МИСЛИТЕЛЬ-СПОСТЕРЕЖНИК (Євген Маланюк)

Всі публікації стосовно письменника: ЄВГЕН МАЛАНЮК

Що за рік з часу виходу книжки есеїв Євгена Маланюка не появилося докладних відгуків на неї, не кажучи вже про жваве обговорення й дискусію, на яку ця книжка заслуговує, це свідчить не про слабість книжки, а про нинішню слабість нашого культурного процесу на чужині. Подібна мовчанка була б неможлива яких 15—16 років тому. Це ж бо після доби Винниченка і Донцова творилося нове явище, органічно зв'язане з трагічним у своєму перебігу процесом перетворення України із бездержавної культурної провінції в державу і культуру нової внутрішньо сконсолідованої європейської нації. Як на радянській Україні Хвильовий і Зеров, так на еміграції Маланюк (не кажучи вже про старшого Липинського) старалися підхопити загублену спадкоємцями естафету Панька Куліша — естафету думки, держави і культури („Куліш, бо добре знав,— пише Маланюк,— вогненно-криваву границю поміж тим, „що становить націю в розумінні етнографічному”, а що „становить націю в розумінні політичному”, а це його власні слова з року Божого 1864!” стор 116).

Підзаголовок „проза” на цій книжці не випадковий. Автор хоче сказати, що ця збірка есеїв, написаних протягом яких сорока літ, так само зобов'язуюча, як і його поезія. Це промовляє тим більше, що книжка являє собою своєрідний афронт проти журналістичної розбещености. Вона скупа на слова, не розвезена, в'язана певним стилем і при тому думаюча. Тут поет виходить як мислитель. Елементи мислення є і в його поезії, але тут мислення в центрі.

Яку формацію, яке покоління представляє Маланюк у цій книжці? Якщо покоління революції і відновлення державности, то не 1917 (пора оп'яніння), а 1919 (пора отверезіння), ну і 20—40-ві роки, коли він на еміграції переживав Розстріляне Відродження (з цього переживання і починається книжка — есеєм „Буряне поліття, 1917—27”). Великий плюс цієї книжки, що автор-емігрант, видно, всі сорок років не втрачав постійного духового чи інтелектуального контакту з процесами у поневоленій Вітчизні. Він із тих, що пробивають залізну завісу.

Думка Маланюка найбільше зосереджена на філософії історії, головне — української історії. Коли він говорить і про Шевченка чи Панька Куліша, то тому, що в них видно яскраво-вогненні сторінки української історії.

В уяві Маланюка Історичний процес двигають сили біблійно-гігантського розміру, від чого процес набирає характеру трагічности і дуже часто просто характеру кари, сказати б. Божої кари. У Маланюка багато магії — своєрідних заклинань і профетизму.

У мисленні Маланюка високі практичні вартості (етика, політика), бачені ідеалістично, мають дуже високе місце чи високий п'єдестал — він яскравий проповідник. Одначе коли йдеться про можливості реалізації конкретними людьми, а зокрема українськими людьми, то нитки глибокого скепсису проникають усе Маланюкове мислення. Також не видно з книжки, що він сам коли засукував рукава коло реалізації. Коло нього не видно його духових синів і дочок, зокрема серед живих. Він не раз перецінював слабших і недоцінював сильніших поетів. Але, може, це пояснюється тим, що він сам поет.

Як і Хвильовий, Маланюк бере дещо від Шпенглера, дещо від Куліша (Куліш і Донцов не раз змагаються в його душі). Але Маланюк — це мислитель, занадто зцентрований на собі. „Книга спостережень” — це до певної міри якась власна біографія, літопис того, що йому думалось з того чи іншого приводу. Ці есеї скидаються часом на дуже особисту історію. Маланюк ніколи не вибирається в більшу тему, яка вимагала б років праці і приносила б можливі монографії“, от хоча б про П. Куліша. Його думки снуються з приводу чогось — подія, лектура, чиясь заувага,— і тоді виходять невеликі розміром, замкнені в собі, не раз досконалі формою есеї, тематично дуже різноманітні, але яскраво зв'язані в одно індивідуальністю автора.

Значна частина тем Маланюкових есеїв належить до так званих тем болючих. І їх він так відчуває. Наприклад, тема Шевченка на тлі незвичайно покрученого українського історичного процесу. Сюди ж належить болюча тема Гоголя. А там далі цілий цикл, що він його називає Rossica. Можна сперечатися з Маланюком — як то він бачить різні речі в російській духовості, характері і літературі (Достоєвський, Станіславський) або в російсько-українських взаєминах.

Але треба сказати, що Маланюк бачив у тих темах і справах щось, що має для нас першорядну, фатальну вагу. І це тим більше важливе в той час, коли українське громадянство немов спочило на лаврах, нібито й справді всі справи полагоджені і ми є цілком інакші та ліпші.

Вдумливий читач знайде в Маланюка чимало спонук думати. А щоб думати над тими речами далі — треба багато умів і багато страшних зусиль: думати серед української пустелі.