„Вихід у чорне“: Чорний колір у збірці „Палімпсести“ В.Стуса

Чорний – це колір, який виразно символізує трагізм, негативні почуття, песимізм, страждання тощо. Всі ці ознаки є невід'ємною складовою Стусового екзистенційного світобачення. Про них у критичній літературі написано досить багато (див. [1], [9], [10], [8], [2] тощо, проте жоден із дослідників не розглядав означену проблематику крізь призму кольору. Між тим такий підхід є одним із перспективних напрямів у вивченні художнього світу В.Стуса.

Чорний колір у „Палімпсестах“ за частотою використання посідає перше місце. І це закономірно, адже цей колір супроводжував В.Стуса усе життя і особливо під час ув'язнення. Уже в дитинстві чорний колір врізався в пам'ять майбутнього поета, тому наявний в описі вулиці Чуваської м. Донецька, на якій жила родина Стусів: „Вся в жужелиці, поросі, вугіллі, // вся сіра й чорна, і брудна й кургуза“. За свідченням сина В. Стуса Дмитра, цей „опис майже документально відтворює околицю селища кінця 1960 – х рр“, [5, 453]. Чорний колір вугілля, втомлені після зміни темні обличчя шахтарів залишили у дитини пригнічуюче враження. Куца природа сіро-чорного Донбасу не давала підстав для замилування, і можна тільки дивуватися, як попереднику і земляку В.Стуса В.Сосюрі вдавалося оспівувати цей суворий край.

Дитинство В.Стуса пройшло у злиднях: війна, післявоєнна розруха, голод. У листі до сина від 25.04.1979 р. поет згадував: „Усе дитинство моє було з тачкою... Тяжко – жили мало не лопали“ [4, 346]. Отже, Василь виконував чорну роботу, але були й радісні моменти: „Пам'ятаю, як першого костюмчика мені мама пошила сама – десь у четвертому класі, і я дуже пишався ним – із чорного полотна“ [4, 347] (виділення наше – С.Г.).

Такі деталі в житті В.Стуса, як чорна вулиця чи чорний одяг, можуть здатися дрібницями, проте не треба забувати, яке сильне враження вони справляють на вразливу психіку дитини, особливо тоді, коли та від природи (чи від Бога) наділена чутливим, поетичним сприйняттям дійсності. А саме таким був В.Стус. Психологія дитини така, що вона тягнеться до всього яскравого, різнобарвного, і якщо їй бракує кольорів, то це не може не позначитися на світогляді, характері тощо. Фіксація чорного кольору в дитинстві В.Стуса – це один із ключів до підсвідомості і творчої майстерні автора „Палімпсестів“. Це перший крок до розуміння того, чому чорний колір домінує у збірці.

Використання епітета „чорний“ до фізичних реалій, що оточували В.Стуса, фіксується в окремих текстах. Наприклад, чорний колір зустрічається у вірші „Уже Софія відструменіла...“, у якому подано враження від етапів: „Сніги і стужа, вітри й морози, // свисти й лайки, дикі прокльони, // собачий гавкіт, крик паровоза, // чорні машини, чорні вагони. // Шпали і фари, ти і солдати, // пруття і ґраття і загорода“. Ці образи перебувають у центрі вірша між відомими рефренами „Благословляю твою сваволю, // дорого долі, дорога болю“. Майстерність тут проявляється в доборі емпірийних образів: у першому рядку – дотикових (холод, стужа), у другому і третьому – звукових, у решті – зорових. Останні розпочинаються із подвійного застосування епітета „чорний“ у множині, що створює масштабну картину. Чи справді машини й вагони були чорними? Цілком можливо, що ні. Вони могли мати темний відтінок, наприклад, зеленого кольору, а мистецька уява перетворила цей колір на чисто чорний, чим загострила рецепцію поданих образів. Таким чином, на реальне значення епітета „чорний“ накладається символічне: чорний як сутність етапу, стану несвободи й пригнічення людської гідності. Реальне і символічне значення будуть іти пліч-о-пліч в описах умов ув'язнення та природи Колими.

Камеру, в якій перебував В.Стус, він назвав сіро-чорною шлаковою труною: „Наді мною синє віко неба; // сіро-чорна шлакова труна // геть обсіла душу“. Показ зорових образів у цьому уривку побудований на протиставленні двох кольорів – сіро-чорного і синього, що символізують відповідно смерть і високу недосяжність. Якщо ліричний герой виходить із камери, то потрапляє у „сіро-чорні коридори“ (вірш „Чи набрунькується гілля...“). „Сіро-чорні коридори“ попри, здавалось б, конкретно-реалістичну колористику (тюремники мало дбали про красу інтер'єру і різноманіттям кольорів в'язнів не тішили) насправді виходять за межі простого означення кольору. Зрозуміло, що В.Стус має на увазі „сірість“, „чорноту“ тієї атмосфери, в якій він перебуває, гнітючість тиску й насильства над собою, зрештою, над людською душею взагалі. Сіро-чорна графічність, „гострота“ штриха посилює це відчуття безвиході й трагізму.

Цитований вірш „Чи набрунькується гілля...“ написаний у формі питальних речень, які можна звести до одного головного: „Чи побачить ліричний герой буяння природи до нового арешту?“. Питання виникає тому, що в середині 1978 р., коли було написано цей вірш, „приблизно за рік до закінчення терміну заслання В. Стуса цькування поета з боку представників місцевої адміністрації особливо посилилось“ [6, 411]. Новий арешт постав в уяві поета в образі чорних брам: „Чи, може, кілька чорних брам // склеплять уста мені? Затям – //це може статись в кожнім тижні“. Чорні брами – поетизований образ тюремних дверей, яких у в'язниці має бути багато, щоб запобігти втечі арештанта. Чорні брами склепляють уста, тобто накладаються на них. „Склепити уста“ означає позбавити людину голосу, а відтак права на волевиявлення, яке так плекав В.Стус. Свобода слова – болюче питання для літераторів, журналістів і всіх, хто не байдужий до принципів демократії. Епітет „чорний“ у вищезазначеному контексті додає стану несвободи трагізму. Ув'язнення у такий спосіб чимось наближається до смерті, тому що людина на час відбуття покарання „вмирає“ для вільного світу. Смерть – головне символічне тлумачення чорного кольору. Такі постулати справедливі, якщо розглядати факт ув'язнення будь-якого злочинця, проте у випадку із в'язнями сумління, до яких належав В.Стус, акценти дещо змінюються. Як не дивно, в'язні сумління по-справжньому жили тільки в таборах – малій зоні, а не на волі – великій зоні, бо зустрічали в умовах ув'язнення побратимів, знали, що їх громадський подвиг протистояння тоталітарній владі оцінять нащадки, які житимуть у вільній Батьківщині. Українські дисиденти торували шлях демократії, свободі волі й незалежності. Ідучи в табори, вони „вмирали“ на деякий час для світу, але їхня умовна смерть і вигнання давали ґрунт для зростання паростків нової державності. Доля в'язня сумління чимось схожа на долю ченця, який теж „вмирає“ для світу, але народжується на духовному шляху служіння Богу. Чорний колір як колір смерті оточував В.Стуса з усіх боків. Він неодноразово згадує у віршах чорний дріт.

Здавалося б, треба вийти за межі чорної огорожі – і почнеться біла смуга у житті. Але за межами зони на В.Стуса чекало заслання. Магаданська природа, як і колимська, дуже бідна. В.Стус пише про чорні сланці („Навпроти – графіка гори // і сніг і чорні сланці“), чорні бори: „І лячне сонце // ховається за чорними борами“. Таким чином, оку українця ніде відпочити. Навіть сонце потрапляє у полон чорного ландшафту. Картини північної природи часто вриваються у потік роздумів ліричного героя і резонують з ними. Наприклад, у поезії „О Боже мій! Така мені печаль...“ провідними є традиційні для В.Стуса теми самоти, духовного шляху, розриву з Батьківщиною. Розвиток цих тем переривається пейзажною замальовкою: „Рожеві сопки, кригою окуті, // а понад ними – чорне вороння. // І сліпне вечір. Контур гір – немов // з картону вирізаний для декору“. Чорний колір тут зустрічається один раз, проте його наявність вгадується у контурі гір увечері. В.Стус сприймає змальовану картину як штучну (порівняння з картоном для декору). Для нього це як інша планета. І не останню роль у цьому відіграє чорний колір. Його наявність у структурі образу „вороння“ означає ворожість, хижість, темряву, провіщення бід. У вірші В.Стуса вороння кружляє над рожевими сопками. В.Стус не схильний ідеалізувати природу Колими, тому використання рожевого кольору в такому контексті не традиційне для нього. Рожевими сопки могли бути під час сходу чи заходу сонця. Рожевий символізує ніжність – один із божественних принципів, тому кружляння чорного вороння над рожевими сопками варто розглядати не тільки як зле провіщення, а також як домінування диявольського над божественним. Можливість такого тлумачення підтримується змістом поезії „І жайворони дзвонять угорі.“. У ній з'являється переможений Архангел Михаїл, а образ здоланого воїтеля зі злом, як зазначив Дмитро Стус у примітках до „Палімпсестів“, – один з центральних у творчості поета“ [5, 432].

Досі розглядалися реалії предметного світу збірки „Палімпсести“ з епітетом чорний. Аналіз показує, що реальне значення чорного кольору дає вихід у символічне. Ще виразніша метафоризація цього кольору характерна для уявного світу В. Стуса.

Як виявляється, чорнота проникає у внутрішній світ ліричного героя і забарвлює емоційну і розумову сфери: „Це злигодні довгі, а буде ще гірш, // ці роздуми чорні, ці корчі, ці крадки, // ці несусвітенні дива і загадки“. Діапазон „чорних“ роздумів може бути дуже широким. В умовах ув'язнення це думки про втрачену свободу, жадану волю, неминучу смерть, про поділ людей на вартових і ув'язнених – „панів“ і „рабів“. Для В.Стуса це також роздуми про незаконний арешт, сфабриковану справу і, словами самого поета, „безневинну кару“.

Чорною В.Стус змальовує також емоційну сферу. Саме чорні почуття як породження і супровід чорних думок роблять життя в'язня нестерпним, бо чорні емоції прямо впливають на тіло і завдають майже тілесного болю людині. Життя перетворюється на безкінечні тортури.

У внутрішньому і художньому світах В.Стуса важливе місце посідає самотність. Не дивно, що вона чорна: „Шурхоти і шепоти і щеми, // чорнокрила б'ється самота“. Самота тут персоніфікована, вона б'ється крилами об ґрати клітки. В.Стус просидів цілий 1982 рік у камері-одиночці, незчисленну кількість разів потрапляв у карцер. Самота є ознакою його екзистенційного світобачення, але в таборах відчуття самоти було гострішим.

Чорні емоції в „Палімпсестах“ – це те, що відлякує пересічного читача, а вдумливого робить співучасником Стусової долі.

Узагальнення психічного стану в'язня В.Стус дає у вірші „Вона і я поділені навпіл.“ в образі зчорнілого серця: „Слава Богу, // що ані слова жоден не сказав, // лише зчорніле серце пік очима.“. Чорним тут названий той орган духовного організму людини, який генетично запрограмований на добро і випромінювання світла. Тільки життя в світі звірячих збочених інстинктів, зла воля, служіння дияволу та велике горе можуть трансформувати дитяче сердечне світло на темряву. З усього вищенаведеного переліку „квітів зла“ В.Стуса стосується велике горе. Водночас зчорніле серце ліричного героя – це й серце, спалене вогнем.

Чорний колір взаємодіє з одним із найчастотніших образів „Палімпсестів“ – дорогою: „Дорога довга і порожня, // дві чорні колії в огні // плафонів. І на серці кожна, // як басамани вогняні. У даному випадку дорога Долі уподібнюється до чорної колії. Чорний символізує невідворотність, напередвизначеність, приреченість, зрештою, фаталізм. Цей образ не можна назвати навіть песимістичним. Чорна колія нейтральна, і ліричний герой сприймає її як даність: ні звернути праворуч чи ліворуч, ні повернутися назад. У героя нема свободи вибору. Попереду тільки чорнота. Образ колії міг бути навіяний враженням В.Стуса від етапів. У залізничному вагоні людина віддається швидкому руху потягу, як В.Стус віддається болісному, страдницькому шляху своєї Долі.

Уявлення про чорний шлях розширюється згадками тих реалій, що їх зустрічає ліричний герой уздовж дороги: „Там – пройди тропою // між чорних стел, де рить твоїх подоб – // розгублених – ридає в чорну туш“. Стели можна б було назвати обелісками, проте „стела“ звучить поетичніше. Стели встановлюються для вшанування чи згадки якоїсь події чи постаті. Таким чином, чорні стели відсилають до категорій пам'яті і минулого і нагадують про трагічні події. Наявність стел свідчить про те, що цим шляхом ішли попередники ліричного героя. Очевидно, їм, полеглим на цьому шляху, і встановлено пам'ятники, чорний колір яких символізує вічність. Дорога, якою прямує шукач, древня: „Поорана чорна дорога кипить, // нема ні знаку – од прадавнього шляху“. Якщо дорога давня і в ліричного героя були попередники, то він свідомо чи несвідомо переймає їхній досвід. Цими попередниками були всі борці за незалежність України, за розвиток української культури тощо. Але завдання подорожнього ускладнюється тим, що давня дорога зникла і тому доведеться торувати шлях, як уперше. Хтось переорав шлях. Можливо, прадавній шлях зник уперше від часів свого існування, а відтак і змінилися закони, які керують мандрівкою шукача. Ліричному героєві випала честь прокладати новий шлях, дарма що він чорний і в абсолютному (чорна рілля) і в переносному значеннях. Посилює емоційність і факт „кипіння“ шляху, що означає граничну напругу й урочистість ходи старою новою дорогою. Так чи так образ шляху є трагічним, як і доля В.Стуса.

Закодовуючи в образі дороги духовний шлях, В.Стус іноді відступається від тотального чорного кольору і подає його відтінки: „І першого струмка дорога пролягла // в сріблясто-чорнім громі-розгомінні“. Нарешті семантика чорного кольору отримує позитивний відсвіт завдяки відтінку. Сріблясто-чорний грім – складний синестезійний образ. Відтінок „чорний“ грім отримує через загрозу дощу та гнів небесних сил (у міфологіях) і через чорні хмари, а відтінок „сріблястий“ – через спалах блискавки, яка супроводжує грім. У даному контексті грім сприймається як позитивне явище, на що вказує слово-оказіоналізм „розгомінні“ (нагадує, до речі, слово „розговінні“). В одному слові В.Стусу вдалося показати і довге очікування дощу, і його наближення, і радість після перших спалахів блискавки і звуків грому. Отже, сріблясто-чорний колір грому отримує позитивні, життєствердні конотації. Сріблясто-чорний грім несе вирішення проблеми, оновлення, буяння життя тощо.

Із природних реалій чорного у В.Стуса є вода. „Чорноводдя“ – один з улюблених образів поета. У „Палімпсестах“ чорний колір має вода ставків, річок, калюж. Вона нагадує нафту, смолу, болото. Один із вихідних пунктів семантики чорної води – „вода – загроза життю“: „Дай-но триматися, дай-но триматись, // ніби човну в чорноводді води“. Наведена цитата – молитва. В ній згадується вода річки мертвих у грецькій міфології – Стіксу. За образом чорноводдя стоїть образ теперішнього. Ліричний герой зарахував себе до царства мертвих – аїду. Човен рятує душу героя від чорної води, яка може символізувати смерть душі, що набагато страшніше за смерть тіла.

Своє теперішнє В.Стус характеризує також як чорний став у поезії „Цей став повісплений, осінній, чорний став.“: „Цей став повісплений, осінній, чорний став, // як антрацит видінь і кремінь крику, вилискує Люципера очима“. Епітет „чорний“ на початку названої поезії зустрічається один раз, але сталими є асоціації чорного кольору з антрацитом (блискучо-чорний) і очима Люципера (неодмінно чорні). Тому кількість „чорного“ збільшується утричі. Вода чорного ставу небезпечна, диявольська. Статична вода вбиває своєю сталістю, важкістю, а динамічна, як у поезії „Чотири вітри – полощуть душу.,“ – активною руйнацією: „У вирві шалу, світ – завірюсі // чорніє безум хитай-води“. Той, хто потрапляє під вплив „хитай-води“, втрачає розум. Божевілля, епілепсію в українській традиції називають „чорними хворобами“. В.Стус після першого арешту проходив експертизу в психіатричній лікарні. На щастя, йому не приписали психічних хвороб, хоч з 6 травня 1972 р. „почалося одне з найважчих випробувань – сімнадцятиденна спроба зламати волю за допомогою психотропних й інших засобів психіатричного впливу“ [7, 282] В.Стус вистояв, хоч став

поступливішим [7, 282]. Перебування в психіатричній лікарні і спостереження за хворими могли спричинити появу поетичного узагальнення „чорний безум“.

Чорний колір проявляє властивість бути незацікавленим, „об'єктивним“, байдужим тлом. Чорний екран у поезії „Палімпсестів“ невблаганно показує всі темні і світлі сторони особистості: „Ця світлота – до різі ув очах // враз протяла на чорному екрані // всі докори твої, всі невблаганні“. Виявляється, що світло і чорне співпрацюють. При цьому активний імпульс надходить від світла. А чорний екран є лише пасивним тлом. Чорний екран телевізора – це підмурівок для творення образу екрана у В.Стуса. Ідея „телевізії“ має відповідник у техніці створення його поезій, бо більшість із них виросли із видінь, тобто спогадів, „снінь“, образків життя, як сказано у передслові до збірки. Двічі у „Палімпсестах“ роль екрана, дзеркала відіграє калюжа. У поезії „В чорній калюжі...“ у воді відбивається „мов срібний павук, ліхтар вечірній“. У поезії „Калюжа, мов розчавлений павук...“ калюжа віддзеркалює язик пса. Обидва вірші написані верлібром, відзначаються герметизмом. Події, зображені у творах, відбуваються вночі, чорні калюжі відбивають світло, яке контрастує із чорним тлом ночі і виступає як негативний показник. В обох поезіях взято кілька „кадрів“. Починаються твори із зображення калюжі. Далі увага переноситься на динамічний образ – „чорні й лискучі, як оксамит“ людські тіні у першій поезії та „старий кудлатий пес“ у другій. У кінці творів об'єктив уяви автора знов повертається до калюжі. Чорний колір виступає наскрізним і в першому і в другому випадках. Поезії побудовані на ліричному показі. Отже, структура і антураж обох поезій майже ідентичні.

Образ чорноводдя має вихід на філософську категорію долі, а тому на минуле, теперішнє і майбутнє. Минуле автора „Палімпсестів“ можна поділити на два періоди:

до 12 січня 1972 р. (день першого арешту) і після. Перший період світліший, другий темніший. Спогади про перший період „відживляють“ душу поета, про другий – збільшують і без того великий тиск тюремної машини. Цікаво, як В.Стус оцінює свої спогади, які в художньому світі „Палімпсестів“ посіли значне місце. Кілька разів спогади названі чорними: „Від спогадів – самі чорніють вирви“. Отже, минуле в уяві В.Стуса постає не як сіре, монотонне тло, а як простір, ландшафт, у якому сильні спогади залишили явні сліди – ями, як після вибухів. Майбутнє В.Стус теж пов'язує з чорним кольором. Психологія дає пояснення кореляції концептів „чорний“ і „смерть“: „Асоціація ... чорного кольору зі смертю в хроматизмі пояснюється незбагненністю майбутнього. Майбутнє – це небуття“ [3,168]. Деякі уривки з поезії „Палімпсестів“ можуть стати ілюстраціями до наведених тез.

Факту поріднення ліричного героя зі смертю присвячено поезію-видіння „Ця чорнота попереду – вона...“. Вірш цікавий семантичним мерехтінням образу чорної смерті. Ось декілька уривків цієї поезії зі словом „чорнота“:

1. Це чорнота попереду – вона

уже давно свої згубила чари,

відьомську силу втратила. Тепер

кажу я: смерте, я до тебе звик.

І годен мовити, що поборяю смерть

Великий світ мені постав знова.

2. Ця чорнота попереду – в зірках.

3. Ця чорнота попереду – мов щит

від вітру, що спішить ввійти у груди...

4. Ця чорнота попереду – мій шлях

від смерті до життя.

5. Чорноти

на всю грудну клітину не забракне.

Ліричний сюжет цієї поезії являє цілковиту трансформацію образу „чорноти“. У першому уривку розкрито символічне значення цього образу – смерть. Автор проводить ланцюжок із минулого в теперішнє, порівнює вплив ідеї смерті на себе колись і тепер і доходить висновку, що в теперішньому смерть втратила диявольські чари. Далі автор робить узагальнення, висновки із цього факту – градаційно. Спочатку ідеться про звичку до смерті, потім – про перемогу над нею, і нарешті, про кардинальні зміни у світогляді. Стався перехід від одного стереотипу до іншого. Внутрішній світ змінився, а разом з ним і зовнішній. Наступні три

уривки – це також узагальнення результатів осяяння. У другому уривку смерть – чорнота, вже не диявольська, а загадкова. Слова „в зірках“ вказують на це, адже нічне небо з зорями з давніх-давен притягувало увагу людини, стимулювало філософські роздуми, у тому числі онтологічні, ставило запитання без відповідей, було загадковим. У третьому уривку чорнота із нейтрально-загадкової стає корисною для ліричного героя, у четвертому – навіть порятунком від смерті. Яким чином смерть-чорнота перетворилася на шлях „від смерті до життя“? Відповідь слід шукати у першому уривку, в якому йдеться про злам у свідомості: світ перевернувся для ліричного героя. Звичка до смерті зламала екзистенційний страх смерті – танатос, який, за уявленнями фройдистів, лежить у підґрунті психології людини. Смерть із ворога перетворилася на друга. Чи, іншими словами, смерть із слуги зла стала охоронцем, який прочинив ліричному герою двері у світ любові (любов завжди протилежна страху). П'ятий уривок – це останнє речення поезії, яке становить часткове узагальнення і є завершальним акордом. Ідея цього узагальнення полягає в тому, що смерть-чорнота є однією з найпотужніших сил у Всесвіті. Її цілком вистачить на душу героя, яку символізує грудна клітина.

Від локальних образів чорнота в поезії В.Стуса доростає до вселенських масштабів. Уже в образі чорноводдя означена така тенденція. Чорнота є одним із елементів картини світу В.Стуса. Він, стоячи на землі, піднімає очі до вгору і, замість неба, бачить чорну порожнечу: „Твої серпокрильці проткнуть наторосені хмари, // така чорнота, чорнота, чорнота угорі!“. Чорноту можна спостерігати кожної ночі, оскільки безповітряний, „мертвий“, безкінечний простір Космосу чорний. Ліричний герой робить відкриття того, що за цим чорним простором є ще якась реальність – реальність вогненна, трансцендентна. Устремління веде поета „на стовпи високого вогню“, аж поза смертні грані // людських дерзань, за чорну порожнечу, // де вже нема ні щастя, ні біди“.

Отже, художня семантика „чорноти“ в поезії „Ця чорнота попереду – вона.“ міниться, зазнає трансформації. Це свідчить, що чорний колір є полісемантичний, здатний творити складні образи, зручний для висловлення філософських думок. Чорний колір супроводжував В.Стуса з дитинства до смерті. У „Палімпсестах“ він символізує широкий спектр зла: трагізм, тюремні умови, ворожість, самотність, негативні емоціі та думки, фаталізм, приреченість, демонізм. Серед позитивних конотацій – безпристрасність, загадковість. Із наведених аналізу і висновків може здатися, що чорний у „Палімпсестах“ – всеохоплюючий колір. Річ у тому, що у дослідженні було взято окремий бік художнього світу В.Стуса в граничному вияві. Насправді чорний колір у збірці врівноважується іншими кольорами, передусім білим, а також концептами „вогонь“, „сонце“, „небо“, „серце“ тощо. Що перемагає в „Палімпсестах“ – світле чи темне – вирішувати кожному читачу, але робити це треба, використовуючи системні підходи.

ЛІТЕРАТУРА

1. Бедрик Ю.І. Василь Стус: проблема сприймання. – К.: Фотовідеосервіс,1993. – 89 с.

2. Мисливець М.Н. Особливості трагічного у поезії В.Стуса // Шістдесятництво як літературне явище: Матеріали Всеукраїнської наукової конференції. – Дніпропетровськ, 2000. – С.82-85.

3. Серов Н.В. Цвет культуры: психология, культурология, физиология. – СПб.: Речь, 2004. – 672 с.

4. Стус В. Твори: В 6 тт., 9 кн. – Львів: Просвіта, 1994 – 1999. – Т.6, кн.1. – 262 с.

5. Стус В. Твори: В 6 тт., 9 кн. – Львів: Просвіта, 1994 – 1999. – Т.3, кн.1. – 486 с.

6. Стус В. Твори: В 6 тт., 9 кн. – Львів: Просвіта, 1994 – 1999. – Т.3, кн.2. – 495 с.

7. Стус Д. Василь Стус: життя як творчість. – К.: Факт, 2004. – 368 с.

8. Темченко Л.В. Екзистенційна проблематика поезії В.Стуса // Шістдесятництво як літературне явище: Матеріали Всеукраїнської наукової конференції. – Дніпропетровськ, 2000. – С.48.

9. Чорна М. До питання „естетики страждання“ у поезії Василя Стуса // Світовид. – 1999. – №4. – С.92-98.

10. Шевельов Ю. Трунок і трутизна: Про „Палімпсести“ Василя Стуса // Шерех Ю. Пороги і Запоріжжя: Література. Мистецтво. Ідеологія: У 3-х т. Т.2. – Харків: Фоліо, 1998. – С.105-135.