Всі публікації щодо:
Рутківський Володимир

Свято повного місяця

Спали птахи в лісі. Спали звірі і риби. Потонув у сріблястому мороці і лісовий санаторій. Світилося лише одне вікно — у будці нічного сторожа. Сторож любив спати при світлі.

Зненацька одне з вікон відчинилося. З нього виліз хлопчик. Скрадаючись за кущами, аби ніхто з дорослих його не побачив, він рушив у бік затону. Вірніше, до тієї галявини, де русалки мали виконувати танок на честь Повного Місяця.

— Ну навіщо тобі це свято? — відмовляв товариша Вітько, який все ще тремтів при згадці про вовка.— Там же, знаєш, русалки... Схоплять, затягнуть у болото і залоскочуть.

Правду кажучи, Сергійкові теж було трохи не по собі. Проте запрошення йшло через Бухтика. А Бухтикові Сергійко вірив майже як Вітькові...

Між рідкими хмарами повільно пропливало жовте місячне кружало. Лунко, немов постріли, потріскувало під ногами сухе галуззя... Шкода, що немає зараз поруч Бухтика. З ним було б куди спокійніше. Проте Бухтик сказав, що він не має права супроводжувати Сергійка. На свято Повного Місяця приходять лише ті, кого запрошують русалки. А тим з водяників, хто порушував цей закон, загрожувало важке покарання.

— Так що йди сам,— зітхнув Бухтик.— А я тебе десь тут зачекаю...

Сергійко зупинився біля кущів, за якими починалася галявина. Трохи далі, праворуч, мерехтіла срібляста поверхня лісової заплави. У воді чітко відбивався місяць, хмари і ледь помітні блискітки далеких зірок. Інколи скрикував сонний птах.

Сергійко навіть не завважив, коли саме з води вийшли дві постаті у білому. Одна була трохи вищою, інша зовсім маленька, менше, мабуть, за Наталю Гаврилюк. Сергійко здогадався, що то були Омаша і Чара. Вони пройшли на середину галяви і зупинилися. Все навколо завмерло. Навіть легкий опівнічний вітерець — і той кудись згинув.

Сестри повільно, немов білі крила, здіймали руки і почали танок. Вони нечутно ковзали над вичахлою вже землею і жодна травинка не ворухнулася під їхніми ногами. Русалки невагомими пушинками опускалися на землю і знову сповільнено, мов у сні, здіймалися у повітрі. Легко вела свій танок Омаша. Та ще краще танцювала Чара. Сергійкові здавалося, ніби вона взагалі ме торкалася землі. Такий танок можна було бачити і справді лише в чарівному сні...

Скільки сестри танцювали, Сергійко не міг сказати. Може, хвилину, а може, й цілу годину... Опам'ятався він лише тоді, коли менша з русалок, Чара, повернулася до свого затону, а Омаша почала віддалятися у бік верболозу, за котрим починалися справжні болота. І Сергійко, немов зачарованй якоюсь силою, повільно рушив слідом. Щось протестувало в ньому, упрохувало повернутися назад туди, де на нього чекає Бухтик. Проте ноги вже не слухалися його.

Раптом він відчув, що летить у якусь порожнечу, і ледве встиг вчепитися в жорсткий, миршавий кущик. І в ту ж мить Омаша.хуткі повернулася до нього, її очі спалахнули зненавистю. Пролунав зловтішний сміх,— і русалка розчинилася в сріблястому мороці. І як тільки вона щезла, десь неподалік несамовито заквакала жаба.

А Сергійко почав повільно занурюватися в холодну трясовину.

Вітько прокинувся опівночі. Йому здалося, начебто за вікном хтось подав голос. Він сів на ліжку й прислухався. Ні, то лиш здалося.

Навколо стояла непорушна тиша. В неї вривалося лише однеманітне сюрчання коників. Над землею погойдувався повновидий і такий яскравий місяць, що було видно майже як удень. Вітько підніс до очей годинника, що подарували батьки на день народження. Стрілки показували на дванадцяту годину ночі. Затим він перевів погляд на Сергійкове ліжко. Воно було порожнє. Отже його товариш ще не повернувся.

Тоді Вітько сів на підвіконні і став чекати. Він пильно вдивлявся в тривожну таємничу імлу, і відчував, як з кожною хвилиною його все більше охоплює тривога. Іти через колючі кущі, здригатися від кожного шурхоту, пробиратися через перелісок, де на тебе, здається, чатує якась потвора... Бр-рр... Ні, він би нізащо в сіті не згодився б на таке! Та що там вночі — після зустрічі з вовком він би і вдень навряд чи зараз зважився б один іти до лісу.

Вітько знав, що боятися — сором. Але що поробиш, коли при одному погляді на нічні луки, за якими темнів ліс, його охоплювали дрижаки... А Сергійко десь там. Один...

І раптом йому почулося, ніби біля річки хтось закричав. Вітько мерщій ширше розчинив вікно і прислухався. Але ні — то був н Сергійків голос. То кричала жаба. І квакала вона з таким відчаєм що у Вітька по спині забігали мурашки.

А через кілька хвилин він помітив на освітленому узліссі якусь постать, що поспішала до санаторію.

„Сергійко,” — з полегшенням подумав Вітько.

Проте то був не Сергійко. До санаторію щодуху біг Бухтик. Чекаючи, поки повернеться Сергійко, він трохи задрімав під кущем. І розбудив його відчайдушний крик Квакуші Премудрої. Вона сповіщала, що Серпикові загрожує смертельна небезпека. Бухтик одразу ж хотів кинутися на допомогу товаришеві, проте вчасно згадав, що в ніч Повного Місяця перед Омашею не встояв би і десяток водяників, її заклинання були безсилими лише перед сміливою людиною. Та й то коли жертва русалки була ще жива...

І тому Бухтик біг до санаторію так, як ніколи не бігав у житті. Як добре, що звечора він на всяк випадок випрохав у Сергійка одну таблетку і може зараз бути видимим! Вітько і опам'ятатися не встиг, як перед ним виросла кошлата Бухтикова постать.

— Сергійко в небезпеці! - задихаючись від сухого повітря, вигукнув Бухтик.— Його треба рятувати! Негайно! Де у вас можна знайти сміливу людину, щоб не побоялася вночі бігти на болото?

— На болото?

— Так. Омаша заманила його в трясовину...

— Може, покликати Миколу Володимировича або підняти хлопців?

Бухтик у відчаї схопився за голову:

, — Буде пізно! Доки їм поясниш, що до чого, Сергійко може навіки залишитися в трясовині.

— Тоді... тоді біжімо!

Сергійко повільно занурювався в трясовину. І чим більше він борсався, намагаючись вибратися на суходіл, тим швидше занурювався. А неподалік, як і раніше, надсаджувалася від крику велика бридка жаба.

Сергійко тоскно дивився на темне небо, всіяне зірками, на дерева, що височіли віддалік, на могутній кущ верболозу, що був лише за два кроки від нього. Ех, тільки б дотягнутися! Але до цього куща, мабуть, йому вже ніколи не дотягнутися...

Зненацька жа-ба замовкла і стрибком обернулася до лісу. У повній тиші Сергійко почув, як хтось біжить у його бік. І вже зовсім близько від нього пролунав голос Вітька:

— Ми тут, Сергійку! Ми йдемо!