Всі публікації щодо:
Росоховатський Iгор

Яким ти повернешся!

Науково-фантастичне оповідання

Дочці Маринці присвячую

Ні, її вразили не слова - слів дівчинка не могла точно пригадати: здається, спитав, чому вона плаче. Але голос... Він був зовсім не схожий на інші... Такий лагідний, що вона заплакала ще дужче. Наче крізь туман помітила його стурбовану усмішку. Дівчинці здалося, що колись давно вона вже бачила її. От тільки не могла пригадати...
- Тебе хтось скривдив?
Дівчинка заперечливо похитала головою.
Він поспішно додав:
- Я не хотів втручатись у твої справи. Просто мені сумно гуляти самому. Коли бачу: ти йдеш і рюмсаєш.
Дівчинка недовірливо всміхнулася. Туман, який застилав їй очі, почав розвіюватися.
Вона пригадала, як учитель сказав: “Віто Лещук, ти винна і мусиш вибачитися перед Миколою”. Вона тоді вперто закусила губу й мовчала. “Ну що ж, не поїдеш на екскурсію. Посидиш вдома, подумаєш”. Не могла ж вона розповісти, як було насправді. Віта Лещук не донощиця. Хай уже краще її покарають.
- Слухай, дівчинко, а я ж знаю, що винна не ти, а Микола.
“Знає? Але звідки?”
- Післязавтра я полечу на кілька днів до Праги. Хочеш зі мною?
Дівчинка здригнулася, зупинилась. Тоненька й легка, з пухнастим волоссям, вона була схожа на кульбабу, яку хотілося захистити од вітру.
“Післязавтра наш клас вирушає до Праги, а мене не беруть...”
Віта підвела голову й уважно глянула на незнайомця. Він був високий, незграбні широкі плечі скидалися на дві кам’яні брили. Може, тому він трохи горбився. Трикутне обличчя, великий круглий лоб. А очі добрі й тривожні.
- Провести тебе трохи? - мовив незнайомець і швидко додав: - А то мені сумно.
Віта мовчала, і він знову заговорив:
- Розкажу тобі свою історію - може, ти захочеш мені допомогти...
Дівчинка погодилась.
- Добре, розказуйте.
Вони поволі пішли далі. Віта поблажливо поглядала на нього. А він ішов поряд, намагаючись іти в ногу з нею.
- Розумієш, у Празі я маю дуже багато справ. Усіх їх за день ніяк не зробиш. Якщо ти полетиш зі мною і виконаєш хоча б одне моє доручення на фабриці дитячої іграшки, я впораюся з іншими. Ну як, згода?
- Треба спитати дозволу мами та бабусі, - сказала Віта.
Незнайомець чомусь зрадів:
- Авжеж, авжеж.
- Мій дім близенько.
Вона так довірилася супутникові, що перед ескалатором подала йому руку. Тут панувало пожвавлення. Незнайомець так міцно стиснув їй руку, що дівчинка навіть скрикнула.
- Пробач, Віто.
“Звідки він знає моє ім’я? Чому нічого не розповідає про себе? Як його звуть.
- Час уже й мені відрекомендуватись, - сказав він.
- Звати мене Валерій Павлович. Професія - біофізик. Зараз я у відпустці, але вона кінчається.
Деякий час ішли мовчки. Щоразу, переходячи з ескалатора на ескалатор, Валерій Павлович брав Віту за руру. Його пальці були сухі й гарячі. Здавалося, що в нього висока температура.
Коли підійшли до Вітаного будинку і двері автоматично відчинилися, Валерій Павлович на мить завагався, не наважуючись увійти...

Їх зустріла Вітина мати - маленька кругловида жінка з таким же пухнастим і білявим волоссям, як і в доньки.
- До нас гості? - мовила вона здивовано.
Жінка уважно оглянула Валерія Павловича і відрекомендувалася:
- Оксана Вадимівна.
- Валерій Павлович, - мовив незнайомець і відразу ж одвів очі.
“Де я його бачила?” - намагалася пригадати жінка. Вона чомусь розхвилювалася, напружувала пам’ять, але пригадати не могла. А коли заспокоїлася, пам’ять легко, як вода соломинку, виштовхнула нагору спомин...
...Фойє театру. Виставка картин молодих художників. Вона смикає чоловіка за руку: “Анте, ходімо ж! Третій дзвінок!” А він утупився в картину, де з темряви випливає обличчя з загостреними рисами.
Ант сказав тоді: “Отаким би я хотів бути”. Дружина скоса глянула на його лагідне обличчя з трохи відкопиленою губою і всміхнулася: “Хлопчисько!” А тепер вона бачить перед собою той самий портрет...
Можливо, цей чоловік позував художникові?..
- Мамо, а мене Валерій Павлович запрошує до Праги! - повідомила дівчинка. - Він летить туди теж післязавтра, як і наш клас.
- От ви там і зустрінетеся, - сказала Оксана Вадимівна, не вникаючи у слова доньки. Вона дивилася на гостя й міркувала: “Наче зійшов з тієї картини. Це обличчя... його мені вже не забути ніколи. Тільки тепер здається, я розумію, що побачив у ньому Ант. Однак воно надто рухливе, так швидко міняє свій вираз, що за ним неможливо встежити...”
- Мамо! - нетерпляче нагадала про себе донька. - На екскурсію мене не візьмуть, якщо не попрошу вибачення у Миколи.
- Що сталося?
- Я вдарила його.
- І не хочеш вибачитися?
- Ніколи. Він сказав, що герої - дурні, а боягузи - розумні. І що їх називають саме так, бо це вигідно іншим.
- Треба було пояснити, - спробувала заспокоїти дочку Оксана Вадимівна.
- Кому? Миколі? - Віта сказала це так виразно, що мати мимоволі посміхнулась, але відразу ж нахмурилася, щоб показати гостеві, і особливо доньці, що вона не схвалює її вчинку.
- Нещасна людина ваш Микола. Життя у нього буде нецікаве, якщо він не зміниться, - промовила, входячи до кімнати, літня, але міцна жінка з циганськими очима. - Я Вітина бабуся, - пояснила вона гостеві і знову звернулася до онуки: - Певно, з нього варто було б покепкувати.
Вона багатозначно кивнула гостеві, мовляв, за цим криється дещо недомовлене. Але Оксана Вадимівна нетактовно запитала:
- Це ти через батька?
Дівчинка різко хитнула головою.
- Мати слушно зауважила. В таких випадках краще не долучати особистого, - втрутився в розмову Валерій Павлович.
Віта демонстративно відвернулася од гостя.
“Цього вона ще не розуміє”, - з прикрістю подумав він.
- От бачиш, доню... - почала новий наступ Оксана Вадимівна, але Віта рішуче сказала:
- Я не вибачатимуся. Нізащо.
- І не треба, - несподівано підтримала її бабуся. - Те, що ми тобі сказали, - це на майбутнє.
Оксана Вадимівна стенула плечима і вийшла з кімнати.
Віта крадькома зиркнула на гостя: як він реагує? Все-таки їй дуже хотілося поїхати до Праги.
Гість сидів у кріслі зігнувшись, опустивши голову. Але Віта бачила, що його очі всміхаються.
- Прошу до столу! - почувся голос Оксани Вадимівни.
Вони увійшли до їдальні, де на пультах перед кожним кріслом горіли лампочки синтезаторів.
- Я уже ввела програму. Оцініть моє нове меню, - сказала Оксана Вадимівна гостеві.
- Дякую, але я не хочу їсти, - зніяковівши, промовив він.
- Покуштуйте хоч трішечки.
Перш ніж Валерій Павлович устиг опам’ятатися, перед ним опинилася тарілка з салатом. Люк синтезатора був відкритий, отже, мала з’явитися ще одна страва. Але нараз великим пальцем гість натиснув на кнопку. Індикатор погас. Оксана Вадимівна здивовано повернулася до Валерія Павловича. А він безпомічно розвів руками і промовив:
- Я ж зовсім не хочу їсти.
Бабуся не зводила з гостя швидких циганських очей. З її обличчя було видно: вона щось підозрює.
Валерій Павлович ковзнув по ній поглядом. “Треба їм допомогти. Мабуть, це не поганий вихід для всіх нас”. І він підказав їй у думці: “Так, ти не помиляєшся. Саме тому я здаюся вам дивним, саме тому мені не треба їсти”.
- Пробачте, - мовила бабуся гостеві й звернулася до Оксани. - Можна тебе на хвилинку? Допоможи мені... - останню фразу було сказано спеціально для гостя.
Жінки вийшли в іншу кімнату, бабуся з докором зауважила:
- Дай йому спокій. Хіба ти не помітила в ньому нічого особливого?
- Якийсь він дивний...
- Дивний... - протягла бабуся. - Він нам здається дивним, а ми йому?
Оксана Вадимівна знизала плечима. Її жест означав: завжди ти щось вигадуєш...
Бабуся подивилася на неї довгим задумливим поглядом, похитала головою: “І як ви тільки жили з Антоном, такі різні?” В пам’яті одразу з’явився син. Досить було тихенько покликати - і він завжди приходив. Але тепер вона не кликала, а він усе одно прийшов. Дивно. Можливо, хтось і не побачив би в цьому нічого дивного, але мати знала: щось трапилось. Але що могло трапитися, коли Антон загинув три роки тому? Отже, щось ще має статися...
Вона занепокоєно подумала про Віту. Чи можна її відпускати з оцим?.. Її голос був роздратований, коли вона сказала невістці:
- Невже ти не здогадалася, що це сигом? Так, здається, їх назвали. Недавно цих істот показували по телевізору. Говорили: “Перший крок у майбутнє людства, великий експеримент...”
Оксана Вадимівна здригнулась. Як вона могла не впізнати? Цей високий лоб, широкі плечі, в яких, певно, сховано якісь додаткові органи. Людина, яку синтезовано в лабораторії. Надлюдина за своїми можливостями. Однак і тоді й тепер вона сприймала сигома як машину, а не як людину. Читала, що такі погляди - забобони, розумом доходила, а серцем не могла сприйняти. Коли почула, що деякі сигоми будуть навіть лікарями, та думала: “Хто ж це погодиться, щоб його оглядав сигом? А що коли він вирішить, що перед ним створіння, не варте життя? Бідолахи сигоми - вони не так легко матимуть своїх пацієнтів...”
І раптом сигом у неї в гостях! Звичайно ж, йому не потрібна їжа - він заряджується від сонячних батарей, накопичує енергію і зберігає її в органах-акумуляторах. Але що йому треба?
Вона мерзлякувато зіщулилась, коли пригадала, що він хоче: взяти Віту у Прагу, можливо, як піддослідну тваринку...
- Нікуди Віта з ним не поїде! - рішуче сказала Оксана Вадимівна.
- Але які в нас підстави не довіряти йому? - відповіла стара, й водночас подумала: “Можливо, так краще. Адже недаремно у мене виникло передчуття...”
- Ви завжди любите суперечити, мамо, - з докором сказала Оксана Вадимівна.
“Так, звичайно, нам спокійніше, але як про це сказати Віті?”
Вони повернулися до їдальні, вдаючи, наче нічого не сталося.
Гість кинув на них швидкий погляд.
“Невже він щось помітив?” - подумала стара і пригадала: адже в сигома є телепатичні підсилювачі. Він сприймає і вільно читає думки інших. Сигоми можуть спілкуватися між собою на величезних відстанях за допомогою телепатії. Отже, Валерій Павлович знає і те, про що вони розмовляли, і те, про що думають. Але чому ж тоді він не підказав їм рішення, щоб здійснити свій задум?
Стара злякалась, а що коли цей сумнів підказав він? Подивилася на гостя, очікуючи важкого недоброго погляду, і вже приготувалася до бою. Проте Валерій Павлович дивився не на неї, а на Віту. Гострі риси його обличчя пом’якшали. І хоч біля усміхнених очей не збиралися зморшки, його обличчя вже не здавалося таким дивним.
Він дивився на дівчинку і посміхався. Віта теж відповідала йому усмішкою.

- Ти вже велика, повинна сама розуміти, - почала Оксана Вадимівна одразу після того, як гість пішов. І Віта все зрозуміла.
Вона благально подивилася на бабусю. Старенька вдала, ніби щось уважно розглядає у вікні.
- Мамо! - з докором вигукнула Віта. - Чому ти не дозволяєш? Чим він тобі не сподобався?
Оксана Вадимівна трохи розгубилася:
- Він не людина, моя доню. Він - сигом. Пам’ятаєш, їх показували по телевізору?
- Ну то й що? - скрикнула дівчинка, ніби знала про це раніше, але не надавала значення.
- Невідомо, з якою метою він тебе запрошує, - намагалась обгрунтувати свою відмову Оксана Вадимівна.
Віта обурено сплеснула руками:
- Мамо, пам’ятаєш, я розповідала, що деякі наші дівчатка кажуть, ніби сигоми небезпечні? Ти тоді пояснила, що вони повторюють слова нерозумних і відсталих людей. А тепер твердиш інше...
Оксана Вадимівна почервоніла і благально глянула на свекруху.
Стара не забарилася з відповіддю:
- Все-таки він не людина, Віто. І ми не знаємо його намірів.
- Він хороший, - переконливо сказала дівчинка. - Чого ви на нього напосіли? Якби живий був тато...
Її губи здригались, підборіддя тремтіло, а очі потемніли від обурення.
І Оксана Вадимівна знову пригадала портрет, який так подобався покійному чоловікові. А тепер істота, що наче зійшла з портрета, припала до душі дочці. Чи випадково це?

- Ми полетимо на гравільоті? - запитала Віта.
- А тебе на руках коли-небудь носили? - у свою чергу запитав Валерій Павлович.
Вії дівчинки здригнулись...
- Коли був живий тато...
Сигом зрозумів, що його запитання було недоречним.
- Я понесу тебе до Праги, - сказав він.
- Добре, - погодилася Віта.
Спочатку їй здалося, що Валерій Павлович жартує, та потім вона згадала розповідь учителя про сигомів. Віта ніколи не думала, що хтось іще, окрім батька, може мати такі дужі й ласкаві руки. Валерій Павлович обережно взяв дівчинку, як беруть квітку. З-за його плечей ударили два повітряні струмені, огортаючи його й Віту прозорою оболонкою.
Земля почала віддалятись, а назустріч, схожі на журавлині ключі, мчали ланцюжки перистих хмар. Віта уявила, як сигом літає тут один, врізаючись у хмари, і вони огортають його такою ж холодною білою імлою. Дівчинці стало шкода сигома. “Такий сильний і такий самотній”, - подумала вона і сказала:
- Я вам дуже вдячна, ви так багато для мене зробили.
Вона відчула приємне тепло на голові, ніби хтось легенько куйовдив її волосся.
- Поглянь униз, Віто!
Під ними пропливали пасма гір, покриті туманом, виблискували стрічки річок, зеленіли поля.
- Наче в казці, - прошепотіла дівчинка. - А в космос ви теж могли б отак полетіти?
- Міг би, - відповів сигом.
- А що ви можете ще незвичайного?
Він посміхнувся і замислився.
“Чому дорослим іноді так важко відповідати на наші запитання? Мабуть, тому, що вони гадають, ніби все знають”, - подумала Віта і, щоб допомогти Валерію Павловичу, запитала:
- А на дно моря теж можете пірнути?
- Можу.
Він думав про дівчинку, її матір, бабусю, про себе, про те, що на нього чекає:

“Я несу її на своїх руках, але вона мені потрібна більше, ніж я їй. Навіть мої творці не думали, як вона мені буде потрібна!”

“Найважче довелося б їм. А тепер? Як вони хвилюються, підозрюючи мене в злочинних намірах! А вони ж іще узнають всю правду... Чи зможуть зрозуміти?”
“Розгону не потрібно. Швидкість виникає одразу ж, як спалах світла. Тільки так можна подолати бар’єр”.

“Люди завжди долають бар’єри. Те, що вони зуміли створити нас, мабуть, найбільший бар’єр. Вони дали нам те, чого позбавлені самі: всемогутність і безсмертя, а ми їм - тільки надію. 1 зараз ця дівчинка дарує мені свою ласку і захоплення, а чим віддячу я? І чи потрібно це їй?”
Питання, на які він не знаходив відповіді, підказала дівчинка...
- А ви можете пірнути крізь час?.. Знаєте, я б теж могла, коли б у мене були такі органи. Але я спочатку хотіла б потрапити в минуле, років на чотири назад...
Він знав, чому вона так каже: тоді був живий її батько.
Сигом відчув, що хвилювання зростає і заважає думати.
Він міг розшифрувати свій стан, розрізнити всі нюанси, які злилися в один потік, могутній, недосяжний для звичайної людини, у котрої в сотні разів менше ліній зв’язку і настільки ж бідніші почуття. Такий порив зламав би її, як буря сухе дерево. Але сигом не розшифрував потоку. Він увімкнув стимулятор волі, і йому здалося, що грізний клекіт у мозку став ущухати...
- Відгадайте, що це таке?
Дівчинка показувала рукою вниз, на зелену ковдру лісу.
Він хотів сказати “ліс”, але своєчасно помітив загадковий блиск в її очах і прошепотів:
- Зелений звір-страшило.
Вона здивовано глянула на нього і спитала:
- А він злий?
- Ні, тільки вдає. Насправді ж він дуже добрий.
- Правильно, - підтвердила Віта і вперше подивилася на нього як на рівного собі товариша.
- Глянь, на обрії Прага!
Там, куди показував сигом, лежала ніби діамантова підкова. То сяяли нові райони лабораторій. Коли підлетіли ближче, стало видно, що підкова ця складається з двох частин - наземної і повітряної.
Багато будівель-лабораторій висіло в повітрі на висоті триста-п’ятсот метрів. Всі вони мали ідеальну геометричну форму: ромби і кулі, куби й трикутники. Сигом і Віта побачили людей, що перелітали від лабораторії до лабораторії. Хтось помахав їм рукою і довго дивився вслід.
А внизу розкинулася стара Прага-музей з високим шпилем ратуші і різьбленими шпилями собору в Градчанах. Сигом з Вітою приземлилися на площі перед ратушею.
- Зараз дзвонитиме старовинний годинник, і ти побачиш апостолів, - мовив сигом.
- А що таке апостоли?
- Іграшкові люди, ляльки. Вони з’являються он у тому вікні.
Апостолів за проханням Віти дивилися двічі. А потім пройшли по Карловому мосту через Влтаву. Біля кожної статуї дівчинка зупинялась і нарешті сказала:
- Колись дужче любили ляльок.
- Так, - серйозно мовив сигом. - Тоді дорослі теж бавилися.
Вони зупинилися перед фабрикою іграшок, і сигом проказав:
- Ти зачекай на фабриці, а я незабаром повернуся.

Сигом повернувся раніше, ніж передбачав, хоч орган-годинник у його мозку свідчив, що він нераціонально використовує час. Сигом не виправдовувався перед собою, знав, що не може діяти інакше. Він думав про Віту, згадував її запитання. На фабриці їй запропонують подарунок, і сигом здогадувався, яку іграшку вона вибере.
Робот-швейцар провів сигома до Головного конструктора іграшок - веселого стрункого чоловіка, вдягненого в спортивний костюм. Він сидів на дитячому стільчику, а в його глибокому старовинному кріслі зручно вмостилася Віта.
- А ось і по мене прийшли, - сказала вона Головному конструкторові, побачивши сигома. В руках у неї була пластмасова коробка.
- Вгадайте, Валерію Павловичу, який подарунок я вибрала? - запитала дівчинка і хитрувато глянула на Головного конструктора.
- Це не просто, - відповів сигом і хотів був зморщити лоба, але в нього нічого не вийшло: шкіра з пластбілка не збиралася зморшками. - Може, ти мені допоможеш? - І, не чекаючи Вітаної відповіді, запитав:
- Із старих чи нових?
- З нових. - Її очі промовляли: “Ти хитрий”.
- Машина чи істота?
- Істота.
“Я не помилився”, - думав Валерій Павлович, згадуючи ляльку-сигома, новинку празької фабрики. Лялька вміла ходити, вимовляла кілька слів, співала.
“Вона дивитиметься па ляльку і згадуватиме мене”.
Він запитав:
- Ця істота схожа на мене?
- Трішечки, - мовила дівчинка.
- Тоді... Це лялька-сигом, - сказав він поволі, ніби роздумуючи.
- От і не вгадали!
Віта розкрила коробку. Там лежали дві чеські ляльки - тато Шпейбл і Гурвінек.
- Але ж ти сказала, що іграшка з нових моделей.
- Я сказала правду: тато Шпейбл грає, а Гурвінек танцює. Раніше таких не було.
Сигом і Віта попрощалися з Головним конструктором, вийшли з його кабінету. Вже біля виходу сигом запитав Віту:
- А ти не хочеш ще й ту ляльку, яку я назвав?
Дівчинка заперечливо похитала головою.
- Ти не згадуватимеш мене?
- А до чого ж тут лялька?
- Вона схожа на мене.
- Ні, - сказала дівчинка. - Лялька - це лялька. А ви - це ви.
Підстрибуючи вона побігла до дверей.
- Не так швидко, Гвинтику, впадеш!
Дівчинка завмерла, прихилилася до дверей. Вона не наважувалася обернутися, глянути на сигома. Він сказав “Гвинтик”. Але ж так називала її тільки одна людина - тато. Що ж це таке?
Сигом підійшов до Віти, поклав руку на плече, пригорнув до себе. Так, обнявшись, вони вийшли на вулицю - гігант з масивними плечима і дівчинка-пушинка. Запитання роїлись у Вітиній голові, але дівчинка ні про що не питала.
Вони йшли старовинною набережною над Влтавою. Листя шаруділо під ногами, повітря було свіже й прохолодне.
Ось і Вацлавський майдан. Сигом розповідав дівчинці про короля Вацлава, але вона не слухала його, була в полоні своїх думок. Несподівано підвела голову і, дивлячись йому в очі, запитала:
- Коли у вас кінчається відпустка?
- Через два дні.
Він зрозумів, до чого вона веде, і якомога впевненіше сказав:
- Я й потім прилітатиму до тебе.
- Це правда?
Віта допитливо дивилася на нього - серйозна маленька людина, яка не прощає неправди. І вона розповіла йому те, про що не розказувала нікому:
- Мій тато завжди виконував свої обіцянки. Але одного разу... Пішов на дослід... Обіцяв повернутися...
Дівчинка відвернулась.
- Я не хочу, щоб ви подумали, ніби я плачу. Але в інших є тато...
Він не наважувався зазирнути їй у вічі, бо знав, які вони зараз. А дівчинка все міцніше тулилася до нього й шепотіла:
- Він обіцяв повернутися...
Сигом відчув, що вже ніяким перемиканням стимулятора волі не пощастить утримати клубок, який підкотився до горла. Ніби щось зіпсувалося в ньому, якась незамінна деталь - і третя, й четверта сигнальні системи, і навіть система Вищого контролю були перед цим безсилі. Він на мить став тим, ким був давно, до смерті, - звичайною людиною. З його уст зірвалось:
- Я дотримав слова, Гвинтику.
- Тату...
- Потім поясню...
- Татусю!..
Рвучкий вітер скуйовдив волосся дівчинки, надув її платтячко. Пушисте волосся лоскотало губи сигома. Він хотів щось пояснити, але подумав: “Вона не зрозуміє. Та й сам я не можу визначити, скільки в мене від Анта і скільки нового. Чи правду я сказав їй?”

- Ант, - прошепотіла Оксана Вадимівна.
Він повернув до неї обличчя, і вона побачила, що в його очах немає і сліду від сну.
- Ти не спав уночі?
- Мені не потрібен сон. Я ж не стомлююсь.
“Що в ньому лишилося від того, кого я любила?” - подумала жінка, а сказала зовсім інше:
- Мені здається, що ти вища істота, якийсь давній бог. Сигом усміхнувся, і вона впевнилася, що Віта не помилилась: це була усмішка колишнього Анта.
Він мовив:
- Адже я мріяв стати таким, як тепер.
“Що ж у ньому лишилося від того, кого я любила?”
Вона торкнулася його плеча - у того Анта воно ніколи не було таке гаряче.
- Мені здається, ніби це ти й не ти... Що ж у тобі лишилося від колишнього Анта?
- Ти щойно сама відповіла на це запитання.
Він знав, що і вона, і мати страждають, намагаючись відповісти на питання, яких не варто ставити. І тільки Віта одразу радісно прийняла все таким, яким є: для неї найголовніше - тато повернувся.
Сигом вдався до крайнього засобу - ввімкнув телепатопідсилювач, але одразу ж вимкнув. Нарешті відповів на невисловлене запитання Оксани:
- Я міг би повернутись і колишнім - точнісінько таким, яким ти знала мене до смерті. Адже дослід був дуже небезпечний, і мій організм записали на фіострічки.
- Тоді чому ж?..
- Коли я опритомнів, то почув знайомий голос. Професор Ів Кун покликав мене. Я хотів повернути голову, але не зміг, хотів глянути на нього - і теж не зміг. їв запитав: “Анте, ти мене чуєш? Відповідай!” Я відповів, що чую, але не бачу. І він сказав: “Зараз поясню. Ти загинув. І Олег теж. Пригадай”. Я побачив, як Олег пересунув важіль - і спалахнула блискавка... “Згадав?” - “Так”, - відповів я.
Ів розповів, як вони відновлювали нас. На першому етапі створили тільки модель мозку Анта. “У тебе є органи мовлення і слуху, але ще немає зору. І перед тим, як почати другий етап, хочу запитати...” Я знав, про що він запитає. Ще тоді, коли було створено першого сигома, я висловив свої міркування. Та й потім ми не раз говорили про це. І він знав, яким би я хотів бути, отже, просто уточнював, чи все лишається в силі...
Оксана підвелася, сперлася на лікоть, пильно глянула йому в обличчя, яке тепер уже не здавалося їй чужим.
Вона спитала, хоча знала, що знову не зрозуміє Анта:
- Але чому ти вирішив стати іншим?
- Мені треба було провести дослід, а в колишній, так би мовити, подобі я не міг цього зробити. Не вистачало ні пам’яті, ні швидкості мислення, реакцій, ні органів захисту й контролю. У мене було тільки дві сигнальні системи, тепер я маю п’ять. Крім того, є ще система Вищого контролю.
Сигом пригадав, як колись давно, коли він ще був людиною, на супутнику гинув його друг, затиснутий уламками радіотелескопа, але Ант не міг допомогти йому, не міг підвести руки. В нього текла з носа кров, а в голові немов скреготіли жорна, розмелюючи пам’ять. Він проклинав свою слабість і це диявольське вихрове обертання, що виникло з невідомих причин. Крізь скрегіт пробивався крик: “Допоможи!” Потім усе затихло...
Сигом погладив Оксані волосся, щоку... Пальці торкнулися зморщок. Згадав, що вона завжди панічно боялася старості. Біль проник у його свідомість, він узяв руку дружини й обережно стиснув.
- Про що ти думаєш? - запитала вона.
- Про тебе.
Він подумав:

“І вона питає, чому я вирішив стати іншим. Вся біда в тому, що їй не можна пояснити - треба, щоб вона відчула. А це майже неможливо. Звичайно, я міг би увімкнути підсилювач і підказати їй. Але ж я заборонив собі користуватися перевагами над людьми без крайньої потреби. З ними я мушу бути людиною. У цьому весь сенс...”
“Мати, мабуть, уже прокинулась... Колись я розповідав їй, що ресурси людського організму вичерпуються раніше, ніж ми передбачали. І якщо людина хоче рухатися вперед, їй доведеться створювати для себе новий організм - з іншою тривалістю життя, іншими можливостями... Вона погоджувалася зі мною. Але тоді я був колишнім Антом”.

“3а три хвилини до початку доведеться перемкнути систему Вищого контролю на енергетичну оболонку. Важливо також постійно контролювати ще й температуру на ділянці “Дельта-7...”

- Поїдемо сьогодні до моря? - запитала Оксана, з болем у серці чекаючи відповіді. Колишній Ант дуже любив море.
- Чудова пропозиція, - відповів сигом. -Я понесу тебе. Пам’ятаєш, на Капрі ти просила, щоб я заніс тебе у воду, бо ти, мовляв, боїшся замочити ноги?
Вперше за ці два дні, коли вона дізналася правду, їй стало по-справжньому легко, ніби все страшне лишилося позаду. І вона пожартувала:
- Ти понесеш нас трьох? До самого синього моря...
- Звичайно! - вигукнув він. - Помчу вас швидше за гравільот.
- А знаєш, скільки ми важимо? - вела далі Оксана, гадаючи, що він жартує.
- В усякому разі, менше за тисячу тонн?
- А ти можеш підняти тисячу тонн?
- Так. Навіть більше, - відповів сигом, і вона зрозуміла, що він не жартує. Він знову став для неї чужий.
Оксана замовкла і мимоволі відсунулася.
Пролунав мелодійний дзвінок
“Віта”, - подумав сигом і радісно всміхнувся.
- Заходьте, якщо ви не Бармалей! - вигукнув він, затуливши обличчя руками.
- Тату! Татку! Ти жартуєш, як колись! Але мені не три роки, - підстрибнула Віта, вдавано погрожуючи пальцем.
Сигом почув голос матері:
- Доброго ранку, діти!
Оксана допитливо глянула на стару: “Невже вона ніколи не замислювалася над тим, що ж у цій істоті лишилося від її сина? Невже їй легше, ніж мені?”
- Мамо, - сказав сигом, - ми з Оксаною домовилися: сьогодні всі четверо летимо до моря.
- Ура! - закричала Віта і обняла сигома за шию. Її очі сяяли. - І ти понесеш нас, як тоді мене? Так?
- А ти слухатимешся? - запитав сигом.
- Ні!
- Половину вини знімаю за щирість, - урочисто промовив сигом і відчув Оксанину руку на своєму плечі.
- Годі пустувати, Анте.

Минуло два дні.
- Мені пора...
“Що їм сказати ще? - думав сигом, уникаючи материного погляду. - Тільки б вена не заплакала...”
По небу пливли гривасті хмари.
- Ти скоро повернешся? - запитала Віта.
- Так. - І додав: - Слово честі.
Ніхто не всміхнувся.
“Що сказати матері? Їй найважче”.
Нічого не міг придумати.
Хмари пливли нескінченною чередою.
- До побачення, сину. Хай щастить тобі у твоїй справі.
Її голос був спокійний, і слово “син” лунало природно. Він зрозумів: мати прийняла його таким, який він є. Але що їй допомогло?
“Очевидно, материнська мудрість, - подумав він. - Виявляється, я не знав своєї матері”.
- До побачення, - сказав сигом, обнімаючи усіх трьох і вже уявляючи, як зараз стрімко злетить, проріже хмари й помчить крізь просинь.
- Будь обережний, Анте, - несміливо попросила Оксана. - Ти ж відчайдушний. Ти знову...
Вона не закінчила. Недомовлене слово повисло між ними, як камінь, що, падаючи, може боляче вдарити...

“Оксана боїться за мене, як і колись. Вона навіть забула, що я став... невразливий. Отже, я для неї - колишній Ант...”

“Смерть.. Колись ми звикали до неї, бо вважали, що вона - невід’ємна від людей. Але й тоді ми боролися проти неї. Ми зуміли зберегти голоси на платівках і магнітних стрічках, людську красу в скульптурі, портретах. Ми створили пам’ять людства в книгах і кінофільмах - пам’ять, яка не вмирає... Так ми навчилися розуміти, що у нас найголовніше і що треба зберегти від смерті...”

Ант усміхнувся, ніби спіймав слово-камінь і відкинув його геть. Він сказав:
- Якщо я знову загину, то все одно повернуся...