Всі публікації щодо письменника:
Матіос Марія

Діалектична лексика у романі Марії Матіос „Михайлове чудо“

ПЛАН

І. Вступ

1. Сучасна українська літературна мова, її роль і розвиток.

2. Взаємозв'язок мови з говірками, діалектами.

ІІ. Розділ І. Діалектна своєрідність української мови.

1.1. Сучасна українська мова та діалекти, говори, говірки.

1.2. Лінгвістичні ознаки буковинського говору (наріччя).

1.3. Використання діалектичної лексики у художніх текстах українських письменників.

ВСТУП

Які чудесні барви у нашій рідній мові,

Які відтінки різні від Сейму або по Сян!

У Києві говорять інакше, ніж у Львові, -

І чорногуз, і бусол, лелека і боцян...

Дмитро Білоус

Велика таїна схована у природі рідного слова, яке здатне викликати відчуття причетності до національної історії, культури, з яким пов'язане найтісніше і почуття патріотизму – любові до своєї Батьківщини.

Бувають такі ситуації, коли навіть звучання рідного слова стає причиною особливого душевного стану, емоційного збудження будь-якої людини. не кажучи вже про тих, хто наділений емоційно-образним баченням світу.

Сучасна українська літературна мова всебічно обслуговує багатогранне життя українського народу: державні і громадські організації та установи, школу, науку, художню літературу, газети, журнали, книги, театр, радіо, кіно тощо.

В основі загальнонаціональної літературної мови завжди лежить жива народна мова, яка включає в себе не тільки літературну мову, а й різні територіальні діалекти, яким властиві певні лексичні., граматичні та фонетичні особливості, що відрізняються від загальнонаціональних літературних норм; професійні діалекти, соціальні жаргони.

Літературна мова й місцеві діалекти завжди перебувають у певному взаємозв'язку, хоч на різних етапах суспільного розвитку взаємовідносини між ними виллються по-різному.

В нормах сучасної літературної мови відбивається лексична. Фонетична та граматична система, система тих діалектів, які лягли в її основу. Крім того, літературна мова, особливо її словниковий склад, безперервно збагачується за рахунок народних говорів. Впливом діалектних особливостей на літературні норми пояснюється виникнення окремих паралелізмів і варіантів у цих нормах, а й часто й поступова зміна їх.

Основу словника сучасної української літературної мови складає загальновживана лексика. Слова, що вживаються в ній, зрозумілі кожному, хто знає українську мову і користується нею. Значення ж діалектизмів зрозуміле обмеженому колу людей, що володіють українською мовою, звичайно лише тим із них, хто користується говором, якому властиві ці діалектизми.

У літературних творах, якщо немає потреби відбивати місцеві розмовні особливості, діалектна лексика не використовується. Її немає в науковій літературі та в документах ділового характеру; не поширені діалектизми і в публіцистичному жанрі. При потребі забарвлення твору місцевим колоритом і досягнення реалістичності твору автори використовують діалектизми. Для цього їх вводять у мову дійових осіб твору, рідше вони зустрічаються у мові автора. Високохудожнє використання діалектизмів у такому плані зустрічається у творах Івана Франка, Лесі Українки, Василя Стефаника, Леся Мартовича, Марка Черемшини, Ольги Кобилянської, Панаса Мирного, Михайла Коцюбинського („Пісні забутих предків“), Юрія Яновського, Олеся Гончара і сучасної письменниці Марії Матіос.

Багато досліджень про роль діалектизмів у стилі того чи іншого поета чи письменника ми маємо на сьогоднішній день. Дослідники творчості митців, характеризуючи мову творів, відзначають роль діалектизмів них, функцію (образотворчу, стилетворчу), потребу використання тощо.

Питання потреби використання діалектизмів досліджували Бевзенко С.П. („Українська діалектологія“), Бугайко Т.Ф. та Ф.Ф. Бугайко, О.І. Єфімов, Бацій І.С., Врубель С.А., Назарова Т.В., Шарпило Б.А., Грищук В.В. Це дослідження про використання діалектизмів у віршах І.Некрашевича (ХVІІІ ст.), творах І.Котляревського, Т.Шевченка, Г.Квітки-Основ'яненка, Є. Гребінки, М.Вовчка, Ю.Фельковича, В.Стефаника, М.Черемшини, І.Франка, Д.Павличка О.Гончара, Я.Галана, П.Козланюка. Кожен дослідник висловлює свою думку щодо вживання вторами діалектизмів (здебільшого сходяться на думці, що використання діалектизмів має бути обережним, стилістично виправданим). Однак з досліджень випливає ще те, що самі діалектизми дають можливість авторові підкреслити територіальне походження персонажів, їх характери, індивідуальні особливості, освіту, розвиток, гумор, дотепність, душевний настрій у момент зображення. А в авторській мові діалектизми використовуються в етнографічно-побутових описах, у створенні характеру зображуваної місцевості, з метою стилізації мови.

Усі ці аспекти маємо у творах українського філософа за освітою, народознавця, поета, прозаїка, публіциста за покликанням – Марії Матіос „Солодка Даруся“ і „Михайлове чудо“.

Цікавою та художньо багатогранною є лексика цих творів, в якій величезну стилістичну і художньо-образну роль відводиться саме діалектним словам.

Діалектна лексика роману „Михайлове чудо“ привертає увагу дослідників не тому, що є важливою складовою частиною інформаційно-комунікативного простору тексту, творить своєрідний діалектний субтекст у ньому, а насамперед тому, що є однією з домінуючих ознак індивідуально-авторської манери письма, за допомогою якої й відтворюється внутрішньо-психологічний вимір життя дійових осіб твору, представляється їх індивідуальне світосприйняття.

За словами Анатолія Дімарова, Марія Матіос „пише, як граєтеся: вільно і нестримно. Її герої такі рельєфні та самобутні, що їх годі забути“.

„...Вона з чисто дитячою цікавістю намагається прилучитися до всього нового, що появляється в літературі... Незвичне, високопоетичне і мудре слово письменниці злютоване вселюдською тугою за простим і невибагливим щастям у часи лихоліття та історичного зламу“.

У творах Марії Матіс важливу стилетворчу та образотворчу роль виконує діалектна лексика, яка є:

1) одним із засобів передачі колоритності тональності) у творі буковинської говірки;

2) домінантним образотворчим фактором (діалектна мова розкриває внутрішній світ персонажів);

3) засобом увиразнення, доповнення ментальності героїв на рівні світовідчуття;

4) засобом відтворення певних фрагментів навколишньої дійсності;

5) однією з ознак індивідуально-авторського стилю Марії Матіос;

6) засобом художньої оригінальності при відтворенні картини світу.

Актуальність дипломної роботи полягає в тому, що на матеріалі роману Марії Матіос „Михайлове чудо“ досліджується діалектна лексика як стилетворчий і образотворчий фактор тексту. Дослідження дасть можливість говорити про важливі ознаки індивідуальної манери письма письменниці, відкриє ще один ракурс аналізу художніх образів – мовний – у творчості Марії Матіос, збагатить сучасні лінгвістичні дослідження новою інформацією про стилістичне значення діалектної лексики у семантичному просторі художнього тексту.

Метою дипломної роботи є комплексний аналіз діалектної лексики як стиле– та образотворчого фактору художнього стилю. Для досягнення поставленої мети необхідно розв'язати такі завдання:

1) розкрити взаємозв'язок сучасної української літературної мови та місцевих діалектів;

2) дати характеристику говорів української мови з погляду класифікації;

3) продемонструвати на прикладах використання діалектизмів українськими письменниками та поетами;

4) охарактеризувати буковинські говірки;

5) на прикладі твору Марії Матіос „Михайлове чудо“ дослідити функціонально-семантичне використання діалектизмів.

Предметом аналіз є діалектна лексика, виписана і систематизована у вигляді картотеки із роману Марії Матіос „Михайлове чудо“.

Кількість діалектизмів – 91.

Об'єктом дослідження є художній текст, зокрема роман Марії Матіос „Михайлове чудо“.

РОЗДІЛ І. ДІАЛЕКТНА СВОЄРІДНІСТЬ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ.

1.1. Взаємозв'язок сучасної української мови та місцевих діалектів.

Сучасна українська літературна мова сформувалася на основі середньо наддніпрянських говорів. Граматична будова, словниковий склад і фонетична система сучасної української літературної мови увібрала найбільше рис саме цих говорів, наприклад, закінчення давального відмінка однини –ові, -еві, в іменниках чоловічого року (братові, чоловікові, Василеві); закінчення давального і місцевого відмінків однини –і в іменниках м'якої групи (волі, землі, солі, на морі, в кінці);

Закінчення орудного відмінка –ою в однині іменників, прикметників і займенників жіночого роду (дорогою, сестрою, рідною, молодою, вашою. Нашою); форми іменників середнього року на –ння та –ття (значення, взуття); закінчення називного відмінка однини – ій у прикметниках м'якої групи чоловічого роду (синій. Житній); суфікс – іш –у формах вищого ступеня прикметників (рідніший, ясніший); відмінкові форми особових займенників (мене, тебе, мені, тобі та зворотного себе, собі); пом'якшену вимову т у дієслівному закінченні третьої особи (робить, сидить, роблять, сидять); секундарний голосний і на місці давньоруських о та е в новому закритому складі (стіл, сіль, піч) і на місці дифтонга ъ у будь-якій позиці (вік, літо, на стіні); давню пом'якшену вимову приголосного р на початку складу (рябий, рясно, косаря) та інші.

Крім структурних особливостей середньо наддніпрянських говорів, українська літературна мова засвоїла і синтезувала також окремі граматичні, фонетичні та лексичні особливості інших діалектів південно-східного наріччя, а також окремі риси говорів північного та південно-західного наріч української мови, наприклад, стверділу вимову приголосного р в кінці слова (косар, писар) і шиплячих у формах лоша, курча, біжать, лежать, приставний н різних відмінкових формах предметно-особового займенника він у позиції після прийменників (до нього, у нього, на ньому).

Норми нової української літератури почали складатися ще з кінця ХVІІІ століття і першої половини ХХ століття. Вони зароджуються у творах І.П. Котляревського. Який в „Енеїді“ і „Наталці Полтавці“ вперше широко використав народну мову.

Далі їх шліфували й закріплювали в літературному вжитку Євген Гребінка, Левко Боровиковський, мова яких сформувалася на основі полтавських говорів, та Григорій Квітка-Основ'яненка, у творах якого представлені слобожанські говори, спільні з полтавськими та пнівськими за своїм походженням і близькі за своїм складом.

Розвивається удосконалюється українська літературна мова і на сучасному етапі. Але не пориває своїх зв'язків з діалектами, говорами, говірками. Все менше й менше письменників використовують у своїх творах діалектизми, а якщо використовують, то дуже вміло, щоб зробити текст колоритним, надавши їм функціонально-семантичної ролі.

Діалект (гр.. dialectos – розмова, говір, наріччя) відгалуження від загальнонародної мови, на якому говорять частина племені. Народності або нації, пов'язана територіальною, соціальною чи професійною спільністю.[1]

Деякі діалекти стають основою літературної мови (середньо наддніпрянський ліг в основу сучасної української літератури).

Діалектна лексика завжди привертала увагу мовознавців. Досліджувалась як стилетворчий, образотворчий фактори, досліджувалась функціонально-семантична роль.

Як відзначають багато дослідників, діалекти поділяються на:

діалект племінний, який належить племені як етнічній групі людей, що входять до складу більшої етнічної групи;

діалект професійний – різновид соціального діалекту, що об'єднує у мовному відношенні людей однієї професії чи одного роду занять;

діалект соціальний – діалект, що належить окремій соціальній групі;

діалект територіальний, або місцевий, - діалект, поширений на певній території. Територіальні діалекти в системі національної мови – це залишки попередніх мовних формувань, що відбивають процеси мовної диференціації періоду племінного ладу, епохи феодалізму або наслідки переміщення населення на тій чи іншій території. [ с. ]

Діалекти ототожнюються з говорами та наріччями.

Наріччя найширше діалектне угрупування певної мови, до складу якого входять однотипні діалекти цієї мови, що мають цілий ряд спільних мовних рис. Якими вони виразно відрізняються від інших наріч або діалектних груп цієї самої мови.

Говір – територіально окреслене діалектне утворення, що має особливості в фонетичній системі, морфологічній будові, лексиці тощо і об'єднує в своєму складі групу однотипних говірок. Говори входять до склад наріч або діалектних груп.

Говірка – найдрібніша діалектна одиниця, що поширена на невеликій території, охоплює мову одного населеного пункту або кількох цілком однотипних з мовного погляду. Говірка входить до складу говору: місцева говірка, говірка села. Територіальні діалекти поділяються на три групи:

1) північні;

2) південно-західні;

3) південно-східні.

Кожна з груп складається з окремих говорів.

Північні говори.

На сході України північні говори межують з говорами російської мови, на півночі – з говорами білоруської мови. На заході – польської. Вони поширені на території північної частини Київської, Волинської, Ровенської, Житомирської областей, на північно-західній частині Сумської області і на території Чернігівської області.

Північні говори складаються із східно поліського, середньополіського та західнополіського говорів. Північним говорам властиві такі особливості:

1. Фонетика:

а) давній звук |е| в наголошених нових закритих складах перейшов у дифтонги |уо|, |уе|, |уи|, |уі| або монофтонги |у|, |е|, |і|: куон', вуол, куен'віел, куин', вуіл, куін', вуіл, ку', вул, кен', ел, кін', в'іл. У ненаголошених позиція |о| зберігається: |мостки|;

б) давній звук |е| в наголошених нових закритих складах перед колишнім складом з |ъ| перейшов у донги |уо|, |уе|, |уи|, |уі| або в монофтонги |у|, |е|, |і|: |н'уос, н'уес, н'уис, н'уіс|; перед колишнім складом з |ь| - у дифтонг |іе| або монофтонг |і|: п'іеч – п'іч;

в) давньому звукові, що позначається буквою в, у наголошеній позиції відповідає дифтонг |іе| або монофтонг |і|, в ненаголошеній - |е|: д'іуд, д'ід, деди;

г) відповідно до давнього носового звука |е|, що позначався буквою А, наголошеній позиції, виступає звук |а|, в наголошеній - |е|: пйат', пети;

д) |л| нерідко вимовляться як альвеолярний звук |л| здебільшого перед голосними |у|, |е|, |и|: лук, лет'іти, лити;

е) м'який звук |р| ствердів: радом, вару.

2. Морфологія:

а) прикметники і займенники мають нестягнену форму закінчення: молодйе, наший, гарние, а також молоди, гарни;

б) іменники середнього роду в називному відмінку однини мають закінчення – е відповідно до літературного – а(-я): з'іллє, житт'є;

в) іменники другої відміни в давальному відмінку однини здебільшого мають закінчення –у(-ю): дубу, кону;

г) дієсловах 3-ої особи множини теперішнього часу звук |л| після губних приголосних зникає: лубет'.

3.Лексика:

кукуля – зозуля, стебка – комора, веселик – журавель, ясниця – радига, кубло – гніздо.

Південно-західні говори

На сході ця група межує з південно-східними говорами, на півночі – з північними, на заході – з говорами польської, словацької, румунської та угорської мов. Вони охоплюють Закарпатську, Івано-Франківську, Львівську, Чернігівську, Хмельницьку, тернопільську, Одеську (північно-західну частину) Київську (південно-західну частину).

Південно-західні говори поділяються на закарпатський, гуцульський, лемківський, бойківський, надсянський, наддністрянський, волинський, подільський, покутсько-буковинський.

Характерні особливості південно-західних говорів.

1. Фонетика:

а) перехід давнього |іе|, що позначався буквою ъ, в |і| незалежно від місця наголосу: с'іно, с'іножат'і;

б) перехід давніх звуків (е), |о| в нових закритих складах в |і| незалежно від наголосу: п'іч, н'іч;

в) вимова ненаголошеного |о| як |у|: гулодний, туму;

г) вимова звукосполучення |-ир|, -ер| між приголосними відповідно до давніх |ръ|, |лъ|, |рь|: кирниц'а, керниц'а;

д) втрата дзвінкої вимови приголосних у кінці слова: сат, рас;

е) звук |р| ствердів, подекуди після нього виступає |й|: бурак, бурйак;

є) вимова в іменниках між голосними короткого приголосного (в відповідно до подовженого приголосного в літературній мові): жит'є, з'л'є;

ж) вимова в деяких говорах з домішкою шиплячих елементів м'яких свистячих звуків: с'швіт, ц'чілий;

з) відмінне від літературного наголошування слів: була, везла, таблиця.

2.Морфологія:

а) закінчення – еви, - ови у давальному відмінку однини іменників ІІ відміни: коневи, чоловікови, бртои;

б) закінчення – и в давальному і місцевому відмінках однини: межи, соли, на кони;

в) закінчення – оу, еу в іменниках жіночого роду в орудному відмінку6 ногов, руков, земл;

г) закінчення – ий в родовому відмінку множини в іменниках типу гроші, вість; грошей вістий;

д) короткі форми займенників: ся, тя, мя, ті, мі, ню, сю;

е) самостійне вживання частки ся, сі: я ся бою, ся зробила;

є) твердий звук |т| у дієслівних закінченнях: робит, спит, робіт, носіт;

ж) інфінітив лише на – ти, якщо сонова закінчується на , ч, на – чи: бічи;

з) залишки перфекта у формі минулого часу: робив-єм, читала-с, робили-сте, робили-смо;

к) вживання в складеній формі майбутнього часу форм минулого часу: я буду знав, ти будеш їв.

3. Лексика: токма-згода, натина-картоплиння, майва-прапор, няньо-батько, жаміва-кроива.

Південно-східні говори

На сході південно-східні говори межують з російськими, на заході – з південно-західними, на півночі – з північними. Вони охоплюють такі області: Черкаську, Полтавську, Харківську. Ворошиловоградську, Донецьку, Запорізьку, Херсонську, Дніпропетровську, південно-східну частину Одеської, південно-східну частину Київської, південну частину Сумської.

До складу південно-східних говорів входять середньонаддніпрянський, слобожанський і степовий.

У зв'язку з тим, що в основі української літературної мови лежать середньонаддніпрянські говори, південно-східні говори мають порівняно найменше особливостей у фонетиці, морфології, лексиці.

Південно-східним говорам властиві такі риси:

1. Фонетика:

а) вимова ненаголошеного |о| перед складами з наголошеним |у|, |і| з наближенням до |у|: тоубі, коужух, зоузла];

б) змішування вимові |е|, |и| ненаголошених: |вина, живе];

в) напівм'яка вимова середнього |л| перед |е|, |и|, а деколи перед |а|, |у|, |о| : |ледве, лихо, лаука, голуб, молоко|.

2.Морфологія:

а) поширення паралельно із закінченнями –ам, ах у давальному і місцевому відмінках множини іменників чоловічого роду закінчень –ім, іх: коням-конім, людям-людім;

б) закінчення ом, ойу в іменниках з основою на м'який приголосний і на ж, ч, ш: товаришом, кручою, Гальою;

в) втрата давнього чергування в дієслівних формах 1-ої особи однини теперішнього часу: косу, воду, лету;

г) стягнені форми дієслів |дієвідміни в 3-ій особі однини теперішнього часу: чита, гра, співа;

д) втрата –ть в дієсловах ІІ дієвідміни в 3-ій особі однини теперішнього часу: осе, ходе, хропе.

3.Лексика: вирок – неглибоке провалля, дерга – товста тканина, пакія – кілок, підмет – грядка.

Слова, звороти, форми слів і синтактичні конструкції, яких немає в літературній мові, які вживаються в окремих місцевих говорах або в якому-небудь одному наріччі і не поширені в мові всього народу, належать до категорії діалектної лексики, до так званих діалектизмів.

1.2. Лінгвістичні ознаки буковинського говору (наріччя).

Використовуючи діалектизми, майстри художнього слова підкреслюють територіальне походження персонажів, їх характери. Індивідуальні особливості, освіту, розвиток, гумор, дотепність, душевний настрій у момент зображення тощо.

Автор малює життя формі окремих конкретних картин, явищ, осіб. Він словом створює ілюзію, немовби читач переноситься в інші краї і стає безпосереднім свідком, учасником подій та вчинків, що розгортаються у творі. Читач бачить людей навколо себе, їх одяг, обличчя. І щоб бачене читачем було найпереконливішим, щоб створювалася ілюзія художньої дійсності, автор намагається все намалювати якнайточніше, вживаючи і відповідні назви місцевого (діалектного) характеру. Письменник переносить читача у певне соціальне і національне середовище. Знаходячись серед людей цього середовища, читач чує навколо себе їхню мову з усіма її особливостями, зокрема діалектизми. Високохудожнє використання діалектизмів спостерігаємо у творах Івана Франка, Василя Стефаника, Ольги Кобилянської, Панаса Мирного, Олеся Коцюбинського („Тіні забутих предків“), Олеся Гончара.

Діалектизми зустрічаємо у творах І.Котляревського, Г.Квітки-Основ'яненка, Є,Гребінки, М.Вовчка, Ю.Федьковича та багатьох інших письменників:

Не стиджуся прясти, шити і носити воду.

Скільки хороших людей сватались за тебе – розумних, зажиточних, і чесних... Лучче посивію дівкою, як піду заміж за таких женихів, які не мені сватались.[2]

Тут Явдоха мерщій у жлукто і полізла... Наум став над Настею, вп'ять гірко заплакав та й кас...[3]

Зрідка зустрічаються діалектизми і у Тараса Шевченка: ретязь – мотузок (Який би ретязь ще сплести; порівняймо у А. Косманка: Таких, як пес Рябко, на ретязь треба брати); кебета хист (Та що й казать: кебети не маю), що вони мотор ять).

Прочитаймо фразу про талановиту тітку Марію (в романі Михайла Стельмаха „Чотири броди“) з її вузликом, „у якому лежали порошки друшпану“, і на нас війне атмосферою подільського села 20-х років. „Друшпан“ – збірна назва фарб. І хоч слово це відоме лише на певній невеличкій території, воно вносить свій колорит у створення образу.

Діалектизми в мові персонажа можуть свідчити не лише про походження героя, місце, де відбувається дія; вони розкривають духовне багатство чи убогість людини. Прекрасний душевний світ Мавки та Лукаша, глибока, народна, мудра натура дядька Лева – і образи Килини та Лукашевої матері („Лісова пісня“ Лесі Українки).

Читаючи драму, бачимо, як у світ чарівної музики, ніжного цвітіння, у світ краси і людяності входить „заживна постать“ Килини. Навіть у ремарці вже відчувається дисгармонія, яку вносить вона у чудовий лісовий світ: у неї намисто дзвонить дукачами на білій, пухкій шиї“, сорочка густо натикана червоним та синім“. Уже й портрет протиставлений Мавчиному світові: у ньому натуралістична грубість, відсутнє естетичне чуття.

Чи не найкраще сутність Килини виявляється у зіставленні її та Мавчиної мови:

Мавка. Не зневажай душі своєї цвіту,

Бо з нього виросло кохання наше!

Той цвіт від папороті чарівніший –

Він скарби творить, а не відкриває.

Килина. Та в мене молока вже ніде й діти!

Коб ярмарок хутчій – куплю начиння[4].

На форі по-справжньому поетичної мови Мавки, Лукаша, дядька Лева прозаїзми Килини з їх діалектними формами звучать особливо різко та відразливо. Діалектизми допомагають Лесі Українці яскравіше показати героїню, глибше розкрити ідею твору – засудження приватновласницького багна, що втягує людину, засмоктує її, вбиває в ній усе живе й людське.

Тактовне, обережне введення... діалектизмів у мову персонажів зумовлюється творчим задумом письменника і є одним із засобів творення образу.[5]

Широко використовуються діалектизми і в складі невласне прямої мови. Вони служать письменникові для яскравішого змалювання життєвого явища, для глибшого розкриття своєї позиції, свого погляду на дійсність. Ось як характеризує лицеміра і крутія Семена в романі „Чотири броди“ Михайло Стельмах: „Коли у вісімнадцятому році гетьман Скоропадський утік до фон Гіндербурга, Магазаник накивав п'ятами з війська. В якогось хуторянина... він обміняв гетьманський кожушок, сині шаровари, смушеву з золотою китицею шапку, чоботи з по-турецьки загнутими носками і по-турецьки криву шаблю на свитку, іршані штани, полатані шкарбанища та батіг“[6].

Діалектизм іршані штани (виноска в романі пояснює: „з овечої або козлячої шкіри“) авторові потрібний для того, що розкіше протиставити селянські злидні франтовитій формі „військ“ Скоропадського. А в справжньому художньому творі таке протиставлення зовнішнім виглядам не обмежується, вони має глибший зміст: це і протиставлення долі, інтересів, ідейних позицій буржуазного націоналіста „гетьмана“ Скоропадського і трудових народних мас. От якою хоч і маленькою, але важливою деталлю виступає діалектне слово під пером видатного майстра художньої літератури.

Цікаво поглянути на ставлення письменників до діалектизмів, на принцип їх використання авторами. У творах Г.Ф.Квітки-Основ'яненка, наприклад, відчувається авторське акцентування на цих словах, деяке їх смакування. Прагнення натуралістичного копіювання особливості місцевої говірки: „Увішедши вп'ять у хату, стала наряджати панночку Олену до вінця... От пішла наша молода з старшою дружкою у село, поспішаючи до вутрени, щоб шлюб приньмати з паном Забрьохою, конотопським сотником, Микитою Уласовичем“.[7]

Пізніше від такого натуралістичного копіювання діалектно-говіркової манери письменники відійшли. Діалектизми в своїх трьох вони використовують лише як засіб стилізації під певний місцевий діалект. У них одне – двоє діалектних слів надають усьому текстові потрібного стилістичного забарвлення.

Прекрасним прикладом такого високомайстерного використання діалектизмів є „Лісова пісня“ Лесі Українки. Поетеса була закохана у Волинь. Для неї тут було близьким і дорогим усе: і природа, і звичаї, і люди. Глибока, з дитячих років випестувана любов до цього краю привела її до створення феєрії. Здавалось би, в драмі зустрінеться злива місцевих слів, виразів, назв. Але великий майстер поетичного слова Леся Українка діалектизмами користується з великим художнім чуттям. На всю драму в авторській мові (ремарка) всього кілька таких слів: „На галяві вже збудовано хату, засаджено городець. На одній нивці пшениця, на другій – жито. На озері плавають гуси. На березі сушиться хустя, на кущах стримлять горщики, гладшики. Трава на галяві чисто викошена, під дубом зложений стіжок. По лісі калатають клокічки – десь пасеться товар. Недалечко чутно сопілку, що грає якусь моторну танцюристу мелодію“[8]. Цих небагатьох діалектизмів цілком досить для того, щоб створити враження конкретного місця дії – лісової Волині.

Значно ширшим є вживання діалектизмів у новелах Василя Стефаника, у творах Марка Черемшини, Леся Мартовича, Ольги Кобилянської, в окремих поезіях та прозі Івана Франка. До таких текстів теж і є творчість М.Матіос. Ми можемо порівняти її з художньої творчість В.Стефаника. Причина такого явища в тому, що всі згадані письменники – вихідці із західноукраїнських земель, які довгий час були штучно відірвані від наддніпрянської України. Проникнення сюди загальнонародної української літературної мови, що почала формуватися вже з кінця ХVІІІ ст., дуже ускладнювалося соціально-політичними умовами. І тому над цими письменниками тяжіла, більшою чи меншою мірою, діалектна стихія, яку вони прагнули перемогти, хоч це їм не завжди давалося.

Письменники самі розуміли, що перенасичення їхніх творів діалектизмами заважає сприйманню їх широкими колами читачів, гальмує процес прилучення західноукраїнського населення до великої культури всього українського народу.

Звернімося до творів західноукраїнських письменників.

Візьмемо прозу Івана Франка, зокрема „Перехресні стежки“, Соціально-психологічна повість про суспільно-політичні події в Галичині на рубежі ХІ-ХХ століття.

Щоб ширше розкрити характери своїх персонажів, автор вкладає в їх вуста поруч з німецькими, латинськими, французькими, польськими словами, словосполученнями та віршами (ознака освіченості) і діалектизми, а також вживає діалектизми і у авторській мові. Наприклад: їжте – їште; жадні – жодні, прокуратор – прокурор, мундир – мундир – фонетичні діалектизми; келлішо, лампка (келих, чарка), - тарабанини (йти), фрузієр (перкар), калафіор (цвітна капуста), вивінувати (дати придане), гербата (чай), куферок (чемодан, скринька, ящик), гуня (суконна свита), маєток (майно), морг (пів гектара землі), овшім (дуже радо), прецінь (отже, адже, бо ж, проте), презлі (бублики), стрій (одяг), таца (піднос), туман (дурень), хопта (бур'ян), шопа (великий сарай); - лексичні діалектизми;

Хибно зрозуміти (неправильно зрозуміти), серцева хиба (серцева хвороба, вади), не до шмиги (не до вподоби), на кождий нумер (сільська хата) – синтаксичні діалектизми.[9]

Так само знаходимо діалектизми і у оповіданнях Івана Франка. Зокрема, у оповіданні „Вугляр“: штири Фірі, то-сьме їздили, най му (йому), чула-м, „на вікна-м ся подивив“, тото (то) – морфологічні діалектизми, колодє (колода), єдна (одна), менчіє (меншає) – фонетичні.[10] В оповіданнях „Ріпник“, „лисе шина челядь“, „Муляр“, „Добрий заробок“ знаходимо такі діалектизми, як Ади (ось), коновки (відра), хорий (хвори), шматина (ганчірка), хлоп (чоловік) касією (касир), кіточка (квіточка), кабеля (кошик), коморувати (жити у найманій хаті), коц (ковдра), курмання (брудний одяг), Лаба (нога), кучма (висока бараняча шапка), мари (марево), нетля (нічний метелик), нецьки (ночви), німина (худоба), обора (обгороджена частина подвір'я з приміщенням для худоби), омаста (жир, олія, приправа), остроки (торочки), ощіпок (вівсяний корж), пас (паспорт), публіка (скандал), полика (слід), підшиття (пришви), праник (дерев'яний валок для вибивання білизни під час прання), прем (конче, обов'язково, так), прохід (прогулянка), таний (дешевий), сопух (сморід, погане повітря), рушатися (ворушитися), теньґий (великий, товстий), столець (стіл), турма (отара), тріпачка (нагайка), чапіти (безнадійно чукати), хосен (користь), ходаки (постоли), шутер (дрібні камінці), штанка (холоша) та багато інших.

Покутсько-буковинський говір представляють Василь Стефаник, Марко Черемшина, Лесь Мартович, Ольга Кобилянська і сучасна письменниця Лауреат Національної премії ім. Тараса Шевченка 2005 року Марія Матіос.

Соціально-психологічні новели Василя Стефаника – це яскравість змальованих картин соціальна гострота піднесених проблем, психологічна заглибленість і ніжний ліризм, винятковий лаконізм і самобутність, дорогоцінна перлина в скарбниці культури.

Діалектизми у новелах Василя Стефаника – засіб для характеристики покутського села, покутського селянина. Їх діалектизмів, у новеліста надзвичайно багато. Наприклад, у новелі „Синя книжечок“ на 583 слова тексту знаходимо 106діалетизмів фонетичних (штири, віходжу, цалком, печєтка, жель, дзелений, верниси, всєкий), - лексичних (рихт, гезди, ревти, дєльо, рантух, лайдах, туск), морфологічних (ме, поцілував-єм, за мамов, з нев). У інших новелах вжито багато діалектизмів, значення яких визначається лише за допомогою пояснень у словнику, бо відтворюють вони особливості побуту, мови покутян, передають місцевий колорит.

Так само багато діалектизмів у творах Леся Мартовича, Марка Черемшини, Ольги Кобилянської, Марії Матіос.

1.3. Лінгвістичні ознаки буковинського говору.

Діалектична лексика Буковини, незважаючи на довготривале контактування українських говірок з різними наріччями і мовами, зберегла специфічно-національні риси. У най відображається історичний поступ народу, його різноманітне трудове життя. його світогляд, звичаї і вірування тощо.

Діалектична лексика – мовний скарб, який необхідно вивчити, зберігати для розкриття внутрішніх закономірностей еволюцій літературної мови. Для розв'язання питання про історичні зв'язки літературної мови та діалектів.

Діалектна лексика буковинської говірки складається із слів які в інших говорах не уживаються.

Це, зокрема. Хороми (сіни), кучка (сарай), кашниця (вузька висока повітка, виплетена з лози, для зберігання кукурудзи), креатура (створіння, істота), ангалик (качан), аграфа (шпилька), виїмок (виняток), безрога (свиня), блават (волошки), бонбони (цукерки), буда (крамниця), бурш (денщик), вахляр (віяло), велюй (вуаль), вибалабушити (витріщити), ворохобня (бунт), візіл (видіння), голан (той, що нічого не має; пройдисвіт, ледащо), гоппляц (головна площа), гострець (назва хвороби), доходячи жінка (поденна робітниця), завід (фах), заводів (фаховий), змисл (один з огнів чуття), заряд (управління), залубні (сани), згребло (скребниця), зглядна (розсудливо), ід (до), кабзля (капсуль), камратувати (товаришувати), клака (толока), кли (ікла), кобольд (порода собак), лабуз (сухе бадилля кукурудзи), легуміни (ласощі), лоскіт (тріск, гамір), мошонка (гаманець), мосяжний (мідяний), нагли (раптовий), перша (найвища оцінка в школі), обрукція (розтин, розкриття). Буде (землянка), парть (доля), щофнутися (відступати лазом).

- Даруся лізе у грушу і починає перев'язувати позліткою її сумне гілля (тут фольга).[11]

- Що це ти, газдине, з самого ранку вельон натягла на голову? (фата)[12]

- Іди, стара курво, до хати, вари чоловікові кулешу і тримай свою дямбу на заперті![13]

- Дві великі кані, визираючи собі здобич, висіли над Михайловою хатою, що сусідила з Маріїною.[14]

У буковинській говірці є слова, які вживаються у літературній мові, але значення їх зовсім інше:

гуска – стовпчик;

товаришка – компаньйонка;

город – міський парк;

двірник – староста, голова громади;

дріб – домашня птиця;

уроки – пристріт;

розстрілювати - розкидати;

вертеп – печера, бескиддя;

ядерний – змістовний;

завід – фах,

заводів – фаховий;

змагатися – наполягати, доводити;

нота – оцінка;

клуб – стегно;

овочевий – фруктовий;

колиба – курінь для пастухів;

модний – сучасний;

партія – частина;

перша - найвища оцінка в школі;

ховати – виховувати;

розправа – доповідь;

дотичний – відповідний;

трієр – щебет;

грижа – біль, журба, докір;

упасти – загинути;

встати – минути, пройти;

Фонетичними особливостями буковинських діалектизмів є збереження давнього після шиплячих та деяких інших приголосних: у него, до него, учера;

Звуки е та і після шиплячих та м'яких приголосних на місці е: узєв, кричєв, дєдьо, прєтати, зєть, пам'єть, десіть,

|р'| в кінці складу: косар, чоботар;

наявність |й| після губних: лов'є, люб'є, лом'є;

вживання префікса ві -: вікінути, вісохнути, віповідати, вімовити, вінести, віорати;

твердий |ц| в суфіксах – ец9-ица): горнец, лавица, хлопец, тилица.

Буковинському говору властиві такі морфологічні риси:

іменники |відміни твердої і м'якої груп в орудному відмінку мають закінчення – ов, -ев: мамов, сльозов, руков, душев, керницев;

у родовому відмінку іменники ІV відміни мають іноді закінчення – ети (єти): тилєти, ягнєти, поросєти, курчати;

вищий ступінь прикметників та прислівників утворюються за допомогою частки „май“: май ліпший, май добріший, май борше;

вживаються займенникові форми ми (мені), ти (тобі), си, мя (мене), тя (тебе) і інші.[15]

У буковинському говорі поширене вживання діалектизмів – дієслів: адіть (дивіться), банувати(жалкувати, тужити),втбалабушити (витріщити), вімовлятиси (виправдовуватися), випрятовувати (давати лад), вистарчити (вистачати), відворкувати (знехотя відповідати), гарувати (тяжко працювати), глакати (голубити, гладити), гратулювати (вітати), гуляти (танцювати), давати позір (звертати увагу), дзюркнути (брязнути), забавитися (запізнитися), закузувати (забороняти), замельдувати (заявити), збиткувати (знущатися), змагатися (наполягати, доводити), знаходити вимівку (викрутитися), зобачитися (залишитися), зрабувати (насильно відібрати), зрадитися (довіритися), імитися (схопитися), іритувати (сердити), істніти (існувати), камратувати (товаришувати), консумувати (споживати), клячати (стояти на колінах), кутати (клопотатися по господарству), ліцитувати (продавати з торгів), мати позір (пильнувати), минатися (конати), мати храп (мати на оці), наброїти (накоїти), наштукувати (доточити), опустити (залишити), перепудити (перелякати), підбувати (розливатись), починити (зробити), приректи (пообіцяти), п'ятнувати (осуджувати), розірватися (розважитися), розпаношитися (запанувати), розпочати (впадати у розпач), розщибатися (голосно лунати, дзвеніти), силяти (виготовляти), сполокати (вимити, випрати), старати (придбати), трактувати (частувати), трафити (зазнати невдачі), дістати трему (розхвилюватись), тручати (штовхати), устати (пройти, минути), устаткуватися (вигідно влаштуватися), фудулитися (гордитися), ховати (виховувати), ходити на візитацію (робити обхід), цофнутися (зректися), чинитися (прикидатися), чувати (стерегти), шепотатися (спотикатися), чипити (залишатись на одному місці), класти руку (бити), зафрапуєвати (здивувати), піпчити (сварити).[16]

Серед діалектизмів зустрічаємо синоніми:

муф, муфта, нарукавок – нарукавник;

сокотити, чувати, пазити, мати позір – стерегти, пильнувати, знеслий, бутний, фудальний – гордий, виправа, дзестра – віно, придане.

Щоб охарактеризувати людину (зовнішній вигляд, риси характеру, статки), можна використати такі діалектизми:

Брусований (незграбний), бутний (чванькуватий, гордий), героїчний (ббундючний), голосний (відомий, знаменитий), годний (міцний, сильний), голан (ледащо), загорілий (завзятий), заморганий (неохайний), знесли (гордий), імперетинентний (нахабний, зухвалий). Опущений (одинокий), петльованець (утриманець), підхлібний (улесливий), поступовець (прогресивна людина) туман (дурень), фудуль ний (гордий), розвідка (розведена жінка) тощо.

Одяг та його елементи у буковинській говірці називаються так:

стрій, ноша (одяг), киптар (кожушок без рукавів), клепаня (зимова шапка), опинка, горбочка (спідниця), платина, ширінка (хустка), ротонда (накидка), холоші (штани). Черес (пояс), намітка (головний убір заміжньої жінки), крепа (фата, серпанок), фелон, риза (одяг священика).

Домашнє господарство, або господарство, – це

бурдей – землянка;

колиба – курінь для пастухів;

кошниця – висока вузька повітка, виплетена з лози, для зберігання кукурудзи в качанах;

кучка – хлівець;

оборіг – накриття на чотирьох стовпах для зберігання сині;

раджа – обгороджене господарське подвір'я, або ділянка землі в горах;

криївок – сховок;

офіцини – прибудова;

шопа – повітка, приміщення для реманенту;

пивниця – підвал;

стодола – клуня для соломи, сіна;

хороми – сіни;

шпихлір – комора.

Родина складалася із:

стариня (тато і мати);

дедє чи неньо (батько);

вуйко – дядько;

вуйна - дядькова жінка;

бадіко – дядько (або звертались так до старшого чоловіка);

сестрінка – племінниця;

нанашка – хрещена мати;

небожата – діти;

фіна – хрещениця.

Цікавими є назви тварин, і ці діалектні назви властиві лише буковинському говору:

безрога – свиня, кавка – галка, мева – чайка, мушля – черепашка.

Такі діалектні назви, як половик (яструб), вивірка (білка). Маржина (худоба) використовуються і в гуцульському говорі.

Люди смакували солонину (сало), кулешу, мамалигу (кашу з кукурудзяної муки), пекли малай (корд із кукурудзяної муки);

їли отоманки (канапки), легуміни чи лаківки (солодощі: сушені фрукти, горіхи), бонбони (цукерки).

Носили воду в коновках (дерев'яних відрах), молоко держали в гладунчиках (глиняних глеках), пили горівку чи трунок перариками (чарками), варили їсти в банєку, пекли на воли (оли) барабуляники.

Жінки одягали у свято бодзики (жіночі прикраси із клаптиків матеріалу, ґердани (прикраси на шию з бісеру), силянки, коралі з мосяжними монетами (намисто з мідними монетами) та перловою матицею (з перлами).

Це загальна характеристика буковинського говору. Але, кожний говір поділяється на говірки – лексику невеличкої території, зокрема. Одного села. Цікаво, що у сусідніх селах речі чи предмети можуть мати різні діалектні назви. Тому, вивчаючи буковинські говірки, знаходимо багато діалектизмів – омонімів, синонімів чи паронімів.

Зупинимось на деяких з них, опрацьовуючи Словник буковинських говірок. У цьому словнику зібрано 11 тисяч 816 лексем, зафіксовано фразеологічні одиниці: 227 населених пунктах 9 районів Чернівецької області.

Аби – сполучник мети, який має декілька відповідників: аби, аби, абис, абись, абисмо, абисьмо, абисте, абисчьте, свисти, абисци:

Абисте, кітко (тітко), сказали що я був.

Оборт-туалет: Аборт кладіт далеко від хати.

Аґрес, аґрус, аґрист, аґрши, ваґриш, еньґрус, - аґрус.

Алярм, алярма – поспішність, тривога;

Алярмово – поспішно.

Атраментовий - фіолетовий;

Омонім баба:

1) вид здобного хліба;

2) запечена локшина з яйцем;

3) сорт м'яких солодких груш;

4) дика баба – чапля;

5) пристрій, яким забивають у землю тості палі на будівництві. (Дубові опори мостів забивали у зумлю бабов);

бабка:

1) сорт груші;

2) подорожник (бабку добре класти до нариву);

3) вид грибів;

4) вид риби, бичок;

5) прилад для клепання коси;

6) кидати бабки – кидати камінці по поверхні води, щоб вони підстрибували;

Пароніми: бебехнути – бебехнутися:

Він як бебехнув (сильно вдарив) мене у плече, аж я бебехнувси (несподівано впав).

Бурканити – буркати:

Не буркань (багато лити) кілько води у той банєк.

Мамо, скажіть їму, най не буркає (штовхає) мене.

Там вода буркає з-під гори (б'є ключем).

Ти не буркай, а їж добре (перебирати іжею).

Шо ти там буркаїш (невиразно говорити).

Дзиґар – дзиґарок.

Йде, як новий дзиґарок (годинник).

Дай ми оден дзиґар, най закурю (цигарка)[17].

Довжний – довжик.

Марійка довжина мені вулій (винна, має борг).

Жінка довжина рано вставати і дати чоловікови їсти (повинна).

Він мій довжик (боржник)

Звідатиси – звідувати.

Ми звідалиси ше в тому роци (познайомились).

Захарію, ану звідайси у канторі. Коли будут гроші давати (довідайся, допитайся, дізнайся).

Звідай мине завтра, Одарко (навідати).

Омонім звіздар.

Ади, звіздар упала (зоря, зірка).

Дивитиси, як вовк на звізди. не має уявлення, нічого не розуміє.

Розумієси, як вовк на звіздах.

Ти так си розумієш, як вовк на звіздах.

А цего року ходили колідувати з звіздов (вертап).

Шапка воськова, навіть і звізда є (кокарда).

Пароніми клинок – клинці – клинчик.

Витравник (рушник) виси на клинку (вішалка).

Як ни хоч поправлєтиси. То клади зуби на клинок (голодувати).

Ше лишилоси вішити клинці, і сорочка в клинці готова (різновид вишивки).

Такий файний кмінчик купила (косинка).

Зробила з шалка штири клинчики (четверта частина великої, квітчастої хустки).

Мав кола хати клинчик землі (площа землі клиноподібної форми).

Половик-половинник.

Треба сокотити кури від половика (ясруб).

Робив половинником у пана (людина, яка оробляє чуже поле за половину врожаю).

Омонім рафа:

1) обід у колеса воза;

2) моя рафа трохи звуска до цегл колиса (ковальський пристрій на якому набивають шини на колесо);

3) зломилася рафа, ни будим сигодни боркувати (одна з двох поперечок у бороні);

4) Просіяла фасулі через рафу, та такі чистенькі стали (решто з великими дірками);

5) Дай миші рафку, най сіно оберну (вило).

Омонім сикавка:

1) маленька рибка з роду в'юнів (сикавка чіпляєси за пальці);

2) дитяча іграшка з отвором, через яку струменем видувається вода (Діти наробили сикавок та й граютси);

3) насос (узєв сикавку, набрав води та й сикаєси);

4) зла, нервова, сварлива жінка (Ади, Міхайло яку сикавку має);

5) рухлива людина (шо ти в'єси, сикавко йкас).

Омонім траба:

1) Зібралися файно, бо мают іти до кумів на трабу (родинне свято, забава).

2) Плуг і віз траба затрутити під шопу (треба).

Омографи лупати-лупати.

1) Я чую, а то шос лупає попід хату (тупає, стукає).

2) Лупає лине голова (болить);

3) Лупає вода беріг (підмиває);

4) Лупати камінь (колупати, відлуплювати від цілого („Лупайте сю скалу...).

Буковинський говір дуже подібний до покутського як у фонетеці, так і у морфології і лексиці, тому при класифікації південно-західних говорів їх визначають як покутсько-буковинський. Завдяки вживаним діалектизмам автори створюють характери, образи, формують колоритність текстів творів. Увиразнюють стиль автора.

РОЗДІЛ ІІ. МОВНО-СТИЛІСТИЧНІ АСПЕКТИ ДІАЛЕКТНОЇ ЛЕКСИКИ У РОМАНІ МАРІЇ МАТІОС „МИХАЙЛОВЕ ЧУДО“.

Яскравим представником сучасно літератури, тісно поєднаної з буковинською говіркою, є відома українська письменниця, лауреат Національної премії України ім. Т.Шевченка 2005 р. Марія Матіос.

Марія Матіос – уродженка с. Розтоки на Буковині.

За освітою – філолог, за покликанням – філолог, поет, прозаїк, публіцист.

У її доробку шість поетичних книжок: „Жіночий аркан“, „На Миколая“, „Десять дек морозної води“, „Сад нетерпіння“, „Вогонь живиці“, „З трави та листя“; п'ять проових творів „Життя коротке“, „Нація“, „Фуршет від Марії Матіос“, „Бульварний роман“ і „Солодка Даруся“.

Марія Матіос – член Національної спілки письменників та Асоціації українських письменників. Лауреат літературної премії „Благовіст“ і премії ім. Володимира Бабляла (в галузі публіцистики). Лауреат Національної премії України ім. Т.Шевченка 2005 року (за книжки „Життя коротке“, „Нація“).

Переможець Всеукраїнського рейтингу „Книжка року – 2004“).

Живе і працює у Києві.

Твори Марії Матіос перекладені багатьма мовами.

Трагічна „Солодка Даруся“ - книжка, видана 2005 року. Що складається з трьох драм: „Даруся (драма щоденна)“, „Іван Цвичок (драма попередня“, „Михайлове чудо (драма найголовніша)“. Ця „Драма на три життя“ – це данина пам'яті і данина нашій мові. За словами Ігора Римарука[18], „Солодка Даруся“ – це „розкошування в буковинських лексичних потоках – розтоках“.

Драма „Михайлове чудо“ – твір глибоко психологічний. Це історія села Черемошного, розташованого у прикордонній зоні з Румунією, села, яке вистраждало окупацію румун, австріяк, москалів, німців.

У творі розкрита трагедія сім'ї Ілащуків – Михайла, його дружини Матронки і донечки Дарусі, а в особі цієї сім'ї – трагедія усього буковинського народу, який роками (а дія у творі відбувається у період від 30-х до 60-х років) страждав, терпів, жив у страху. Його заставляли окупанти іти проти вол. Одні безвідмовно виконували накази, бачачи у цьому спасіння своє і своєї родини; інші не витримували знущань і закінчували життя самогубством; інших знищували фізично і морально. Ось як відтворено це у тексті. Час від часу (майор Дідушенко) налітав у село, як фурія, - і разом з ним зникало кілька людей незалежно від статі, майнового стану і віку. Дехто вертався з перебитими чи поломаними пальцями, або припеченою шкірою, багато – не вернулося досі. А хто вертався – йому заціплювало рот“).

Твір примушує плакати і сміятись, разом з героями страждати. Переживати все самому. Драма складається з 26 невеликих частин, кожна з них – окрема історія із життя села (повідь про двоє сіл з однією назвою Черемошне, розташованих по обидва боки Черемоша, про будівництво австрійської дамби на румунському боці, прихід москалів у село, пізніше – німців), епізод із життя головних героїв (весілля Михайла і Матронки, переживанняМихайла, коли пропала жінка, роздуми головного Геро). Між частинами (4 і 5, 11 і 12, 12 і 13 та в кінці твору) вміщені ремарки, діалоги сільських жінок, які дають нам змогу глибше проникнути у внутрішній світ героїв, ознайомитись із звичаями, віруваннями та побутом селян, пізнати їх психологію і характери.

„Михайлове чудо“ – Матронка – морально і фізично перенесла на собі суть радянської влади. Автор змалювала жорстокість совітів: розправу над Юрком Огронником, його батьком Іваном та зв'язковою, моральну бездушність Дідушенка та офіцера у галіфе, який поглумився над Матронкою і дочкою Дарусею і довів до того, що мати проклинає свою рідну дочку: „Краще би були отруїла в утробі таку нечисть чи родила німою...“, знущання над Матронкою. М.Матрос відтворює таким чином ... Спочатку били всіх трьох, ні про що не питаючи і не слухаючи.

Далі їх розділили – і тоді Матронку били саму, тепер уже між допитами.

Потім Матронці кілька разів повільно затискали пальці між двері – і вона лиш чекала, коли упісяється від болю. А далі били – і відливали водою, а тоді били знов[19] (с. 162).

Перед нами проходять картини окупації села Черемошне німцями, відносини селян до оунівців.

Якщо узагальнити, то драмою „Михайлове чудо“ Марія Матіос відкриває жорстоке історичне минуле, в яке страшно заглядати, але необхідно заглядати, бо за визначенням „Львівської газети“, ... Це книга – метафора для всеукраїнської Істрії. Це твір про незнищенність життя отого найціннішого дару, що його людина повинна пронести наперекір усім випробуванням.

А тепер звернімося до мови твору.

Мова драми – бездоганна. Письменниця пише невимушено, вільно. Нестримно. Як відзначив Іван Римарук у передмові до книги „Солодка Даруся“, „розкошує в буковинських потоках – розтоках“.

Твір написаний розмовному стилі, насичений діалого-полілогічним мовленням, яке репрезентує буковинський регіон; зміст характеризується простим викладом думок.

Особливо яскраво розмовне мовлення передається у ремарках, надрукованих курсивом. Саме в уста сільських жінок авторка вклала життєву мудрість, дотримання звичаїв. Тут і прислів'я, заклинання тощо:

Язик би ваш чиряками обкинуло... (. 91)[20]

...аби так до завтра дочекал (с. 13)

Але його била кагла сливовими дровами (с. 114).

Наговорили ви тут три міхи і двоє бесаг чуда (с. 115).

...даю вам голову на відтин, що вона не відьма (с. 115)

Самі видите – терплять обоє – а біду на люде не виносять (с. 116).

...мають коли попоїсти всякої біди (с.117)

А то Бог її на своєму гчку тримає... (с. 17)

А сьогодні Михайла зарізали без ножа (с. 135)

..то не думали би'сьте тепер, хто вам має очі закрити, коли ваш час прийде (с. 167)

З'їли Цвичка без олії (с. 168)

Ціла фамілія на пси зійшла (с. 168)

Але Бог усе видить, усе пам'ятає (с. 169)

Скапенівський Дідушенко, запалалась би йому могила, який був поганий та скілько людей вибив (ст. 170)

Вже близиться нам до Йорчихи дорого (с. 171)

Мова твору „Михайлове чудо“ в міру насичена діалектизмами буковинського говору, які використані для відтворення місцевого колориту, для характеристики героїв.

Здебільшого це лексичні діалектизми, що означають:

родину і родинні стосунки: вуйко, свояк, фамілія, челядь, годованка, первий брат;

одяг: кептар, сардак, ярмулка;

їжу: кулеша, мамалига, бринза;

риси характеру: воротило, крутіяка, кучерявий, каламутний, шпаровитий;

різні предмети побуту: дряпак, жерда, цебер, дараба, дровітня.

Морфологічні ознака діалектизмів:

Аби – сполучник щоб;

На люд – на люди закінчення у Д.в.іменників;

Діправди – справді;

Шо'сте зварили – залишки перфекта.

Марія Матіос у творі використовує діалектизми-синноніми, що надає мові різних експресивних відтінків.

Наприклад, до слова плакати використано діалектизми слинитися, флинькати, затягувати носом схлипи:

- Чого ви слинитеся. Небого? (зневажливо-лагідне ставлення).

- Флинькаю, Мільку любий, бо, як надумаю, що нас усіх тут чекає то й камінь би заплакав.

- Зафайкувала собі й Василина, раз по раз затягуючи носом схлипи.

До слова вагітність підібрано діалектизми тяж, веремінність, ходити з черевом:

.. ніхто Матронки з черево не идв (с. 89).

В селі декотрі ґаздівські дівки не годні приховати від людських очей, що зайшли в передчасну тяж, хоч затискалися поясами… (с.89)

Веремінність для ґаздині, о має вінчаного газду, - це не встид. А Матронка ховала свою веремінність аж до самих злогів (с. 91).

Також до слова яструб вжито синоніми половик, коня.

Знаходимо у творі діалектизми-омографи: люба (кохання - діалектизм), люба – кохана (літ.); стискатися поясами (затягувати пояси) – стискатися (соромитися);

канони (гармати), церковні канони (літ.);

кучерявий (напідпитку) і кучерява голівка (літ.).

Досить численною є кількість багатозначних діалектів:

1. вадитись (повадити) – часто ходити в гості чи робити шкоду;

2. вадитись – сперечатись, сваритись:

1. Вадяться кури у сусідський город. Повадились до чужого добра.

2. Іншим разом курка розгребе грядку в сусідськім городі – а на другому краю села ґаздині вже вадяться про цю дурничку.

Фонетичні діалектизми?

Цему (цьому), отамо (отам), Маріка (Марійка.


[1] Ганич Д.І., Олійник І.С. Словник лінгвістичних термінів, - Київ, Вища школа, 1985. – с.64.

[2] Котляревськи1 І.П. „Наталка Полтавка“ // Твори – К.: Наукова думка. 1982 – ст.83.

[3] Квітка-Основ'яненко. Твори. К.: Наукова думка, 1982 – С.34.

[4] Леся Українка. „Лісова пісня“ // Твори. – К. Наук. думка, 1989.

[5] Гарайко Т.Ф. і Бугайко Ф.Ф. Українська література в сер. школі С. 175.

[6] Стельмах М. Чотири броди – К: Дніпро, 1989 – С.

[7] Квітка-Основ'яненко. Конотопська відьма//Салдацький патрет. – Київ, 1961 – Ст. 100.

[8] Леся Українка. Лісова пісня. // Твори. – К.: Наукова думка, 1989. – С. 94.

[9] Іван Франко. Перехресні стежки. К: Дніпро, 1983.

[10]

[11] М.Матіос. Солодка Даруся. – Львів.: Піраміда, 2005 – С. 19.

[12] М.Матіос. Солодка Даруся//Іван Цвичок. – Львів6 Піраміда, 2005 – с.50.

[13] М.Матіос. Солодка Даруся// Іван Цвичок. – Львів6 Піраміда, 2005 – с. 52.

[14] М.М. С.Д. //Михайлове чудо – Львів: Піраміда, 2005. С. 126.

[15] Симоненкові Л.М. Твори укр. м. – К.: Рад. школа, 1981. – с.9.

[16] Словник буковинських говірок /За заг. редакцією Н.В. Гуйванюк. – Чернівці. Рута, 2005 – 688 с.

[17] Записано у селах Чернівецької обл.

[18] Римарук Ігор „Трояка ружа, або Солодка Даруся“ // марія Матіос. Солодка Дарус. – Львів6 Піраміда, 2005. – с. 8.

[19] Тут і далі: Марія Матіос. Мих. Чудо // Солодка Даруся. – Львів. Піраміда, 2005 – с. 77-171.



На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.