Всі публікації щодо:
Покальчук Юрко

Кінець

Кінець

Історичні факти, висвітлені тут, підтверджені у документальному фільмі відомого російського кінорежисера С.Говорухіна „Росія, которую ми потєрялі“.

Тілом розливалася млість, ущерть виповнюючи його солодко-болючим відчуттям незнаної досі розкоші буття, ствердженого у насолоді. Коли Лореляй усміхнулась Богданові, він розгубився і почервонів, хоч і чекав цієї миті і мріяв про неї. Мрія стає реальністю, коли її найменше очікуєш. То ж серце Богданове зараз стрепенулось сполоханим горобчиком і кров загула у венах і погналась шалено, обертаючи серце могутніми хвилями піднесення у поспіль щасливій хвилині. Враз пойняла Богдана і гордість за себе. Адже Лореляй таки звернула на нього увагу, вона усміхалась саме йому, ота красуня Лореляй з великими темними очима й волоссям кольору спілої пшениці, ота Лореляй, яка впала Богданові в око на Софійській площі і за якою потім, зачарований, він прошкував крадькома з півгодини, всотуючи очима порухи її тіла, її ходу, помах її руки, коли вона поправляла волосся недбалим жестом, усе її єство, що, здавалось, кликало Богдана до себе.

Але вона не помічала худенького підлітка, в якому, коли й можна було б щось несамохіть відзначити, то хіба що темні кучері відрослого чуба. Богдан зумисно довго не підтинав волосся, знаючи, що це подобається іншим в ньому найбільше. Хтось часом ще звертав увагу на його зелено-блакитні очі, але здебільшого родичі. І хоч він не раз чув, що гарно мати темне волосся і світлі очі, Богданові на загал подобались очі темні. Вони немовби закликали його кудись углиб, за ними крилась таїна, до якої вабило.

Незнайомку, яку Богдан уздрів на Софійській площі, зрозуміла річ, звали якось зовсім інакше. Але якраз перед цим Богдан натрапив на збірку перекладів з Ґейне. „Книга пісень“ зачарувала його. Він відчув себе саме таким ось самотнім блукальцем-закоханим, як і герой „Книги пісень“, і уявляв собі красуню Лореляй з Ґайнівського вірша, в яку відразу ж закохався, бачачи її в своїй уяві. І раптом стрів її на вулиці. Богдан вмить пізнав її і просто не міг одразу відвести від неї погляду. Це була саме вона, Лореляй. Такою, саме такою він її уявляв.

І він пішов за нею слідом.

Чи може молода жінка у повні своєї краси помітити на вулиці такого, як Богдан?

Де вже там куцому до зайця — зітхав він. Але однак щодня думав про неї, хотів би її хоч на мить побачити. Вислідкувавши її до самого дому на Липках ще з першої зустрічі, Богдан відтак не раз подавався туди чатувати. Сподівався зустріти її. Кілька разів це вдавалось, і Богдан був щасливий, споглядаючи свою Лореляй, і нещасливий бо вона була далека й недосяжна. „Як зірка у небі, — зітхав він. — Моя далека і близька зірка Лореляй, моє кохання, моє справжнє кохання, може єдине, може це навіки, а може я подорослішаю і колись зможу завоювати її, може колись вона помітить мене насправді, і... закохається в мене, і...“ Далі фантазія Богданова не посувалась поки що, просто не насмілювалась.

Та одного разу Лореляй таки подивилась на нього і, певне вчитавши в його погляді відверту зацікавленість ачи просто зауваживши дещо дивний вираз його обличчя, вона всміхнулась йому — приязно й широко. Ніби несамохіть, але всміхнулась. Щось таки в очах Богдана привернуло її увагу. Яке щастя, коли нас помічають ті, хто нам подобається. Особливо коли нам десь коло п'ятнадцяти.

Але Лореляй пішла далі, а Богдан закляк на місці, мов скутий, лиш тепер осягаючи повноту щастя, що прийшло до нього з її очей, з того, що між ними вже щось ніби відбулося, нехай лиш у поглядах, та все ж таки.

І ось зараз вона була з ним, обіймала його, променилась до нього тим самим своїм поглядом, а потім пригорнула його до себе зовсім щільно і тепло її тіла здригнуло в Богданові безліч незнаних світів, і гаряче завирувала кров, і виструнчився в болючій напрузі стрижень, а руки її вже мандрували далі Богдановим тілом і далі, аж за мить торкнулися стрижня, і Богдан, забуваючи все, обійняв її сам, і врешті занурився в неї, заглибився, пірнув туди, куди так довго прагнув, куди мріяв, і тоді вибухнув стрижень, тіло скорчилось від блискавки, що пронизала його, і розкіш пойняла його враз із викидом того, що за законом природи вже належало викидати з тіла, і Богдан був справді щасливий.

І тоді він прокинувся, ще обіймаючи подушку, відчув мокроту під собою у міжніжжі від нічного виливу сперми, був трохи розгублений і подивований собою і розкішним сном, трохи було сумно, що це був сон, але однак було добре, і він витерся краєм простирадла, і вмить заснув далі. Добре, що нині субота, завтра не треба рано вставати.

Всі учні старших класів української гімназії записались у ці дні до українського війська. До Києва підступала російська більшовицька армія Муравйова, треба було боронити Україну від окупанта. Не сподіваючись від уряду Лєніна підступної зради, позаяк уклали було угоду про мир і співробітництво України з Росією, і Лєнін тоді вітав незалежність України, Центральна Рада розпустила армію, і тепер щойно юнкерська школа, студенти й гімназисти намагались скласти, формуючись у військові загони, хоч якусь противагу російській армії.

Богдан не виглядав старшим за свої п'ятнадцять років і це його доволі бентежило, бо й досі ніхто не хотів убачати в ньому дорослого, не сприймав поважно. Тільки Антося. Але то була інша тема, то було про інше, про те, що на споді, там, у глибинах. Те, про що ні з ким досі не міг поділитися, чи ж то й не мав з ким. Але так інколи треба побалакати і про це, порадитись, просто розповісти своє і побачити відбиття своїх дій в очах іншого, віддзеркалення власних почуттів, пристрастей, емоцій.

Степан Кришталюк — Богданів одноліток, але виглядає на всі вісімнадцять. Його взяли до війська, а таких, як Богдан записали в резерв, і веліли поки що йти додому.

Богданові батьки не знали, що Богдан разом з іншими гімназистами пішов записуватись до українського війська. Але хіба вони все знають, хіба вони все повинні знати?

Відтоді, коли батьки вперше поїхали на Волинь і привезли звідти Антосю, яка почала у них працювати служницею, і, зрозуміла річ, мешкати, все довкола почало змінюватися дуже швидко. Мінявся і Богдан.

Українська інтеліґенція прагнула демократії, тому мама називала Антосю не служницею, а помічницею, на загал удома розмовляли виключно українською мовою, хоч на вулиці говорили здебільшого російською. Мама вдягалася на свята в українські строї, а батько у козацькі шаровари й вишиванку, співали з гістьми народних пісень. Все було ніби весело, чекали прийдешнього дня української культури й державности. Але в повітрі віяло тривогою, курились дими Першої світової війни, потім почалась у Росії революція, докотилось до України, відтак і почалося й тут усякого.

Антосі добре платили, одягали й взували, вона чудово куховарила, і десь із півроку все було тихо й спокійно.

З Богданом усе почалося десь із три роки тому, коли випадково підтягуючись на спинці залізного ліжка, спершись на руках об спинку так, що ноги не діставали землі, він перехилився через бильце так, що поручень ліжка натиснув йому на міжніжжя. Йому стало так добре, як ніколи в житті доти. Нічого не втямивши, він одразу ж почав шукати тієї позиції над спинкою ліжка, що надала йому такої приємности, але не знайшов, як не прагнув.

Він розстібнув штанці і почав оглядати свій кінець, що, доволі набубнявівши, виглядав уже чималеньким.

Обдивляючись себе, Богдан уперше тоді помітив, що у нього над кінцем на лобку з'явилися темні волосинки, ріденькі, але довгі і темні. Ого, я вже скоро буду дорослим, у мене вже отам волосся росте.

Він крутив і м'яв свій кінець, далі намагаючись з'ясувати, де ж це, як і чим він так притулився до ліжка, що дістав такі приємні відчуття. На жодне задоволення наразі він не спромігся, хоч і ядер торкався, і вимацав себе ускрізь. Оскільки приємних відчуттів не дістав, то врешті ці ігри полишив і на якийсь час ніби забув.

Але ненадовго, бо коли батьків не було вдома час від часу спускав штани і розглядав себе, м'яв стрижня, натягав шкірку з голівки, вивільняючи її на повітря, і відчував, як болюче дотикатись до оголеної голівки, і закривав її знову, а потім знову одкривав. Так одного разу Богдан відкривав і закривав голівку стрижня декілька разів, і потім зробив це швидко, і його кінець напружився і стояв твердий, як криця, а він чомусь усе відкривав і закривав голівку, і вже хотів було кинути, бо було трохи ніби й приємно, але більш ніби боляче чи якось щемливо, а водночас стало ніби й нудно. Та саме в ту мить, коли він хотів лишити це нудне заняття, пробив його тіло струм і вирвався із стрижня могутній потік білуватої рідини, що перелетів усю кімнату (ніби таємничий джин із східної казки вирвався з пляшки, в яку ув'язнений був на довгі віки і зараз врешті славив здобуту волю). Надзвичайна приємність охопила Богданове тіло, здивування від самого себе і радість осягнення, бо він вже здогадався, що це означає, вже знав від досвідченіших, меткіших хлопців у гімназії, що саме це означає початок повноліття, перехід від дитини до дорослого, бо якщо він вже має сперму, то може мати дітей, бути з жінкою вповні, а це і є перша ознака дорослости. Так йому тоді усе виглядало.

Рука його ще деякий час судомно рухалася, одягаючи й роздягаючи голівку стрижня. Але, виплеснувши все, що міг, стрижень спав з напруження і опустився.

Богданові враз стало сумно і трохи соромно, та водночас йому і хотілося знову скуштувати насолоди з власного тіла і ніби вже й не хотілося. Він ще трохи покрутив стрижня, але той нічим не відлунював зараз, мляво реаґував на Богданові рухи, і Богдан витер його, а потім спробував на смак, яке воно, ота сперма. Вона була солодкава і якась приторно-слизька. Богданові стало себе самого трохи бридко, він одяг штани, застібнувся, приніс ганчірку з кухні, витер підлогу, а тоді відчув, що стомився, ліг на ліжко й миттю заснув.

На загал у гімназії цим займалися майже всі, про це балакали, не раз і відверто, але здебільшого дражливо, кепкувально.

Одного разу Миколка Романенко, коли кілька учнів з Богданового класу стояли гуртом на перерві між заняттями, раптом сказав:

— А ви знаєте, що у тих, хто дрочить, на долонях волосся починає рости?

Богдан несамохіть глянув на свою праву долоню, і це викликало загальний регіт, бо ця підколка іншим була вже знана, не знав її досі лиш Богдан.

Повзли поміж гімназистами на цю тему різні чутки — що це дуже шкідливо, що можна захворіти від цього, що веде це до туберкульозу, що від цього можна колись здуріти, бо в такий спосіб руйнуються мозок і тіло.

Одне слово, що це гріх — говорилося чи не зусібіч, але припинити, коли вже дістався цього, не міг ніхто. Раз по раз Богдан казав собі, що вже не буде цього робити, що це недобре, головно після того, коли це щойно відбулося. Але минало кілька днів, а то й день лише і щось викручувало його в тілі, і рука несамохіть повзла униз, часто перед сном, у ліжку і тоді все ставалося доволі швидко, а в міжчасі уява малювала жіночі перса і стегна круті і вихилясті, надалі існувало саме лиш слово, яким називали те, що можна робити з жінкою, і Богдан насамкінець, коли доходив до екстазу, повторював те слово — їбати її, їбати її, в неї всунути всередину і їбати, їбати, їбати... і тут він кінчав, судомно звиваючись, вигинаючись уперед, роблячи стегнами і спиною ті ж рухи, які заклала природа вкодовано у кожного самця аналогічної ж анатомічної будови з ссавців, чи як там воно називалось в біології. І ось вже спокій, тиша, ще приємно відлунює у кінці, але вже свідомість чиста і прозора, думки раптом зовсім про інше, про гімназію, про те, що обіцяв занести Івасеві книжку і забув, і в міжчасі непомітно — сон, з якого важко вранці прокинутись, якщо це не субота або ж не період вакацій.

Богданові минав п'ятнадцятий рік, волосся над кінцем у нього зашумувало вже добряче, до цього він вже звик і забув той час, коли чекав, доки ж воно виросте, стрижень його ставав дедалі більшим, і коли траплялось, що Богдан розглядав себе голого у дзеркалі, зокрема розглядав і як виглядає зараз його кінець, то лишався собою задоволений, бо знав, що ще рік, ну, два і він буде дорослий зовсім, і тоді його спілкування з жінками врешті не буде обмежуватися лише чемними розмовами з доньками якихось батькових приятелів, коли ходили до тих знайомих у гості, чи так само із сусідськими дівчатами. Тоді вже він знайде собі когось, хто буде його, з ким він зможе все спізнати, і бути вповні собою, дорослим мужчиною, чоловіком.

Йому віддавна подобались дівчата — то одна, то інша, але все то було більш чи менш, однак позірно, а коли він зустрів Лореляй, то таки закохався, і відтоді, коли вдовольняв себе, то думав про неї, викликав в уяві її образ, її груди, повні і пружні, її волосся, а над усе її очі і те, як вона подивилась тоді на Богдана, її погляд.

Батьки поїхали до Овруча знову, до тих самих своїх приятелів. Закінчувалась весна. Квітень пахнув каштановим цвітом.

Богдан чув, як батьки говорили між собою про нього.

Та й справді, йому недавно лише чотирнадцять минуло, він ще дитина, нічого страшного, він спить у своїй кімнаті, а вона у кухні! Це тато.

А мама — я думаю, що Данчикові ще не до цього, він ще дитина, я певна, що ти підняв цю тему намарне, ось років за два-три, а може й більше...

Власне ця розмова і штовхнула Богдана на подвиги.

Він позирнув на повнувату, навіть дебелувату, не надто гарну Антосю раптом іншими очима, відзначаючи її великі, повні перса, і загадав собі — а чому б не спробувати з нею, яка різниця, вона живе сама в Києві, нікого тут не знає, сумує, певне, а може, і їй хочеться, то чому не зі мною...

З першого вечора, коли батьки поїхали, Богдан, зготувавши уроки, почав жартувати з Антосею, хапати її за плечі, пустувати, аж ось рука його, коли Богдан жартуючи наскочив на Антосю ззаду, обхопила її так, що пальці Богданові опинились у неї на персах. Від дотику до м'якого і пружного,теплого у Богдана враз завирувала кров і майже подих перехопило йому, і стрижень, вражений струмом, що прискочив з тепла жіночих грудей, скочив у напруження вмить, серце Богданове затьохкало, і вже просте і голе бажання затьмарювало його, аж Антося, витримавши однак якусь мить доторк Богданових пальців у себе на грудях, випручалась не надто однак сердито, але докірливо позирнула потім на Богдана:

— Ти що це, Богдане?

— А що? — перепитав він хрипко, і в повітрі запахло тривожним закликом, Богданові пересохло в горлянці, мить здавалась йому довгою, треба було щось говорити, негайно щось говорити, якось діяти далі, бо — він відчув це — щось може втратитися невідворотно.

— А що? — повторив він, намагаючись опанувати себе, — з тобою так добре, ти така... тепла і лагідна... і м'яка, — він почував, що говорить дурниці, але не знав, що казати далі, як вести розмову, лише відчував, що повинен щось говорити.

— Щось ти занадто... — Антося теж не знала, що говорить, і Богданові враз стало легше, він відчув, що повертається ніби на його бік, на його поклик.

— Га-га-га... — засміявся він фальшивим сміхом, бо ж сміятися йому зараз не хотілося аж ніяк, він бо ще дужче захвилювався. — Я мерзну вночі, ось прийду до тебе грітися нині, якщо замерзну, ти така тепленька, зігрієш мене...

— Ти що таке верзеш ? — відказувала Антося, усміхаючись. — Щось таке кажеш, що я й не знаю, що про тебе думати...

— Знаєш, знаєш! — невгавав Богдан. — Ось прийду і зігрієш, так що чекай на мене, чека-а-ай!

Він зареготав так само штучно, як і щойно, і враз побіг до себе в кімнату, бо поймав його вже якийсь дріж, і він утік, аби не зрадила його хвилювання, бо вже далі зовсім гадки не мав, як себе поводити.

У своїй кімнаті він кинувся на канапу, на якій спав, і ніяк не міг стримати калатання серця, бо й стрижень, що мало не рвався з його штанів зараз назовні ніби закликав його руки до себе сторожко і звично. „Е, ні, — сказав йому Богдан, — зараз отак — ні! Треба спробувати чогось справжнього! А раптом вдасться!„

За пару годин, коли Богдан скінчив з готуванням лекцій до гімназії, хоч зараз це вдавалося йому доволі важко, він почав готуватися спати, як звичайно, розстеливши ліжко. Але нині то було щось зосім інше. Він розклав постіль, роздягся, уклався в ліжко, але попри це навіть гадки про сон не мав, лише нашорошено прислухався, коли ляже спати Антося.

Він згадував про тепло її грудей і стрижень знову рвався на волю, аж волаючи від напруги, навіть поболював від пружности. Врешті Богдан почув, що Антося вляглася на кухні, в помешканні усе затихло, він зачекав трохи і тоді підвівся, тремтячи чи то від страху, чи то від хвилювання, і пішов довгим коридором до кухні, де щойно вляглась на вузеньке ліжко Антося.

Вона не спала і крізь темряву дивилась на нього мовчки широко розплющеними очима, і в її мовчанці він учув запрошення і осмілів, бо щонайменш це не було заперечення, може, це було очікування, може, ще щось.

Богдан спершу напився води, бо це й була його ніби зовнішня причина прийти поночі напівголому до кухні, а потім знову підійшов до Антосі і вимовив хрипко:

— Я замерз, підсунься, зігрієш мене!

Він підійшов до ліжка і посунув ковдру з Антосі.

Вона була майже гола і трішки ковдру притримала, не даючи її до кінця з себе скинути. Однак мовчала й далі, і Богдан, не дивлячись більше на Антосю, ліг поруч, власне майже поруч, а по суті майже на Антосю, бо ліжко було завузеньке на двох, і тепло її тіла вдарило його гарячим струменем. Запах від неї був дивний, незвичний, якийсь дуже домашньо-сільський, заспокійливий. Він навіював Богданові призабуті спогади про дитячі поїздки в село, про ночівлі в сільських хатах, щось, що викликало в уяві молоко і солому, зоряне небо теплої літньої ночі, і ще щось, за чим може відкритися чиста глибока прірва, за якою вирувало інше життя.

Щойно його худеньке тіло почало вмощуватися на краю ліжка, він поклав одну ногу просто на Антосю, і вона не відштовхнула його зараз, не випручувалась, а навпаки, обняла його однією рукою, і він занурив обличчя в її груди, і напружений стрижень його смикався, вже торкаючись її ноги, вона відчувала його, вона все знала, розуміла, вона хотіла його...

Богдан поклав руку їй на груди й вона не пручалась, потім другою рукою заліз під її підштанці, натрапивши на густе волосся. Вона лиш зойкнула, але й тепер не відштовхувала його, а лиш міцніше притискала до себе. А відтак сказала — зачекай, треба роздягтися!

Богдан встав і за мить був уже голий, стояв біля ліжка, чекаючи, доки вона, повозившись, також вже зовсім гола лежала перед ним. Промайнула гадка, добре, що темно, позаяк він не був переконаний, що виглядав голий достатньо привабливо. Але за мить він уже ліг голий просто на неї і вона розсунула ноги, даючи йому місце, а скорше його ногам і його стрижневі, і він почав помацки шукати те, куди мав би входити, оте, що має бути там унизу у них, жінок, те, куди мав би входити стрижнем, але не міг здолати закладок і отворів, і волосся, аж доки вона не взяла його стрижень і не вправила в себе, підводячи водночас ноги і обхоплюючи його водночас руками й ногами.

Мить ця була найщасливіша і найсолодша досі за все його коротке життя. Ніколи доти, ніколи не знав, не гадав, що це аж так, ніякого порівняння з рукою, — це блаженство, потопання в розкоші відчуттів, це щастя, легко і просто він увійшов у неї, як ніж у масло, так йому чомусь здалося, це літало в його свідомості блискавкою, він почав рухатися в ній, вже боячись, що ось-ось не витримає, що скінчить вмить, так було солодко до нестерпу, він уповільнив рухи, хоч насправді рухалась спершу саме вона з ним, він вчився рухам, миттєво освоюючи те, що закладено природою, що має лиш розкритися, спізнатися, а далі вже все йде так, ніби завжди це усе було відомо, ніби споконвіку це знав. Щомиті ці рухи ставали для нього природнішими, дедалі звичнішими, і чманно солодкими, і щасливими.

„Я вже знаю це, я пізнав жінку, я в ній, я це роблю, це я роблю, я, я! Я!

Усі це роблять, усі дорослі мають це, і ось я теж дорослий, я пізнав жінку, я маю її, я — чоловік, а мої товариші лиш мріють про це, а я вже маю! Я лежу в ліжку із справжньою голою жінкою, і роблю це! Я її їбу, їбу, їбу!!!“

Ще один сильний і пружний рух, вже майже впевнений рух осмілілого самця, той рух, яким, здавалося, він може дістати щось із її жіночих глибин, дістати те, що заховане в потаємних надрах вічної жіночости, в її єстві, в її сутності, оте, що змушує мільярди чоловіків шукати жінку, свою єдину жінку, або ж єдину зараз, єдину сьогодні, в цю мить єдину, найкоролевішу з королев саме в цю неповторну мить, яка насправді є довжиною у вічність!

Це все майоріло в його свідомості долі секунд, і врешті він вибухнув, бо все продовжувалось недовго, хоч водночас здавалось, що й дуже довго. Він вибухнув так, як ніколи доти, як міг лише мріяти, вкладаючись зараз усім своїм єством, усім своїм худеньким тілом у стрижень, він жив зараз тільки ним, тільки оцим відчуттям, увесь світ зник, існував лише стрижень, який мав окреме буття, і Богдан зараз був підкорений цьому життю, волі і настрою свого стрижня, його щастю, а це й було зараз великим Богдановим щастям, тріумфом усього його єства, його чоловічости, його справдження, його істинного природнього буття.

— Сьогодні можна так, бо в мене скоро ці справи, але всередину не завжди можна, бо я можу завагітніти — сказала Антося тихенько. — Так завжди не можна...

Він нічого з того не зрозумів, не міг утямити, про що вона, та й свідомість його досі відмовлялась думати про будь-що. Він ще був весь у щойно відчутому, щойно спізнаному. І все решта зараз не мало ніякого значення.

Богдан був щасливий. Він пишався собою, тим, що було, тим, що сталося як диво з див, як радість буття. І Антося вмить стала йому якоюсь рідною, близькою за цих кілька хвилин. „Вона моя, — думав Богдан, — моя жінка, я — її чоловік, я з нею був, як чоловік!“

За кілька хвилин він захотів ще.

— Не поспішай, — просила Антося, — полежи трішки, спочинь... і погладь мене трішки, поцілуй...

Він гладив її тіло, м'яке і податливе, і радісно цілував її у вуста, не думаючи, не пам'ятаючи, хто вона і яка, а лиш цілував свою першу жінку і був з нею щасливий.

Вдруге він перепливав цю ріку впевненіше і краще, бо вже знав той, інший берег.

Закінчення було ще гострішим цього разу, все тягнулося довше, а йому зараз і хотілося, аби лиш це продовжувалося якомога довше, аби бути в ній і рухатися всім єством, почувати дедалі більше радість ствердження, пізнання і народження в собі нового себе.

Потім він пішов спати до себе в кімнату, не вдягався в піжаму, а спав уперше голий зовсім, заснув умить і вранішній виструнчений стрижень пробудив його болючою напруженістю. Він умить згадав усе, і хотів би зараз знову ще.

Але ж гімназія, уроки. Богдана чекало звичне життя.

Трохи ніяковіючи і лаючи себе за ніяковість, він пішов снідати. Антося вже все зготувала. Він обійняв її однією рукою, ніяковість вмить минула, коли вона пригорнулась до нього, і Богдан відчув, що вже зараз чекає вечора.

Ніяковість зникла назавжди.

Минуло десять днів. Батьки повернулись. Все стало неможливим. Богдан не міг спати вночі, знову пішла в хід рука, але це було жалюгідним у порівнянні з справжнім.

Врешті вони однак спромоглися знаходити час удень, і все потроху ніби налагодилось, усе продовжувалось. Але таких ночей, як у ті перші десять днів, більше не було.

Несподівано через два місяці Антося повернулась до села.

Вона не була переконана, що не завагітніла, тому тепер усе підпсувалось, настрої попередні у неї дещо зібгались, і хоч усе тривало і Богдан діставав чимале задоволення від своєї коханки, сутність цих задоволень чимдалі більше ставала суто фізичною. Він дорожив цим, радів з цього, але щось було у всій цій історії не те. Він не хотів думати про це, але в глибині свідомости розумів. Втім, стрижень бажав задоволення, і доки Антося мешкала ще в їхньому домі, все видавалось Богданові доволі приємним і добрим.

Та ось вона поїхала.

В міжчасі сталася революція в Росії, в Києві з'явилась Центральна Рада, проголосили УНР, нащодень виступили українські проблеми, стало скрутно матеріально й батьки не могли більше утримувати Антосю. Батькова лікарська платня різко зменшилась, ледве стачало родині на життя.

Антося поїхала.

Богдан і шкодував за нею, і ні. Шкодував, бо втратив жінку, з якою... Ні, бо тепер знову бачив її уповні — огряднувату, не надто привабливу зовні селянку, якій вже під тридцять — їй треба заміж, дітей, родину. А це таки — не для неї.

Вони розмовляли з Антосею не раз відтоді, коли все почалося. Вона бідкалась про свою долю. А Богдан і розумів її, і водночас був геть далекий від того, що її тривожило.

Тепер скінчилось.

Богдан відчував та й бачив, що і стрижень його ніби виріс за цей час, і він сам відчутно змужнів. Вдивляючись тепер в себе голого у дзеркалі, головно ж оглядаючи свої чоловічі знаряддя, він вже був доволі певний себе і знав, — внезабарі хтось з'явиться ще, інша жінка, інше відчуття, все буде!

А тут прийшла з Росії в Україну війна.

І в міжчасі Богдан палко закохався у сонячну Лореляй, і снив нею у маревах снів, важко долаючи порожнечу, яка все ж виникла в ньому, відколи з їхнього дому від'їхала Антося.

Після близькости з нею, після всього, що було, порожнеча виявилась нестерпною, бо ж було усього і раптом одразу — нічого!

Порожнеча відсутности тіла, з яким, до якого, якому...

Де воно, хто тепер появиться й коли?

Богданові минав шістнадцятий рік.

Разом з іншими гімназистами української гімназії він записався добровольцем до українського війська, аби захищати Київ від наступу російської армії.

Їх вишикували в ряд, кількадесят юнаків, радше підлітків, заарештованих росіянами за переліком добровольців, що записались до українського війська. Уряд утік, і в поспіхові лишили багато чого, серед іншого і ці списки.

За Богданом прийшли двоє озброєних матросів.

— Етат щенок? Ему ещо соплі нада витірать, а он туда же — ваєвать протів Расєї! Ну, сейчас ми тєбє пакажем, сучонок, тваю мать!

Лементування мами і вмовляння батька нічого не дали, лиш змусили одного з матросів клацнути гвинтівкою.

— Ану, тіха, контра, а нє то я вас всєх здєсь на мєстє палажу!

І ось вони стояли на кручі неподалік Аскольдової могили і чекали, що далі.

Переважно це були гімназисти, серед них лиш кілька старших — студенти університету. Усі були перелякані, не знали, що далі, не хотілося вірити в найгірше.

Грубань з маузером у шкірянці, певне, був їхній командир. Підпилий вже добряче, червонолиций, кругловидий, з рудуватими вусами, він шаленів од відповідей на питання, чому пішли записуватись до українського війська.

— Грамадянін України? Ідіот! Нєт такой страни, нікогда нє била і нє будєт нікагда! І вас, нєдадєлок, сейчас тоже нє будєт, вашу мать! Ану, снімайтє всє штани, скати, вашу мать!

Хлопці не розуміли.

Той, у шкірянці, вихопив револьвер і не цілячись вистрілив просто в них, в когось влучив, той заойкав!

— Я сказал — всєм снять штани, спустіть ніже калєн, ясна?

Врешті всі стояли зі спущеними штаньми.

— Ну, шта, контрікі, націоналісти, протів міравого інтернаціонала папьорлі? Сейчас ми всєх вас абратім в нашу вєру, будєтє знать, што такоє міравой інтернаціонал!

Матросів було із два десятки, кілька тримались при кулеметах позаду інших, а решта, загоготавши, перешепнулись і вийшли перед вишикуваними українськими хлопцями з багнетами, які познімали з рушниць.

— Всєм взять свой канєц в рукі! Ясна? Кто піскнєт, застрєлю на мєстє, а кто видєржіт, может будет жіть!

Богдан тримав за кінець свого змалілого враз стрижня і тремтів від холоду, страху і приниження.

— Навіщо ви принижуєте нашу чоловічу гідність, — не витримав один хлопчина. Повнуватий, розчервонілий, він звертався до того в шкірянці. — Адже ви теж чоловіки, що ви робите? Ви можете вбити нас, але навіщо отак? Чи ж вам самим не бридко?

— Ах ти скот, ти єщо о мужчинах гаваріш? Ти думаєшь, ти мужчіна? Нікто із вас, хахловскіх контріков, мужіком не бил і нє будєт нікагда. І на том свєтє нє будєт, ясна: ета я вам гавару!

Він смачно сплюнув і озирнув шерег юнаків, що стояли перед ним в студений січневий ранок зі спущеними штанами, тримаючи кожен себе за свій кінець.

— Скати, вашу мать, — його вочевидь поймало щось, бо руки йому тремтіли і очі, звузившись, ніби скакали по оголених частинах тіл юнаків. — І ви і всє ваші хахловскіє атродья контра запомніт, што драчіть на Расею не вам, всє будут помніть всєгда! А-ну давай, братва, почікаєм іх!

Він схопив і собі багнета і підскочив до гурту. Мить вагався, а тоді його очі зустрілись із перестрашеними Богдановими. Він ступив до Богдана, криво всміхнувся і затримавши погляд на Богдановому кінці, якого Богдан тримав тремтячою рукою, враз полоснув багнетом геть під самим волоссям в паху хлопця.

Неймовірний біль пойняв Богданове тіло, кров заструменіла з рани, він мало не втратив свідомости, тримаючи досі скоцюрбленими пальцями відсторонену, відчужену від нього власну чоловічість, свій, вже сторонній зараз, кінець, найважливіший шмат свого тіла, своє найдорожче, найінтимніше „я“, що означало кінець усьому, що було, що могло ще бути, що ніколи, що від, і не до...

Зойки, крики жаху лунали повсюди, скривавлені юнаки тримали відтяті кінці у руках, дехто вже впав непритомний, і ніби крізь сон, крізь пекучий біль і останній страх Богдан вчув, як хтось вигукнув: „Це вам даром не мине! За нас помстяться! Історія за нас помститься й Україна!“

А потім — хрипкий голос того у шкірянці:

„Імєнєм пралєтарской ревалюціі в Расіі“ — і застрочили кулемети. Якась куля скосила й Богдана.

... Імєнєм пралєтарской ревалюціі в Расіі.

Київ, листопад 1995