ПОЕТИЧНА ТАЙНА ІРИНИ ЖИЛЕНКО
Згадалося: то були золоті часи… Ще не почалися літературно-поетичні погроми (а вже готувалися!), ще моє покоління не виключили з університету, не склали “чорних маланчуківських списків“ (хоча вже складалися!) — кого на двадцять кращих років одірвати од літератури, ще все було одвертим, щирим і наївним, і далі таки згадалося (і не забудеться ніколи!), як у затишній оселі подружжя Дроздів збиралася поетична юнь, пила каву, пахучу й міцну, читалися вірші, говорилося, вірилося у справді справжнє і, може, велике літературне майбутнє.
Згадалася Ірина Жиленко, господиня дому, завжди усміхнена зі своїм уже тоді навдивовиж зрілим поетичним словом, безамбітно щира й відверта, зі своїм тихим і м'яким словом, і саме з її власного голосу, і саме її вірші набували красивого звучання, саме з її інтонаційної поезії чулася якась ніжно-ворожбитська доброта, уже тоді магія її поезослова мала свої яскравообрамлені контури справжньої поетичної особистості, вона ні під кого чи когось не писала, вона писала сама від себе, сама під себе і, може, навіть часто й сама собі. І так було.
Та час невблажно йшов. Багато хто з її ровесників ставали лауреатами, дипломатами, дисидентами…
Вона жила поезією в поезії і в собі. І так, мабуть, завжди повинно бути, бо ж то є земнонебесна доля справжнього митця. Та невблажно миналися роки й дати, кому на медалі, премії, хрести…
А Ірина Жиленко мало друкувалася, про неї мало згадували, а то й — забували, її не втискували ні в які “обойми“, напрямки, течії, школи… Вона наче була сама по собі (бо воно й справді так було), одірвана од усіх презентацій, пишномовства, улесливості й хвальби.
Але ж: вона писала й творила свій власний поезосвіт, свою поетичну долю. І ось нещодавно видавництво “Фоліо“ видало найновішу книгу Ірини Жиленко “Цвітіння сивини“. Скажу одверто: дивовижно-міцної, ніжної і щемкої напруги ся книга. Це — як підсумок прожитого і печального, і великого, але ж на часі вже інший час, і поетичний циферблат, як і роки, не так вже гучно стукотять, як за словами Вінграновського колись-то мовленими: “Не чуть весняних наших дзвонів, але й осінніх ще не чуть“. І саме про цей перехід чисто жіночого життя від літа до осені, це, як колись давно виданої книги Володимиром П'яновим про Максима Рильського, одною назвою “Третє цвітіння“ сказано багатоточно й підсумовуючосумно та ж і обнадійливо-прекрасно.
Японський поет Ісікава Такубоку, до якого в своїй книзі звертається й Ірина Жиленко, сказав і про радість, і про розквіт, і про призахідне сонце людського життя.
“Весною — квіти, зозуля — влітку, ясен-місяць — восени“.
Ірина Жиленко по-своєму, щирожіночо каже про це:
Небо все сиріше, я старіша.
Може, вже
й не треба отаких.
Та стоять за мною
в черзі вірші —
лиш встигай записувати їх.
Як вони бажають жити!
Допишу я вірші, тайкома
передам Останньому:
скажи там,
хай ніхто вже черги
не займа…
І раптом як продовження вищемовленого, щемко, ніжно-сокровенно, сповідно-одверто виговорює, майже пошепки каже:
Я трішки, зовсім
трішечки, загаюсь,
бо ж таки зрідні озимині.
Ще, ще живу…
І ніжно усміхаюсь
до сонця, що заходить
у мені.
Ірина Жиленко в цьому передосінньому часі чується вільно і щиро, не підфарбовуює його, не трагізує, не возвеличує, вона забарометровує ту неминучу імпульсивність, навіть аж надмірну прозорість свого навколишнього життєвого чуття:
Останній соловейко сонця
востаннє тенькнув —
і ніде…
Як важко говорить з красою
німою мовою людей.
Колись у Вінграновського “сивина сіяла“, бо то ще була ранньо-молодеча метафоризація часу та чутливий вимір себе у ньому, “Цвітіння сивини“ в Ірини Жиленко — чисто-жива реалія, од якої нікуди не дітись, і вона не вертає себе в пробуто-відбуті літа, у неї все дорого-нинішньо визвучує якоюсь особливою ореольністю, тою осяйністю, притишеною обережністю нікому не віддати самовласний вияв отої душевної святості, якою наповнений, налитий тільки ти, бо ж:
Даремно питати у квіту
про зиму.
Яка там зима!
Душа його віддана літу.
А літа зимою нема.
Розквітлася квітка —
квітне.
Їй любо синіть чи жовтіть.
І стільки у літечка літа!
І стільки життя у житті.
Поетеса чітко та об'ємно відчуває і тепло, і холод, і жорстокість, і невигадану самотність, і, що найголовніше: справжність, прекрасність і трагічність життя, й не просто однознаково-свого, а нашого, кожного із нас, бо ж тільки безбоязно-вільний митець може мовити безболісно та щиро:
Але ж лампа горить!
І Рахманінов бренька.
Говори, говори,
моя Музо старенька.
Говори самотою,
поки тихі дощі
Не приб'ють наді мною
сиру землю вночі.
Органічне поєднання в поезії Ірини Жиленко ліричного й одверто-надривно-сповідально-припечаленого начала причаровують нас при прочитанні кожного вірша із книги “Цвітіння сивини“. Вона пише, як пише тільки вона.
Бо просто інакше писати не вміє. Не хоче. Не може.