Всі публікації щодо:
Симоненко Василь
Крик XX віку
У небі тішились хмари,
У небі сонце пливло, Під небом кривавіли чвари І лютувало зло. Земля, вагітна скорботою (Відчай їй груди тне), Над кривдою і підлотою Народила в муках мене. Народила, немов надію, Колисала ночами без сну: — Може, від тебе помолодію, Може, побачу весну... Може, твій струм і атом Вгамують нестерпний біль,- Голосила над віком двадцятим Найгеніальніша з породіль. Голосила велика мати, Благала, кричала мені, Щоб став я жорстоким катом Недоумства, підлоти й брехні. І стою у злобі по коліна З серцем, повним ганьби й проклять. Божевільні каліки й руїни У зіницях моїх миготять. Що залишу майбутньому дневі, Чим ділитися буду з ним?!- Вибухають бомби водневі На обпеченім лобі моїм! А люди забавляються, мов діти, Катам співають гімни холуї, І генерали мріють посадити На всій планеті атомні гаї. Ридаю і кричу, гилю себе у груди, Волосся патраю з сідої голови: Що можу я, коли дрімають люди? Що можу я, коли заснули ви? |