Всі публікації щодо:
Плужник Євген

Лiрика Євгена Плужника

Державiн В.

„Рiвновага“

Якби поетичний генiй визначався (як це багато хто думає) iндивiдуальною неповторнiстю стилю, вiдсутнiстю наслiдуваних лiтературних або й пiсенних зразкiв та попередникiв — лiрика Є.Плужника безперечно становила б найвище мистецьке досягнення в цiлому українському письменствi. Бо не в самiй лише українськiй, а й у свiтовiй лiтературi навряд чи знайдеться безпосереднiше, вiльнiше вiд усiх видiв риторики та „лiтературщини“ висловлення найбезпосереднiших i найунiверсальнiших почуттiв — зневiри, втоми, нудьги:

Четвертий день гарячий суховiй

дзвонить пiском у помутнiлi шиби, —

нудьгуй! Нудьгуй... I вже руцi моїй

перегорнуть сторiнку праця нiби...

З кутка в куток тиняюся всi днi,

i весь розгублений такий i чулий...

(„Рання осiнь“)

Оце й усе, що днi тобi лишили: утома, зморшки та старi листи. Ах, досвiде, розраднику немилий, навiть запiзнений — завжди дочасний ти! („Рiвновага“)

Самотнiсть, мелянхолiя i резиґнацiя одвiку притаманнi мислездатнiй людинi i невiддiльнi вiд самосвiдомого роздуму, а до етичного змiсту вiршованих медитацiй та сентенцiй Плужникових можна було б навести необмежену кiлькiсть паралель iз найвiдомiших европейських моралiстiв i аферистiв. Проте це рiч зайва, бо, по-перше, малоправдоподiбно, щоб Є.Плужник черпав головнi мотиви своєї творчости з будь-яких лiтературних джерел, а не з повсякденного досвiду власної свiдомости, а по-друге (i це головне), артистична форма вiршованого афоризму, його мистецька вартiсть однаково лишається створена самим поетом зовсiм безпрецедентно i нi вiд кого не залежно. Це — небувала ще в нашому письменствi iлюзiя абсолютної природности:

I так приємно знову розгорнути,

пурнувши весь у цигарковий дим,

якийсь роман, давно напiвзабутий,

i не читати, мрiяти над ним!

(„Рання осiнь“)

Поетичне мистецтво Є.Плужника — це природнiсть актора, що грає на кону не лiтературну якусь „дiйову особу“, а себе самого. Це поза, такою мiрою натуральна, що вона вже майже не поза: проте цiлий шарм iнтимної поезiї зосереджено в тому „майже“, в тiй невагомiй i невловнiй емоцiйнiй iнтонацiї, що вона перетворює абстрактний i цiлком рацiональний (хай дотепний) афоризм на iндивiдуальне й справдi неповторне переживання:

Чiткiшi лiнiї i фарби спокiйнiшi, —

благословляється на осiнь, на дощi...

Десь журавлi в похолодiлiй тишi:

— Мерщiй! Мерщiй!

Спiшать до Iндiї озер пiвнiчних дiти,

до кинутих на чужинi осад...

Але ж нудьга яка, — вперед летiти,

щоб повернутися назад!

(„Рання осiнь“)

Оце високе й складне мистецтво артистичного оперування самими лише iнтонацiями слiв та нюансами образiв зветься в лiтературi — за слушною аналогiєю до образотворчих мистецтв — iмпресiонiзмом. В iмпресiонiзмi поетичний образ не є нi iманентним даному творовi, нi трансцендентним йому; бо вiн сам iз себе такий семантичне субтильний, такою мiрою збудований на самих вiдтiнках емоцiй i присмаках сприйнять, що не можна об'єктивно визначити, чи значiння його є iманентно притаманним поетицi твору, а чи потребує для свого адекватного розкриття звертання до позаестетичних чинникiв свiтогляду авторового:

Мовчи! Я знаю. За всiма словами —

холодний смерк, спустошенi сади...

Це наша пристрасть стала помiж нами,

нас розлучаючи назавсiди.

Шалiй, шалiй, вiд розпачу сп'янiлий...

Що розпач той? Рiч марна i пуста!

Як пiзно ми серця свої спинили!

Як роз'єднали рано ми вуста!

О друже мiй! Останнi трачу сили,

в країнi тiй уявнiй живучи.

Де образ твiй, утрачений i милий,

де голос твiй?.. Мовчи! мовчи! мовчи!

(„Рiвновага“)

Чи повнiстю розкривається з контексту цього вiрша значiнньова сторона антитези:

Як пiзно ми серця свої спинили!

Як роз'єднали рано ми вуста!

Чи, може, вона розкривається з образного контексту цiлої збiрки „Рiвновага“? Зокрема, чи пов'язана вона семантично з зовнiшньо нiби подiбною антитезою в „присвятi“ авторовiй:

Нащадки безстороннi

простять менi i помилки, й вагання,

i пiзнiй сум, i радiсть передчасну...

(„Рiвновага“)

Цi питання не надаються до однозначного розв'язання, бо поетичний образ у першiй з наведених двох антитез (а друга з них є позаобразна) збудований саме так, щоб межа його iманентного й трансцендентного значiння лишилась принципово непевною через вкрай витончений, сказати б, iнфiнiтезимальний характер його семантичної специфiки. Про складнiсть i труднiсть цього заснованого на iнфiнiтезимальному характерi естетичної образности стилю свiдчить той факт, що й Є.Плужник — далеко найвидатнiший майстер iмпресiонiстичної поезiї 20-го сторiччя — не вiдразу опанував його видиму „природнiсть“ та „безпосереднiсть“. Перша збiрка лiрики Плужникової — „Днi“ (1926) — перебувала ще значною мiрою пiд владою претенсiйної й сентиментальної мельодеклямацiї, культивованої за тих рокiв Д.Фалькiвським, а пiзнiше — О.Влизьком:

Попоїм, посплю... Щасливий нiби.

Роздобув собi штани новi!

Тiльки очi так, немов у риби,

та на в'язах мулько головi.

Дотягнусь, пурну, i буде тихо!

Мудрецi!

Через вiщо серце, нiби вiхоть

у чужiй невимитiй руцi?

(„Днi“)

В „Днях“ органiчне тяжiння поетове до рафiновано-приглушеного iмпресiонiзму раз у раз перехрещується естетичне меншевартiсними зазiханнями на зовнiшню ефектовнiсть:

Що я можу про себе сказати ще?

— Бути щирим — не всiм зумiти! —

Хiба те, що пiд сiрим вечiрнiм дощем

десь на розi вити б i вити.

Так, як виє на мiсяць голодний вовк,

дужий пращур собаки!

Не замовк, не замовк, не замовк

голос споминiв всяких!

(„Днi“, поема „Галiлей“)

Тi квазiекспресiонiстичнi тенденцiї заступає в другiй збiрцi поезiй — „Рання осiнь“ (1927) — помiтний стилiстичний вплив неоклясикiв, зокрема М.Рильського. Це позначається на плястичнiй будовi окремого iзольованого образу, на ритмiчне синтактичнiй гармонiї окремої заокругленої строфи —

Над морем високо, на непорушнiй скелi,

квiт чарiвний на мертвому стеблi,

горить вогонь, — щоб у морськiй пустелi

знаходили дорогу кораблi.

(„Рання осiнь“)

Подеколи й цiлий вiрш розгортається на основi виразi клясицистичного уосiбнення:

Падає з дерев пожовкле листя,

день уже в обiди догорiв, —

кажуть, що вночi на передмiстя

осiнь приблукала з хуторiв.

В центрi вона буде завтра ранком,

повагом вступаючи туди...

Що ж! приходь, задумлива селянко, —

я тебе побачити радий.

(„Рання осiнь“)

Але ж це тiльки зовнiшнi аксесуари лiрики Плужникової, слабо пов'язанi з її мистецькою сутнiстю; а ця остання полягає в такому крайньому наближеннi до розмовної прози, щоб лише вторинна якась, тонка й вишукана риса вiддiляла поезiю вiд прози, проте вiддiляла так разюче й iндивiдуально, з таким непiдробним тоном суто особистої дикцiї (здебiльшого у формi епiграматичного „пуанту“ наприкiнцi), що цiлий вiрш здається, за законом контрасту, тим поетичнiшим, що прозаїчнiшою є бiльша частина викладу, i тим персональнiшим, що звичнiшим, себто — поставмо крапки над i — що банальнiшим є загальне тло думки:

Косивши дядько на узлiссi жито,

об жовтий череп косу зазубив...

Кого й за вiщо тут було забито,

хто i для кого вiк свiй загубив,

йому байдуже...

Тут, на мiсцi бою,

таке дорiдне жито та густе;

а що на гнiй хтось жертвував собою, —

пусте...

Косар схиливсь на рiччю дорогою —

косою срiбною, що череп пощербив,

i, череп той вiдкинувши ногою —

Порозкидало вас! — проговорив.

(„Рання осiнь“)

За тло думки скрiзь править у Є.Плужника песимiстично забарвлений скептицизм — нiчим iншим не прикметний, крiм того рафiнованого мистецтва, яке надає йому беззастережно щирої особистої тональности. Хiба є щось упертiше за думку про залежнiсть настрою вiд стану здоров'я? Але, напевне, нiхто ще не допровадив того трюїзму до такого гранично iндивiдуального вислову:

Вiкно в садок, тож пахощi зела

присмачують менi пригiрклiсть лiкiв...

Скажи, недуго, де ти сил взяла

маленькi радощi роздмухати в великi?

Чи закриває твiй упертий жар

одну з химер прехитрої натури, —

i повнота життя лиш спiльний дар

фармакопеї i температури?

(„Рiвновага“)

Росiйськi лiтературознавцi-формалiсти (Б.Ейхенбаум, В.Шкловський, Ю.Тинянов) почасти помилялись, обстоюючи тезу про так званий письменницький свiтогляд як явище стилю: свiтогляд письменника далеко частiше й глибше визначається не лiтературним стилем, а лiтературним жанром. Так i в Є.Плужника песимiстична оцiнка тiєї вульгарної буденщини, що її чомусь iменують „реальною дiйснiстю“, i разом з тим скептичне ставлення до всякої мрiї як такої — випливає не стiльки з iмпресiонiзму в цiлому, скiльки з афористично-сентенцiйного лiричного жанру, що є принципово не сполучним з удаваною або й простодушною наївнiстю оптимiстичних свiтосприймань. Поезiя iнтелектуальної гри на вiдтiнках емоцiй не терпить простакуватости, не терпить i романтичних та неоромантичних iлюзiй; бо й найменша поступка в цьому напрямi позбавила б дикцiю Плужникову її абсолютної щирости й цiлости. Проте зречення iлюзiй не є поворотом до так званої реальности, — хоч воно саме так, через стилiзовану стриманiсть викладу, подеколи й здається:

Хай чужина комусь вбирає очi,

нехай про неї навiть мрiє хтось

(до перемiни мiсць такi охочi

всi тi, кому в життi не повелось), —

для мене ж досить — певне, до загину —

кiлькох губерень чи округ тепер,

що на землi становлять Україну —

УСРР.

Бо що менi та слава галаслива

про всi дива за тридев'ять морiв,

коли я досi i малого дива — <

землi своєї ще не зрозумiв?

(„Рання осiнь“)

Адже це справдi невелика втiха, бо „мале“ диво нiяк не легше зрозумiти, нiж велике, i зовсiм iще непевна рiч — чи надається щось до справжнього розумiння, а радощiв з того розумiння й поготiв не передбачається:

Мудрiсть мудрих... За грiх який

марнiсть всю її мушу знати?

О, проклята звичка руки

сторiнку перегортати!

(„Рання осiнь“)

В чому ж вихiд? У спокої резиґнацiї — i де в чому ще:

Передчуттям спокою i нудьги

мене хвилює мертве листя долi...

Час увiйти в надiйнi береги

думкам i мрiям...

Як дiброви голi

очам вiдслонять далечiнь нiму

i сонце ллється скупо i нечасто,

надходить спокiй, дано-бо йому

у володiння неподiльне час той,

що зветься осiнь...

Сни i споживай

те, що придбало лiто. Сни i згадуй...

Та, як уява в тебе ще жива,

умiй в нудьзi знаходити розраду.

(„Рання осiнь“)

Отже — мистецтво як розрада, а зокрема — як складання вiршiв на вiдвiчну тему про марнiсть вiршоскладання. Щоправда, нiде ще ця тема не трактувалась так вiртуозно:

Дивлюсь на все спокiйними очима

(давно спокiйний бути я хотiв) —

i вже не тiшить вишукана рима,

а бiль її шукати — й поготiв!

Коли дiйшов зараннiй бiль розплати —

збагнув усю непереможнiсть днiв —

чи потребуєш час твiй марнувати

на лад закiнчень, суфiксiв i пнiв?

Нi, на вуста усмiшкою гiркою

ляга мовчання мудрого печать...

Дар нелегкий ваш, досвiде й спокою,

дар розумiти, знати i мовчать!

(„Рання осiнь“)

Прочитавши це колись — за ранньої молодости моєї — вперше, я трохи злякався: а що, як поет i справдi замовкне? Дещо згодом я зрозумiв, що тема про мудре мовчання — прегарна й шляхетна тема i що великий поет здатен варiювати її з невичерпним i неперевершеним сарказмом:

Яка нудьга мережити рядки...

Дарма, що жар думок у них розлитий!

Поетiв дар (як всi дари, гiркий) —

Всю недоцiльнiсть вiршiв розумiти.

Вiзьмись вогнем — i раптом прохолонь,

Засхни чорнилом на якомусь вiршi...

Чудний вогонь! —

Щоб не сказати гiрше...

(„Рання осiнь“)

Прецiнь у консеквентному iмпресiонiзмi Плужниковому чи не всяка тема перетворюється на рефлексiю авторового ставлення до тiєї теми, себто на тему мистецької творчости:

Гладкого Панчо (прошу вас, не Панча!)

кощава тiнь, видима i вночi,

вiн помилився тяжко, дон з Ламанча,

уявне за реальнiсть беручи;

але ж довiв, на жаль, на власнiй шкурi,

iз безлiчi можливих iстин ту,

що помилки — бодай в лiтературi —

прекраснiшi за всяку правоту!

(„Рiвновага“)

А сенс мистецької творчости — це й є та найглибиннiша реальнiсть, що пiдпадає пiд радикальний скепсис авторiв:

Одноманiтно i звичайно

кiнчалось лiто. Рад, не рад —

що це мiняє? Зустрiчай-но

переходовий листопад.

I нишком починай про весну

якусь вiршову канiтiль,

може, таку ж неiнтересну,

не варту часу i зусиль,

як i закiнчене допiру

порожнє лiто... Рад, не рад —

на лад весiннiй строїть лiру

передзимовий листопад...

(„Рiвновага“)

Висновок: творчiсть мистецька, може, й позбавлена сенсу. та, в усякому разi, не позбавлена насолоди (бо ж розрада!), i насолода ця є щира й чиста, цiлком вiльна всiх iлюзiй та iдеологiй i нi вiд кого не залежна. Так послiдовна переоцiнка цiнностей пiд кутом зору iндивiдуальної щирости закономiрно призводить до чистого естетизму, до визнання автономної i самовистачальної вартости мистецтва:

Їх меншає — я знаю тiльки двох —

аматорiв, кому цiкаво й досi,

чим i коли уславивсь Архилох,

кого Алкей уславив на Лесбосi...

Такi наївнi, втiшнi диваки,

арбiтри метру й еллiнського хисту, —

для них поезiя лиш там, де вже вiки в

клясичнiй формi не лишили змiсту!

Та сам поет — дарма що молодий —

докором злим не зачеплю нiкого:

в поезiї хiба вряди-годи

якогось змiсту набiжиш малого.

(„Рання осiнь“)

Це дуже скромно й непретенсiйно сформульована вiдмiна вiдомої, проте небагато кому зрозумiлої концепцiї мистецтва для мистецтва — бо ж поет жодною мiрою не претендує на те, щоб його читали або почитали:

Критики, навчаючи поета,

залюбки розводяться про те,

як писати мусить вiн, щоб Лета

рокiв з п'ять промiння золоте

на трунi у нього не змивала...

(„Рання осiнь“)

Це його, як артистичну iндивiдуальнiсть, взагалi не обходить i обходити не повинно; як сказав колись славетний Монтень:

„Менi не треба численних читачiв; менi досить кiлькох; менi досить одного; менi навiть досить нi одного“. Адже чисте мистецтво — тiльки те, що мистець творить для себе, нiякого читача чи глядача поза собою самим не узгляднюючи. Iнакше-бо в чому його щирiсть?

А втiм, сам поет зовсiм не уповноважений судити про те, як i ким твiр мистецький сприймається. Той твiр — не те, що мало постати за його власним задумом:

Напишеш, рвеш... i пишеш знову!

I знов не так... i знов не те...

Аж доки слiв цвiлу полову

утома з пам'ятi змете!

I затремтять в куточках губи...

А iстина така нудна:

усi слова збери, мiй любий, —

душi не вичерпать до дна!

Хай нерви збуджено, хай скутий

ти весь надхнення холодком, —

умiй спокiйно позiхнути

над недокiнченим рядком.

(„Рання осiнь“)

I це дуже добре, що воно так є — що вислiв не дорiвнює задумовi авторовому, бо iнакше не варт було б висловлюватись:

Що висловиш? Чужої голови

про людське серце домисли готовi?

Сум свiтовий

в масштабi повiтовiм?

(„Рiвновага“)

Нi, наколи твiр дiйсно мiстить оту незбагненну есенцiю артизму — вiн скрiзь i за всiх обставин сам гiдно промовлятиме до гiдної його чар естетичної свiдомости — немов той примiтивний амулет, у Вест-Iндiї якимсь конкiстадором здобутий:

За давнини якийсь дикун незнаний,

жрець i мисливець, воїн i поет,

колись зробив собi з копитця лани

вiд чар нiчних надiйний амулет.

А той еспанець, взявши до кишенi

нужденний спадок вiри дикуна,

чи покладав, що в нiм первiсний генiй

на всi вiки прийдешнi залуна?

Що вже онук його в Кастiльї рiднiй,

забувши славу славлених подiй,

не раз забуде i державнi злиднi,

в той амулет втопивши погляд свiй...

А далi пройде той дикунський витвiр:

десятки рук, кiльки країн i мiст, —

такий змiстовний у рiзьбi нехитрiй,

такий безсмертний, як i творчий хист!

(„Рання осiнь“)

Отже, за остаточним коптом, пiд поглядом вiчности важить не творчiсть i не творець поготiв, а сам лише твiр як об'єктивна й конкретна, а разом з тим iррацiональна краса, що поєднує в собi буття iдеальне й реальне:

Минають днi... Минають лiта...

Час i горами двига!

I сум не такий, i радiсть не та...

I тiльки незмiнна книга.

(„Рiвновага“)

Спiввiдношення мiж твором i творцем може бути тiльки спiввiдношенням трагiчної iронiї:

День вiдшумiв. Померкли в далинi

гiр снiгових блiдо-рожевi перса...

Базар безлюдiє. Пора й менi

з крамнички затхлої старого перса,

вiд чару цих побляклих килимiв...

Що, коли б я чи iнший хто зумiв

i простоти, i пишности такої

в рядках своїх вiршових досягти? —

Багато б ти

чудес тодi... накоїв!

(„Рiвновага“)

Саме „Рiвновага“ — третя й остання збiрка поезiй Є. Плужника (датована 1933-1934 роком, проте опублiкована лише 1943 р. в 4-му томi „Українського Засiву“) — найближче пiдступає до мистецького сприйняття метафiзичної рiвноваги — себто фундаментальної єдности простору й свiдомости, тiла й душi:

Каменя один придiл — лежати!

Вiтровi один закон — лети!

Тiльки я поставлений питати

як не цiлi, то бодай мети...

Та хоч як — в лиця свойого потi —

зважу мiру явищ i подiй, —

камiнь той лежатиме i потiм,

вiтер той летiтиме й тодi.

(„Рiвновага“)

Принципову незалежнiсть мистецтва — на найвищих його висотах — вiд життя й соцiяльного оточення Є.Плужник немов навмисне ствердив особистою й лiтературною бiографiєю своєю, що з поетичною його творчiстю пов'язана хiба що негативно, себто в плянi життьової iронiї. Жодного стосунку до генiяльної лiрики не має нi селянське походження з Богучарського повiту на Воронiжчинi (рiк народження — 1898), нi закiнчена гiмназiя в Бобровi, нi незакiнчений Київський ветеринарно-зоотехнiчний iнститут, нi вчителювання на Полтавщинi. Не надто бiльше важить i приналежнiсть до лiтературних органiзацiй — до „Ланки“ 1924-1926 рр. i до посталого з неї „Марсу“ („Майстерня революцiйного слова“, 1926-1928) — що їх поет тримався переважно, мабуть, тому, що там йому менше заважали творити, нiж це було б деiнде. Адже нiколи Є.Плужник не вiдчував себе — протилежно до iнших членiв „Ланки“ та „Марсу“ — висуванцем так званої соцїяльної революцiї, i не знати, чому б вiн тiй революцiї симпатизувати мав. Щоправда, неважко пов'язати з лiтературною дiяльнiстю Б.Антоненка-Давидовича, В.Пiдмогильного, Г.Косинки та iнших белетристичну прозу Плужникову — повiсть „Недуга“, кiлька прозових драм i навiть iще не надруковану вiршовану драму початку 30 рокiв (умовний заголовок — „Шкiдники“); проте пов'язати оцi белетристичнi й напiвагiтацiйнi твори Є.Плужника з його ж таки лiрикою — надалося б хiба що суто механiчно, в порядку зовнiшньої бiографiї письменникової; мистецького зв'язку мiж ними немає, як немає й самого мистецтва в Плужниковiй белетристицi, а є лише помiрно вмiле й культурне виконування славнозвiсного „соцiяльного замовлення“ (щоправда, з дискретними застереженнями в площинi нацiонального питання). Це — квалiфiкована белетристична продукцiя другого сорту, зумовлена, власне кажучи, важким матерiяльним становищем письменниковим (Є.Плужник, поза всiм iншим, тяжко хворiв на сухоти протягом цiлої своєї лiтературної дiяльности) i пристойна тiєю мiрою, якою це взагалi можливо для повiстяра та драматурга, що конче повинен демонструвати свою належнiсть до „громадської плятформи“, а проте безперспективно ремiснича i задумом, i технiкою виконання. На сьогоднi вона має лише iсторично-документальний iнтерес, та й нiколи, правду кажучи, не могла претендувати на iнший якийсь.

Чи було те зовнiшнє приймання тамтешньої „громадської плятформи“ (хоча б у межах непу) якоюсь мiрою щирим? Воно могло так чи так вiдповiдати тимчасовим настроям письменника; але суттю своєю творчiсть Плужникова найконсеквентнiше додержує тiєї лiнiї, що її за 20 рокiв злонавмисне визначали як „внутрiшню емiграцiю“. Вона не протиставить себе отiй „соцiялiстичнiй дiйсностi“, бо й не потребує того; вона-бо спроможна поспiль iгнорувати її (а це й становить найгiднiшу реакцiю на неподобства революцiйної ментальностi i):

Немає сумнiву: менi щораз нуднiше

у товариствi друзiв-юнакiв;

їх дотепи могли б звучати тихше

i навiть теми бути не такi...

(„Рання осiнь“)

Читаю Сiнклера й ходжу на Бiржу Працi.

А вирiс мрiйником серед гаїв на Пслi...

Та вiд минулого тiльки шкiльний Горацiй,

а про майбутнє — кiлька тисяч слiв.

Колись наважуся — заплющу серце й вуха!

Мета однакова — чи ця, чи та...

(„Днi“)

Звичайно ж, радикальний скепсис Є.Плужника надавав йому цiлковитого iмунiтету супроти якої завгодно демагогiї та пропаганди — в тому числi й „соцiялiстичної“:

Туман стiною. Часом загуде

лютiше вiтер, змиє коням гриви, —

тодi кiльце намiтиться руде

там, де пурнуло сонце в морок сивий...

I знову мжичить. Важчає сiряк,

у сон схиляє голову вiдлога...

Та конi пiд горбок не йдуть нiяк, —

така важка, така грузька дорога!

Таке безлюддя! Скiльки не гукай, —

лиш пiд ногами стогне мокра глина...

А що, як справдi вся вона така —

закохана в електрику країна?

(„Рання осiнь“)

Гострiше реагувати на соцiялiзовану дiйснiсть було, з цензурних причин, недоцiльно, та й навряд чи це поета серйозно цiкавило; адже єдина реальна життєва дiйснiсть це — реальне страждання реальної, себто самотньої, свiдомости людської, а решта — сама лише „слiв цвiла полова“, порожнi та проблематичнi етикетки:

Якийсь дiдок нудний напише:

вiйна i робiтничий рух...

О, тихше! —

Бiль не вщух!

(„Днi“)

Жодна тюрма народiв не iмпонує свiдомостi, що прозирає iлюзiйнiсть руху й простору i самi „сторони“ свiту сприймає як стiнки в'язничної камери:

Пiд вiтром згинаючи лiнiї простi,

повис нерухомий за вiкнами дощ...

Кiмната... який необмежений простiр!

Квадрати паркету — яких iще площ?..

Вдивися в цю сутiнь, навколо розлиту;

уяву, як брови, докупи стягни, —

чотири краї невiдомого свiту —

це тiльки кiмнати чотири стiни.

Тож мандрам душi не давайсь на поталу! —

i час заощаджуй, i рух економ! ...

Помалу

сотається дощ за вiкном...

(„Рiвновага“)

Цей не тимчасовою якоюсь кон'юнктурою викликаний, а цiлком органiчний i, зрештою, природнiй для великого поета — якому йдеться про найвище — аполiтизм у мистецтвi не заважав Є.Плужниковi особисто вiдчувати себе й справдi бути гiдним сином українського народу, вiрним його нацiонально-державнiй iдеї. Партiйнi та попутницькi лiтературнi сфери скрiзь вiдчували його поезiю i саму його постать як наочно чужорiдне тiло в „соцiялiстичному“ письменствi; i не дивно, що за доби тотального нищення українських культурних сил Є.Плужник не потрапив до числа виняткiв, яких сподiвались невдовзi перетворити загрозами або пiдкупом на слухнянi рупори вiдповiдної агiтацiї, а став жертвою чергової гекатомби: заарештований 1934 р. вкупi з В.Пiдмогильним, В.Полiщуком i численними iншими українськими письменниками, вiн зазнав у березнi 1935 р. смертного вироку, замiненого на десятирiчне заслання до каторжної працi, i, наслiдком тiєї милости, помер на Соловках 2 лютого 1936 р. вiд сухот. Юридичнi пiдстави вироку були суцiльним глумом з усякої правди й правдоподiбности, але йшлось суттю не про них, а про справдi безперечну несполучнiсть лiрики Плужникової з яким завгодно тоталiтаризмом.

Немає сумнiву, що й серед нашої нацiональної емiграцiї чимало хто вважає песимiзм i скептицизм Плужникiв за явище iдеологiчно шкiдливе й небажане. Один iз найвiдомiших наших поетiв сказав якось, що попри всю свою глибоку пошану до мистецької досконалости Є.Плужника вiн, мабуть, заборонив би юнацтву читати його поезiю. Я теж охоче заборонив би, бо певен, що юнацтво в такому разi читатиме її втричi бiльше. Є в лiрицi Плужниковiй неперевершена шляхетнiсть iдеалiзму, що вже сама з себе має високе виховне значiння:

Не чуючи, перебирала ти

пожовклi клавiшi, задумана й тривожна;

здавалося, гукни тобi, — Лети! —

I повернути вже не можна!

Та з того, як здригалася рука,

як iнколи стеналась вся ти,

я зрозумiв, що скiльки не гукай —

ти розучилася лiтати!

(„Рiвновага“)

Кому справдi нiчого не говорить у моральнiй площинi нi iдеалiстичне свiтосприймання, нi сама вже бездоганнiсть артистичного стилю, хай згадає принаймнi про ту „спокiйну щирiсть“ поетову:

Суди мене судом твоїм суворим,

сучаснику. — Нащадки безстороннi

простять менi i помилки, й вагання,

i пiзнiй сум, i радiсть передчасну, —

їм промовлятиме моя спокiйна щирiсть.

(„Рiвновага“)

Оця безпретенсiйна героїчна щирiсть думки є за найкращу противотруту — насамперед саме для молодi — супроти штучних ексцесiв силуваного волюнтаризму, супроти корчiйного й гiстеричного потягу до „оптимiстичного свiтогляду“ абиякою цiною — а перш за все цiною власної щирости. За нашої хворої на всiляку колективнiсть та колективiзацiю доби поезiя Є.Плужника становить героїчний взiрець незламної особистости:

Цвiтуть думки, а на слова скупiше...

Я знаю сам, — росту. Мiняю лист.

А там нехай, кому не лiньки, пише,

що от, мовляв, запеклий песимiст...

Я ж почуваю так, скажу — бо мушу! —

Хоч щось своє, не сказане нiким;

коли рядкам якимсь звiряти душу, —

тiльки таким!

(„Рання осiнь“)

Щоправда, всякий песимiзм неминуче викликає пiдозру щодо ; затаєного недоброхiтства, бо ж для людини, на жаль, бiльш нiж натурально триматись тiєї сторони, у якої вона передбачає бiльше шансiв на успiх; а проте силою тих самих пiдстав єдиний лише песимiзм остаточно скрiплює репутацiю цiлковитої непiдкупности. Отже, не питати маємо — чи багато українськiй нацiї користи з песимiстичної поезiї Плужникової? — а казати: як багато їй чести з тiєї поезiї! Бо честь нацiї — це щирiсть її мистецького генiя.

Зрештою, складне питання про принципову вiдповiдальнiсть або невiдповiдальнiсть письменника за евентуальнi, етично негативнi наслiдки його висловiв — вже в „Жабах“ Аристофанових дискутується i, напевне, не за нас до остаточного розв'язання надасться. Сам поет додержував щодо цього досить своєрiдної позицiї, як свiдчить його цiкава притча про премудрого Зороаба:

Вiн був мудрець всiм мудрецям на диво,

навчав-бо щастя i навчати вмiв, —

хто в ту науку вдатися насмiв,

тому велось довiльно та щасливо.

Та раз, коли, стомившися надмiру,

вiн спочивав десь з учнями в гуртi, —

крiзь сон почув, як, не поснувши,

тi провадили собi розмову щиру

про те, який то, мабуть, вiн щасливий,

коли навчає щастя, — не дарма

вiд слiв його щасливiє юрма,

мов води Ганговi повнiшають вiд зливи!

Тодi, зiдхнувши, вiн сказав: дурнi ви!

Де ж бачили ви вчителiв таких,

якi б того навчали, що для них

вiдоме добре?

(„Рання осiнь“)



На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.