Всі публікації щодо:
Олійник Борис

Крило

І

Потяглися журавлі

вдалеч плавко.

Доганяв їх листопад за селом.

А один, як сирота,

гірко плакав

З перебитим у лікті крилом.

А ішов собі хлоп’як через луки.

Запримітив сірому здаля.

Він узяв, як дитину,

на руки

І додому приніс журавля.

Поселив за комодом в куточку.

(Звідти смішно стирчав йому ніс).

Мати вишила журавку сорочку.

Батько кеди з крамниці приніс.

Стало швидко крило заживати.

І, коли відгуляла зима,

Якось вийшов цибато із хати,

Стрепенувся, злетів

і — нема...

Похилився хлоп’як біля ганку.

Від зажури ще більше змалів...

Коли це вересневого ранку

Повен двір прибуло журавлів!

Вийшов з гурту у кедах цибато

І сказав хлоп’яку:

— Не журись!

Щовесни прилітатиму, брате,

Бо крилом я до тебе приріс.

II

Отак вони й росли, як близнюки.

Навчив журавлик хлопчика літати.

Коли село хилилося до сну,

Вони удвох виходили на луки,

І журавель розповідав малому

Про Африку, про Ніл і піраміди,

Що вельми схожі на стоги тутешні,

Про модно розфарбованих папуг,

Які по-людськи вміють говорити.

І ще про різні дива та дива,

Що і перо журавки не опише!

А потім над селом вони злітали,

І зорі їм ховалися під крила,

І так обом їм хороше було!

Незчулись, як хлоп’як закінчив школу,

І якось він надвечір у леваду

Прийшов не сам.

І журавель сказав їй:

“Щаслива ти. Достойна в тебе пара.

Я вас обох приймаю. І — люблю“.

О, як утрьох їм високо літалось!

І так у світі хороше було!

III

А поруч жив сусіда-завидюх.

Стояла в нього на два ганки хата.

Добра усякого — аж розпирало

Суцільний мур.

Лиш де-не-де у шпари

Вужами витикалися антени.

Дітей у нього не було.

Зате

Мав сад, задушений глухим парканом.

(Той сад здаля минали солов’ї).

Собаки не любили його, страх!

Тому й ходив завжди з ціпком дебелим,

А де ступав,— там не росла трава...

* * *

Якось опівночі петляв по луках:

Щось крадене за пазухою ніс.

Аж гульк — з туману виринула з’ява.

То був журавлик.

Він до чоловіка

За звичкою довірливо ішов.

(Бо думав же — л ю д й н а)...

Зеленим люто засвітились очі:

“Ага, так ось хто вистежив мене?!

То на ж тобі!“ — Ціпок зловісно свиснув.

І тільки зойк злетів. І... обірвавсь.

* * *

Ішов по луках весело юнак

На зустріч із своїм цибатим братом.

Та зопалу об щось м’яке спіткнувся.

Під ноги глянув — сполотнів, як місяць:

Лежав долілиць мертвий журавель.

Припав до нього

і сахнувся дико,

Коли у мертвім оці журавля,

Як в дзеркалі, своє лице угледів,

Що просто на очах старіло важко:

Одна по одній зморшки проступали,

Кришились зуби, западали щоки,—

І він ставав столітнім, древнім дідом.

А потім щось під серцем обірвалось,

І сич зареготав, як потурнак:

“Уже тобі ніколи не літати!“

Повів незрячим поглядом.

Нараз

Опікся оком об ціпок терновий —

І все до скрику зрозумів. Усе!

IV

Сусіда саме, приховавши кражу,

Уже до сну збирався.

Коли це

Примарно тихо прочинились двері,

І хтось нечутно перейшов поріг.

Він придивився — і здерев’янів:

Стояв юнак, сивіший від туману,

З обличчям сірим, як сира земля,

А з правого плеча звисало в нього

Замість руки

надламане крило.

Повільно, ніби в напівзабутті,

Він лівою господарю простяг

Ціпок терновий... у крові по лікоть.

“Не я! — завив господар, наче вовк,—

Свят-свят, не я!!!“ —

він кинувсь до дверей

І остовпів: як завше,

на колоду

Вони заперті наглухо були.

Нікого. Тихо-тихо, як у ямі...

Щовечора усі, як є, замки

Перевіряв руками і зубами,

Але щоразу, саме опівночі,

На роковім дванадцятім ударі

Незрима сила прохиляла двері,

І на порозі виростав юнак

З обличчям сірим, як сира земля,

Сивіший від туману.

А з плеча

Замість правиці

важко опадало

Крило.

Повільно, ніби в напівсні,

Лівицею господарю підносив

Ціпок терновий... у крові по лікоть...

Щоночі дядько, як у пастці вовк,

Метався, бився об замки пудові,

Нікого не знаходячи.

І врешті

Зламався, як ціпок... у лікті.

V

Одного дня, обходячи людей,

Поза хатами він прокравсь до суду

І, захлинаючись, шептав:

“Це я!

Це я... убив.

О, знову він іде

По мене, т о й...

з крилом замість руки!

Сховайте... А як треба — посадіть.

Та тільки ж не навсправжки,

а для ока.

Мо’, пересиджу, доки той... забуде!“

* * *

Старий суддя замислено дививсь

Кудись далеко, може, аж... за Ельбу.

У нагородній планці ордени

На піджачку пліч-о-пліч спочивали.

Коли зарослий, вовкуватий дядько,

Як злодій, скрадливо переступив

Крутий поріг суворої кімнати,—

Криваво засвітились ордени,

Усі як є. А їх було дванадцять.

Суддя дививсь повз дядька. Говорив,

Мов сам до себе: “Бач, схотів чого:

В тюрмі сховатись. Пересидіть кару...

Не вийде, дядьку,

Ти таке вчинив,

Що і статті у кодексі немає,

За котрою судили б ми тебе.

Ти ж найсвятіше — небо,— дядьку, вбив.

А це вже вище від людського суду.

Хіба що совістю тебе скарать?

Так і її ти вже давно продав

Втридорога... із салом на базарі.

Ото хіба іще зостався страх.

То хай хоч страх тебе щодня вбивав:

Він, слава богу, не підсудний нам!“

* * *

Потяглися журавлі вдалеч плавко.

Доганяв їх листопад за селом.

Тільки сивий чоловік тихо плакав,

Юний... сивий чоловік німо плакав

З перебитим у лікті крилом.