Іван Драч

План

1. Балада почата баладно з кін ця

2. Життєвий шлях

3. Газета день

4.Думки видатного діяча

„Балада почата баладно з кін ця...”

Кого не проймав дивний трепет перед лицем чистого аркуша? „З чого почати?” — ледь не вічне запитання на білому тлі берести... пергамену... паперу. Одвіку ж і етилом, і пером, і кулькою водить настійлива потреба передати нащадкам пам'ять про свій час, його боріння, його неповторність. Зупинити, невпинну мить, закарбувати її радощі й болі, здобутки і втрати,— що може бути почеснішого й відповідальнішого?

„Чую вже — тне мене аркуш паперу”,— так починає Іван Драч недавно написану „Білу баладу”. Від митця, свідомого свого покликання, чистий аркуш вимагає щоразу високої духовної, психологічної, моральної самовіддачі. І на оте сповідальне зізнання теж уточено крові, чим, власне, його заперечено. Є для кого жити й творити, бо „ген в заметілі — діти в снігу... Бавляться, як на початку світу...”.

Вступ до нарису творчості поета в кращому разі перебігають очима... Та й написано ці рядки по тому, як у нарисі було поставлено останню крапку. Автор прислухався до порад спочатку розіставити всі крапки, а тоді вже переходити до всіх „і”. А втім, є й інший хід: додати в преамбулі кілька нових штрихів,які, можливо, доповнять раніш довірене білому аркушеві.

Критика, як відомо, не оминала увагою творчих шукань І. Драча. Швидше навпаки — протягом чверті віку вони були чи не завжди в епіцентрі багатьох суперечок — про шляхи розвитку естетичної свідомості суспільства в добу науково-технічної революції, про взаємодію традицій і новаторства, ліричного й епічного, думки і почуття, біографії й характеру ліричного героя, реалістичного і романтичного начал у мистецтві соціалістичного реалізму, умовно-метафоричної і конкретно-реалістичної манери письма, складності й простоти тощо. І цей кількісний показник — своєрідний вимір якості духовної віддачі поета. У різний час ті чи ті грані його художнього світу аналізували провідні наші критики (хай буде дозволено тут обійтися без традиційної „обойми”).

Охоче пишуть про нього і в братніх республіках, що теж не випадково. Адже І. Драч—один з представників надзвичайно.цікавого і своєрідного творчого покоління. Досить згадати імена А. Вознесенського і Є. Євтушенка, Р. Барадуліна і Г. Буравкіна, О. Вацієтіса і М. Чаклайса, Ю. Марцінкявічюса й А. Балтакіса, П. Севака, О. Чіладзе, А. Абдулли... А в українській радянській літературі — Д. Павличка, М. Вінграновського, Б. Олійника, Ліни Костенко, В, Симоненка та ін. Незважаючи на незначну вікову та дебютну різницю (Є. Євтушенко і Д. Павличко, наприклад, видали перші збірки ще на початку 50-х), на ще більші відмінності в манері письма, цих поетів об'єднували „прагнення до вияву здорового особистого начала, енергійність художнього пошуку, неприйняття шаблону та художньої нівеляції” 1.

Їх об'єднував час великих зрушень в економічному, соціально-політичному й духовному житті суспільства, завершення етапу повоєнної відбудови народного господарства і початку епохи науково-технічної революції, космічної доби в житті людства, їх єднала активна громадянська позиція, широта світобачення, непідробна тривога за долю планети і віра в торжество ленінських ідей.

Нині особливо виразно постає не тільки ця спільність ідеалів і прагнень творчого покоління, яке ніби перейняло свого часу естафету художнього пошуку з рук радянських майстрів-класиків, ай — що надзвичайно важливо — актуальність подальшого розвитку й поширення цих ідеалів, дійового втілення їх у життя. В новій редакції Програми Комуністичної партії Радянського Союзу, зокрема, зазначається: „КПРС бережно, шанобливо ставиться до таланту, до художнього пошуку. Водночас вона завжди боролася і боротиметься, спираючись на творчі спілки, громадську думку, на марксистсько-ленінську художню критику, проти проявів безідейності і світоглядної всеїдності, естетичної сірості” 1.

Палке, пристрасне обстоювання високомуністичних ідеалів, органічне не-прийняття славослів'я, сірості й безликості в мистецтві, прагнення не спрощувати драматичних колізій і конфліктів, які відтворюють неминучі в нашому про-І'стуванні вперед суперечності,— ці та інші риси справжньої партійності, громадянськості, художності притаманні багатьом радянським митцям, зосібна й творчій індивідуальності І. Драча в її характерних, істотних виявах.

3авдання цієї книжки — не повторюю-'чи, наскільки змога, зробленого раніше, але й спираючись на досвід попередників, полемізуючи з ними (адже в суперечках, як відомо, й народжується істина),— розкрити джерела світовідчуття митця, спадкоємність і новаторство, розвиток, збагачення основних мотивів, тем, ідей, образів його творчості, особливості художньої манери та її еволюції, рух поетики в дедалі місткішій поліфонічності, в щільному взаємозв'язку з життям, явищами

1 Історія української літератури: У 8 І,— К... 1971,—Т 8.—С. 247

реальної дійсності. Така бага-тоаспектність розмови диктувала необхідність зосереджуватись на етапних або показових у певному плані творах, відмовившись від намагання охопити увесь дотеперішній доробок митця. Прагнулось поєднати наукове розкриття суті досліджуваного з образним осягненням глибин поетового слова, тайнощів його художнього почерку. Якщо це допоможе викликати повторні спалахи вогню поезії, якщо читачеві захочеться знову (чи й уперше) зануритись у багатобарвний, розмаїтий і не простий світ митця, автор нарису вважатиме, що не марно брався за перо. Як своєрідну „фотоанкету” розглядаймо ілюстративний матеріал, що доповнює видання ще й автокоментарем — часом гумористичним, подекуди сумним, просто інформативним — у такому супроводі стисла „фотобіографія” була люб'язно подана І. Драчем, за що висловлюємо йому щиру подяку.

Ну от, що ближче до кінця „початку”, то традиційнішим він вимальовується. А тим часом нарисам серії літературних портретів не обов'язково бути стереотипними, надто коли сам матеріал спонукає до пошуків. І все ж навряд чи обійдемося тут без бодай побіжного переліку тих першоджерел, у мандрівку до яких вирушаємо. Звичайно, буде цей невеликий потік „сухої інформації” не зовсім повним (адже поки нарис вийде в світ, чимало води спливе, додасться щось новіше), проте є потреба попереднього ознайомлення з „картою” майбутнього маршруту.

Отже, „вихідний пункт” — село Телі-жинці Тетіївського району на Київщині. Час—17 жовтня 1936 року. А невблаганна й проста собі арифметика виводить на те, що минуло вже Іванові Федоровичу Драчеві 50. І понад чверть віку— активної, напруженої, різнорідної (а при тому — цілеспрямованої) —літературної праці.

Чимало й зроблено. Самостійне трудове життя почалось одразу ж після закінчення середньої школи: викладач російської мови та літератури в семирічці села Дзвінячого на рідній Тетіївщині, далі — інструктор Тетіївського райкому комсомолу, воїн Радянської Армії. Філологічний факультет Київського університету, співробітництво в „Літературній газеті”, навчання на Вищих сценарних курсах у Москві, робота в сценарній майстерні Київської студії художніх фільмів імені О. П, Довженка, у редакції журналу „Вітчизна”, у правлінні Київської організації Спілки

1 Матеріали XXVII з'їзду Комуністичної партії Радянського Союзу.—К., 1986.—С. 202.

письменників України, яке віднедавна йому довірено очолювати. За цими етапами трудової біографії стоїть уже й неабиякий творчий доробок. Перша поетична збірка І. Драча „Соняшник” побачила світ 1962 року. Далі йшли „Протуберанці серця” (1965), „Поезії” і „Балади буднів” (обидві — 1967), „До джерел” (1972), „Корінь і крона” (1974), „Київське небо” (1976), „Сонячний фенікс” (1978), „Сонце і слово” (1979), „Американський зошит” (1980), „Шабля і хустина” (1981), „Соняшник” (вибране) і „Теліжинці” (обидві—1985); окремо видавалися драматична поема „Дума про Вчителя” (1971), а згодом — збірка „Драматичні поеми” (1982), куди, крім названої, увійшли „Соловейко-Сольвейг” та „Зоря і смерть Пабло Неруди”; кіноповісті надруковано в збірках „Іду до тебе” (1970 — однойменна та „Криниця для спраглих”) і „Київський оберіг” (1983 — однойменна та „Київська фантазія на тему дикої троянди — шипшини”); літературно-критичні статті й есе — в книжці „Духовний меч” (1983); у співавторстві написана біографічна повість „Григорій Сковорода” (1984). До 50-річчя І. Драча вийшов двотомник „Вибраних -творів” (1986).

Додаймо до цього зняті за його сценаріями художні фільми, дослідження творчості та переклади з багатьох пое тів— як класиків (Дайте, Шекспір), так і сучасників, переважно представників свого покоління, з братніх літератур (ок ремими книжками видані переклади з П. Севака, О. Чіладзе, О. Вадгетіса), численних зарубіжних авторів. У свою чергу, твори І. Драча виходили російською, білоруською, латиською, литовською, естонською, азербайджанською, грузинською, вірменською, чеською, словацькою, польською, румунською, болгарською, німецькою, англійською та іншими мовами.

За збірку „Когинь і крона” в 1976 році поет був удостоєний Державної премії УРСР імені Т. Г. Шевченка, а в 1983, за збірку „Зеленьїе врата” (1980, переклад колективу авторів),— Державної премії CPCP. І. Драч нагороджений орденами „Знак Пошани“ і Трудового Червоного ГІрапора. Тож можна говорити про заслуже визнання здобутків українського радянського поета в контексті нашої багатонаціональної літератури.

Особливо показово, що це визнання збігається з початком нового, історично закономірного й необхідного етапу в житті суспільства — взятого партією, державою, всім народом курсу на перебудову економічного, соціально-політичного, духовного життя країни.

Активна громадська діяльність, робота у складі різних редколегій, комісій Спілки письменників України, виступи по радіо і телебаченню, зустрічі з трудовими колективами, поїздки у складі літературно-мистецьких делегацій по нашій країні та за кордон,— це далеко не повний перелік тих важливих і відповідальних турбот і клопотів, які сьогодні, в пору громадянської і творчої зрілості митця, вимагають дедалі більшої самовіддачі, забира'ють час у власне літературної праці, але й живлять її сторицею з нових і нових джерел.

Життєвий шлях

На початку свого творчого шляху, понад тридцять років тому, в одному з віршів він заявив про свій намір говорити „на рівні вічних партитур“. І з перших же кроків у літературі талановито реалізував цей намір, а далі, про що б не писав, неодмінно висвітлює складні проблеми сучасного йому життя в контексті вітчизняної і світової історії, у взаємозв“язках нинішнього дня з давно минулим і грядущим днем.

Диво поезії І.Драча полягає в тому, що в його експресивному слові, освітленому неповторним баченням світу, кристалізується досвід минулого, незнищенне духовне життя наших попередників зливається з сучасним життям, його больовими точками, а в завжди молодій, свіжій своїми засобами поетиці, кажучи рядком із вірша „Київська легенда“, - кожне слово має сотні літ.

Іван Федорович Драч народився 17.Х.1936 р. в с.Теліженці Тетіївського р-ну Київської обл. Вчився в Київському державному університету ім.Т.Г.Шевченка та на Вищих сценарних курсах Держкіно в м. Москві. Освіта вища. Почесний доктор Львівського держуніверситету ім.І.Я.Франка.

В 1964-1974 р.р. І.Драч вчителював у школі, проходив службу в армії, працював у райкомі комсомолу, журналістом в „Літературній газеті“ (нині – „Літературна Україна“), сценаристом на Київській кіностудії ім.О.Довженка.

З 1974 до 1987 року – на творчій роботі. Обирався секретарем, членом правління Спілки письменників України, а в 1986-1992 р.р. – першим секретарем правління Київської організації Спілки письменниківУкраїни. Один із чільних ініціаторів створення Народного Руху України і перший його Голова (1989-1992 р.р.).

Двічі обирався народним депутатом України (1990-1994 р.р., 1998-2000 р.р.) Склав депутатські повноваження, коли прийняв пропозицію Президента України Леоніда Кучми очолити Держкомінформ України. Разом з тим І. Драч – Голова товариства „Україна – світ“, тривалий час був на чолі Української Всесвітньої Координаційної Ради та Конгресу української інтелігенції. Член Центрального Проводу Народного Руху України.

Видатний поет і політик Іван Драч живе і трудиться, щоб рано чи пізно в Україні восторжествували цінності вічні і сьогочасні, національні й загальнолюдські, і щоб вони розвинулись та продовжились в реальному, а не декоративному житті народу:

Народ – це всі. Це місто і село.

Це люд, який мізкує й форму носить,

Голубить ноти й цифри плодоносить,

Хто нянчить слово й творить чересло.

Талант поета продовжує розвиватися, залишається незмінно змінним, оновлюється і самостверджується. Поет живе в політику, а політик розбурхує поета.

Iван ДРАЧ: „Известия в Украине”? Хай виходять українською мовою!”

„День” останнім часом не раз підкреслював свій інтерес до призначення головою новоствореного Державного комітету з інформаційної політики, телебачення та радіо Івана Драча. Адже зрозуміло, що особливо після відставки з посади заступника секретаря РНБО(У) Зиновія Кулика, та в умовах, коли і досі ще непрацездатна Національна рада з питань ТБ і РМ, саме в руках Івана Федововича зараз сконцентровані і можливості, і проблеми, і спокуси, і відповідальність за багато з того, що відбуватиметься надалі в нашому інформаційному просторі. І хоч би як ми не мали ілюзій відносно самодостатності і самостійності в рішеннях тих людей, які керували нашою інформполітикою раніше, все ж таки не можна применшувати ролі конкретної особистості на впливовому чиновницькому кріслі. Тим більш, що Іван Драч — знакова фігура і для національної культури, і для національної політики. Власне, саме це, насамперед, і підкреслюється як тими, хто схвально сприйняв це призначення, так і тими, хто ставиться до нього з певною пересторогою. По суті, вперше в країні таку посаду зайняла людина, у якої є сталі і публічно проголошені ідеологічні засади, які можуть комусь подобатися, а комусь — і ні. І які, як вважає дехто, можуть стати на заваді у обов'язку держслужбовців дотримуватися одного з головних принципів нашої Конституції: жодна ідеологія не може бути в Україні визнана обов'язковою.

З іншого боку, вперше таку посаду обійняв саме політичний діяч, а не номенклатурний фахівець, і в цьому теж є як свої плюси, так і мінуси. Так, у такої особистості і самостійність у рішеннях, і мотиви власної діяльності можуть бути якісно вищими, ніж було до цього. Але в той же час ми знаємо, що саме мало обізнаних зі всіма тонкощами галузі іменитостей апарат найбільш вправно і швидко „обламує” і перебирає процес прийняття рішень виключно у свої руки, дозволяючи першим грати лише роль весільного генерала. І, нарешті, вперше нашим інформаційним простором буде керувати людина, яка була призначена за ініціативою саме Кабміну, а не Президента або його оточення. Отже, доля і час перебування Івана Драча в його новому кріслі дуже пов'язані зі сталістю та самодостатністю Кабінету. Ну і, безумовно, врешті-решт в успіху Івана Драча як голови Держкомінформполітики зацікавлена — також уперше відкрито — конкретна політична сила — Рух.

Іван Драч - постать певною мірою символічна. Перший лідер Руху. Народний депутат Верховної Ради 12-го скликання. Поет. Людина, відома серед українців у всьому світі. І не тільки за посадою (голова Української всесвітньої координаційної ради та голова ради товариства „Україна“), а й за широкою громадською діяльністю. Зараз - розмова з дуже конкретної нагоди.

Думки видатного діяча

Кілька аспектів. Я хочу, щоб оце праве чи державницьке крило діяло активніше Дивіться, що останнім часом у нас відбувається. Хто займається в основному на державному рівні цими стосунками Україна-Росія? То займався О.Мороз, постійно їздив туди-сюди. Зараз їздить О.Ткаченко до Санкт-Петербурга, а наші праві сили все зробили, щоб навіть жодного чоловіка в ту делегацію не попало. Принципово кажучи, не треба було всього цього робити.

Мені здається, що майбутнє України великою мірою залежить від контактів і стосунків між народами, етносами, громадами, духовностями тощо. Це основа основ. Президент товариства „Україна-Росія“ повинен постійно займатися питаннями, які ми сьогодні розглянули на „круглому столі“. На майбутнє нам треба проводити конференції і присвячувати їх якимось конкретним питанням. От, наприклад, військовим проблемам України - Росії, а також розглянути, наскільки вони є реальні. Бо І.Заєць їде на саміт, де обговорюються питання з НАТО, а О.Кузьмук відразу ж з генералами їде до Москви. Громадськість дивиться за всім цим і не розуміє, що відбувається. Та якби у нас було справді серйозне громадянське суспільство і ці всі державницькі структури працювали, то негайно розібралися б, що там і як. Ми весь час хляпаємо вухами. Відбувається все це поза нами. Ми тільки починаємо вчитися, як реагувати на всі суспільні і державні речі і т.д.

Мені здається, що започаткована сьогодні розмова свідчить про те, що такі зустрічі треба проводити частіше і окремо розглядати питання, присвячені проблемам історичним, гуманітарним, стосункам у військовій галузі тощо.

Думаю, що від того всього виграють не лише наші держави, поліпшаться стосунки між нашими народами.

Література

1. Непорожній О.С. Українська література.-К :Освіта,1995.-623с.

2. Ткаченко А.О.Іван Драч.-К.: Дніпро, 1988.-280с.