совітів, війну. Від дядька пахло добрим тютюном, лісовими багаттями та збройним мастилом, віяло якимись небезпечними таємницями. Й він завжди приносив то жменю круглих цукерок, сяючих колючими кристаликами цукру, то льодяника, часом – просто кілька кубиків сірого, твердого, як камінь рафінаду. Петрик любив дядька, та мама казали, що про нього нікому не можна розказувати. Інакше – Сибір. То такий страшний край, де постійно тріскучі морози і ходять люті білі ведмеді. Ось нещодавно Іванка з п’ятого класу забрали туди разом з мамою, казали – його батько в лісі. Коли востаннє приходив дядько, Петрик чув, як мама казали йому – „Павлусю, братику, благаю, не приходь більше”. Невже він дійсно більше ніколи не прийде?

Куди ж поїхали ці на машинах? Знову до лісу... Значить завтра будуть похорони – духовий оркестр знову брязчатиме мідними тарілками похоронний марш, нещирий, як і ті віршики про Сталіна і партію. Знову глухо гупатиме величезний барабан військового оркестру і нестимуть кілька трун, обтягнутих червоним ситцем... Старші хлопці якось взяли його подивитися на ті похорони, та Петрику не сподобалося. А цей у золотих погонах, із емки обіцяв „жестоко атамстіть врагам”. Це ж і дядьку Павлу, він же теж напевно „враг”.

Ось і мамина робота. Багно, розбите десятками вантажівок, сіра контора. Аби лише не потрапити на очі директору – він партійний і дуже суворий. Мама не раз плакала вдома через нього, певно він її сварив. Мабуть усі ці партійні такі – ось вчитель, Павло Степанович, теж суворий і двійку ні за що поставив.

В конторі було тепло, в печі тріщали дрова.

- Доброго дня, - промовив Петрик.

- Як справи, козаче? - запитав дядько Степан і, як завжди, не слухаючи відповіді, пішов ставити чайника.

Петрик крізь вікно зауважив, що на дворі щось відбувалося. Через ворота бігли озброєні люди у військовому. Та вони були якісь дивні, не схожі на тих, з вантажівок. Рипнули двері, повернувся дядько Степан з паруючим чайником.

- Стояти, руки вгору, - увірвався до кімнати чоловік з автоматом.

- На землю, малий, - крикнув дядько Степан і потягся до кобури. В ту ж мить гримнула коротка черга. На сірому міліцейському кітелі розплилися криваві плямами, дядько Степан виронив чайника й зойкнувши повільно впав у паруючу калюжу.

- Господи, що ж ви наробили, - закричав Петрик, - йому ж боляче, його пече. Він заходився, плачучи, відтягати важке тіло дядька Степана з окропу.

- Хлопче, мені шкода, та він мертвий, - промовив той чоловік.

- Що за стрілянина, був же наказ – запитав знайомий голос. Хоч очі застилала солона пелена сліз, та він упізнав... Дядько Павло...

- Друже чотовий, той міліціянт схопився за пістоля.

- Гаразд, збирайте людей.

Дядько Павло пригорнув Петрика.

- Петрику, синку... Мені шкода, що так сталося. Цей міліціонер був хорошим чоловіком?

- Так, - шморгаючи носом відповів той.

- Петрику, зараз такі лихі часи. Тепер трапляється таке, що двоє хороших людей стріляють один в одного. Вони не винні у цьому.

- А хто винен? – розмазуючи сльози по щоках, запитав Петрик.

Дядько Павло спохмурнів.

- Вони далеко. Ти колись сам зрозумієш. Ходімо.

Вони йшли темним коридором.

- Петрику, ти вже майже дорослий. Не признавайся до мене там, на дворі. Ти цим вбережеш маму і тата. Все, біжи...

 

У дворі юрмилися люди – втомлені, сірі, брудні. Поруч стрункими рядами вишикувалися вояки. Там стояв і дядько Павло – попереду строю, з офіцерською планшеткою на боці. Їх було багато – двісті чи триста чоловік. Двоє вояків привели директора і поставили під цегляною стіною шахтарського магазинчику. Кремезний чоловік у сірому німецькому кітелі без погонів і вишиванці, мабуть старший, ледь кивнув і ті двоє пересмикнули затвори гвинтівок.

Петрику стало страшно – невже вони вб’ють директора? Петрику було шкода його, хоч він не був добрим і через нього не раз плакала мама.

- Люди, - звернувся до юрби командир повстанців, - чи справедливо керує цей чоловік? Чи не кривдить вас?

Хвилина недоброго, тривожного мовчання зависла в повітрі. І врешті десь позаду пролунав несміливий голос – „справедливо”. Далі гукнув ще хтось, далі ще.

- Гаразд, йди, - кинув командир директору.

Далі вояки збили замок із дверей магазину і швидко розібрали те, що їм було потрібне.

- Люди, розбирайте, це ваше, - знову звернувся до юрби командир.

Ніхто не рухнувся, усі мовчали. Усі знали – хтось донесе.

- Ну нехай і так, - спохмурнів командир, - Люди, ми вже не здатні вас захистити, ви стомилися від війни. Ми йдемо. Хто впізнав серед нас родичів чи друзів – прощайтеся. Ви нас більше не побачите.

Юрба мовчала. Врешті пролунав розпачливий жіночий голос – хлопці, не крайте душу, йдіть вже з Богом...

Вони пішли – мовчки, похмуро, рівно б’ючи крок по осінньому багні. Йшли назавжди...

 

Директор хапав людей і обіймав їх.

- Дякую, дякую, простіть мене, - та від нього відмахувалися. Врешті хтось із робітників промовив – таваріщ дірєктор, та дзвоніть же до енкаведе, хлопці вже дві години як пішли.

 

Вже наприкінці робочого дня під конторою завищала гальмами емка, із вантажівок вискакували солдати.

- Ей, товаріщ, гдє еті бандєри, - гукнув когось із робітників капітан-енкаведист.

- В пізде, товаріщ, - відповів той і зле плюнув йому під ноги.

 

А Петрику ще довгі роки снилося як вони повертаються - навесні, по квітнучому білому рясту назустріч ішов дядько Павло, той кремезний командир, ще якісь люди, обличчя яких застигли у пам’яті – усміхнені і щасливі. Серед них чомусь йшов і міліціонер дядько Степан.


загрузка...
загрузка...