Всі публікації щодо:
Васильченко Степан
Життя і творчість Степана Васильченка (Панасенка)
УЧИТЕЛЬ З ІЧНІ
Життя цього письменника було навдивовижу цільним, безкомпромісним, плідним.
Народився Степан Васильченко (справжнє його прізвище Панасенко) 1879 року на Чернігівщині в старовинному містечку Ічні, яке не раз згадується в нашій історії. Мешканці Ічні, козаки та городяни, одвіку боролися з турецькими завойовниками, польською шляхтою, із звиклими до перемог шведами. В цих визвольних війнах мужнів характер народу, гартувалися відвага і стійкість, оспівані кобзарями й лірниками, чиї протяжні наспівні думи майбутній письменник ще хлопчиком чув на ічнянських ярмарках. Зростав він у багатодітній трудовій родині, яка постійно боролася з нуждою. Влітку батько працював на різних сільськогосподарських роботах, а зимовими вечорами чоботарював, виконуючи замовлення сусідів з навколишніх сіл. „Батько мій, козак Василь Панасенко...— свідчитиме згодом письменник,— теж був трохи грамотний, учився колись у дяка, любив у свято сам почитать, поважав у людях освіту. Живучи з сім'єю у великих злиднях, він зворушливо піклувався про нашу освіту, давши нам з цього боку навіть більше того, що міг давати з його злиднями”. Аби хоч якось зводити кінці з кінцями, в домі працювали всі без винятку — і дорослі, й діти. Незважаючи на злидні, сім'ю не полишав дух взаємної приязні й доброзичливості, тут не піддавалися смутку, полюбляли жарт, веселу історію, вечорами робота супроводжувалася піснею, і нерідко в руках у когось із хлопців, що забиралися на піч, з'являлася й справжня книжка. Найчастіше це був зачитаний до дірок „Кобзар” чи повісті Гоголя. Письменник Степан Васильченко не раз згадуватиме ці роки, важкі, напівголодні, які, проте, щедро дарували йому доброту й ласку близьких людей, роки, насичені нехитрим і простим, але таким напруженим і світлим духовним життям.
Як багато важать для творчої художньої натури враження дитинства! І якою дорогою була для Степана Васильченка його рідна Ічня, що так сповна, на все життя наснажила його переживаннями й враженнями. Холодні зими, чад у хаті, лахміття, недоїдання, перші прикрощі й образи — все тоне, як скаже потім письменник, „у цій блискучій, райдужній, світлій дитячій кінопоемі”, перейнятій ясним сонцем і буйною радістю молодого життя...
Найболючішим і найпринизливішим було відчуття безправності. По кілька місяців на рік діти наймитували у багатіїв, з малоліття осягаючи азбуку соціальної нерівності. І все ж скільки пісень лунало вечорами над Ічнею, які прекрасні й поетичні були сині літні ночі, що ними колись захоплювався Пушкін і Гоголь, а потім Тичина й Довженко! їхню чарівну силу відчув на собі й Степан Васильченко і переніс її на кращі сторінки своєї одухотвореної прози.
В умовах гноблення, що стало нормою тодішнього життя, потрібна була міцна духовна опора, щоб людині не вдатися в розпач. Можливо, саме тому письменник так цінував у людях праці сприйнятливість до прекрасного, здатність за будь-яких умов зберігати в душі світлі вогники творчості, не дати погаснути їм серед обставин навіть геть несприятливих.
Співучий край, Ічня здавна славилася голосами. Васильченко пишався вокальною обдарованістю своїх земляків. Якось він жартома зауважив, що в самій лише Ічні можна набрати голосів для будь-якої опери. З цієї пісенної стихії і виростав письменник, естетика фольклору органічно входила в стиль його літературної творчості.
Через багато років, уже ставши визнаним і відомим, Степан Васильченко з теплим почуттям згадуватиме зоряні, співучі ночі своєї Ічні, вірних товаришів, і мрії тих літ, і лукавий зблиск дівочих очей... Назавжди збереже він у серці рідне село й отчу хату, де непорушний народний звичай і турботливе батьківське виховання постійно кликали до добра й духовності, пробуджували в дітях почуття справедливості й людяності, прищеплювали їм поняття національної культури й загальнолюдської моралі. „За всі роки, які я прожив у батьковій хаті,— з гордістю відзначить потім письменник,— я ні разу не чув брудної лайки чи якогось цинічного слова”.
Явно виражені здібності до навчання, працелюбність і великою мірою щасливий збіг обставин допомогли Степанові Васильченку переступити поріг Коростишевської вчительської семінарії, зі стін якої він вийшов з дипломом, що відкривав, здавалося, широку й пряму дорогу в життя. Дев'ятнадцятилітній юнак, сповнений життєвих сил, їде вчителювати у віддалене село на Київщині, в Канівський повіт — шевченківські краї. З класичної літератури добре знаний образ молодого інтелігента з демократичного середовища, світлого мрійника, натхненного високою ідеєю сіяти „розумне, добре, вічне”. Степан Васильченко належав саме до таких людей. Він горів прагненням бути корисним трудовому люду, допомогти селянським дітям розкрити свої здібності — адже навіть серед найзнедоленіших, нужденних, напівголодних стрічалося на його життєвому шляху стільки обдарованих самобутніх натур...
Невдовзі після появи в селі нового вчителя стали виникати драмгуртки, склався народний хор: до школи потяглися не тільки діти, а й дорослі. Це відразу насторожило сільських верховодів, ревнителів усталеного порядку. Оповідання, що згодом вийдуть з-під пера Степана Васильченка, розкажуть, скільки небезпек чатує на сіяча „розумного, доброго, вічного”, в якій гнітючій атмосфері підозріливості, стеження, ворожнечі опинявся молодий учитель, коли він був людиною незалежних поглядів, дружив із селянами, не плазував перед можновладцями. Піп, пристав, казенний інспектор, куркуль-глитай —усі вони ока не спускали з приїжджого „баламута”. Доносити на вчителя вважалося справою цілком похвальною — тільки порушник спокою, потайний крамольник може дозволити собі читати селянам „мужицькі книжки” (тобто книжки українською мовою), співати пісні на селянських весіллях, збирати навколо себе сільську молодь і розігрувати разом з нею всілякі театральні комедії... Офіційним і, мабуть, найревнішим наглядачем був сільський піп, такий держиморда, що з ним аніяк не знайти було спільну мову молодому вчителеві, поборникові культури. Хіба міг Васильченко змиритися з філософією цього мракобіса, котрий, як пише Васильченко в автобіографічній повісті „Мій шлях”, свої погляди на освіту селян висловлював ось таким чином: „Рано мужика грамоти вчити, та й навіщо вона йому? Хай учиться молитися богу, то й буде для його, а то його научи грамоти, то й пригодиться вона йому тільки на те, щоб прошеніє написати на тебе та бунтуватися. Грамота мужику — меч безумному”.
Доноси, що посипалися на молодого вчителя, спричинилися до того, що він попервах опинився під наглядом поліції, а невдовзі й зовсім утратив роботу. Почалася важка смуга в його житті — кочування із школи в школу, із села в село...
Революцію 1905 року Васильченко зустрів студентом Глухівського вчительського інституту — ми бачимо його одним з керівників студентського страйку. Із захопленням вітає він революцію; коли на вулицях Глухова вперше залунала „Марсельєза”, радісні юрми йшли під червоними прапорами і навіть „причулося, як прилюдно, тут, на вулиці, рвалися й падали на землю кайдани. Вірилося, що так уже й буде” („Мій шлях”).
Потім прийшла розправа. Васильченко назавжди прощається зі студентською аудиторією, починається смуга нових поневірянь. Він їде вчителювати на Донбас, де в цей час трудиться інший подвижник української культури — композитор Микола Леонтович, чиї“ прекрасні пісні надихали гірницькі бойові дружини. В шахтарськім краї Степан Васильченко відразу знайшов своє місце: разом з повсталими гірниками він ділив радість надій, разом з ними скуштував і гіркоту поразки.
У роки реакції вчитель Васильченко опинився за ґратами. Бахмутсьна в'язниця... Так уже виходило, що багато чудових творів української літератури, які стали потім її гордістю, задумувалися, а часто й писалися в тюремній камері. Безсмертні вірші Тараса Шевченка, „Тюремні сонети” Івана Франка, громадянська лірика Павла Грабовського... Роки, проведені в неволі, не були безплідними й для Васильченка. Тут, у камері, народжувалося багато його зад умів, звідси бере початок цілий цикл „Осетинських казок”, створених пізніше на основі фольклору кавказьких народів, до багатств якого Степана Васильченка прилучив його друг-осетин, товариш по неволі, що знемагав разом з ним у Бахмутській в'язниці.
У 1908 році Васильченко, хворий, виснажений, вийшов на волю й поїхав до рідної Ічні — вчителювати йому було відтепер рішуче заборонено. Залишалася літературна праця, приватні уроки, випадкові заробітки. На той час Васильченко вже був автором багатьох оповідань, хоч систематично друкуватися почав лише після переїзду до Києва. Там же 1911 року виходить перша книжечка його творів під назвою „Ескізи”.
По трьох роках після цієї події вибухнула війна, кривава імперіалістична бойня. Командира саперної роти Васильченка відправили місити криваві болота Західного фронту. Злигодні солдатського життя тривали до самої Жовтневої революції, яку Степан Васильченко разом з усією передовою українською інтелігенцією зустрів із захопленням, одразу ж влившись до лав будівників нової соціалістичної культури. Знову викладає в школі, не полишаючи літературної праці. Зростає його авторитет і в літературі, і в педагогіці. Степана Васильченка вважають одним із кращих народних учителів республіки, виходять у світ його літературні твори в чотирьох томах. До останніх днів свого життя, що рано обірвалося (письменник помер у 1932 році), він підтримує зв'язок зі школою, вчителює в Києві, пише твори для дітей та юнацтва: „Червоний вечір”, „Авіаційний гурток”, „Олив'яний перстень”, в яких уже чітко простежуються риси нової радянської дійсності. У цей час багато перекладає: завдяки йому українською мовою заговорили Гоголь, Лєсков, Короленко, Серафимович.
Упродовж багатьох років Степан Васильченко .жив думкою написати великий масштабний твір про Тараса Шевченка, і хоч устиг завершити тільки першу частину задуманої праці — повість „У бур'янах”, уже вона засвідчила, як глибоко проник письменник у життя Великого Кобзаря, чий подвиг самовідданого служіння народові завжди викликав у його душі синівське благоговійне почуття. До особи Тараса Шевченка він не раз повертатиметься у своїх статтях. „Пригадуєш,— писав у одній з них,— що було сказано в нашій літературі про Шевченка, що довелося читати, і бере сумнів: та чи сказано про Шевченка те останнє слово, яке б яскраво освітило цю гору, цю велетенську постать од верху до низу, од хмар до землі, чи зовсім розгадана ця загадка нашого народу?.. Те слово, яке освітить нам цю скелю, ще попереду...”
У когорті майстрів української класичної новелістики Степан Васильченко посідає чільне місце. Його творчість ось уже багато років користується незмінною любов'ю. Для людей мого покоління з дитинства знайоме ім'я цього письменника. Оповідання „Мужицька арихметика”, „Талант”, „Циганка”, „Осінній ескіз” стрічалися нам іще в шкільних хрестоматіях, читанках. Окремі місця з його творів учителька читала напам'ять у класі, і в її устах слово письменника набувало особливої сердечності, захоплюючи своєю якоюсь справді чарівною силою. Широко знана п'єса з народного життя „На перші гулі”; ця річ так і яскрить гумором, пашіє м'яким ліризмом, завдяки своїй художності, сценічності, вона довгий час входила до репертуару шкільних і сільських драмгуртків. А повість про дитинство Тараса, про яку згадувалось вище, безперечно, належить до кращих творів нашої художньої Шевченкіани.
Слово Степана Васильченка не застаріло, і це свідчить багато про що. Чим же приваблює нас творчість цього письменника? Завдяки чому й нині слово його зберігає свою первісну свіжість, природно входить у нашу свідомість, звідки ця здатність збагачувати душу високим і прекрасним нарівні з кращими творами російської і української класики?
Гадаю, що проза Степана Васильченка знаходить шлях до сердець читачів передовсім тому, що вона правдива й поетична, зігріта почуттям поваги до людської особистості, нехай навіть це буде всього-на-всього безпритульний хлопчисько, що прижився в тюрмі, „нацанок” з однойменної новели чи герой кількох оповідань невдаха-вчитель — зацькована, затуркана істота, що відбила в собі всю безправність дореволюційної школи на Україні. Талант мужності й талан співчуття, без яких не буває справжнього письменника, вищою мірою був притаманний цій людині, виявляючись і в творчості Васильченка і в його життєвих вчинках.
Віддавши багато років учителюванню, Васильченко охочіше за все писав про школу і для школи. Але хоч мовиться про письменника-педагога, творам його зовсім чужі моралізаторство, повчальний тон — перед нами справжній художник, який цілком довіряє переконливій силі образу. Знавець народної душі, Васильченко відкриває в ній дедалі нові якості, захоплюється працелюбністю, високою моральною силою, яскравою талановитістю свого народу, яка з особливою красою виявляється в дітях — тямущих, веселих, пустотливих героях письменника.
Поезія оповідань Степана Васильченка в їхній людяності. Стислі, емоційно наснажені, вони відзначаються теплою, душевною інтонацією, тонким психологізмом, внутрішньою делікатністю й совісністю — одне слово, тими якостями, які так зворушують нас, скажімо, в художній прозі Антона Павловича Чехова.
Майстерність Степана Васильченка не потребувала зовнішніх ефектів. Він був чутливий до музики слова, постійно вдосконалював свій літературний стиль, збагачував його народною образністю й пісенною ритмікою, та все ж головною його турботою залишалося прагнення до граничної життєвої правди.
Крізь усі випробування долі письменник проносить віру в краще майбутнє. Сюжети його оповідань можуть бути трагічні, картини сумні, але й тоді душі героїв несуть у собі світло надії, мовби лягає на них відблиск вранішньої зорі.
Поезія отроцтва, чистота дитячої душі, її світлі мрії, фантазії, пристрасті, що тільки зароджуються,— це, мабуть, найулюбленіші мотиви творчості Степана Васильченка. До нього мало кому з наших прозаїків щастило так проникливо заглянути у світ дитячої психології, з такою чуйністю, делікатністю, ніжністю доторкнутися до найзаповітнішого в ній. Інколи з сумом, а інколи з мудрою усмішкою, з лагідним гумором письменник відтворює радощі й печалі юної душі, бурхливі пристрасті маленької людини, в примхах, витівках і пустощах якої часто чується глибоко пережита відповідь на образи й прикрощі. Герої Степана Васильченка бувають нещасливі, проте вони не ущербні і кращим із них доступна краса мужності, дружби, товариства, вони здатні захистити слабішого, не принизити свою гідність — це люди здорової народної моралі.
Професійний педагог, патріот і гуманіст, Степан Васильченко може бути уособленням того, що ми вкладаємо в поняття народний учитель. Незгасаючий інтерес сучасних читачів, надто вчителів, школярів, молоді до його творів пояснюється, певно, тим, що в особі цього письменника поєдналися проникливий лірик, дотепний митець і досвідчений педагог-вихователь, здатний не нав'язливо, з незмінною доброзичливістю й тактовністю сказати юному читачеві потрібне слово на початку його життєвого шляху. Шляхетність, інтелігентність, відданість обов'язкові — все це було у Васильченка, все це він, людина передових демократичних переконань, що самовіддано трудилася в ім'я духовного розвитку свого народу, проніс крізь роки й десятиліття. І ще було в ньому якесь по-юнацькому загострене почуття прекрасного і той вроджений оптимізм, життєрадісність міцної народної натури, що надавали світлого, стверджувального характеру навіть тим його творам, в яких відбивалися похмурі картини минулого.
Самозабутньо люблячи рідну Україну, болісно переживаючи кожний вияв самодурства й свавілля царських властей, які жорстоко душили українську культуру. Степан Васильченко високо цінував передову російську думку і так само, як і Іван Франко, Леся Українка, Михайло Коцюбинський, умів дивитися на світ широко, без хуторянської обмеженості. Володіючи гострим соціальним зором, Васильченко чітко розрізняв друзів і ворогів, в його творчості ясно прозвучала інтернаціональна тема, така могутня в нашій літературі.
Як художник Степан Васильченко свідомо ставив своєю метою розвиток шевченківських традицій, дотримувався засад реалізму й народності — йшов тим магістральним шляхом, що виявився історично найперспективнішим. Від самого початку своєї письменницької діяльності Васильченко посів місце серед кращих творців української культури, здобувши репутацію суворого й вимогливого до себе художника. Його не звабило таке модне на початку XX століття декадентське штукарство, не пішов він і в легковажну белетристику, не піддався спокусі розміняти свій талант на літературний скоропис, який часом дається взнаки й у наші дні,— вже у перших своїх оповіданнях Степан Васильченко постає майстром, здатним створити художні речі найвищого гатунку, утверджуючи у своїй літературній практиці реалізм поетичний, тобто такий, що не обмежує своє завдання описом подій, не задовольняється фотографуванням зовнішнього шару явищ, а художньо перетворює дійсність, синтезує її, створюючи узагальнені повнокровні характери, які виражають суть людини, суть часу.
Васильченко завжди відчував свій кревний зв'язок з народом, з людьми праці. „...Життєвий шлях народного учителя і мужицького українського письменника, за якого я себе вважаю,— писав він в автобіографії,— шлях не винятковий, а характерний для дітей сільських пролетарів”. Його творчість розвивалася в одному ритмі з рухом життя, відповідаючи на духовні запити сучасників.
Наш радянський багатонаціональний читач високо цінує у творах С. Васильченка теплу людяність, влучність психологічних характеристик, гумор, майстерність автора в пейзажних картинках. До кінця днів письменник зберіг непохитність духу, мудрий народний оптимізм. „Я глибоко вірю у велике майбутнє українського слова”,— писав він у своїй авторській сповіді, вважаючи великим щастям працювати серед тих, хто „дбає за високий розвиток нащрго чарівного слова як зброї широких трудящих мас”.
Степан Васильченко завжди пам'ятав, чий він син, кому зобов'язаний усім прекрасним і добрим, що з дитячих літ входить у душу разом з материнською ласкою, з красою вранішньої зорі, з піснями рідного краю.
Учитель із Ічні чесно виконав свій письменницький обов'язок. У чудових творах закарбував він свою полум'яну любов до людей праці, і нагородою йому за це — вдячне одвітне почуття нових і нових поколінь читачів.
Олесь Гончар