ЛІНА КОСТЕНКО: „НЕМАЄ ЧАСУ НА ПОРАЗКУ”

ЛІНА КОСТЕНКО

ЛІНА КОСТЕНКО: „НЕМАЄ ЧАСУ НА ПОРАЗКУ”

Є люди, які, крім особистого, несуть ще й хрест свого народу. Це люди неймовірно тонкі і талановиті. Такою і є наша сучасниця, можливо, найвидатніша українська поетеса часу Ліна Костенко. У Києво-Могилянській академії Ліна Костенко читала авторський спецкурс сучасної української літератури. (Вона, до речі, почесний професор цієї академії).

Ліна Костенко несе не тільки глибоку, а й свіжу неординарну думку. Говорить правду там, де багато хто хотів би відмовчатись. Такою вона була раніше, така й сьогодні. Ось що говорить академік Микола Жулинський: „Ліна Костенко — унікальне явище не тільки в українській, а й у європейській, світовій літературі, тому що такої глибини переживань і самокритичних катувань, проекцій на долю своєї країни, я думаю, ще українська література не знала. У неї чи не кожен твір — проблема митця і свого народу. Наголошую — українського митця”. Її слова в усьому гранично вагомі:

Ми переможем. Не такі ми й кволі.

Не допускай такої мислі,

Що Бог покаже нам неласку.

Життя людського строки стислі.

Немає часу на поразку.

В основу цього матеріалу лягли дві лекції, які я мала нагоду слухати в академії якийсь час тому. Розшифрувала диктофонний запис. Враження, що все сказане — то про сьогоднішній день. Запитання студентів — майбутніх державотворців — вражали своєю різнобічністю і глибиною, та лектор не ухилялася від них, давала чесні відповіді: не можна лишати молодь з розчахнутою свідомістю.

Готуючись до зустрічі з Ліною Василівною, я перечитала деякі її виступи, статті останніх років. Найбільше вразила одна — „Геній в умовах заблокованої культури”. Це — глибокі роздуми про геніальність й особу генія в кожній цивілізованій культурі, про їхню причетність до національного державотворення. Те, що бачиться Ліні Василівні, вона й акцентувала в лекції перед студентами, а ще раніше частково в названій статті. Ось стислий, тезовий, виклад.

* * *

Чи відомі наші генії світові? Чи ми самі оцінюємо їх належно? Чи обернули на користь народові їхній титанічний труд? Скільки визначних наших людей стали славою і гордістю інших народів!.. Українські ж Бермуди поглинають своїх великих.

Щодо призначення українського письменника,— хоч би якого масштабу — насамперед він мусить бути просвітителем особливого типу. Він має не тільки світові пояснювати свій народ, він повинен часом пояснювати і цьому народові самого себе. Бо ж, як відомо, той народ у силу історичних причин то спить, то прокидається.

Отже, занепадав сам характер нації — вічно переслідуваної, вічно приниженої. І це виробило не найкращі риси в її характері. Відомо, що тільки періоди розквіту благотворно впливають на всю подальшу історію нації. Поразка ж завжди спотворює обличчя болем.

Кілька слів про поетів. Це провидці, часом — поводирі своєї нації. Великий поет — хоче він цього чи ні, але йому так дано: він і футуролог, і демограф, і соціолог. Він — діагностик суспільства.

Мабуть, як немає пророка у своїй вітчизні, так немає і генія, визнаного за життя. Бо геній — це завжди і пророк. І тут українці не виняток. Може статися відторгнення генія (як це було з Данте), щоб потім пишалися ним.

А генії ж самі обирають шлях у відчайдушних (як от у нас тепер) обставинах. Бо геній — це сміливість, прорив, ламання канонів і традицій, це вихід на нові орбіти. На жаль, український геній прикований до гарби, якої не може перекинути.

Обслуга нашої нації не дуже грамотна, а часом недобросовісна й упереджена. Тому й живемо в постійному відчутті негараздів, психологічного дискомфорту, викривленої істини.

* * *

Аура — це невидиме світіння, яким оточені матеріальні тіла — особливо людина. Його дано побачити хіба що сенситивам та ясновидцям. До вивчення аури підійшли вчені Великої Британії у 20-ті роки минулого сторіччя, а згодом — американці. Та коли виявилося, що над головами деяких політиків аура темна й плямиста, досліди припинили, а результати засекретили.

Ауру має й нація. Обличчя нації визначають її художники, поети, філософи, вчені, політики. Час замислитися, хто ми в очах світу і яку маємо ауру. А якщо не маємо, то чому?

Демократія тим добра, що при ній не держава руйнує людину, а людина будує державу. І саму себе, і своє гідне життя, і ауру своєї нації.

Нації, що й досі ще не утвердилися перспективи не мають, вони будуть перемелені. Наші проблеми нікого не цікавлять, і не треба думати, що вони в нас унікальні: „Ми найкращі, нам найгірше”. В історії цей принцип не годиться. Треба прискорити процес опритомнення, входження у світове співтовариство. Нині стало мало не правилом доброго тону ввернути щось несхвальне про менталітет цілої нації. Невідь з якого нафталіну видобуто комплекс меншовартості. Нація виявилася незахищеною.

Злиденство духу... Чому люди не завдають собі клопоту подумати? Чому дають себе ошукати? Україна — це нація, що її віками витісняли із життя шляхом фізичного знищення, духовної експропріації, генетичних мутацій, цілеспрямованого перемішування народів на її території. Унаслідок цього відбулися якісні втрати національного генотипу.

Її образ спотворювався віками. Їй не відмовляли в мужності, але звинувачували то в націоналізмі, то в антисемітизмі. І то диво, що сьогодні це нація. А могла б давно знівелюватися й зникнути. Дивно, але ця нація самотня на власній землі і ще самотніша в універсумі людства. Вона чекає своїх філософів, істориків, соціологів, генетиків, письменників, митців.

У Ніцше є поняття — розум ув'язнений, поневолений. Стосовно української ситуації — це скорше розум адаптований. Це навіть гірше, ніж ув'язнений. Ув'язнений ще може стрепенутися і вдарити крильми об ґрати. Адаптований уже збляк, призвичаївся, втратив свою енергетику.

Годі вже добивати цей народ. Настав найвищий час повернути йому його історію, його мову, його культуру. Усе це віками нищила імперія як визначальні чинники його національної ідентичності. Нині вже не імперія, не ворог, а у своїй же незалежній державі знайшлися сили різнозаряджені та водночас спрямовані на демонтаж України.

Пророчі слова сказав Монтеск'є: спочатку треба бути поганим громадянином, щоб потім стати хорошим рабом. У нас надто багато поганих громадян, до них належать і чимало парламентарів. У таких умовах будувати державу важко.

Повторюю ще раз: провина кожного з нас немала. Згадаймо чарівну казку Андерсена: „Снігова королева”. Там усе починається з того, що один дуже лютий чорт зробив дивне дзеркало. „Те дзеркало мало незвичну властивість: все добре й прекрасне зменшувалося в ньому до неможливого, а все негідне й погане виступало чіткіше і здавалося ще гіршим”. Отже, дефект нашого дзеркала зробив чорт. А учні й послідовники чорта,— за Андерсеном, „всюди бігали з тим дзеркалом, і нарешті не залишилося жодної країни, жодної людини, які б не відбилися у тому дзеркалі спотвореними”. От тільки не треба чекати, щоб хтось вам зробив ваше власне, індивідуальне дзеркало і вмонтував його в систему суспільних дзеркал. Це має зробити кожен самостійно.

* * *

Інтелігентна людина будь-якої країни не допустить приниження своєї культури. Інакше буде вже навіть не викривлена система дзеркал, а зловісна кімната сміху. Є там і „хахли”, і „запроданці”, і „мазепинці”, і „націоналісти”. У нас поремонтувати центральну вулицю столиці, і то скільки було нарікань: „Зарплатні не дають, а Хрещатик вимощують”. Наші пігмеї намагаються повалити наших велетнів. Ми навіть 800-ліття міста Чорнобиля не зуміли відзначити. Ювілей мертвого міста — де ще таке у світі є? Міста славного, старовинного, атомний попіл якого мав би стукати в наше серце,— не відзначили, забули. А в Нижньому Новгороді святкують „1000-летие русской ложки”. Хоч тоді не тільки російської ложки, а й самих росіян там ще не було, була мордва і булгари. Але нація любить себе, доточує там, де куцо. Поки українці думають, що київська княжна Анна Ярославна була королевою Франції, десь у глибині Росії реставрують якийсь будинок під готель і називають його „Анна Франс”. У РФ відкривають пам'ятник Ярославу Мудрому, і президент Росії називає його „первым русским князем-реформатором”. А українська делегація за його спиною тільки знічено посміхалася.

Чи є в нас етично зорієнтована інтелігенція? Є, але прошарок її тонкий. Тут держава мала б координувати зусилля своїх учених і митців. Бо за таких деструкцій у затяжний перехідний період життєво необхідно накреслити шляхетні обриси своєї культури.

Нині кожен усе розглядає крізь власну призму. Якісь архаїчні щелепи можуть пережовувати в пресі нестерпне для слуху слово „жид”. А закомплексована феміністка може заявити: „Літератури в нас немає”. Уже в нашій літературі немає більш-менш помітної постаті, яка б не була облита брудом. У посттоталітарній демократії (в нашому варіанті) шляхетність у почуттях, критеріях, у полеміці виявилася втраченою. Ганяти каламутні хвилі навколо Шевченка — невже це найактуальніше завдання для інтелектуалів?

Наші класики ще не повернуті сповна Україні, ще ми їх не звільнили від полуди фальсифікацій, а вже взялися руйнувати. Особливо дратує декого, що Шевченко в очах українців — пророк. Колись партійні ідеологи розбивали вітраж із зображенням Шевченка. Тепер теж шваброю дістають. Не уявляю, щоб інші народи припустилися чогось подібного. Годі вже добивати наш народ і тиражувати з чужих слів образ нації, що „стоїть на колінах”, нації, „де три гетьмани з двох українців”.

А Росія раз і назавжди визначилася в сфері своєї величі. І хоч який би був у тій державі занепад, нужденність, деградація, все одно в головному дзеркалі фокусується велич. І це імперське самозахоплення живить амбіції затурканих громадян, адже згадується „старший брат”, „колиска братніх народів” — такі от міфологеми. І все-таки: це самозвеличення привабливіше, ніж наші постійні заклики підвестися з колін.

У газетах з'являються мало не рубрики „Хто нас підніме з колін?”. А ніхто! Нація на колінах — це дуже несимпатичний силует. Їй можуть кинути один-другий кредит, а потім махнуть рукою. Бо ніхто нікого не зобов'язаний піднімати. І взагалі, хто це вигадав, що ми стоїмо на колінах. Нам прищеплюють цю думку, як і думку про меншовартість. Наполегливо. А якщо хтось не стояв на колінах? Наприклад, молодь ще не встигла стати на коліна.

В Україні є прекрасні вчені, фахівці різних галузей знань, та чомусь прислухаються не до них. А в маси вистрілюються сумнівні гасла й сентенції — „національна ідея не спрацювала”, „так історично склалося”, „народ наш не готовий”, „маємо те, що маємо”, „друга державна мова”, „відродимо економіку — відродиться й культура” і т. д. Але це неправда. І доказ того — вся світова культура. Бо економіку розвалюють одні, а культуру створюють інші.

* * *

До культури належить і мова. Не додає Україні престижу мова її громадян та політиків. Давні греки тих, хто погано говорив грецькою, називали варварами. Виходить, у нас суспільство майже всуціль — варварське. Ні справжньої української, ні російської. То якої ж другої державної прагнуть „російськомовні”? Мова — це також обличчя народу, воно спотворене. Ситуацію треба виправляти. На наших очах відбувається варваризація суспільства. І це небезпечно для тих націй, які, не пройшовши своїх престижних стадій, у рецепціях світу ще не мають духовної аури, однак одержали доступ до світової культури в її плебейській транскрипції. Це стосується реклами з використанням світових шедеврів, назв крамниць, фірм (Джоконда, що підморгує, магазин сантехніки „Кармен”, взуттєва фірма „Дон Кіхот”).

Ще одна історія з минулого — рефлексії щодо брому, без якого нібито не можна читати нашу історію. Ці слова Винниченка (сказані колись під гарячу руку) ніби навмисне тиражуються і заганяють наших сучасників у комплекс причетності до страхіть нашої історії. А яку історію можна читати без брому? І взагалі — навіщо читати історію з бромом? Та й чим, власне, наша історія гірша, ніж в інших народів? Що, історію Англії можна читати без брому? Чи історія Франції не жахає своєю варфоломіївською ніччю? Чи історія Росії з її смутами, жорстокими царями? А що, історії Іспанії, Німеччини дають взірці ідилічного розвитку?

Кожній нації є за що посипати собі голову попелом. Тільки не треба тим попелом запорошувати очі наступних поколінь. Ніхто з нас, нині сущих, не може нести відповідальність за давні неспокуті гріхи. Але кожен з нас зобов'язаний їх не повторити і не примножити. Усі ці заклики — піднятися з колін, прокидатися, читати історію з бромом і таке інше — вже набридли. Це можна сприймати як психоз нав'язаних станів, постколоніальний синдром. А може, це елементарна неосвіченість?

Хай там як, але нація виявилася незахищеною. Ореол, аура — це дуже тонка матерія, це не панцир і не щит. Однак нації, які мають ауру, надбану віками, захищені надійніше. Помічено, що імперії завжди страждають на манію величі, а народи поневолені — схильні до самобичування.

Україну у світах усе ще плутають із Росією. Її проблеми для світу неактуальні. За нею тягнеться шлейф упереджень, не нами створених, але нами не спростованих ще й досі. Це — принизлива реальність. Однак ефективним є не те, що заперечує чуже, а те, що утверджує своє. Що нам заважає? Наше думання в примітивному режимі фальшивих концепцій. Ушкоджена сама якість мислення.

Авгієві стайні не можна перебудувати: зчиниться великий пил і сморід. Подвиг Геракла полягав у тому, що він їх навіть не чистив старим селянським способом. Він зробив греблю на річці Алфей і пропустив річку крізь ті стайні. Де наша ріка Алфей? Де наш Геракл?

Таїса МОСТОВА



Віртуальна читальня Української літератури для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами.

Всі матеріали доступні за ліцензією Creative Commons — «Attribution-NonCommercial»

Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов'язковим гіпертекстовим посиланням на сайт, будьте вдячними ми затратили багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2007-2019 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.