Всі публікації щодо:
Харчук Борис

ФІЛОСОФСЬКІ МОТИВИ ТВОРЧОСТІ БОРИСА ХАРЧУКА

Анатолій Багнюк

Стаття ілюструє органічний зв'язок творчого мислення Бориса Харчука з українською „філософією серця“, демонструє, що творчість письменника є художнім виразом українського національного менталітету.

Ключові слова: Борис Харчук, український менталітет, тіло, душа, дух, „ненароджена душа“, розум, серце, кордоцентризм, антеїзм, християнський теїзм, індивідуалізм, екзистенціалізм, толерантність, інстинкт, мораль, інтелект.

Філософське підгрунття українського менталітету, як духовної канви-матриці українського характеру, по-християнськи просте: людина як „образ і подоба Божа“ є триєдиною: народжується і творить в трьох вимірах, на трьох рівнях буття – на рівнях тіла, душі і духу.

На рівні тіла верховодять почуття та емоції, але саме тут, через тіло, проростає коріння зв'язку з матір'ю-землею, з природою.

На рівні душі, де панує розум, який гамує пристрасті і зміцнює коріння–зв'язок з землею, з'являється розуміння: хоча коріння людини – в землі, але крона–вершина тягнеться до неба.

На рівні духу, де владарює мудрість, приходить усвідомлення, що світ і життя тим прекрасні, що вони – тільки момент вічності.

Харчукова творчість – від „Йосипа з гроша здачі“: (назва по-народному хитра) до „Плачу ненародженої душі“ (назва по-філософськи мудра) – свідчить: письменник зі своїми смертними героями і невмирущими думками жив у цих трьох вимірах.

Причім, християнський акцент його філософської позиції достатньо чіткий: „ненароджена душа“ – це часточка духу, яка прагнула прийти в часово-просторовий світ з вічності, та не змогла – не зміг дух поєднатись з тілом, щоб стати душею-словом (серцем-розумом).

„Я була у початку – перед дверима слова... Мене чекав з добра і зла недосконалий світ... та я не прийшла – не стала людською душею“ [3,13].

В цьому філософська позиція Бориса Харчука: душа йде від духу-вічності до життя-слова, але відкрити двері до слова, народитись у світ не може через недосконалість цього світу.

Звідси випливає Харчукове ставлення до тріади „тіло – душа – дух“: людські біди мають матеріальне, тілесне коріння, а порятунок людства – тільки в моральності, в духовному.

В нього знаходимо: „Важке, неповоротне тіло, плебейські рухи. Зухвалий інстинкт“ [3,14]. Вдумаймось – таке зустрінемо не часто: „плебейські рухи“ – це

раб; доданий до них „зухвалий інстинкт“ породжує „раба – нахабу“, „раба-агресора“, який переконаний, що рабами мають бути всі, і прагне до цього, тваринною ненавистю ненавидячи все „нерабське“. А це – страшно, це – трагедія. Трагедія не тільки людини, а й нації.

Харчук зазначає: „Трагедія сучасної людини в тому, що боягузи замислили себе героями (ось він – „раб-нахаба“!), а „злочинність називається героїзмом“ (ось воно – „нахабство, оголошене чеснотою“) [3,19].

Глобальну причину трагедії сучасної людини письменник бачить

у підміні духовного тілесним: де має бути душа, лежить камінь.

Читаємо: „Людство цивілізувалося – камінь ховався за пазуху:

вирішальний момент цивілізації“ [3,19].

Борис Харчук вважає: якщо цивілізація розпочалася з того, що людина взяла камінь як знаряддя, то закінчилась тим, що людина поклала камінь туди , де має бути душа і серце. Тому сучасна наука, націлена на тілесно-матеріальне, „довела, що може знищити світ, але не в силі його врятувати... Врятувати світ може єдине – моральність“ [3,21]. А моральність, визначає письменник, то душа – Дух.

На фоні філософських антипатій Харчука до тілесного, матеріального, виразно звучать його філософські симпатії до духовного, особливо, до душі. „Податлива до краси душа“ [3,14] - говорить письменник, але він бачить її не тільки „податливою до краси“, а й сильною, здатною забезпечити перемогу добра над злом: „Моральне зможе перемогти, якщо житиме в кожному з нас, якщо воно – наша душа“ [3,21].

Для Бориса Харчука світ душі – це світ розуму і серця. „Для добра треба думати“ – зазначає він . А коли думаєш, то приходиш до висновку: „Гинути треба за те, що більше, ніж ти сам“ [3,1] – в цьому, без сумніву, і філософське, і моральне кредо Бориса Харчука: душа ширша від тіла, а духовне вище тілесного – то за них можна й загинути.

Письменник не сумнівається, що кожен, хто навіть всеціло занурився в тілесне, забувши про духовне, всеодно прийде до розуміння, що душа безмірно більша і важливіша, аніж тіло: „Грішники - пече їх тіло, та вони волітимуть

колись, щоб не боліла душа“ [3,26].

Тонко, з глибоким розумінням підходить Борис Харчук до проблеми „душа-дух“. „Дух - це інтелект, він диктує розумом“ [3,28] – звідси, для письменника однозначно зрозуміло: душа поєднана з розумом окремої людини і є індивідуальною, а дух – явище вселенське.

Душа народжується, а може і не народитись, а дух – ненароджений, вічний. Він тільки здійснюється через душу. Якщо душа дає розум і силу, то дух наділяє мудрістю і могутністю.

Наділений духом ні покірним, ні слабким не буває: „Здійснитися духу і прорватися з покірної німоти“ [3,15] – в цьому письменник бачить становлення не тільки окремої людини, а й цілого народу. І він, запитуючи, стверджує: „Кревняцтво - це дух?... Людині поза родом нема ні людства, ні безсмертя“ [3,37].

З такого Харчукового розуміння душі і духу випливає: душа – то основа, суть і безсмертя людини, а дух – то основа, суть і безсмертя нації.

Після цього легко розшифровується одна з філософських формул Бориса Харчука: „Померти вічним життям і жити вічною смертю“ [3,15] – як кожна душа безсмертна тим, що повертається до вічного духу, так і кожна людина може обезсмертити себе тим, що зливається зі своїм народом. Тим безсмертний Шевченко, що ми не мислимо України без нього!

За Борисом Харчуком – тільки дух робить, нас могутніми і безсмертними: „Ідеї сильніші... фортець“, [3,23] - каже письменник і додає: „Хоробрим зброя не потрібна“ [3,19]. А біда наступає тоді, коли „могутність твориться без духу“ [3,36]. За словами Харчука, коли відкидаємо дух, приходить „помста історії – помста за волюнтаризм і гординю“ [3,18]. І тоді людиною опановує слабкість – вона стає нікчемною і падає в царство „покірної німоти“.

Відкинувши дух, втрачаємо душу і знищуємо тіло – це вже філософська антиформула, якої Борис Харчук не визначав, але вона самовизначається з його „думок останніх років“.

До такої антиформули приводить загальний огляд творчості його творів; ближче знайомство з Харчуком - філософом, особливо, з його „думками останніх років“, підтверджують: філософській позиції, світобаченню письменника

притаманні всі основні риси нашої національної філософії – української філософії.

Насамперед, кордоцентризм, бо українська філософія – від міфології через Григорія Сковороду і Памфіла Юркевича аж до нас – є „філософією серця“, що означає: українець-філософ, сприймає буття через розум і серце в однаковій мірі, а часто, з пріоритетом „серця над головою“. Це тільки ми можемо цілком логічно сказати „Серцем розумію“ і „Розумом переживаю“. Борис Харчук, як філософ-українець поєднує розум і серце, мислить їх як єдину душу: „Пускаю серце в слово“ [3,14], або – „Поки б'ється серце, доти пробуджується мисль“... А в іншому місці – „Моральне, (тобто душа) – правдивість, співчуття, милосердя, чесність – виймаються з грудей, з голови“ [3, 25].

Шляхи і запоруку морального вдосконалення, одухотворення людини письменник бачить в роботі „розумного серця“: „Відкрити серце благодаті –самоочищуватись“ [3,32] і до цього: „Мисленням верховодить нечуттєве серце і надрозум, які народжуються з пристрасті“ [3, 28].

Друга риса філософського світобачення Бориса Харчука - антеїзм (від Антея, сина Землі, що був непереможним, коли опирався на неї своїми ногами). Тут - шанобливе ставлення до природи не просто як до матеріального, а як до Вселенського явища. Людина могутня і мудра, поки не обірвала своїх земних коренів, поки розуміє природу, в якій „все доладне“ і яка „працює на добро і красу“ [3, 15].

Якщо йти за антеїстичними думками письменника: нам потрібна „повнота злиття „я“ з усім, що бачиш, чуєш“, і тому „мале тіло єднається з тілом Вселенної“, а наша єдність з природою є „таємниця причастя з землею, водою, вогнем“ [3, 28].

Людина має розуміти природу, як розуміла її одна з „ненаписаних“ героїнь Харчука: „Вона знала, передавати себе землі... її душа – насіння, що прагне в ріст і квіт: садила і сіяла свою душу“ [3, 30]. А ще так, як сама природа і матінка-земля розуміють людину: „Небо і земля з болем дивляться на войовничу людину“ [3, 29], а „хмари благали роззброєння“ [3, 20].

Якщо зі сторони людини розуміння немає, наступає найстрашніше - помста

природи (помста історії вже була!), яку не можна підкорювати бездумно: „Чорнобиль – спалах гніву природи – добра за зло“ [3, 36].

А відтак, фізична трагедія людства має духовний смисл: „радіація розпочалася з совісті – розпадом душі“ [3, 16], [3, 31].

Тому Харчук-антеїст каже: „Найбільше, до чого може прагнути людина - це гармонії з безмежжям і безсмертям, не ставлячи себе вище трави“ [3, 29] (підкреслено нами).

Третя риса філософії Харчука - його теїзм, причім, теїзм християнський. Як і кожен українець-християнин, він сприймає світ через призму Божественної Трійці: „Бог-Отець – могуття, що все родить. Бог-Син – найвища мудрість. Бог-Дух Святий – Першолюбов“ [3, 26].

Письменник не сумнівається, що „людина прагне втілитися в Богові, бо коли люди „скинули Бога і царя“, то заразом „скинули“ Правду, Любов, Честь [З, 25]. Таким чином, Харчуків теїзм – це повернення до Бога, відновлення влади Любові і Добра.

Четверта ознака Харчукової філософії – його індивідуалізм, що стверджується таким записом письменника: „що дужче люди колективізуються, то вони дужче стають егоїстами“ [3, 22]. Отже, в епоху тотального насадження колективізму Харчук стверджує, на перший погляд, парадоксальне, а на другий – єдино вірне: колективізм породжує егоїстів. Тому письменник не сприймає колективізму, який нівелює людину до безликості серед інших, і відкидає егоїзм як крайню форму захисту від колективізму через „піднесення“ людини до зневажання інших. Харчук визнає „золоту середину“ – індивідуалізм, який утверджує власне „Я“ поруч з гідністю інших людей. Звідси, письменник неодноразово стверджує, що праця заради спільного блага не завжди є працею для блага власного чи щастя особистого. Автоматизм тут не спрацьовує...[1, 170].

П'ята риса філософії Бориса Харчука - екзистенціалізм, який в розумінні письменника означав: істинна суть людини не тільки виявляє себе в критичних, „надлюдських“ ситуаціях, а й може переходити в свою протилежність -“нелюдськість“. Простіше кажучи, письменник твердить: в боротьбі за виживання людина може втратити людську подобу. Не тільки Божу, а й людську. Не стільки

вдосконалюється, скільки деградує.

Що і підтверджується такими думками Бориса Харчука:

„Все починається за схемою: психологічне заломлення. Вижиття, безвільність… Без моральна людина в гонитві за своїми нікчемним існуванням стає бездушною. Бездушність породжує безвільність.

Найбільша людська цінність – свобода – втрачається зовсім“ [3, 24] і додамо, що в його розумінні, свобода – це душа всіх речей [4,12], а такої душі людина прагне надмірно.

Так бачить письменник філософську трагедію людини: в надмірному бажанні „бути“ людина перестає бути людиною. Це – наш національний екзистенціалізм.

Шоста риса філософії Харчука стала практичним підтвердженням п'ятої: якщо сам письменник в боротьбі за творче виживання в умовах „нетворчого“ авторитарного режиму не перейшов до „нетворчої протилежності“ і не переступив межі „людськості“, то шоста риса його філософського мислення, яка мала б бути християнською терпимістю (толерантністю) переросла в свою протилежність – нетерпимість. Бути терпимим в тоталітарних умовах – це зрадити своїй духовній суті, яка визнає терпимість вільної людини, але відкидає терпимість раба. Ось тут і виявляється принципова відмінність між „терпінням“ і „терпимістю“: письменник все „перетерпить“, аби залишитись письменником, але він стає нетерпимим до всього, що заважає йому бути письменникам! [2, 38-39].

Письменник зауважує: „Світ став пустелею. Бездуховність“, і тут же вказує: „Вихід з пустелі духу – повага до людини. Не лише до друга, до ворога“ [3, 33]. Маємо свідчення християнської терпимості, але це – не для тоталітаризму, бо „тоталітаризм – маса, що пригнічує особистість, нація, що принижує людину“ [3, 33].

Згадані риси – це класичні філософські ознаки українства, притаманні кожному українцю, який має душу, мислить розумом і відчуває серцем.

В Бориса Харчука, як в людини талановитої і мудрої, ці риси оживають своєрідно: якщо можна так сказати, в українському менталітеті 'являється волинський акцент - жодна з рис не існує окремо, а поєднується з іншою.

„Бог не хоче жити в камені, картині і слові: його місце в людському серці“ [3, 22] – каже Харчук і теїзм письменника поєднується з його кордоцентризмом.

„Як земля прагне сонця і дощу, так людина жадає свободи й безсмертя“ [3, 36] – і важко сказати чого в цих словах Бориса Харчука більше – антеїзму чи індивідуалізму.

„Сонце чорніє з болю одинокого серця“ [3, 35] – і в цих словах письменника –маємо і антеїзм, і кордоцентризм та ще й індивідуалізм.

...Багато філософських відтінків на мистецькій палітрі Бориса Харчука, та всі вони гармонійно вписуються в образ „ненародженої душі“.

Харчукова „ненароджена душа“ і не могла народитись, бо вона намагалась прийти в цей недосконалий світ через двері, завалені брилами матеріалістичної науки, комуністичної ідеології та соціалістичної практики. Бо в такому світі „йшлося не про його творення, а про знищення“ [4, 12].

Однак, своїм „ненародженням“ „ненароджена душа“ сказала дуже багато: це був не тільки духовний бойкот здичавілого варварського світу, а й застереження уникати зухвалих інстинктів, радіаційної моралі, зматеріалізованого інтелекту.

Тільки тоді лишимось людьми під Богом і в своїй Україні...

Література:

1. Гречанюк Сергій. Борис Харчук: „Мораль - це і є душа“. - „Вітчизна“, 1988, - №10. – С.170.

2. Дяченко Валерій. Мить і вічність. - „Прапор“, 1990. - №6. - С. 13-37.

3. Харчук Борис. Плач. Есе. - „Прапор“, 1990. - №6. - С. 37-40.

4. Харчук Роксана. Дзвін без дзвіниці. - „Прапор“, 1990. - №6. - С. 11-12.



На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.