Всі публікації щодо:
Литовченко Тимур

Страта через помилування, або Фантом

Моїй коханiй дружинi Оленi ПРИСВЯЧУЮ

Загалом цікаво, що наприкінці ХХIII сторiччя, після двохсотп'ятдесятилiтньої перерви, у людства знову прокинулось бажання влаштувати страту. Та ще й не просту, а публічну. Й до всього того — масову. Щоправда, i привід аж надто підходящий. Тисяча сто одинадцять зрадників — це аж нiяк не жарт! Стратять, правда, всього тисячу сто десять, бо мене помилували. Єдиного. І все ж я гадаю, що Христос проллє сьогодні криваві сльози. Так, так, накоять нині справ його любі “овечки”! Спочатку засудили, тепер — вб'ють... Тобто, не вони вб'ють, звичайно. Ще б пак, хто схоче брати гріх на душу після того, як 2069 року розібрали на запчастини останній електричний стілець! Тепер, звiсно, довелося знову зібрати з десяток. Так вирішила Об'єднана рада церков, проконсультувавшись із Моралізатором. Саму ж страту виконає комп'ютер за наперед складеною програмою. Ясна річ, Моралізатор дійшов висновку, що програмування комп'ютера-ката — це не гріх. А самому комп'ютерові, що вбиває за цією програмою, не треба йти до священника на сповідь. Отже, “морально всі чисті”. Чудово... Знову ця жінка! Я майже не бачу її, лиш до болю знайомі очі промайнули на тлі пістрявої мішанини з десятків тисяч облич. Але я точно знаю, що то її очі. Я не сплутаю їх ні з якими іншими, в них назавжди причаївся біль непоправної втрати. — “Ти!.. Ти!.. Покидьок! Ти вбив усіх моїх!..” Конвоїри — дужi хлопці, відбірні важкоатлети з Легіону. Зараз вони насилу, але все ж утримують натовп бажаючих глянути на головного агента, на того єдиного, кому повернули право дихати, їсти, пити... Коротше кажучи, існувати після сьогоднішнього полудня. Тоді ж, перед Верховним судом, жінка якось прорвалась крізь їхнє кільце і, встромивши мені в плече тупий кухонний ніж, заходилася дряпатися й кусатися, наче дика очеретова кішка. Шрами на обличчі i плечі ще й досі болять, особливо перед дощем. І все ж найстрашнішим були її очі... Погляд, що вбиває... Ясна річ, я багато читав про те, що “очі людські є дзеркалом душі”, але якось не надавав значення “дзеркалам”, не вмів вдивлятися в них і читати в їхній глибині. Мабуть, єдиний виняток — моя Паола. От у неї я закохався саме через очі. Не можна сказати, що погляд її був лагідним, як у янгола (що дехто вважає ідеалом людської краси й досконалості). Швидше навпаки: він був жорстким. І вії явно підкачали, тому що були коротенькими й рідкими. Паола завжди комплексувала через вії і користувалася накладними. Та коли вона дивилася на мене, ставало так хороше... І погляд її втрачав жорсткість, а в світло-карих райдужних плямах починали витанцьовувати золотаві іскорки... Не можу пояснити, що це було. Мабуть, любов... Бог знає. А я від усього втомився. Дуже втомився. Надзвичайно. І нічого вже не знаю... Але після того, як мене захопили дарки, я спізнав справжню ціну погляду. Недарма ж бо інопланетян нарекли саме так1. Варто було глянути їм в очі — й на душі ставало так темно, незатишно й lnrnpnxmn, що хоч у зашморг лізь, аби швидше піти з цього світу. В цьому, власне, й полягала проблема для дарків. Вони гуманоїди, більше того — у всьому нормальні люди. Не сині спрути зі щупальцями, не мізки-океани, не миршаві потвори — звичайнісінькі люди. У всьому. Крім очей. Зазирнеш даркові в очі й одразу збагнеш: це не людина. І не допомагають ні контактні лінзи, ані пересадка органів. Я гадаю, у даркiв чорнота оповила психіку. Цього не замаскуєш ніяк. І от проблема: якщо дарки хочуть завоювати нас, потрібна точна інформація про людство. Себто, необхідна агентура. А як агенту причаїтись з-помiж людей, якщо його елементарно по очах упізнати можна?! От тому й захопили вони нас — тисячу сто одинадцять чоловiкiв. Тобто, власне, захопили набагато більше, просто не всі погодилися працювати на них. Ціна була жахливою. Ой ле-ле, жахливою!.. ...Коли вибухає космічний корабель, це зовсім не означає, що в ньому всі гинуть. Тим паче, коли йдеться про великі вантажні чи пасажирські судна. Автоматичні перегородки можуть спрацювати, і тоді в окремих відсіках зруйнованого корабля опиняються живцем замуровані люди. І жити їм доти, поки не скінчиться щось одне: повітря, їжа чи вода. Швидше за все вичерпуються резерви повітря. Але то лиш загальне правило, з якого бувають винятки. Якщо пощастить не задихнутися в такому уламкові корабля, якщо не вмреш від голоду й спраги, тебе навіть врятувати можуть. Усе залежить від того, скільки доведеться чекати. Втім, дарки й не чекали. Після атаки вони відшукували уламки з живими людьми, брали їх у полон і пропонували стати секретними агентами. В противному разі — уранові копальні чи ще щось гірше... Жінок вони взагалі не вербували. Одружитися з ними вони не могли: генетична несумісність. Зате з чоловіками вели довгі бесіди... ...Мій дарк “обробляв” мене вже третій день. Я не знаю, чого він так причепився до мене. Кандидатам в агенти пропонували серйозні тести. Я відмовлявся вже двічі. Але мій дарк був таким же впертим, як і я. Ми обидва не хотіли здаватися. Ні він, ні я. І лише наприкінці третього дня в мене визріла одна думка... Сам по собі я не є видатною, ба навiть талановитою особистiстю. Пересічний нудненький обиватель, що не дуже просунувся по службі і не забезпечив своїй сім'ї рівень життя, який скидався б на рівень султанів з “Тисячі й однієї ночі”. (Ця добірка давніх східних казок — моя слабкість, єдина книжка, котру я читав більше одного разу за життя, але справи це не стосується.) Просто не уявляю, що знайшла в мені така жінка, як Паола. Коли я розпитував її про це, вона лише сміялася й говорила: “Ти, Демі, сам себе не знаєш. Ти наче “скажений” огірок, що лежить собі на грядці, а натиснеш на нього — так плюне зернятками, що тільки тримайся”. Щодо “плювків”, зауваження було слушне. Виходило, що жити зі мною нечебто i спокійно, а з іншого боку ексцентричні витівки, до яких я періодично вдаюся, не дають нудьгувати. Мабуть, Паолі це подобалося, оскільки вона чотирнадцять років жила зі мною і народила трьох дітей... От саме через старшого, через нашого Сплінта, й вийшов мій останній “фокус”. Сталося це рік тому, саме тоді, як ми остаточно вирішили податися на сьому Альдебарана. Сплінт тоді взявся за реферат з історії літератури. І оскільки війна з дарками, либонь, є й буде центральною подією нашої епохи, тему він обрав відповідну: “Героїзм та патріотизм в літературі ХVІІІ-ХХІ ст. Розвиток поняття”. Якось ніяково говорити таке про роботу свого хлопчика, — адже це єдине, що він встиг написати за своє коротке життя... Але jp'ye б цей реферат згорів у пекельному полум'ї!!! Не знаю вже яким чином, але розкопав Сплінт книжечку одного забутого писаки, що жив у другій половині двадцятого століття. Там ішлося про якийсь пірнаючий вулкан — суцільне марення. А головне те, що лиходії, які жили в цьому пірнаючому вулкані, теж відловлювали нормальних людей і теж змушували їх працювати агентами. Зовсім як дарки! А щоб агенти не зрадили їх, книжкові злодюги змушували кандидатів потопляти пасажирські пароплави. Отже, якщо тобі дуже схочеться їх зрадити, на тебе пишуть донос: такий-то пустив на корм акулам стільки-то осiб. О тій порі я не знав іще, яку ціну дарки змушують платити за служіння їм. Та й ніхто цього не знав, оскільки перебіжчиків від них не було. Жодного! Втім, не знаю вже яким чином, але наші пронюхали, що агентура вербується. Ще б пак! Хіба самi лише дурні сидять у розвідці Легіону?.. В усякому разі, на рівні чуток про завербованих зрадників знали навіть найостанніші обивателі. Знали й про те, що прийти повинитися вони не можуть: від цього вчинку їх утримує щось жахливе. ...Сплінт учепився за планериста Віктора, що потрапив до пірнаючого вулкану. Цього Вiктора злочинці також змушували потопити пароплав, але він відмовлявся! Не зміг людей убити! Ну, тут його за всіма правилами мали знищити, але зась: інші полонені допомогли хлопцеві вибратися. Ще автор у книжці тій накрутив рiзноманiтних чудасiй про якесь випромінювання; про те, що в результаті його дії через тисячу годин не можна буде жити за межами вулкана, лише всередині його чи під водою, наче риби; про таблетку, що нейтралізує випромінювання, яку створив полонений професор... Загалом, суцільнi нісенітницi. Тільки Сплінт мій буквально все розумів і розійшовся: — Це нечесний прийом! Там була така сама проблема, що й у нас із дарками! І коли б дарки мене особисто змусили, я без розмов потопив би пароплав. — А чому ж? — здивувався я. Тут Сплінт візьми та й скажи: — Нейтралізуючу таблетку автор просто вигадав, аби виправдати те, що герой відмовився від убивства. А насправді так не буває. Не може бути. Насправді доводиться вибирати: або сто осiб, або все людство. У мене аж волосся на голові заворушилося від Сплiнтових промов, і я, затамувавши подих, запитав: — І ти б обрав?.. — Ясна річ, людство, — гордовито й дещо зухвало відповів хлопчик. — Які можуть бути сумніви чи вагання! В житті немає й не може бути “таблеток”! А заради врятування цілого завжди жертвують частиною. Наприклад, коли під час серйозних хірургічних операцій вiдтинають хворий орган... Я мовчав, і Сплінт закінчив: — Я б потопив пароплав і здався владі. Нехай мене після цього хоч четвертують. Сто життів як оплата за всіх чи сто одне життя — яка різниця? — Ти говориш абстрактно, — я спробував спинити хлопця і повернути із піднебесся на грішну землю, — а от уяви собі, що це... що це я знищив земляків. Як би ти сприйняв те, що твій батько — вбивця? Я прагнув, аби Сплінт зрозумів: людина не живе сам-на-сам, у моральному вакуумі. Вона може принести в жертву себе, то її особиста справа. Але зазіхати на життя інших... Проте хлопчик відповів зовсім не те, чого я чекав од нього: — Я би пишався тобою, тату. 2 Так от, наприкінці третьої доби допитів у мене народилась паскудна думка: а що коли тiльки удати, що дарк таки укоськав мене? Що, коли погодитися стати колабораціоністом? Офіційних повідомлень про таких, що прийшли повинитися, поки не було. І хоч контррозвідка може в даному випадку зберігати таємницю, все ж цілком можливо, що я буду першим, хто повернеться назад. А оскільки я буду першим, мене, можливо, помилують. Більше того, не просто можливо, а напевне помилують! Адже дарки недарма не наважувалися на відкритий генеральний наступ. За оцінками компетентних експертів, їхнi бойові кораблі й озброєння за багатьма параметрами не витримували порівняння з нашими. Отож, жодна великомасштабна кампанія, розв'язана ними, не мала б успіху, коли б не була раптовою або ж без ретельного виявлення вузлових об'єктів нашої цивілізації, по яких треба було завдати першочергового удару. Розраховувати на раптовість дарки вже не могли, оскільки надто рано виявили свої агресивні наміри: невеличкі сутички на периферії підкореної людством частини Всесвіту, а також напади на вантажні й пасажирські кораблі поступово ставали звичним явищем. Отже, завоювати нас вони могли єдиним шляхом — розвiдавши найважливіші й найвразливіші “нервові центри”, завдати по них потужні удари й знищити їх. А вже пiсля того розвивати наступ. Але неважко уявити, наскільки велика роль агентури у подiбнiй війні. І яку користь нашій контррозвідці міг би я принести, коли для вигляду погодився би працювати на дарків, а сам би здався з повинною... Що ж, усвідомити власний стан на той момент мені й нині нелегко. Я був вражений і катастрофою, і несподіваним порятунком, і тим простим фактом, що врятували мене не люди, а дарки. До того ж зовсім змучений трьома добами допитів, “мізкопромиванням”, тестуванням, погрозами, вмовляннями, принадними обіцянками і пропозиціями, світлом, що б'є в обличчя, огидно вібруючим жорстким стільцем, до якого мене пристібували спеціальними ремінцями, аби “як слід відпочив і виспався”, спекою, спрагою (мене не поїли протягом останніх тридцяти годин), огидним писком високочастотних динаміків та іншими “чудовими” методами переконання. Крім того, я заріс щетиною (ненавиджу її! вдома завжди голюся принаймнi раз на день, а то й двічі), дуже спітнів (ясна річ, ні про який душ і ні про яку ванну й мови бути не могло, тому від мене тхнуло, як із смітника в таборі недосвідчених туристів), а очі мої самі собою заплющувалися. Очевидно, дарк, який допитував мене, завважив, що даної миті я схильний піти на поступки, і з довірливим виглядом повідомив, наблизившись до мене: — Припиніть же врешті-решт упиратися. Ні до чого хорошого це не призведе. І загалом, ви навіть не уявляєте, від чого відмовляєтеся і на що себе прирікаєте. Моторошні чорні очі дарка так і жерли мене. Я ладен був віддати все що завгодно, плюс до того ж сидіти на стільці-“трясучці” під потужним променем прожектора ще три доби, аби тiльки дарк не дивився на мене! Не в змозі винести його погляд, я нахилив голову й мимоволі промимрив: — Добре... уявімо, я погоджусь працювати на вас. Що далі? — Ніяких “уявімо”! — доволі м'яко обурився дарк. — Ваша майбутня роль... скажімо так, в нашiй загальнiй справi досить серйозна, щоб nalefsb'rhq припущеннями. Скажіть прямо й щиро: “так” чи “ні”. Якщо “ні”... — тут дарк укотре вже почав досить таки переконливо описувати, в якій послідовності і за який час роботи на уранових копальнях у людини випадають зуби, вилазить волосся, тріскаються нігті, злазить шкіра, зникає зір, починаються кровотечі, пронос і блювання... Взагалі мерзотник не лише переконливо, а й досить-таки чисто розмовляв по-нашому. Тільки трохи шепелявив та розтягував слова. Незрозуміле, де він так вивчився. Проте я вже обрав певну лінію поведінки, а копальнями він мене лякав і раніше. Тому я спинив його словесні вправляння проблизно на середині: — Добре, згоден. Безглуздо заробляти розрідження мозку і розм'якшення кісток, якщо замість цього є шанс відзначитися. Кажiть-но, що мені належить робити. — Я не зовсім зрозумів, Деміне, ви погоджуєтесь із тим, що безглуздо гинути в копальнях чи погоджуєтеся співробітничати з нами? — як і раніше м'яко запитав дарк. Проте зараз у його голосі відчувалось якесь навіть наполегливе нетерпіння. От же негідник! У логічності йому не відмовиш. Отже, відповісти прямо й недвозначно? Що ж, нема проблем. І я уточнив: — Так, підтверджую, що я погоджуюсь працювати на вас. Тоді дарк дістав звідкись невеличкий апарат (даркiвський варiант нашого диктофону) й примусив мене, дивлячись йому у вiчі, прочитати щось на кшталт декларативної заяви: “Я, Демін Валявський, такого-от числа, місяця й року за літочисленням Землі добровільно й без усілякого до того примусу погодився співробітничати...” — і таке інше. — Так от, якщо ви раптом зміните своє рішення, цей запис потрапить у вашу контррозвідку, — сказав дарк. Очевидно, під час читання голос у мене не тремтів, а в очах нічого такого подозрілого не промайнуло. Отже, мені вдалося його обдурити. Я дуже зрадів. Ще б пак! Начхати на цей паскудний запис! Коли я в контррозвідці викладу все, що вони мені повідомлять, то не забуду в усіх деталях розповісти про допит. I про запис, ясна річ, також. Отже, він мені не зашкодить. Подумаєш! Велике діло два десятки порожніх слів! Я ж не збирався насправді працювати на ворогів людства, я ж на ділі доведу це... — Але це не все, — спокійно вів далі дарк. — Було б непробачною безглуздістю з нашого боку покладатися тiльки на слова агентів. Ми вимагаємо від кожного, крім згоди, також конкретної справи. Мене аж потом пройняло (незважаючи на те, що за останні тридцять годин я дедалі гостріше відчував брак рідини в організмі). От покидьок! Невже щось промайнуло у моїх очах, і він вирішив “підкрутити гайки”?! — Тільки не вважайте, будь ласка, що ми якось особливо виділяємо вас з решти колаборацiонiстiв, — немовби читаючи мої думки, швидко проказав дарк. — Це стандартний захiд контролю, не більше. Якби не було його, будь-хто із завербованих нами людей вже давно б утік назад і провалив свою частину агентурної мережі. — Отже... ця мережа вже існує? — якось ненароком поцікавився я. Дарк одразу ж оглянув мене з голови до ніг своїм надзвичайно неприємним поглядом. Проте коли я все ж вирішив подивитись йому прямо в очі, в них не було нічого, крім пустопорожніх веселощів. Немовби величезний бархан розчахнув піщану пащу й зареготав, а звідти вирвався шалений смерч і понісся з шаленою швидкістю, сіючи навкруги смерть і руйнування. — Цілком вiрно, така мережа майже iснує, бракує лише двох-трьох ланок… I ви посядете в ній належне мiсце, запевняю Вас, Демiне. Дарк щось замовчував. Він явно боявся прохопитися і торкнутися чогось жахливого. Щодо цього я недовго залишався у невіданні, бо дарк одразу ж додав: — Так от, Деміне, за додаткову стандартну міру впливу ми пропонуємо вам знищити деяку кількість ваших співвітчизників. Скажімо, підірвати кілька ваших кораблів. Згода? Отакої! А я думав, чого це він не заховав диктофон... Отже, вони пропонують завербованим знищувати мiжзорянi кораблі. І хто б міг уявити!.. Але ні, уявити якраз можна! Я згадав знайдену Сплінтом у бiблiотецi давню книжку про вулкан, що пірнає. Фактично мені запропонували те ж саме: рушницю з найпотужнішим зарядом у руки, навколо ноги — міцна волосінь, поруч дресировані акули, просто по курсу — корабель з людьми. Крок назад або вбік — і ти небiжчик. Підірвеш корабель — теж покійник, тільки не фізичний, а моральний. Тому що зрадиш своїх. І якщо тебе напевно помилують за повідомлену про ворога інформацію, то за людей, що загинули, можуть і судити. А це непереборна стіна відчуження з боку одноплемінників і вірне довічне заслання. Дарк почав бубонiти щось про майбутню подяку за надані “послуги” після їх, дарків, перемоги над людством, проте я не чув його. Природно, він брехав. Тому що зрадник — він і є зрадник. І залишиться таким хоч на Тау Кита, хоч на Гаммі Оріона. Якщо він зрадив своїх, то чи не охочіше зрадить і нових хазяїв? Чого ж із ним панькатися?! Розстріляти його, ще й поперед інших... Але слiдом за цим я згадав вкрай безглузді, дурні слова, які сказав мені Сплінт під час нашої суперечки щодо його реферату: “Я би пишався тобою, тату...” Що ж це виходить?! Над чим я б'юся, над чим мучуся?! Фактично, в моїх руках доля цілої цивілізації! І вибираю я не між продовженням звичного життя, вічною ганьбою або жахливою каторгою для себе одного, а між існуванням і неіснування людства. І тут мій хлопчик, схоже, має рацiю: що таке кілька сотень життів, нехай навіть тисяча, порівняно з усією цивілізацією! Це навіть не крапля в морі. І якщо відмовлюсь я, котрий наперед вже вирішив викласти все контррозвідці, хіба не знайдеться на моє місце інший, але менш рішучий бідолаха? Тоді дуже ймовірно, що агентурна мережа не буде розкрита! А це означає можливу поразку у війні. Суцільне поневолення або навіть знищення всіх! Усіх!!! Була тут ще одна неабияка обставина. За останні сто двадцять років серед людей взагалі нікого не вбили (сутички з дарками, що виникли порівняно нещодавно, до вбивств ніхто й не думав прирівнювати, ясна річ). І ось мені пропонували здійснити таке. Та я з молоком матері, можна сказати, увібрав біблійне “не убий!” Мені гидка була сама думка про те, що я власноруч маю обірвати безцінні, священні життя істот розумних, культурних і гуманних, в усьому схожих на мене, а можливо, навiть кращих за мене. — Бачу, ви все ще вагаєтеся, — донісся до мого слуху голос дарка. Я стрепенувся і підвів на нього очі, намагаючися всім своїм виглядом виразити шанобливу увагу, яка годилась для цієї ситуації. — Ось так краще, — холодно сказав дарк. — А щоб остаточно схилити вас до співробітництва, скажу, не приховуючи, — вам призначене найвище становище, Деміне. Найкраще, яке можливе для наших сподвижників. Тести довели, що ви маєте потенціал, який дає змогу очолити всю нашу агентурну мережу. Уявіть же, якою великою буде наша подяка вам після перемоги! Я мало не скочив від несподіванки, i дарк знову холодно onql3umsbq, спостерігаючи за моєю реакцією. Отакої! Вже не знаю, як вони складали свої тести, за якими критеріями і що виявили, тільки я ніколи не помічав у собі нічого такого, що відповідало б терміну “шпигун”, який став тепер цілком книжковим. Я просто не уявляв себе тим, хто крадеться, підглядає, таємно добуває щось... І тим паче главою цілої банди таких от неприємних типів! Тут мені ще раз здалося, нiбито дарк читає чужі думки, тому що він сказав: — Заспокойтеся, Деміне, ви неодмінно впораєтеся. Насправді вам не доведеться вдаватися до якихось особливих дій, що виходять за межі звичних для вас уявлень. Просто ви одержуватимете цікаву для нас інформацію від “сотників” і передаватимете безпосередньо нам, а також координуватимете дії “сотників”, керуватимете ними i через них — іншими агентами. Чи не правда, нічого незвичайного? Отже, облиште сумніви, Деміне. Господи, я й не збирався тепер сумніватися! Погоджуючись на співробітництво, я брав у свої руки кінці всіх переплетінь агентурної мережі. Це означало, що за моєї допомоги їх би одержала і контррозвідка. Та тут гріх був не погодитись! Що ж до вбивства людей, довічного заслання і постійних докорів сумлiння... Так, ясна річ, я дуже моральна й релігійна людина... Але тої миті я бачив перед собою Сплінта, який твердив: “Я пишався би тобою!” Отже виходило, що я свідомо жертвував собою заради спасіння людства в цілому! Мені імпонувало навіть, що моя роль деякою мірою скидатиметься на діяння Самого Христа: я свідомо передам себе до рук правосуддя, свідомо зазнаю розп'яття на хресті справедливої громадської думки... мене шельмуватимуть, обпльовуватимуть і принижуватимуть, мене неодмiнно відправлять на довічне заслання. Справедливо засудять — але в той же час зовсім несправедливо! Тому що я врятую всіх!!! I ніхто цього не оцінить... Так, нiхто. Окрім мого хлопчика. Він єдиний скаже, як і розіп'ятий разом із Христом розбійник: “Так, тату, ти вiрно вчинив. І я тобою пишаюся”. Сльози розчулення й самолюбування забриніли в моїх очах, і я пробелькотів: — Не збираюся навіть сумніватися ні в чому. Кажіть, які кораблі я маю знищувати. Дарк підвівся і почав ходити передi мною. — Так от, кожен рядовий інформатор, якого ми вербуємо, повинен підірвати по одному невеликому невійськовому кораблю. Чим вищий щабель в агентурній мережі він посідатиме, тим більшу кількість співвітчизників має вбити. Це зрозуміло: відповідальності більше. Ви ж, як особа найвідповідальніша, повинні знищити... — дарк трохи зволікав, — скажімо, десять великих транспортів. Це означало життя п'яти, а то й п'ятнадцяти тисяч осiб! На мить у мене перехопило подих, проте відступати було вже пізно. Я добре розумів: якщо відмовлюсь тепер, мене навіть на копальні не відправлять, а вб'ють одразу ж, на місці. Дуже багато було вже сказано. — Згоден, — якнайбадьоріше пiдтвердив я. — Спробували б ви не погодитись, — з крижаною посмішкою сказав дарк і, присунувши диктофон якнайближче, повiв далi: — Вас перехопили по дорозі на сьому Альдебарана. Завтра тим же маршрутом має прослідувати “Ґолден Глорія”. Цілком гiдний початок. Отже, повторюйте за мною: “Я, Демін Валявський, згоден знищити пасажирський транспорт “Ґолден Глорія”, рейс двадцять сім-сорок, @k|dea'p'm-сім...” 3 Вже не знаю, як вистачило в мене мужності й сил повторити за дарком рейс і назву корабля, маршрут, дату та час його слідування. Затим мене нарешті відстібнули від стільця-“трясучки”, напоїли водою, додавши якоїсь тонізуючої гидоти, провели до кімнатки з глухими, без усіляких отворів, вікон і продуховин стінами, зате з ліжком, нормальним м'яким ліжком (це були єдині меблі), пригасили світло й залишили на самоті. Проте не можу сказати, аби я насправді залишився сам. Безумовно, iззовні за мною стежили. Але гіршим було інше: мене не полишали найстрашніші компаньйони-думки. Боже, яким ідіотом я був! Навіщо тільки погодився прийняти пропозицію дарка! Бо завтра на “Ґолден Глорії”, рейс двадцять сім- сорок, на сьому Альдебарана мала прибути моя сім'я!!! Паола і діти... Так ми спланували заздалегідь. Я летів першим у ролі пасажира на невеликій “вантажівці”, дізнавався, що і як на новій планеті, наймав тимчасове житло і взагалі готував зустріч. Вони прибували на заздалегiдь приготовлене місце з усіма зручностями, тому що “Ґолден Глорія” — це комфортабельний лайнер на тисячу чотириста п'ятдесят осiб, плюс напівсотенний екіпаж. І ось четверо з півтори тисячі — мої! Найдорожчі мені люди, заради яких я ладен був у вогонь і в воду, заради яких жив двадцять років із сорока. Паола, в очах котрої я тільки й міг читати... Мук і крихітка Дорі... Сплінт з його найбезглуздішою гордістю за такого нiкчемного батька... Я всю ніч гасав по кімнатці, немов загнаний звір, ревів, брутально лаявся, вищав, плювався, бився головою об стіни, які виявилися такими ж м'якими, як ліжко, шукав на голих стінах хоч будь-який цвях чи гачок, щоб розірвати одяг на паски, зв'язати мотузяний зашморг і здійснити страшний гріх самогубства... Тому що такий вчинок все ж кращий за знищення півтори тисячі осiб взагалі і власної сім'ї зокрема! А також цілком безглуздий: адже зі мною чи без мене, проте дарки так чи iнакше нападуть завтра на “Ґолден Глорію”. Й зашморг навкруг моєї шиї нічого принципово не змінить. Потім я у знемозі впав на ліжко й почав молити Бога про диво. Тільки воно могло врятувати Паолу й дітей. Без сумніву, про напад дарків на вантажний корабель, що віз мене, стало відомо того ж дня, і я молив Всевишнього, аби вони злякалися і здали б квитки. Аж раптом зрозумів, що аргументів за політ рівно вдвічі більше! По- перше, дарки звичайно не повторювали подібних операцій в одному й тому ж секторі через такий короткий проміжок часу: їхнi кораблі поступалися нашим, тому дарки намагалися не з'являтись там, де на них могли чекати. По-друге, Паола злякалася за мене й напевне захоче розібратися на місці, тобто полетить обов'язково. А з нею діти... Не можу описати ступiнь відчаю, коли я усвідомив усе це! Тоді я почав молитися вже невідомо про що: щоб зараз же, цієї ж миті в моїй “м'якій” в'язниці виник такий собi книжковий Венслав Кручек з пігулкою... ну, хоча б ціанистого калію, аби я міг отруїтися! Чи щоб таблетка виявилася фантастичною пігулкою невидимості, і дарки... не знайшли б мене! Щоб усе тут негайно вибухнуло. Щоб усі ми провалилися в Тартарари... Ясна річ, все залишилося, як і було до того. Ніякий супергерой не з'явився. І тут Сплінтова думка виявилася слушною: чудодійні o3cskjh існують лише в книжках, а не в життi... Тоді я зрозумів, що взагалі роблю все навпаки. І на мене вилилася хвиля найбільшого каяття! Адже нинішнє пекло почалося саме з того, що я уявив себе Христом, забувши, що ні в якому разі не є Сином Божим, що я тiльки жалюгідне людисько з маленької літери. Христос міг спокійно випити чашу гіркоти й померти за інших — а я не можу… тому що на відміну від Ісуса в мене дружина й діти! Це моє надуразливе місце, яке я сам же собі й створив! На відміну від розумного Христа. От за свою безмірну гордість я й покараний. Я не був досконалим, але взявся грати таку роль, причому не на підмостках сцени й не перед об'єктивом камери, а в житті! Куди мені було рятувати людство, коли й своїх страждань забагато, і власну сім'ю врятувати я вже не в змозі... Отже, поступово я впав у стан глибокої прострації. Я знав лише, що неодмінно не виконаю доручення дарка. Чи то не зумію поцілити (я їм не стрілець і не військовий пілот!), чи то у наш корабель влучать винищувачі охорони, чи то мої якимось дивом все-таки не потраплять на лайнер, чи то замість “Ґолден Глорії” полетить звичайнісінька “болванка”, порожня ракета без жодної людини, iз самими роботами або навiть без них... Отже, щось все-таки має статися. За кілька годин дарки повернулися. Я абсолютно не відреагував на їхню появу, з приводу чого мій дарк сказав: — Воно й справді сумно бачити, на яке жалюгідне й огидне створіння перетворює людину філософія богошанування й неможливості вбивства. Бадьоріше, Деміне! Адже не вас збираються вбити. Він був абсолютно правий. Я справді став схожим на безвільну медузу. Руки, ноги, голова у мене желейно тремтіли, я досить-таки погано міркував. Дарки змушені були підхопити мене під лікті, тому що сам я не міг зробити жодного кроку. Мене тягнули кудись, потім везли і знову тягли... Навіть не знаю, як опинився в пілотському кріслі. Виявилося, ми давно вже летимо гіперпросторовим коридором, а мій дарк сидить поруч зі мною й тихенько так шепелявить: — ...найменша спроба непокори, Деміне, і я відстрелю вам голову. Чи зрозуміли ви нарешті? Відстрелю макітру, так це у вас зветься? Я злегка повернув голову й побачив біля своєї скроні дуло невеликого променемета. У відповідь на мій порух дарк узяв мене за підборіддя, трохи нетерпляче повернув мою голову назад й статечно мовив: — Не сiпайтеся, дивіться поперед себе. Ну що за ідіот! Інші на вашому місці реагували набагато спокійніше. І зізнаюсь щиро, я не розумію психоаналітиків, які порекомендували призначити вас главою резидентури. Проте у психоаналітиків свої підстави, не мені їх критикувати, — тут дарк прошипів щось нерозбірливе. Очевидно, на своїй рідній говірці. — Мені байдуже,— мовив я похмуро. — Я зроблю, що накажете. Не знаю, як спромігся видавити з себе таке. Насправді ж мені хотілося збунтуватися, зірвати промеиемет, що дивився мені у скроню, спалити все вщент, всіх пошматувати й застрелитись самому... I однак я продовжував безвільно й апатично сидіти в кріслі. А втім, перші слова, вимовлені мною після тривалого мовчання, справили на дарка приємне враження. Він полегшено зітхнув і сказав: — А ви міцніші, ніж здаєтесь на перший погляд. Уже й заговорили, й задихали вільніше... Нічого, Деміне, це вперше вбити страшно. Op'bd', страшно. Потім легше. По собі знаю. Але я бачу, психологи не помилилися. Тримайтеся бадьоріше, на вас чекає блискуче майбутнє! Тут я найбезглуздішим чином зареготав, але зовсім не тому, що повірив обіцянкам дарка. І не тому, що не вірив у них iз самого початку. Просто мені спали на думку одразу дві речі: по-перше, дарки навмисне влаштували так, щоб головний агент, тобто я, спробував убити свою сім'ю (хоча звідки їм знати, що моя родина полетить саме на “Ґолден Глорії”?..); і, по-друге, що ні Паоли, ні дітей на лайнері нема. Я точно знав, що їх там немає! Голову готовий був покласти на плаху! Це було якесь божевілля, чесне слово. Зате мені одразу ж полегшало, і я знову уявив себе жертвою в ім'я долі людства. Просто обставини вимагали, аби я здійснив масове вбивство, розсекретив усю ворожу агентуру і з гордо піднятою головою відправився на заслання, щоби померти там. Ба навiть на плаху. Моя ж родина житиме й надалі, оточена пошаною і повагою. Паола, Сплінт, Мук і крихітка Дорі... Ну, чи не справжнє божевілля?! — Чом ви смієтесь? — запитав тим часом дарк. Я з найсерйознішим виглядом відкашлявся й сказав перше, що спало на думку: — Просто прийняв рішення, і все. Де там той корабель? Та розкажіть, як поцілити. Дивна річ: дарк лагідно поплескав мене по плечу! Ніколи не думав, що ці істоти здатні бодай на найменші прояви будь-яких теплих почуттів. — Не хвилюйтеся, Деміне, наводити вам не доведеться. Ви лише натисніть гашетку, — тут передi мною просто з підлоги висунувся важіль із кнопкою на верхівці. Дарк поклав на рукоятку важеля мою правицю та пристібнув спеціальним зажимом. Одразу ж я відчув, що мою голову також зафіксували захватами. — Вибачте за необхідні міри перестороги, Демiне. Якщо за п'ять секунд після моєї команди ви не натиснете гашетку, вам відстрелять голову, як я обіцяв. Все робиться автоматично, — спокійно вів далі дарк, — натиснете гашетку — вимкнете променемет, не натиснете — прощавайте назавжди. І руку з рукоятки ви не заберете. Рукоятка була теплою, гладенькою і надзвичайно зручною. Мені й справді закортiло натиснути кнопку... і я натис. — Не зараз, трохи пізніше, — так само лагідно мовив дарк. — “Ґолден Глорія” ось-ось з'явиться. Запам'ятайте, вам неодмінно треба натиснути, інакше... На мить приміщення, в якому ми перебували, осяяло мертвотно-синє світло, і трохи праворуч від мого обличчя виникло довгасте чорне табло. — “Ґолден Глорія”, — видихнув дарк. Стіна переді мною перетворилася на подобу екрану, виникло зображення трубоподібного тунелю з сірувато-зеленими рухливими стінами. Стіни сходилися до центру екрана, в цій точці дуже швидко набирало сили яскраво-біле світіння. Це й був гіперпросторовий коридор (варто сказати, у фільмах режисери зображують його набагато красивішим, ніж він є насправді), по якому зустрічним курсом йшла “Ґолден Глорія”. Світіння розпалося на три плями, одна з яких була більшою за дві інші. Так і є: сподіваючись на ту обставину, що дарки не нападають двічі в одному районі, командир лайнера викликав конвой лише з двох винищувачів. Кретин!.. — Готуйтесь, — скомандував дарк. Винищувачі-конвоїри ввімкнули форсаж, “Глорія” ж спробувала qrhxhrh хід, тому що тепер дві плямки навпаки стали яскравішими за третю. Ясна річ, лайнеру краще було б розвернутись і рухатися назад, проте коридор був завузький для такого маневру. Перетинати ж стіни, що ворушились, небезпечно: судно могло втягнути у Бо'зна який вимір, з якого немає вороття. Все це я зрозумів інтуїтивно, тому що насправді не мав ніякого уявлення про тактику бою в гіперпросторовому коридорі. І взагалі набагато пізніше збагнув, що бачити в космосі насправді нічого неможна, бо там темно. Зображення на стіні-екрані створювалось локаторами. А поки що ясно було лише одне: конвой обігнав “Глорію” і зараз почне перестрілку з нами. По кутках і краях екрану одразу ж виникли контури винищувачів дарків, і все його поле перекреслили яскраві віяла променів. Я не встигав стежити, як розгортається сутичка, оскільки на табло перед моїм обличчям замиготіли п'ять лиховісно-червоних вогників, і дарк ревонув: — Вогонь!!! Я второпав, що червоні лампочки відраховують відведені мені секунди. Коли найлівіша з них згасла, я міцно натиснув рукоятку важеля. “Ґолден Глорія” все-таки не змогла загальмувати, i тепер її було видно досить виразно (я побачив навіть коротенькі факели гальмівних двигунів). Це було насправді струнке і красиве судно... Згасла друга лампочка. Один із винищувачів конвою миттю луснув, немов повітряна кулька, розбризкуючи навколо себе хмару вогню й іскор. А це значить... що й мої так само розлетяться!!! Згасла третя лампочка. Господи! Тепер я абсолютно точно знав: Паола і діти на кораблі. О жах! Спалахнули одразу ж два кути екрану: це вибухнули разом два винищувачі дарків. Боже, чом ескорт землян не поцiлить у корабель, на якому перебуваю я?! Тодi б увесь цей жах миттю скiнчився… Дивна річ: у фільмах при показі сцен космічної війни всі вибухи неодмінно озвучуються. Чому? Насправді ж усе відбувається абсолютно безшумно. Адже в космосі немає атмосфери, отже, не може бути й звуку. Згасла четверта лампочка!!! Зображення “Ґолден Глорії” зайняло вже півекрану, проте його заступило обличчя Сплінта. Мій хлопчик сказав: “Врятуй усіх, тату. Адже ти можеш врятувати. А я пишатимусь тобою”. І я до болю в пальцях натиснув кнопку на рукоятці важеля. Останній вогник так і залишився горіти на табло. Все довкола струсонулось, від верхньої частини екрану до центра простягся сліпучий жмут променів. Це було схоже на жахливий сон: променевий шнур розпоров обшивку лайнера, немов ніж риб'яче черево. Ймовірно, наводчик знав якусь “особливу точку”, тому що корабель вибухнув, від поздовжньої відгалузилася поперечна кільцева тріщина, і корпус судна розколовся навпіл. Розламана хвостова частина, гнана робочими двигунами, що продовжували працювати, розвернулася ліворуч униз, прошила стіну тунелю і зникла за нею, лише яскраво-зелені еліптичні хвилі побігли в обидва кінці труби, яка ворушилась! А носова частина пропливла над нами, і разом із повітрям з неї випадали якісь уламки... і зовсім маленькі, такі крихітні фігурки! Люди. Вони безглуздо смикали ручками, ніжками й голівками, звивались, корчились, а вiдтак переставали корчитися, звиватися і смикатися і пливли у просторі такі ж мертві й застиглі, як уламки jnp'ak довкола них. І знаєте, мені здалося, що я виразно побачив серед них усіх своїх, як бачу зараз увігнуту чашу гігантського стадіону й приготування до страти! Паола тримала на руках крихітку Дорі. Вона з докором хитала головою, немовби кажучи: “Як ти міг, Демі?..” Та, незважаючи на такий щиро осудливий жест, в її очах читалося розуміння, від чого мені навіть зробилося трохи легше. Мук заховав руки в рукава курточки, тремтів і пхенькав: “Мені холодно, тату... і боляче!” А потім роздувся, як мильна бульбашка, і також луснув. Тільки, ясна рiч, без диму, іскор i вогню. Взагалі вони всі там лопались, можливо, просто в Мука я це помітив виразніше. Зате Сплінт мене не підвів! Хлопчик справді посміхався по самі вуха, махав рукою й кричав: “Я пишаюся тобою! Ти зміг, татку! Тепер вони тобі повірять”. Так він і поплив далі — крижаною мумією, посміхаючись навіть у смерті... — Однак, ви ледь не спізнилися з пострілом, Деміне. Раджу наступного разу бути моторнішим, — мовив у мене над вухом дарк. Я бездумно подивився на нього, на табло з самотнім вогником. Провів вивільненою від захвата рукою по волоссю, помахав перед очима. Я бачив усе це, відчував — і водночас не бачив. І не відчував. Я взагалі нічого тепер не сприймав. Та й став нічим. І старанно поспішив закріпити даний статус. Дев'ять інших кораблів я знищував не вагаючись, першої ж секунди після команди. Дарк був цiлковито задоволений. Врешті-решт, провівши у полоні місяць, я був забезпечений найдетальнішими інструкціями та одинадцятьма записами компромату. Після якоїсь навіть задушевної прощальної бесіди з цілою групою дарків (мій виявився там лише дрібною сошкою) мене таємно висадили на сьомій планеті Альдебарана. Як i раніше, я перебував у тому напівсонно-напівсліпому стані, схожому на сомнамбулізм. І немовби скерована чужою волею сомнамбула (або ж запрограмований заздалегідь робот, це вже кому як подобається) у першу чергу попрямував на місцеву базу Легіону й попрохав доставити мене до найближчого філіалу контррозвідки. 4 Уся агентурна мережа дарків була ліквідована протягом шiстдесяти восьми годин. Власне, вистачило б і тридцяти шести. Просто три рядові агенти й “десятник”, завербовані вже після мене, прибули до місць призначення на добу пізніше, ніж я. Тому операція трохи затяглася. Ніхто не чекав такого швидкого й такого повного провалу, ні наші, ані тим паче дарки. А справа була як завжди в маленькій дрібничці. Тобто не в дрібничці зовсім, якщо добре розібратися. Адже допоміг саме засіб, покликаний заважати i стримувати: компромат. Мережа резидентів була побудована з математичною точністю: головний агент (себто я) одержував інформацію від десяти “сотників”, кожен з них спілкувався з десятьма “десятниками”, а кожен “десятник” у свою чергу — з десятьма рядовими агентами. Загалом тисяча сто одинадцять чоловік. У кожного начальника було по десять записів компрометуючого матеріалу на безпосередніх підлеглих. (У мене було одинадцять записів тiльки тому, що одинадцятий стосувався новенького “десятника”, його я мав передати відповідному “сотниковi”, підлеглому мені.) Так було влаштовано для того, аби у разі відмови підкоритись начальник міг оперативно приборкати непокірного. Та оскільки головний резидент передав у контррозвідку записи на десятьох “сотників”, легіонери дуже швидко одержали за допомогою знайденого b них компромату доступ до ста “десятників”. Таким же чином була заарештована тисяча рядових колабораціоністів. Таким чином, я відіграв роль каменя, що зірвався з вершини і викликав лавину... І тепер, озираючи минуле, маю без удаваної скромності відзначити: саме завдяки мені для людства все скінчилося щасливо. Адже до моєї появи контррозвідка ніякими зовнішніми зусиллями не змогла розкрити жодного рядового агента! В усіх нас були такі відточені “легенди”, що “розкусити” бодай одного не вдалося б і за тисячу років! Потiм я передав даркам фальшиві відомості про об'єкти нападу, і всі до останньої ударні групи їхньої зоряної флотилії потрапили до пасток i були стерті на порох. Остаточно розбити всю армаду, знекровлену втратою найкращих кораблів і відбірних військових, до того ж деморалізовану таким невдалим початком кампанії, було неважко. До речі, компромат на мене люди теж одержали! За день після провалів перших же бойових операцій на сьомій Альдебарана знайшли невідомо ким підбитий одномісний корабель. Поруч лежав труп дарка з пропаленою променеметом діркою в грудях. Небiжчик стискав у руці диктофон із записом. Проте ніякої сенсації запис не викликав: від самого початку я й не думав нічого приховувати від контррозвідки. Коли ж мене привезли на місце події, я впізнав у вбитому мерзотника, який допитував мене. Далі відбувся суд. Жоден з нас навіть не збирався заперечувати свою провину. Всі колабораціоністи були морально знищені ще тоді, коли за вказівками дарків підривали вантажні й пасажирські кораблі. Відтоді жоден не здатен був чинити опір будь-якій зовнішній силі. Проте всі ми боялися ганьби, і декого це пригнічувало настільки, що вони намагалися накласти на себе руки. Осiб з десять ледь не зробили цього під час арешту, двоє зуміли перерізати собі вени, вже перебуваючи під вартою. І лікарям довелося таки попотіти, аби ніхто не помер передчасно. Не вдалося також повністю запобігти й спробам зовнішніх замахів. Мене самого одного разу поранили перед самими дверима суду. А втім, про це я вже казав, не хочу повторюватись. Тут лікарям теж довелося попотіти. Взагалі війна з дарками сколихнула у людських душах такі глибинні темні інстинкти, про які у нашому світлому боголюбивому світі нiхто вже навiть гадки не мав. Я часто розмірковую над цим. Взяти хоча б арешт. Скажіть будь ласка, хто з нас міг би хоч помислити про втечу?!. Хто спробував би зробити це?! І яким чином? І з якої речі? І головне: куди ми могли б втекти?! Мiж тим, нас ретельно охороняли... Просто спрацював найдавніший інстинкт: спіймав дикого звіра — до клітки його! Схопив зрадника — у в'язницю, яка є не що інше, як олюднена клітка. До речі, нещодавно промайнуло повідомлення: десь на Землі відроджений один із класичних зоопарків. З клітками. І от сидиш, бувало, під вартою і думаєш: Господи, що ж це коїться таке?! Чи не одержали дарки над нами якоїсь моральної перемоги? Чи не головний це підсумок війни, якого ніхто не помічає? Адже вперше після кількох віків янгольської чистоти й лагідності люди засуджують на смерть людей. Боже мій! Люди — людей... Чи дякувати за це суддям? Адже якщо чесно, всі ми раділи такому вироку. Ніхто не бажав жити після того, що сталося. Особливо я. І що найсумніше і найсмішніше — саме мене залишили жити! Все сталося завдяки проклятому адвокату. Я мовчав про найголовнiше, cnbnphb тільки, яким жорстоким ударом стала для мене звістка про те, що Паола з дітьми летіла на “Ґолден Глорії”. Я непідробно плакав просто в залі засідань і так само непідробно присягався, що смерть для мене була б милішою від заслання, вголос висловлював жаль з того приводу, що смертна кара скасована і таке інше. Приблизно в тому ж дусі виступали три чверті екс-агентів. Решта мовчки відсиджувалась на лаві підсудних, однак, теж не намагаючись захистити себе. Але ось виступив прокурор з вимогою смертної кари для всіх колабораціоністів. Як виняток... При цьому він послався на рекомендацію Моралізатора, засновану на вірші із Второзаконня “...і так знищи зло з середовища свого”. Варто зазначити, після заяви всі ми полегшено зітхнули, лише у трьох наймолодших заблищали очі: все ж таки їм хотілося ще пожити. Зате я щиро зрадів. Без моїх рідних мені нема чого затримуватися на цьому світі! Крім того, я кілька разів подовгу розмовляв з братом священником, який цілком заспокоїв мене: якщо я щиро розкаявся у скоєному, Господь простив мене і без сумніву відправить у рай до Паоли та дітей. Взагалі, всі були рівною мірою задоволені: і підсудні, й публіка (особлива ті, чиїх близьких ми розстріляли), і судді. Потiм виступили полонені, які вижили на уранових копальнях. На цих калiк і справді моторошно було дивитися, мій дарк щодо цього не перебільшував. Прокурор же додав, що не всі, мовляв, погодилися працювати на ворога, i знову зачитав щось із тлумачень Моралізатора. Далі суд заслухав захист. Тiльки уявіть, незважаючи на всі старання адвокатів, Моралізатор не погодився з жодним аргументом! Ні надто юний вік, ні недосвідченість, душевний стан, ні процедура допиту з погрозами — ніщо не змогло змусити комп'ютер хоч трохи пом'якшити вирок бодай для одного підсудного. Моралізатор твердо наполягав на своєму (якщо для бездушної, а вiдтак максимально об'єктивної машини існує хоч щось своє!): порушення найважливiших бiблiйних заповідей — не вбий і люби ближнього свого — це сутнiсть вчинку кожного колабораціоніста, тобто, то є безсумнівне зло; зло ж слід винищити, старанно викорiнити, i якщо цього не зробити одразу, воно знову відродиться серед людей, а таке відродження стане новiтнiм гріхопадінням. Відверто кажучи, процедура всіх якось втомила. Справді, що ж тут випитувати, що з'ясовувати, над чим ламати голову, коли й без того все зрозуміло?! Тим паче, ніякої сенсації не обіцяло звернення до Моралізатора щодо мене. Справді, що принципово могло статися під час розгляду вчинка головного екс-агента, який убив людей більше, ніж будь-який iнший зрадник людства... Проте тут якраз і трапилося те саме несподіване, що засоби інформації обговорюють i досі. Розумник-адвокат не полінувався запросити довідку про купівлю моєю сім'єю квитків на сьому Альдебарана. А в довідці було чітко вказане ім'я покупця: Демін Валявський. — Отже, підсудний, це ви купували квитки для всієї родини? — Так. А що ж тут дивного? — Отже, ви наперед знали, що ваша сім'я летiтиме на тому кораблі, який дарки запропонували вам знищити?.. Я відчув, як підлога хитається піді мною. Клятий юрист про все здогадався! Брехати я не навчений, більше того — зовсім не вмію. І ніколи не збирався порушувати заповідь про заборону лжесвідоцтва. Довелося в усьому зізнатися. — Чого ж ви в такому разі стріляли? Чи ви бажали позбутися akhg|jhu? — не втримався від каверзного запитання головний суддя. Я обвів поглядом завмерлий в очікуванні моєї відповіді зал. Ніхто нічого не розумів, відверто не розумів! Ні судді, ні прокурор, ні адвокат, ні інші підсудні, ані публіка. Мені здалося навіть, що камери трансляторів новин також здивовано витріщилися на мене своїми опуклими об'єктивами. І тут мене наче прорвало! Я спробував викласти їм усе. Я впав у справжню істерику. Я кричав. Я називав усіх їх, усіх людей взагалі різними найдошкульнішими прізвиськами за нездатність зрозуміти простий та очевидний факт: без такої жертви з мого боку виявити агентурну мережу дарків у найкоротші строки було б немислимо. Виграти війну було б неможливо! Що на відміну від усіх я чітко уявляв це з самого початку, а вони всі не уявляють навiть тепер. І що діяв я лише виходячи з цих міркувань... Що на відміну від інших я вбивав не безглуздо, що викупив людство не просто ціною існування абстрактних чужих душ, а ціною життя близьких... Що не можу тепер жити, і нехай мене швидше позбавлять страждань будь- яким чином, який визнають за потрібне... Коли ж я отямився від нападу божевілля, з відвертим здивуванням помітив, що сиджу в знайомій “одиночці”. Виявляється, суддів настільки шокувала моя відвертість, що вони змушені були на добу перервати засідання, аби обговорити додаткову інформацію. Це повідомлення похмурого чергового не викликало в мене бодай найменшого захоплення. Я не міг дочекатися, коли вже мене врешті- решт стратять, і наймізерніше зволікання цiєї жаданої події, найменша її затримка викликала таке саме роздратування, як ниючий зубний біль. Звідки ж мені було знати, що мене взагалі не стратять! Опинившися наступного дня в залі засідань, я майже фізично відчув стіну відчуження, якою був віднині відділений від кожної людини. Навіть колабораціоністи, товариші по нещастю мене не розуміли, тому що одна річ убити чужу для тебе людину і зовсім інша — близького, а не просто ближнього. Відчуження ще більше посилило колишню тугу за смертю... І треба ж! Адвокат проконсультувався з Моралізатором, і той, проаналізувавши історії принесення в жертву Авраамом Ісаака й особливо — Ієффаєм власної дочки знайшов, що мотиви мого вчинку повнiстю збiгаються з мотивами послуху праотця та ізраїльського судді. І на цій підставі раптом почав вихваляти мій вчинок і порекомендував виправдати мене. І мене таки виправдали! Єдиного! Не знаю, правда, чи зміг би хтось вигадати для мене жахливіше покарання... Окрiм того, вiдтепер мене вихваляли публічно, розписували мої чесноти в усіх випусках новин із залу суду. І продовжують робити це в спеціальних програмах. Хоча, що найцікавіше, стіну відчуження я відчуваю й досі. Мене, як і тодi, у залi суду, не розуміють... Але, незважаючи на це, вголос звеличують до небес. І от тепер я сиджу в особливій ложі, спеціально для мене влаштованій на південній трибуні стадіону й озираю приготованi знаряддя вбивства. Вже майже полудень, яскраве сонце нестерпно пече потилицю, просто обсмажує її... Господи, всюди одне й те саме! Хіба ж прожектор у дарків не випромiнював такого ж гарячого сяйва? Тільки світив в обличчя, а не в спину. І хіба не був таким же нестерпним вогонь, який спалював живцем наші жертви... Тисяча сто десять чоловікiв вже зайняли уготовані для них місця. Всі вони згодні зі смертним вироком, який зараз монотонно ллється з динаміків, заповнює чашу стадіона, закручується зворотною воронкою й лине в піднебесся, немовби намагаючись потягти за собою dsx3 засуджених, котрі, Бог знає як, утримуються поки в тілах. Свою згоду з вироком усi висловили ще в залі суду. Кожний. Один лише я протестував проти життя, але мій протест був відхилений... А приреченi до страти, а не до життя не протестували! Хоч могутні легіонери зараз тягли деяких під пахви. Але це не тому, що екс- агенти чинили опір. Просто у них не залишилося сил, щоби йти. Ноги підломлювались. I зараз я бачу, що о-он той молоденький хлопчина з рядових агентів ледве стоїть. Здається, ще мить, і він завчасно впаде з лави і заб'ється в зашморгу. Так би й було вже, якби не спеціальний підколінник, який тримав ноги рівними. Пам'ятаю, в залі засідань юнак тихенько плакав, а його старенькі батьки просто ридали! Він у них був єдиним сином. Я не витримав і попрохав, щоб мене стратили бодай замість нього. “Злочин індивідуальний. Звіт перед Господом кожна людина також несе індивідуально. Отже, страта когось замість іншого є безглуздям”. Такою була рекомендація непоступливого Моралізатора. Господи! Боже мій! Отець, Син і Дух Святий! Та що ж це діється?! Навіщо нам Моралізатор, про яку взагалі мораль, про яку справедливість може йти мова, якщо внаслідок війни люди знову почали вбивати й зараз продовжують робити це?! Отже, в результаті двісті п'ятдесят безкровних років минули для людства даремно, і невідомо, в які ще безодні дрімучих інстинктів ми поринаємо, в яке трясовiння провалюємося... Схаменiться, люди!!! Чому після зачитування вироку метроном відлічує останню хвилину життя засуджених: навіщо ці додаткові тортури?.. От і край! Впали складані лави, і ціла тисяча затанцювала в повітрі в жахливому танку смерті. Навіщо?! Чому?! Який же це Моралізатор, наскільки моральний той комп'ютер зi своєю клятою програмою милосердя, складеною за Божественими бiблiйними законами, якщо вiн безжально засудив людей до найтяжчого виду страти — до повішення?! Ах, піклування про глядачів... Ах, забагато крові буде, якщо всiм засудженим, рядовим i командирам відтяти голови і дуже нестерпний сморід, коли їх палити тим чи іншим способом... Але ж удавленi помирають не одразу, а як мінімум протягом хвилини чи навіть по кілька хвилин. А втiм, яка рiзниця, сотню осiб ти вбив чи десять тисяч. Ти є вбивцею, та й годi! Вiдтак на шибеницi чи на гiльйотинi, проте однаково треба спокутувати грiх зради — отже, потрiбно вмерти. Ну, нарештi! Останнiй припинив сiпатися… Як, знов хвилинний вiдлiк?! Та ось сяйнувши на слiпучому сонцi, зi свистом падають ножi ста гiльйотин, i сто вiдтятих голiв “десятникiв” летять до кошикiв. На захiднiй трибунi хтось леметує. Мабуть, дружина, яка тiльки- но зробилася удовицею. Нова хвилина вiдлiку — i я вже не можу бачити, як вiд розрядiв п'ятдесятикiловольтного струму карлючаться та обвуглюються тiла десяти “сотникiв”. Дiйсно, якби так страчували рядових агентiв, було б забагато горiлого. Тiльки от цiкаве питання: либонь, краще було б взагалi нiкого не страчувати?.. Краще мені було б сидіти навпроти, з північного боку. Сонце сліпило би очі, і я не зміг би взагалі нічого розгледiти... Чи це також частина покарання життям, винайденого невтомним Моралізатором? Я не відводжу погляду від порожнього крісла, над яким нависає консоль з невеликим плазмогенератором. Тому що в тім кріслі за всіма правилами повинен був сидіти — я сам! Останній раз процокала хвилина відліку, по тому миттєво сяйнув сліпучий спалах — і порожнє чорне крісло зникає, перетворюється на порох. Ось так повинен був безслідно зникнути, розвіятись у попіл і пил головний колабораціоніст, який, на жаль, залишився жити. До речі, чому надморальний Моралізатор не порекомендував зовсім відмінити спалення порожнього крісла? Це ж чиста символіка. Чи мене таки стратили — символічно! Чи справді ніхто не хотів втручатися у хід складеної комп'ютером програми страти, аби не заплямувати власної кришталево-чистої людської душi. Ясна річ: втручання людини суб'єктивне, Моралізатор же як Бог—об'єктивний. Стирвайте, а чи не є наш хвалений Моралізатор новим ідолом? “Не створюй собі кумира...” Важка десниця твоя, Господи! Але й легкий Твій хрест. Тільки де рука, а де ноша? Як розрізнити їх?.. — Зачекайте, Валявський. Де це я?! Еге, виявляється, біля дому. Цікаво, як і коли я залишив стадіон? Страта скінчилася, величезна чаша спорожніла, і я пішов геть. А це?.. Погляд!!! Господи, та сама жінка! Та сама!!! Яка поранила мене кухонним ножем перед приміщенням суду! — Зачекайте, Валявський. Я... — Що вам треба? Куди, однак, поділася вбивча сила її погляду? Залишився тільки сум... і ще щось, чого я поки не розумію. — Знаєте, я вирішила... Я не знала тоді, перед судом, що ви і своїх убили. Причому свідомо, заради всіх iнших. Це так... піднесено... — Та що ж ви таке верзете?! — моєму роздратуванню немає меж. Господи, прости i помилуй мене й цю дурну... Алілуйя! Дякую, що простив, Ти воiстину благий і милосердний! — Ні, правда. Жертва завжди звеличує. І... я довго думала, вагалася... Вибачте мені. За ніж. Я довго молилася, щоб ви мене простили, як простив цей замах і Бог. — Краще б ви не схибили, тодi б я не мучився. Втiм, я анiскiльки не серджуся на вас... Всього найлiпшого. Незважаючи на спеку, я мерзлякувато щулюся, піднімаю комір сорочки й поспішаю додому. — Слава Богу, що не сердитеся. І дякую за прощення. Тільки щодо “не схибити” ви неправі. Лікарі вас все одно виходили б. Я на мить зупиняюсь. Адже вона має рацiю! Не на мене одного чинили замах... — І знаєте що, Деміне... З чого б це їй переходити на ім'я замість прізвища?! — Ви такий самотній, неприкаяний... Під час цієї війни ми обидва втратили всіх близьких. І ви, і я. І ось я подумала... Я довго думала, Демiне... Це не миттєве, а дуже виважене рішення... — вона тремтить, червоніє й блідне поперемінно. — Горе так зближує... О Господи! Лише цього бракувало. — Я хочу взяти з вами шлюб. — Ні. — Але ви так потребуєте духовної підтримки.. — Ні! Я повертаюся і щодуху мчу в під'їзд. — Родина так багато значила для вас? Справді? — Так, так-так!!! Дайте мені спокій! Проте слідом за мною котиться її останній вигук: “Тим більше потребуєте! І я радилася з Моралізатором...” Я зачиняю двері квартири, з розгону кидаюся на диван. Тремтячими руками виймаю з нагрудної кишені обтріпану, не раз просяклу потом голограму нашої сім'ї. Точніше, дружини і дітей, оскільки своє зображення я старанно відірвав, доки сидів у камері. Такому брудному вилупку, як я, не місце поруч із ними, моїми дорогими чистими янголами! Один, назавжди один, поки живий. Проклятий людьми i незрозумiлий нiким у свiтi. А вони мовчки посміхаються мені: Паола, молодшенькі і звичайно ж Сплінт. І завжди посміхатимуться, поки я не зустрінусь з ними в раю. Я їх зрадив, вони мене — ніколи. Господи, але навіщо Ти залишив мене живим?! Мене, самотнього й божевільного?! Як приклад для тих, хто живе? Чи щоб вислуховувати зізнання рiзних психопаток? З Моралізатором вона, бачте, радилася! Дурепа… “Не роби собі Моралізатора... Не вклоняйся йому й не служи йому, бо я, Господь, Бог твій, Бог ревнитель, який карає дітей за провину батьків...” Не залишилося в мене дітей! І після мене не залишиться також. Лише ваші душі, дорогі мої, навіки зі мною, і Господь. А я давно вже ніщо. Порожнє мiсце, спалене розрядом плазми. Привид. Фантом. Все в очах каламутніє, подвоюється, потроюється, подрібнюється на тисячу шматків, поки я не розумію, що виною цьому — сльози, які рясно котяться з очей по щоках. Через них я не бачу голограми. Не бачу рідних і близьких. Розділений, назавжди розділений простором і часом, енним виміром. Не міг я бачити, як вони гинули у вакуумі! Вони були в хвостовій частині “Ґолден Глорії”, яка пішла за межі гіперпросторового коридору. Можливо, якраз там вони вижили... Або саме в непідвладному людині енному вимірі лежить божествений рай? Втiм, яка різниця... Звідси вони зникли, а я залишився тут! Так навіщо ж, Господи? Бути повчальним прикладом? Чи не бути?! Або ж стерти на порох Моралізатора і, розчинивши у воді, давати пити людям? Знищити цього бездушного ідола в ім'я Бога Живого, про якого інші... забули! А втім, не знаю, не знаю... Нічого не знаю. Київ, 21.2—13.3.1994