Проблема творчого становлення І. Котляревського у зв'язках із культурно-мистецькими тенденціями української провінції

Проблема творчого становлення І. Котляревського у зв'язках із культурно-мистецькими тенденціями української провінції

Всі публікації стосовно письменника: Іван Котляревський

Досліджуючи формування нової української словесності, доречно зупинитися на висвітленні особистісно-творчого становлення І. Котляревського. До вивчення цього питання частково вже зверталися П. Волинський [2], Є. Кирилюк [5], М. Мороз [9] та ін. На сьогодні актуальною є потреба додаткових пошуків, спрямованих перш за все на осмислення творчого становлення І. Котляревського у зв'язках із культурно-мистецькими процесами української провінції – це дозволить відчутно збагатити уявлення не лише про українського автора, а ще й про загальну літературну динаміку „зламу століть“.

І.Котляревський, який народився в провінційній Полтаві, у своєму особистісному і творчому становленні пройшов загалом типовий для тогочасного українського інтелігента шлях. Походив він із небагатої сім'ї – батько майбутнього письменника обіймав посаду канцеляриста міського магістрату, а дід був священнослужителем, дияконом соборної Успенської церкви; однак усе-таки знайшлися якісь підстави для визнання за Котляревськими дворянства – їх було записано до родовідної книги Катеринославського намісництва [12, 331]. Побут родини навряд чи помітно відрізнявся від простонародного, а однією з мов домашнього спілкування, звичайно, була українська.

До 1783 р., коли колоніальна адміністрація скасувала козацький військовий устрій, Полтава лишалася центром полкового управління. Певно, ще з тих часів пам'ять І. Котляревського зберігала привабливі образи козацького ладу: не випадково спомин про „славнії полки козацькі“ [6, 127] в його „Енеїді“ вражає щирістю вислову.

В останній чверті XVIII ст. Полтава була невеликим старосвітським містом, яке налічувало близько тисячі будинків. Її культурна атмосфера зберігала типові для української патріархальної провінції риси. „Відзначалась… Полтава в ті часи непролазною грязюкою в сльоту, численними садами, патріархальним побутом своїх громадян, що не соромились говорити по-малоросійськи і разом з тим були досить освічені“ [13, 92]. Тихе розмірене життя й маленькі принади повсякдення, з одного боку, й водночас глушина провінційного захолустя, з другого, формували своєрідний стереотип малої батьківщини – світу відкритості й доброти, що мусить, однак, поступитися загальному духові часу з його оптимістичною вірою в поступ та раціоналістичною безжальністю просвітницького централізму. „Нема сумніву, Полтава змінилася набагато до кращого, – писав С. Стеблін-Каменський. – Все це прекрасно, – що й казати! – а все-таки жаль старих добрих часів, коли Полтава була маленьке, скромне губернське місто…“ [13, 92]. Імперський штиб життя виявився надзвичайно принадним для багатьох представників української дворянської молоді, що, прагнучи до реалізації амбітних кар'єрних планів, засвоювали централістичні моделі життя як раціонально виправдані та безальтернативні. „Загибель гетьманської держави сприймалася ними як щось неминуче, – зауважив Ю. Луцький. – <…> Якщо у сімнадцятому сторіччі дилема була: Україна чи Росія, то у вісімнадцятому вона звелася до іншого: провінціалізм чи імперія. Тож не дивно, що багато хто з них вибрав друге, і навіть ті, які не зробили цього, не відчували суперечності між своїми регіональними амбіціями та урядом“ [8, 26].

Виховання І. Котляревського, очевидно, було традиційним для українського міського середовища. Окремо слід виділити впливи діда, тісно пов'язаного з церковним життям, та батька – людини з певною освітою і, можливо, з ширшими культурними інтересами. Логічно припустити, що в родині, хоча б і з практичних міркувань, цінували роль освітнього цензу, тож і перші уроки грамоти І. Котляревський міг одержати саме в домашньому колі. На думку біографів, початкову освіту він здобув у так званій дяківській школі. „Учився Котляревський спершу, мабуть, за тодішнім звичаєм, у дячка, бо часто оповідав про відомі субітки“ [13, 99], – відзначав С. Стеблін-Камінський. У таких школах обов'язки вчителів нерідко виконували колишні студенти Київської академії – тоді провідного українського освітнього центру. Ці вчителі загалом були досить освіченими і, крім того, виступали носіями певного літературного багажу, засвоєного ще в школі.

Свою освіту І. Котляревський продовжив у місцевій семінарії, що мала, однак, назву Словенської. Тоді в Полтаві перебував центр Словенської єпархії – тож звідси й назва навчального закладу, що до тієї єпархії належав. Року 1786, коли єпархію перейменували в Катеринославську і Херсонеса Таврійського, семінарія відповідно теж одержала офіційну назву Катеринославської.

Вступивши до семінарії в десятилітньому віці, І.Котляревський перебував там більш як дев'ять років – з лютого 1780 до літніх вакацій 1789 р. Очевидно, саме на цей період припало становлення його особистості; тоді ж, слід гадати, склалися його естетичні уподобання.

Викладання в семінарії проводилося російською та латинською мовами, а серед дисциплін, що пропонувалися як обов'язкові, переважали гуманітарні. І.Мартинов, який навчався в одному класі з І. Котляревським, згадував про свої семінарські студії таке: „Проходячи ординарні класи від фари до богослов'я, за звичайним тоді в семінарії порядком, крім головних предметів навчання, якими вважаються латинська й російська граматики, поезія, риторика, філософія й богослов'я, я вивчав тут грецьку, трохи німецьку мову і арифметику; інших наук і мов в сій семінарії тоді не навчали“ [4, 142–143].

Учні семінарії засвоювали основи спадщини античних мислителів і письменників. У рамках навчального процесу значна увага приділялась також творам відомих російських літераторів. Підручники переважно були російськими, зокрема поетику й риторику студіювали за книжками А.Байбакова та М.Ломоносова.

Знайомлячись із правилами віршування та красномовства, семінаристи мали змогу набувати й розвивати навички практичного володіння словом. Нерідко складання віршів та промов для учнів виходило за межі навчальних екзерсисів: іноді твори призначалися для публічного проголошення на урочистостях із нагоди святкових подій, іноді підносилися в дарунок поважним особам. Свідчення про це залишив у своїх спогадах товариш І. Котляревського по навчанню, яскраво висвітливши цікаві моменти психології семінариста. Він розповів, зокрема, таке: „Єпархією, до якої належала Полтавська семінарія, керував уже видатний архієпископ Амвросій, під іменем катеринославського та херсонес-таврійського. Архіпастирю цьому став я відомий особисто з нагоди присвяти йому, в день його тезоіменитства, складеної мною оди. Вірш мій, як я сам згодом відчув, був поганий, але преосвященний, як то характерне для великих душ, прийняв його прихильно, подарував мені двадцять п'ять карбованців, що тоді становило велику суму, як для мене, й риторику, на російській мові ним написану, коли він був у Москві, і сказав: „От і я свого часу писав. Продовжуй. Бог благословить твої труди“. Підбадьорений такою ласкою, я не жалкував сил, щоб успіхами своїми звернути на себе ще більшу увагу архіпастиря“ [4, 143–144]. Отже, в семінарії всіляко заохочувалась літературна практика, причому її вага визначалася, зокрема, двома головними чинниками: перший походив від визнання високого морального авторитету книжного слова, другий співвідносився з переконанням, що поетичні вправи можуть сприяти розвиткові ораторських якостей вихованців. Тож зовсім не дивно, що перші літературні спроби І. Котляревського припали на час його навчання. Уже тоді він вирізнявся з-поміж інших семінаристів неабияким поетичним хистом. За свідченням його товариша Насвєтова, яке передав С. Стеблін-Каменський, „ще в юному віці Котляревський мав пристрасть до віршів і вмів до всякого слова майстерно добирати рими, дотепні і вдалі, за що товариші по семінарії прозвали його „римачем“ [13, 99].

Набутий по виході з семінарії життєвий та літературний досвід посутньо скоригував естетичні погляди І.Котляревського. Однак засвоєні ще за часів навчання основи класицистичної поетики та уявлення про функціональний аспект художнього слова великою мірою визначили характер усієї творчої діяльності письменника. Очевидно, саме в семінарії І. Котляревський засвоїв також таку модель художньої комунікації, що передбачала наявність конкретного, упривілейованого адресата – „читача-мецената“, впливового покровителя, якому, як правило, присвячувався твір. Скажімо, „Пісня на Новий 1805 год пану нашому і батьку князю Олексію Борисовичу Куракіну“ є яскравим прикладом реалізації такої моделі. Це стосується й „Енеїди“, єдине прижиттєве авторське видання якої побачило світ із присвятою „С.М.К?ю усерднейше посвящает сочинитель“ (криптонімом позначений полтавський губернський предводитель дворянства С.Кочубей). Відомо також, що п'єси І.Котляревського постали за меценатського сприяння й заохочення князя М.Рєпніна. Досить гостро цю прикмету образу письменника прокоментував П.Куліш: „Угождать знатным, по понятиям его века, было свидетельством отличного ума, умеющего обратить на себя внимание государственных мужей, которые тогда заправляли всем, не исключая и самой литературы“ [7, 257]. П.Куліш, звичайно, оцінював І.Котляревського з погляду свого часу, зорієнтованого вже на інші духовні пріоритети, що перш за все наділяли літературу виразною ознакою опозиційності. Натомість для І.Котляревського наявність покровителя – це ще значною мірою особливість поетики, школи. Це, сказати б, вимога жанру за умов, коли естетика корелює з соціологією та регламентує форми і способи публічного висловлювання, зокрема й літературні.

Висвітлюючи особистісне й творче становлення І.Котляревського, годі обійти увагою специфічну шкільну субкультуру, визначену соціальним статусом школяра та великою мірою генеровану семінарським побутом. Це явище в Україні мало на той час уже певну традицію, найбільш яскраво представлену в літературній і театральній формах. Під цим оглядом життєва й мистецька практика мандрівних дяків – можливо, один із найбільш цікавих феноменів української соціальної дійсності XVIII ст. Корпоративний характер шкільного устрою, у якому домінували освітні завдання, співіснував із природними потребами ширших суспільних контактів, оскільки співвідносився з психологією людини в стані вибору певного соціального амплуа. Можливо, звідси походить посилення ігрового складника як своєрідного засобу моделювання майбутнього вибору.

Шкільна субкультура – явище молодіжне, а отже, ще й за визначенням протестне, опозиційне – звичайно, в межах певного соціокультурного простору, де молодіжний протест є передбачуваним і навіть санкціонованим. Не дивно, що носії такої культури нерідко виявляли схильність експлуатувати стереотипну маску школяра, котра дає, як, скажімо, маска дивака чи юродивого, підстави розраховувати на привілейоване становище у певних ситуаціях. Бурлеск при цьому виступає ніби стильовим відповідником побутової поведінки школяра, відтворюючи у своїй структурі її протестний, пародійно-ігровий елемент.

Об'єктом пародіювання, а точніше – бурлескного переінакшування загалом могло виступати все штучне і схоластичне (чи принаймні все, що визнавалося таким), іноді просто недоступне для розуміння. Траплялося, що твори семінаристів призводили до ексцесів: приміром, П. Кореницький, молодший сучасник І. Котляревського, був відрахований за надто сміливі атестації семінарського керівництва та духівництва. П. Кореницький, відомий ще з часів навчання як майстер віршованих експромтів, став навіть героєм переказу, який містить цікаву характеристику стереотипного образу школяра-віршувальника: „Розповідають, що коли він в останній раз, діставши уже свідоцтво про звільнення, йшов по коридорах семінарських і побачив перед собою двері ректорської квартири, у нього промайнуло в голові: „треба віддячити“! Намацавши в кишені грудку крейди, він написав на дверях квартири такий експромт:

Отут цілісінька сім'я –

Сірко, рябко і цуценя.

А в квартирі цій жили: сам ректор, його секретар – ряба, вся побита віспою людина, і хлопчик-келейник, що був у них на послугах“ [1, 61]. Випадок П. Кореницького показує, зокрема, й те, що йдеться тут про носія саме шкільної культури – навряд чи його семінарську творчість можна кваліфікувати як таку, що виходить поза межі шкільного побуту. Вона добре узгоджується з нормативною системою риторичних і поетичних рекомендацій, що їх пропонувала шкільна наука; тут урочиста ода, присвячена архіпастирю, і віршоване глузування з семінарського керівництва – явища, які належать до спільного субкультурного простору.

Тим-то й не дивно, що в літературному доробку І. Котляревського добре сполучаються жанри урочистої кантати та бурлескно-травестійної поеми. Остання перебуває в безпосередній залежності від семінарської субкультури з її розважально-пародійною домінантою. Той багатий матеріал, що його навів і прокоментував П. Житецький у своїй цікавій розвідці про „Енеїду“, переконливо засвідчує залежність поеми від традиції шкільного віршування. А. Музичка також слушно відзначив, що „не один опис пекельних мук узяв Котляревський із епіграмів, писульок і сатир, що ходили між його шкільними товаришами…“ [10, 230]. Поза сумнівом, „Енеїда“ великою мірою побудована на пародійно-ігровому осмисленні шкільного досвіду. Безліч семінарських атрибутів – чи то образів конкретних побутових реалій, чи ледь схоплюваних змістових контекстів, чи стильових нюансів – дозволяє говорити про виключну роль шкільної субкультури в художньому світі І. Котляревського. Шкільний досвід зазнає тут посутньої ретроспективної корекції, в багатьох випадках іронічно, аж до заперечення, переосмислюється, але виступає, однак, як такий, що визначає в загальних рисах структуру літературного, культурного й багато в чому соціального проявів його особистості.

Багато також важила місцева етнокультурна специфіка, що накладала виразний відбиток на семінарський побут. Вихованці семінарії, у більшості українці, підтримували постійні контакти з різними верствами місцевого населення, ніби відповідаючи на його соціальне замовлення. Це виявлялося переважно в наданні послуг у сфері освіти й виховання: чимало семінаристів нерідко упродовж всього року, а особливо під час літніх вакацій заробляли на своє утримання, навчаючи дітей із забезпечених родин. Природно, що вони мусили рахуватись із запитами в масі своїй патріархального, старосвітського середовища, а отже, погоджувати семінарську науку з усталеними традиціями народного виховання. Згадуючи роки навчання в семінарії, І. Мартинов зазначав, що вже в риторичному класі сам міг заробляти уроками. Певно, з огляду на скрутне матеріальне становище, мусив працювати й І. Котляревський – як один із кращих учнів він був до того добре підготовлений. Не випадково його кандидатуру рекомендували для здобуття педагогічного фаху в Петербурзькій Олександро-Невській семінарії. Це сталось у вересні 1788 р., та І. Котляревського на той час у місті не було; можна припустити, що на вакаціях він працював приватним учителем за межами Полтави, де й затримався до початку нового навчального року.

Факт рекомендації І. Котляревського до столичної семінарії є досить знаменним, бо не лише засвідчує його успіхи в навчанні, але й висвітлює можливий і передбачуваний розвиток життєвого шляху молодого обдарованого українця тих часів. Під цим оглядом доречно звернутися до цінних передусім із психологічного боку спогадів І. Мартинова, який, власне, й назвав І. Котляревського архієпископові в числі прийнятних для столичної семінарії кандидатур. І. Мартинов пригадував, що, одержавши пропозицію їхати до Петербурга, навіть не витрачав часу на роздуми для прийняття рішення: „Питання це так схвилювало мене, що не тільки слова, але й уся подоба моя виказували бажання моє їхати в столицю. Преосвященний, помітивши це, сказав з усмішкою: „Дуже добре, але ти мені тут потрібний: ти вчиш грецький клас“. Несподівано це заперечення після такої приємної пропозиції викликало в мене сльози, я плакав і просив не позбавляти мене такого щастя“ [4, 144]. Товариші І. Мартинова, Стефановський та Іллічевський, навіть і не подумали відмовитись від шансу потрапити до Петербурга, навпаки, сприйняли його з радісним піднесенням. І. Котляревського на той час не було в місті, тож нагодою, що йому трапилась, він просто не міг скористатися. Яким би привабливим не було пояснення Є. Сверстюка (мовляв, тодішня відсутність І. Котляревського в місті – не що інше, як „суто українська фігура відмови від високої честі“ [11, 261]), та навряд чи можна його, це пояснення, прийняти. Визнати слушність такого пояснення означало б дуже спростити образ письменника – погодивши зі стереотипними уявленнями іншої епохи, зробити з нього „свідомого українця“.

Те, з якою готовністю товариші І. Котляревського сприйняли перспективу продовжити освіту в столичному місті, віддзеркалює психологію молодих, обдарованих і амбітних провінціалів, які, що природно, прагнули одержати можливість для більш повного розвитку своїх здібностей та самореалізації. Зрозуміло, що образ імперської столиці приваблював молодих українців не лише з кар'єрних міркувань. Чимало талановитих сучасників І. Котляревського саме в Петербурзі з його західницьким космополітизмом та розвиненою культурною інфраструктурою одержали можливості творчого самовияву. Варто пригадати хоча б М.Гнідича, який навчався в семінарії кількома роками пізніше за І. Котляревського, чи значно молодших за нього М.Гоголя та Є.Гребінку, випускників Ніжинської гімназії вищих наук. Характерно, що вже з 30?х рр. ХІХ ст. Петербург стає, поряд із Харковом, важливим центром українського культурного життя, відчутно впливаючи при цьому на об'єднання й організацію літературних сил провінції. Та й ставлення до українців у столиці на той час було досить прихильним. „Думал я долго дорогою: що з мене буде в Петербурзі, що я там робитиму між москалями? – Ділився враженнями Є. Гребінка. – И вышло противное. Петербург есть колония образованных малороссиян. Все присутственные места, все академии, все университеты наводнены земляками, и при определении человека на службу малоросс обращает особенное внимание как un homme d'esprit“ [3, 566].

Більш як дев'ять років, проведені І.Котляревським у семінарії, дали йому освіту з доброю гуманітарною основою. Тут він познайомився з античною та російською літературою. Оскільки навчальний процес передбачав вивчення чужих мов, то семінаристів хоча б оглядово знайомили з творами західноєвропейської літератури. Очевидно, тоді за посередництвом учителів, вихованих в українських школах за умов слабшого русифікаційного впливу, І. Котляревський познайомився також зі зразками української книжності. Окремо слід відзначити його органічний зв'язок із практикою шкільного бурлескного віршування, що передбачала безпосередні контакти з тими верствами населення, де панувала українська мовна стихія й лишалися живими фольклорні традиції.

Для І. Котляревського, як і для більшості освічених українців його часу, багатомовність була характерною рисою особистості. Латинська й грецька, як мови освіти, залучали до класичних зразків світової культури. Ті ж функції виконували німецька й французька, допомагаючи засвоювати європейські культурні впливи, а остання до того ж була ще й важливою прикметою дворянського виховання та мовою спілкування у вищому товаристві. Російська мова виступала в семінарії не тільки мовою викладання, але й залучала учнів до наднаціональних атрибутів імперського державного й культурного життя. Для пересічного семінариста мовні пріоритети зумовлювалися, як правило, особливостями суспільної ієрархії. Французька та російська мови асоціювалися з кар'єрними перспективами, натомість за українською мовою міцно закріпився статус побутової і простонародної. Використання народної мови допускалося, згідно з настановами класицистичної поетики, лише в низьких літературних жанрах, де персонажами могли виступати простолюдини. Однак у випадку І. Котляревського, жителя імперської провінції, мовна ієрархія визначала дещо специфічний статус української мови. Для нього та мова, що утвердилась у суспільній свідомості як простонародна, була передовсім мовою сімейного виховання та домашнього спілкування. У семінарії вона функціонувала в межах шкільної субкультури, а отже, набувала опозиційних пародійно-ігрових рис стосовно тих мовних систем, що постачали матеріал для творення високих жанрів. Цей статус поступово набував ідеологічного обґрунтування, погоджуючись із просвітницькими ідеями, але не в тій їх модифікації, що була прийнята імперським центром. На перше місце в рецепції просвітницького ідейного комплексу провінція ставила його сентименталістську версію, де образ простої, „природної людини“ відігравав ключову роль. Звідси й посилення настанови на суспільну реабілітацію мови простих людей, а згодом і залучення цієї мови до числа важливих складників гораціанського ідеалу приватного життя. Українська мова ставала компонентом приватного світу, посідаючи в ієрархії мовних систем освіченого провінціала окреме упривілейоване становище.

Таким чином, можна зробити висновок, що саме за часів навчання в семінарії завершилось формування основних пріоритетів творчої особистості І. Котляревського. Тоді склалися його естетичні уподобання, в яких класицистичні приписи були відчутно скориговані впливами української старосвітчини, а також шкільною пародійно-ігровою субкультурою. Можна сказати, що письменник поєднав у собі стихійний момент естетичного самовираження української провінції із шкільними впливами, які в свою чергу зазнали посутньої трансформації, поступово погоджуючись із панівними культурними тенденціями загальноросійського імперського централізму.

Література

1. Вербицька Є.Г. З розшуків про життя Порфирія Кореницького // Українське літературознавство: Міжвідомчий республіканський збірник. – Львів: Вид-во Львівськ. ун-ту, 1966. – С. 60–66.

2. Волинський П.К. Іван Котляревський: життя і творчість. – К.: Дніпро, 1969. – 271 с.

3. Гребінка Є.П. Листи // Гребінка Є.П. Твори: У 3 т. – К.: Наук. думка, 1981. – Т. 3. – С. 501–628.

4. Каллаш В. І.П. Котляревський (Спроба характеристики) // Іван Котляревський у документах, спогадах, дослідженнях. – К.: Дніпро, 1969. – С. 141–146.

5. Кирилюк Є.П. Іван Котляревський: Життя і творчість. – К.: Дніпро, 1981. – 287 с.

6. Котляревський І.П. Енеїда // Котляревський І.П. Поетичні твори. Драматичні твори. Листи. – К.: Наук. думка, 1982. – С. 36–215.

7. Кулиш П.А. Обзор украинской словесности. Котляревский // Основа. – 1861. – №1. – С. 235–262.

8. Луцький Ю. Між Гоголем і Шевченком. – К.: Час, 1998. – 255 с.

9. Мороз М.О. Іван Котляревський: Семінарій. – К.: Вища школа, 1969. – 211 с.

10. Музичка А. До початків нової української літератури (Уваги з нагоди підручника М. Зерова „Нове українське письменство“) // Червоний шлях. – 1925. – №1–2. – С. 222–237.

11. Сверстюк Є. Іван Котляревський сміється // Сверстюк Є. На святі надій. Вибране. – К.: Наша віра, 1999. – С. 253–282.

12. Срезневский В. Котляревский // Русский биографический словарь. – СПб., 1903. – С. 331–337.

13. Стеблін-Камінський С.П. Спогади про І.П. Котляревського // Іван Котляревський у документах, спогадах, дослідженнях. – К.: Дніпро, 1969. – С. 91–110.



Віртуальна читальня Української літератури для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами.

Всі матеріали на сайті доступні за ліцензією Creative Commons Attribution-Sharealike 3.0 Unported CC BY-SA 3.0 та GNU Free Documentation License (GFDL)

Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов'язковим гіпертекстовим посиланням на сайт, будьте вдячними ми приклали багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2007-2019 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.