Золота колекція рефератів з української літератури - 2018

ВОЛОДИМИР СОСЮРА. УТЕЧА ВІД ВЛАСНОГО «Я»

Рвали душу мою

два Володьки в бою;

і обидва, як я, кароокі,

і в обох ще незнаний, невиданий

хист, —

рвали душу мою комунар

і

націоналіст

В. Сосюра. «Два Володьки»

Володимир Сосюра — плоть від плоті, дух віддуху першого українського відродження XX СТОЛІТТЯ, що розгорнуло свої фаланги в усіх сферах соціокультурного життя 10-20-х років з потугою державного лева. Відродження, котрому судилося стати розстріляним, щойно «золотий гомін» національного визволення захлинувся у вирі «чортового вітру» пролетарської революції.

Михайло Стельмах, з'ясовуючи місце Володимира Сосюри в українському літературному процесі, з властивою йому метафоричністю назвав поета і «глибинно-бентежним березнем», і «замріяно прозорим вереснем» української новітньої поезії: «Як не можна уявити весни без березневої безпосередності, а осені без вересневої щедрості, так не можна уявити нашої поезії без Володимира Сосюри». Справді, Володимир Сосюра — один з найтонших і найпроникливіших ліриків нашого часу, автор численних поетичних книжок, які завжди мали свого захопленого читача.

«Такий я ніжний, такий тривожний, моя осінняя земля», — зізнавався письменник у одній із найкращих своїх поезій. Він справді був володарем дивовижної, ніжно-тривожної душі. Ніжність була від Бога, природи й батьків. Тривога ж... «Навколо вітер непереможний реве й гуля...» — так закінчувався наведений вище вірш. Ось цей непереможний вітер — вітер епохальних бур і розломів — стократно помножив питому тривожність Сосюриного серця, розхриставши та розіп'явши його на перехрестях доби. Як особистість Сосюра напрочуд типовий і разом з тим неповторний за виразністю психологічний «екземпляр», який сконденсував і до того ж поетично «артикулював» феноменальну розчахнутість своєї епохи, відбивши її у дзеркалі власної душі. Дуже цікавою є навіть зовнішність поета. Він любив гарно вдягатися й виглядати. Та й сам був вродливий — може, один із найвродливіших українських поетів. Однак у його зовнішності було щось невловно-розгублене, сумовите. Познайомившись ближче з історією життєтворчості письменника, розуміємо, що це було відображення його палкої, щирої душі та дуже складного життя; відгук трагічного, іноді навіть жорстокого, іронічно-мстивого «романсу» його життєвої й творчої долі.

«Я поет робітничої рані», — писав про себе Володимир Сосюра. Бо народився поет у робітничій родині на станції Дебальцеве 6 січня 1898 р. «Я починався відтіля, де шум заводів даль колише. Ясні Донеччини поля мені на світі наймиліші», — твердо маніфестував митець на схилі віку.

Третя Рота — робітниче селище на Донеччині, у якому минули ранні літа поета. Сюди переїхала сім'я Сосюр, коли Володі минуло 10 років. Саме звідси — найяскравіші спомини його дитинства і юності. Тут — не тільки родинні, але й духовні корені поета. Жодному, навіть найретельнішому, біографові, мабуть, не вдалося б з такою яскравістю й щирістю відтворити життєвий шлях Володимира Сосюри, як зробив це сам письменник. І не тільки у своїх віршах, але й у розлогому автобіографічному романі, писаному майже чверть століття — віл 1926 до 1960-го років. Твір цей, який можна вважати всежиттєвою сповіддю творця, називається «Третя Рота». Ненастанне звертання до малої батьківщини взагалі було своєрідним «стрижнем» авторових нелегких блукань. Саме на сторінках «Третьої Роти» ми знаходимо яскраві свідчення про колоритних батьків письменника: Миколу Сосюру, кресляра за фахом, який за свій недовгий вік побував і вчителем, і писарем, й адвокатом, і шахтарем, та Антоніну Локотош, робітницю родом із Луганська. «Татко нагадував мені похмурого козацького орла, а мама — якусь смугляву птицю, що їй не сидиться на місці і все вона хоче кудись полетіти, — з любов'ю і гордістю писав поет. — Як протилежність батькові, вона була дуже балакуча. Її одвертість була вражаючою». Ця материнська відкритість та вразливість сповна передалися синові, який ріс дуже чулим, навіть надміру емоційним.

Згадуючи ті дні, поет писав: «Коли батьки та їхні гості, жінки й чоловіки, співали пісень, то їхні обличчя ставали якимись особливими,гарними і задушевними, неначе тихий геній добра благословляв білими крилами чудесні душі стомлених трударів нашої землі».

У хлопця тремтіла душа, коли бачив, як журливі мелодії пісень викликали в жінок сльози, як мінялися на виду чоловіки. Тоді йому хотілося обняти цілий світ, тоді зникало все лихе і залишалося тільки добре у стосунках між людьми: «Я наче виростав і летів у зоряні світи, що скажено мчать у вічність, а за спиною в мене шуміли могутні, на все небо, крила...»

Саме ці літературні й фольклорні джерела навертали душу замріяного, романтичного юнака до краси, розлитої в природі, до чарів музики і слова. За слушним спостереженням Володимира Моренця, все піднесене й гарне, чого не було в повсякденних буднях, Сосюра «знаходив у культурі, і саме тому формальні пишноти мистецтва вчаровували його безумовно і важили більше за конкретний, часом доволі благий зміст».

Не випадково ранні вірші Сосюри своїми мотивами й образами нагадують тодішню популярну романсову лірику з її сентиментальною чутливістю. Правда, від цієї хвороби поет пізніше швидко звільнився під впливом гострих соціальних катаклізмів 1917 р.

А юний Володя дуже «любив усе героїчне і красиве». Вже тоді він неначе жив у двох, цілком різних, світах. Один — реальний світ старої хворостянки, у котрій разом з батьком тулилося восьмеро дітей, світ тяжких злигоднів, через які змалечку треба було дбати про хліб; інший — омріяний, ідеальний — світ захопливих історій, пісень і легенд про кохання, зради, помсти, подвиги. У цей надземний світ із приземних низин покликала юнака й улюблена література — теж здебільшого романтична (Ф. Купер, М. Рід, Ж. Берн, Ф Шиллер, Дж. Байрон, М. Лермонтов, М. Гоголь, Т. Шевченко...). «Я страшенно полюбив книжки, — зізнавався поет. — Вони мені давали той світ, у якому відмовила доля». Так складалися мистецькі пріоритети. «Я дуже хотів бути поетом, — казав Сосюра, — гадаючи, що поети — це надзвичайні люди: до них, в ароматні кімнати, приходять закохані й покірні жінки, неодмінно з жертвенним і тихим коханням, і, звичайно у цих жінок сині небесні очі й золоте волосся...». Цим дитячим мріям призначено було здійснитися: Володька із Третьої роти спромігся стати поетом, і численні красуні покладали свої ніжні серця йому до ніг. Проте шлях самоутвердження проліг через роздоріжжя великих соціальних катаклізмів. В юні роки, після смерті батька, Володя мусив стати годувальником родини. Шахта, содовий завод, уривчасте навчання аграрним і промисловим мудрощам — ось сувора життєва проза, яка майже не залишала часу на поезію. Утім... Зоставалися ще тихі вечори й жагучі місячні ночі, повні солодких зітхань, передзвону гітар і незабутніх перших поцілунків. Та ось — зайнялося «безумство бурі світової».

«Весь світ стогнав в гігантськім герці, й земля кипіла в боротьбі...», — писав поет про ту історичну пору, яка визначила його біографію. Революція почалася для Сосюри на Донецькому содовому заводі, у повстанській робітничій дружині, бійцем якої він був восени 1918 р. Та вже через три місяці кароокого романтика привабили нові політичні орієнтири: «Воскресла моя синя омріяна Україна, махнула клинком, і зацвіла земля козацькими шликами...» Так він потрапив до 3-го гайдамацького полку Української армії під проводом Симона Петлюри. Стихія визвольної боротьби поглинула Сосюру цілком: «крайовий», «земляцький» патріотизм переріс у патріотизм національний.

«Я — крапля в багатому океані народної боротьби, і в мені, його краплі, відбилась уся його краса і велич, і в мені ревли його бурі...» — писав поет у «Третій Роті». Із його серця вихоплювалися пристрасні вигуки: «Яке щастя, що я — українець, що я син моєї прекрасної і трагічної нації!» Тоді ж народжується новий Володька — український поет, перша збірка якого — «Пісні крові» — була надрукована 1918 р. Невдовзі Сосюра стає курсантом Житомирської юнацької школи, яка готувала старшин петлюрівського війська, входить до особистої варти самого Петлюри, воює з більшовиками, махновцями, денікінськими «золотопогонниками»... Та в цьому кривавому бойовищі його все більше відштовхує тваринна жорстокість, братовбивство. «У тому вирі В. Сосюра дивом лишився живим, — зауважує дослідник біографії й творчості митця Віктор Костюченко. — Рятувала його беззахисність, дитинність. Міг від напливу почуттів встромити багнет у землю і повернути в сади, у поле, у протилежний від окопів бік, пристати до іншої частини, проміняти шинель на хліб, опинитися у вагоні для тифозних, віддати свою заробітну платню студентам-євреям, читати вірші конвоїрам, які мали його розстріляти, бачив екзекуції, численні розстріли і щоразу душею був із розстріляними. Сам не раз дивився смерті в очі». Він усе більше дезорієнтується у хаосі супротилежних сил. Восени 1919 р. він потрапляє в полон до денікінців, далі — переносить тиф у Одесі... І напередодні остаточної поразки петлюрівських військ, довірившись спокусливим гаслам більшовиків, опиняється в шеренгах Червоної армії (1920— 1921 рр.).

Безперечно, народження українського поета відбувалося під впливом наростання національного визвольного руху. Проте однозначну відповідь про світоглядні переконання Сосюри в складні роки нав'язаної чужинцями братовбивчої боротьби дати не можна. Автор з дитинства відчував соціальне приниження, події 1917 р. розбуджували національну свідомість. Повалення самодержавства, утворення Української Народної Республіки сприяють громадському змужнінню юнака.

Зустріч 1921 р. в Харкові з Василем Елланом, Іваном Куликом, Володимиром Коряком прискорює становлення Сосюри як поста. Виходять збірки його віршів «Поезії» (1921 р.), «Червона зима» (1922 р.). Поет став робітфаківцем Харківського інституту народної освіти. Серед молоді його вірші здобувають надзвичайну популярність, адже багато молодих ніби впізнавали перипетії своєї долі, у які потрапляв ліричний герой Сосюри.

Курсант військових політкурсів, політпрацівник, нарешті — інструктор преси при ЦККП(б)У — такі нові іпостасі молодого Сосюри. Створення УРСР, більшовицька пропаганда й агітація, прагнення поета знайти своє місце в культурному будівництві в Україні вносять корективи і в його творчість. У вірші «Серце» Сосюра щиро зізнавався про нелегкі процеси пристосування (а без цього годі було й думати про можливість друкуватися) до нових умов, про тягар самоцензури, що постійно висів дамокловим мечем над творчою особистістю:

Обличчя в тумані... Чиє?

І хто з ким на сонячнім герці?..

Я стримаю серце своє.

Українське

розхристане

серце...

«Золото-синій сон» про «омріяну Україну» змінився «червоноюзимою». «Націоналіст» став «комунаром»,хоча при цьому анітрохи не поступився своєю «українськістю». Сосюра-українець не дійшов до заперечення Сосюри-комуніста і лишився жити далі з цим тягарем своєї двоїстості. Український вчений і видавець у Сполучених Штатах Америки Василь Гришко у передмові до книжки «Володимир Сосюра. Засуджене й заборонене» (Нью-Йорк, 1952 р.) зазначав, що до більшовиків Сосюру привело «просто усвідомлення катастрофи поразки українських визвольних змагань і розрахунок на нові можливості розбудови українського національного життя й здійснення своїх ідеалів в підсовєтських умовах». У свідомості поета відбувається певна «переоцінка цінностей», він як член комуністичної партії починає активно підносити комуністичні ідеали. І все ж образ «вишневої України» назавжди залишається одним із центральних у його творчості. За висловом дослідника В. Гришко, «Два Сосюри — українець і комуніст — живуть в одному Сосюрі-поеті поруч, але зовсім окремим життям. До певного часу вони між собою боролись, змагаючись за першість, за примат одного начала над другим, але потім знайшли між собою компроміс. Цей компроміс знайдено на базі своєрідного поділу між ними сфер їхнього вияву і взаємного невтручання в ці сфери. Сосюра-комуніст має у своєму володінні виключно сферу свідомості, розумового сприйняття дійсності, у той час коли Сосюра-українець неподільно панує у сфері почуття, так би мовити — «сердечного» сприйняття всього. Тому в кожній книжці Сосюри можна відразу одним оком відокремити «кесареве кесареві» від « Божого Богові», так само як можна дуже легко відокремити і в кожному з тих його віршів, де обидва ці елементи є поруч. Вони не тільки взаємно не проникаються, а навіть й не доторкаються. Хоч у той же самий час обидва Сосюри цілковито щирі, бо взагалі щирий Сосюра — поет і людина. І зовсім ясно, що «совєтська» влада не має жодних підстав серйозно обвинувачувати Сосюру в зраді їй, бо ж зовсім ясно, що своєю свідомістю він належить їй. А що серцем він українець, то це ж не його провина, а його... нещастя. Інша справа, що у сфері серця він більше на своєму місці, ніж у сфері розуму, але це знову ж таки не його провина, а його нещастя як поета з покликання».

У цій двоїстості й полягає головна душевна трагедія поета. Так саме революція засіяла зерно фатального внутрішнього роздвоєння між двома Володьками — «червоним» і «жовто-блакитним». «Я йшов, куди мене кликали мої мрії», — так пояснював заплутану траєкторію своїх революційних поневірянь В. Сосюра. І це — цілком одверте зізнання. Він справді щиро й чесно віддався «революції-нені» і линув туди, куди вона його несла. Стихійна натура поета повністю відповідала соціальній стихії:

І чогось мені хочеться до далекого Тибету,

заблукатись на скелях з вітром і мріями...

Серце моє розхристане крізь віки гряде,

І голосить, і радується на шляху золотолірному.

(«Де я живу, колись була церква...», 1922)

Та життя Володимира Сосюри — окрім внутрішньої драми, яку розігрували два Володьки-антагоністи — це ненастанне, напружене, виснажливе балансування між двома пеклами, кожне з яких так хотілося бачити йому самому — раєм.

Перше пекло — це пекло «чудового нового світу» — «найпрекраснішої у світі» радянської дійсності. Історія взаємин Сосюри з радянською владою схожа на гру великого, ненаситного кота з маленькою, беззахисною мишкою. Кіт то відпускає жертву, то, вдосталь поганявши її, знову хапає у свої смертоносні кігті. Бавиться, часом ніби лагідно пестить, а потім знову відпускає. І так безліч разів. Сосюру то виключали з партії, то — після довгих моральних екзекуцій — знову приймали. Він мучився, каявся, страждав, нервував, дратувався, картав себе, ображав і звинувачував інших — але гаряче прагнув повернутися в темне лоно «розуму, честі і совісті нашої епохи». Поет бачив і розумів усі ті злочини, які більшовизм зчиняв в Україні, але завжди списував їх на окремих «злочинців-товаришів», які підступно вкралися у ряди партійців, щоб дискредитувати комунізм в очах народу.

Було ще пекло друге — пекло домашнього вогнища. Біля вогнища того — не було ладу. Перша дружина — золотокоса «робфаківка» Віра Березі на, з якою поет познайомився, навчаючись у Харківському комуністичному університеті імені Артема, виявилася дріб'язковою міщанкою (принаймні в сприйнятті самого Сосюри). Поет розлучився з нею, залишивши двох синів. Друга ж кохана митця — синьоока Марія, саме та Марія, якій він присвятив чи не всю інтимну лірику, якій насамперед завдячує своєю грандіозною поетичною славою, та Марія, яку так полум'яно й віддано любив... Та фатальна Марія, рокована долею — вона ще болючіше вразила його ніжно-тривожне серце. Ця жінка з поглядом пантери стала справді його темним демоном. Він любив її — пристрасно, безтямно, віддано, — а вона тим часом зраджувала його з іншими чи навіть писала на свого чоловіка доноси. Пекло публічне, соціальне, і пекло інтимне, родинне однаково підточували і без того раниму й хворобливу душу поета. Звідси й психічні зриви, і затяжні творчі кризи, і припадки сліпої люті, і вічна втома у печальних очах й гостре почуття самотності. Жорстокий час брутально втручався у романс тонкої душі поета — але не витруїв з неї непогамовної сердечної щирості.

Не менш заплутаним був і шлях Сосюри у літературі. «Пролеткульт», «Гарт», «Плуг», Вільна академія пролетарської літератури, Всеукраїнська спілка пролетарських письменників — усюди він побував, але ніде не затримувався, зберігаючи відносно незалежну позицію «вільного художника», який не підлягає жодним програмним догмам, окрім тих, що встановив собі сам. Мандруючи поміж мистецькими групами й школами, деколи навіть перебуваючи в кількох одночасно, Володимир Сосюра завжди і всюди залишався самим собою. І стильове «обличчя» його поезії залишалося майже незмінним, чи, принаймні, упізнаваним, протягом усієї тривалої письменницької кар'єри. Проникливий ліризм, межова щирість, пристрасний суб'єктивізм, пріоритет серця над розумом і переживання — наддумкою, любов до незвичайних, екстраординарних тем, слів та образів, тяжіння до наспівного, мелодійного вірша, багатої поетичної колористики — усі ці риси майже однаково притаманні авторові й «Червоної зими» (1921 р.) і «Розстріляного безсмертя» (1960 р.). Ліричного героя Сосюриних поезій непоборно тягне у далекі мандри, його лірика сповнена нескінченних вокзалів, перонів, вагонів, ешелонів, стогону рейок, дзенькоту коліс, станцій, миготливих пейзажів за вікном вагона. І при цьому — магнолій, олеандрів, гранат, лілей, дельфінів, зірок золоторогих й безрогих. Це і є переосмислена в контексті нової доби «романсова» романтика або ж, за визначенням академіка О. Біленького, «революційно-радянський сентименталізм».

«Пролетарський сентименталізм» — напрочуд точне окреслення індивідуального стилю «українського солов'я». Він і справді поет таки пролетарський. І не лише завдяки своєму соціальному походженню. Насамперед — через особливості поетичної натури і культури. Він також — поет серця, почуття. При цьому почуття завжди прагнуло якомога вільнішого, природнішого виливу у незагачену умовностями течію словоплину. Стихійно-безпосередня емоційність якнайкраще відповідала смакам найширших читацьких мас. Раз утрапивши у «свій голос», віднайшовши «свою струну», поет, здається, більше ніколи й не намагався подолати межі цієї творчої самовизначеності, а тільки екстенсивно (кількісно, вшир) розробляв «освоєну територію» власного обдаровання. Єдине, куди проривався його талант із «сосюриної» лірики — це в такий же ліричний ліро-епос. Та всі поеми його — це в основі своїй цикли віршів, об'єднаних спільним настроєм і темою. Заполонений власними емоціями і нечисленними рефлексіями, поет не вмів перетворити суцільну сюжетно-композиційну тканину на більше художнє полотно. Тому й «Червона зима», і «Тарас Трясило», і «Мазепа», і «Розстріляне безсмертя» розходяться у морі ліричних переживань автора, мов сніг на сонці.

«Не розлучусь я з юністю моєю у пісні хоч...» — писав 64-літній Сосюра 1962 р. Він не хотів миритися зі старістю. Не уявляв себе старим і немічним. Прагнув бути «вічно юним, незламно-молодим», — за точною поетичною формулою Тичини. Зрештою, коли сказати чесно — він так і не досягнув своєї життєвої й творчої зрілості. Сосюра зістарився передчасно, як ніхто: він щойно почав усвідомлювати свою потугу, як потуга ця, ще не розкрилившись, була дезорієнтована й надламана.

Співай, співай про молодість, о серце,

та струн своїх у пісні не порви! —

аж так рвалося серце з грудей, що ледь не лопнули струни.

... Володимир Сосюра номер одразу після Різдва — 8 січня 1965 року. Помер од гіпертонії — поет так ніколи й не навчився «ощадити» свою тривогу і ніжність.

Розхристане серце двоєдиного Володьки, розі п'яте добою, не витримало страшної напруги — і розірвалося. Із нього чарівною пташкою випурхнула єдина й неподільна поетова любов.

«А він любив Україну й Марію», — точно означив незгасні зорі життєтворчості Володимира Сосюри Дмитро Павличко. І ці дві вічні любові провадили його за собою крізь усі пекельні страждання. їм він не зраджував ніколи — навіть коли вони зраджували йому. Сосюрині Україна й Марія — це грандіозні, піднесені символи, об'яви Вічної Жіночості, котра лежить у царині ідеального, а не дійсно сущого. Бо він і справді по суті своїй — невиправний романтик, задивлений у позасвітню наднебесну височінь, звідкіля у приземну сферу буття сходить нетлінна іскра божества. Іскрі тій одне ім'я — любов. Уже не перша й не друга, навіть не двоєдина — єдина любов до Чистої Краси, печать якої лежить і на природі, і на людині, і на мистецтві.

Головні струни Сосюриної лірики — інтимна й патріотична — невипадково групують у дві книги — «Книгу Марії» та «Книгу України». «...Губи шепочуть в блаженнім пориві для мене єдинеє ім'я: «Маріє!» — пише поет в одному зі своїх віршів. Або в іншому:

Зеленіють жита, і любов одцвіта,

і волошки у полі синіють.

Од дихання мого тихий мак обліта,

ніби ім'я печальне — Марія.

Магічна сила цього імені уособлювала магічну силу жінки і творчості поета. Жіночість для нього — квінтесенція чистої краси. Лірична героїня любовної лірики Сосюри, при всій її варіантності, багатоіпостасності, — завше зберігає певний «набір» домінантних рис — зовнішніх і внутрішніх. Це завжди — золотокоса красуня з блакитними очима, готова до світлої самоофіри в ім'я коханого, берегиня «тихої», жертовної любові. Обставини кохання міняються з вірша до вірша, але завжди перед нами — велична історія унікальної любові, здатної перевернути світ.

Так ніхто не кохав. Через тисячі літ

лиш приходить подібне кохання.

В день такий розцвітає весна на землі

і земля убирається зрання...

«Це — не гіпербола, — писав про вірш В. Сосюри Володимир Моренець, — ...це — твердження, наснажене відчуттям невичерпних можливостей людини — цього одухотвореного імпульсу всесвіту. Навіть обіцяний коханій «золотий Оріон» — гіпербола лише почасти (генетично, за походженням, — зоря, що дарується обраниці, — романсова традиція), а головному — передчуття нової змоги людини...» І все ж кохання не існує в поета окремо від Батьківщини — омріяної України. Ці дві теми — романтика залізниці, сині ночі Донеччини, ніжні любощі, сум розлуки, — завжди поєднуються та переплітаються:

Солодко плачуть в садах солов'ї,

так, як і завжди, незмінно...

В тебе і губи, і брови твої,

яку моєї Вкраїни...

Ось вона йде у вінку, як весна.

Стиснулось серце до крику...

В ньому злилися і ти, і вона

в образ єдиний навіки.

Так патріотичний мотив несподівано, але цілком природно вплітається в любовне освідчення. Тому й друга

книга Сосюриної поезії — саме книга України. Безліч творів поета присвячено патріотичній темі: протягом цілого життя він повсякчас сповідається в любові та клянеться у вірності рідній землі. Причому образ Вітчизни поступово розростається — від маленької Третьої Роти — через степове роздолля Донеччини:

Як я люблю тебе, мій краю вугляний,

твій кожний камінець, твою билину кожну,

де я пішов на бій за щастя в даль тривожну,

що снилося мені в заграві заводській...

до всього українського світу з неодмінними «ясними зорями» й «тихими водами». Саме за незгасну любов до України неповторному Володьці судилося зазнати найбільше прикрощів. Поета критикували, звинувачували в «буржуазному націоналізмі», оголошували ворогом народу, промовляючи: «під такою творчістю підпишеться будь-який недруг українського народу з націоналістичного табору...» Його багато років не друкували, змушуючи до принизливого каяття. Але жодні приписи чи навіть вироки не змусили його відректися найдорожчого. Він продовжував повторювати:

Любіть Україну, як сонце любіть,

як вітер, і трави, і води...

В годину щасливу і в радості мить,

любіть у годину негоди.

«Популярністю своєї творчості Сосюра завдячує легкості, щирості й безпосередності поетичного вислову, сугестивному й підкорювальному впливу на читача... Безпосередня, ніжна і емоційно насичена поезія Сосюри вражає щире й відкрите серце», — писав Микола Нервлий. І насправді, ніжна і щира лірика молодого Сосюри у жорстоку й тривожну революційну добу була — немов віконце у інший, виший світ. Світ прекрасний і дивовижний — зовсім не схожий на брудну, злиденну й криваву буденність. Саме у цьому романтичному «векторі» — корінь шаленого поцінування Сосюри-поета у 20-30-ті роки. Неповторний Володька, Боян революції, український соловей і шахтарський Дон-Жуан... Ці означення — тільки спроби схопити невловну сутність унікального людського феномену, яким був Володимир Сосюра. Микола Зеров так казав про нього: «Талановитий і справжній, інколи курйозний, завжди експансивний і щирий, Володимир Сосюра належить до поетів, за якими ходить популярність, яких знає, визнає й вітає «масовий», «широкий» читач». Сосюра пропонував те, чого саме бракувало читачеві, змученому політпропагандою, стуженому за простим і щирим словом про справжнє. Саме таким словом і стала поезія Володимира Сосюри. Він умів любити — гаряче,

віддано, із самозабуттям, і тому його любили так само пристрасно. Любили за граничну щирість і справжність почуттів, які переповнювали це велике і чуле серце — й вихоплювали в поезію. Хіба Олександр Олесь, з попередників, та Василь Симоненко — з наступників, можуть позмагатися із його поетичною славою? На смерть поета Дмитро Павличко відгукнувся стислою й влучною поетичною епітафією:

Любить медалі один, а другиймрію

Про п'єдестал і бронзовий плащ.

А він любив Україну й Марно...

Не плачте, Маріє! Україно плач!

Облетять ваші сльози, синьоока туго,

Немов па холодному вітрі берези.

Батьківщино, поети до життя другого

Встають із твоєї святої сльози.

9.1.1965

Герольд чистої краси, який випадково народився у пролетарській родині шахтарського Донбасу і так само випадково заблукав у червоних завіях XX століття, — може, саме так найкраще було б окреслити постать Володимира Сосюри? Та ні, випадковостей тут не було. Інакше б Сосюра не був Сосюрою — двоєдиним Володькою з розхристаною, ніжно-тривожною душею, — якби не привела його мати на світ Божий в убогій хворостянці край битого степу, якби не вслухався змалечку у злегка банальні, а часом і просто вульгарні вуличні романси, якби не воював на всіх можливих фронтах у 1918-1921 рр., не одружувався двічі — за першим покликом серця... Якби не писав віршів про єдину любов до України й Марії, вічну юність і далекі чудові краї магнолій та олеандрів, котрі насправді — зовсім поруч, варто лише придивитися уважніше. Але ж він вслухався, воював, писав...

Так у тривалому, постійному протиборстві щирих патріотичних почувань, звернених до рідного краю, гіркого болю за його колоніальне становище і вимушеної віри у фальшиві ідеали жив і творив поет. Власне, Сосюра акумулює в собі трагедію всієї української інтелігенції в умовах тоталітарної системи, яка непокірних фізично знищувала, слабких духом калічила, підтримуючи натомість лицемірів, фарисеїв, нахлібників. Володимир Сосюра, поет мільйонів закоханих сердець, маестро любові та красень-чоловік — багато чого не зміг чи не встиг він у своєму буремно-розхристаному житті. Крім одного: стати тим єдиним і неповторним співцем єдиної й неповторної любові, повз творчість якого не промине жоден із тих, для кого Україна й кохана — більше, аніж порожні звуки.