УРИВОК ІЗ ЖИТТЄПИСУ (Євген Маланюк)

Всі публікації стосовно письменника: ЄВГЕН МАЛАНЮК

Родина була не зовсім звичайна, хоч, може, й типова для степового півдня. В лінії батька були чумаки, осілі запорожці, хоч засновники роду найбільш правдоподібно прийшли з Покуття. Дід замолоду ще чумакував, мав виразну поставу гуцула. Покійний В. Сімович казав мені, що моє прізвище фігурує в реєстрах старшини доби Хмельниччини, — не перевіряв, але думаю, що й це могло бути. Мати була донькою чорногорця Якова Стоянова, військовика із сербських осадчих, що їх спроваджувала Катерина II для колонізації земель був. Вольностей Запорозьких (Новороссия) поруч німців і болгар.

В нашому старому, мурованому з степового каменю домі жилося „на дві хати” — дідову і батькову. В першій хаті панував дух віків, старовинного побуту, тисячолітніх звичаїв і обрядів та свідомого, що так скажу, „україноцентризму” (в свідомості діда не українці були безсумнівними „унтерменшами”). В другій хаті панувала атмосфера, приблизно кажучи, „українського інтелігента”, теж „свідомого”, тобто не спокушеного ані далеким Петербургом, ані навіть близькою Одесою, Але за дружиною того „інтелігента” тягнулася зовсім інша традиція: якихось степових, досить колоніяльного типу „дворянських гнізд,”” з клявесинами, дагеротипами, сентиментальними романами й романсами, балями й гостинами, демонічними гусарами, слідами спогадів про „южних” декабристів і байронічних лєрмонтовських поручників, засиланих на „погибельний Кавказ”. Серед маминих посмертних (померла 1913 р.) паперів, між листів, перев'язаних рожевими стрічками, знайшов був я „список” лєрмонтовського „Демона” — каліграфічним почерком, з оздобами на синім старовиннім папері. Був то подарунок її нареченого, поручника уланів, якому батько і вкрав мою майбутню маму... (З донькою цього маминого нареченого, померлого генералом, я чудодійно зустрівся був у Києві 1918 року, бувши теж поручником, але це було б темою для цілком неймовірної повісти, яку я просто боявся б написати під закидом штучности, фальшу і т. п.).

Матері {і її „традиціям”) я завдячую дві речі: серце і мистецтво. Батькові — життьову свою невдачу. Батько, поруч випадкової співпраці в досить численних часописах, режисерування в нашім майже „постійним” (щоліта) театрі, суспільної (щоправда систематичної) діяльности „вчительства та просвітительства” — жадної фахової праці не плекав і ціле не дуже довге життя (помер 1917 р.) був людиною „без определенных занятий”, як певно було занотовано в поліційних реєстрах.

Ми всі (не виключаючи й мами) нарікали на батька й таку його „кар'єру”, але дійшовши тепер надто „зрілого” віку, я навчаюся цінити й шанувати особу й діяльність батька, якому завдячую основи свого інтелектуального й світоглядового розвитку.

Досить згадати, що, мавши яких 13—14 літ, я з його рук дістав був, либонь, нелегальний переклад книги де-Кюстіна „Russie en 1839”, багато історичних матеріялів з „Русского Архіва”, що його комплект знайшов почесне місце в нашій бібліотеці, львівські видання, як Франкова „Зоря”, а вже про „Кобзаря” — празьке видання, Карпенка-Карого, раннього Коцюбинського — нема що й казати.

З батька мого був „інтелігент”, що, всупереч всім обставинам і спокусам, залишився національним до кінця, не зрадивши ні свого роду, ні своєї раси.

„Українська літретурна газета”, 1957 р.