НЕВІДОМІ ІМЕНА XX ст.(Олег Зуєвський, Віра Вовк, Богдан Бойчук, Емма Андієвська, Юрій Тарнавський, Євген Маланюк, Богдан Рубчак та ін.)

Золота колекція рефератів з української літератури - 2018

НЕВІДОМІ ІМЕНА XX ст.(Олег Зуєвський, Віра Вовк, Богдан Бойчук, Емма Андієвська, Юрій Тарнавський, Євген Маланюк, Богдан Рубчак та ін.)

Ми знову є. Мипізні. Найпізніші.

Що наросли з худеньких матерів

в саду порубанім.

М. Вінграновський

У розмовах про українську поезію нерідко можна чути означення: третя хвиля. Це означення пов'язане з розвитком української поезії XX століття, конкретніше — з 20-ми та 60-ми рр., які, давши вельми чутний сплеск мистецьких пошуків, кожного разу змінювалися брутальним наступом соцреалістичного літературного „порядку“. Різниця тільки в тому, що особистісний склад модерново-експериментального руху двадцятих років був цілковито винищений фізично; шістдесятники ж, немалій частині котрих також довелося, за словами М. Вороного, „стежити творчості закони“ в ізоляції по тюрмах і „психіатричках“, зазнали більшою мірою психологічно-морального потопу. Провідні формально-стильові прикмети поетичного шістдесятництва також з випередженням були заявлені у 50-х рр. у творчості Нью-Йоркської групи поетів (Богдан Бойчук, Ема Андієвська, Богдан Рубчак, Юрій Тарнавський та інші), котрі, зрозуміло, не давали зів'янути українському модерновому пошукові і в пору стагнації.

Історичні обставини повоєнної доби змусили українське письменство поширитися по світах, та воно прагнуло до гуртування. Адже разом легше не тільки протистояти життєвим негараздам, а й організовувати літературне життя, витворювати спільну естетичну платформу, доводити незнищенність українського слова.

Особливо гостро така проблема відчувалася в еміграції. Вона й зумовила появу свого часу найпомітнішого об'єднання українських письменників „Слово“, заснованого 24 червня 1954 р. „Слово“ відіграло позитивну роль у згуртуванні українських письменників-емігрантів на естетичній основі, в усвідомленні єдності творчих поколінь як визначального чинника культури. Найближчою за духом до цього угруповання була Нью-Йоркська група. Чимало її представників (Б. Бойчук, Б. Рубчак та інші) входили до складу „Слова“.

Перші спроби формування Нью-Йоркської групи виникли у 1954 році (Б. Бойчук, Ю. Тарнавський. Женя Васильківська, гурт малярів: Б. Певний, Ю. Соловій, Л. Гуцалюк). За згадкою Ю. Тарнавського, вона набула конкретних обрисів 21 грудня 1859 р. Мета цієї групи полягала у створенні власного видавництва, виданні щорічника „Нові поезії“ (у 90-х рр. перейменованого на піврічних „Світовид“) за зразком американського часопису „Poetry“.

Про організаційні структури, статути, з'їзди, членство та інші адміністративні чинники, несумісні з творчістю, не йшлося, натомість, за словами Б. Бойчука, панувала „творча й інтелектуальна співзвучність“, що спиралась у світоглядних засадах па філософію екзистенціалізму, а в естетичних — переважно на концепцію сюрреалізму. Художня діяльність зосереджувалася на проблемах буття, на його осягненні за допомогою невичерпних можливостей несвідомого. Нью-Йоркська група зробила рішучий поворот до естетичних критеріїв мистецтва, до визнання його як самоцінного духовного явища. Вона не лише продовжила справу модерністів початку XX ст., а й довела її до повного розв'язання: письменник мусить відповідати своєму природному покликанню. Нью-Йоркська група декларувала свій „антитрадиціоналізм“, навіть намагалася відмежуватися від „Молодої музи“ та „празької школи“, з якими п неї було багато спільного. Основним предметом посиленої критичної уваги заокеанських емігрантів постав національний характер, схильний до надмірних емоцій, ліризму, романтизму тощо. Підтримки групи заслуговував лише естетизм, притаманний українству, але раціоналізований. Вважалося, що краса - основний шлях спілкування нашого народу з довкіллям, хоч би куди його не закинула доля.

Обстоюючи свої переконання, представники Нью-Йоркської групи не називали себе „школою“, скептично ставилися до поширення у колах літературної громадськості понять „учень“ та „вчитель“, твердили, що вони творять національне мистецтво па цілком повій основі. До певної міри це було так. Адже вигнанське віддалення од Батьківщини, середовище чужини, до якого слід пристосуватися, диктували свої умови творчості. Але, як би там не було, а правдиву та повну картину української поезії не можна розгледіти лише крізь тутешнє віконце.

Осмислюючи інтелектуальний доробок українських емігрантів, М. Жулинський зазначав: „Рідко яка еміграція змогла відродити на чужій землі нову гілку літературного процесу, живе відгалуження національної культури; українській це вдалося. Завдяки існуючим традиціям літературної творчості таких поетів, як Юрій Клен, Юрій Дараган, Євген Маланюк, Леонід Мосендз, Олекса Стефанович, Юрій Липа, Наталя Лівицька-Холодна, Оксана Лятуринська, Олена Теліга, Олег Ольжич, Богдан Кравців, Святослав Гординський, Теодосій Осьмачка, Михайло Орест, Іван Багряний, Василь Барка, Юрій Косач, Юрій Тарнавський та багатьох інших“. У контексті їхньої літературної творчості особливе місце належить поезії, завдяки якій розкривається широкий і часто важкий для прямого звербалізуваиня зміст думок і почуттів.

Слід зазначити, що у поетів закономірно зростав інтерес до світового мистецтва, а воднораз — до світової філософії, естетики та релігійних джерел. Нерідко про їх творчість можна почути: „естетичний бунт“. І він таки був наявний — цей бунт — і спрямований проти тих ознак українського письменництва, які узвичаєно вважали „національно-специфічними“. Складниками цієї „специфіки“ вважаються; задушевність, м'якість, ліризм, а ще — буцімто неодмінно переважаюча народницька спрямованість поетичного слова. Власне, поети й протестують проти цього нібито специфічно-українського начала, рішуче не сприймаючи різних трафаретів, хай і в сучасних формах, загалом „оспівувального“ белькотання чи натужних заклично-публіцистичних волань. Як від романтичного коня“, так і від „естетики тотожності“ та „відтворення життя у формах самого життя“ більшість авторів просто відмовилась. Натомість дедалі посилювану естетичну реабілітацію здобуло у них тяжіння, часом і нарочито підкреслюване, до витворення естетично вибагливого, напрямки не підпорядкованого тим чи іншим суспільним (а часто і національним) запитам, навіть, сказати б, елітарно поетичного світу. Для молодих письменників тієї доби дуже характерною рисою є розширення зображальних можливостей вітчизняного письменництва, їхньої модернізації, тобто адаптації до нагальних потреб сучасності.

В українській еміграційній поезії система духовних вартостей трактується як психічна опора людини, як крила, що не дають їй упасти до здеморалізованого світу — світу утилітаризму та прагматизму. Значна увага тут приділяється образам України, народу, матері, землі, а також біблійним персонажам, таким як Бог, Син Божий, Ісус Христос, Святий Дух, Матір Божа. Біблійні мотиви, переплетені з фактами сучасності, нерідко репрезентують осмислений сенс існування людини у світі. Значна частина універсальних вартостей увиразнюється за допомогою мотивів, узятих зі Святого Письма. Мотив страждання один із них. Зображуючи різні його види — сум, самотність, ностальгію, беззахисність, страх, песимізм — поети намагаються з'ясувати генезу цього небажаного факту. Згідно з їхньою концепцією, страждання викликане, по-перше, втратою Батьківщини, рідної землі, отчого дому та етнічного середовища, життям на чужині, що ототожнюється зі злими силами, зі світом, що „завихрав попереду... і вкрав надію“ (О. Зуєвський „Кассіопея“), Еміграційна поезія піддає поняття „страждання“ філософському осмисленню — прагне побачити в цьому небажаному й важкому факті сенс. Наявність страждання інтерпретується поезією як антипод смертоносної байдужості, як елемент вітальності:

Не було за чим страждати,

Життя стало раптом неважне.

(В. Вовк „Баляда про маску на карнавал“)

Роздуми про сенс страждання в позитивному значенні — це трактування „страждання“ як творчості, в якій автор знаходить порятунок від чужини. Страждання — це шлях до самопізнання, до усвідомлення своїх і чужих проблем, до самовдосконалення. Воно надихало українських поетів, які на чужині прагнули служити рідному народові, до творчості, в якій утверджувалася ідея національної свободи та державного суверенітету України.

Також одним із домінантних в українській поезії виступає мотив любові. Діапазон його реалізації дуже широкий — від мікрокосмосу душі до макрокосмосу Всесвіту. Автори прагнуть передати почуття радості з приводу того, що любов здатна змінювати світ. Є. Маланюк висловлює захоплення красою жінки („Земна Мадонна“), Ю. Клен стверджує, що ім'я коханої, „благословенне тричі“, „славлять янголи вгорі“, і зізнається: „блиск дитячий, який спалахує в твоїх очах, не проміняю пі за що“ („Беатріче“).

Більшість поетів — урбанізовані люди, діти міст, немало з яких студіювали по вузах не звичну для наших поетів філологію, а точні та природничі науки. Це теж не може не сприяти посиленню свіжих пошуків у поетичному письмі, зростові духу експерименту і, зрештою, нагромадженню в сучасній поезії естетичних вартостей. Д. Павличко писав: „Коли про літературу і про себе почали говорити Бойчук, Рубчак і Тарнавський, то вони вживали зовсім іншу мову, з іншою стилістикою і модальністю, ніж їхні попередники — члени МУРу — чи сучасники — члени „Слова“. Там, де панував пафос, з'явилася іронія й самоіронія, там, де раніше процвітало месіанство, — розмови про пиття, якими нібито супроводжувалися всі поетичні зібрання, замість пуританського царства цноти запанувала сексуальна відкритість“.

Розмірковуючи про сенс життя, поети-емігранти доходять висновку, що важливо „бачити вічність — блакитну бездонну і тільки вічністю міряти час“ (Є. Маланюк „Молитва“), а тому закликають дбати про стан душі:

Тікай, тікай і не життя рятуй,

А душу...

(Ю. Клен „Терцини“)

Складовими людського щастя, упевнені пости, є „усміх майбутньої матері“ (Є. Маланюк „Серпневі строфи“), очі коханої і „жіночість незрівнянна у вірності, що світлом є“ (Ю. Липа „Гімн Дмитра Бортнянського“), мир і краса на землі, багатій на „дитячі голоси й одчайдушні речі“ (В. Вовк „Бажання“),

Доля модерних письменників склалася так, що більшість з них змушені були розкривати свій талант далеко від батьківщини — в еміграції. Але спогади про рідну землю завжди жили в їхніх душах та їхніх творах. Так, образ України в контексті часу прагне осмислити Юрій Клен (4 жовтня 1891 р. — 30 жовтня 1947 р.) Він бачить у своїй уяві нову Україну, об'єднану Лаврою й пам'яттю про героїчне минуле „священного Києва“. Саме християнська віра, на його думку, виведе країну з прірви неволі й відродить її:

На Україні мов Великдень ясний.

Там сонце вже ніколи не загасне.

Летять пісні з дніпрянських берегів

В Херсон, Одесу, Львів.

Свята Софія землі вже збирає

І України дві в одну єднає.

(„Попіл імперій“)

Сакральний образ України постає й у творчості Євгена Маланюка (2 лютого 1897 р. — 16 лютого 1968 р.) Про особливе ставлення постало рідного краю свідчить те, що впродовж сімнадцяти років життя в Америці він писав лише про Україну й на українські теми. Уявна Україна була для нього місцем втечі від чужини. Своїм внутрішнім єством поет — увесь у своїй Аркадії, стражденній, але прекрасній: „Ти — муки дикий мед... таїнство любові... джерело, що з скелі вибуха, діткнувшись лиш сухим жезлом Мойсея“ („Істотне“), У поезії „Молитва“ в центрі уваги — степова Еллада, і народ, за яким „якась потвора, чудище стооке... стежить пильно день і ніч, думки відгадує і числить кроки“.

Та недаром, недаром весь степ кістками засіяй

І на кожнім хресті придорожнім розіп'ято біль.

Припонтійським степами породи степового

Месію, Мадонно Диких Піль!

— закликає автор.

Як і всі поети нової хвилі, Маланюк багато уваги приділяє загальнолюдським проблемам. Так, однією з головних у його творчості є тема ідентичності народу та людини. Вона стосується таких понять, як обов'язок, зрада власній особистості, вірність батьківщині та моральним законам. І осмислюючи ці питання, він доходить висновку:

Гіркий наш вік, а ми ще гірші,

Гіркі й пісні глуха душа співа.

(„Псалми степу“)

У цьому творі поет за допомогою антитез осмислює дуалізм, характерний для всього українського: вільний степ — невільна Україна; краса та розкіш — приниження та понівечений; жінка-мати — жінка-рабиня; вірність — зрада. У підтексті творів Маланюка лунає заклик до самопізнання та самовдосконалення — основи самостановлення й самоствердження в духовному, суспільному та політичному світі. В основі моральності, на його думку, лежать універсальні духовні вартості — зброя людини та народу проти негативних впливів та нищівних експансій. Як і інші пости-емігранти, автор шукає на землі символічних знаків Бога.

Творчість молодих поетів, поетів-емігрантів, па перший погляд, нерідко буває важкою для розуміння та сприйняття. Як ось поезія Олега Зуєвського (народився 1920 р.). Його твори, безперечно, „важкі“, бо потребують належної ерудиції, бо часто-густо його асоціації снують від європейського Культурного і естетичного ареалу, отже, вимагають належних знань. Вже один з перших його віршів „Арабески“ (1943 р.) вимагає достатньої ерудиції, необхідної бодай для розуміння, що „арабески“ в цьому контексті справді означають „ускладнений орнамент із геометричних і стилізованих рослинних візерунків“, а арабські написи, обов'язкові для „арабесок“, підміняють асоціативні образи, символи. Підтекст поезії — це своєрідні „арабські“ написи поета, що творять багатозначність образу. Воно може бути розширене до значення примхливого, невимушеного за характером музичного твору чи театральної, артистичної постави самого поета. І, зрозуміло, не буквально прочитується наступний пейзажний малюнок:

... і золоті ворота

Горять на сонці дорогим вогнем.

Повисла в долях чиста позолота,

Бо день схилився перед новим днем...

Це орнамент пам'яті згадок, викликаних зміною одного дня життя іншим. І з того дня, що минув:

Зелено-синіх барв зліта шовкова хмара

І падає на дно глибокої ріки.

Я бачу, як в сітках блищать грайливі чари

І б'ються па воді веселі ластівки.

А скільки зірок випало з туману,

Горять і сиплються, мов квіти одцвіли...

Що ж запитав пост на словесно-образному орнаменті, що нами прочитується на ньому?

Дорога в даль тривогою повита -

Там трави обнялись і шепчуться про сум,

Хоч вершник на бігу не б'є їх під копита

І вітер не збиває з них росу...

Тією дорогою, ранками, у білому вбранні — „проходить тільки та, що зорі розсипа...“ Хто вона? Кохана? Мати? Богородиця? Україна? Кожен із нас осмислить по-своєму, можливо, позаздрить поетові, якому вдалося бачити, і то не раз, „як місяць осяйний до неї в руки впав“, і порадіє, що він все-таки дійшов тули, де горять на сонці золоті ворота, і що злий вітер не змив слідів дітей на тій дорозі вдаль.

З іншого боку, поезія О. Зуєвського надзвичайно особистісна, суб'єктивна, чуттєва. Культура його почуттів глибоко індивідуальна: вій фіксує поетичним словом значно менше, ніж знає і почуває. Він, як більшість сучасних молодих поетів, не терпить „розжовування“, описування своїх думок, почуттів і почувань. Він часом ніби фіксує для пам'яті, ніби робить своєрідний щоденниковий запис якогось миттєвого переживання, пише поезію-знак, карб для нам'яті, за якими у недомовленостях постає широка картина рефлексій, що сприймається як і нами пережита, як першопружина наших і поетичних почуттів. Перед нами закодовані імпульси емоцій, думок, переживань.

Володимир Державін відзначив, що однією „з найбільш значущих літературних подій другої еміграції є книга лірики маловідомого досі поста-символіста Олега Зуєвського „Золоті ворота“ і далі зазначив, що „є в аристократичній закінченості О. Зуєвського щось маркантно правдиве, без найменшої надуманості, а немов глибоко пережите, попри рафіновану своєрідність і евентуальну парадоксальність окремих примхливих образів:

Отут її незаймана хода

У нерозтлінній розкоші спокою,

Старіє час... А ти її такою

Зустрінеш знов, де провесна й вода...

У межах символістичного стилю, що далеко ще не сказав свого останнього слова в нашому письменництві, О. Зуєвський спромігся створити лірику вишукану й оригінальну“.

Як і у творчості інших поетів-емігрантів, у Зуєвського ностальгічні настрої, почуття, мотиви творять зримий образ України, хоча прямо вона й не називається їм. Але неважко здогадатися, що саме вона для нього — „Найвища Царівна“, і їй він служив „молитви незмінні“.

Наявні у його творах і звертання до Бога чи Святого Духа. Так, у збірці „Голуб серед ательє“ (1991 р.) Святий Дух виступає в образі „голуба“. Згідно з концепцією автора, ательє — це душа митця, його творча лабораторія, а натхнення — це „іскра Божа“, осяяння вищою силою. Поет стверджує, що коли в ательє нема „голуба“, то нема й самого ательє. Тобто без Святого Духа душа людини пуста.

Знайшовши свої власні засоби художньої мови, переборовши, а точніше, органічно засвоївши стиль і поетику неокласиків, Олег Зуєвський пішов далі, подолавши навіть прекрасні шаблони. Нам невідомо, як проходив етап пошуку, експериментування. Він настільки природний у своїй поезії, що, здається, такого етапу в його творчості й не було. Просто він такий є. Така його душа, такий його інтелект, ерудиція, такий його духовний і естетичний світ. Іншим він просто не може бути.

Дуже своєрідну, свіжу хвилю внесла в українську поезію інша поетеса — Віра Вовк (народилася 1926 р.). Звертають на себе увагу передусім кілька елементів її творчості. Вони стосуються лексики, опису дії, а також певною мірою форми та теми. В її віршах зустрічаємо багато екзотичних образів, у першу чергу, рослинного світу. При цьому рослини, природа не були головними учасниками дії, вони були радше засобом для конкретизації тла дії, атмосфери. Засобом персоніфікації в описі тла поетеса частіше робить назви небесних фігур: „по росах ходять зорі“, „зір намисто“, „загоріло моє горе на рубці неба“ чи „ковзається місяць на поляні. Ми бачимо, як „заходять зорі в жито“, „сонце ніде, сміючись, за моїми плугами“, як „місяць ходить у трояндах Оріона“.

У подальшій своїй творчості авторка все більше зосереджується на передаванні „мітосу“,дії розповіді, та „стосу“, опису осіб та їхніх вчинків, чи „діяння“, думок на дану тему в дуже сконцентрованій формі. Так у „Чорних акаціях“ (1961 р.) вона пише:

Я не знаю, чия це рука колише

Цю сіть, до спочинку розп'яту,

Де берег мариться білим.

Час цідить пісок з долоні в долоню,

І смерть, може, стукнула легко об шибу

Гілкою чорних акацій.

Дуже помітна прикмета творчості Віри Вовк — від першої збірки до найновішої — це уживання релігійних, біблійних мотивів. Спочатку вони були немов частиною тла, а потім ставали частиною етосу і частиною цілого підставового спрямування твору і його діяння:

Статуя чудесної Марії

Над Сином Божим гірко, гірко плаче.

Або:

очі небапречисті, сині, де сідають,

як сонця й зорі,Господа сліди.

Тут вже ми бачимо поєднання двох світів — гуцульського та біблійного. Від перших збірок і до „Каппа Хреста“ (1969 р.) є посилене аналогічне поєднання біблійних подій з життя Ісуса разом із спостереженнями і роздумуваннями над вічними загальнолюдськими проблемами. Притому виразніше виявлені спостереження підставових дій людини під час вибору даних життєвих вартостей. Віра Вовк переконана, що для того, щоб вистояти, мусить керуватися принципами християнської моралі. Ця заглибленість у загальнолюдське, духовне була притаманна усім поетам-емігрантам, або постам нової хвилі. Вони володіли надзвичайно чуттєвою душею, їм боліли рани та страждання всього світу, усіх людей, усього того неспокійного часу, у який їм довелося жити та творити.

„Торкати поезію — це торкати нерви часу“, — так казав ще один модерний поет Богдан Бойчук (народився 1927 р.). Людина народжується з болю. Болю щасливого — для матері і для дитини. Біль матері дарує їй радість життя. Так свідчить істина в образному вираженні поета. У вірші „Дві пісні“ він стверджує:

Спочатку був біль, а не слово.

Кінець буде біль.

Бойчук переконаний: доти живеш, доки страждаєш. Нестерпне переживання себе, такого недосконалого, обтяженого до немилосердного болю спогадами минулого, які вимучують трагічними обвалами народної пам'яті, розшматованого потоками буденностей, в яких крихітними зірочками виблискують надії на радість майбутніх ощасливлень. Його вірші — не „оголені“ викликання почуттів на поклик пристрастей, які творяться навічно, наче ті кохання, які відлюблювалися востаннє. Як і Віра Вовк, і багато інших постів, він звертається до Бога, викликає його до себе „стежкою рядків“ на нове пережиття сумнівів, закорінених у власний біль і в горе свого народу. Але його звернення до Творця — своєрідне:

Я випив горя у проваллі

Другої війни,

і сумніви зашили до мене.

Бо чому Тобі потрібні болі

і терпіння наші?

Бо чому Тобі,

якому нібито

нічого непотрібно?

Ці єретичні запитання,звернені до Бога, мимоволі спрямовують роздуми поета па необхідність зближення Творця з витвореним ним світом, на потребу олюднення Бога, зведення його з постаменту абсолютної досконалості. Тому поет закликає:

Прийди до нас.

Скинь свої сандалі і зійди униз.

Та діалог з Богом лише посилює безпорадність осягнення великого трагізму людського буття. Поет приречений на розп'яття власної душі без особливої надії, що зможе пригасити амплітуду драматичного „розгойдування“ настроїв і роздумів.

Бойчук постійно живе у неперервному часовому вимірі: минуле — сучасне — майбутнє. Ця триєдність, яка повсякчасно розпинає почуття і роздуми поета, виражена у поемі „Любов у трьох часах“:

Час майбутнійце пісня,

час теперішній — потік буденностей,

час минулий — розповідь.

Любов і смерть, жорстокість і милосердя, минуле і майбутнє переплітаються, вибухаючи великою пристрастю в образних антитезах. На антитезі життя і смерті й виростає ця поема-гімн першій юнацькій любові, яка розквітла і зросла на цвинтарі розстріляних кохань.

Хто визначить, коли для Богдана Бойчука наступив той критичний час болю, який викресав образну іскру емоційної напруги і висвітлив прірву німотного крику душі? Мабуть, і сам поет не наважиться вираховувати кільце духовної генеалогії власного поетичного роду. Бо поезія розпочала жити в його душі ще до народження Поета — в його дитячій уяві, а головне — у трагічних спогадах воєнного дитинства. І якось наступила та мить, той час болю, коли „нестерпне світло перетяло груди, // і в серце врізалося слово“.

Американський поет, критик і перекладач Марк Радмен так писав у вступній етапі до нової книжки Бойчука „Спогади любові“: „Богдан Бойчук належить до одного з двох головних річищ в українській модерній поезії. Перше річище могло б характеризувати творчість Павла Тичини, воно відзначається м'яким ліризмом, вишуканістю й особливими образами. Друге річище — драматичне, з сильними інтелектуальними метафорами, важкою мовою (як у поезії Миколи Бажана) або темною трагічністю, яку творчості Тодося Осьмачки. Бойчук прихиляється до другого річища, ближче до трагічного селянського світу Осьмачки, — в ранніх поезіях; до сучасної американської поезії — в останніх творах“. І ця оригінальна, метафорично глибока, інтелектуальна, модерна поезія українського поета в США органічно ввіллється в духовну культуру українського народу, бо вона, його поезія, закорінена в рідну землю.

Зі своєрідним чутливим поливом дивиться на світ і Емма Андієвська (народилася 1931 р.). У творчому мікрокосмі письменниці — нескінченна кількість світів: „Світи інші тут, перед нами, тільки ми пробігаємо повз них, не побачивши, що вони є. Колосальні всі галактики, все найневимовніше перед нашим носом, тільки треба побачити - це кут зору“, — каже вона в одному з інтерв'ю. Поетичний світ Андієвської ніби утримує в собі всесвітню інформацію, очищуючи своє „духовне“, і крізь неї проходить сила, яка не є її власною сутністю. Так, наприклад, у поезії „Стеблина-щипок“ авторка наближається дуже близько до колоска і дивиться на нього очима комашки, і тоді

Стебло стелиться

Маю не лусне.

Крізь люшні випарів

Стеблина лазня.

Дзьоби від пари

Пожежею гуснуть.

Сонце вузлик.

Стеблина вулик.

Головними темами у творчості Андієвської виступають природа та краєвиди. І тут як найяскравіше простежується ще одна манера письменниці — вона бачить все навколо немов уві сні, або у своїй уяві. Зв'язки між описуваними явищами не прямі — вони засновані лише на інтуїції:

Маківка слова, стебло гніву.

Була хмара, і вже сані пелюстки.

Віддалі між тичинками, віддалі між галактиками.

І тільки пощо

Червоне павутиння вкривав заплаканий білок?

Уживаючи метафоричного скоропису, авторка обминає зайву розповідь про причини сварки і тільки узагальнює: чи взагалі важливо було сперечатися; усе ж релятивне, як віддалі між тичинками і віддалі між галактиками.

Не випадково Емму Андієвську вважають основоположницею українського сюрреалізму, що прагне втілити невтілиме, схопити несвідоме, відтворити ірраціональне. Поетеса створює власний міфопоетичний світ сюрреалістичних видінь, занурених у підсвідому стихію сновидінь, марень, неординарної фантазії, світ архетипів і символів, якому притаманні трансцендентальність бачення і герметичність метафоричних кодів. При цьому феномен письменниці полягає у великій духовній праці самопізнання, в якій несвідоме працює на митця, тут зовсім немає епатажу й потягу до огидного. Навпаки, у своїй творчості Андієвська (утім, як і більшість письменників — її сучасників) прагне повернути літературі її естетичне обличчя та основне її людинознавче призначення.

Цю саму ціль наслідує і інший представник Нью-Йоркської групи, Юрій Тарнавський (народився 1934 р.). Як і його товариші, він у своїй творчості звертався винятково до особистих тем, свідомо оминаючи патріотичні. До того ж, усі поети-емігранти відчували, що українська література цілковито лишилась поза модерними літературними рухами західного світу. „...І нашим обов'язком, — говорив Тарнавський, — було те змінити“. Поезія Тарнавського — складне й своєрідне явище в нашій літературі; людині, яка звикла читати поезію тільки в традиційних формах, нелегко в неї вникнути, бо у творчості Ю. Тарнавського, зрештою, прослідковується цілком новий підхід до цього мистецтва. Він сам це цілком усвідомлює: „Почав я писати поезії неримовані та без регулярного риму. Спершу вони були дуже прозаїчні, як їхні зразки, та часом почав я вживати в них метафори та порівняння, які виринали цілком спонтанно і стали моїм природним способом висловлювати думку... Для мене ж образ — метафора, порівняння і т. п. — це спосіб спілкуватися з читачем — передавання інформації способом аналогії“. Одне слово, поезія Тарнавського — це максимальне наближення до сокровенностей людського „я“, чим вона, певним чином, герметизується, але розростається емоційно вглиб, а для сприймання потребує читача з культурною й топкою системою відчування. Друге, чого досяг пост, — наблизив українську поезію до світових форм, цього разу вже розгерметизувавши її, бо ми здебільшого сприймаємо поезію лише в національній формі. Третя його заслуга — він розширив поняття поетичного у світі, естетизуючи часом речі низькі й прозаїчні, а загалом творячи продовж життя власну поетику, а це те вище, що прагне досягти поезія. Але, незважаючи на таку ніби відруховність від традицій української літератури, поет багато уваги присвятив вивченню творчості українських письменників, і багато хто з них йому дуже подобався. Утім, слід зазначити, що це цілком природно — користування модерними формами не обов'язково має виключати національні традиції.

Уже було зазначено, що твори всіх поетів-емігрантів насичені звуками та образами рідної природи — того краю, де народився поет, за яким тужить його душа. Тут і сонце, літо, весна, мед, квіти, поля, ліси, степи, і спогади про рідних, друзів, дитинство. Так, Юрій Тарнавський у вірші „Україна“ (1963 р.) пише:

Не степами і не горами

Простяглась твоя географія, —

На півкулях мільйонів сердець

І крізь невидимі простори пісень,

Не створила тебе історія,

А туга за твоєю красою.

Ти народилася в душах, як поезія,

І твоє поняття звучить, як метафора.

На початку 60-х рр. молодий Іван Драч опублікував вірш „Крила“ — про одного дядька Кирила, якому Новий рік послав у дарунок „прости господи — крила“. Що сталося потім? Жінка голосить, Кирило ніяковіє і, врешті, розв'язує колізію цілком по-українському: обтинає ті злощасні крила сокирою. Але крила — теж цілком по-українському — проростають знову і знову. Історія української радянської, чи, як її не без підстав називають на Заході, „підсовітської“ поезії — це значною мірою історія обрубування (й самообрубування) крил, але це також історія їх упертого попри все проростання. Мовби у підтвердження цього ровесник І. Драча, Богдан Рубчак (народився 6 березня 1935 р.) написав свій вірш про крила — про старого поета, який опинився на „заокеанських смітниках“. Але його крила дають йому сили протистояти усім життєвим знегодам та випробуванням. Ці крила — відчуття внутрішньої свободи поста:

Хоч бурі обличчя зрили,

бо ж риють обличчя брил,

у плечах твоїх похилих

збережені стигми крил.

У цьому символічному образі крил автор виказує притаманну йому рису — здатність відчужуватися і від минулого, і від сучасного, розглядати явища і події у великому, „космічному“ часі й просторі. Ця риса надає його творчості значення загальнолюдського, підносить її над багатьма минулими та сучасними творцями.

Отже, роблячи підсумок короткочасного, але дуже цікавого періоду розвитку радянської літератури, який дав нам неперевершені твори О. Довженка, Л. Первомайського, М. Рильського, слід особливо підкреслити й вагомий внесок у цю літературу десятка самобутніх, деякий час невідомих, поетів, прозаїків та критиків, що всіх їх об'єднує розуміння природи мистецької творчості, яке проросло в їх душі стихійно, майже без прикладів у попередній радянській літературі і без зв'язку з літературними процесами на Заході. Усі ці дуже цікаві та самобутні поети, при всій відмінності своєї творчості, висловлювали однакові думки та почуття та часто використовували при цьому схожі методи. У кожного з них своє неповторне обличчя, утім, як бачимо, для всіх є рідним та дорогим образ України, з якою їх розлучила доля. Усі ці поети живуть у високому світі чистих та світлих почуттів, у потягу до самопізнання та самовдосконалення. І у цьому потязі нерідко звертаються до релігійних та міфічних сюжетів й образів. Але ці образи входять в їхнє життя, тісно переплітаються з реальним світом і, тим самим, ще більш допомагають авторам розібратися у собі й у навколишнім світі. Можна впевнено сказати, що поезія українських емігрантів не є легкою для прочитання та розуміння. Це — не розрада від нудьги. Вона потребує неабиякої уваги, розуму, ерудиції, щирості чуттів. Але для того, хто зумів розібратися у складному світі цієї поезії, вона розкриє багату скарбницю мудрості та сили людської душі. Тому треба пізнавати її, треба прагнути кращого та вищого!





Віртуальна читальня Української літератури для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами.

Всі матеріали доступні за ліцензією Creative Commons — «Attribution-NonCommercial»

Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов'язковим гіпертекстовим посиланням на сайт, будьте вдячними ми затратили багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2007-2019 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.