Життєвий і творчий шлях Валерія Шевчука. Твір „На полі смиренному“

ПЛАН

Вступ

1. Життєвий і творчий шлях В.Шевчука

2. Роман Валерiя Шевчука „На полi смиренному...“

Список використаної літератури

Вступ

Шевчук Валерій Олександрович — український письменник-шестидесятник, майстер психологічної прози, автор ряду літературознавчих та публіцистичних праць. Народився 20 серпня 1939 року у місті Житомирі.

Шевчук Валерій — один з визначніших письм. покоління шестидесятників, майстер псих. прози на теми сучасности, родом з Житомира. Збірка оповідань і повістей: „Серед тижня” (1967), „Набережна 12” і „Середохрестя” (1968), „Вечір святої осени” (1969), „Крик півня на світанку” (1979), „Двоє на березі” (1984) та ін. Працює також над актуалізацією старокиїв. літ. тематики та літератури середньої доби: роман „На полі смиренному” (1982), роман-есей „Мисленне дерево” (1986), упорядкування в перекладах на суч. літ. мову зб. любовної лірики 16 — 19 ст. „Пісні Купідона” (1984), „Літопис Самійла Величка” у ж. „Київ” 1986 — 87, та ін.

1. Життєвий і творчий шлях В.Шевчука

Шевчук Валерій Олександрович народився 20 серпня 1939 р. у родині шевця в Житомирі. Після закінчення в 1956р. школи хотів стати геологом, але, розчарувавшись у геології, поїхав до Львова вступати в Лісотехнічний інститут. Не вступив і повернувся додому. Працював при ремонті Житомирського сільськогосподарського інституту будівельним підсобником. У цей період захоплювався вивченням літератури, зокрема української. Особливе враження справили на майбутнього письменника книга Д. Багалія „Григорій Сковорода — український мандрований філософ” і твори І. Франка, що, за висловом самого Шевчука, „встановило основи мого світогляду. Я почав розуміти й вивчати українську літературу за методологією І. Франка, а Г. Сковорода став для мене учителем життя”.

У 1957 р. В. Шевчук закінчив технічне училище і був відправлений на роботу на бетонний завод. У 1958р. він вступив на історико-філософський факультет Київського університету. Навчаючись, налагодив стосунки з літературними студіями: „Січ” (студія імені В.Чумака) і „Молодь”, писав вірші, з 1960р. почав писати новели.

У 1961р. В. Шевчук дебютував оповіданням „Настунька” про Т. Шевченка в збірнику „Вінок Кобзареві”, що вийшов у Житомирі.. Навесні 1961р. літературна студія „Січ” видала стінну газету „Заспів”, в якій було надруковано оповідання В. Шевчука „Щось хочеться” (пізніша назва „Кілька хвилин до вечора” — збірка „Долина джерел”). На те оповідання був гострий відгук в університетській газеті „За радянські кадри”. За газету „Заспів”, де був намальований Т. Шевченко із зеленими вусами, Шевчука хотіли вигнати з університету, тягали до КДБ, допитували, але виключили художника, який малював ту газету.

У 1961 р. В. Шевчук написав 18 коротких новел і першу статтю „С. Васильченко в Коростишівській семінарії” для житомирського збірника, наступного року написав 20 новел, частину з яких надрукував переважно в журналах „Вітчизна” та „Літературна Україна”. Деяким з них судилося бути перекладеними іншими мовами, а одна — „Вона чекає його, чекає” — була навіть пізніше екранізована (І. Жилком як студентська робота).

Після закінчення університету В. Шевчук був відправлений до Житомира власним кореспондентом газети „Молода гвардія” В листопаді був взятий до армії, служив у Мурманській області. В армії знову почав писати вірші, не припиняючи роботи над прозою.

Повернувся додому у 1965р. саме в той час, коли почалися масові політичні арешти серед української інтелігенції, був у кінотеатрі „Україна”, протестуючи проти масових репресій. У вересні влаштувався в науково-методичний відділ музеєзнавства, який містився в Києво-Печерській лаврі (враження від цієї роботи відбилися в повісті „Голуби під дзвіницею”).

У 1966 р. закінчив повість „Середохрестя”, в якій відбив враження від студентського життя. Арештували його брата, тому Валерій змушений був звільнитися з роботи (причиною арешту брата було те, що він вирішив набрати в друкарні й відбити для себе як пам'ятку часу статтю про процес над Погружальським. За це брат дістав п'ять років концтабору суворого режиму).

У 1967р. вийшла книжка „Серед тижня”. В. Шевчук став членом Спілки письменників України.

У 1969 р. він написав повість „Золота трава” (надрукована в 1984р.) і перший варіант повісті „Мор”, до якої повернувся в 1980р. і зробив остаточну редакцію в 1983р. Писав історичні й фольклорно-фантастичні оповідання, статті, вийшла книжка „Вечір святої осені”, в якій було надруковано вісім нових оповідань.

У важкі сімдесяті роки твори письменника майже не друкували, тому він змушений був писати „для себе”. Протягом 1979— 1999 pp. В. Шевчук видав книги: „Крик півня на світанку” (1979), „Долина джерел” (1981), „Тепла осінь” (1981), „На полі смиренному” (1983), „Дім на горі” (1983), „Маленьке вечірнє інтермеццо” (1984), „Барви осіннього саду” (1986), „Три листки за вікном” (1986), „Камінна луна” (1987), „Птахи з не видимого острова” (1989), „Дзиґар одвічний” (1990), „Дорога в тисячу років” (1990), „Панна квітів” (1990), „Із вершин та низин” (1990), „Стежка в траві. Житомирська сага” (у 2 т., 1994), „У череві апокаліптичного звіра” (1995), „Козацька держава. Етюди до історії українського державотворення” (1995), „Око прірви” (1996), „Жінка-змія” (1998), „Юнаки з вогненної печі” (1999), „Біс плоті” (1999) та ін.

У 1986 р. В. Шевчуку присвоєне звання „Заслужений діяч польської культури”, наступного року він був удостоєний Шевченківської премії за роман „Три листки за вікном”.

З 1988 р. В. Шевчук — ведучий історичного клубу „Літописець” при Спілці письменників України. У 1999 р. винагороджений „Орденом князя Ярослава Мудрого” V ст.

На сьогоднішній день В. Шевчук — викладач Київського національного університету ім. Т. Шевченка, ведучий історико-суспільних циклових річних програм Українського радіо: „Козацька держава”, „Київ, культурний і державний”, „Загадки і таємниці української літератури”, „Цікаве літературознавство”.

В. Шевчук лауреат Державної премії України ім. Т. Шевченка, премії фонду Антоновичів, літературних премій ім. Є. Маланюка, О. Пчілки, О. Копиленка, І. Огієнка, премії в галузі гуманітарних наук „Визнання” (2001). Він є автором близько 500 наукових і публіцистичних статей з питань історії літератури, дослідником і перекладачем сучасною українською мовою творів давньоукраїнської літератури.

У творчості В. Шевчука умовно можна виділити три основні напрямки: історична проза, твори, що відображають сучасне життя, літературознавчі праці.

2. Роман Валерiя Шевчука „На полi смиренному...“

Закони iснування людського суспiльства настiльки складнi та суперечливi, що часто здаються нам абсурдними. Загострене вiдчуття цiєї абсурдностi буття лягло в основу цiлого модернiстського лiтературного напряму - екзистенцiоналiзму, що базувався на концепцiях однойменної фiлософiї, найвiдомiшими представниками якого були Камю та Сартр. Екзистенцiоналiзм висвiтлював роль людини, як метафiзичної, а не лише соцiальної iстоти, погляд на особистiсть з цього ракурсу дозволяла торкатися оминутих представниками чистого реалiзму сутностей. Не випадково головним рiзновидом лiтературних творiв цього напряму стала сучасна притча. До цього жанру звертається й український письменник Валерiй Шевчук. Але його роман-притча „На полi смиренному...“ попри близкiсть до екзистенцiоналiстської прози, має свої вiдмiнностi: автор намагається дати й рацiональне пояснення абсурдним подiям, природi та витокам тоталiтаризму.

Сюжетно роман присвячений життю монастиря. У Шевчука були причини обрати його за модель тоталiтарного суспiльства, бо регламентацiя чернечого життя була дуже схожою на устрiй тоталiтарних держав ХХ сторiччя. „Iдейна“ (у цьому випадку - релiгiйно-iдейна) примусова одноманiтнiсть, доповнена вiдвертим лицемiрством, часом - неприроднiсть вимог як iдейного, так i фiзiологiчного плану, жорсткi правила з чiткою iєрархiчнiстю пiдкорення, навiть наявнiсть свого роду одностроїв - усе це можна спостерiгати у будь-якiй системi тоталiтарного типу. Головна iдея береться хороша, приваблива для звичайних людей, але результат її втiлення стає протилежнiстю вихiдним засадам. При нацизмi любов до своєї нацiї перетворюється на намагання знищити усiх iнших, розмови про рiвнiсть i братерство комунiстичної iделогiї - на зведення усiх людей до ролi „гвинтикiв“. Але категорiї „Бога“ i „диявола“ завжди були синонiмами категорiй „добра“ i „зла“ у найзагальнiшому значеннi, тому пiдмiнювання одного iншим у релiгiйних закладах є найбiльш яскравою. Це й дослiджується в романi В. Шевчука.

Отже, теоретично будь-який монастир - це мiсце перебування i життя людей, що вирiшили присвятити себе, своє життя служiнню Боговi. Головний герой Шевчука (вiд iменi якого йдеться розповiдь) пояснює свiй прихiд туди тим, що вiн „Не мiг знайти в свiтi доброго мiсця, надто болiли менi болi свiтовi i надто переймався я ними“. За його твердженням, таких людей було чимало: при душевному неспокої й конфлiктi з дiйснiстю, багато хто шукає виходу в служiннi певнiй iдеї. Але саме тут i починається суперечка мiж iдейно задекларованим i реальним: автор наводить кiлька прикладiв доль людей, що знайшли замiсть втiхи дещо протилежне. Втрачає усе майно ошуканий Василем Федот, зраджує своє кохання Iоанн. Та найгiрше для них не самi втрати - усвiдомлення хибностi обраного шляху й марностi своїх жертв.

Федоту про необхiднiсть доброчинностi твердив весь час майже ма-нiакальний користолюбець i заздрiсник Василь. „З малих лiт менi пекло, що один у молоцi купається, а iнший лiктi кусає“, - зiзнається вiн Федоту, й трохи далi уточнює: „Яка це втiха, подумав, зробити цього багатого голим“. Пiзнiше, коли Федiр-Федот знаходить клад, Василь iз заздрощiв нацьковує на нього князя. На що схожа ця логiка? На бiльшовицьке тлумачення рiвностi: хай i собi не отримати, але не дозволити комусь жити краще за себе.

Ще вiдвертiше викривають протилежнiсть „офiцiйної iдеологiї“ справжнiй вiрi два iнших епiзоди: iсторiя Iоана, якого пiдбурили зрiктися кохання пiд виглядом необхiдностi боротьби iз пристрастями, та iсторiя Iсакiя. У них прямо протиставляється Бог i офiцiйнi уявлення про Бога. „Хто ж бо життя творить, той неодмiнно любов сiє, вiдтак i багословенний стає, а хто ненависть сiє, у шатi вiн князiвськiй, чи чернечiй - диявол у ньому“. Iсакiй дiстає унiкальну можливiсть поспiлкуватися з самим Господом, та саме вiд нього чує: „Заради слiпої облудивiддав ти свою силу“. Далi виявляється, що Боже Одкровення зовсiм не потрiбне „служителям Бога“ у особi iгумена та iнших керiвникiв. Не язичники чи турки змушують Iсакiя зректися своєї вiри - тi, хто теоретично мав би слiдкувати саме за її дотриманням, бо для них „Святою правдою може вважатися те, що служить славi нашого монастиря. Коли ж заради неслави воно пишеться, то лихi вигадки це i наклеп“. то ж навiть i слова Бога, на їхню думку, теж свого роду „наклеп“, i Лаврентiй з бичем (невипадковий тезка Берiї) вибиває з Iсакiя брехливе зречення. Не вистачило сил у Iсакiя протистояти тиску, лише пiд виглядом юродивого продовжує вiн нишком казати правду. Майже так само зрiкається свого покликання i головний герой, сумно зiзнаючись: „Кожен iз нас занадто улягає обставинам, через що легко може зрадити i спаплюжити брата задля тимчасового спасiння“. Вiн вирiшує просто тихо чинити добрi справи, але не повставати проти iснуючої сили в свiтi, де „вимагається тiльки одне: податися, пригнутися i розм'якшiти - всi поспiвчувають тобi“. Але ж, як доводила iсторiя, це для бiльшостi теж не було рятунком: за часiв сталiнщини тих, хто каявся, розстрiлювали так само, як i тих, хто намагався опиратися й зберiгати власну гiднiсть.

Саме пiсля цього епiзоду вiн пояснює своє рiшення свiтоглядною концепцiєю можливої природностi прагнення людей до такого iснування: „Уподiблення - ось що збиває людей у громади [...] Через це однакову одежу вдягають i однаковi намагаються висловлювати думки“.

З цим можна погоджуватися або не погоджуватися, але важко не оцiнити необхiднiсть знайти вiдповiдь на питання: чому саме виник тоталiтаризм як явище. Хоча б для того, щоб знати, як протистояти йому. Це й робить роман-притчу Шевчука таким актуальним i цiкавим.

Список використаної літератури

1. Енциклопедія українознавства. – К., 1994-1996.

2. Літературна енциклопедія. – К., 2000.

3. Творчість шестидесятників / За ред. Ковальця Р.В. – К., 2001.