Рецепція образу вчителя Северина Гайдаша за романом „Єрусалим на горах“ Р. Федоріва

Всі публікації стосовно письменника: Роман Федорів

„Коваль, що виковує душі“

О. Єременко,

кандидат філологічних наук

Суми

Історико-філософський роман „Єрусалим на горах“, за який Р. Федорів був удостоєний Національної премії України ім. Т. Шевченка, — це масштабна, створена талановитим майстром диво-фреска, де переплелися скалічені долі людські, з яких і складалась історія нашого багатостраждального, але незнищенного народу.

Речниками етико-філософської концепції автора виступають змінні оповідачі: мистецтвознавець-реставратор Василь Бережан, самоук-народознавець Данило Вербень, поет і хранитель церкви Святого Духа Павло Ключар, сільський професор Северин Гайдаш. Автор, так би мовити, „розмножується“, оскільки кожен із них від першої особи розповідає власну життєву історію й водночас доповнює, збагачує палітру національного буття.

Роман „Єрусалим на горах“ привернув увагу літературознавців О. Масляник, Т. Салиги, Б. Сидоренка, Г. Пагутяк, які, в основному, зосереджувалися на його морально-етичній проблематиці. Жанрову та індивідуально-стильову специфіку роману розглядали О. Єременко та Н. Сахно. Крізь призму часопросторового континууму намагалася проаналізувати письменницьку концепцію національного буття авторка цієї статті. Однак ніхто із дослідників не закцентував на специфіці художнього моделювання образу справжнього вчителя-ерудита Северина Гайдаша, у якому втілено глибоку людяність, високе естетичне чуття, шляхетність дій і помислів. Хоча б часткове усунення цієї прогалини і є метою цього дослідження.

Щоб реалізувати мету, необхідно розв'язати такі завдання:

— з'ясувати, які чинники мали вирішальний вплив на формування життєвих орієнтирів Северина Гайдаша;

— простежити еволюцію його духовного світу;

— розглянути образ у таких іпостасях: вчитель — батько — чоловік — патріот.

Учитель завжди на видноті, особливо — у селі. Северин Петрович Гайдаш, якого селяни ласкаво й шанобливо називали „татом“, провчителював у Горопахах близько сорока літ. Суворий і стриманий, милосердний і справедливий, він кожним словом і вчинком засвідчував любов і повагу до людей, „учив не лише дітлахів у школі, а й ціле село“ [3, 13]: очолював „Просвіту“, сільський хор, хату-читальню, закладав дитсадок, кооперативну крамницю, допомагав господарям мудрою порадою, мирив недругів-сусідів, а в період фашистської окупації рятував хлопців і дівчат від каторги в Німеччині.

Бувають часи, коли творити добро особливо важко. Але „апостол Горопах“ (так називали вчителя односельці) завжди ставав на захист скривдженого, незважаючи на політичні обставини та небезпеку, що чатувала на нього та його родину. Северин Петрович виробив власну „прагматичну релігію доброчинства“, вельми раціональну та виважену, він був переконаний, що „жорстокість породжує жорстокість“ і так само, як і добро, бумерангом повертається до його інспіратора. “Не можна Добро творити через Зло. — говорить учитель провідникові служби безпеки Опришку. — ...Не варто очікувати імпульсу, а треба діяти... щодня й щогодини, робити все, що в твоїх силах, що можеш зробити сьогодні. Зроблене, не соромлячись, записуй на своє конто. І чим довший твій рахунок, чим грубша книжка твоїх доброчинств — тим більше будеш поважати себе й будеш поважаний серед людей“ [3, 328-329].

У Галичині 30-х років минулого століття „метушилися десятки партій, об'єднань, груп“ [3, 13], що переконували у святості своїх переконань та правоті політичних ідеалів. Але Гайдаш постійно підкреслював, що „політикою не бавиться“. „Я стою посеред землі, посеред України й посеред людей, оце і є моя політика!“ [З, 313], — говорив він. Учитель вважає, що найсвятіша мета життя — служити людині. Ці слова вели по життю його учнів, вони стали дороговказом і для реставратора ікони в церкві Святого Духа, колишнього школярика, Василя Бережана, який „навчився мислити пензлем“. Саме він у „застібнутому на всі ґудзики“ [3, 14] народному вчителеві зумів “підгледіти“ його „м'яку, щиру, а той скулену в безнадії“ [3, 14] душу.

Талановитий художник, тривалий час малюючи свого вчителя, вперто намагався проникнути в незвідані таїни його духовного світу, привідкрити його глибини та показати односельчанам, що Гайдаш „під ніякими каменями... не зігнеться, не викривиться його хребет і не стане горбатою його душа“ [3, 14]. Утомлений життям, надломлений депортацією до Сибіру, зрозпачений смертю сина і дружини, учитель просить художника „домалювати“, що душа його страждає і плаче.

Незвичайною раною в батьковому серці стала смерть сина. Роман був єдиним із шести дітей Гайдаша, який уникнув смерті в малолітстві. Він був гордістю і радістю батьків, успішно закінчив Бистричанську гімназію, учився у Львівському університеті, де “заразився більшовизмом“ [3, 265]. Під час фашистської окупації став членом комуністичної підпільної „Народної гвардії“, що згодом прибрала ім'я І.Франка. Северин Петрович, не вірячи в більшовицький рай, гірко плакав над долею Романа, але власних думок не нав'язував, тільки просив сина добре зважити, чи ідеали, які він обожнює, справді чесні й людяні?

Фашисти взяли Романа в потязі — і згинув його слід у задимленому Майданеку. А нещасному батькові дорікали сином-комуністом. Стара, посивіла Тимчиха, чоловік якої приятелював із Северином Петровичем, від'їжджаючи на висилку до Сибіру, кричала: „...то твій Романко навів на нашу землю орду“ [3, 270]. Оунівець Опришко, якого боялися енкаведисти, „стрибки“ й активісти радянської влади, теж дорікнув Гайдашеві сином, який повірив у „всесильні ідеї комунізму“. З гіркотою в серці старий професор у відповідь зронив: „Мій син — моя трагедія, але, повірте, й він жадав добра своєму народові“ [3, 326 — 327].

Приваблює майстерно створений автором образ ^ тендітної і благородної дружини Гайдаша — пані Ірини, яка лікувала людей травами й добрими словами, була першою помічницею й порадницею чоловіка. Смерть Ірини часто зринала в пам'яті вчителя. Гайдашів, як і тисячі їхніх земляків-галичан, було депортовано. З вересня по грудень їхали “у телячому“ вагоні, куди натоптали душ сорок“; дошкуляв холод, “годували бурдою із буряків й капусти або гнилими оселедцями, щоб до усіх мук додати цілодобову спрагу“ [3, 273], природні людські потреби доводилося справляти прилюдно... Щодня вмирали діти, люди похилого віку, а- потім — найбільш виснажені. Вночі уві сні померла Ірина... Гайдаш шкодував, що його оминула смерть, що вдалося втекти у сибірські сніги... І щоразу зринала у його пам'яті газетна фотографія, на якій „за тисячним похоронним походом дибала, опираючись на ціпок, одна-єдина, згорблена, з пониклою головою стара жінка“, образ якої в уяві Гайдаша асоціювався з образом знедоленої України. Ночами, коли вчителю не спалось, він згадував смерть Ірини й мить своєї втечі: пропливав останній вагон, а за ним шкутильгала жінка з давньої фотографії, „немічна, стара, задибала в глибини більшовицького раю, у білу безголосу пустелю“ [3, 274]. Стрівшись із нею очима, старий професор упізнав свою дружину. Кохана жінка й Україна злились у єдиний узагальнюючий місткий образ, що печалить, ятрить болем і пекучим спогадом душу старого вчителя, якому і „Сибір хребет не зламав“ [3, 250].

Образ сільського професора поданий автором у розвитку. Поступово, крок за кроком, переконується він у фальшивості більшовицької влади. Гайдаш усвідомлює, яке лихо прийшло на західноукраїнські землі з більшовиками. Безсонними ночами тривожать учителеву душу тяжкі болі: відречення від церкви та духовності, злодійська пошесть, численні репресії і вбивства, утрата народної пісні й наруга над різьбленим розп'яттям Христа. А ще болить йому пограбована церква, порожня хата-читальня, болить, що більшає п'яниць, болить суцільна брехня...

Журналісту Ґонтарю, який згодом, зрозумівши хибність власних переконань, застрелився, Гайдаш відверто заявляє: „Ваша радянська влада... — цесаранча, яку виплодив і наслав на нас Сталін. Ще до нього був Ленін. Саранча вижерла Росію та Україну — пустеля чорна і страшна. Нема у вашій владі нічого ні людського, ні святого“ [3, 311].

Повернувшись із Сибіру, Гайдаш відсторонився від людей, зачаївши на них образу за те, що не оборонили, не захистили... Автор глибоко проникає у психологію свого героя, відтворює зміни в його характері та світогляді. „Я мінявся: чи чотири роки тому з мене пирскала, мов їдь, люта злість, яка змінилася іронією і презирством до світу, потім на мене напав сум, потім підкралася самотність, потім — розпач, що межував з божевіллям, потім ти уловив у моїй душі якийсь світлий оптимістичний трагізм“ [3, 317], — відкриває Гайдаш художнику Василю Бережану палітру власних переживань.

Про часи, художньо відтворені в романі „Єрусалим на горах“, слушно зазначав Б.Степанишин: „...більшовицькі комісари від освіти перетворили вчителя в бездумного виконавця соціологізованих навчальних програм і політизованих прокомуністичних виховних заходів“ [1, 50]. А точніше — намагалися перетворити ... Не зуміли. Бо у пам'яті вдячних учнів живе справжній Учитель.

З нетерпінням чекали школярики його уроків, бо вчитель-ворожбит розповідав захоплено, цікаво і зрозуміло, бо зачаровував їх книжками, допомагав пізнавати ще не звідане. Учителів-предметників на селі не вистачало, тому директор викладав історію, природознавство, географію і навіть співи, бо вмів гарно грати на скрипці. Його уроки були священнодійством. Через три десятиліття згадуватиме Василь Бережан, як, розповідаючи про гайдамаччину, приніс Северин Петрович дерев'яне розп'яття Христа, на обличчі якого відбилися земні страждання односельчан; своєрідним унаочненням слугували черепки із трипільської давнини, добре збережена стародавня цеглина — „плінфа“, „писана“ гуцульська миска... Кожен з учнів таємно мріяв, що колись професор Северин запросить його додому, “до царства книжок на саморобних полицях, що ними були заставлені стіни покою“ [3, 11]. У вчителевій бібліотеці можна було брати і читати будь-яку книгу до вподоби, і діти прагнули „набратися від книг якогось чару, магії“ [3, 11]. Гайдаш заворожував їх книгами, заохочував шукати глибин, учив шукати в книжках правди. Він плекав у своїх вихованцях самостійність, уміння думати й аналізувати, учив співпереживати, а головне — любити Україну.

Із глибокою вдячністю згадується, певно, кожному свій Учитель. Найдорожчий моєму серцю — Гаврилов Пилип Трохимович, відмінник народної освіти, кандидат філологічних наук, доцент, завідувач кафедри української літератури, потім декан філологічного факультету Сумського державного педагогічного інституту ім. А. С. Макаренка. У його робочому кабінеті, заставленому книгами, панував особливий спокій, довіра і щирість... Тут (у сімдесяті роки!) улюбленці-студенти мали змогу прочитати твори В.Підмогильного, Г.Косин-ки, В.Підпалого... Добрі, часом лукаво-іронічні очі, здається, зазирали в душу й бачили її до самого денця, уміли підтримати в життєвих негараздах, дати добру пораду.

А потім був іще один незабутній Учитель учителів — Петро Панасович Хропко, під мудрим керівництвом якого відбувся захист кандидатської дисертації. Відомий вчений-літературознавець, заслужений діяч науки і техніки України, дійсний член Академії педагогічних наук, доктор філологічних наук, професор, який тривалий час завідував кафедрою української літератури Національного педагогічного університету ім. М.Драго-манова. Свято бережу у своїй бібліотеці книги дорогих учителів із дарчими написами, від яких віє добротою і теплотою згадкою... Це про кожного з них слова автора „Єрусалим на горах“, вкладені в уста старого вчителя: „Я вчив дітей поклонятися талантам... а ще вчив, що нічого на світі не пропадає: ні зло, ні добро, ні краса [З, 46]. Щасливий учень, який мав таких Учителів!

І спливають у пам'яті рядки із „Думи про вчителя“ І.Драча:

Нема лихішої роботи, ніж учительська.

Нема виснажливішої роботи,

Де нерви паляться, мов хмиз сухий,

Де серце рветься в клекоті і чаді,

Але нема щасливішої долі,

Коли Людина з рук твоїх, Людино,

Іде у світ, — на краплю світ людніє [ 1, 75].

Література

1. Драч І. Драматичні поеми. — К.: Дніпро, 1982. — 284 с.

2. Степанишин Б. Дума про школу: Літературна освіта й естетичне виховання учнів 5—12 класів загальноосвітньої школи. — Рівне: „Формат — А“, 2004. — 248 с.

3. Федорів Р. Єрусалим на горах: Роман. — Львів: Червона калина, 1993.— 501 с.