Всі публікації щодо:
Мовознавство

Мовознавець Олекса Синявський

Синявський Олекса Наумович [23.IX (5.X) 1887, с. Андрївка, тепер Бердянського р-ну Запоріз, обл. — 24.Х 1937] — український мовознавець, професор з 1920.

Закінчив 1911 Харків. ун-т. Працював 1920-28 професором української мови Харківського ІНО, з 1928 очолював Діалектичну комісію ВУАН, з 1930 — зав. відділу діалектології Інституту мовознавства ВУАН, одночасно (1932-37) — професор київських університету та педагогічного інституту.

О.Синявському належать праці з сучас. та істор. фонетики й граматики укр. мови („Фонетична контроверса”, 1926; „Спроба звукової характеристики літературної української мови”, 1929; „На синтаксичні теми”, 1931), з історії укр. літ. мови („Мова творів Гр. Сковороди”, 1924; „Елементи Шевченкової мови, їх походження і значення”, 1931), з діалектології [„Діалектологічний порадник”, 1924; „З української діалектології (Про фонематичний принцип у діалектології)”, 1929, — у ній уперше обгрунтовано фонемат. принцип у діалектол. дослідженнях, з історії укр. мовознавства („Потебня як дослідник української мови”, 1928) та ін.

Написав „Коротку історію „Українського правопису“” (1931). Ініціатор укладання словника мови творів Т. Шевченка, автор посібників з укр. мови для учнів і вчителів школи та самоосвіти: „Вчимось писати (початкова наука письма у школі і вдома)” і „Короткий нарис української мови” (обидва — 1918), „Українська мова” (1923), „Норми української літературної мови” (1931). У 1937 незаконно репресований і розстріляний, 1957 реабілітований.

Олекса Синявський відзначав природність і закономірність творення та позичання нового, але в межах літературної норми. Позитивним фактором розвитку мови вважав неологізми І. Огієнко: „Культурне людське духовне життя невпинно зростає і потребує нових слів на своє означення, а тому й постають новотвори“, але „треба мати певний такт і глибоке мовне чуття при творенні нових слів“, бо „зловживання варваризмами й неологізмами сильно затемнюють нашу мову“.

Досвід українського мовознавця Олекси Синявського, що сформувався на широкому фактичному матеріалі вивчення різних варіантів української нормативної і діалектної вимови. Ще у 1929 році він поставив під сумнів розуміння функції фонеми, як таке, що не відповідає об'єктивно існуючим фактам11. Вчений пропонує: „Щоб констатувати наявність у мові якоїсь фонеми чи фонематичного значіння звука, ми часто можемо спиратися на інші фонеми з аналогії. Так, фонему ть (життя...) ми можемо визнати на тій тільки підставі, що цей звук артикуляційно-акустично відрізняється від ть тим самим, чим відрізняється фізіологічно споріднений дь супроти дь (довгістю), тобто коли можна встановити пропорцію дь : дь = ть : ть, отже й дь : ть = дь : ть“.

Пропонований для плану реалізації принцип аналогії пояснює усталене співіснування форм (артикуляційно-акустичних типів) як системну рису артикуляційної бази українського мовлення; встановлена пропорція має аксіологічну перевагу для виконавця типізованих артикуляційних дій, а поняття фізіологічна спорідненість розкриває онтологічний механізм формування артикуляційного типу і виділення його з-поміж інших типів. На прикладах сполучення приголосних у словах повіс(ь)те, с(ь)тягати, с(ь)під, с(ь)тріха та ін., де фонема /с/ може реалізуватися як звук з більшою або меншою м'якістю, він показує залежність характеристик фізичного вияву цієї системної одиниці від комбінаторно-позиційних умов реалізації, з чим і пов'язана складність у визначенні її статусу і виконуваної функції.13 Тому Олекса Синявський поряд з поняттям „фонема з значення“ та „з походження“ пропонує вживати поняття „фонема з становища“.

Він постійно враховує фактор взаємодії компонентів цілісно вимовленого слова чи складу. Це, наприклад, стосується пропонованої норми вимови ненаголошених и, е, аналізу явища пом'якшеності в групі приголосних.16 О.Синявський приділяє багато уваги тим відтінкам приголосних, які вважаються дуже рідкісними або зовсім відсутні у системі фонем, але широко представлені у мовленні.17 Надзвичайно важливим є визнання автономності фонематичного значення м'якості у зв'язку з її фонетичним виявом.18 Адже зараз статус м'якої фонеми пов'язують з її дистрибутивними властивостями, які начебто завжди корелюють з відповідною фонетичною реалізацією. Інтерпретація частотних характеристик звуків за особливостями їх продукування дозволила Синявському визначити 59 приголосних і 12 голосних. Отже, навіть на матеріалах палатограм, які відбивають результати артикуляції, мовне чуття вченого дозволило побачити важливі риси процесу продукування та його зв'язок з функціонуванням і таким чином визначити головні, актуальні й до сьогодні орієнтири фонетичного аналізу.

Належав до славної кагорти талановитих, патріотично налаштованих український мовознавців. Близько 10 років працював у мовознавчих установах академії наук Києва. Усю творчу енергію, талант віддав дослідженню рідного слова, безкомпромісній боротьбі за його чистоту і розквіт.

Праці Олекси Синявського „Короткий нарис української мови”, „Порадник української мови” у 20-і роки були настільними книгами у школах. Рішуче виступав проти вживання архаїчних слів, іноземних термінів.

Сьогодні актуально звучить думка Олекси Синявського про те, що „єдність будь-якого народу виявляється насамперед в єдності його літературної мови, цієї найголовнішої ознаки нації”.

Використана література:

1. Грищенко А. П. Пам'яті видатного мовознавця. „Мовознавство”, 1967, №6;

2. Жовтобрюх M. А. Визначний дослідник укр. мови. УМЛШ, 1967, №12.

3. Винник В.О. В авангарді українського радянського мовознавства // Мовознавство. 1982. №

4. Огієнко І. Історія української мови. К., 1995.