Всі публікації щодо:
Свідзинський Володимир

Зрада

Їду-поїду на бистрім коні

Крізь попіл ночі,

крізь полум’я днів,

Тільки пісня бринить за сідлом,

А слідом –

Одинадцять друзів моїх,

Одинадцять місяців молодих.

Велика скеля стоїть.

Під скелею земля спить.

А в тій землі теремок,

Де ящірка проживає,

Що була колись князівною.

– Нумо, хлопці, станьмо,

Мечі з піхов добуваймо,

Князівну-полонянку

Із чарів визволяймо.

Хлопці стали,

Мечі з піхов добували,

Князівну-полонянку

Із чарів визволяли.

Вийшла вона, як квіточка, біла,

Тільки несміла, несміла.

– Ти мене любиш? – питає. – Люблю.

– Віддай мені радість свою. –

Я віддав.

– І тепер мене любиш? – Люблю.

– Віддай мені силу свою. –

Віддав.

– І ще мене любиш? – Люблю.

– Віддай мені мужність свою. –

Віддав.

Тоді очі звела,

Повні спокою,

Тоді повела

Проти себе рукою,

Я дивлюсь –

А моїх одинадцяти друзів нема,

Тільки вечір та падає тьма,

Та стоїть одинадцять стовпчиків,

Одні порохняві, другі криві,

На всіх шапочки снігові!

Дивна князівна тоді на коня:

– Чого ж твої очі в журбі?

Не нудно буде й тобі:

День у день,

Рік у рік,

Повік

Біля стовпчиків походжати

Та співати жалливих пісень,

Що зграбували тебе,

Що ти не можеш забути,

Що як же недобрим бути,

Коли небо таке голубе!

Показала зуби, як ікла,

Засміялася, свиснула, зникла.

1934

На західних полях, у намерку,

І ясен не так шумить,

І ясмин не так пахне,

Як на ранній-поранній зорі.

Як будеш тихий, як будеш добрий,

То прийдеш над самий обрій.

Там, на галяві, темна фіалка.

Ти ступиш до неї – еге!

Заламлеться під тобою,

Захрустить, як осінній лід.

І засміється фіалка...

Ти почнеш оглядатися за тропою

І зуздриш купу купинок,

Мов зграю сидух на базарі,

Одні самотні, а інші в парі.

На західних полях, у намерку,

Ясен холодом пропахає,

А ясмин поникає

На жовті руки крушини.

І загукають до тебе: “Сюди, сюди!

Ми тебе обіймем іржавцями,

Мокряками, багнами ненатлими,

Обмотаємо трав’яними патлами.

Ми тобі дівчину дамо:

Зелені плечі, слизький живіт,

Пулькаті очі – краса боліт!“

І знов засміється фіалка,

Що тебе ображає хто хоче.

І раптом тиша сумна

І якась статечна жона.

Ти руки до неї: “Ноче!“

4.XII.1931

III

Де улицю укрили

Петрові батоги,

У колію знайому

Не покладу ноги.

Були одчинені двері,

Та тільки ніч увійшла,

Клишонога незграба ніч.

Нема на ній шапочки голубої

З зигзагом із сірого шовку.

Не скажу я, обнявши її:

“Мила, як довго ждав я!

Коло вікна твойого,

Коли приходить день,

Не я турбую віти

Горобини й вишень“.

Зате, як вийде вона

Раненько з місяцем-другом,

І стануть сідати обоє

На громохкий сонячний віз,

І весело заторохтять орчики,

А я буду дивитися з ганку, –

То не оглянеться на мене

І не засміється глузливо

Клишонога незграба ніч.

12.VI.1931

Я іду здовж ручаю.

Вечірня пташка мигтить крильми.

На вільхи, на скелі спадає

Покошлана мерва тьми.

Іду я самітно, леле!

Забуті руки ломлю.

Чи зрине казковий шелест,

Світющий шелест “люблю“.

Та все навколо знайоме,

І глузливо шепоче тьма:

“Ти йдеш не в казку – додому,

А казки... казки нема“.

23.V.1931

Ти ляж та й засни собі, тату,

А я біля тебе кластиму хату.

Стіни

Пороблю із сухої чатини

На покрівлю соснових гілок,

А волотка трави – то над нею димок.

А як прийде яка горбата

Або інший лихий чоловік, –

Бо тут сьогодні багато

Проходжає калік, –

То я тебе закидаю

Сонячними шапочками маю

І скажу, затуливши собою хатинку:

– Тут мого тата немає,

Десь він інде тепер на спочинку,

Бо він приїхав дуже трудний,

То ви марно сюди не ходіте

І голосом не ячіте,

Все одно чаклунки горбаті

Не мають сили при моїй хаті.

20.VI.1931

Чи ти чуєш, нечуйвiтре,

Ти, що коливаєшся

На вечiрньому небi,

На вмирущому свiтлi!

В кутку двора iржава лiйка,

Забута тачка. Осiнь ходить,

Збирає сухозлiтку листя,

Стебельну ламань. Осiнь, осiнь!

I я тепер ходжу, як ти,

Збираю тьмяну сухозлiтку

Того, що молодiсть дала,

А я згубив так необачно.

Коли б зiбрати якнайбiльше!

Ой послухай, нечуйвiтре,

Ти, що коливаєшся

На примерклому свiтлi,

На прoтавцi зорянiй.

Коли б зiбрати якнайбiльше!

Нехай тодi глуха зима,

Нехай залiзо самоти,

Я б засвiтився сам од себе,

Як золотяться гловарi

В дому жовтневої зорi,

I, замiсть стоптаних фiалок,

На полi вечора мого

Зростав би, може, iнший цвiт –

I незрадливий, i нетлiнний.

Чи ти чуєш, нечуйвiтре?

1931

VII

– Десь ти з чарами став до бою,

Що не владні тепер над тобою

Ні недобра моя красота,

Ні олживі уста.

– Я не з чарами став до бою,

А як нехворощ польова

Обкололася мерзлою млою,

Я завіявся в сніжний дим

І за сіткою колихкою

Уздрів потаєнний дім.

Проживало там три сестри,

Три жаденних жури.

Там я милий був гість —

Біле ж тіло,

Кров червона,

Жовта кість.

Ізв’ялили, спили...

Та навесні морелевий цвіт

Полонив мене у свій літ,

І склонили мене вітри

До оселі моєї сестри.

А в оселі сестри –

Там горицвітом розгоряє,

Там зірниці лежать на траві,

Там кущі,

обкувавши пліт,

Зеленять мій улюблений світ,

Надвечірній світ.

18.V.1931

VIII

Уже вечір, вечірній вітер.

За безлистим деревом саду,

Як дві нерідних сестри,

Вербова віта цвіте

І жовта свіча горить.

Вербова віта цвіте

На весну, на юний шум,

А навіщо ця жовта свіча?

Уже вечір, вечірній вітер.

Ти бачиш на сході вороних коней,

Повкриваних древніми паполомами,

Як виринають із сивого мороку?

Будуть тихо назад брести,

Будуть тебе везти,

А жовта свіча відокремиться

від вербової віти

І буде кульгати за ними на одній нозі,

Курячи сипким димом,

І прийде на замкнену влоговину,

І поклониться кам’яній півночі.

Уже вечір, вечірній вітер.

Небо, роздерете на світло і тьму!

Нехай жовта свіча скапає своє тіло

На мою паполому,

Але вербова віта нехай цвіте,

І коли зринеться зоря,

То нехай не падає на мою димку свічу,

Щоб її погасити,

А нехай розсиплеться по вербовій віті,

Щоб її осіяти.

1932

Пiд вiкном моїм жовтий буркун

Сумував, що вечiр прийшов,

Що день вiддає ключi.

Уночi

Завiтав до мене чаклун.

Величний, приязний дiд.

Повiдaє:

– Я твiй сусiд

I тебе за мирнiсть люблю.

Я знаю притугу твою,

Угамую чадну печаль.

Коли хочеш, над цим вiкном

Колихнешся квiтущою вiтою,

I не буде нiчого жаль.

Я склонився чолом –

не одвiтую.

Буркун засвiтився в вiкнi,

Буркун.

Буркун надо мною, як дерево, став,

Широко гiлля розметав.

От над правим моїм плечем

Линyв золотавим дощем

I на лiве плече

Стiкає менi гаряче.

Впливають зiрницi в вiкно,

Стають на цвiтi тонкiм.

О як же давно-давно

Був я у блиску такiм!

1932