Всі публікації щодо:
Антонич Богдан-Ігор

Золота колекція рефератів з української літератури - 2018

Гармонія серця і чола (провідні мотиви творчості Богдана-Ігоря Антонича)

Богдан-Ігор Антонич — яскрава, оригінальна мистецька постать в українській літературі, поет-новатор, чия творча доля переконливо засвідчує: великий талант, за словами Дмитра Павличка, „обов’язково пробивається крізь тернові хащі ідейних манівців і хитань на шлях передових думок свого часу, шлях, що поєднує серце художника і серце його народу“.

Творче життя цього самобутнього талановитого поета припадає на тридцяті роки XX століття. Це був період великого пожвавлення в західноукраїнській літературі. Настрій новаторських шукань в галузі мистецтва слова супроводили та стимулювали мистецькі експерименти львівських художників (зокрема членів АНУМ — Асоціації незалежних українських митців, до якої належав і сам Антонич). Антонич був одним з нечисленних, а у своєму стилі навіть єдиним в українській літературі цього періоду творцем власної цілісної концепції світу. Одна з координат його поетичного світу — це спроба віднайти втрачену в цивілізації гармонійну єдність людини та космосу природи, а також споконвічна, невмолима туга людини за повнотою існування, туга, яка з давніх-давен знаходила вияв у міфологічній свідомості наших предків.

Життя Антонича обірвалося 1937 р„ коли йому було тільки 28 років. Проте іде до своєї передчасної смерті він досягнув вражаючої мистецької зрілості, здобув добру славу й високий літературний авторитет. Тільки шість років пролягли між його першою й останньою збірками, за цей час він написав п’ять книг поезій (не беручи до уваги „Велику гармонію“, зібрану й опубліковану посмертно).

У вступній статті до першого видання творів Антонича Дмитро Павличко написав такі гіркі та справедливі слова: „Так мало тепер знають про нього, що хочеться починати майже неймовірним твердженням: Антонич був поетом і жив колись у Львові...“.

Богдан-Ігор Антонич народився 5 жовтня 1909 р. на Лемківщині в родині сільського священика Василя Кота, котрий незадовго до народження дитини змінив прізвище на Антонич. Дитячі роки майбутнього поета пройшли в селі Повиця Горлицького повіту. Гірська природа, звичаї селян, усе те, що оточувало його з дитинства, сприяло розвитку чутливої художньої натури. Початкову освіту Антонич здобував удома, під наглядом приватної вчительки, потім навчався в польській гімназії в містечку Сяноку. В одному з віршів подано точний портрет Антонича-гімназіста:

Під абажуром з бібули зеленої полумінь маяв

в нафтовій лампі малій, буцім хотів би втекти.

Хлопець, похилений в захваті, німо над книжкою Мая

мріяв про безкрай землі, про невідкриті світи.

(„Зелена елегія“)

Антонич почав писати вірші ще дитиною, продовжував писати їх в середній школі, але оскільки школа була польська й він перебував тоді майже виключно в польському оточенні, його юнацькі твори були написані польською.

У 1928 році Богдан-Ігор Антонич переїжджає до Львова і стає студентом Львівського університету, який був на той час польським навчальним закладом. Цей етап його життя мав вирішальне значення для розвитку його творчої особистості. Бо хоч університет був польський, велику частину його студентів складали українські інтелігенти. Студенти слов’янської філології створили поза університетом гурток україністів, і Антонич опановував українську літературну мову. Тут він познайомився з Романом Савицьким, Ярославом Рудницьким, Романом Завадовичем, тут уперше читав свої вірші „на людях“.

Його перші вірші є ще елементарними і тому художньо малоцікавими, в них відобразилася опанування мовою, а також силабо-тонічною метричною системою. Помітна також формальна невикінченість та тематична не вишуканість, але вже в тих віршах час від часу з’являлися блискучі образи, що силою та незвичайністю нагадують „пізнішого“ Антонича. Отже, Антонич як поет починав з нічого — і тому його пізніший метеоричний зліт у найвищі сфери поетичного мистецтва був справді гідний подиву. Добрий літературний смак і висока поетична культура молодого автора не дозволили йому друкувати ранні твори: більшість із них залишилися в рукописах.

Антонич-поет народжувався важко, але, знайшовши свій справжній творчий шлях, пішов ним семимильними кроками. Університет він закінчив уже досить відомим літератором. У 1931 р. почав друкуватися в періодиці. Перший свій вірш поет опублікував у пластовому журналі „Вогні“, потім друкувався в багатьох інших періодичних виданнях.

Незважаючи на велику поетичну творчість і нелегкий процес засвоєння літературної мови, Антонич знаходив час на працю в інших жанрах та на роботу в публіцистиці. Він виступав з доповідями на літературні теми, робив переклади, писав статті та рецензії; на сторінках преси під псевдонімом Зоїл сперечався про політичні та громадські справи; публікував сатиричні фейлетони та пародії, в яких виявив гостру дотепність; у журналі „Дажбог“ вів літературну хроніку. Саме тоді у бібліотеці „Дажбога“ з’явилася його перша збірка віршів „Привітання життя“. Крім того, Антонич пробував свої сили у прозі та драматургії (залишилась незакінчена новела „Три мандоліни“ та великий фрагмент повісті, що мала називатися „На другому березі“). Він склав лібрето до опери „Довбуш“, яку мав написати Антін Рудницький. Займався й редакторською діяльністю: деякий час редагував журнал „Дажбог“ і також, з Володимиром Гаврилюком, журнал „Карби“.

Антонич також малював, грав на скрипці і писав музику, навіть мріяв бути композитором. Ці галузі мистецтва, особливо малярство, дуже сильно вилинули на його лірику.

Закінчивши студії в університеті з дипломом магістра філософії 1933 р., Антонич став вільним літератором. Державної праці він не шукав, бо українцеві отримати її було майже неможливо. Крім того, Антонич був переконаний, що має багато чого зробити в поезії.

У поезіях, що ввійшли у першу збірку, вже було чимало художньо майстерного й несподіваного. Молодий поет намагається внести багато нового у формальний арсенал поезії. Антоничів ранній формалізм проявляється у строфічних експериментах, які особливо помітні в сонетах (поет „ставить сонет на голову“, чергує катрени з секстетами або і з окремими терцинами і т. д.), але такі барокові ігри з формою сонета не дають ніяких справді художніх ефектів. Навпаки, найцікавіші сонети в першій збірці Антонича — ті, що написані цілком „канонічною“ сонетною формою.

„Привітання життя“ — єдина збірка у творчому доробку Антонича, де поет вдається до „слухових“ експериментів. Уже в другій збірці він сам зрозумів, що є передусім „образотворчим“, а не „піснетворчим“ поетом, і до систематичного озвучування поезії більше не повертався, воліючи зосереджуватися на будуванні образів. Але навіть у першій збірці зустрічаються дуже вибагливі поетичні образи, які можна умовно поділити на дві категорії: перша, менш цікава, нагадує інтернаціональний арсенал образів західноєвропейської поезії. Самі в собі образи — часом блискучі, але вони в’януть у порівнянні з „пізнішим“ Антоничем. Друга, цікавіша, категорія — це цілком уже антоничевські образи (як „п’яний дітвак із сонцем у кишені“ і под.).

Відомий дослідник творчості Богдана-Ігоря Антонича М. Ільницький писав: „Звичним було вбачати і сприймати у віршах той зміст, який лежав на поверхні, висловлювався прямо й легко вписувався в коло вже знайомих тем і понять. Антонич різко протестував своєю творчістю проти спокійної узвичаєності; його образи несли одночасно... формули світобачення, які треба було розшифровувати, докладаючи максимальних зусиль“. Так, його поезії притаманні свій поетичний світ, свої стильові домінанти, у ній наявні яскраві зразки філософської медитації, сповнені глибиною думки й ліричного чуття.

„Привітання життя“ — збірка, що створювалась під впливом романтизму (особливо морського, запозиченого з англійської романтичної поезії та її епігона Джона Менсфілда); польських поетів Казімєжа Вежинського (цикл про спорт) та Юліяна Тувіма. У віршах зустрічаються барокові образи-кончетті (сонет „Підсвідомість“),

є барокова ж гра з сонетною формою, спроби модифікованого верлібру: є відгомони французьких символістів, особливо Поля Вердена; є сліди сюрреалізму: впливу Павла Тичини (наприклад, у вірші „Збирання картопель“); і разом з тим є вірші, що аж бентежать своєю традиційністю.

Отже з огляду на вищесказане, „Привітання життя“ — насамперед збірка талановитого молодого поета, який одчайдушно шукає свій стиль, блукаючи в чарівному й приманливому лісі світової поезії. Тут був його цех, його грунтовне ознайомлення з усіма фазами поетичного матеріалу, що його поет уже в наступній збірці так майстерно, а найголовніше — так по-своєму опанував. У цих шуканнях він, зрештою, натрапив на родовище, яке стало його основним джерелом. Твір „Зелена елегія“ — єдиний у цілій збірці суцільно „антоничівський“, і його можна вважати міцним містком до наступної збірки і всього зрілого доробку поета.

Від 1934 р. Антонич активно друкується в західноукраїнських часописах „Вогні“, „Дзвони“, „Назустріч“, „Ми“. Тоді ж заходами Богдана Кравціва поет видав другу збірку „Три перстепі“, за яку отримав літературну премію Товариства українських письменників і журналістів ім. Івана Франка.

У цій збірці Антонич виступає вже завершеним поетом-майстром. Він майже цілком міняє свій стиль, насправді розвиваючи техніку і колорит єдиного твору — „Зеленої елегії“, бо вирішує, що цей повий напрям буде його справжнім шляхом.

Найголовнішу прикмету його мистецько-філософського світогляду у цей час становить дуже своєрідне, романтично-ідеалістичне трактування природи. У „Трьох иерстенях“ природа паче „фіксована“ спогадами лемківських краєвидів з дитинства і юності поета. Побут, обряди та звичаї лемківського села, як його бачить поет через часові фільтри дитячого світосприймання, „оказковують“ природу, і краєвиди стають ніби чарівними картинами з дитячої книжки.

У цій збірці домінує ще один лейтмотив творчості Антонича: поетичне мистецтво та його таємниці. У „Трьох перстенях“ поет заворожений своєю музою, своїм даром. Мистецтво поезії тут часто ототожнюється з таємничими процесами природи, виступає як найвищий вияв „надприродної“ сили життя. Але в трактуванні мистецтва помітна ще одна романтична традиція; її можна назвати „байронівською“: поетичне мистецтво — це прокляття, яке відриває молодого, здорового юнака („благородного дикуна“ або й звіра) від коренів дитинства та органічних соків природи. Поезія разом з людським умом „псують“ людину як органічну частину природи і роблять її нещасною.

Жанрово в цій збірці представлено епічну й ліричну поезію. Довші поеми, які Антонич називає „елегіями“, це ніби своєрідні розповіді, але їхній тон не „розповідний“, чи „епічний“: вони вибухають гейзерами раптового натхнення і рвуться задихано вперед, наче самі вони — стихійні явища природи. Разом з ними зустрічаємо в збірці короткі ліричні мініатюри, в яких відкривається якийсь цілком унікальний образ або ж маленький „космосик“ образів. Ці дві тенденції продовжуються від збірки до збірки, хоч у пізніших збірках „епічна“ тенденція зазнає важливих видозмін: думки й образи стають щоразу складнішими, глибшими, важчими. Вони втрачають свою безпосередність і силу. Натомість мініатюри незмінно грунтуються на безпосередності образного сприймання, хоч згодом стають значеннєво глибшими та чуттєво трагічнішими.

Після збірки „Три веретені“ в естетиці поета відбулися суттєві зміни. Умовний герой, умовні (часто ідеалізовані) обставини і краєвиди поступилися місцем глибинам життя, інфернальним образам (пекельним, підземним; від лат. infema — підземне царство), жорстким і жорстоким передчуттям. З цього часу Антонич змагається за поетичне письмо, яке було б рівновеликим дійсності, письмо, доведене до грані можливого. Він відмовляється від безпеки спостерігача й лірики думки, що намагається збагнути загадки і закони світобудови, не докидаючи до роздуму емоцій, і остаточно віддає перевагу ліриці, яка нехтує логічними побудовами і користає з натяків, навіювання. Тепер поет звертається до асоціацій читача, до підсвідомих порухів, пробуджених ритмом і ключовими образами; „вписує“ свого ліричного героя в кільце безконечних метаморфоз природи.

За неповних чотири роки після виходу „Трьох перстенів“, Антонич підготував до друку чотири книги поезій, працював у „малій“ прозі, писав роман і лібрето до опери, пробував себе у ролі мистецтвознавця.

У 1936 р. він видає свою найбільшу прижиттєву збірку „Книга Лева“. Коли „Три перстеня“ можна назвати „оказковуванням“ реальності, тоді „Книгу Лева“ треба назвати її „оміфізовуванням“, бо Антонич спирався у своїх віршах на християнську міфологію, пов’язану зі старозавітними міфами, канонічними євангеліями і навіть апокрифами. Натяки на міфічну основу „Книги Лева“ вміщено вже в її назву. Лев — п’ятий знак зодіаку, що символізує силу сонця, волю і „прозорий вогонь“. В алхімії лев — знак „філософського вогню“, а також золота. У геральдиці він — знак відваги, мужності, королівської маєстатичності, земної сили (на противагу до орла), а також ранку. „Книга Лева“ — це Євангеліє від св. Марка. У психології Карла Густава Юнга лев символізує небезпеку, що свідомість може бути щохвилинно переможена стихійною підсвідомістю. Можна долати також, що лев — знак міста Львова, хоч це, мабуть, тут не має значення. Символіка „Книги Лева“ дуже насичена, у ній оригінально інтерпретовані біблійні мотиви („Знак Лева“, „Даниїл у ямі Левів“, „Балада про пророка Йону“). Певного мірою ці вірші символікою нагадують найдавніші космогонічні щедрівки („Коли небуло з нащада світа...“), але філософський сенс їх далеко складніший і багатший. Ці вірші Антонича можна вважати попередниками його біблійних „світотворчих“ і „світоруйнівних“ балад.

Можна стверджувати, що Антонич був цілком свідомий означених імплікацій назви своєї книжки, адже вже в перших двох творах збірки активними символами виступають сонце, вогонь, відвага, золото, ранок. У збірці леви набувають різних значень для Антонича: загроза для Даниїла, відвага воїнів у поезіях про звитяжність тощо. Але, як виявляється, найголовніший символ лева — сама поезія, бо вона для Антонича поєднує всі відповідники символа лева.

У „Книзі Лева“ поет вдається до міфів про походження стихій, світил, землі й усього сущого; у ній постійно присутній погляд того, хто „створює й винищує світи“, „гасить ночі й світить свічі днів“ („Балада про пророка Йону“), сплітає „вінки божих блискавиць“ („Знак Лева“). Простежується авторська концепція, яку можна назвати „культом біологізму“: „закони біосу однакові для всіх“, їм підвласний і мікро-, і макрокосмос — рослини, звірі, зорі, люди.

Біологізм Антонича плідний як поетична концепція, що утверджує єдність світу, космосу, підпорядкованого законам природного саморозвитку, і включає людину в „мудре коло життя“ як органічну частку природи, де

Лисиці, леви, ластівки і люди,

Зеленої зорі і листя

матерії законам піддані незмінним,

як небо понад нами синє і сріблисте!

(„До істот з зеленої зорі“)

Мотиви антоничівського біосу особливо виразно виявилися в „ліричних інтермецо“ його „Книги Лева“ та наступної „Зеленої євангелії“, але якщо в ранніх поезіях Антонича можна було відчути дистанцію між ліричним героєм і зображенням, то тепер ланки зв’язку зникають, і „я“ поета цілком розчиняється, „зростається“ із світом рослин, тварин, зірок:

Нас двоєдва кошлаті й сплетені кущі,

і усміх наш — метелик ніжний і крилатий.

Проколені думки, мов бджоли на дощі,

тріпонуться, на гостре терня міцно вп'яті.

(„Сад“)

Злитість ліричного „я“ поета з природою, контакт із всесвітом стають головними рисами „пізнього“ Антонича.

Так само у плані загальної поетичної концепції (людина і одухотворена природа) розкривається місце поета в літературній традиції свого народу:

Антонич був хрущем і жив колись на вишнях.

На вишнях тих, що їх оспівував Шевченко.

Моя країно зоряна, біблійна й пишна,

Квітчаста батьківщино вишні й соловейка!..

(„Вишні“)

У поезіях Антонича-модерніста вражає не тільки багатство несподіваних живописних і музичних образів, а й певний принцип організації сюжету, художнього сприйняття крізь призму музики, як, наприклад, у вірші „Концерт“, який побудований за принципом розгортання жанру симфонії. Гру починають одні „інструменти“, а далі вступають усе нові й нові, й ведуть нові теми: „горлянки соловейків плетуть, мов гобої“, „у зозуль прамови прадавній корінь „ку“ у горде соло лине“, „тоді найвищий тон бере в оркестрі ранок, / коли в таріль землі тарелем сонця гримне“.

Крім виданих збірок „Привітання життя“, „Три перстені“ та „Книга Лева“ Антонич устиг упорядкувати ще три — „Зелена євангелія“, „Ротації“ та „Велика гармонія“. Слід звернути увагу на те, з яким тонким відчуттям композиції укладав поет свої збірки. Він не працював за принципом „що написав — те й видав“. Три останні збірки Антонич готував протягом чотирьох років, паралельно, помалу вибудовуючи задум і заповнюючи його формою. „Зелена євангелія“ — це книга природи, „Ротації“ — книга міста й цивілізації, а „Велика гармонія“ — книга віри.

Збірка „Зелена євангелія“ не принесла нових тематичних мотивів чи формальних нововведень. Навпаки, тут відбулося зведення тем, віднімання мотивів, виструнчування поетичного світогляду, згущування найосновнішого. Поет не продовжує тем волюнтаризму, відваги, боротьби, що були в попередніх збірках. Не продовжує він також теми ортодоксальної релігії. Натомість він посилює основні теми своєї творчості і своєрідно підносить їх до цілком уже містичних сфер. Якщо в першій збірці бачимо атмосферу казки, у другій — міфу, то тут зустрічаємо витончену та художньо перевтілену містику.

Циклічність природи, її потяг до запліднення, її ірраціональність стають тут для поета вповні релігійними процесами. Митець відчуває, що, хоч його коріння втоплене в низинних хащах природи, природа допомагає йому підняти чоло до зір. Погляди його на вічність у такому, наприклад, прекрасному творі, як „Дім за зорею“, на думку Б. Рубчака, можна порівняти до інтерпретації вічності буддистів: після шістьох реінкарнацій в рослинні і тваринні форми людська душа стає зорею в якомусь „за небесному“ сузір’ї. Дотримуючись однієї лінії розвитку, Богдан-Ігор Антонич з чарівного і талановитого поета лемківських краєвидів став геніальним поетом-мислителем, поетом-містиком.

Остання, посмертна, збірка „Ротації“ — також дуже цікавий і важливий етап у розвитку поета Антонича, у багатьох формальних і поетичних аспектах вона відрізняється від головного русла його таланту (ротації — це назва швидкої друкарської машини для газет у середині минулого століття. Крім того, у розумінні Антонича, це символ безконечного міського млина — де великі наміри перемелюються на дрібниці, а людські стають нелюдськими). Осуд поета викликав передусім дух гендлярства й продажності в сучасному місті. Слова коханців,

„мов гроші, пристрастю протерті“ („Вербель“), і все це „котиться в провалля під лопіт крил і мегафонів“ („Кінець світу“).

Ця збірка продемонструвала не тільки нові тематичні пласти, а й засвідчила нові риси поетики Антонича. Сам автор називав її „якимось надреалістичним натуралізмом“. Це визначення найближче стоїть до сюрреалізму. Як згадував приятель поета, художник В. Ласовський, на Антонича сильно вплинули полотна сюрреалістів Де Кіріко та М. Андрієнка: монументальна статичність та скульптурність зображення. Він теж прагне створити картину, яка передала б відчуття відрази. Тут уже панує не гармонія, а дисгармонія, разючий контраст:

Як віко скриню, ніч прикрила муравлисько міста,

в долинах забуття ростуть гіркі мигдалі сну.

На голови міщан злітають зорі, паче листя,

у скорчах болю і багатства людський вир заснув.

(„Концерт з Меркурія“)

Це книга, в якій Антонич дав нове тлумачення урбанізму в українській поезії. Щодо тематики „Ротації“ можна вважати продовженням „Привітання життя“, щодо розвитку філософських мотивів — „Книги Лева“, але у цій збірці місто стає вже своєрідним символом „антиприродності“. Незважаючи на те, що поетична біографія Антонича збіглася зі становленням в Європі нового міста, міста-гіганта, він не був схильний до футуристичного захоплення мегаполісом. Його не вабило відірване від природи технократичне існування, тому у віршах цього циклу з’являються кінцесвітні мотиви (якщо потвор океанських глибин первісної природи поет називав „братами з дна вод“, то потворам рукотворного міста він пророкує загибель). Цими ж мотивами пройняті твори цього циклу „Кінець світу“; „Міста і музи“; „Балада про блакитну смерть“ тощо.

Знайомлячись, наприклад, із поезією „Сурми останнього дня“, легко уявити три яруси описаного Антоничем міста (надземний — „стоповерхові кам’яниці“, „пуща з каменю“; земний і підземний), а також перейняти його настрій:

Стоповерхові кам’яниці сплять, немов потомлені

звірята,

географи малюють зорі крейдою на неба мапі,

в рудому сяйві ліхтарів дощу краплини,

мов пісок крилатий,

і місяць золотим котом лежить у мене на канапі.

Ржавіють мертві риби у басейнах, вугіль

і троянди чорні,

купці й роздягнені дівчата, в’язні в тюрмах

і поети.

Оркестри полісменів дме меланхолійно в труби

і валторні,

коли міщанський бог рахує зорі, душі і монети.

Живуть під містом, наче у казках, кити,

дельфіни і тритони в густій і чорній, мов смола, воді,

в страшних пивницях,

примарні папороті, грифи і затоплені комети

й дзвони.

О пущо з каменю, коли тебе змете новий

потоп?

„Біологізм“ міста (визначення самого Антонича) він сприймає як своєрідне заперечення справжньої природи, відрив від якої веде місто у безодню, до апокаліпсису. Людським інтелектом створене страховиддя — воно сковує природні зростання та буяння, а з ними і людське щастя. У цій збірці вже нечасто зустрічаємо урочисті гімни святкування життя. У високомайстерних, часом гротескових, саркастичних чи моторошних образах зустрічаємо своєрідні апокаліптичні візи міста-марева, міста-пекла.

Можливо, що, коронно завершивши свій головний творчий струмінь у „Зеленій євангелії“, Антонич свідомо вирішив піти новими дорогами: від стверджування і святкування до заперечення й картання, від неоромантизму до похмурого експресіонізму. А можливо, це була тільки тимчасова криза світогляду або психологічна криза особистості. Як би воно не було, маленька збірка „Ротації“ показує нове і дуже цікаве обличчя таланту Богдана-Ігоря Антонича. Звільнена метрика, і строфіка, сміливі мазки темних кольорів, „чорний дотеп“, риторична дикція — усе це, на думку Б. Рубчака, могло б стати в основу „нового“ Антонича, навіть цікавішого і багатшого.

Серед шедеврів Антоничевого духу вирізняються вірші збірки „Велика гармонія“. Ці вірші виокремлює передусім їх космологічний характер, ширяння духу від „доначала“ до „післякінця“, ідея божественного світотворення:

Творче сотні місяців, мільйонів зір,

Майстре осяйної музики етеру,

Променями сонця сходить

Твій спокійний зір

І найчорнішу душу й в найчорнішу з всіх печеру.

(„Veni Creador! („Творче, прийди!“))

Безперечним є визнання могутності Творця світів. Однак особливо цікавим є подальший розвиток думки Антонича. Поет не переконаний, що Бог є завжди в людині, є з нею. Його ліричний герой тільки шукає цієї божественної правди, цього животворного світла і ніяк не може його знайти:

Пане тиші й реву бур,

Настройнику дня й ночі,

Сонячної Правди не пізнаємо ніколи вже?

Ми підносимо на небо неспокійні очі,

та воно мовчить і заздро таємниці стереже.

Для Антоничевого героя осягнення Бога пов'язане:? великим сум’яттям душі, „бур’яном сумнівів“, „дисонансами“. Він, здається, признається у тому, від чого свого часу застерігав Маркіян Шашкевич: не гордитися „умом своїм і розумом“:

Я боровся із Богом завзято,

не хотів похилити стрункого чола.

О життя мого щедра розтрато!

Пишна гордість мене за собою вела.

(„Confiteor“ („Визнаю“))

Він „бажав увесь шлях перейти тільки сам“, „співав боготворений тіла та благав його: визволь мене від душі“. Антонич ніяк не міг знайти тієї „гармонії в серці“, яка, наприклад, для героя Маркіяна Шашкевича, з мотивами творчості якого його поезія має багато спільного, „постановилася па любові“ і тому була, „як Бескид“. Микола Гнатищак підкреслював цілісність і послідовність, внутрішню логіку трьох „Псалмів Русланових“ Маркіяна Шашкевича, убачаючи в першому „викристалізовану ідею Божої Сили“, у другому — „ідею Божої Мудрості“, а в третьому — „визнання твердої віри, синтез релігійних і патріотичних ідей, що на них будував Шашкевич свій цілий світогляд“.

У поезіях Антонича домінує мотив гармонії, якої він постійно прагне, але якої ніяк не може досягти, у ньому поєднано усвідомлення „малості“ людини, яка прагне бути великою, з одного боку, і відчуття катастрофізму, апокаліптичиості — з другого. До цих двох чинників додається ще й третій — гармонія серця має бути співзвучною з гармонією всесвіту, музикою небесних сфер. Учитаймося в „Пісню про дочасне світло“, де мотив божественного світотворення постає як своєрідна глибока душевна драма:

Глуха стіна нічого, що між серце

й серце лягає, мов незнаного хвильна музика,

чи це полуди тільки миршавеньке скельце,

чи безмір вічного для серця завеликий?

Колиско пристрастей, о наші пута й крила,

окови пристрастей, о наші пута й крила,

окови найсолодші й хмелю найхмільніший!

Ти та, що лучить нас, і та, що ділить, сила,

два напрями стерна одного людських рішень.

Блакиті дзвін шорсткий з духоти омліває

І кров повітря — світло ллється із розщілин.

Що вічний сон оман сплітає з плям мозаїк,

те п'ю й, п’ючи, ще більше прагну серцем цілим.

Тераси світла — гами щораз вищих звуків

одна на одній вгору понад мряки мохом.

Йде зливний дощ блакиті на зомлілі руки.

Це небо валиться, небесна катастрофа!

Ми вже згадували, що мотив катастрофізму пронизує багато віршів Антоничевої „Книги Лева“, а джерело його в тому, що очам поета, які „хочуть все пізнати“, світ постає подвоєним, потроєним і стократ помноженим, ліричний герой поета не може в цьому „безмірі вічного“ знайти для себе точку опори, надійного стержня, щоб звільнити крила духу від хмільних пут пристрасті.

Якщо під таким кутом зору розглядати риси творчості Антонича, то можемо пересвідчитися, що у „Великій гармонії“ не знайдемо майже жодних ознак, які б пов’язували вірші цієї збірки з українською національною традицією, тут панує мова космологічних та етичних універсалів ліричного героя, який виявляє свою розгубленість і відчуває нетвердість у вірі: дорога ліричного героя до Бога і дорога Бога до цього героя („Ти теж шукав мене — у моїм серці. Теж даремно“(„Duае viae“ („Дві дороги“)) розминаються.

Що ж, власне, стало перешкодою для злиття чи зустрічі цих доріг? Один із віршів збірки, який має назву „Advocatus diaboli“ („Оборонець диявола“), подає нам цікаву ситуацію змагання між розумом (спокуса древа пізнання) і серцем (любов). Героєві поета здається, що хоч його душа і зазнала травм на шляху життєвих випробувань, та чистота серця переважить спокуси розуму, спрагу пізнання. Але радість ця — ілюзорна:

Бо раптом розум зашепоче, мов змія:

„Твоя любов була поганська“.

Зазначимо, то більшість віршів, які склали „Велику гармонію“, написані в березні 1932 р., а кілька, у тому числі й щойно цитований, — у березні 1933-го. Якщо при цьому нагадаємо, що наступною після „Великої гармонії“ збіркою поета була книжка „Три перстені“, наскрізь перейнята духом язичництва, де ліричний герой беззастережно декларує, що він „закоханий в житті поганин“, „поет весняного похмілля“, то чи можна робити висновок, що розум, спокуса пізнання (біблійна змія) здолали серце, перемогли віру? Таке запитання буде, мабуть, логічним, хоча дати на нього однозначну відповідь неможливо. Справа в тому, що раціо й емоціо (розум і серце) перестають виступати в поета як антиподи, антагоністи. Від твердження, що „тільки наглий захват зможе суть розкрити“ („Шість строф містики“), поет приходить до переконання, що „мистецтво творять шал і розум“ („Концерт“.

У такому самому ракурсі можна ставити питання й про взаємозв’язок біологічного і духовного начал у творчості Антонича. Біос виступає у нього не тільки як вітальна сила, своєрідна еротика природи, а радше як її одухотворення, філософія, властива язичницькому світосприйняттю. Християнськи орієнтовані критики докоряли поетові за таке впоєнння біологічною розкішшю життя, але не варто забувати, що власне християнська віра змогла утвердитися на українському грунті, абсорбувавши риси дохристиянської обрядовості і збагатившись ними, пристосувавши їх до канонів християнської релігії: прадавня Лада продовжувала варити зілля у червленому дзбані, Ирій перетворювався на Юрія — і це ставало нашою національною традицією. Тому поет міг сказати: „Із уст моїх поганських спів тече Христовий“ („Пісня про дочасне світло“).

Містка формула цього синтезу давньої язичницької і християнської релігій виражена й у назві книги „Зелена євангелія“. Крім того, ця взаємодія сприйнять дала можливість Антоничеві виявити національний характер своєї поезії на етнопсихологічному рівні закоріненості в глибинних шарах світобачення і світосприйняття, скристалізувати їх в естетичну якість. Не дивно, що в цьому своєрідному „біологізмі“ „Зеленої євангелії“ деякі критики вбачали опускання з духовних сфер униз, заземлення, інші, навпаки, — піднесення земного у сферу духовного, що в принципі не суперечить одне одному. Антонич одухотворює природу біблійною символікою, вводить її в русло моральних засад. Так, вірші „Скарга терну“ і „Терен співає“ становлять цілісний диптих, побудований за принципом тези й антитези:

Щоночі скаржиться рослинним болем терен,

що мусів він колись чоло Христа колоти.

(„Скарга терну“)

Проте не ви: цвітучі, славлені, рослин вельможі,

а я — покірний терен, покруч дерева приземний,

нелюблений, погорджуваний, сірий і буденний,

зазнав найвищої із ласкчоло вінчати Боже.

(„Терен співає“)

Слід особливо відзначити своєрідну стилістику, образність і ритмомелодику (в Антонича переважає вірш медитативно розлогий, здебільшого шести-восьмистопний ямб), що й до сьогодні виразно передають нам потужні струмені духовної енергії, яка притаманна була поетові. Хоча перші поетичні спроби Богдана-Ігоря Антонича не відзначені досконалістю версифікації, цей поет — яскрава, оригінальна мистецька постать в українській літературі, поет-новатор, який наполегливо шукає індивідуальні ходи до пізнання таїни семантичного „коду“ слова та образності.

Збірка „Велика гармонія“ є звертанням до Бога, та Він присутній тут не в особах Трійці, а всією творчою силою, що дарує життя разом із натхненням. Містичний сенс збірки віршів про велич творця можна передати тільки музикою. Не важливо, як „звучать“ недосконалі вірші. Головне — як „увечорі на фортепіано світу / кладе долоні Бог“. Тоді лад і порядок пронизують речі, тоді розпоширені й хаотичні події допасовують в одно, утворюючи ту незмірну гармонію, що недоступна навіть людській уяві. Музика в європейській культурі вважається духовною першоосновою. Суттєво те, що ми потрапляємо під вплив мелодії, що вона „строїть“ нас, але цього не вдається описати словами. Тому Творець — це музика. Тому поезія „Великої гармонії“ вщерть заповнена світом і оркестровою грою. Музика дає натхнення, а натхнення приносить визволення.

У хвилі релігійної поезії, яку, за словами М. Ільницького, свого часу — прямо чи опосередковано — породили „Псалми Русланові“ Маркіяна Шашкевича, „Велика гармонія“ та біблійні мотиви „Книги Лева“ Ігоря-Богдана Антонича посідають почесне місце. Далі ця естафета перейшла до поетів „логосівців“ — Гаврила Котельника, Марка Антиоха, Василя Барки, до найздібнішого Антоничевого учня Ігоря Калинця. І триватиме далі, бо на тернистих шляхах історії нашого народу залишається потреба віри твердої, як Бескид, патріотизму й моралі, що грунтуються на християнському світогляді...“

Шостого липня 1937 р. Богдана-Ігоря Антонича нестало. Помер поет-філософ на 28 році життя у львівській лікарні від запалення легенів.

За своє коротке життя Антонич устиг написати п'ять книг поезій (не беручи до уваги зібрану й опубліковану посмертно „Велику гармонію“) і досяг у творчості того рівня, який інші здобувають десятиліттями.

Він мав на той час добру славу і високий літературний авторитет, проте його коротка, щедра несподіваними поворотами дорога й досі не з'ясована до кінця. Різні автори дуже по-різному визначали й визначають вклад Антонича в розвиток української поезії. Ще за життя поета критики різко розходилися в оцінці окремих його збірок, висуваючи за власними ідейно-естетичними настановами завжди одну як приклад високого мистецтва й остаточного самознайдення і засуджуючи інші як непотрібне збочення з очевидного шляху. „Справжнього“ Антонича знаходили С. Гординський та Є. Маланюк у „Трьох перстенях“, М. Гнатишак та Ю. Редько — у „Книзі Лева“, О. Бабій — у „Зеленій євангелії“. Але, якими б різними не були оцінки критиків, усі вони згодні з тим, що важливість Антонича-поета важко переоцінити: велика самоцінність спадщини Антонича, а також те, як він поєднав ідеї авангарду і міфопоетики, робить його центральною постаттю в українській поезії XX ст.

Антонич спробував витворити універсальне бачення світу, досягнув своєї власної упізнаваної манери письма, загострюючи в літературі понятійні та світоглядні проблеми, що, підкреслили новаторство його поетичних прийомів, запропонував новаторську манеру експресії і зробив це на багатьох рівнях:, на рівні уяви, у власних пошуках вічності; на рівні роздумів про суть речей, і на рівні свого досконалого поетичного ремесла. Усе це було ефективним при перетворенні західноукраїнської поезії з виснаженої реалізмом і регламентованої диктатом політики на вільнішу, образнішу поетичну тональність. Отже, творчість Антонича, без сумніву, є однією з найважливіших для української літератури XX ст.







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.