СВЯТО ДУШІ І ТАЛАНТУ (Передмова до книги Пономаренко Л.П. „Портрет жінки у профіль з рушницею”)

Всі публікації стосовно письменника: ЛЮБОВ ПОНОМАРЕНКО

Петро Кононенко, доктор філологічних наук, професор

Ще зовсім недавно, 2004 року, у Миколаєві вийшла у світ книга Любові Пономаренко „Ніч у кав'ярні самотніх душ”. Тепер – нове видання. Для нашого не дуже мистецького часу – річ виняткова. Але цілком виправдана. Книга "Ніч у кав'ярні самотніх душ" викликала найширший резонанс і в Україні, і за її межами. Думка була одностайною: відома письменниця Любов Пономаренко дала читачам незаперечно новаторські твори, вершинні не лише у її творчості, а й в українській прозі загалом. Те новаторство виявилося і в жанровій системі, і в формальних шуканнях, але не менш яскраво – у сфері ідейно-філософської та психологічної наповненості новел, оповідань, повісті "Неба дістати". Дослідниця переважно жіночої ментальності та долі, Любов Петрівна вдалася до найважчого шляху: у винятково лаконічній формі дати картини життя цілих десятиліть, і не лише окремих людей, а й цілих родів чи колективів. При цьому вона не уникає й елементів начебто спокійного повіствування, але її мета – не інформація хай і про важливі події та цікаві долі. Її надзавдання – розкрити уроки буття, як правило, це – драми людських душ, особливо людей совісних і відкритих, довірливих і добрих, але втягнутих у вир надзвичайно напружених людських пристрастей – побутових чи виробничих, інтимних чи громадських, ідейно-духовних чи психічних. Ті конфлікти пристрастей (між чоловіками і жінками, вчителями і учнями, поглядами й ідеалами) завжди постають тестами на справжність кожного, на сутність життєвого вибору, а вимірюються не так фізичними ранами, як мірою внутрішнього потрясіння. Герої не похваляються ранами; "мертві бджоли не гудуть" – порожні душею не творять добра і неспроможні на сильні почуття. Навіть" маленькі" люди Любові Пономаренко виявляють великі контрасти соціальної дійсності.

І це – наслідок творчого кредо письменниці, котра в розмові з поеткою Любов'ю Голотою (опублікованій у журналі "Українознавство" №1 за 2005 рік) наголосила: "У сучасному мистецтві культивується типаж руйнівника, який мандрує з твору в твір. Такий собі "термінатор", що бореться зі злом, шукає своє місце у світі, але і спопеляє все навколо себе. Гадаю, він уже стомив читацький інтерес. Мода на творчий негатив, можливо частково породжена штучним позитивом минає. Мені імпонує герой – творець, цілісна особистість. "Україна переживає час духовних шукань – у тому числі і в сфері мистецьких пріоритетів. Мені віриться, що ми таки захочемо і багатства людських натур, і художніх форм . "Я не прихильниця якогось окремого напряму в літературі мені імпонує все, що несе дух новизни і відкриття". От як, приміром книга Юрія Мушкетика "Суд", твори моїх учителів Анатолія Дімарова і Володимира Дрозда, природно – великих класиків... Вони завжди були сучасними. Маємо й ми, бачачи минуле і дивлячись у майбутнє, бути сучасними.

І нова книжка Любові Пономаренко „Портрет жінки у профіль з рушницею” – як згусток пам'яті та мрії.

Вона – воістину: сучасна й високоталановита, оригінальна й мистецька, як не дивно це говорити про художню літературу. Але що вдіємо? Немало сучасних "новаторів" свідомо обрали шлях антикраси, шукаючи популярності навіть на смітниках соціального і духовного люмпенства.

Мистецтво – відкриття сутностей людини і світу в ім'я піднесення їх до найвищого ідеалу. А той ідеал – людяність: природності і доброти, совісті й честі, щонайглибшої душевності та жаги красивої життєтворчості, внутрішньої свободи.

Для переконливості захотілося одразу ж переповісти хоч би деякі сюжети, відтворити образи та процитувати творіння Любові Пономаренко. Та одразу ж прийшло відчуття повної неспроможності здійснити задум: сповнена виняткової насиченості інформацією, почуттями, переживаннями, роздумами проза письменниці не надавалась на членування й опис. Вона поставала як світло й повітря, яким дихаєш, сповнюєшся чаром цілковитої реальності, але не доторкнешся до неї. Вона – настрій, оречевлений дух, який прямо кореспондується з людьми і подіями Чернігівщини, Полтавщини чи Черкащини, однак виявляє незаперечні гени й трансцендентного світовідчуття. Отож читаєш "Портрет жінки у профіль з рушницею", "І листя замітає сліди", "Гер переможений", "Баба і камінь", "Не кидай мене самого в полі", "Душа на гілочці ліщини", "Помирав Архімед", "Прощай Марчелло", "Ніч у кав'ярні самотніх душ", "На срібному човні", "Неба дістати", та власне, кожен із творів – і відчуваєш: на тебе напливають війна і мир, віра й безвір'я, вся Україна і світ, глибина гуманізму й цинізму, бо все те – життя, але не в – окремішності, а в цілісності, над якою панує якась невидима, але відчутна сила деміурга.

Найперше панує стиль: реальна ознака яскравої особовості і художньої обдарованості. При цьому – ще в творах найранішого творчого періоду, що ще тоді спонукало виділити Любов Пономаренко з числа сотень ровесників і увагою, і літературними преміями, а згодом – включенням її творів до антологій найкращих літературних надбань, до того ж – як в Україні, так і в зарубіжних державах.

" На березі Удаю стоїть маленька двоповерхова школа. Стара як сам світ... Я прийшла в нього з великим коханням і бажанням зробити в освіті революцію" (Балкон). На жаль, той світ не порахувався з романтичними намірами. " Дні були схожі один на інший...інколи я приносила на уроки скрипку. Сільські діти, яких не вчили кохатися в музиці, слухали незворушно". А згодом спроба відкрити старий балкон – символ того старого світу завершилась обвалом. Під ним поліг "кам'яний воїн" Гаргантюа, а до всього "надійшов лист від Юрася – він зустрів на кораблі іншу жінку. Я виїхала з села..."

Мініатюрне оповідання, а за ним – ціла історія не лише молодої вчительки, а й цілої повоєнної епохи з її людськими мріями й драмами, поезією душі й прозою життя.

Бачимо єдність ліричного, епічного й драматичного начал, і цілком закономірно, що з цього зернятка виросте епічна сповідь "про школу" та людські долі "Неба дістати". Дуже непрості долі: і школярів, одні з яких несуть у собі одвічні поклади етнопсихіки та моралі, або пристосуванства, або бунтарства; і вчителів, одні з яких катуються муками гітлерівських концтаборів та сталінських гулагів, однак прагнуть неба і високо несуть своє серце, а інші визнають лише матеріальні блага й кар'єру. Письменник США І. Хантер у повісті "Шкільні джунглі" з холодною майстерністю показав, як суспільство "всезагального благополуччя" звироднює дитячий світ, робить його жорстоким і байдужим до тривог та страждань, адже світ дорослих – то світ одноразових преживань, одноразової культури, а відтак і одноразової людини".

Світ творів Любові Пономаренко сповнений як добра, так і зла. Письменниця бачить реальну дійсність до мікрочастин. Однак головне для неї – не життєподібні образи і картини, а життя з його глибинами і широтами, як добром, так і злом. До того ж – не так у зовнішніх виявах, як внутрішніх нуртуваннях. Бачиш, що для неї жива традиція і любомудрів Княжої доби з їх філософією: очі потрібно спрямовувати до землі, а душу – до неба; і суворо-ніжного В. Стефаника з його "страшною" правдою; і романтично-мудрого та людяного М. Коцюбинського з його мрією створити "книгу добра", оскільки і в суспільстві, і в літературі панує злива бруду та антигуманізму.

Тож і бачимо і "сліди з-під землі", і єдність доль живих та мертвих, рядових і чиновних, хліборобів і митців – усіх, хто або змирився з реальними долею та дійсністю, або й під "вагою століть" мріє змінити цей світ на людяний і красивий; навіть коли в одних холонуть серця – інші певні: "зустрінемось через тисячу літ", бо життя – вічне.

Любов Пономаренко – романтик, тому барви її творів яскраві, а лінії рельєфні; формально, то її життєпис об'єктивовано-спокійний, але той спокій – оманливий. Письменниця бачить світ не так очима, як серцем, тому панує гостра контрастність як єдність любові й іронії, як поетизації, так і гротеску. Серце романтика завжди поранене неправдою й неестетичністю буття. Тому бунтівниче й колюче. Але воно – любов.

Любов до людини й природи, звірят і трав; у Любові Пономаренко – до стихій і міфів; як то було традицією в праукраїнців – до води і світла, до таємничості людської натури, її помислів, уявлень, вчинків. Це надає поліфонічності і багатогранності, сприяє бажанню піднестися над буденщиною, скинути з себе луску байдужості, розбудити в собі жагу людяності і волі до життя.

Простота приваблює, спонукає вірити. Вірити і вчителеві, і школярам; і художникові – і дівчинці з готелю-кафе; і непоступливим щодо краси та честі романтикам, і "реалістам", котрі й сьогодні за погонею в ім'я видимого добробуту готові заплатити й честю та совістю. Їх бог – багатство, гроші, хоча їхня гонитва за успіхом нерідко й закінчується світом fata morgany – ілюзіями примітивної душі.

У книжці – десятки творів і сотні образів. Як і в житті, надто різних, опукло виписаних і в їх загальності, і в їх індивідуальних особливостях. Вони по-різному бачать світ, а тому суттєво розширюють і наше світобачення, – але всі вони водночас наші – українці: з типовими характерами й долями, бо все зображене буття генерує один образ – автора творів: пильного обсерватора, закоханої в життя і людей людини, митця суворої правди. Читаючи твори, можна і наплакатись, і насміятися. А головне – задуматися: що ж дає силу людям вижити і в цій надто суворій дійсності, а письменниці – бачити цих всіх людей добрими і гарними?..

І відчути: панує талант Любові Пономаренко!