Всі публікації щодо:
Симоненко Василь

Крик XX віку

У небі тішились хмари,

У небі сонце пливло,

Під небом кривавіли чвари

І лютувало зло.

Земля, вагітна скорботою

(Відчай їй груди тне),

Над кривдою і підлотою

Народила в муках мене.

Народила, немов надію,

Колисала ночами без сну:

— Може, від тебе помолодію,

Може, побачу весну...

Може, твій струм і атом

Вгамують нестерпний біль,-

Голосила над віком двадцятим

Найгеніальніша з породіль.

Голосила велика мати,

Благала, кричала мені,

Щоб став я жорстоким катом

Недоумства, підлоти й брехні.

І стою у злобі по коліна

З серцем, повним ганьби й проклять.

Божевільні каліки й руїни

У зіницях моїх миготять.

Що залишу майбутньому дневі,

Чим ділитися буду з ним?!-

Вибухають бомби водневі

На обпеченім лобі моїм!

А люди забавляються, мов діти,

Катам співають гімни холуї,

І генерали мріють посадити

На всій планеті атомні гаї.

Ридаю і кричу, гилю себе у груди,

Волосся патраю з сідої голови:

Що можу я, коли дрімають люди?

Що можу я, коли заснули ви?