Образ землі у романі „Сто років самотності“ Г. Гарсіа Маркеса, повісті „Fata morgana „ М. Коцюбинського та міфі про Антея

Всі публікації стосовно письменника: МИХАЙЛО КОЦЮБИНСЬКИЙ

„Яка ж ти прекрасна, земле…“

М. Коцюбинський

Земля – одвічна колискова людства, шлях до порятунку. Це зрозуміли ще давні греки, увіковічивши цю істину у міфі про Антея. З часом класики світової літератури надали цьому питанню філософсько-психологічного звучання. Зупинюсь на творах „Сто років самотності“ Маркеса і „Fata morgana „ М.Коцюбинського: розгляну їх у порівнянні з міфом про Антея. У всіх згаданих творах земля постає святинею, яка надає сили і снаги, проте у кожному творі образ землі поглиблюється, глобалізується (від міфу до роману). Так у грецькому міфі Геракл перемагає титана Антея, піднявши його над землею, з якої він черпав сили. Але фізична смерть героя сприймається як духовний занепад того, хто відірвався від матері-землі. Образ землі у повісті „Fata morgana „ має дещо інше звучання. Селяни все життя обробляли панську землю, яку любили наче рідну. І ця любов до землі стала поштовхом людей до духовного зростання, до боротьби за свої права.

Земля у романі Маркеса постає в іншому аспекті, сповнена філософсько - психологічного змісту. Ідея її зображення збігається із повістю „Fata morgana „ , і з міфом: земля – скарбниця з якої черпає свої сили народ. Проте Маркес вбачає в землі єдиний порятунок людства; висловлює надію на те, що здеморалізоване, порублене, самотнє і , здавалось би, втрачене покоління знайде спасіння, тримаючись землі, людство може знайти взаєморозуміння, солідарність, яка протилежна самотності. А той, у кого є рідна земля, - частина народу, а отже – не самотній. І життя його сповнене глибокого сенсу творіння прекрасного…