МІКРО- І МАКРОСВІТИ ТВОРЧОСТІ ЕММИ АНДІЄВСЬКОЇ

Золота колекція рефератів з української літератури - 2018

МІКРО- І МАКРОСВІТИ ТВОРЧОСТІ ЕММИ АНДІЄВСЬКОЇ

Світи інші тут, перед паш, тільки ми пробігаємо повз них,

не побачивши, що вони є. Колосальні всі галактики,

все найневимовніше перед нашим носом,

тільки треба побачити — це кут зору.

Емма Андієвська

Так, Емма Андієвська насправді володіє неповторним, оригінальним кутом Тіору — у її творчому мікрокосмі співіснує нескінченна кількість світів. Вона завжди втілює у своїх творах новий, незвичний погляд на речі з іншого виміру. Узагалі в неї зовсім несподіваний ракурс бачення — часто це кут зору нелюдського ока. Поетеса ніби намагається передати всесвітню інформацію, що відкрилася їй, очищуючи своє „духовне“, і крізь неї проходить сила, яка не є її власного духовною сутністю. Для Андієвської творити — означає бути у стані медитації, їй дається візія того, що треба написати або намалювати. У внутрішніх просторах її Універсуму відбувається самопізнання в усьому потенційному багатоманітті, проявляючись у вигляді ілюзій, уявлень, фантазій. Вона ніби виходить за межі своєї людської сутності — хоча насправді меж тут не існує. Емму Андієвську справедливо вважають основоположницею українського сюрреалізму, яка прагне втілити невтілиме, схопити несвідоме, відтворити ірраціональне. Письменниця створює свій власний міфолоетичний світ сюрреалістичних видінь, занурених у підсвідому стихію сновидінь, марень та неординарної фантазії. Не лише її герої, а й вона сама живуть у цьому незвичному таємничому світі.

Народилася Емма Андієвська 19 березня 1931 р. на Донеччині. У дванадцять років вона разом з матір'ю емігрувала на Захід. Багато років майбутня письменниця жила і навчалась у Франції, Америці, Німеччині. Саме в Німеччині вона здобула вищу освіту. Починаючи з 50-х років почала систематично виступати на літературній ниві з поетичними та прозовими творами. У 1951 р. Андієвська дуже успішно дебютувала збіркою „Поезії“. Після цього швидко з'явилися інші її поетичні книжки: „Народження ідола“ (1958 р.), „Риба і розмір“ (1961 р.), „Кути опостінь“ (1963 р.), „Первні“ (1964 р.), „Базар“ (1967 р.), „Пісні без тексту“ (1968 р.), „Наука про землю“ (1975 р.) та прозові збірки: „Подорожі“ (1955 р.), „Тигри“ (1962 р.), „Джалапіта“ (1962 р.). З-під пера письменниці вийшли також романи „Геросграти“ (1970 р.), „Роман про добру людину“ (1973 р.), „Роман про людське призначення“ (1982 р.) та багато інших творів. Але в Україні її книги вперше були опубліковані лише 1993 р.

Уже з перших збірок письменниці привертає до себе увагу неповторність та оригінальність її творчості, у основі якої — герметичність поезії та формальна вибагливість прози, які не одразу піддаються сприйманню та вимагають від читача глибокого філософського підходу та достатньо розвинутої уяви. Поетичний світ Андієвської складається з сюрреалістичного краєвиду, досконало озвученого багатою інструментацією і вкоріненого в реальних описах природи, яку поетеса схоплює з різних площин.

А її багатоепізодні та однолінійно „ланцюгові“ романи будуються за законами „круглого часу“, пов'язаними з багатоплановими образами та відчуттям одночасності описуваних подій.

Поезія Е. Андієвської вражає багатоплощинністю використовуваної метафори. Спосіб зіставлення, поєднання того, що здоровий глузд не здатний поєднувати, опертя на підсвідомі імпульси, творення чудесної реальності вказують на сюрреалістичне світобачення поетеси із його ірраціональною логікою. Хоча при цьому поетичний світ модернової письменниці має яскраві відмінні національні характеристики. Французькі сюрреалісти, які й стали основоположниками цього напрямку, переважно апелювали до підсвідомості, вводячи себе у різні афективні, гіпнотичні стани, активізуючи автоматичне письмо, при цьому переносячи власні патології та фобії у свою творчість. Феномен же Андієвської полягає у великій духовній праці самопізнання, в якій несвідоме працює на митця. Тут немає, як часто у сюрреалістів, епатажу та потягу до огидного, хоча їй власне притаманні риси чорного гумору, що щільно співіснують з абсурдом і алогізмом.

Загальновідомо, що будь-який літературний твір — це окрема одиниця, майже незалежна від автора чи авторського задуму. Це так, немов, уживаючи порівняння з сучасного світу, автор, пишучи твір, створює корпорацію, яка, раз створена, здобуває своє окреме буття, незалежне від творця, кероване своїми законами й правилами. Таке окреме буття, такий мінливий зміст, що змінюється відповідно до відчуттів читача, багатства його переживань, начитаності та знання поетичної мови — має кожен твір Емми Андієвської. Звісно, створюючи той чи інший вірш, поему чи роман, поетеса вкладає у нього деякий зміст. І ми повинні намагатися розкрити, зрозуміти його. Складна закодованість її творів змушує нас якнайглибше замислитися, зануритися у власну душу, віднайти у ній відгук на те, про що говорить авторка. При цьому природно, що один і той самий вірш може викликати різні почуття, різне тлумачення у багатьох людей. Але в цьому, власне, і краса, і велич модерної поезії, у якій Е. Андієвська стала справжнім надзвичайним майстром.

В українській літературі ми не знайдемо нічого схожого на творчість цієї письменниці. Бо її твори дуже своєрідні та неординарні. Їй притаманний особливий стиль письма, для її ж творчості характерне багатство тематики, неповторне звукове оформлення тексту'. У віршах поетеси легко помітити кілька характерних тенденцій. Так, дуже помітною у поетиці Андієвської є поступова герметизація тексту. Цьому передусім сприяє усунення ліричного „я“ з її віршів. Уже в першій збірці яскраво змальована відсторонена, відособлена реальність:

Засувами всі двері:

Більше нікого не впустять.

3 пальців скапують звірі.

Палятьі потом постіль.

Відкидаючи, услід за Малларме, вірш як вираження емоційного „я“, Андієвська показує реальність, позбавлену вітальної деформації. Поетка виступає як „приймальна станція“, що лише фіксує музичний ритм світотворення. Письменниця дивиться під іншим кутом чи іншими очима на все, що відбувається навколо — і тим самим досягає своєрідного відчуження, тобто оновлення баченого. Так, наприклад, у поезії „Стеблина-шинок“ авторка наближається до колоска і дивиться на нього очима комашки. Або у вірші „Втеча“, де зображене показане таким, яким його сприймає втікач, і зазнає відчуження під впливом психологічного настрою, страху героя.

Світ Е. Андієвської виростає з емпіричної реальності, більшою мірою з природи, розростається і сягає „своїми верхами інтуїтивних світів якоїсь біологічно-релігійної містики“. На думку самої авторки, її світ у своїй розмаїтості та плинності — єдиний, мов океанічна сфера, неначе „водоймище речей“. Часто одне слово служить письменниці призмою для спектралізації інших слів, і тому виникають безкінечні метафорично-притчеві градації сюрреалістичних образів, такі, як, наприклад, у вірші „Ще літо“:

Бо літо мусять просочити

У рибні пухирі, у закрути,

Що мушлі важко розкрутити,

Не поламавши защіпок.

Така метафоризація розкривається й у поемі „Перетинки“, де ми немов блукаємо лабіринтом сновидінь та на своєму шляху перетинаємося із невідомим. Узагалі більшість із поезій Андієвської спираються на асоціації, дуже типові для снів. У такий спосіб твориться в її віршах новий світ, який піддається тільки логіці уяви. Саме у сновидіннях, у калейдоскопічних мареннях твориться таємничий мікрокосм письменниці.

Усю незвичайність сюрреалістичної техніки і бачення явищ з іншого, незвичного, боку, крізь інші безкінечні світи, розкриває вірш „Інше прояснення“:

Салатну душу равлик розгорнув...

на хіддях ходить водяне горня...

Й веселку ловить, щоб у серце вкласти.

Не дощ ікластий, а самі вже клюски.

Оновлення заходить над дворами, вглиб шириться,

хоч руку в потойбіччя — й намацуй,

так речей пульсує, живчик.

Прояснення.

У цих рядках авторка змальовує надзвичайний стан — за К. Г. Юнгом, той стан, коли у людини відкривається шосте почуття або інтуїція, і вона проходить стадію індивідуації.

Андієвська послідовно розвинула сюрреалізм як стиль із його метафорою казки та гіперболою, з притаманною їм магією слова як могутнього знака речей і духовності, що з них і постала, власне, справжня поезія. Цитуючи Вальтера Мунга, Ю. Лавриненко писав: „У ті прастарі часи люди потребували мистецтва, щоб не втратити природу і Бога... магічна поезія являла самовідкриття людини...“. Саме такою стала й поезія Емми Андієвської. Розгортаючи найнесподіваніші метафори, авторка унеможливлює будь-які раціональні тлумачення своїх поезій. Сфера підсвідомості декларується єдиним важливим рушієм творчого процесу. Невід'ємною частиною нього процесу є також метафоризація творів, яка є дуже характерною рисою творчості письменниці. М. Ревакович у статті „Елементи дегуманізації в поезії Емми Андієвської“ зазначає, що найважливішим інструментом дегуманізації в поезії є метафора. Бо поезія — це своєрідна алгебра метафор. А „такі елементи дегуманізації, як метафора, стилізація, гра, чи беземоційний, дистанційний підхід до зображуваних явищ аж надто присутні в поезії Емми Андієвської“.

Душевні порухи людини письменниця дуже часто відображає за допомогою природних явищ. Узагалі, природа, погода та краєвиди — найчастіші теми для письменниці.

І ці теми вона опрацьовує, як джазовий музика, у різних варіаціях. Така риса яскраво проявляється у тому, що рима у письменниці завжди вишукана і асонансова, тобто базована на однакових приголосних, а не голосних: клуняклонить, сутінь — сита, кленом — клином, поморупримари і т. ін. Це надає її віршам, так би мовити, атональної музичності. Але в поетеси, на відміну від джазу, варіації не лише звукові, а й зорові. Так, у вірші „Про хліб в традиційному“ Андієвська зі справжньою віртуозністю, вживаючи асоціації звукові, лексичні та образні, вдаючись до еліптичної метафори, оспівує хлібу всіх його перевтіленнях — від чуда перетворення муки на їжу до чуда перевтілення, від засобу корму до засобу гноблення. Характерними для письменниці є й назви її віршів, які самі по собі яскраво подають загальну тему та зміст усього твору. Утім, і тут ми бачимо багатство варіацій та відтінків. Так, у вірші „Вечір“ авторка описує вечір. Але в Андієвської вій не лагідний з чистим заходом сонця, як це часто буває у поезіях інших митців, — її вечір скоріше похмурий, мокрий, коли захід сонця дисгармонує та віддзеркалюється в повітрі, насиченім вологою. Поетеса дивиться з перспективи природи, віддзеркаленої в плесі води:

У око окунь, як плавуча клуня,

Торкається, і світ на скалки: сутінь,

Лиш мокрого вогню семипудові сита

Ідуть по обрію, хоч їх на бісер клонить

Розсипатись і заятріть над кленом,

Що плеканий парує у висоти

Молозивом і бульками розсади.

Росу в росину забивають клином...

Природа у творах Емми Андієвської завжди виступає ніби жива міфологізована світова душа, як от у поезії „Те саме довкілля“:

Розвісили дерева очі й вуха.

Муром іде коняка з парасолькою в руці...

Письменниця нерідко створює пейзаж натяків, відгомін світової душі у своїх творах, де читач може відчути онтологічну парадоксальність й езотеричні загадки землі.

Оскільки поетеса мислить глобально й сприймає речі космічно, одночасно у безлічі вимірів, то в її творах часто можна зустріти прийоми поєднання непоєднуваного, а її образи взагалі набирають галактичних меж. Так, кав'ярня, яку малює авторка у збірці „Кав'ярня“, безмежна і бездонна у всіх напрямках і площинах, вона розчиняється у метафізиці. Тут безодня виростає з безодні, бар трансформується у туманність Андромеди, торти переростають у планети, а на горнята кави приходить Страшний суд, — і все це осереддя буття, „свердловина крізь сторіччя“.

Перехід в інший — потойбічний — світ і відхід духу в ірреальність утілений у поетиці Андієвської в образі базару (збірка „Базар“), Авторка відтворює калейдоскопічний світ базарного виміру. Життя і смерть — своєрідна гра, теж базар. П. Сорока писав: „Для „Базару“ характерні ... уміння спіймати мить одкровення й осяяння, а відтак — доторкнутися до таємниці духу, переступивши хистку і неприступну для звичайної людини кореляцію трансцендентального“. І все це для того, щоб пробудити в людині надсвідомість. Так втілюється прагнення письменниці дістатися туди, „де кінчаються слова“. У кожному вірші збірки яскраво відчутні космогонічні мотиви: „базар занурив в серце палець / і творить трепетне із пилу“;, „Для скрині сну справляють віко. / Снують жовтки через провалля“, — ремінісценція на світове яйце, з жовтка якого народжується життя, „в нутро світанків, / в тиші злам / буття тримають па вузлах...“.

Глибокого філософського змісту надає віршам Андієвської її прагнення до самопізнання та самовдосконалення. Так у збірці поезій „Вігілії“ ми бачимо синтез філософського досвіду самої поетеси, езотеричних прозрінь та інтуїтивних осягнень смислу життя, бажання віднайти глибину тиші, дістатись дна мудрості. Але візерунок світу зітканий з алогізмів та суперечностей, тому дійти до суті неможливо;

...Всі вісі, що свідомістьшкереберть.

Усталенена манівці — з орбіт.

Лиш гола дійсність — акробат кумедний,

на видноколітрюки старомодні...

Андієвська любить учуватися в тишу, її образи тиші завжди неординарні. Так виникають „смерч тиші“, „не тиша — а світобудова печі“. І найтихіша тиша для неї, на диво, лише в „осередді бурі“.

Письменниця завжди перебуває в пошуках безсмертя, світових знаків, вічних символів, які відчиняють двері позасвідомого. Саме до єгипетських тайнознаків звертається поетеса у збірці „Знаки. Таро“, щоб якомога глибше передати таємну всеприсутність невтілимого. Кожна поезія тут постає метафоричним знаком. Це вічний коловорот смертенародження — колесо сансари — вічне перевтілення. Вічне осягнення „безпочаткового кінця і безкінцевого початку“:

Матерія на все буття волала,

Аж покивибухив стрілкигодинникар.

Світів циклічність, щоіз дна ріки.

Не важко помітити, що для всієї творчості Емми Андієвської характерні еліпси поезії — безкінечні тире, на місце яких ми інтуїтивно можемо підставити всі можливі за змістом дієслова, уживані в тексті, хоча й замовчані. Вилучення дієслів та використання-улюбленого пунктуаційного знаку — тире ще більше закодовує загадкові твори Андієвської, стаючи схованкою смислової загадки тексту. Це збагачує множинні інтерпретації її поезії. Уживаючи метафоричний скоропис, авторка обминає зайві роздуми та розповіді — перед нами лише стисло переданий головний зміст, центральна тема. Так, в одному із віршів збірки „Наука про землю“ поетеса, спрямовуючи свою поетичну мову не на пряму, а на інтуїтивну комунікацію, схоплює саму суть безглуздої суперечки:

Маківка слова, стебло гніву.

Була хмара, і вже самі пелюстки.

Віддалі між тичинками, віддалі між галактиками.

І тільки пощо

Червоне павутиння вкриває заплаканий білок?

У цих рядках ми не знайдемо відкритого описування подій — вони, як завжди у Андієвської, закодовані. Але той, хто вміє читати між рядків, зможе легко уявити собі головну суть того, про що хотіла сказати авторка. Чи це не найвищий поетичний талант?!

Але слід сказати, що Емма Андієвська — не лише талановита поетеса, а також неабиякий прозаїк. Її казки, повели, романи — чарівна територія непересічної, загадкової особистості, постійна інтелектуальна провокація з усталеним потягом до експериментування. А сама письменниця — вічний двигун нестандартних ідей та концепцій. Сфера зацікавлень Андієвської сягає далеко за межі звичайних зафіксованих критеріїв сприйняття, це — різновекторний, спрямований на глибинне осмислення реальності простір, що вимагає від читача нестандартного спілкування. Якщо у поезії авторка лише показувала, натякала, ледь торкалася якоїсь події чи явища, залишаючи читача самостійно шукати відповіді та тлумачення, то у прозі вона ніби залучає нас до процесу творення. Відчувається настанова на створення власного експериментально-інтелектуального дискурсу. Авторка виводить із маргінесів аналітичної свідомості якісно новий рівень сприйняття, що сприяє перевідкриттю знаків Сущого, їй властивий потяг не лише до побудови нового інформаційного поля, а й до розширення зображально-виражальних можливостей, стилістичних та змістових ракурсів. Е. Андієвська намагається пояснити читачеві не тільки найважливіші поетичні символи, а й свою творчу манеру.

Удаючись до стислого жанру притчі, параболи, письменниця постає справжнім майстром влучного, афористичного письма, творцем ірраціональної оповідки, яка грунтується на основі чудесної метафори. Раціональне та ірраціональне — центральний мотив малої прози Андієвської. Хоча боротьба духу та розуму є визначальною для всієї творчості письменниці — як до ранніх невеликих творів, так і для останніх великих та глибоких за змістом романів.

Художній світ прози Е. Андієвської, як і у поетиці, позначений виходом за межі власного „Я“. І головною подією тут стає зустріч з „Іншим“. Це вимагає від персонажів її творів оновлення комунікативних можливостей і створює ситуацію розчинення в тексті. Також характерною для творів письменниці є катастрофа певності, що проявляється або через втрату сутнісних орієнтирів або через зникнення стереотипного існування. Сюжетна лінія за своєю суттю найчастіше нагадує процес творення, і в ній виникають нові орієнтири. Авторка значну увагу приділяє зображенню своєрідності героїв, внутрішнім проявам їх свідомості, а також об'єктам, які провокують реакції персонажів, спонукаючи розвиток подій. Оригінальний синтез різноманітних рівнів зображення надає оповіді магнетичного забарвлення: письменниця так будує розповідь, що часто неможливо спрогнозувати, де в наступному повороті сюжетної дії опиниться персонаж як у часових, так й у просторових координатах. Потяг до містифікації, заплутування читача зберігається постійно, і це дозволяє побудувати сюжет на основі пасток, псевдо-ідей, змушуючи текст грати, провокувати. Ускладненню сюжетної конструкції сприяє і манера „об'яви“ персонажів, які зникають і поновлюють існування без жодного коментарю. Блукання текстом робить героїв якимись примарними особами. Е. Андієвська апелює до відчуття „трансцендентної бездомності“, за визначенням М. Ігнатенко, що передається через спосіб існування. Герої творів постійно ніби виринають з небуття й у нього ж повертаються. Відчуття нереальності персонажів посилюється також тим, що письменниця часто не дає їм ні імен, ні прізвищ, у кращому варіанті позначаючи їх лише однією літерою, чи називаючи їх за фахом або вигаданим ім'ям. Своє бачення цього моменту сама авторка надає у „Геростратах“: „Я не надаю значення прізвищам... якщо вам зручніше, то мене цілком задовольнятиме, коли ви мене і взагалі ніяк не називатимете або зватимете кожного разу іншим ім'ям, як вам до вподоби“. Ту ж саму ідею бачимо й у творі „Джалапіта“, де „ім'я Джалапіта мінялося від настрою, погоди“.

Нерідко у своїх прозових творах Андієвська намагається поєднати художній текст з філософським трактатом. Так, у „Геростратах“ основу філософського змісту становлять чотири чітко окреслених ідеї: ідея людини, ідея Бога, ідея вічності та ідея великої людини. Міф про геростратів і велику людину становить основну мотивацію сюжету. Хаос, у якому перебуває людський світ, коригується вибором. Герой роману мусить вирішити, хто він: Герострат чи той, хто покликаний утілити міф про велику людину? І цей вибір однієї людини поступово поширюється на долю всього світу. У цьому романі, як і в кількох наступних, проявляється дуже характерна риса творчості Андієвської — вона створює позачасову картину світу. Усе в її творах існує одночасно, децентралізовано; у них відсутні головний герой та головний сюжет.

Емма Андієвська малює у своїх романах особливий світ, на перший погляд відсторонений від усього реального. Утім, у її творах можна побачити й картину дійсних подій, побудовану з використанням фантастики та міфів. Так, у „Романі про добру людину“ міфологізується матеріал з реального життя українців, занесених воєнним лихоліттям у міттенвальдський табір для переміщених осіб. Тут зустрічаємо притаманні творам письменниці протиставлення: Україна — імперія, Бог — диявол, світло — тьма, буття — небуття, добро — зло. Протиріччя розв'язуються через віру. У романі час від часу звучить пророчий голос, сповнені пристрасного бажання й вольової напруги слова про неминучу перемогу добра і світла. Доля рідної країни і надалі продовжує хвилювати Андієвську. І в „Романі про людське призначення“ поняття України підноситься до загальнолюдського символу. Українська земля знаходиться тут у центрі світобудови й саме напій розгортається божественна містерія. „Возвеличу малих отих рабів німих“ — ці слова великого Шевченка письменниця взяла за епіграф до свого твору, розкривши за допомогою їх головний задум роману. І дійсно, вона возвеличує кожного свого героя, намагаючись видобути з нього велику, могутню силу.

При всій різноманітності сюжетів Андієвська постійно виносить події своїх творів за межі того, що можна пояснити. Початок сюжетних перипетій перенесено в минуле, де ховається таємниця долі героїв. Читач потрапляє у зону дій подвійного конфлікту. Зовнішній конфлікт окреслюється підчас появи сили, яка зумовлює подальшу долю людини. Внутрішній побудовано на реалізації індивіда. Сюжетний простір виявляється наслідком відхилення героїв від заздалегідь визначеного шляху. Таємниця, на вирішенні якої будується сюжет, організує рух подій. Усталений розклад дій і чітко спланований маршрут руху перетворюється на хаотичні течії думок і спроб пошуку, з'являються інформаційні перешкоди, а інколи відчутне блокування процесу розуміння. Прийом інформаційної блокади викликає у персонажів стрес, невроз, депресію, що поступово переходить, у глибоку самотність. Ця самотність проявляться у двох ракурсах: по-перше — відчуття вселенської самотності, по-друге — усвідомлення психологічної відокремленості індивіда. Персонажі Андієвської вкинуті у світ, де цінне не спілкування, а його імітація. До того ж комунікативний простір персонажів тепер не є їхньою приватною власністю — він стає відкритим універсумом голосів; концептуальний злам змушує героїв занурюватися у світ примар, сновидінь, гіпнотичних маніпуляцій, періодично відчуваючи потяг до паломництва на святу землю — у колишнє життя, яке чимдалі стає омріяною оазою.

Письменниця свідомо та рішуче руйнує звичний, органічно влаштований світ, перетворюючи архітектуру лінійного простору на романтичну структуру. Звичні стереотипи руйнуються, провокуючи запит на правомірність питання „навіщо?“, поява якого зумовлена різноманітними факторами або причинами. Усе переводиться в ракурс свідомості, яку вже не задовольняє повсякденний перебіг подій, усталені пріоритети. Саме в цей момент персонажі Андієвської із механічного „ніщо“ перетворюються на людину, яка ставить питання, цікавиться. А тому статика та герметичність перестають бути приоритетними ознаками видової приналежності, як і генетично запрограмована заданість па порядок, що перетинається з хаосом, визнаючи абсурд за первісну даність, коли поняття й уявлення викривлені. Нова свідомість персонажів змушує переглянути канони, які робили їх маргінальними стосовно великого довкілля. Поведінку героїв часто зумовлює поява таємничої сили у вигляді невідомого відвідувача („Герострати“), демона („Купівля демона“), черевиків („Рай“) тощо. Однак пошук, як наслідок об'яви, обертається втратою звичайного плину життя, чи власного „я“. Надалі буття протікає в ситуації розхристаного існування. У пошуках істини персонажі опиняються не перед кінцевою мстою, а перед інтелектуальною провокацією. У такий спосіб розгортається синонімія безмежної гри з порожнечею, небуттям, надаючи онтологічного забарвлення самому процесу гри, незважаючи на її нестабільність. Через появу непередбачуваних перепон, несподіваного випадку, ця гра ошелешує своєю заплутаністю, ускладненістю. Гра авторки з читачем полягає також у намаганні показати видимість замість суті, дозволити лише наблизитись до істини, чому і сприяє відсутність на сторінках творів звичайної дії та руху, еволюції образів головних героїв.

Усі твори Емми Андієвської будуються за дуже незвичною схемою. Здається, маємо звичайний невибагливий сюжет, що міститься у межах пересічної побутової історії („Купівля демона“, „Рай“) або розширюється аж до детективної пригоди, як у „Геростратах“, викликаючи відчуття присутності „чогось“, не поміченого при слідкуванні за перипетіями долі персонажів. І це „щось“ дозволяє охарактеризувати прозу письменниці, як міфологічну, абстрактну, таку, що, за визначенням П. Сороки, „розрахована на тих, хто вміє відчувати не лише зовнішню красу, а й внутрішній, прихований від звичного зору чар, ... овіяний магією таємничості, яка одночасно приваблює і насторожує“.

У творчості Андієвської пропонується оригінальний спосіб пізнання світу. Авторка спонукає читача самостійно знаходити відповіді на цілу низку питань, спираючись на власний життєвий досвід та культурні настанови. У її романах співіснує серія питань, мікро-провокацій і спонукань до пошуку прихованих рушійних сил внутрішнього буття персонажів. Майстерно відтворене життєве розмаїття, карнавал відчуттів та емоцій дозволяє залишити без пояснення механізм зміни внутрішніх станів. Для цього письменниця часто використовує метод „подвійного кодування“, який дозволяє водночас подавати внутрішній і зовнішній стан персонажа. Така додаткова значеннєва ємність створює насамперед особливу ентропію змісту, провокуючи правомірність фіксації дрібних індивідуальних деталей з їх подальшим представленням як універсальної картини буття. Внутрішня суть творів Андієвської полягає у запереченні причиново-наслідкової взаємозалежності сюжетних ліній, коли читач невипадково опиняється перед ситуацією зникнення стереотипної, стандартної, завчасно очікуваної реакції, де свідомо вживається стратегія порушення лінійної логіки розповіді. А виникнення нового повороту в розвитку подієвої структури викликане результатом появи непередбачуваного. Тоді єдино можливим виходом-проривом стає намагання розповісти про власні пригоди, умотивоване сподіванням, що називання відлякує демонів.

Усі твори Емми Андієвської наскрізь пройняті містифікацією — несподіване з'являється замість очікуваного, радісне поступається місцем сумному, підмінюється мотивація вчинків. Зустрічаються дві водієві проекції — вигадана й дійсна, ірреальна та реальна. Те, що мало відбутися, стикається з тим, що вже відбулось, і це останнє пародіює перше. Переключення в площину одночасної віри та невіри у реальність перипетій сприяє тому, що кожен твір Емми Андієвської породжує постійні сумніви щодо реальності подій надзвичайного характеру. Незвичайне, неймовірне — це засіб ускладнення тональності інтриги та порушення встановленої рівноваги. Персонажі її творів живуть у двох світах, чинячи ілюзорний опір поглинанню. Така манера авторки є спробою розповісти історію з можливістю повернення, де з'являється ймовірність висвітлити додаткові смислові та водієві нюанси розуміння слів, життя, процесів; пропонується відкритий універсум голосів. Таке представлення текстового матеріалу впроваджує перспективу найрізноманітніших тлумачень, характерну для семантики постмодерністських творів, та сприяє роздвоєнню сюжету. Перед нами, з одного боку, сюжет як подієвий ряд, а з другого — сюжет оповіді. Зафіксована особливість змушує констатувати співіснування двох рівнозначних функцій: відтворення незмінності героя як дійової особи та зміни його свідомості як носія погляду на світ. Двоплановість зображення прогнозує появу особливого відчуття світу. Письменниця постійно наголошує на значущості подій не в момент їх появи, а в період повтору (пригадування). Саме акт пригадування розвиває подію, наповнює її змістом. Повторний перегляд дає значні переваги, адже подія, яка відбулась, передається через багаторівневе висвітлення. Подвійне переживання ускладнює мотивацію вчинків.

Аналізуючи прозу Емми Андієвської, можна помітити кілька головних тенденцій. Це, по-перше, насиченість її творів „відволікаючими“ маневрами, що дозволяють письменниці як фокуснику відвертати увагу читача від того, що насправді відбувається. Подвійна подієва проекція, „пасткування“, інсинуаційність текстів призводить до стирання грані між уявним та реальним. Проза Андієвської — це складний світ, персонажі якого діють за формулою „гра для гри“ та живуть у просторі тексту, оперуючи своєрідною знаковою системою. Письменниця часто переміщує своїх героїв з одного поля дії в інше, що призводить до розгубленості та нездатності оперувати знаками. Її твори позбавлені прогнозованої обумовленості суджень із боку читача, їх неможливо розглядати крізь призму стереотипних уявлень, звичних категорій, що застосовуються при аналізі художніх творів, бо перед читачем — витвір особливої мови, особливої стилістики. Як у художньому світі при малюванні картин тривимірність передається в двомірній площині, так у прозовій творчості Андієвської одночасна багаточасовість нашого світу передається в одночасовій лінії розповіді. Щоб подолати розбіжність між три- і двовимірністю, художники винайшли перспективу. У свою чергу, щоб подолати розбіжність між багаточасовістю дій і можливістю тільки одночасової розповіді, письменниця вдається до ланцюгового нанизування і зумовленої ним довгої фрази. У розповіді Андієвська непомітно міняє реєстри від оповідача до внутрішнього монологу конкретного персонажа. Це набагато розширює, але водночас й ускладнює простір зображуваних у творі подій.

Мистецтво має власний і нічим не замінимий шлях до правди як морального універсуму. Цей шлях — краса, котра завжди правдива. І саме на цей шлях ступила література нового часу, до представників якої і належить Емма Андієвська. Поети та письменники цього напрямку подарували нам повий, дуже різнобарвний та неоднозначний світ. Світ, не схожий на жоден з тих, що існували досі, бо ж митець нового часу — передусім індивідуум в усій неповторності притаманного йому мислення й світовідчуття. До того ж слід сказати, що справжнє мистецтво не може бути сприйняте масою, воно існує лише для втаємничених. Саме для вибраних існує й поезія Андієвської, як кращий примірник справжнього мистецтва — доволі складна та не дуже зрозуміла при зверхньому читанні. Вона може відкритися лише уважному, освіченому читачеві з багатим внутрішнім світом, здатному відмежуватися від традиційних уявлень, вирватися за межі стандартного та легко зрозумілого, цілком поринути у високий, найцікавіший та найтаємничіший світ поетичного всесвіту.





Віртуальна читальня Української літератури для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами.

Всі матеріали доступні за ліцензією Creative Commons — «Attribution-NonCommercial»

Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов'язковим гіпертекстовим посиланням на сайт, будьте вдячними ми затратили багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2007-2019 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.