Стаття Наталя Лівицька - Холодна
СПОМИН ПРО НАТАЛІЮ ЛІВИЦЬКУ-ХОЛОДНУ

(T15. 06. 1902 р. — >28. 04. 2005 р.)

Тетяна Носко-Оборонів

Одного травневого соняшного дня випадково з телефонічної розмови через

друзів я довідалася, що 28 квітня 2005 року Господь покликав до себе поетесу

Наталію Лівицьку-Холодну напередодні її 103-ліття.

Вістка ця огорнула не тільки приятелів та однодумців, але і близьких

знайомих великим болем.

На запитання: а в якому похоронному заведенні лежала і де поховали,

сказали, що тіло спалили, а урну післали для поховання на українському

цвинтарі у Бавнд-Бруці, ЗСА.

В Бавнд-Бруці похований її муж сл. п. Петро Холодний, поруч з її братом

Миколою, що за часів свого життя ще мав можливість перенести туди й тлінні

останки батьків — Андрія та Марії Лівицьких. Андрій і Микола Лівицькі були

провідними діячами уряду Української Народньої Республіки. Мені не раз

приходилося відвідувати могили покійних і брати участь у похороні брата

Наталі — Миколи Лівицького.

Між іншим, за свого життя Патріярх Мстислав (тоді митрополит) піклувався

цими могилами. Отже сьогодні родина Лівицьких спочиває разом. В тому самому

ряді могил похоронений відомий бандурист, композитор і дириґент сл. п.

Григорій Китастий.

Авторка цих рядків мала за велику честь познайомитися з Наталією у 1993

році та першим листуванням з нею, що було пов'язане з перенесенням

невеликого, але цінного архіву (переважно це була кореспонденція) на що

Наталія письмово дала свою згоду.

На шляху свого життя ця скромна жінка від дитинства перенесла дуже тяжкі

хвилини, про що свідчить виняткова автобіографічно-історична праця її матері

Марії Лівицької „На грані двох епох», яку перевидала Наталія у Нью-Йорку

1972 року. Титульні сторінки оформив її чоловік Петро Холодний.

Тут слід наголосити на трагічних сторінках біографії цієї української

родини, що все своє життя відддала любій Батьківщині, в яку вірила, не

зважаючи на переслідування не тільки Андрія Лівицького (батька й мужа), який

неодноразово карався в окупантських в'язницях, але також і відважної його

дружини Марії, матері Наталії і Миколи, що завжди йшла поруч зі своїм мужем.

І ще одне характерне, як Наталія так і Марія ніколи не вживали титулів,

коли чоловік Андрій осягнув становище президента уряду Української Народньої

Республіки.

У вступному слові до споминів Марії Лівицької „На грані двох епох» Борис

Ржепецький писав: „Спомин Марії Лівицької — це виняткової ваги ,людський'

документ про найцікавішу добу нашої передреволюційної історії».

Кінець минулого сторіччя до першої російської революції 1905-1906 рр.

доба суворої реакційної політики в Російській імперії, особливо

національної, яка не визнавала існування українського народу, його культури

й мови.

І в тих часах в одній із київських гімназій вчилася Марія Лівицька.

Знайомство Марії з Андрієм — тоді студентом Київського університету та

студентське середовище мало свої ясні ідеали, які молодий студент Лівицький

окреслив словами: „Подумайте, яка шляхетна мета — боротися за волю України.

Адже селянство й робітництво нашої батьківщини поневолені не тільки

соціяльно, але й національно. І тому ми мусимо боротися за них, за

українських селян і робітників»...

У 1900-му році Марія та Андрій побралися й замешкали в Києві.

Андрій Лівицький впроваджує авторку в громадське й політичне життя

тодішнього Києва.

Тимчасом народжується —приходить на світ дитина — доня Наталія.

Як же почувала себе молода авторка?

Два почуття боролося в її серці — материнського обов'язку і бажання

служити на користь народу, вкладати по мірі сил маленькі цеглинки в

підвалини майбутньої держави.

„Якось не спадало на думку, — пише вона, — що буде з дітьми, коли мене

заарештують, засудять на тяжку кару.

Ми вірили, що наша жертва принесе щастя і волю цілій нації і спокій на її

землі», — писала Марія.

Треба мати виняткову витривалість, загартований у житті дух і незломну

віру та повне зрозуміння свого обов'язку перед народом, щоб пройти ту

тернисту путь, як перейшов її президент Андрій Лівицький.

Велика подяка належиться Марії Лівицькій за її книжку, за той,

незрівнянної ваги „людський документ», правдиво написаний людиною, що не

мала „зерна неправди за собою».

* * *

Оце в такому середовищі виростала Наталія, яку вдома називали Натуся.

Роки 1907 та 1908 — два рази арешти батька Натусі Андрія. А до того

загроза репресіями і матері Марії.

В роки ув'язнення Наталія семилітньою дитиною дуже глибоко взяла до серця

арешти батька.

Одного дня Марія вирішила поїхати до в'язниці на побачення з мужем і

взяла зі собою маленьку Наталію. Син Микола мав тоді тільки один рік. Вона

розказує: „Андрій цим разом перебував у в'язниці в Полтаві. В призначений

час для побачень ми пішли до в'язниці. На цей раз спіткала мене велика й

прикра несподіванка — не дали мені побачення з Андрієм». Дружина Андрія

Лівицького також під судом — побачення було заборонено. Це страшно вразило

Натусю. Вона почала плакати. Сльози дитини, мабуть, зворушили черстве серце

помічника начальника і тюремник ще раз звернувся до нього і на свою

відповідальність дали дозвіл завести Натусю в камеру батька. Сказавши це,

він звернувся до дитини і спитав: „Пойдьош, девочка, со мной, не будешь

бояться?»

Натуся злякано подивилась на нього, на мене і тремтячим голосом

відповіла: „Піду». Він взяв її за руку і повів. Натуся пробула в камері

батька недовго, але це побачення назавжди залишилось у пам'яті батька і

дочки. Ця зустріч батька-в'язня з маленькою донечкою дуже зворушила Андрія.

Його схвилювала й привела в подив відвага Натусі.

Голі мури в'язниці своїм дивним відгомоном відбивали кроки важких чобіт

поліційного урядника та дрібненькі, легенькі кроки дівчинки, не злякали

Натусі.

Вона радісно й ніжно зустріла батька і не боялася залишитися з ним, коли

камеру знову замкнули. Андрій не міг наговоритися з нею. Шкода було, що цей

час проминув так швидко і помічник начальника тюрми прийшов по Натусю».

Таких тяжких хвилин у малої дитини було дуже багато.

Наталія підростала і батько відносився до неї вже не як до дитини, бо

певний час вона допомагала йому і навіть в деяких справах служила як

зв'язкова.

Коли ж Наталія почала писати свої вірші?

„Взимку відновились наші спільні читання за їдальним столом. Одного разу

стався кумедний випадок, який відкрив нам таємницю нашої Натусі. Наша доня

почала писати вірші дуже рано, але звичайно крилася з цим від усіх. Одного

вечора вся родина зібралась у їдальні, Микола, її брат, скориставшись

хвилиною мовчанки, почав деклямувати якийсь невідомий нам вірш. Несподівано

для всіх Натуся кинулася на нього трохи не з бійкою і з криком: ,Як ти смів

заглядати до моїх зшитків?!'. Цей вибух виявив нам таємницю її перших

поетичних спроб».

Так ми пережили роки війни 1917 року. Діти в шкільному віці.

Прийшов дуже напружений час, але і цікавий. Початки революції і Натуся,

довго не думаючи, служить своєму любому батькові Андрієві як зв'язкова.

Натуся вчилася вже в гімназії, а сина Миколу підготовляли до іспиту до

першої кляси гімназії.

І ось тут прийшов час проголошення Першого Універсалу Центральної Ради.

На другий день, 15 грудня 1918 року, увійшли війська директорії до Києва,

а 19 грудня відбулась парада на Софіївській площі.

Тяжко описати, що діялось у Києві в той історичний день. Що це була за

радість, яке піднесення, який рух у цілому місті! Всі чекали на переможний

вступ українського війська.

Був ясний день, і Київ, повитий білою сніжною габою, іскрився в золотому

промінні сонця.

Натуся, як її в ті часи називали, любила ходити вулицями Києва. Охорона

була на кожному кроці. І одного дня один із військових охоронців чемно

запитав її чудовою українською мовою — куди вона йде, а коли почули, що на

лекцію, пропустили.

Вона вже здогадувалася про зміну влади у місті.

Ми з дочкою стояли в добрій позиції і бачили весь тріюмфальний в'їзд

війська, а також в'їзд Директорії».

...

Большевики знову при владі. Андрій Лівицький на чолі місії УНР в Польщі.

Часи дуже тяжкі. І тут знову зустріч з батьком.

Ось цими словами Марія Лівицька закінчує історію родини з часів

визвольної боротьби: „Їхали ми в невідоме майбутнє, але в серцях у нас була

віра в те, що воно буде краще за минуле.

А головне була віра в те, що кидаємо Україну не надовго, що Україна буде

самостійною державою, і що ми напевно переможемо».

Любов до України, тяжкі пережиття поетеси віддзеркалені у її віршах,

серед яких відомий „Сім літер — Петлюра». Кожний з її віршів — це глибоке

зрозуміння і любов до своєї землі, за що полягли тисячі синів і дочок нашої

благословенної землі.

Родина Андрія Лівицького гідно і з честю продовжувала традиції Симона

Петлюри. Наталія з глибоким поетичним надхненням зробила це в поезії.

Недаром Олена Теліга присвятила їй вірш „Відвічне», а Федір Погребенник

теплою статтею вітав її з поверненням до отчого краю...

* * *

„ПИСЛУЖИТИСЬ МОЇЙ КРАЇНІ...»

До отчого краю, до землі української повертаються духовні скарби,

створені багатьма талановитими мистцями поза межами Батьківщини — на

еміґрації. До цих скарбів, безумовно, належить і пружне, як тятива,

високопоетичне слово Наталі Лівицької-Холодної, знаної поза межами України

поетеси і сьогодні майже не відомої в нас... Хіба тільки одну її спіткала

така доля на своїй — не чужій землі.

„...Посилаю вам кілька своїх найновіших віршів і фотографію ще з молодих

літ. Може, мене хтось впізнає з тих давніх (звичайно, значно молодших від

мене) моїх знайомих, хто мене знав ще перед війною. Тепер мені за місяць

буде вісімдесят вісім, і я сама себе не впізнаю, коли дивлюсь у дзеркало»,

— щиро зізнається поетеса у листі від 6 травня 1990 р. до автора цих

нотаток.

Той, хто читав поезії Наталії Лівицької ( і під її власним прізвищем, і

під літературним псевдонімом Наталка Волошка), опубліковані у львівських та

варшавських виданнях 20-30-х років, у нових віршах впізнає ту ж саму поетесу

— талановитого самобутнього лірика, — в чиїй душі, як неопалима купина,

стільки десятиліть горить незгасна любов до України.

...Вона покинула рідну землю із батьками 1919 року, виїхавши молодою

дівчиною до Польщі. В її пам'ять назавжди увійшли картини рідної

Чернігівщини (Н. Лівицька-Холодна народилася 15 червня 1902 року на хуторі

біля с. Гельмязів — тепер Золотоніського району Черкаської области),

національно-визвольне піднесення на Україні 1917-1918 років, створення в

Києві Української Народньої Республіки; болем і тугою закарбувалися в душі

(а згодом і в творах), пізніші події, що привели до занепаду цієї держави.

Настали довгі роки еміґрації, сподівань і надій на зміни, на повернення, які

не збулися. Наталя навчається в Карловому університеті в Празі (1927-1933),

а водночас закінчує Варшавський університет (1933). Тоді ж за працю „Поль

Верлен» здобула звання маґістра філософії.

Прага, Варшава, Відень, а точніше — їхні культурні українські осередки,

стимулюють прилучення Н. Лівицької-Холодної до творчости. Так, у 1921 р. за

рекомендацією Олександра Олеся у віденському журналі „Воля» опубліковано

перші вірші молодої поетеси. Згодом її ім'я з'являється на сторінках

багатьох періодичних видань — львівському „Літературно-науковому віснику»,

варшавському місячнику „Ми». Письменниця прихилилася до літературного

об'єднання „Танк», що його очолював поет і критик Юрій Липа. Н.

Лівицька-Холодна входить у літературне середовище — як ориґінальними

поезіями, що привернули увагу своєю мужньою наснагою, багатством ліричних

настроїв, так і перекладами з італійської. Остаточно утверджує себе як

самобутня поетеса збірками „Вогонь і попіл» (1934) і „Сім літер» (1937), які

засвідчують високу поетичну культуру її слова — то мужньо-пристрасного, то

лірично-ніжного. Згадані збірки виражають складний світ переживань авторки,

чия душа перейнята вболіванням за долю рідного краю. Співзвучна з поетичними

пошуками Олеся, раннього Рильського, Верлена й Ахматової, художня палітра Н.

Лівицької-Холодної має тільки їй властиві барви. Її поезія перейнята чаром і

мелодикою української пісні, сповнена роздумів над тяжкою долею людини, яка

втратила найдорожче — Батьківщину. Крізь тугу,.. відчай, що так часто

домінували у творчості багатьох поетів-еміґрантів, у ліриці Н.

Лівицької-Холодної звучать дзвінкі патріотичні мотиви, утверджується віра у

духовне відродження народу. Чимало віршів поетеси сповнені болючих

резиґнацій над долею рідного краю. Ось одна з таких мініятюр, навіяна

карпатськими мандрами поетеси:

Сьогодні день такий прозорий,

І неба синь така густа!

І тільки гори, гори й гори,

І далеч в сонці золота.

О, земле, краю мій багатий,

Що в довгих мандрах, в тьмі сторіч

Зіп'явсь зухвало на Карпати

І станув з Богом віч-на-віч!

Коли ж тебе почують люди?

Коли шляхетний, гордий гнів

Тобі вогнем розсадить груди

І вдарить в серце ворогів?

Воістино мужня поезія, якщо зважити, що вона звернена до тієї частини

української землі, яка була під зверхністю шляхетської Польщі, де в той час

жила поетеса.

Згодом, під час Другої світової війни, Н. Лівицька-Холодна опинилася в

ЗСА, де продовжувала свою літературну діяльність, хоч не так інтенсивно, як

раніше. 1986 р. вийшло збірне видання її творів під назвою „Поезії старі і

нові», відзначене літературною нагородою з фундації Атоновичів. Вона стала

певним підсумком дотеперішньої поетичної творчости поетеси, творча програма

якої, як свідчать її надіслані вірші, знаходить вияв у нових

роздумах-медитаціях. „Ще трохи є недрукованих і ,старих' і нових віршів, але

чи вони колись вийдуть у світ — не знаю, не думаю. Моє життя було таким, що

я ніколи не могла зосередитися і над собою і над своєю поезією... Писала

прихапцем, як щоденник... Остання поезія з грудня 1989 року написана

підвраженням смерти мого брата, а за кілька тижнів 24 січня 1990 р. помер

мій чоловік, з яким я прожила 65 років...

Вірш „Подячна молитва» є автобіографічний. Справді — був хутір на

Полтавщині в Золотоніському повіті, який згорів, коли мені 5 років було...

Не знаю, чи я ще щось буду писати, чи може просто чекатиму на смерть. Але

я з жадобою слухаю і читаю всі новини з України. Шкодую, що я не молодша хоч

на 10 років. Може б ще могла чимось прислужитись моїй країні», — з болем

пише поетеса у цитованому листі.

Читаючи давні й нові поезії Наталі Лівицької-Холодної, яка так тонко

відчуває красу і силу нашого слова, так проникливо відтворює душевний світ

людини, не відчуваєш тягара її прожитих літ — стільки в її творах

життєствердности, віри і надії...

Федір Погребенник

* * *

Олена Теліга

ВІДВІЧНЕ

Н. Лівицькій-Холодній

Тремтить кохання на розквітлих квітах,

В зітханнях вітру і на крилах співу,

В сльозах пекучих, уночі пролитих,

В стрілі образи і в пожежі гніву.

Заходить сонце — і відзвук мелодій,

Які від віку вся земля гуркоче,

Гарячий погляд, мов сміливий злодій

Нам краде серце поцілунком в очі.

Тисячоліття залишились ззаду,

Та в темні роки панування сталі,

Тобі, Кохання, золоту лямпаду,

Ми схоронили непохитно сталі.

Хай не тобі ми віддались до смерти,

А іншій Пані — Рідній і Єдиній, —

Ніщо не зможе замінить, чи стерти

Твій світлий образ у старій святині.

Душа горить — життя таке іскристе.

Забрати все! Себе віддати всьому!

Твоя ж святиня, мов незмінна пристань,

Нам в диких бурях буде тихим домом.

Минає час, щоб все могло зміниться.

Згубили лицарі колишню шпаду...

Тобі. Кохання, золота царице,

Ми заховали вікову лямпаду!

* * *