Всі публікації щодо:
Маланюк Євген

ПОЕТ СВОЄЇ ЕПОХИ (Євген Маланюк)

Визначного поета читають не одно, а більше поколінь. З кожним новим поколінням такий поет ніби народжується наново. Його бачать уже інакше, ніж бачили однолітки і він сам себе. Іноді цей цікавий процес відбувається на очах самого поета.

Євген Маланюк у свої. 60 років (родився 2 лютого 1897 року — того самого року й місяця, коли помер Пантелеймон Куліш, що до нього, як до свого духового історичного батька, так залюбки признається наш ювілянт) — уже пережив три відношення до нього трьох поколінь. Прихильний до поета Донцов радо бачив у ньому націоналістичного волюнтариста, поета — політичного борця, „трагічного оптиміста”, нещадного критика одвічної хахлацької „шатости”. Те саме бачили в поеті і неприхильні йому сучасники, тільки ставили коло тих якостей свій знак „мінус”. Однолітки бачили поета“ лише в межах їх спільної доби навіть тоді, коли аналізували лише поетику Маланюка (В. Державин).

Юрій Шерех вважав окреслені Донцовим прикмети несуттєвими для поета (і поезії взагалі), зате знайшов у ньому майстра власної поетично-історіософської концепції-образу України, прю емігранта з своєю нацією. Шерех з радістю констатував, що Маланюкове обдаровання ходило не лише на котурнах пропагатора, а й літало на власних крилах пегаса, рушійною силою якого була теплота і жар звичайного людського серця.

Ставлення до Маланюка наймолодшого покоління вже зафіксоване. Богдан Бойчук шукає у поезії Маланюка ті елементи, які переростають границі його біографічного простору і часу і мають загальнолюдське і понадчасове звучання, і то як з тембром „заліза”, так і з тембром живої тканини серця.

Не знаємо, як сам Маланюк бере оцінки двох молодших за нього поколінь. Але знаємо, що таке літературне щастя не припадає багатьом поетам і найвищої мірки. Декотрих із них вперше відкривають через десятки і сотні літ по них. Літературне щастя Маланюка то більше, що оцінки ті, сповидно заперечуючи одна одну, мають іманентну здатність бути колись конвертованими в наростаючий цільний підсумок. Маланюкові ровесники любили його, як поета їхньої доби, як коваля психології „невгнутих державників”. Маланюк дав своїм ровесникам сатисфакцію за їхні поразки у „визвольних зривах”. Не переміг малороса і москаля Петлюра зброєю, то переміг Маланюк жаром ударного поетичного слова.

Сам Маланюк цю чисто біографічну і політичну рису своєї поезії вважає за свій найвищий, останній осяг. В самопізнанні своєї поезії він уперто хоче бути з своїми ровесниками, дарма що та поезія підносить його вище, понад них. Його остання на сьогодні книжка, озаголовлена „Проща” (чи не проща козака з бойовим життьовим шляхом перед відходом у монастир?), кінчається новорічним тостом за юнацьку поезію „гарту”, яка мусить стати і „гартом” останнім:

Так вип'єм за тверезість і прозор.

За зимний розум і голодне серце,

За логіку, як лік проти музики,

За математику — протиотруту

Від всіх химер,

— За наш останній гарт!

Воістину зворушлива й шляхетна оця вірність своєму часу і своїм ровесникам. Але як оцінюватиме Маланюка читач у завтрішній цілком незалежній і цілком індустріяльній українській державі? Очевидно, що держава, як уже здобута і самозрозуміла річ, не буде для того прийдешнього читача найбільш хвилюючою темою. Ані проблема безграничного и порожнього степу, в масному чорноземі якого, на думку Маланюка, засмокталися вікові змагання українського психологічного державника. І майбутнього читача, мабуть, таки менше цікавитиме „залізних імператор строф”, що вже в 1947 році потрапив у дружню пародію Горотака-Клена, як цікавитиме його діяпазон поетового серця, в широкій амплітуді його злетів і падінь, амплітуді від крайньої самотности до найповнішого злиття із Божим світом, від полум'я молодости до крижаного кришталю старости. Майбутній читач напевне схилиться над непретенсійними сторінками „Голосів землі”, в яких знайде вічність українську і вічність людську. На задній плян відступлять риторичні інвективи проти „розпутної” „дикої бранки степової”, а заясніє несмертельний мармур античної „Земної мадонни”, про яку. поет сказав інакше: „Єдина! Не ображу зором...”

Еміграція, вигнання звучать у поезії Маланюка з гіркотою, що нагадує Дантову. Але Маланюк чи не єдиний з усіх еміграційних поетів пройшов був крізь залізну заслону, що розриває надвоє українську літературу. В кінці 20-х років автор цих рядків читав у Харкові „Гербарій”, а в 1933 році, ідучи всіяною трупами голодних селян Сумською вулицею, — читав у щоденній газеті „Комуніст” цитату з його вірша „A. D. МСМХХХІІІ”:

Ані шаблі, ані ножа

Не схрестити в останнім герці!

Та ж камінно-мертва душа,

Те ж безлюбе і чорне серце.

Вже нема хуторів і держав,

Тільки трупи в житах, тільки трупи

Та від хрипу кривава іржа,

Що замкнула посинілі губи.

Андрій Хвиля обмостив цю цитату лайкою „фашист”, „лютий ворог народу”. Але я був вдячний і поетові, і Хвилі, який заплатив за подібні цитування життям. Сосюра у своїх віршованих „відповідях” орудував проти Маланюка „багнетом”. І так далі... Але це, одначе, була тільки дещо загостра форма зв'язку. Майбутній історик літератури легко встановить ті духовно-психологічні і стильові елементи, які об'єднують в одно коло Маланюка, Яновського, Рильського, Еллана... Так, і Еллана — другого після Маланюка „поета гарту” і ворога „музики”, „сталеві” складники психіки п поезії якого своєчасно помітив і відзначив у „Віснику” Донцов.

Маланюк був гордий з звання інженера. Але раз прорвався в нього жаль, що він оминув факультет історико-філологічний. Він все ж таки зумів написати томи культурно-історичних та літературно-критичних есеїв і публіцистичних статей, які колись будуть видані напевне, бо досі поки що не старіє плід закладеної в них першорядної і не раз піонерської думки. Ці есеї будуть згруповані в ряд циклів: цикл Шевченка, цикл Франка, Пантелеймона Куліша, Миколи Гоголя, Миколи Хвильового, цикл про радянських письменників, цикл „Росія”, цикл історіосо-фічний, проблеми творчости, проблеми біографії... Українська еміграція обкрадає сама себе, не перевидавши бодай ціннішого, бодай у одному томі вибору з тих циклів. У цьому доробку ми помітимо одну цінну рису Маланюка, яку не помічаємо в інших еміграційних письменників (хоч ще один-два винятки можна знайти), — він багато написав про працю своїх колег-поетів і прозаїків. Останньо Маланюк зацікавився наймолодшими поетами.

„Українська літературна газета”, ч. 2, лютий 1957