Всі публікації щодо:
Маковей Осип

“Я маю надію прислужитися своєму народові…“ Осип Маковей

Кінець ХІХ – поч. ХХ ст. знаменитий появою у літературі нового покоління перехідної формації, з європейським літературним смаком, новочасними суспільними і політичними поглядами, з душею, що рветься до соціальної, гармонійної і щирої діяльності.

Сформований під знаком гуманітарних цінностей, Осип Маковей своєю творчістю обстоював національну незалежність та ідентичність українців як повноцінної самодостатньої європейської нації. У цьому контексті його творчість продовжила й збагатила найкращі традиції як українського поетичного слова ХІХ ст. (бурлеску І.Котляревського, гумору С.Руданського, громадянськості І.Франка, Лесі Українки, П.Грабовського, М.Старицького, сатири В.Самійленка), так і мелодійність, глибину чуття української народної поезії та західноєвропейської літератури.

Маковей увійшов до літератури в середині 80-х років ХІХ ст. – у час деструктивних змін літературних канонів, позначений пасивністю політичного життя, протистоянням неонародництва і модернізму. Як неонародник, Маковей усвідомлював потребу максимальної консолідації інтелектуальних сил, щоб відкрити своє істинне національне обличчя, пришвидшити процес самоідентифікації та послабити суперечності, які дедалі більше наростали між сферою духовного життя суспільства і реальною дійсністю. Цій меті підпорядкував життя, діяльність і творчість Маковей.

Літературна спадщина Маковея велика і різноманітна. Найголовніші прижиттєві видання його творів: „ Поезія“ (1894), „Подорож до Києва“ (1897), повість „Залісся“ (1897), збірка оповідань „Наші знайомі“ (1901), „Оповідання“ (1904), історична повість „Ярошенко (1905), „Пустельник з Путні“ та інші оповідання“ (1909), поема „Ревун“ (1911). Цикл поезій „Гірські думи“ (1899), збірки нарисів „Кроваве поле“ (1921), сатиричних оповідань і нарисів „Прижмуреним оком“ (1923); велика кількість поезій, фейлетонів, літературно-критичних та педагогічних праць, колосальний епістолярій і понині „спочиває“ в архівах, чекаючи свого дослідника і видавця.

Написанню поеми „Ревун“ передували такі події. Наприкінці 1909 р. Осипа Маковея запрошують до Львова на вакантну посаду вчителя жіночої семінарії. Та за ці роки в нього склалися „дуже добрі“ службові відносини в Чернівцях. „Красних не може собі й бажати, – відповідає він К.Студинському. – Директор людяний, вірить і поважає мене, не контролює майже ніколи: учу я, як хочу. „Гайдамаків“ читаю, не викидаючи „ніже тієї коми“ у школі, в клясі“ [4, 125]. Щоб проміняти волю на неволю, треба „чогось грандіозного“.

Перспектива „ходити поміж дощ з ляхами“ і „не бути певним куска хліба“ – не приваблювала. Службу не боюся, писав він дружині 26 жовтня 1909 р., – але львівську руську громаду ненавиджу, і все! Скоро би я в ню вліз, я без війни з нею не всидів би. Забагато там брехні і облуди, щоб я мовчав“. З іншого боку, рамки провінційного містечка, віддаленого від центрів культурного життя Галичини, були надто вузькими для повної реалізації багатогранного таланту і наукового зацікавлення Маковея. Львів – великий культурно-інтелектуальний центр, де „є з ким поговорити, є в кого порадитися, є книжки“, чого так бракувало в Чернівцях. Та й на малу батьківщину – до Яворова – ближче. Після тривалих і тяжких роздумів восени 1910 р. Маковей прийняв запрошення.

Поема „Ревун“ була завершена раніше (1909-1910), проте надрукувати її автор не наважився, побоюючись,“сатира певно, не припаде до смаку всяким великим і малим ревунам“ (3,Ф.59). Закінчивши поему, Маковей зробив двадцять рукописних відбитків і надіслав „добрим знайомим у писаних“, зокрема і К.Студинському: „Ревун – се наш типовий політичний Дон-Кіхот, чоловік, що береся до поважних справ без поважного приготовленя; се дурисьсвіт з патріотичними фразами на устах, шлягер (пустомеля. – Н.О.) і очайдух, котрий знає, що у нас може багато зискати, а нічого не втратить. Хто лише дивиться на наше суспільне життя в Галичині не засліпленими очима, сей добачить не одного такого Ревуна і між представниками народу, і в самім народі” [4, 236].

Перший відгукнувся Б.Лепкий: „Написаний „Ревун“ гладко і легко та такою мовою, що дай Боже, щоб усі писали, [4, 134] отже, чого Вам більше треба? Чи друкувати – то вже Ваша річ. Бо „ревуни“ свого Вам не дарують. Можете бути певні. Як маєте охоту поборотися, то друкуйте, а ні, то нехай люди в рукописі читають. Воно своє зробить.

А коли маю бути щирий, то радив би Вам дещо позатирати індивідуальних рисів, бо занадто видно адресатів. Та ще можна б при остаточнім читанню опустити дещо з того, що властиво до теми не належить (…) Так як тепер є, то ревун нагадує героїв Плявта, а опісля підходив би більше до Терентія. Той останній, на мою гадку, більше надаєся для Вашого способу писання. У Вас є субтельний сміх, а не такий жировий, на цілу губу“ [2, 409-410].

Маковей не послухав поради Лепкого і залишив текст без змін. У поемі піддано різкій критиці буржуазний парламентаризм, зокрема виборчу систему в колишній Австро-Угорщині. Політичне дворушництво, ворожість у ставленні до народу, зрада і запроданство – саме цим уславили себе пани посли австрійського парламенту. „Заспів“ та 20 розділів поеми простежують життя і рух політичної кар'єри „найславнішого“ пана Мирка Ревуна.

Після щасливого дитинства, незакінченого навчання в гімназії Мирко Ревун опинився в газеті „Діло“, в якій виступав з різкою критикою гімназії та професорів, а потім уже взявся на поетів. За рік

Сім поетів він позбавив

Слави їх за двадцять літ;

П'ять повістярів прославив

Так, що став гіркий їх світ!

[5, т.1, 284].

Та скоро він зрозумів безперспективність своєї роботи і послав

Всіх поетів чорту в зуби!

Музикантів – на сміття!

Маляри най топлять груби!

Лиш посольство – се життя…

Будь той посол і худоба,

І дурак із дураків,

Він – незаймана особа,

Він – учитель руснаків!

[5, т.1, 285]

Перший крок до здобуття права бути послом Мирко Ревун розрахував точно- “стажування“ у посла Скоропуди.

Посол сей був адвокатом,

аристо- і демократом,

буржуа, соціалістом,

а в потребі й анархістом.

Як кому було потрібно,

все він боронив подрібно,

параграфом і крутарством,

людяністю і варварством.

[5, т.1, 289].

Пройшовши „школу“ в такого посла, Ревун і сам став не меншим „патріотом“ і комбінатором. Він розгортає широку діяльність: організовує селян, навчає їх, „як панів прогнати з хати“, все робить для того, щоб завоювати довір'я у виборців і стати послом. Свою програму Мирко висловлює в довгому виступі на селянських зборах. Він знає, чого хоче мужик, обтяжений непосильними податками, не захищений законом, зморений дармовою підневільною працею.

Все те треба вам добути!

Треба ж знати, треба чути,

Де, в кого найти усе,

що вам щастя принесе.

Я готов іти до бою!

не поможу головою,

то поможу кулаком,

всюди з братом мужиком!

[5, т.1, 315].

Ревун клянеться солодкими словами, що за хлопа „дасть і кров, аби він лиш був здоров“. Всі ці обіцянки канули в Лету зразу ж після обрання його послом. Свої ревунські здібності не міг застосувати у Відні – „мова страх тяжка й тверда!“.

Він тому й не відзивався,

Слухав інших і дрімав;

До роботи вже не рвався

І охоти вже не мав!

[5, т.1, 319].

Справжньої, корисної діяльності Ревун в парламенті не проявив. Тільки раз наважився на „героїчний“ вчинок, взявши участь у парламентській бучі, спровокованій брехливою промовою міністра.

А Ревун се як почув, -

до міністра, та до чуба!

Раз лише його махнув –

і сердезі вибив зуба

[5, т.1, 321].

Вибитий зуб міністра приніс йому славу героя-патріота, страждальця за народ. Він став вагомим аргументом „патріотичної діяльності“ посла Ревуна у звіті перед виборцями. Ревун не мав, власне, про що й розповідати. Тут йому став у пригоді вибитий міністрів зуб, якого він привіз із собою як доказ його „патріотичної“ діяльності на користь селян. Ревун говорить про нього, як про „великий порятунок … у недолі мужика“. Вихваляючись здобутим „трофеєм“, він патріотично вигукує:

Гризли вас ворож зуби,

доводили до загуби,

ваше м'ясо рвали ласо,

проливали вашу кров –

і не мали ви нікого,

щоби вибив хоч одного!

Я наважив, пику спражив –

гляньте: се міністрів зуб!

[5, т.1, 325].

Все сказане Ревуном – чиста правда: і про визиск народу, і про мужицьку кров, і про „ворожі зуби“ гнобителів, від яких селян ніхто й ніколи не захищав. Але ця ілюзія розвіюється при читанні останньої строфи, яка має гостро сатиричний характер. Ревун обіцяв своїм селянам-виборцям багато: скасувати податки, поділити між селянами панську землю і ліси, захищати їхні інтереси. І замість всього цього – вибитий міністру зуб.

У поемі „Ревун“ О.Маковей висміяв різних „дурисвітів з патріотичними фразами на устах“, викрив їх облудність і фарисейство у ставленні до народу і його інтересів. Політичний авантюризм і брехливість, демагогія і маскування під патріота-народолюбця, кар'єризм і угодовство – визначають суть Ревуна і „ревунства“, породженого і виплеканого часом і середовищем, вичерпну характеристику якому дав Л.Мартович у листі до колишнього свого учня Карбулицького: „Подумайте лише: 1. Убійник – національний герой; 2. Чужоложник – найкращий син; 3. Злодій – оборонець чужої честі; 4. Адвокат-дерун – найкращий патріот;

5. Редактор – опришок-провідник; 6. Посол – дурень-світило Русі і т.д. А ми всі є тільки на те, щоби перед отими ріжними героями та світилами чолом бити. Се справді просто сплачені монети у нас про добро і зло – дикі інстинкти горою понад усяку справедливість“ [6, 10].

З усього сказано письменник зробив рішучий і безкомпромісний висновок: „Наше суспільне життя оперте в великій мірі на неморальних і шкідливих основах“. Його сатирична поема – це своєрідна ін'єкція, що знешкоджувала і направляла ті основи. Прізвище головного героя поеми стало називним для політичних хитрунів і демагогів з мандатом посла до парламенту, адвокатів, суддів, що спекулювали народними інтересами, наживаючись на їх праці.

Ідейно-політичні опоненти зустріли Маковея наклепами і провокаціями. „Сі політики воювали зі мною явною брехнею“, „лаяли і безчестили тільки для того, що оце чоловік, сильний в пері, не йшов навмання за ними і поважився мати свою думку. Не можу без почуття огиди згадувати сих часів…“ Надмірна увага до своєї персони найбільше дивувала Маковея марнотратством „націоналдемократичної енергії“ для „поборювання чоловіка, котрий ніколи не бажав і не бажає бути активним політиком, а лише звичайним громадянином“.

Відповіддю усім недругам була сатирична поема „Ревун. Гостра критика галицької інтелігенції за її міщанство, захланність, кар'єризм, фальшиве народолюбство, егоїзм , підле політиканство викликали бурю протестів з боку галицьких „ревунів“, які пізнали себе в сатиричних образах поеми. Позицію Маковея в громадських справах цілком схвалювала Леся Українка, вважаючи, що „замовчувати йому те, в чому він не годиться з проповідниками політики Буковинських русинів“,“було трудно, просто неможливо“, „бо тепер такий час, – писала вона в листі до О.Кобилянської, - що не раз і син проти батька мусить повстати, хоч і як то тяжко для обох“. В численних сутичках з різними супротивниками, зокрема й з урядового табору, Маковей змушений був шукати компроміс у службових справах (так було неодноразово в Чернівцях і у Львові), але принципами демократичного діяча-правдолюба він не поступався ні перед ким.

Ще при житті Маковей мав надію прислужитися своєму народові, щоб він його згадував добрим словом. Сатира письменника набула характеру не тільки соціально-психологічного, а й соціально-політичного, філософського. Вона стала зразком для наступного покоління українських письменників, в творчості яких зростала сила сатиричного викриття, розширювався і поглиблювався предмет сатири, дедалі більше різноманітними і досконалими ставали її художні форми й засоби.

Осип Маковей нещадно розвінчував, висміював, засуджував все, що ставало на перешкоді людям бути людьми, що тримало в неволі його народ, заважало національному поступу. Сатира письменника не втратила актуальності й нині. Відгукуючись на злобу дня, він намагався зачепити найголовніші проблеми життя людини. Його гострий проникливий розум ніколи не зупинявся на поверхні життя, а проникав у глибину явищ в її сокровенну сутність.

Література

1. Козоріс М. О.Маковей / /Маковей О. Вибрані оповідання. – Харків; Київ, 1929.

2. Лепкий Б. Лист до Маковея 27 вересня 1910 р. // Журавлі повертаються: З епістолярної спадщини Б.Лепкого. – Львів, 2001. – С.409-410.

3. Маковей О. Лист до Ольги Маковей від 26 жовтня 1909 р. // ВР ІЛ ім..Т.Шевченка НАН України. – Ф.59. – Арк. 319.

4. Маковей О. Лист до К.Студинського від серпня 1910 р. // У півстолітніх змаганнях: Вибр. листи до Кирила Студинського. – К., 1993. – С.236.

5. Погребенник Ф. О.Маковей // Маковей О. Твори: В 2 т. – К.,1990. – Т.1. Поетичні твори. Повісті.

6. Цит за кн. Засенко О. Осип Маковей (Життя і творчість). – К., 1968.