ПЛІД ДОЗРІЛОСТИ - „СЕРПЕНЬ”, ОСТАННЯ КНИЖКА ПОЕТА (Євген Маланюк)

Всі публікації стосовно письменника: ЄВГЕН МАЛАНЮК

Євген Маланюк — найстарший поет еміграції — дав тепер найсвіжішу поетичну новинку. Це дев'ята книжка його поезій, під назвою „Серпень”. Маланюк увійшов в історію української поезії як поет волюнтаризму, поет того покоління, що 1917 року відновило українську самостійну державу й армію. За свою свободу та незалежність воно понад чотири роки кривавилося в оборонній війні України проти інтервентів з півночі, півдня й заходу. Маланюків волюнтаризм дав у поезії чітке ударне слово й речення, гостру думку, виразний ритм і повнозвучну риму.

Ось у книжці „Серпень” Маланюк дає ніби портрет цього волюнтаристичного покоління:

Ми за життя горіли в пеклі —

О, незнищенна міць огнива!

І лиш на серці цім запеклім

Кров запеклася чорним гнівом.

Ми переходили всі кола —

О, жаден Дант того не бачив!

І лиш стискали видноколо

Глухі пожежі гайдамачі,

І лиш кружляли чорні круки,

Щоб видзьобать незрячі очі...

Ми перейшли всі кола муки —

І ось прозрілії —

в пітьмі ночі.

Маланюк відступив на еміграцію ще 1920 року, як вояк разом із Українською Армією під командуванням Симона Петлюри. І з того часу він ні разу не бачив України. Але ж зате він ні на один день не забував її. Маланюків автопортрет емігранта відчувається в його „Сонетах про Орлика”— керівника козацької еміграції мазеппнських часів. Місце дії — в чужому місті чужої країни, на перестанку у вічну чужину:

В вікні сльота і листопад.

Вертаються з костьолу люде.

Цей дім отчизною не буде.

Будинки не замінять хат.

Те саме. Двісті літ назад

Отак же чужиною нудив

Змарнілий Орлик крізь облуди

Своїх надій, трудів і втрат.

І, може, тут сидів так само,

Чекаючи вістей із Ясс,

І крізь вікно він бачив браму

І вулицю в цей самий час.

Дружина в Кракові з доньками,

Син у Парижі. Дні — віками.

В останньому сонеті про Орлика Маланюк з тим самим властивим йому клясичним лаконізмом і пластичністю показує Орлика в час остаточного ііого від'їзду на Захід із рідних українських рубежів:

Нарешті має пашпорти —

Як завше — випадок в пригоді,

Осіннє сонце на заході,

Візок благенький торохтить.

О, плоских піль піски й хрести,—

Прабатьківщино! Годі, годі:

Вся серця кров отам, на Сході,

Де недовершеная — Ти.

Отвором — даль. Степи та вітер.

Гармат полтавських сизий дим.

Під небом, від пожеж рудим.

Лиш жито, копитами збите,

Дніпро та п'яний очерет...

Здушити біль. Вперед. Вперед.

Маланюк більше, ніж хто інший з емігрантів, зумів бути в духовому контакті з Україною, у курсі новинок культурного життя і важливіших політичних подій у радянській Україні, Мало того, можна сказати, що Маланюк як поет і мислитель постійно в самому серці духових і політичних проблем своєї поневоленої батьківщини. Його світовідчування і світогляд ростуть у парі з українською долею на кожному її етапі і повороті. Ось чому так приємно бачити в найновішій книжці Маланюка „Серпень” плоди його дозрілого творчого духу. Пережитий досвід реалізується духовим врожаєм, символом якого поет обрав серпень. Це повносилий врожайний останній місяць літа, це зеніт духового життя. Тут поривчастий волюнтаризм молодости уступає місце врівноваженій поставі перед лицем трагедійних зворотів долі. З цього погляду вступний вірш до збірки „Серпень” дійсно є програмовий для неї:

Ave Caesar, сліпучий серпне,

Августійшнй владарю літ!

Солодощ пізніх овочів терпне,

Сяйво твоє все більш нестерпне

Для майже осліпленої землі.

Ave Caesar, ще день твій сяє

В колонаді гаїв, на форумі нив,

Рим твій бездонна блакить просякає,

Він в ній розчиняється і заникає.

І видивом легким вливається в спів.

Ave Caesar; застиг на троні,

Ти — вже статуя, мармур, міт,

І тільки сонце грає в короні,

І тільки блакиттю посріблено скроні,

Спалені вітром літ.

Дозріла мудрість бачить многоскладність життя і не впадає в наївну думку, що кожне нове наукове відкриття вже розкриє загадку життя. Істоту життя ніколи не розкрити людині. Маланюк, автор кількох книжок есеїв, виявляє свій філософічний нахил також у поезії. Ось його вірш „Істотне”:

Ти — яд поезії,

Ти — муки дикий мед,

І трепет рук, і таїнство любови.

Даремно тяжкодумний Архімед

Обчислює скелети і будови.

Ти — джерело,

Що з скелі вибуха,

Діткнутись лиш сухим жезлом Мойсея.

І ти ж зі злого логова гріха

Виповзуєш повільною змією.

Крізь призму серпневої дозрілости і філософічної мудрости якось по-новому, спокійніше, але ж зате і повніше звучить і патріотична тема в Маланюка. Минуть роки, прийде плата кожному за добрі і злі діла його, вирівняється неминуче історичний рахунок і української долі:

Тоді кожен оглянеться і зрозуміє,

Що ця хата, цей шлях і цей обрій —

— це Мати-Земля,

Що її ображати ніхто не сміє —

Ні каган, ні король, ні мешканець Кремля.

Що не треба заплутано метикувати

В залежності від нагод і годин,— Тільки знати:

Вона — Мати,

Ти — син.

І бачити вічність — блакить бездонну,

І тільки вічністю міряти час.

Не благати, не переконувати

Ні їх, ні нас.

Нова книжка Маланюка „Серпень” написана поетом, якому кінчається сьомий десяток літ. Вона многоплянова в своїх думках, почуттях і стильових шуканнях. її написала вільна людина, над якою не тяжить залізна рука партії, диктатури й цензури. Рильський і Сосюра до самої смерти почували на собі ту тяжку залізну руку і не могли в свої зрілі роки дати свій повносилий врожайний серпень. У НОВЇЙ історії України ще не було такого випадку, щоб поет творив і друкував свої твори вільно, аж до нормальної старости. Тим-то так радісно взяти до рук „Серпень” — найновішу книжку поезій Євгена Маланюка.